Чорна помста
(оповідання)
І буває ж таке! Масляну, дякувати богові, відсвяткували. І нібито й з довгою зимою розпрощались. А от говорити про справжню весну якось язик не повертається. Останній сніг у вибалках тане. Бруньки набубнявіли : ось-ось луснуть. З полів запахом свіжої ріллі тягне. З садів та городів прілістю торішнього листя і солодкими димками повіває. А ось і перша ластівка в небесній блакиті чорною блискавицею промайнула. І хоч кажуть, що весни вона не робить, та отой її радісний, до знемоги заповзятий, неперевершений спів і є справжнім провісником весни. Приємно спостерігати за диво-пташками, коли ні з чим незрівняними переспівами зустрічають вони новий день. Та минають лічені дні і вранішні концерти поступово вщухають. Птахи починають перейматись турботами про своє майбутнє потомство. Он і під нашим балконом метушаться дві гострокрилі красуні. Напевне новостворена подружня пара зважилась збудувати тут своє гніздечко.
« Віть, віть, віть. Тю-р-р-р! Ті-ві! Ті-ві» -- виспівує свою серенаду самець. «Тів, тів, тів-тів-тьох» -- ніжно відповідає йому самочка. Для нас це лише неповторна, що зачаровує людей, мелодія. А для співунок-щебетушечок не що інше, як зізнання у любові і вірності. А можливо ще й запрошення, заклик до співпраці. «Ну ж бо, красуне моя ненаглядна, летімо мерщій. Треба нам, моя ластівочко, встигнути тут першими гніздечко побудувати!» «Летімо, летімо, любесенький мій!» -- відповідає йому подружка. Ото й носяться з ранку до вечора з грудочками грязюки в дзьобиках. Беруть той будівельний матеріал десь на віддаленому болітці. І -- сюди, під балкон, крихітка до крихітки ліплять. Годинами без відпочинку у повітрі носяться, сотні кілометрів під крильцями залишать поки той будиночок зведуть. Не легка, видать, справа, якщо навіть поспівати як слід ніколи. Тільки при зустрічі перемовляться, бува, по-пташиному короткими:
« Цві» та «Тюр -р». Напевне підбадьорюють одне одного. І -- знову за роботу. Справжні, скажу я вам, трудяги. Їм робота до сьомого поту, а нам -- радість. Пригадуються бабусині слова: «Ластівка -- птаха розумна: біля недобрих людей гніздечко ніколи будувати не буде». От і виходить: якщо ластівка поруч, то окрім втіхи -- і радість, і гордість. А ще бабуся попереджала : «Не руште, дітоньки, ластівчиних гнізд, бо пташка може кривднику хату спалити». Я завжди вірив бабусиним словам, але ніколи й гадки не мав, що через десятки років все-таки власноруч ластівчине гніздо зруйную. А тим часом пташина хижка під балконом майже готова. Значить, не сьогодні-завтра крилате подружжя справлятиме тут новосілля та від душі радітиме такому вдалому вибору цього місця. Не страшитимуть тепер їх ані пекельна літня спека, ані проливні зливи з грозами та градом. Навіть підступні ненажери-коти нізащо сюди не дістануться. Здавалося б, розумні пташки все передбачили і ніякої небезпеки для них не існує. Але біда, як завжди, приходить несподівано.
Не знаю, де провело подружжя останню бездомну ніч, тільки рано-раненько, ще й сонечко не сходило, мене розбудив страшенний пташиний лемент за вікном. Ластівки вихором проносились мимо балкона, вони ще й ще раз намагались витурити непроханого гостя з недобудованого гніздечка. Звідти визирав нахаба-горобець. Він гучно цвірінькав, грізно їжачився, відбивався дзьобом і усім своїм виглядом показував неабияку рішучість залишитись тут господарем. І раптом пташиний галас під балконом несподівано стих. Ластівки кудись зникли. За хвилину з гнізда почулось веселе закличне цвірінькання. Напевне горобець вже торжествував легку перемогу і запрошував до себе свою нову подругу. Ховаючись поміж листям, вона увесь цей час уважно і нетерпляче спостерігала за перебігом пташиної суперечки. І ось тепер, задоволена її наслідками, радісно цвірінькала у відповідь і перестрибуючи з гілки на гілку, впевнено наближалась до свого обранця. А коли той випурхнув їй назустріч, моєму здивуванню не було меж. Я впізнав горобця, якому одноокий дворовий кіт Нельсон ще минулої осені відірвав хвоста. Це був той самий горобчик, який щороку примудрявся звивати собі гніздо в щілинах обшивки нашого балкону. Так ось чому він чуже житло окупував! Можливо, не просто хотів скористатись плодами не своєї праці. Може саме так боронить свою територію? Та як би там не було, а мені не давала спокою настирна гірка думка: «Невже й у птахів перемагають не добро, не справедливість, а нахабство та сила? Невже вони беруть приклад з людей, де і своїх «горобців», і «зозуль» та «кровожерливих чайок» завжди вистачає?»
Від тих невтішних думок мене відволікла одинока, що тільки-но з’явилась, ластівка. З грудочкою грязюки у дзьобі вона повільно літала біля балкона аж поки горобець знову не сховався у гнізді. Але тепер -- вже зі своєю подружкою. Ластівка неначе тільки того й чекала. Вона відразу ж вчепилась за гніздо і приліпила грудочку до його отвору. Не встигла самітниця відлетіти, як біля балкона з’явилась ще одна ластівка і зробила те ж саме. Потім були третя, четверта, десята. Ціла зграя ластівок! Вони працювали мовчки, вправно і швидко. «Невже та сама зграя, що так невдало пробувала видворити розбійника галасом? -- запитував я себе, спостерігаючи за їхньою дружньою роботою. А вони працювали, як навіжені. І вже за лічені хвилини на місці отвору темніла пляма глухої сирої стінки. «Живцем поховані!» -- з жахом подумав я про цю чорну помсту. -- Справедливість ніби й восторжествувала, але чому ж тоді так тоскно на душі? Чому не відчуваю ніякої ні радості, ні задоволення?» Ластівчина зграя зробила ще декілька переможних кіл над будинком і потім її як вітром розвіяло. А у мертвій тиші, що настала, ледве чувся жалібний, глухий пискіт з гніздечка. «Як їм там у тісняві, у темряві, в задусі?! Ні, ні! -- кричала моя душа, -- Хай там що, а життя має право на життя! І навіщо мені живі мерці під балконом!? І кому, скажіть, потрібна отака справедливість!? Кому!?..»
Я хапаю найдовше із своїх вудлищ і біжу з ним під балкон. Один, другий удар по гніздечку і воно розсипається в друзки, а приречена пара з радістю летить собі геть. Я дивлюсь пташкам услід і подумки дякую їм, що зняли з моєї душі отой невидимий тягар та й понесли його на живих крильцятах невідь куди.
Наступної ночі над містом бушувала гроза. Не знаю, випадково чи ні, але на нашому будинку блискавиця спопелила одну з тарілок супутникового телебачення.