Кузьмине болото
( бувальщина)
Поліське літо видзвонювало на лугах вранішніми косами, пахло неповторним квітковим медом, грушами, білим наливом та полуницями. Воно бриніло турботливим летом заклопотаних джмелів і бджіл, гучно виспівувало пташиними виводками. Літо шуміло короткочасними дощами і зливами, гуркотіло грозами і далекими громовицями.
Липень того року видався як ніколи теплим та погожим і радував щедрим врожаєм і на полях, і в лісі. Стиглі жита кликали до себе женців, а на затінені лісові галявини, в зарослі трав і чагарників манили стиглі чорниці, буяхи, суниці та лісова малина. У цей час в гущавинах стояла нестерпна духота, болота і болітця дихали запаморочливими випарами і запахом цвіту трави-багна, одначе потік збирачів лісових дарів день за днем тільки зростав. Доки дорослі ледь встигали поратись по господарству і від зорі до зорі гнули спини у полі, лісовими жнивами зазвичай займались діти. Їх у скаліченого на війні Василя Кирилюка -- трійко. І всі -- дівчатка. У цю літню пору їм, як і іншим сільським дітям, бити байдики чи сидіти, склавши руки, було ніколи. Найстаршу, Одарку, батьки найняли у сусіднє село на все літо пасти череду. А десятирічна Катруся і семирічна Настя змушені були хазяйнувати вдома. Дівчатка помітно різнились, але не так зовнішністю, як звичками та вдачею. Верховодила у всьому синьоока, не за роками розумненька і кмітлива, але надто вже неврівноважена, а іноді й задерикувата білявка Катруся. Навіть у хлопчачій компанії, не дивлячись на низенький зріст, вона брала верх і була першою призвідницею. «Ой, Василю, Василю!-- жартували часто Кирилюкові сусіди, -- росте у тебе не дівка, а біс у спідниці». А Катрусин батько у відповідь тільки задоволено всміхався, адже його найменшенька, Настя, була чи не повною протилежністю середульшій. Вона вирізнялась не стільки спокійним, а скоріш незворушним характером. Та якими б різними сестрички не були, домашньої роботи вистачало кожній. То загадають ділянку проса до вечора прополоти, то гусенят від коршунів стерегти, то телятко напоїти. Коли вже там літніми красотами милуватись! А найтяжче дитячі душі гнітила ота біла заздрість, з якою вони дивились услід своїм одноліткам, коли ті щоранку поспішали з кошиками до лісу. Та усьому колись приходить край. І ось нарешті настав і їхній час. На Петра й Павла батьки влаштували собі перший від початку літа вихідний.
-- Мамо! Таточку! -- защебетали ще вдосвіта діти, --дозвольте й нам сьогодні по чорниці сходити. Ми ж в ліс не самі, ми з гуртом підемо.
-- Он і Миколка Чуханів розповідав. Ягід, каже, тепер, хоч греблю ними гати.
-- Всі галявини, каже, суницями , як градом всипані. Ну, дозвольте…-- хникали по черзі дівчатка.
-- Гаразд вже, гаразд. Досить скиглити! Ідіть, якщо гуртом, -- якось неохоче погодилась мати. -- Тільки ж дивіться мені!! Чуєш, Катько! Заблудитесь, цілу ніч, як отой Трохимів Іван, на дереві просидите. І ніхто вас шукати не буде. А як вовки загризуть, то таких чортів надаю! Мало нікому не здасться! Запам’ятали?! І обіцяйте, що ні ногою на оте прокляте …
Але останніх материних застережень дівчатка, на жаль, вже не чули. З радісним галасом кинулись вони до клуні за кошиками для ягід.
-- Та чоботи, чоботи не забудьте, -- нагадував їм у слід батько. -- От бісенята! Та нехай ідуть: буде й для них сьогодні і свято, і вихідний. А ти, стара, подивись, щоб, бува, чоботи не забули. Гадюк там тепер чи не під кожним пеньком.
-- Та не переймайся ти, Василю. Нехай Настя ще дурепа мала, а Катруся ж у нас -- молодець. І ліс, і дорогу знає. Не заблудяться. Та й ягоди нам не завадять. А ти давай, збирайся мерщій, підемо сіно вернути.
Із села вирушали дружньою галасливою ватагою, а діставшись першої-ліпшої галявини, розсипались по знайомих ягідниках, як горох з дірявого мішка. Дітей оточували височенні сосни. Їхні верхівки гострими свічками впивались у блакить прозорого неба. Віття осик, грабів, беріз ледь помітно тремтіли від подихів легенького вранішнього вітерцю. Сонечко піднімалось швидко, але його промені крізь густі крона старезних дерев пробивались до землі через силу, і в лісі ще панувала приємна свіжість та напівтемрява. А в гущавинах, де зазвичай і достигали лісові ягоди, вже стояла відчутна задуха. Численні болітця і багнища починали дихати запаморочливими запахами незчисленних болотяних трав. Здавалося, що в такій задусі могли виживати хібащо хмари всюди сущих тут великих чорних комарів-кровососів. Вони відразу ж накинулись на дівчаток, невпинно роїлись біля самісінького обличчя, нахабно лізли в очі, в носа і нищівно гризли за руки.
-- Катю, Катю, чого вони такі кусючі?! У рота лізуть, слова сказати не можна, -- заскиглила відразу ж Настя. -- Йдемо звідси! Я тут вже не можу!
-- А й справді, -- погодилась Катруся, -- ягід тут, як наш кіт наплакав. А от комарів… Я таких злих ще зроду не бачила.
-- То давай мерщій втечемо звідси! Вони нас не наздоженуть. Правда?
-- Так, мабуть доведеться-таки нам іншого ягідника пошукати. Пам’ятаєш, ще коли Миколка розказував, що біля Кузьминого болота чорниць тих … хоч лопатою греби. А може там і комарів менше. Йдемо, Настуню, на Кузьмине. Назбираємо швиденько і з повними кошиками -- додому.
-- Лопатою, казав, греби? -- перепитала Настя. -- Жаль, ми ж ні однієї лопати з собою не прихопили. Та нічого, правда, Катю? Якось руками впораємось.
- А ти дійсно дурепа, чи тільки прикидаєшся? То тільки кажуть -- лопатою. А насправді це, коли можна чогось брати без міри і, головне, без труда.
-- А я… Я до Кузьминого … боюсь, -- наче й не чула отих глузливих слів Настя. -- Як мама дізнається, то буде нам. Боюсь до Кузьминого, от і все.
-- Дізнається, не дізнається. Якщо ти своїм тихим язичком не бовкнеш, то нізащо не дізнається. Ну й пришелепувата ти у нас. Сама ж, першою запропонувала тікати звідси. То кажи куди, якщо така розумна?
У відповідь Настя тільки гучно сопіла та раз по раз ляскала себе по обличчю, відганяючи настирливих кровососів. Потім дівчатка мовчки закинули за спини напівпорожні кошики і попрямували туди, де, як казав сусідський хлопчисько, ягід міряно не міряно.
Ліс і гущавини поволі розступались, і невдовзі діти опинились у тому закутні лісу, де ягідники то стелились окремими синюватими острівцями, то зливались у суцільні блакитні галявини. А далі йшла ділянка лісу, густо вкрита високим соковитим мохом, поросла оточеними багном лозняками, завалена трухлявими корчами і буреломами. Це і було Кузьмине болото. Сюди чомусь не залітали птахи. Сторонились болота і лісові звірі. А моторошну тишу, яка тут постійно панувала, час від часу порушували викиди болотяного газу. «Шу-у-х!!!», «Бу-бу-х!» І знову тиша. «Бульк-буль-буль!», «О-о-х!», -- дихало болото своїми отруйними газами. Дерева тут росли миршаві, поодинокі. А от задуха стояла неймовірна. Уздрівши отой рясний ягідник, дівчатка взялись похапцем наповнювати свої кошики. А незабаром Настя поскаржилась на головний біль і нудоту.
-- Мені зле. Чуєш, Катю, пити хочу. Пити.
Катя дістала пляшку з молоком :
-- Ось, ковтни. Вийдемо звідси і все минеться. А поки-що потерпи. Трішечки потерпи.
Вона заспокоювала сестричку, як могла і не хотіла зізнаватись, що й сама ледь тримається на ногах. А Настя підвелась і тихо промовила:
-- Голова паморочиться. Спати… Я хочу спати…Летимо! Високо… Як красиво! Додому… -- і, знепритомнівши, впала втраву.
Ось тут Катруся не на жарт злякалась, адже навіть не здогадувалась, з якого це доброго дива усе те діється з її сестричкою. Вона не знала, що далі робити, але була впевнена в одному: треба негайно залишити це кляте болото. Негайно! Інакше… І тут у її голові вихором пронеслась давня розповідь бабусі Федори.
Був колись у їхньому селі пастух Кузьма -- парубок вродливий, дужий, розумний, а головне, совісний та порядний. Свою худобу селяни довіряли йому як самим собі. І ту довіру Кузьма завжди виправдовував. Та якось серед літа випасав він корів біля віддаленого лісового болота, де росли високі, соковиті трави. А в кінці дня однієї корівки не дорахувався. Пригнав Кузьма стадо до села, а сам -- в ліс, до болота повернувся. Вже й місяць над лісом розжареною до біла сковорідкою повис, а Кузьма все лозняками та гущавинами бродить, Марчуківську Берізку кличе-шукає. Тільки під ранок, розчарований невдачею, вкрай знесилений, колючим віттям подертий, голодом зморений, присів Кузьма під старою сосною. Очі йому самі закрились. І полинув парубок у такі міцні і красиві сни, що не захотів і не зміг вже просинатись. І не проснувся. А наступного дня знайшли його під сосною: пишноволосого, красивого, усміхненого, цілого-цілісінького, але вже зовсім мертвого. Відтоді й почали те підступне болото Кузьминим називати. Були щоправда в окрузі й інші болота. З протилежного боку села простиралось, приміром, Данилове болото. Були ще -- Омелянове і Федотове. Але таку сумну славу мало лише Кузьмине болото. Пастухову смерть кожен щоразу по-своєму пояснював, а те болото намагався обходити десятою дорогою…
Тільки тепер Катруся здогадалась, від чого хотіла застерегти їх мати. Вжахнулась і у відчаї з силою смиконула Настю за руку. Раз, другий, третій!
-- Та просинайся ж ти! Просинайся нарешті! Чуєш?! Йдемо звідси! Хутчіш йдемо!-- і вперше зайшлась гіркими сльозами відчаю. Але оті її рясні сльози не були того дня останніми.
Тим часом Настя остаточно отямилась, відкрила набряклі від комариних укусів повіки і здивовано запитала:
-- Ти? Чому ти плачеш? Ми ще на болоті?
Катя нічого не відповіла, а з новою силою взялась тягти меншеньку за собою. Настя не пручалась і покірно, як уві сні, переступала сухі гілляки, купини, зарослі моху. За чверть години вони вже були далеченько від болота. Дихати їм стало легше, запаморочення більше не турбували. Здавалося, всім непереливкам прийшов нарешті край. Та ліс підготував дітям нові, не менш важкі і небезпечні випробування. Від втоми, а може й від переляку, вони повністю втратили орієнтири і тепер, перепочиваючи на невеличкій галявині, вирішували чи не найскладніше для себе питання: як пошвидше вибратись з лісу і в якому напрямку рухатись додому.
-- До болота -- а ні на крок! Чуєш? -- попередила меншеньку Катруся.
-- Тоді йдемо … наліво? Чи прямо?
-- Мабуть … наліво, -- невпевнено відповіла Катя і додала: -- Та хоч куди, тільки б не до болота.
І діти, тішачи себе слабкою надією на краще, вирушили в путь. Йшли, не поспішаючи, бо відчутно давала себе взнаки втома. Та через деякий час помітили, що знову опинились на тій самій галявинці, звідки й вирушали. Спочатку обоє розсміялись. А потім так само дружненько і невтішно розплакались.
-- Нічого, Настусю, нічого! Це нам наука. Зате тепер напевне знаємо, що йти треба зовсім у протилежному напрямку.
І, не відпочиваючи, впевнено повернули з галявини направо. А невдовзі знову опинились на вже знайомому місці. Та тепер вони не сміялись і не плакали, а мовчки повалились на траву і почали прислухатись. Першою підвелась Настя.
-- Чуєш? -- смикнула вона сестричку за платтячко, -- чуєш, чуєш?! Отам, отам! Ніби… собаки гавкають.
Катя довго вертіла головою: то вправо, то вліво, то знову вправо. А потім радісно вигукнула:
-- Твоя правда, Настусю! Гавкають! Там! Туди! Туди йдемо!
Лише тепер вибрали вони вірний шлях і попрошкували з галявини не наліво і не направо, а прямо-прямісінько. Йшли довгенько, близько години, не менше. І раптом, за останніми деревами побачили перестигле житнє поле. Високою золотою стіною тулилось воно до старого зеленого лісу, а між ним і деревами змійкою тягнулась ледь помітна вузенька стежина. Вони ще не знали, в який бік тією стежкою йтимуть, та розуміли, що, дякувати богові, вже врятовані. І тепер по їхніх, спотворених втомою обличчях, поповзли сльози радості. Постояли, заспокоїлись і знову прислухались. Десь неподалік гелкотали гуси, здалеку доносилось мекання ненапоєного теляти. Дівчаткам захотілось бігцем кинутись у ту сторону, та вони могли ледь пересувати ноги.
Будь-яка стежина все одно кудись та виведе От і ця, якою чвалали діти, привела їх до нібито й знайомого, і неначе зовсім чужого, обнесеного з усіх сторін огорожею, обійстя. У самому центрі невеликого, розкішного садочка, дерева якого гнулись від яблук, груш та інших фруктів, стояла невеличка, акуратна, вкрита соломою, дерев’яна хатина. Здалеку вона здавалась іграшковою, так, неначе щойно виринула з якоїсь старовинної казки. Поодаль, за садом, на невеликому лузі, вгадувались підперті жердинами копиці свіжого сіна. Двору майже не було. Тільки біля воріт, під старезною яблунею, дрімав, спершись на сучкувату палицю, білоголовий дідусь. Дрімав не дрімав, а тільки-но помітив дівчаток, відразу ж підняв голову і примружив підсліпуваті очі.
-- Хе-хе, -- хмикнув він собі під ніс. -- Оце гості, так гості!..
-- Здрастуйте, діду, -- в один голос привітались дівчатка.
-- Ну, здрастуй Катю, здрастуй! Де ж це вас носило?
Діти здивовано перезирнулись і якусь мить мовчали.
-- А звідки, діду, ви мене знаєте? -- якось нерішуче і зніяковіло запитала Катя.
Тепер черга дивуватись випала дідові:
-- Отакої! Звідки? А хіба ото минулого року не тебе я на Спаса яблуками та медом пригощав? Ти ж Василя Кирилюка донька. Середульша. Еге ж?
-- Та воно то, діду, так… Кирилюківська я. А тільки… Скажіть, діду, правду. Як це село зветься, бо скоро вже й вечір, а нам ще у Рогельки дибати.
-- Ти ба! Яке село, питає! Не інакше, хоче діда в дурні пошити. А чи й просто поглузувати з старого. То скажу я вам обом так: не вийде! Іч, кепкувати вони здумали! Над дідом Савкою?! Не вийде, бо… бо це і є Рогельки! Ось!
Діти ще не йняли віри в таку вдачу. А дідусь, помітивши на їхніх обличчях страшенну втому і за плечима -- кошики з ягодами, ще сильніше примружив очі і аж подався вперед.
-- Чи мо?.. Ох, ти, бідонька! Не інакше, як на Кузьминому збирали. Мої ж ви голуб’ятонька! А я тут теревені розводжу. Ходіть, дітоньки, до двору ходіть. Я зараз… Зараз… я…
Дід швиденько підвівся і, спираючись на ціпок, коротенькими кроками заспішив до хатини.
-- Нам, дідусю, хоча б водички. Вмираємо від спраги, -- благально промовила йому у слід Катя.
-- Не вмрете, дітоньки, тепер не вмрете. Не дам, -- дід повернув до криниці й дістав звідти цеберко холодної води. -- Ось, пийте. Пийте на здоров’ячко. Та не простудіться. Холодна ж бо. Як крига.
І знову поквапився до хатини. А за хвилину з’явився на порозі з білим, як сонце, з рум’яною шкуринкою окрайцем хліба в одній руці і полумиском меду -- в другій.
-- Ось вам, дорогесенькі. Хе-хе… Підкріпіться, відпочиньте. Дасть Бог, від чарів Кузьминого болота й позбавитесь. А я… Я тим часом Василя сповіщу, заспокою чоловіка. А ви -- їжте, їжте. Потім отам під грушею, на сухому сінці і лягайте. Сон, він усіх лікує. А я тим часом…
Здається, дід ще щось бубонів про сон, про Кузьмине болото, про Берізку, яка в ньому втопилась, та його вже ніхто не чув. Сестрички лежали на сіновалі і бачили один і той самий сон. В лісовій гущавині під старою сосною сидить красень-парубок. Посміхається і махає їм своєю дужою, але чомусь білою, як сніг, рукою.