Казка про Добре Серце,
Мудру Голову та дурний Язик
Тук… Тук-тук… Тук-тук… Це були перші у його житті поштовхи. Ні Мудрої Голови, ні в’їдливого, лементливого язика ще і в згадці не було. Хоча… Голова нібито й була, але тільки -- за формою. За змістом же її мозок нагадував чистий аркуш паперу. Це вже згодом, через роки-десятиліття, вона могла стати, а могла й не стати, Мудрою. А поки що були перші, слабкі і невпевнені удари людського Серця. Ніхто не знав, чи стане та Голова Мудрою. Ніхто не відав, якою мовою залепече той Язик. А от Серце… Вже від тієї миті, з першого удару, воно ставало більшим і сильнішим. Бо то вже була людина.. Але сказати лише, що то була бодай і ненароджена, а все ж -- людина, якось замало. Адже мова не про якусь там «гомо сапіенс «пересічнікус»». Йтиметься про людину, з якої колись починався людський рід. Про людину-Жінку.
Як і більшість представниць прекрасної половини людства вона була не лише привабливою, а ще й мала Мудру Голову і Добре Серце. Дивна річ -- Серце. Воно починає битись ще там, в утробі отої майбутньої людини, коли ні мозок, ні тим паче язик ще й не вимальовуються. Серце б’ється усе життя і тільки воно не знає а ні спокою, а ні відпочинку. А от Великим і Добрим стає не відразу. Можливо, це відбувається з тих самих хвилин, коли новонароджене дитя вперше відчує тепло материнських рук. Чи, коли воно, вперше відчувши душевний і фізичний біль, починає співчувати іншим людям. Чи, скуштувавши чиєїсь доброти і щедрості, намагається тим самим відплатити іншим. Мабуть що, і тоді, й тоді, й тоді.
Щоправда, буває і навпаки, коли воно, оте Добре серце починає міліти, черствіти, робитись холодним і злим. У нашої Жінки-красуні щось подібне сталось після справді божевільного, але, на жаль, нерозділеного кохання. Вже після нещасливого одруження її Добре Серце стало розсудливішим. А після трагічної втрати довго очікуваної дитини -- зробилось черствішим. Та попри всі негаразди його ще можна було величати Великим і Добрим.
Непомітно летів час. Осіннім листям падали в минуле жіночі літа. Танули, немов сніг під весняним сонцем, цілі десятиліття. Вродлива, весела і необачна у молодості дівчина стала розважливою жінкою з Великим Серцем і Мудрою Головою. Ніхто й нічим не зміг би виміряти усього добра, що встигло посіяти на землі її Серце. Ніхто не ризикнув би підрахувати, зі скількома недалекоглядними людьми поділилась мудрістю розумна жіноча Голова. Ніхто цього навіть не пам’ятав. Адже в цьому світі доброта і щедрість у кращому випадку швиденько забуваються, а у гіршому -- безпідставно й безжально караються. Та попри все ані Добре Серце, ані Мудра Голова про це ніколи не задумувались і продовжували творити добрі, безкорисні справи.
Пройшло ще кількадесят років, і поважна мудра жінка стала несхожою на саму себе, перетворилась у немічну підсліпувату бабусю. Клята старість і підступні хвороби не лише змінили її зовнішність, а й глибоко вразили Добре Серце. А нещастя і всюдисуща несправедливість чимдуж затьмарювали Мудру жіночу Голову. До всього того злі язики неабияк нівечили її ніжну душу. За час, що минув, найпомітніше змінилась Голова. Великі карі оченята потьмяніли. Живі вогники в них погасли, і тепер сумні очі підсліпувато кліпали, придивляючись до кожного зустрічного. Замість тендітних, раніш рожевих щічок проступали обвислі, поорані глибокими сірими зморшками, щоки. На спотворене старістю обличчя замість шовкових кучериків спадали пасма посіченого, злиплого сивого волосся. Колись лебедину дівочу шийку прикрасило велике, як у старої індички, тремтливе воло. Та коли б тільки ці, зовнішні зміни! З ними можна було якось змиритись. На жаль на Мудру Голову навалилось інше, до цього невідоме і жахливе нещастя. Тепер її постійно турбували нестерпні болі. Ті набридливі, нічим невгамовані, пекельні болі доводили стареньку до відчаю. А згодом до них додалось жорстоке виснажливе безсоння. Іноді випадала благодатна нічка, і Мудра Голова на короткий час поринала в забуття. Але називати той сон рятівним було б гріхом. Адже до неї, тут як тут, навідувались страхітливі сновидіння. Такі неприємні і такі болісні, що наступного разу замість сну Мудра Голова вже сама обирала безсоння.
Важке життя настало для Мудрої Голови. Одній їй відомо, яке важке. Та вона навіть не здогадувалась, що за біда очікує її попереду. Можливо, найгірша для будь-якої голови. Все частіше, все глибше вона впадала в запаморочення. Воно й зрозуміло: з кожним днем до мудрих клітин головного мозку надходило менше та й менше збіднілої на кисень крові. Сотнями, якщо не тисячами занурювались ті клітини у непробудний сон. А у безпомічної бабусі до тимчасових втрат свідомості додалась бодай і часткова, але, на жаль, постійна втрата не тільки ясного розуму, а і його сестри -- пам’яті. Страшнішою від цього для людини буває хіба що сама смерть. «Та що ж це з тобою, моя Голівонько, коїться?! -- у відчаї і розпачі запитує нещасна бабуся. -- Ось, дивись… Іду… А куди йду і чого туди пхаюсь, їй же бо, сама не відаю. Ось, зупинилась, думаю. Та як не силуюсь, а пригадати все’дно не можу. Нічого, нічого: як повернусь додому, то й пригадаю. Воно бува й гірше… Часом, он, навіть забуваю, як мене звати і скільки років маю. І … хто я взагалі. Сором людям сказати. Що ж за життя таке настало?! І скільки мені ще… отак?.. Ось і сьогодні… Вже втретє до магазину дибаю. І щоразу у продавчині запитую: «А підкажи-но, доню, що я оце хотіла купити?» Вони ж, за прилавком, молоді і веселі, тільки посміхаються. А мені, щоб бодай щось пригадати, треба знову повертатись додому. А у мене ж -- ніженьки!.. Ну,зовсім не носять! Не знаю, що його далі робити. Хоч сядь та й плач…»
На усі ці питання відповідь старенькій мала б дати її Мудра Голова. Та не встигла в ній ворухнутись бодай однісінька звивина, як базікатий, гострий Язик був тут як тут: «На ніженьки нарікаєш? А дарма! Адже не випадково і вірно кажуть: «За дурною головою і ногам нема спокою». Тож краще на неї, на свою «Мудру» нарікай…»
На жаль, вчасно зупинити свого лепетливого розумника Голова цього разу не встигла. Вона лише похитувалась зі сторони в сторону, безпомічно тряслась і мовчала, неначе Мудрою і справді ніколи не була. А Язик продовжував свою брудну справу, дорікав старенькій, як тільки міг. Та цього разу дослухати його колючих докорів бабуся не змогла, бо, виходячи з магазину, втратила на східцях свідомість і лантухом звалилась на землю. Менш ніж за годину вона вже лежала на лікарняному ліжку. Її колись Мудра Голова болю не відчувала, адже повернути стареньку до тями так і не вдалось. Виявляється, а ні багаторічний високий тиск крові, а ні цукрова хвороба, а ні незворотні зміни в судинах не пройшли безслідно. Одна з артерій, що забезпечувала кровообіг в мозку, не витримала неймовірного тиску і розірвалась. Тепер мільярди розумних і мудрих клітин захлинались власною кров’ю. Ліва щока бабусі роздулась неначе вітрило, а з опущеного куточка рота стікала слина. Очі, чоловічки яких не реагували на світло, прикрили нерухомі повіки. Такого трагічного для себе кінця не могла передбачити наймудріша голова у світі. Та досить вже про Голову…
А що ж Серце? Оте Велике і Добре Серце? Ні-ні, за розмірами воно було звичайним, як і у інших жінок. Та Великим його називали не випадково і не за розміри. От, приміром. Спіткає когось несподіване лихо, а Добре Серце цієї жінки сприймає його як своє особисте. На незнайому людину біда, як сніг на голову, звалиться, а Добре Серце жінки каже: «Ні, чужого горя не буває!» І повторює ті слова доти, аж поки не розділить чиюсь гірку біду навпіл.
Дивно, де тільки знаходилось місця у Великого Серця, аби вміщувати в собі безліч людських страждань? Можливо, справа тут у тому, що дивна жінка мала не лише Велике Серце, а була ще й досить мудрою. Матінка-природа нагородила її не тільки розумною, а й отією Мудрою Головою. Настільки мудрою, що могла та голівонька залагоджувати найпекучіші конфлікти та непорозуміння, владновувати які виявлялось не під силу ні наймудрішим старцям, ні знахарям та екстрасенсам. Бува, в родині, а чи й поміж державами, ось-ось має спалахнути кривава бійня. А жінка з Добрим Серцем і Мудрою Головою -- тут як тут. І, якось тихо, непомітно, гасить все вбивчу пожежу, повертає людям мир та злагоду, рятуючи тисячі, а то й мільйони людських життів. Такою мудрою була та жінка ще й тому, що наймудрішою ніколи себе не вважала.
Та ні Серце таким Великим, ні Голова такою Мудрою не народжувались. І, що дивно, від самого народження поміж ними точились непомітні, але постійні суперечки за верховенство, за владу над людиною-Жінкою, над її почуттями, помислами і вчинками. Ось, приміром, доходило у житті до кохання. Кохання справжнього і великого. Тут жіночою душею майже завжди оволодівала не мудра, розумна Голова, а її палке Серце. Як не боровся розум з почуттями, як не намагався врятувати людину від необачного вчинку і його нищівних наслідків, від отого нерозсудливого кохання, та перемагало чомусь Серце. А мудрій Голові лишалось тільки усвідомлювати та перетерплювати гіркі плоди своєї невиправданої поразки та без кінця повторювати: «Дай Серцю волю заведе в неволю»
І розчаровано визнавала свою поразку віршем:
« Тут зайві будь-які слова
Немає місця для надії,
Бо вже не серцем голова
А серце нею володіє …»
Здавалося б, Голова й справді -- усьому голова. Та як не дивно іноді «серце нею володіє». Зазвичай таке трапляється у безмежній радості, у справжньому людському щасті, а найчастіше -- в божевільному коханні. Та не була б голова Мудрою Головою, аби не намагалась володіти не тільки Добрим Серцем, а й злим, в’їдливим, дурним Язиком. Збирається, приміром, він щось бридке і негоже бовкнути, а Голова відразу тут як тут: «Ну ж бо, зубоньки, прикусіть мерщій цього телепня. Та міцніше, надійніше прикусіть! Нехай хоч трохи помовчить»
Та на жаль бува й по-іншому. Коли, приміром, Головою, здавалося б, такою розумною і Мудрою, починає володіти не лише закохане до нестями серце, а й придуркуватий Язик. І якщо Серцю вдається це у шаленому коханні, то Язику частіш за все -- у хмільному затьмаренні, у вихвалянні, у підлості. А ще -- у хвилини непереборного гніву. Саме він, отой, часом безпричинний і безпідставний гнів, і допомагає дурному Язику володіти Мудрою Головою. Не випадково ж люди кажуть: «божевільне кохання», «шалений гнів». Ой, як не випадково! Чи не тому одруження жінки, яка мала Велике Добре Серце, виявилось нещасливим. А винним у всьому, як не дивно, був її дурний Язик. І ось чому. Хто скаже, що у собі найвище цінять чоловіки? Може, красу? Та ні! Тоді силу. Теж ні. То що ж, що?! Здогадались? Вірно: розум. Навіть дещо придуркуватий чоловік вважає себе чи не найрозумнішою істотою у світі І не приведи Боже комусь назвати його дурнем. Тим паче -- дружині. Образиться! Навіки образиться. А у чоловіка мудроголової жінки майже завжди так і виходило. Варто було благовірному щось не по-її зробити, як в’їдливий Язик починав свербіти і тремтіти, поспішаючи вколоти чоловіка у самісіньке серце: «Та ти, -- забувши про мудрість, дорікала дружина, -- ти ж, дорогенький, змалечку, від самого народження -- дурний! Телепнем народився, ним увесь вік жив, дурнем і помреш!..» Мудра Голова жінки з усіх сил намагалась зупинити потік брудних, пекучих образ. Та де там! У гніві вона залишалась цілком безсилою і повністю втрачала владу над безжалісним дурним Язиком. А докори, надто
ж -- безпідставні, завжди залишають у душі будь-кого глибокий, незгладимий слід. І навіть довге, що настає після сварки, мочання не рятує, а лише трохи заспокоює і кличе обох до розсудливості. А влада над Язиком поступово переходить до Мудрої Голови.
Але так було не завжди. Іноді перемагало не Велике Добре Серце, не палкі людські почуття, а розважливий і обачний людський Розум. Іншими словами -- мудра Голова.
«Ну, чому, чому так виходить? -- запитувала іноді себе Мудра Голова, -- чому людина частіше слухається не мене, а свого сліпого і глухого Серця? Адже тільки я, аби все помічати і бачити, маю не одне, а цілих два ока. А у Серця їх -- жодного. Це ж у мене, Мудрої Голови, аж два вуха, аби все чути. А Серце… Воно ж глухе, як пень. Та головне -- це я маю мільярди мозкових клітин, здатних сприймати, аналізувати, керувати. Тож тільки я, Мудра Голова і бачу, і чую, і відчуваю, і розумію, що твориться у цьому шаленому світі. А головне -- знаю, що відбувається з самою людиною. Окрім усього цього маю ще Язика, аби вчасно попереджати необачних. А людина чомусь прислуховується не до мене, а до свого Серця! Божевільна, та й годі! Не розумію, для чого тоді їй я, всезнаюча Мудра Голова?
Не витримало Добре Серце гірких образ і без жодного слова, -- язика ж бо не мало,-- та у відповідь:
-- Так, Мудра Голівонько! Так! Ти й справді -- вінець тіла. І кращими діамантами у тому вінці є очі. Оті красиві, гострозорі очі, у які закохувався не один парубок. Ті очі, які терпляче виглядали свого коханого з далеких походів, які пестили його ніжним поглядом під час побачень. Та у житті ті очі бачили ще й не таке. І здатні вони вмиватися не тільки слізьми радощів, а й слізьми печалей. А всі їхні радощі і печалі мене ніколи не оминали, бо ж вірно кажуть: «Серце -- не камінь» Таланить тобі, Голівонько, аж нікуди, бо маєш ще й два вуха. Слухали вони медові слова кохання, милувались співом пташок, музикою квітучих весен. Та чули і гіркі плітки, і образи та наклепи, і брудну лайку та погрози. А усе те не їм, вухам, а мені, у самісіньке Серце. У Велике і Добре людське Серце. А я, це таки твоя правда, ані очей, ні вух, ні навіть язика не маю. Та запам’ятай, Мудра Голово, людське Серце не сліпе і не глухе. І воно справді -- не камінь. І бачить краще, аніж очі орла. І чує ліпше талановитого диригента. Щоправда, язик серцю не потрібен. Адже без слів може сказати те, чого жодною мовою світу, жодною піснею не висказати. І, до речі, людина ж не випадково каже: «Язик мій -- ворог мій». Бо, окрім пліток, здатен виказати найпотаємніші бажання і помисли людини, вразити її у самісіньке Серце.
Змовчало Серце тільки про мозкові клітини, які й справді робили людину Людиною. Чи забуло про них Велике Серце, чи не знало, як краще сказати про Розум і Мудрість. Тому й змовчало. А в житті, як було в житті?
Довгі роки доводили свою значимість і свою правоту Добре Серце і Мудра Голова. Сперечались доти, аж поки не ошпарилась людина у своєму божевільному коханні, як у казані з окропом. «Ну, чому, чому не послухалось я своєї мудрої Голівоньки? -- запитувало себе довірливе дівоче Серце. -- І ви, очі, теж хороші. Тепер тільки осудливо кліпаєте та повторюєте: «Бачило, Серденько, кого кохало, то тепер насолоджуйся, хоч подавись». Та й ви, вуха, теж мені хороші! Цінні поради батьків чули, а тепер дорікаєте: хто, мовляв, має вуха, той почує. А як же, почує, коли ті поради в одне вухо влітали, а з іншого вилітали. А ти, ти, Великий Розуму! Де був у той час ти? Чому ж тоді не переконав мене і я не прислухалось до твоїх порад?! Е, ні! Досить! Мабуть, аби краще жити, треба й справді з Розумом, з Мудрою Голівонькою дружити. Не лише сперечатись, а й дружити! Спробую, обов’язково спробую.
Надалі Добре Серце й справді намагалось дружити з Мудрою головою. А та частенько радила жінці: «Та не гнівайся так часто, не сприймай, голубонько, занадто близько образи. Пожалій своє бідне Серце…»
На жаль, ота вимушена дружба не завжди вдавалась. І продовжували сипатись і на Мудру Голову, і на Добре Серце різні нещастя. Падали на них, як грім з ясного неба.
І одного разу сталось таке!.. Таке, про що, як кажуть, ні в казці сказати, ні пером описати. У житті вже літньої жінки сталась трагедія, від якої у молодих сивіє голова, а у старих… Не витримало раптового горя жінчине Добре Серце та й зупинилось. Спочатку від цього запаморочилась і втратила свідомість Мудра Голова. Вона вже не могла допомогти своєю мудрістю ні бідній жінці, ні її рятівникам. Потім, разом з усім тілом, зробився нерухомим і Язик. Кілька днів жінка перебувала поміж небом і землею. І увесь цей час Мудра Голова разом з переляканим Язиком тихо молились Богові, аби той послав спасіння їхній власниці.
Над хворою цілодобово чаклували люди в білих халатах. Прямо їй в Серце вводили якісь ліки, пропускали через нього струм високої напруги. І коли врешті-решт бідне Серце знову стрепенулось, слабенько застукало у грудях воскреслої і погнало кров по усьому тілу, тільки тоді Голова і Язик полегшено зітхнули.
Та ніщо у цьому світі не вічне. І Серце -- теж, навіть якщо воно Велике і Добре. Про це -- у самому кінці казки. А поки що -- мова про Язик.
Так вже повелось, що майже у всіх жінок окрім чарівних оченят, надмірно допитливих вух, симпатичних губ і носика, Мудра Голова мала ще й балакучого, іноді лементливого, часом гострого, навіть в’їдливого Язика. Язика довгого, бридкого, у декого -- паскудного. А головне -- дурного. Того Язика, який завжди був протилежністю людської мудрості. Адже до цінних порад своєї господарки -- Мудрої Голови, він майже ніколи не прислухався. І виходило переважно так, ніби їй на зло вчиняв навпаки здоровому глузду. Приміром, Голова попереджала: «Хто мовчить, той трьох навчить». А Язик, почувши пораду
прислуховуватись до думки інших та не поспішати з висновками, починав лепетати таке, що, як кажуть в народі, і на вуха не натягнеш.
Та бувало ще гірше. Мудра Голова не втомлювалась повчально повторювати: «Слово не стріла, а ранить глибоко». Їй тут таки вторувало Добре Серце: «Гостре словечко ранить сердечко…» А в’їдливий Язик неначе їм на зло, слів не підбирав, де потрібно, себе не стримував. І біда тоді і Доброму Серцю, і Мудрій Голові. «Так, -- зізнаються вони одна одній, зітхаючи, -- таки вірно кажуть: «Дурний Язик Голові не приятель». «Мені -- теж», -- стогне вражене образливим словом Серце. Ось так дурний Язик згодом перетворився у зворотну сторону жіночої доброти й мудрості. Та й самі жінки частенько зізнавались: «У моєї подруги язик як мітла!» «А у моєї сусідки, -- додавала інша, -- не язик, а бритва!» «А у нашої куми, -- аж захлиналась третя, -- на язиці завжди медок, а на серці льодок ».
Почувши ту палку розмову, до них приєдналась жінка-проповідниця і словами зі Святого Письма ось що про Язик повідала: « …Ось маленький вогонь, а запалює величезного ліса! І Язик -- то вогонь. Як світ неправоти, поставлений так поміж нашими членами, язик сквернить усе тіло, запалює круг життя і сам запалюється від геєнни. Бо всяка природа звірів і пташок, гадів і морських потвор приборкується і приборкана буде природою людською, та не може ніхто із людей Язика вгамувати, -- він зло безупинне, він повний отрути смертельної!..»
Довго отак говорили різне.Та всі вони сходились в одному: «Ой, язичку, язичку! Мала ти штучка, а велике лихо робиш. Добрих людей свариш, ворожнечу у світі сієш»
Слухав-слухав ті докори Язик і не витримав: мовою однієї аж надто Мудрої Голови відповів їм усім відразу:
«Чиє б нявчало, а ваше, не надто шановні мої, ваше б краще мовчало. Адже забуваєте, що кожна з вас свого Язика має. Єдиного і неповторного. От, приміром, візьміть Серце. Так бідкається, так себе вихваляє. А про те, що від природи складається не з одного, а з двох, правого і лівого сердець -- ні слова. І кожне з них виконує лише свою роботу. Праве збирає кров з усього тіла і доправляє його до лівого серця. А ліве, у свою чергу, гонить ту кров до легенів та й по усьому тілу. Коли працює одне, інше відпочиває. До тебе, Мудра Голово, теж гонить. До речі, ти … теж хороша. Мовчиш, що тільки зовні -- ти ніби одна голова. А як відкрити твій черепок, то, виявляється, ти , як і серце, складаєшся з двох однакових голів, або, як кажуть люди, з правої і лівої півкуль. І кожна займається своєю справою. Одна милується, споглядає, інша -- аналізує і приймає рішення. У тебе, Голово, не випадково і двоє очей, і двоє вух. От і виходить, що у людини і два Серця, і дві Голови. А я? Я один! Незамінний і неповторний. Один, невтомний і… Та й взагалі, чи знаєте, що для Мудрої Голови Язик? І чого вона взагалі без нього варта?! Вам хотілося б, аби ваші близькі та знайомі менше говорили? А тим часом забуваєте просту істину: «В тихому болоті чорти водяться». Тож не намагайтесь мене стримувати, бо… рот-- не город, не загородите. А ти, Мудра Голово, і ти, Добре Серце, пам’ятайте: це ще далеко не все, що я мав би вам повідати. Скажу тільки головне. Без мене, про якого всі звикли кидати: «язик мій -- ворог мій», ви -- ніщо! Хочете переконатись? Тоді запитайте у глухонімих, ворог я їм, їхній безмовний язик, чи друг? Запитайте, запитайте! Власним Язиком-ворогом запитайте! До речі, чи не задумувалась, бува, ти, Мудра Голово, чому це люди, вважаючи мене своїм ворогом, де тільки можуть, зводять мені величні пам’ятники? Питаєш, де? А хоча б отой знаменитий «Пам’ятник довгому язику»! Або не менш оригінальний -- «Пам’ятник язику» на в’їзді до столиці однієї з країн. Зводячи його, митці, мабуть, мали на увазі, що «язик до Києва доведе». Скажеш, Мудра Голово, що … і до кия -- теж? Так то воно так, але останнє залежить від тебе самої…
-- А чи не досить тобі, Язицюро, отак вихвалятись? Чому ти тільки про себе та про себе патякаєш? Пам’ятники йому, бачте, всюди зводять! Бо безголові, от і зводять. А чому ж не заїкнешся, що десятки, якщо не сотні, пам’ятників встановлено очам, вухам, носові, губам.? А чому мовчиш, що чимало пам’ятників присвячено обличчю?! Навіть окремим зубам!
-- Зубам?! Та невже?! Цікаво, цікаво!.. Невже ж отим, які щоразу по твоїй волі безжально мене прикушують?
-- Саме так! В одній частині світу -- Зубу мудрості. В іншій -- навіть хворому зубові. Уловлюєш? Не просто зубу, а зубу мудрості! А мудрість, вона -- де? Вірно, в голові, а не на язиці. Голова -- вона усьому голова! Та про пам’ятники Голові ти навіть не заїкнувся. А їх же -- по усьому світу! Як маку насіяно…
-- Хе-хе! Вірно. Насіяно! Але чомусь -- переважно у вигляді черепа! Тобто, виходить, оті пам’ятники -- відтятим, мертвим головам. От, приміром, один з них. Стоїть людина на четвереньках, а на спині у неї череп витанцьовує. Нічого собі пам’ятник! А в іншому місці -- голова-череп, що з’явилась на узбережжі з піни морських хвиль.
-- От бачиш, як добре усе пам’ятаєш! А от про пам’ятник «Голові мислителя» чомусь забув! Чуєш, голові не дурня -- Мислителя! Як забув і про «Голову Ліва», і «Голову русича», і про… Та їх, тих пам’ятників, що на Сході, що на Півночі, що в містах, що в селах…
А Язик нікого слухати не звик. І, як завжди, своєї та й своєї. Довгенько ще збиткувався він над Головою. То ніби ненароком кине їй своє презирливе: «Хе-хе! Та ж Голова без розуму як ліхтар без свічки». То в’їдливо нагадає: «Не слід робити три речі: кидати камінь на воду, радити щось розгніваній жінці і … розмовляти з нетямущою Головою». Або повчально зауважить: «Чужа голова -- темний ліс» А ще кажуть: «Голова-макітра, голова…»
-- Та чого варті оті пам’ятники? Вони ж не вічні, -- зупинила його Мудра Голова. -- Та й взагалі, нічого такого вічного у цьому світі не існує. Хоча… таки існує! Ні, не ти, Велике і Добре Серце, ні навіть твої найпрекрасніші вчинки. А тим паче -- не наш дурний Язик. Бо всі ми -- не вічні. Але тільки я, Мудра Голова, залишаюсь з людьми навіть після нашої смерті. Залишаюсь у моїх відкриттях, винаходах, у геніальних творіннях людської думки.
А Язик тим часом ніби нічого й не чув, а продовжував базікати про що треба, про що й не треба. Молов довго-
довго, аж поки… Аж поки разом зі старенькою не потрапив зі східців магазину до лікарняної палати. Відтоді й завмер в беззубому роті неначе шматок чогось чужого і зайвого. Одне слово -- дотеліпався. І тепер не міг не те що слова, найпростішого звуку вимовити. Але навіть на цьому його каверзи не скінчились. Залишаючись цілком безпомічним, він тим самим загрожував будь-якої миті перекрити дихальне горло і позбавити людину життя.
Коли бабусині Голова і Язик залишались напівживими, напівмертвими, її Велике Добре Серце відчайдушно намагалось битись. У цей трагічний час воно продовжувало виконувати свою непомірно важку роботу. «Тук-тук, тук-тук…» -- гнало воно кров до вмираючих очей, до носа і посинілих губ. Доправляло її до знетямленої Голови. І навіть -- до в’їдливого Язика. Тук-тук… Тук-тук… Важко мені! Ой, як важко! Згадайте, любі мої і Голово, і Язик! Ви ж іще й не зароджувались, а я вже тоді билось. Важко навіть підрахувати, скільки ж ото крові перегнало я за три чверті століття. Хоча, чому важко? Тільки за рік близько тридцяти тисяч літрів. А за все життя -- понад трьох десятків залізничних цистерн. Це, якщо хочете -- ціле озеро! Хоч за розмірами я -- не більше кулака. І -- яка шана?! Ось ви -- постійно у людей на виду. До вас придивляються, вами милуються, вами пишаються. Після роботи ви відпочиваєте. А я? Все життя, і вдень, і вночі, без миті перепочинку мушу гнати кров по усьому тілу. Мною не милуються, мене не бачать. А як і бачать, то лише мою тінь на екрані. Мене не чують! А як і чують, то тільки лікарі. Можливо, тому, що з давніх-давен мене вважали не стільки роботягою, таким собі вічним впродовж життя насосом, а в першу чергу -- бездонним вмістилищем любові, джерелом співпереживань і душевної доброти. І це -- вірно. І величають мене Великим і Добрим зовсім не даремно. Та… Ось-ось настане час… Прийде та мить, коли я віддам свої останні сили. Віддам їх вам: Голові, Язику, усьому тілу. І -- замру. Зупинюсь, аби назавжди піти разом з вами. Що ж до пам’ятників, про які ви тут так палко сперечались. На жаль, ні ти, нестримний Язик, ні ти, Мудра Голово, не згадали про пам’ятник, споруджений і мені! Не якомусь там картинковому, а справжньому людському Серцю. Як і належить, з якісного червоного мармуру. Великому, Доброму людському Серцю! Так-так, Великому і Доброму… Тук-тук… Тук… Тук… Ту-у-у-у…
Та й зупинилось. Цього разу -- вже назавжди. Зупинилось, аби піти у небуття. Піти, але назавжди лишитись Добрим і Великим.