Замість передмови
Життя по суті своїй не що інше, як безперервні та безконечні боротьба і протистояння правди та кривди, гріхів та прощення, любові та ненависті, добра та зла.
Над безкраїм бурхливим морем нависала височенна кам’яна скеля. Там, на самісінькій її вершині, стояла небаченої вроди жінка. Вона напружено вдивлялась у хвилі, які з гуркотом розбивались об гранітну скелю, і важко зітхала. Чарівна зовнішність жінки ніколи не змінювалась: роками, тисячоліттями вона лишалась запаморочливо-привабливою і неповторною. А от її вік, навпаки, змінювався щомиті, немов у живому калейдоскопі. То вона виглядала малим дитям. То враз ставала схожою на прекрасну юнку, потім – на щасливу молоду матір. А за якусь долю секунди робилась схожою на похилу, немічну бабусю. Наступної миті все починалось спочатку, так що уявити собі, якою ж вона є насправді, було надто важко. Єдине, по чому її впізнавали люди і що залишалось незмінним у всі часи, у будь-якому куточку світу, то це – її ім’я. Жінку називали співучим, дзвінким і величним словом – Любов. Зазвичай вона мешкала поміж живих створінь. А люди, від дитини до стареньких, могли, при бажанні побачити її такою, якою кожен собі уявляв і яким був сам. Тоді для бажаючого калейдоскоп віку зупинявся, і Любов для людини з’являлась вже не в образі жінки, а невидимим, проте глибоким почуттям, шаленою пристрастю, такою ж життєвою потребою як хліб та вода. Отак і минали віки й тисячоліття. Але ні люди її, ні Любов людей ніколи не зраджували і цінували одне одного більше життя. До того часу, поки...
Того разу, не зважаючи на ураганний вітер, Любов продовжувала стояти над урвищем і до сліз вдивлялась у безкрає розбурхане море. Десь там, внизу, поміж височенних водяних валунів, мелькала, то виринаючи, то потопаючи, друга жінка – стара, як світ, жорстока, як дикий звір, підступна та гірка немов полин. То була найближча подруга і водночас – найлютіший ворог Любові – Ненависть. Могутні хвилі накривали потерпілу з головою, надовго ховали під холодною водою, неначе намагались остаточно і назавжди втопити її у цій морській безодні. Але потім, ніби передумавши, здіймали змучене тіло на своїх гребенях і, всупереч таємним намірам, несли все ближче та й ближче до берега. Коли ж, нарешті, знесилена і нерухома Ненависть опинилась на кам’янистому узбережжі, Любов не втрималась і поспішила до постраждалої на допомогу. Вона завжди і всюди кидалась на допомогу людям, тож не дивно, що й цього разу не вагалась і не зупинилась, бо, мабуть, сном-духом не відала, з ким зведе її доля. Перечіпаючись, до крові збиваючи об гостре каміння ноги, Любов нарешті дісталась до потерпілої і простягла їй свою ніжну руку. І та відразу ж, неначе від цілющих ліків, оклигала, підвелась на ноги, але якось зловтішно розсміялась, а її і до того непривабливе обличчя спотворила огидна гримаса гніву.
- Хто ти, жінко? Чому гніваєшся? – несміливо запитала Любов. А у відповідь замість подяки почула:
- А-а-а, це ти, Любове?! Знаю – ти! Тільки ти готова на самопожертву. Тільки ти готова завжди допомагати. Навіть ... своєму ворогу. А я? Що, я ? – наче запитуючи саму себе, продовжувала врятована. – Я завжди була і, сподіваюсь, буду невід’ємною часткою людського характеру, вражаючим почуттям. А з тієї миті, як ти оце подала мені руку... Відтепер я стала твоєю найближчою подругою, можна навіть сказати – посестрою. І, як не дивно, якщо говорити правду, то і твоїм лютим ворогом. Найстрашнішим ворогом. Ха-ха-ха-а!! Та про це – там... потім... Тепер негайно веди мене до людей. Бо загину отут разом з тобою. Загину...
А Любов, підтримуючи попід руки цю дивну кволу жінку, подумки розмірковувала: « Та хто ж вона насправді? І чи можливе таке взагалі: тут тобі – подруга, навіть посестра, і водночас – ворог. Ні, хвалити Бога, ворогів у мене до цього часу не було. Чому ж ця - сама у вороги набивається ?»
- І все-таки, що ж з тобою, «посестро», сталось? Як в таку негоду у розбурханому морі опинилась і ледь не загинула?
-Не так що, як чому сталось? - неохоче перепитала Ненависть. Її обличчя аж почорніло від гніву і вся вона тремтіла чи то від холоду, чи від люті. – Люди!.. Розумієш, люди! Уся справа в них. Одні не можуть без мене й дня проіснувати. А інші, бач... Задумали мене позбутись. Та ще й як?!! Підманили, кляті, взяли з собою на корабель, і – в море. Дочекались буревію-шторму, та й – у воду. Думали, там мені й кінець. І жити без мене впродовж тисячоліть збирались. А воно – ні! Помітила ото тебе на березі і неначе хтось невидимий додав мені сили. Почала борсатись, навіть з хвилями боротись. Ні, ти таки допомогла мені вибратись з того пекла. Але без людей я не можу. Без них я – ніщо. Зустрітися б скоріш бодай з однією людиною.
- А чому це ми... посестри? І звідки ти взяла, що…
- Чому, чому ! Засмикала вже мене своїми «чому»!—аж підскочила роздратована Ненависть, а помовчавши, додала: - Та тому, що маємо спільних батьків. Я ж кажу – люди! Без них ні тобі, ні мені не жити. До речі, як і їм – без нас. А ще, проклятущі, втопити намагались. Краще б вже вони тебе втопили. Та не в морі-океані, а у своїх рясних сльозах, у своєму безкінечному горі.
« Ото подруга! Посестра названа!» – з сумом подумала Любов, вдавши, що ніби й не почула отих жахливих побажань. Натомість, примирливо запитала:
- А чому, як ти кажеш, - мій смертельний ворог? Настільки пам’ятаю, ворогів у мене зроду...
- Довго пояснювати, - перебила її Ненависть, - та й не вмію я розтлумачувати та доводити. Це - справа розумних людей. А ти, якщо вже наполовину мене врятувала, то скоріше веди до них. Бо без людей я й справді загину. Обидві – загинемо. Їм і будеш ставити свої безглузді запитання. У-у-у! Як я тебе ненавиджу!..
Не встигла Любов у відповідь і слова мовити, як їхню увагу привернула незвична картина. На березі, на тій самій скелі, звідки Любов спостерігала за штормом, зібрався величезний натовп. Були там і старе, й мале, були дужі й каліки, були щасливі і знедолені, багаті й бідні, вільні і раби, розумні й не дуже... Кого тут тільки не було! І всі про щось сперечались, домовлялись, лаялись. На узбережжі від того стояв страшенний гамір. А Любов та Ненависть, що досі тримались попід руки, як тільки помітили натовп, відразу ж втратили свою людську подобу і, перетворившись у найдревніші почуття, стали зовсім непомітними. І в ту ж мить ці протилежні почуття вселились у грішні душі смертних. Люди ж нічого цього не помітили і продовжували свою непросту розмову. Палка суперечка швидко переросла у відкрите протистояння: ось-ось тут мала спалахнути бійка, бо кожен, від старого до малого, намагався знайти у цьому спорі істину. І, як йому тоді здавалось, тільки він нею і володів, а тому ладен був відстоювати своє будь-що, навіть забороненими прийомами. Згодом увесь натовп розділився на три неоднакові частини. Прихильники найбільшої з «власників Істини» груп до хрипоти доводили, що головним, навіть життєдайним людським почуттям треба визнати Любов. Все інше, мовляв, у порівнянні з нею – ніщо. Інші – розмахували руками і доводили, що Любов без Ненависті взагалі не може існувати. Треті – з кулаками та піною на губах ладні були побити і перших, і других. Вони заперечували існування як справжньої Любові, так і Ненависті. Усе те, твердили вони, уява і вигадка божевільних.
- Оце вже цікаво! Чи не так? – прислухавшись до суперечки, пожвавішала Ненависть. – Вперше бачу, щоб нас не тільки не визнавали, а навіть і не помічали. Отакі вони – люди!..
- Саме так, «подруго», саме так, - іронічно посміхнувшись, погодилась Любов. – Якось дивно і... прикро: ми, що зараз насправді існуємо в їхніх душах... ніби ніколи й не існували. Що ж, нехай так. Зате отримали чудову нагоду подивитися на себе зі сторони, з іншого, так би мовити, людського боку. Тож не будемо їх ані турбувати собою – палкою і ніжною Любов’ю та жалюгідною і огидною Ненавистю, - ані заважати дійти справжньої Великої Істини. Подивімось! Прислухаймося! Запам’ятаймо!
Тим часом люди, що втомились сперечатись, врешті решт зрозуміли: кулаками та образами істини не відшукати. А тому, порадившись, вирішили надати слово наймудрішому з присутніх – Великому мислителю, збирачеві і тлумачу народної мудрості.
- Кожен з присутніх, - погодився він і підняв руку, - при бажанні матиме право і можливість висловити з цього приводу власну думку. Але, прошу вас, спочатку спокійно та уважно вислухати мене.
Після цих слів натовп заспокоївся і було чути, як далеко внизу накочуються на пустельне узбережжя морські хвилі. - Історія людства, - розпочав повчально-спокійним голосом старенький як світ дідусь, - наша з вами історія, – це, по суті, безперервне і безкінечне протистояння, боротьба правди і кривди, гріхів і прощення, взаємопов’язаних, вічних, як саме людство, Любові і Ненависті.
- Ну, що я говорила!? – аж підскочила задоволена Ненависть. – Чуєш, Любове, чуєш? Ми з тобою – вічні. І будемо... Залишатимемось вічними, як оце море і ця скеля.
А Великий мислитель продовжував: - ... І жодна у світі людина до цього часу не змогла, та й навряд чи у осяйному майбутньому зможе дати повне і вичерпне визначення цих двох взаємопов’язаних явищ. Усім відомо, що про Любов та Ненависть написано тисячі тисяч мудрих і не зовсім, об’ємних і не дуже, цікавих, і як подивитись, трактатів, книг, пісень, висловів тощо. І усі вони – істина, але істина відносна. Як і все у Всесвіті та у цьому світі. Бо переплетене все в них існуюче як переплетене коріння могутніх лісових велетнів. Ні, не даремно кажуть, що від Любові до Ненависті – один крок. Хоча... трохи помиляються. Ніякого кроку, навіть – півкроку. Вони існують, вони – єдине нерозривне ціле. По-своєму праві й ті, хто стверджує, що істинно-людська Любов може виникати і грунтуватися лише на взаємній повазі друг у другові людської гідності, а не на одному капризі почуття і не на одних примхах серця. Ось тут, поміж нас, є люди, які насмілюються заперечувати існування Любові взагалі. І їх можна зрозуміти. Адже ніхто з них не задумувався по-справжньому над тим, що ж є істинна Любов. Я вже казав, що існує чимало визначень і розумінь цього поняття. Та одне, на мою думку, наближається до істини ближче від інших. Так, Любов – це передусім почуття, одна з тих цінностей, якою Всевишній нагородив людину, аби вона вигідно відрізнялась від усього іншого живого світу. Але почуття те - незвичайне. Навіть – надзвичайне, невимовне почуття самовідданої, сердечної прив’язаності, прихильності, симпатії, уподобання. Такою надзвичайною може бути материнська, синівська Любов, Любов до нареченої, до свого краю, своєї батьківщини. А за великим рахунком – будь-яка інша Любов. Наприклад, Любов або пристрасть до музики, до мистецтва тощо. Хочу звернути вашу увагу й на те, що саме поняття Любові народжує чимало інших, пов’язаних з ним понять. Ось, приміром, що означає поняття любити? Відчувати, пізнавати Любов – оце і є любити. Древній мислитель за чотири століття до нашої ери говорив: «Любити – означає бажати іншому того, що вважаєш за благо, і при цьому бажати не заради себе, а заради того, кого любиш, і по можливості намагатись надавати йому це благо». Є й інші, породжені Любов’ю поняття. Скажімо, улюблений, той що користується найбільшою любов’ю; любовний – той, що просякнутий Любов’ю, висловлює її, збуджуючи Любов.
- А як тоді відносно коханця або полюбовниці? – почулось з натовпу єхидненьке запитання. – Що то за Любов?
- Так, жінка чи чоловік, які вступають у статеві стосунки з іншою людиною, не будучи з нею у офіційному (скріпленому церквою або державою) шлюбі, не хто інший, як полюбовники, а вірніше – коханці. Любов’ю, скажу я вам, там і не пахне. Та про те поговоримо пізніше... Ось – привабливіша тема для нашої розмови. Кажуть, і вірно кажуть : як не існує Любові без життя, так і життя – без Любові. Життя без Любові – не життя, а існування. Без Любові жити неможливо, для того і дається душа людям, щоб любила. Особливість Любові саме в тому, що вона дає благо тому, хто її відчуває, і « ... якщо життя – квітка, то Любов – мед з неї». А найбільше щастя в житті – це впевненість, що тебе люблять. Життя без Любові вдало поєднують з засохлим деревом, що росте на кам’янистому грунті. Одним словом, життя – то і є Любов. Поєднуючи в собі усі найкращі і найцінніші якості людини, Любов залишається єдиною пристрастю, що не визнає ані минулого, ані майбутнього. А відтак – яка людина, така у неї і Любов. Один з наших мудрих сучасників визначив Любов як найбільш розповсюджене, але найменш конкретне поняття і підкреслив, що цим словом маніпулюють, кому як зручно. Як не прикро, але в чомусь він таки правий, бо у кожної людини своє поняття про Любов і своє її розуміння. А дехто з вас зізнається, що для них Любов не що інше, як найцікавіша і сама простима людська слабкість. Цьому важко заперечувати, та є й інші думки.
В цей час з натовпу відокремилась молода, майже гола пара. Прозора спідничка на юнці була такою короткою, що ледь прикривала верхню частину сідниць. Її груди, що не встигли як слід налитись і сформуватись, красувались оголеними сосками. Юнак теж, ніби на пляж вирядився і окрім кепки мав на собі ще й плавки. Отакими вони в обнімку й наблизились до мудреця.
- Чуєш, старий, - першим заговорив парубок, - чи не досить?! Яка в біса любов?! Про що ти тут верзеш? Не вішай нам локшини на вуха. Секс, батя! Секс! Чи й слова такого не чув? Мабуть, вже й не пам’ятаєш, коли цей «мед» куштував. Секс – ото і є вся любов! Чи не так, люди? Скажіть йому...
Частина натовпу задоволено засміялась, схвально загула, заплескала в долоні. А Великий мудрець окинув молодих співчутливим поглядом і подумав: «Слів тих, паразитів... Розвелось, як на собаці бліх. Замість слова гарно вигукують кльово. Замість весело чи смішно - кажуть прикольно. А ще – ловлять кайф, займаються сексом... Та краще вже сексом, аніж Любов’ю. Принаймні не паплюжать це святе людське почуття у розмові...»
І тут, доки мудрець розмірковував про людські вади, сталося, як і бува у справжній казці, диво-дивнеє. Сексолюбивих молодят розділили три різних за кольорами, та однаково прозорих, безтілесних постаті. Поруч з парубком тепер сяяла чарівної вроди жінка – справжня Любов. Поруч з оголеною дівчиною стояла потворна Ненависть. А поміж ними... Оте, що стояло поміж ними не було схоже ані на жінку, ані на чоловіка. Та все ж воно заговорило зрозумілою усім мовою:
- Хто і що б тут не говорив, не доводив, а Любові, повірте, без мене не буває. І коли б не я, її ніколи й не існувало б. Це – мною, саме мною, а не якимсь там яблуком, Єва свого Адама спокусила...
- Хто? Хто ти, нахабне створіння?! – не стримуючи гніву, запитала Любов. – Яке маєш право стверджувати, що саме ти народило і посіяло мене поміж людьми, поміж чоловіком і жінкою?! Відповідай, виродку!
Любов кинула на зухвальця презирливий погляд і, неначе шукаючи захисту, міцно пригорнулась до юнака.
- Я? Та невже не здогадались! Я – Секс. Великий і непереборний, солодкий і всюдисущий. Водночас – святий і грішний. І ти, Любове, дарма так надриваєшся, бо я твій... Якщо й не батько, то вітчим. Безперечно! Я – Секс, невід’ємна частина Любові, палкого кохання, одна чи не з найголовніших потреб усіх живих створінь, не кажучи вже про людей. Не випадково ж молоді, нікого не соромлячись, говорять: «Слухай, любий, давай розважимось. Облиш роботу та йдемо займатись любов’ю». Чуєте, говорять про Любов, а займатимуться мною, сексом. Робитимуть це навіть тоді, коли поміж ними тієї любові і слід прохолонув, або, коли насправді люблять одне одного як вовк вівцю. Та все одно – займаються. А все тому, що я дарую людям миті найвищої насолоди, неописанної втіхи. Часто, аж занадто часто, заради тієї втіхи загалом розумні і совісні люди втрачають все: і багатство, і здоров’я, готові жертвувати і жертвують не лише чужим, а й власним життям. То хто тут з присутніх насмілиться заперечити, що я не є великим і всесильним?! Чули, як самі люди співають: «...С любовью справлюсь я одна, а вместе нам не справиться...». Отож бо!
- Зупинись нарешті, підле почуття! Прислухайся, що думають про тебе люди мудрі, сором’язливі, з чистою совістю! - знову не втрималась Любов. Та й як тут втримаєшся, коли ця потвора дозволяє собі принижувати справжню, чисту Любов.
Великий мудрець, що спокійно і уважно спостерігав цю суперечку, нарешті заговорив.
- Любовна близькість двох протилежних статей зумовлена природою. Це таки так. Але не як самоціль для власної насолоди, а як життєва необхідність, як кредит для продовження роду.
- Отже, все-таки любовна близькість, - перебив мудреця Секс, - тобто – втіха...
-Але не заради однієї отієї твоєї втіхи, а заради турботи за потомство. Як кажуть, і приємне, і корисне. Але приємне тільки заради корисного. Хоча, якщо відверто, це вступає у протиріччя з поняттям істинної Любові. Що ж стосується людей, то вони змушені визнати наступне: «... чим доступніший секс заради одного сексу, тобто втіхи, тим скоріше руйнуються устої сім’ї, тим швидше розвалюється суспільство...».
І тут в розмову несподівано втрутилась Любов:
- Скажи йому, старче, усім скажи, і нехай запам’ятають, що поміж нами, Любов’ю і Сексом, бездонна прірва. Бо не я – самі люди твердять: « Любов – це коли усе краще віддаєш іншому, тому, кого любиш. А секс – це коли краще береш собі»
- Так, так, - спробував втекти від правди секс, - чого тільки від тих людей не почуєш. Одні говорять, що я можу бути різним: сімейним і груповим, здоровим і нездоровим, помірним і нестримним, корисним і шкідливим. А інші... - Звичайно, можеш, - на півслові обірвала його Любов, - але запам’ятай головне: сімейний секс – то все ж таки я -Любов. Справжнє кохання. Ти ж намагаєшся перетворити ті стосунки у... злочин. А тому ти - брат не мені, а проституції, ганебному явищу у людському житті, коли людина за гроші вільно чи невільно продає і свою гідність, і Любов. Тим, хто торгує своєю так званою Любов’ю, слід дослухатись до таких слів:
«... Ты похоти своей даешь любви названье...
От похоти к Любви дорога-то длинна...».
Хіба не переконувались у цьому люди впродовж тисячоліть? Переконувались і на чужому, і на гіркому власному досвіді. Та, на жаль, так до кінця і не переконались. І продовжують вчиняти, як нерозумні дикі тварини.
Любов змовкла. А мудрець, помітивши, з яким німим обуренням напівгола дівчина коситься на красуню, що притулилась до її хлопця, повів розмову про ревність.
- Ніщо так не підкоряє, не пом’якшує чоловічого серця, як усвідомлення того, що його люблять. Але звідси, - хочу звернути саме твою увагу, шановна юнко, - звідси народжується не лише гордість у твого обранця за себе, - бачте, мовляв, чого я вартий, - а ще й зарозумілість та зверхність. І тоді у людини, що від роду є егоїстом, отой егоїзм народжує ще одну близьку і підступну подругу Любові, її найпідлішого ворога – ревність. І стає вона для Любові як іржа для заліза, що з нього самого і народжується. Це – чудовисько, монстр, що сам себе започатковує і народжує. Саме він і вбиває Любов, перетворюючи її на Ненависть. А люди, чому навчилися вони впродовж тисячоліть? Виспівуючи і горланячи на кожному кроці про Любов, продовжують ревнувати. На жаль, ревнивий егоїст не лише здатен накоїти безліч дріб’язкових дурниць та завдати невигойного болю іншим людям, а й забрати життя як у предмета своєї Любові, так і у самого себе. Вам, молодята, мало такого прикладу як Отелло та Офелія? Ну, що ж, тоді розкрийте ширше очі та подивіться довкола себе. А ще краще – зазирніть глибше у власні душі. І тоді може ніякої ані правди, ані казки про Любов та Ненависть вам не буде потрібно.
Доки Великий мудрець закінчував свою повчальну промову, сексопільні молодята мабуть встигли-таки краєчком ока зазирнути собі в душі, з чимось погодитись, щось зрозуміти. Похнюпивши голови, вони повернулись до натовпу. А звідти, спираючись на палиці, на їхнє місце придибали дідусь і бабуся. Років десять тому вони відсвяткували своє діамантове весілля і з’явились тут не з запитаннями, а з бажанням самим поділитись про Любов і Ненависть власними думками та міркуваннями.
- Ти, шановний, - звернулись вони до мудреця, - повідав людям чимало цікавого і корисного. Але ти обіцяв вислухати будь-кого. І ми ...теж... Прожили довге та непросте життя. Нам теж є що сказати людям. І про Любов розповісти, і проти Ненависті застерегти. Ось вже близько століття як ми в парі. Як голуб’ята – в Любові та злагоді. Іноді доводиться чути: любов – то отрута. Може й отрута. Але солодка і навіть … корисна. Як, приміром, ліки. Щоправда, вони, якщо вживаються у непомірній кількості, теж отрута. А любов – то незвична отрута, бо коли вона навіть і не в міру, все одно залишається ліками, принаймні для стражденної душі в першу чергу. А тому ще змолоду ми запам’ятали напрочуд правдиві слова:
«Помогает нашему здоровью
Лучшее лекарство дивной силы.
То, что называется любовью…»
І впродовж десятиліть виспівуємо з дітьми та внуками:
«Дай, Боже, здоров’я! Дай, Боже, любові!
А вже при любові ми будем здорові».
Отож, як бачите, і діток народили, і онуків маємо, і десятки правнуків-праправнуків. Одним словом – призначення своє у цьому світі виправдали сповна. Може, когось зацікавить, як нам це вдалося? А все від того, що жили в Любові і ніколи не тримали в своїх серцях ні злості, ні Ненависті. Навіть – до своїх ворогів. Ми зрозуміли, і з цим треба погодитись: з часом все змінюється, навіть людські почуття. Навіть неосяжна Любов з роками може ослабнути, а то й вмерти. А ще гірше – переродитись в Ненависть. Та наша Любов не тільки не переродилась, не вмерла, навіть не ослабла, вона, повірте, навпаки - з кожним роком міцніла. Так, мудрі люди вірно помітили: Любов має свої закони, свій вік, як квіти, як людське життя. То таки вірно: у неї є своя розкішна весна, своє жарке літо, нарешті, осінь, яка для одних буває теплою, плодотворною, для інших – холодною, гнилою і безплідною. Наша Любов переживає сувору зиму. Та старість, повірте, нас не лякає. Адже вірно сказано:
« ... Только страшно стариться тому,
Кто Любовь, как медную монету,
Раздавал, не зная, сам кому...».
Дідусь відкашлявся, і продовжив: - А отим молодятам варто запам’ятати й такі слова:
« ... Любовью дорожить умейте!
С годами – дорожить вдвойне!
Любовь – не вздохи на скамейке,
И не прогулка при луне...»
С любов’ю, верьте, легче жить.
Любовь с хорошей песней схожа,
А песню нелегко сложить».
- Тож почуйте нас, і старе, й мале, і скористайтесь нашою порадою: хочете, люди, щастя, мрієте про довголіття – любіть одне одного і викиньте з ваших душ Ненависть. Вбийте її, киньте у це бурхливе море. Шануйтеся і шануйте Любов.
Низько кланяючись, старенькі під бурхливі оплески подибали до натовпу. Здавалось, до тієї промови вирішило прислухатись навіть море: на його сяючій поверхні, скільки сягало око, не було видно жодної хвильки. А от прозора до того постать Ненависті з кожним словом промовців ставала більш виразною і помітною. Вона стояла поруч з Великим мудрецем і все нижче опускала голову.
Оплески і схвальні вигуки довго не вщухали, а коли на вершину до мудреця піднялись чоловік і жінка з дитям на руках, вони навіть пожвавішали.
- Ви, напевне, молода сім’я? – запитав прибулих мудрець і, одержавши ствердну відповідь, підняв догори руку, зачекав повної тиші та й почав говорити:
- Пригадую оце крилатий вислів одного відомого письменника, який жив і творив у минулому столітті. Ось прислухайтесь, добрі люди, до його думки: « ... найрозумніше, чого досяг чоловік, це – вміння любити жінку, поклонятися її красі: з Любові до жінки народилося все прекрасне на землі».
Почувши ці слова, чоловік всміхнувся, ніжно пригорнув до себе жінку з дитям і осипав їх палкими поцілунками. А Великий мудрець вів далі:
- Любов, якщо вона справжня, вимагає не лише взаємності, а й відповідальності, самопожертви. Особливо яскраво проявляється це у сімейних стосунках. А те, що нині називають «сучасним громадянським шлюбом» не що інше, як втеча від відповідальності. І не лише за свого партнера, а за сім’ю в цілому. Запам’ятайте, чим голосніше й більше кричать про любов, тим більше розторгнень шлюбу. Мудрі радять любити тихо.
Мудрець хотів додати до цього ще щось, але його зупинив викрик з натовпу:
- Чому ж тоді справжня Любов дуже рідко буває щасливою?! Чому так часто вона стає причиною безглуздої смерті?
Мудрець спохмурнів, потер високе сиве чоло і відповів:
- Гарні запитання. А відповідь моя така. Хоча й існує крилатий вислів, що Любов – то поезія і сонце життя, та люди не випадково порівнюють її з трояндою, у якої окрім розкішного кольору і п’янкого аромату є ще й гострі колючки. А тому тільки сильна, істинна Любов здатна розвіювати незліченні дріб’язкові непорозуміння, що виникають при спільному житті. І – ще раз про « троянду з колючками». Вірно, Любов дійсно допомагає переносити найжорстокіші страждання та випробування, але ті, хто любить, добре знають: саме в стражданні – радість. Любов, яка вимірюється одними втіхами – бідна Любов. Справжню Любов можна виміряти лише стражданнями. І повірте, істинна любов сильніша за смерть і за страх смерті. Так, іноді людина заради своєї любові жертвує і життям своїх рідних, і власним життям. Пригадайте хоча б, як любила свого Смока Лабіскві, а Пасук – свого Чарлі. Не злічити на землі Трістанів та Ізольд, Ромео і Джульєтт. Всі вони пішли з життя заради своєї любові. Одначе, їхня смерть лише зайвий раз стверджує: тільки нею, тільки Любов’ю тримається і рухається життя. А жінка…
- Але я, старче, тут не просто жінка – перебила мудреця та, що стояла з дитям на руках. - Я - мати! Невже не заслуговую на твою увагу у такій якості? Про це людям скажи правду, – звернулась до мислителя жінка з дитям.
- То, дочко, велика і свята правда. Немає нічого святішого і величнішого, ніж Любові материнської, ніж Любові до жінки-матері, бо така Любов не визнає розрахунків. Вона залишається істинною і по-своєму прекрасною, бо це почуття тільки в людському серці, а не голові. Будь-яка Любов прекрасна по-своєму, тільки б вона була в серці. У порівнянні з Любов’ю матері будь-яка інша Любов, будь-яка пристрасть, будь-яка прив’язаність або ж користолюбна, або ж слабка. Та все одно, дочко, ти – жінка. А тому звертаюсь тут до присутніх. Оскільки Мати – це первинно і споконвічно жінка, то й ставлення до неї має бути особливим. Любіть і поважайте жінку. Шукайте в ній не лише втіху, а й сили, натхнення, подвоєння ваших моральних і розумових здібностей. Ні-ні, я не забув, що ти – мати. Нехай усі знають: Любов матері первісна, егоїстична і в той же час – безкорислива. Така Любов ні від кого не залежить, а тому вона – всесильна. І, аби не бути голослівним, нагадаю вам про ті події, що розгортаються наприкінці легенди «Серце матері». Закоханий по вуха парубок на догоду примхам своєї обраниці вириває з грудей матері її живе серце. Поспішає принести його підступній дівці, але в темряві спотикається і губить той безцінний «подарунок». Тоді загублене материне серце спалахує для сина-вбивці провідним вогником і співчутливо запитує: «Боляче тобі, кровиночко моя?! Вставай, синку, піднімайся... За мною... за мною йди... Я покажу тобі стежину...» Тож прославимо жінку-Матір, чия Любов не відає перепон, чиєю груддю вигодуваний увесь світ. Адже усе прекрасне в людині від променів сонця, від молока Матері. Ось що насичує нас Любов’ю до життя.
Чоловік і молода жінка з дитям щиро дякували мудрецю за ті красиві, а головне – правдиві слова. А натовп знову вибухнув шквалом аплодисментів. І, мабуть, ніхто вже не чув застережливих слів Великого старця:
- Люди! Будьте обережні! Остерігайтесь не лише Ненависті. Адже Любов, як обоюдогострий кинджал, готова не тільки вас захистити, а й вбити. І хоч вона сильніша за смерть і за страх смерті, остерігайтесь любові шаленої, божевільної.
Ненависть тим часом мимоволі залишала серця людей і повертала до тієї єдиної потворної жінки, що під натиском натовпу крок за кроком відступала до краю урвища. А там, внизу, до цього тихе і спокійне море, враз заклекотіло, розбурхалось величезними могутніми хвилями. Воно готувалось поглинути людську Ненависть і поховати її у своїх безоднях назавжди, на всі віки і тисячоліття.