Анатолий Грес
Казка про Життя
або Полюби Смерть свою
Ніхто не жив. Нічого не було. А ні Життя, а ні Смерті. Навіть у казці. Ніякої тобі матерії, ніякої енергії. Жодного атома чи променя. Усюди, куди тільки могла сягнути думка, панувала безпросвітна темрява і холодна порожнеча. Одне слово, єдиний, -- з часом і разом з тим без часу, з простором і водночас без нього,-- без початку і кінця Всесвіт.
А що ж тоді було? А була надприродна, наділена вищим розумом і абсолютною досконалістю Сутність. І було їй ім’я – Бог. Він, будучи всемогутнім володарем Простору і Часу, на те і був Творцем, щоб проявляти у Всесвіті свої небачені здібності та бажання постійно щось створювати та удосконалювати. І для початку вирішив Він створити матерію. Саме вона, на думку Творця, згодом могла б заповнити бодай частку неуявної порожнечі Всесвіту. Адже саме матерію можна було не лише відчувати, вимірювати, бачити, а головне -- без кінця і краю перетворювати. Не встиг Творець як слід про це подумати, а в Космосі вже народилась перша крихітка матерії – атом. Тільки потім, набагато пізніше, від його невпинного поділу з’явився космічний пил. А через мільярди мільярдів років зазорівся Молочний шлях, закружляла навколо своїх сонць незчисленна кількість планет. Та для Простору то була краплина в морі, тому Творець і далі продовжував розсипати у Просторі нові та й нові світи.
Але вже тоді до одних світил приходило їхнє бурхливе життя, до інших – повільна і невідворотна загибель. Світила холонули, згасали і врешті решт вмирали. А згодом саме з їхнього праху утворювались нові планети. У Всесвіт поверталось нове буття. І так – без кінця і краю.
З того все й почалося. Колись порожній, холодний, мертвий Всесвіт перетворився у Час буття та загибелі зірок, світил-сонць і планет, у місце Виникнення та Зникнення. Вражало одне: всі світи, від неймовірно старезних, синьо-холодних і темних, до щойно народжених, яскравих, сліпучо-розжарених, -- усі без винятку залишались пустинними і мертвими. Творець, як ніхто, -- терплячий. Але спостерігати таку одноманітну і невтішну картину надокучило і йому. Тому й вирішив дати Всесвітові щось неповторне і незвичайне. Вірніше – надзвичайне. «Нехай це буде ... життя, -- сказав якось собі, будучи в чудовому настрої, -- але не просто буття, а справжнє і вічне, дивне та загадкове, солодке і гірке, різне-різне Життя». Вирішити вирішив, але дві надокучливі думки постійно не давали йому спокою: яким воно, те Життя, має бути насправді і де краще його у безмежному Всесвіті посіяти? Довго та прискіпливо придивлявся Творець до багатьох створених ним планет і нарешті сказав: «Ось цій, не такій вже й великій, але, безперечно, одній з найкрасивіших, по імені Земля, я й подарую Життя. Спочатку нехай це будуть різні там водорості, гриби, рослини, дерева. Потім я населю її живими істотами – від найпростіших вірусів до мавп. А завершу свою нелегку справу – людиною. І бути їй і за образом, і за моєю подобою».
І сталось диво! Як тільки Творець нагородив Землю першим живим створінням, Час і Простір набули своїх головних, не існуючих до того, ознак. Тисячоліття на Землі минали неначе миті, а Творець своєю щедрою рукою посилав їй усе нових та нових створінь. І всякої тварі – по парі, по парі.
Прийшла нарешті черга і до людини. Всевишній, як і обіцяв, створив її за своєю подобою, зліпив з червоної глини і, вдихнувши в неї душу, оживив та й пустив на Землю. І ось блукає вже пекельними пустелями, продирається крізь непролазні лісові хащі, крізь темні нетрі чоловік по імені Адам. Борсається у цьому непривітному світі і чи не щодня дорікає Всевишньому: «Бач! Як тварюк, то пустив по парі. А мене, людину, за що одинокістю караєш?!». Здіймає Адам до неба руки і молить, благає Бога послати і йому пару. І обіцяє ділити з нею всі радощі, всі лиха та душевні негоди. Так палко і слізно, так наполегливо благав, що Творець почув-таки його молитви, але замість подруги дав Адамові добру пораду: «Не пошкодуй, чоловіче, ребра свого. Вийми його з тіла, і буде тобі дружина. Не дарована мною чужа істота, а частка тебе самого, усюди суща і вірна твоя половина. Житимете на Землі по моїй волі довго і щасливо, якщо... Якщо втримаєтесь від гріховної спокуси. А ні, то запам’ятай: гнів мій -- незміримий, кара – страшна й невідворотна. Завжди і всюди це пам’ятай!».
Не пошкодував Адам ребра, дружину свою Євою, що означає «життя», назвав. І жили вони, залишаючись молодими і красивими, не одне століття. Перша людська пара була безмежно щасливою, бо ніхто з них не страждав ні від самотності, ні від хвороб та старості,.
І все б нічого, та куди не подадуться, -- навіть в пекельну пустелю, -- всюди перед очима – розлоге зелене дерево. А плодів на ньому -- аж гілля гнуться. І всі яскраві, як сонця горять, всі духмяні та красиві, що і в казці не описати. Не дослухались люди Божої поради, знехтували його пересторогою. Не втримались Адам з Євою від спокуси та й скуштували заборонених плодів. І тим посягнули на Боже – дарувати Землі нові життя. Гніву Творця й справді не було меж. Отой гнів підказав і покарання: «Усьому сущому на Землі, усьому живому і неживому у Всесвіті окрім Життя пошлю ще й ... Смерть. Більшого страху, аніж перед нею, знати ніхто не буде!..». Так і вчинив. Відтоді усе, що народжувалось, обов’язково вмирало. Усе, що з’являлось, з часом обов’язково зникало. До усього неживого приходили поява і загибель, до усього живого – його народження і смерть. А Всесвіт став не чим іншим, як місцем взаємного існування двох явищ – Виникнення і Зникнення, місцем співіснування Життя і Смерті. І хоч Життя завжди було першим, навіть найрозумніша на Землі істота, -- людина, -- тисячоліттями намагається сягнути його таїни, його незбагненої суті. І , як і обіцяв розгніваний Творець, тремтить за ним тепер усе живе на Землі. Від народження тремтить і до смерті.
З того часу між Життям і Смертю спочатку виникла звичайнісінька неприязнь, але згодом вона переросла у непримиренну ворожнечу. Якщо Життя трепетало від страху за своє існування, то Смерть, не приховуючи задоволення, потирала від радості руки. Адже поміж ними тремтіло все живе, і в першу чергу – людина.
Довгий час Творець лише спостерігав за протистоянням і боротьбою Життя зі Смертю. Та нарешті, перш ніж щось у світі змінювати, вирішив послухати, а що, власне, Життя і Смерть думають самі про себе. І що, зрештою, думає про них людина.
Одного світлого дня покликав Всевишній їх до себе. З правого боку на рожевій пухкій хмарі посадив Життя, з лівого, на важкій і темній – Смерть. А біля свого підніжжя, десь далеко-далеко внизу на землі, поставив на коліна одного з Адамових нащадків – людину. Сам залишився поміж ними подобою людини, але -- безтілесної, зітканої з прозорого, яскраво-сліпучого світла. Якийсь час Всевишній мовчки уважно розглядав творіння своїх рук і розуму. А потім громовим голосом звернувся до людини:
-- Ось ти , дивне створіння, по моїй волі тисячі років мешкаєш на Землі. І увесь час, як осиковий лист на вітрі, за своє життя тремтиш. А чи ж відаєш, грішнику, що насправді є -- Життя? Відповідай, людино! Нехай окрім мене почують це і вони, -- і кивнув головою по сторонах.
Тримати відповідь перед самим Всевишнім довелось вперше, а тому людина тільки перелякано блимала очима і розгублено мовчала. Та незабаром отямилась і зрозуміла: перед Життям – ще сяк-так, а от перед Творцем та перед Смертю не злукавиш. Аби їх не розгнівити, треба негайно відповідати. І відповідь має бути не легковажною чи лукавою, до якої так звикли люди, а правдивою, грунтовною і зрозумілою. Тільки з чого ж його розпочати, коли відповідей тих принаймні сотні, якщо не тисячі.
-- Життя завжди було першим, -- наважилась нарешті промовити людина, – то вже потім була... вона, -- і, тицьнувши пальцем у сторону Смерті, вже сміливіше продовжувала: -- Бо ніщо не може вмерти, якщо воно раніше не жило. А тому, можливо, і буття чи існування «чогось» теж є Життям. Та це – для усього Всесвіту. А у нас тут, на Землі, визначенням Життя опікуються мудреці, вчені, філософи. Один з них твердив світові: «Життя – то форма існування білкових тіл». І – крапка. І – нічого більше. Та як тоді бути з білком… курячого яйця? Це теж Життя? Як називати форми існування небілкових, але, без сумніву, живих субстанцій?
-- Однак, окрім тих «вчених» з їхніми аж надто розумними висновками на Землі мають бути й інші люди. Віруючі, наприклад. Різні там письменники. Що вони думають і що говорять про Життя? – запитав невдоволено Творець.
-- А що ? Усяке-різне торочать. Та Ти ж пам’ятаєш, Отче, що Життя Землі подарував сотні мільйонів років тому саме Ти. Я ж – тільки людина, і говорити тут можу лише за людське Життя. А йому, як визначили ті ж таки вчені, усього-навсього кілька десятків тисяч років. Отже, людина, цей, Отче, Твій останній витвір, наймолодше за віком живе створіння. Але зізнаюсь, говорити лише про Життя людини, ігноруючи її Смерть, неможливо. Бо усі людські тисячоліття Життя і Смерть по Твоїй милості завжди крокували поруч. Так, Твоя правда, є у нас на Землі у всіх народів, якими б мовами вони не говорили, ще одна, не менш цікава категорія людей. Була вона в усі часи, починаючи з тих далеких тисячоліть, коли створені Тобою люди більше скидались на мавп. Але вже тоді вони залишали сліди своїх роздумів про Життя і Смерть то на стінах печер, то на згортках папірусів, то у витворах своїх працьовитих рук – величних пірамідах посеред піщаних пустель Африки або чудових, але вже мертвих міст в джунглях Америки. А ще -- існували письменники. Їхні творіння – книги. Завдячуючи саме тим книгам, сучасники мають можливість зазирнути у далеке минуле. Для початку – хоча б десь на сім-десять тисяч літ назад. Дозволь, Отче, скористатись однією з таких книг. Нехай і Життя, і Смерть дізнаються, що думали про них ще у ті незапам’ятні часи.
-- А й справді – цікаво! Дозволь йому, Отче, нехай розповідає, – з надією в очах підвели свої голови Життя і Смерть. На знак згоди Всевишній махнув рукою і засяяв ще яскравішим світлом. Людина відвела очі і продовжила:
-- Люди й тоді боялись Смерті і не хотіли вмирати. А щоб хоч якось полегшити перехід у небуття, вигадали ... свою Тінь. Згідно з тодішніми поглядами людська істота складалась з тіла, Твоєї, Боже, іскри. А ще -- зі своєї тіні, або Ка. І ота Ка нібито з’єднувала тіло з божою іскрою. Коли людина вмирала, її тінь і іскра нібито відділялись від тіла. Якби людина жила безгрішно, її іскра Божа разом з тілом негайно йшли б до богів для вічного життя. Але кожна людина -- то, як усім відомо, гріховний плід. Вона грішить впродовж усього життя, забруднює себе в цьому світі, а тому її тінь повинна очищатись. Іноді те очищення триває впродовж багатьох тисячоліть. Очищається ж тінь Ка тим, що незримою блукає серед живих... Вона в усьому схожа на людину, а тільки начебто зіткана з надзвичайно тонкого туману. У тіні є своя голова, руки, тулуб. Вона може ходити, говорити, кидати чи підіймати предмети, одягатись, як людина і навіть, особливо декілька перших після смерті століть, повинна час від часу чим-небудь підкріплятись. А в подальшому для неї достатньо вже одного вигляду їств. Але головну свою силу тінь нібито черпає з тіла, що лишається після неї на землі. Оті древні вчення пояснювали також необхідність муміфікації померлого. Якщо кинути тіло в могилу, стверджували вони, то воно швидко псується і тінь змушена кормитись прахом та гниллю. Коли тіло спалювали, то у тіні для їжі залишався тільки попіл. Якщо ж зробити з тіла мумію, тобто забальзамувати на тисячу років, тінь Ка залишиться завжди здоровою, сильною і буде проводити час свого очищення приємно і спокійно. Якщо в тілі померлого залишаються внутрішності, тінь Ка потребує стільки ж їжі, скільки й людина. А якщо їжі не вистачає, тінь кидається на живих і висмоктує з них кров. Якщо ж з трупа викинути внутрішності, то тінь обходиться майже без їжі. Її власного, набальзамованого і наповненого пахощами з трав, тіла вистачає на мільйони років. Багато тіней, навіть пройшовши очищення і шлях покаяння, не можуть увійти в країну вічного щастя, бо не знають відповідних молитов. І тоді померлому клали в домовину « Книгу мертвих». У ті далекі часи люди вірили, що подібні похоронні обряди дають тіні силу, охороняють її від незручностей і смутку за землею, допомагають їй увійти в спілкування з богами і рятують живих від шкоди, яку могли б спричинити їм тіні. Я кажу, люди вірили. Але краще б сказати – не всі у те вірили. А ті, які вдавали, що вірять, просто змушували себе вірити.
Адже й справді, хто і що могло переконати людину, що тіні дійсно існують? Як можна говорити про тіні, котрих ніхто не бачив, про їхнє посмертне життя, якщо жодна людина не повернулась з царства мертвих? Де тіні? Хто з ними розмовляв? Хто їх бачив? Так, до речі, думають і тепер, хоча добре знають, -- не все те, що насправді існує, можна побачити. Атом, наприклад, чи електрон, радіохвилі і таке інше. Але ж вірять. Істинна суть багатьох речей невидима. І дуже влучно сказав один з письменників: «Найголовнішого очима не побачити». Але якщо електрони, радіохвилі, випромінювання можна вловити бодай приладами, то як побачити думку, любов, страх? Та люди ні на йоту не сумніваються в їх існуванні. Людина завжди хоче вірити в те, чого найбільше бажає. Ось наприклад, знає, що страждає смертельною хворобою, і все одно примушує себе вірити у одужання. Знає, що колись прийде й до неї черга розпрощання з цим світом, а вірить у продовження свого існування там, за межею Буття. Цей свідомий самообман допомагає нам, людям, у найскрутніші хвилини життя. Тому й дуримо самі себе. Ось лише декілька рядків з оповідання «Ніка» маловідомого письменника. « ...Думають, якщо я перестала дихати й назавжди зупинилось моє серце, то й усе скінчилось? Ні, ні! Насправді – я живу! І житиму доти, поки житиме... добра про мене згадка... Я житиму завжди, бо смерть – то тільки продовження життя. Життя у безконечному, непробудному сні».
Отак, мовою загиблої тварини, висловлена найсокровенніша людська мрія. І якби ця мрія переросла у переконання, то смерть ніколи б нікого не лякала. Але як, хто допоможе мрії стати рятівним переконанням? Релігія? Вчені? Чи ті ж таки письменники? А може Ти, Отче? Може Ти зглянешся на рід людський та й допоможеш?
Всевишній ніби й не чув цього прохання, бо думками витав у далекому минулому і в інших світах. А людина, помовчавши і важко зітхнувши, підняла очі до Творця і благальним голосом промовила: «Ти, Господи, як ото віддаєш нас, людей, Смерті, дарував би померлим бодай часточку цього світу. Або бодай на миті повертав душі померлих у цей світ. Молю Тебе, Боже! Благаю!!!».
Цього разу Всевишній почув людські молитви і подумав: «Може, й справді варто прислухатись?.. Та чи стануть тоді ці створіння кращими, чи любитимуть вони свого Творця і Благодійника як належить?». Хотів, було, щось відповісти людині, але тут його випередила Смерть.
-- І що ти все про тих, хто вже тисячоліттями перебуває у царстві мертвих? Цікаво було б почути, що про все це думають твої сучасники. Накажи йому, Отче, повернутись у теперішній час.
-- Та дайте ж мені врешті решт закінчити про древню цивілізацію фараонів, -- обурилась людина. – Тодішні жреці стверджували, а прості смертні вірили, що тінь є в кожній живій людині і що є люди, котрі володіють незвичайним даром – ще за життя виокремлювати свою тінь. Священні книги тих часів рясніли достовірними про це оповідями. Не один тодішній пророк, до речі, як і чимало сучасних, міг занурюватись у сон, схожий на смерть. Тоді його тінь, відділившись від тіла, миттєво переносилась в інше місце, бачила там все необхідне. А коли «пророк» просинався, тінь все йому розповідала. У ті часи вірили, що не тільки люди, а й тварини, рослини, навіть камені, будинки мають свої тіні. Тільки дивно! – тінь неживого предмета не мертва. Вона володіє життям, рухається, думає, за допомогою різних знаків, переважно – стуком, висловлює свої думки. Такі собі сучасні домовики. Коли людина помирала, її тінь іноді могла з’являтись людям. Як доказ цього наводився випадок, коли тінь фараона Хеопса з’явилась на нубійських золотих копальнях і, змилувавшись над стражданнями в’язнів, що там працювали, вказала їм нове джерело води.
Ні сном, ні духом не відаючи про погляди єгипетських жреців з сивої давнини, один сучасний віршувальник авторитетно стверджує:
« Из года в год, изо дня в день,
Из века – в новый век
Своя ль, чужая – рядом тень.
С ней – призрак-человек.
Известно каждому: лишь тень
На грешной он земле,
Но сознаваться в этом лень,
Пока не «на игле»».
Під отим загадковим «на игле» мав, мабуть, на увазі дві речі: або голку лікарську, котрою намагаються врятувати життя (а чи й вбити його, щоб позбавити людину від зайвих страждань і полегшити перехід в царство тіней), або ж ... голку для введення наркотиків, щоб втекти від Життя під час життя, коли воно стає нестерпним.
-- Гаразд, -- Творець зупинив чоловіка на півслові, – ти розповів сущу правду. Але... Ось вони, – твоє Життя і твоя Смерть, – дивляться на тебе і думають: «А що ж змінилось у тих поглядах за минулі тисячоліття?». Може, краще щось про це розкажеш?
-- Твоя воля, Отче, Твоя воля. Я готовий продовжити, -- відповів чоловік і змовк, неначе хотів щось пригадати. – Так, мабуть, слід зізнатись, що сьогодні, коли людство переступило поріг третього тисячоліття від народження Твого сина Ісуса Христа, нічого, майже нічого не змінилось. Оті роздуми і сподівання п’ятитисячолітньої давнини люди лише перевдягли у нове лахміття. Колишня тінь Ка тепер йменується Душею. Сьогодні душі померлих з’являються до своїх рідних у снах, до колишніх кривдників – привидами, вампірами. Душі спокійно перевтілюються у тварин, птахів, навіть – в інших живих людей. Щоправда, іноді таке перевтілення обертається для живих божевіллям, іноді – Смертю. Колись голодна і тому розгнівана тінь Ка пила з живих кров, тепер цим займаються вампіри та усіляка інша нечисть. Сьогодні тіла померлих ховають, як і в давнину, переважно не випотрошеними і не бальзамованими, а останнім часом – все більше спалюють у спеціальних печах -- крематоріях. Отже, з тих часів мало що змінилось. А головне – люди не тільки не розпрощались з думкою про загробне життя, а навпаки, намагаються її усіляко науково пояснити. І, напевне, роблять це, як і колись, аби хоч якось полегшити своє прощання з Життям. Бо, що не говори, люблять і цінують його над усе.
-- Дозволь, Отче, -- перебила людину Смерть, -- дозволь його зупинити, бо слухати про оту «любов до Життя» вже не вистачає сил.
І, не дочекавшись дозволу, збуджено зарепетувала:
-- Так от, давайте спочатку розберемося з тією, так званою, любов’ю. Чи знає оце двоноге створіння, скільки таких, як він, накладають на себе руки? Ні, не ті, що не сповна розуму, а психічно і фізично цілком здорові люди, які б мали радіти життю і тішитись ним? А чи знає, скільки таких як він вкорочують не лише власне життя, а й життя інших людей? А чи знає, скільки на землі матерів-убивць? А війни?! А штучні голодомори! Усієї тієї «любові» до життя і не перелічити, і не переповісти.
Та людина наче й не чула тих гірких, але справедливих докорів і спокійно вела далі:
-- Отак, поволі, я, з Твого, Отче, дозволу перейду до поглядів на Життя і Смерть моїх сучасників. Але не знаю, кому спочатку віддати перевагу, бо, як на мене, і Життя, і Смерть заслуговують однакової уваги. І поваги. Свої достоїнства та переваги нехай доводять Тобі самі. Я ж зупинюсь на поглядах і переконаннях самих людей. І, аби мене не звинуватили в упередженості, звернусь до праць:
як наукових, так і літературних.
-- Так-так! З цим треба погодитись! – засяяло радісною посмішкою Життя. – Адже красивіше і правдивіше від письменників про мене ніхто не скаже. У будь-якій книзі врешті решт мова йде про мене, про мій порятунок, про боротьбу за моє продовження, чи, принаймні – за моє поліпшення.
-- А про мене в тих книгах, -- зацокотіла беззубими щелепами Смерть, -- про мене там аніскілечки не менше! Тому тут я з Життям – заодно. Погодься і Ти, Отче, та й послухаємо, що ж ото думають і пишуть про нас сучасні люди.
Творець довго не роздумував, кивнув на знак згоди головою, і чоловік біля його підніжжя впевнено вів далі:
-- Мені соромно, але... Сьогодні, коли людство однією ногою – в космосі, а другою – на грані своєї загибелі, воно так і не визначилось остаточно, а що ж є Життя. Ну, наприклад, що вважати початком нового людського життя? Чи мить злиття двох статевих клітин? Чи ту мить, коли новоутворена клітина починає свій невпинний поділ? А, може, ту, коли в утробі матері відбудеться перший поштовх серця майбутньої людини? Чи коли плід залишає утробу матері і здійснює свій перший вдих? А може той день, коли новонароджене життя починає усвідомлювати невідворотність своєї смерті? Он скільки далеко не зайвих запитань. Адже їх невизначеність дозволяє вбивати Життя на будь-якій стадії його розвитку. А ти, Смерть, так в’їдливо не посміхайся, бо відносно тебе запитань ще більше. От, скажімо, ота запліднена клітина не затримується в організмі матері і гине. Це що – смерть? Може, й Смерть, але кого чи чого? Або таке: вже дозрілий плід гине в утробі матері. Це, звичайно, Смерть. Але знову ж таки – кого чи чого? Іноді важливі, а в більшості – надумані обставини змушують майбутню матір погоджуватись на смерть дитини, яка не встигла народитись. І тоді... стається вбивство. Виправдовують його тим, що серце плоду билось, але ж дихання, мовляв, ще не було. А отже – не було і життя. То що вмерло, чи хто? Безперечно, це була смерть, і вбивство було навмисним. І гріх був незміримий. На цьому питання про смерть далеко не вичерпуються. Ось, приміром, новонароджене дитя вмирає через кілька годин вільного дихання. Так, скаже будь-хто, це вже – справжня смерть. І може помилитись. Бо у людей є ще багато понять про Смерть. У них вона може бути клінічною, біологічною, природною, насильницькою, випадковою і визначеною наперед, легкою і мученицькою, миттєвою і повільною, примусовою і за власним бажанням. І так – без кінця. Навіть – Смертю після смерті.
-- А чом би й ні? – не змовчала Смерть. – Говорити про Життя після життя вам, людям, не гріх, а про Смерть після смерті вже й незручно?
-- Я ще не закінчив, Отче, тож нехай вона помовчить. Коли черга говорити прийде до неї, я заважати не буду. У Життя теж не одне обличчя. Це – Життя до зародження, у формі окремо існуючих статевих клітин, так зване ймовірне життя, або Життя до життя. Це і – внутрішньоутробне життя; це й життя після смерті – повернення у цей світ після клінічної смерті. Це і Життя під час життя, тобто існування людини від народження до остаточної смерті. А ще – Життя після життя, тобто подальше існування людської душі. І, нарешті, Життя після воскресіння, тобто після повернення душі до свого власного тіла. Адже майже всі релігії світу стверджують, що ти, Отче, таке Життя гарантуєш кожному смертному. А ще, як і Смерть, Життя може бути коротким і довгим, солодким і гірким. А ще – бідним і багатим, безтурботним і цілеспрямованим, для себе і для інших. І так – без кінця. Але яким би воно не було, Життя завжди залишається Життям, єдиним і неповторним. Твоїм, Отче, неоціненним подарунком Всесвітові. У мене – все, -- чоловік низько вклонився Творцеві і додав : -- Майже все. Тепер нехай говорять про себе вони, а я – уважно послухаю. Ти, Смерть, увесь час мене перебивала, от тепер першою і говори.
-- І скажу. Мовою тих же ваших письменників говоритиму. Люди наговорюють, нібито я і жорстока, і жахлива, і немилосердна. Як тільки мене не клянуть, як тільки ненавидять! Насправді ж я – всесильна і невідворотна. Це – так, я просто тінь, незрима тінь усього сущого. Впродовж безлічі віків тільки те й знаю, що руйную, знищую, вбиваю все живе. Щодня забираю тисячі людських життів, як і належить незримій і невідворотній. Жодній людині не таланило уникнути мого, що спопеляє її грішне тіло, подиху. Тіло завжди вмирало, а душа ... Душу я повертала Творцеві. Якщо в певний час мені й доводиться розлучати душу з тілом, то тільки заради того, аби позбавити останнє безкінечних земних страждань. Щоб нарешті дати людині вічний спокій. То яка ж я після цього немилосердна? Яка – несправедлива? Адже отой вічний спокій можу дати тільки я – Смерть. Так, в передсмертні хвилини людині стає страшенно важко; їй жахлива думка, що до її смерті нема нікому діла, їй хочеться, аби з її кончиною закінчилось життя на землі. Ось тоді було б легше помирати, адже не було б кому заздрити. Їй і невдогад, що за її життя померли мільйони і вона не звертала на це уваги. О, цей жахливий егоїзм! А я кажу: вмирати – значить дати, звільнити місце новонародженому. Це – як у театрі. Подивився комедію – і звільни місце іншому, а сам піди. Але ніхто з людей не бажає звільняти це місце. Впирається, скиглить, ниє, допоки моя рука не викине геть того, хто своє віджив. Інакше одні жили б століттями, тисячоліттями. А інші і не народилися б зовсім. Отже, без мене, без моєї допомоги ти, Життя, не поновлювалося б зовсім. За це й маєш мені дякувати.
-- Це таки правда, -- втрутився у розмову Всевишній. – Створюючи Життя, я й гадки не мав про Смерть. Це вже потім, коли люди почали грішити, коли гнів заполонив мій розум, я послав їм свою кару. Та, посилаючи на Землю Смерть, все одно думав про Життя. А Смерть усьому живому дав лише для того, аби воно мало можливість відновлюватись. Це – суща правда. Та хотілося б почути від людини, що ж там думають про Смерть вчені і письменники.
-- Дякую, Отче, за таку милість. Про усе те обов’язково мають знати і Життя, і Смерть. Почну з останньої. Так, у тебе, Смерть, безліч облич і безліч імен. Ти можеш бути справжньою і ні, частковою і повною, сама собою і відлунням чогось загадкового та невідомого. Вчені не випадково поділяють тебе на смерть клінічну і біологічну. Поясню, що вони мають на увазі. Клінічною ти буваєш лише лічені хвилини. Зазвичай, не більше п’яти-семи. Є, правда, винятки, та про них -- пізніше. Отже, клінічна смерть -- це той час, коли мозок людини може протриматись без кисню і не вмерти. Тримається він на власних запасах, а потім... Потім вмирає першим. Всі інші частки людського тіла ще живі, але після смерті мозку вони вже приречені до загибелі. Після тих вирішальних хвилин відновити людині життя неможливо. І якщо Ти, Отче, не змилуєшся, то, як кажуть лікарі, смерть стає біологічною, або – остаточною. Та повернемось до смерті клінічної, нібито тимчасової і несправжньої.
-- От і добре, -- зацокотіла щелепами Смерть, -- бо про себе я знаю багато чого, а от про «клінічну» -- чую вперше, та й те – від людей.
А людина не звернула уваги на ті заохочення і незворушно продовжувала далі:
-- Оті хвилини клінічної смерті для кожної людини не однакові. В залежності від її віку, від хвороб, якими вона страждала, навіть від бажання вижити, вони то скорочуються, то розтягуються. І якщо не примусити серце знову битись, не запустити його впродовж п’яти-семи хвилин, тоді лікарі, згідно зі своїми людськими законами, кажуть, що смерть клінічна перейшла в біологічну, тобто – остаточну. Але, як не дивно, зустрічаються іноді люди, які перебували в гостях у клінічної смерті цілих п’ятнадцять хвилин. І, на подив лікарям і самим собі, знову повертались до життя. Більш того, відомі випадки, коли одна й та ж людина впадала у стан клінічної смерті близько десятка разів. І щоразу, коли її серце зупинялось на тривалий, позамежний час, а її мозок мав би вмерти остаточно і назавжди, людина поверталась до життя.
Творець задоволено всміхнувся, бо добре знав, чиїх то рук справа, та далі з вуст людини замість вдячності почув ось що:
-- Поспілкуватись з такими щасливцями -- це чудова нагода дізнатись, що ж там, у потойбічному світі? І ось що чули у відповідь від потойбічників: «Так, я повернувся сюди, але не з власної волі. Адже там і справді легко, красиво, затишно і спокійно. Ні болю, ні тобі страждань. Та коли хочеш залишитись там назавжди, з’являється хтось з давно померлих предків, якийсь дідусь чи монах, і твердить приблизно таке: «Ні-ні! Тобі – ще не час. Давай, повертайся! Адже там на тебе ще чекають справи, багато важливих справ». І тоді – повертаєшся. Повертаєшся з розумінням того, що усі ми тут, на землі, тільки гості. І наш дім – там. Коли я знову відлечу, то не хотів би, щоб мене знову повернули для нових страждань. Я скажу тоді Всевишньому: « Досить, я хочу залишитись вдома». Я скажу йому :
« Вже не тяжать мені земні окови,
І не страшать розлуки всі оті,
Бо знаю: на землі -- лиш гість я випадковий.
А тут – мій вічний, справді рідний дім».
... І – не повернусь...»
Так, з клінічною смертю людство знайоме сотні, якщо не тисячі років, але й сьогодні знає про неї мало. Та дещо все-таки знає достеменно. Ну, скажімо, як виглядає перше побачення з клінічною смертю, що людина від тієї зустрічі отримує, як змінюються її усталені погляди на Життя? З Твого, Отче, дозволу переповім свідчення потойбічників, що повернулись «звідти». Як тільки людина зустрічається з клінічною смертю, кажуть вони, її душа на якийсь час покидає тіло і ніби витає вгорі біля нього. А людина, вірніше, ота відокремлена душа, має можливість спостерігати, що ж відбувається з її тілом далі. Ось біля нього метушаться люди. Ось лікарі намагаються будь-що примусити серце знову битись, а легені – дихати. Ось до тіла приєднують якісь хитромудрі прилади, б’ють по серцю потужними електричними розрядами, прямо в нього вводять сильнодійні ліки, ритмічно стискають його руками. І мовчки, потайки молять Бога допомогти повернути людині життя. А вона тим часом, вірніше – її безсмертна душа, летить у просторі на м’яке сліпучо-яскраве світло. Її оточують мільйони яскравих цяток, і вона сама перетворюється в таку цятку. І тоді починає відчувати втіху, спокій і невимовну насолоду. Здавалося б, чого іще бажати? Та з м’якого сяйва виринають білі, аж прозорі, чарівні людські постаті, що й самі випромінюють оте благодійне сяйво. Інколи – це зовсім незнайомі, а часом – близькі та рідні, що давно вже пішли з цього світу.
-- Що ж, це досить-таки цікаво! -- не втрималось Життя, -- досить цікаво! І те, як люди дізнаються, що ж за межами земного буття, і що спогади потойбічників асоціюються з різким спалахом світла, і оті їхні спостереження зі сторони за всім, що відбувається. Та й тіні далеких предків, що умовляють не покидати свого тіла і тим нібито допомагають повернутись – теж цікаві. Але... Ти,чоловіче, обіцяв повідати нам про вчених. Чи ж погоджуються вони з потойбічниками і як пояснюють всі оті незвичайні явища?
-- Я щойно збирався саме про це і розповісти. Так, вчені намагаються пояснити непізнанне. Вони такі люди, які завжди беруться за непояснимі речі. А тут твердять, що це – усього-навсього галюцинації, такі собі видіння, викликані знекисненням головного мозку перед входом в клінічну смерть або в момент виходу з неї. «Ми не можемо, -- кажуть вони, -- говорити про Життя після Смерті як про наукову вірогідність. І якщо говорити про Життя після Смерті, то треба мати на увазі, що в такому випадку маємо справу не із звичайною реальністю, і не із зв’язками реальності цього рівня, а з проявами і зв’язками реальності іншого рівня». Ось так закрутив відомий вчений Раймонд Моуді. Якщо ж простіше й дохідливіше, то за його думкою життя після смерті не має нічого спільного з тим життям, яке було у людини до її смерті. А якщо врахувати, що спогади деяких потойбічників фіксувались, коли їхній мозок був практично мертвим, то зрозумілі й припущення вчених про відсутність зв’язків між свідомістю і мозком. Свідомість буцімто лише використовує сіру речовину мозку як приймач-передавач сигналів, а відтак перетворює думки у вчинки. Але що ж то за такі загадкові сигнали? Хто їх посилає? І не є це та сама загадкова Душа? Ми, люди, маємо занадто раціональне мислення, тому надто різко розрізняємо два поняття – Життя і Смерті.
-- Ти ба, -- невдоволено вигукнули в один голос Життя і Смерть, -- вже перетворив нас у поняття. Та скажи ж йому, Отче, скажи щось! Нехай нас не ображає!..
Але Всевишній чомусь залишався незворушним, і людина продовжувала:
--Так от, відносно загадкової душі. Є на землі прихильники теорії Безсмертя. Вони вважають, що існування душі є найважливішим доказом життя після смерті. Треба відзначити, що тут людство досягло певних успіхів: маються на увазі спроби вчених науково довести існування душі. От, приміром, академік Коротков. Ця людина довела, що будь-які зміни в тканинах померлого супроводжуються такими ж електричними явищами, як і у живої людини. Винайденим цим вченим приладом зафіксовано не лише послаблення, а й посилення електричної енергії від тіла померлого. Послаблення інтенсивності електромагнітного випромінювання у померлого лише на третій день після смерті говорить про розрив мертвого тіла з якоюсь інформаційною субстанцією. Вчені запитують себе, чи не є тією субстанцією Душа? Якщо не вона, тоді що? Той-таки Моуді у своїй книзі «Життя після смерті» увесь час намагається довести, що тіло людини – це одне, а її свідомість – зовсім інше. І головне – вони зовсім не пов’язані між собою. Чи є ще якісь наукові докази існування Душі? Є. Ось, наприклад, у крематорії провели досліди над трупами з використанням енцефалографа. Прилад, окрім іншого, фіксує ще й емоції. І він зафіксував здатність померлого тіла відчувати страх, боятися спалювання. Висновок напрошується сам собою: спалювання свого тіла боялась Душа.
-- Досить нам за вчених, -- перебила людину Смерть. – Ти обіцяв розповісти про якісь надбання після перенесеної клінічної смерті. Тільки про це давай детальніше.
-- Так, після «повернення» починається найцікавіше. У людини виявляються нові, неймовірні і незвідані до того здібності: то вона раптом починає писати книги, то стає цілителькою або провидицею. Іноді навіть може мандрувати у минуле. А ще важливіше – здатна зазирнути у майбутнє. Споглядає події, що мають відбутись через десятки, а то й сотні років. Вона може також передбачати як долю інших людей, так і свою власну. Вона здатна передбачувати різні стихійні лиха, надзвичайні природні явища, світові війни, епідемії і таке інше. А передбачити таке – це можливість його попередити, дати людству шанс, який шлях йому обирати. І ще одне: люди, які зустрічались з клінічною смертю, починали не лише по-іншому дивитись на своє «гостювання» у цьому світі, а й дякувати Тобі, Отче, за ту зустріч, бо мали можливість зазирнути у вічність. Зазирнути туди бодай краєчком ока намагаються і вчені. І, мабуть, не випадково люди навіть Інститут клінічної смерті відкрили. Але все одно до розгадки цієї таємниці їм ще ой як далеко, бо до цього часу медицина не в змозі остаточно визначитись, коли саме смерть клінічна переходить у біологічну, коли настає остаточна смерть людини. Зазвичай кажуть, що біологічна смерть, -- яке тільки невдале словосполучення, чи не знаходите? – не що інше, як припинення усіх життєвих функцій організму. Біда лишень, що існують великі протиріччя, а що ж вважати функціями життєвими, а що – ні. І що розуміти під їх зупиненням? Так, наприклад, віками вважалось, що смерть настала, якщо припинилось дихання. Притуляли до вуст дзеркальце, і якщо воно не запотівало, говорили: «Все, кінець! Настала смерть». І зі спокійною совістю ховали тіло людини в землю. Та як тоді бути з йогами, які здатні затримувати дихання на десятки хвилин? Їх теж – в землю? Теж – зі спокійною совістю? Тож, аби не хоронити ще живу чи напівживу людину, майже століття тому в одній чудовій країні було видане положення, яке для встановлення остаточної смерті запроваджувало розтин скроневої та променевої артерій. Якщо кров з них не витікала, то це вважалось вагомим доказом для винесення рішення про біологічну смерть. Але існують й інші ознаки остаточної смерті. Для судових медиків, наприклад, зниження температури тіла до двадцяти градусів вважається доказом остаточної смерті. І тут – знову але... Як тоді розцінювати стан людини, коли операцію на її серці проводять при ще нижчих температурах? Виходить, оперують на померлому? Та й серце увесь цей час не б’ється. А ще у нас, людей розумних, є така цікава наука... Статистикою називається. Як тільки вона полюбляє все підраховувати, зіставляти, оцінювати! Після таких підрахунків вона стверджує, що тільки до кінця дев’ятнадцятого століття більше трьох тисяч людей були поховані «живцем». Як приклад, наводиться випадок з генієм словесності, людиною на ймення Микола Гоголь. Про те, що летаргічний сон, у якому він перебував, сприйняли за остаточну смерть, говорить виявлена при його перепохованні зміна положення тіла. Прокинулась людина, вертиться з боку на бік, а вона -- глибоко під землею, в домовині. Бо ж поховали, як кажуть, не лише з почестями, а ще й – «зі спокійною совістю». Ось так, шановні. Ось так...
-- То які тут до мене претензії? -- аж підскочила від обурення Смерть. – Люди самі віддають мені ще живих, самі! А я... Я – з радістю!..
-- Даремно ти так про нас, -- спокійно відповіла людина, -- бо ми вчиняємо так не ради власного задоволення, а скоріше від свого невігластва. Люди намагаються уникати подібних прикрих випадків. І саме тому в Міжнародному медичному праві вони записали: «Для остаточного встановлення біологічної смерті потрібна наявність не менш, як 418-ти її ознак». Записати записали, але, на жаль, ті, кому довірено констатувати остаточну смерть, як правило, не враховують навіть десятої їх частини. Зазвичай спочатку медики кажуть, що людина знаходиться у комі, потім – в позамежній комі. Потім приладами вони фіксують ще й факт смерті мозку. А це, згідно з сучасними, діючими майже в усіх країнах, законами, прирівнюється до остаточної, біологічної смерті.
-- А може, ота «остаточна» ще зовсім і не остаточна? – з надією в голосі запитало стурбовано Життя.
-- Та ні! Сподіватись тут доводиться хіба що на Творця. А у людей є науки, які зобов’язані чітко визначити, що є Смерть взагалі і остаточна – зокрема. Відповідальні за це і біологія, і медицина, і генетика. Скажімо, за твердженнями останньої живий організм – то суцільні генетичні програми, закладені ще в зародкових клітинах. А їх реалізація – це, по суті, реалізація програми Смерті. От і виходить, що народження нового життя одночасно народжує програму своєї смерті. Ось тут ви, Життя і Смерть, дійсно, як дві рідні сестри, як близнюки. Щоправда, краще б сказати – близнюки «різностатеві». Адже першою і основною ознакою реалізації програми Смерті є старіння людського організму. За рідкісним винятком, як каже генетика, ці ознаки починають відстежуватись вже з настанням статевої зрілості. Старіння, кажуть одні вчені, це процес, що збільшує вірогідність настання смерті. Ні, кажуть інші, це процес, що робить факт смерті неминучим. Як відомо, кожен живий організм зазнає старіння і загибелі. Але чому це відбувається? Може, в генах живих клітин закладена така програма? Чи це збій в роботі організму, який і призводить до старіння і загибелі клітин? Адже клітини – то основа життя. І гинуть вони щодня, гинуть мільйонами. Тільки нервових клітин після тридцяти років людина щорічно втрачає близько одного відсотка. І вони вже ніколи не відновлюються. То може секрет якщо не безсмертя, а бодай довголіття у тому, аби навчити організм відновлювати свої клітини? Адже гинуть вони щомиті від туги і гніву, кохання і страху, навіть -- від пітьми та світла. Від усього того, що невпинно знищує людське тіло. Чи не тому у своїх віршах люди запитують:
« Где спасенье от земного ада?
Ведь пройдет все, словно «с яблонь
дым»
Может это высшая награда –
Уходить из жизни молодым?»
І – йдуть. У свої неповні двадцять, тридцять. По власній волі і за Твоїм, Отче, велінням. Ось послухайте, як описав один з письменників роздуми молодої людини, приреченої невиліковною хворобою до смерті. «Яка несправедливість! Ну, чому саме тепер, коли, нарешті, він зрозумів, що заради одного багатства жити зовсім не варто, коли вже збирався для тих років, що йому лишились, обрати більш чесний шлях, чому саме тепер доводиться гнити у цьому лікарняному ліжку і думати про Вічність? Зрештою Вічність – це не так вже й погано. Людський розум не спроможний охопити бодай найменшої її часточки, бо ж сам є лише часточкою Вічності і належить їй від початку і до кінця. Отож, рано чи пізно, а доведеться-таки з нею поріднитись. То чи не краще – рано, аніж пізно?» -- вкотре запитував себе приречений. І щоразу приходив до висновку: « Для чого чекати? Чекати тих днів, коли не зможеш поїхати, куди заманеться, посидіти в колі друзів, втішити молоду і красиву жінку? Для чого жити, коли вже сьогодні твоє непотрібне існування завдає оточуючому світові безліч незручностей і зайвих турбот? А відтак викликає неприховану злість і роздратування».
Людина змовкла і перевела запитливий погляд на Всевишнього, а потім несміливо промовила:
-- То що скажеш, Отче? Тут хворий сам шукає собі смерті ...
-- Знаю, -- не дослухав Творець натяку. – Все знаю. Не з моєї волі вкоротив він собі життя. Грішник він, яких світ не бачив. Спочатку заради багатства забирав життя в інших. А коли я покарав його невиліковною хворобою, скоїв самогубство, тобто вчинив ще один, можливо, найтяжчий гріх. Втік від хвороби, від страждань. Від себе втік. Та від мого суду не втече. Отак і передай тим , хто намагається шляхом самогубства втекти від кари за гріхи свої. Отак і передай!
Та й змовк, бо в цей час Життя аж витупцьовувало від нетерпіння:
-- І що ви все – про Смерть та про Смерть?! Що, про Життя ні вчені, ні письменники – анічичирк?
-- Ну, чому ж так безнадійно? Я згоден з тобою, що будь-яка книга, навіть древні написи на стінах печер, усі вони – про життя. Навіть там, де окрім цифр та формул нічого більше, -- теж про життя. Тому про Смерть ми ще поговоримо, та і її саму послухаємо. А тепер – час говорити про Життя. Дивно, але про нього ми, люди, говоримо менш охоче, і обов’язково пов’язуємо цю розмову зі смертю. Тільки й чуєш від розумників: « Всі радості життя – в творчості», « Умовою життя є боротьба: життя вмирає, коли закінчується боротьба», « Життя – боротьба, в боротьбі – щастя», «Народитись – найпростіша штука, а от прожити на світі – це вже велика премудрість», « В істинному сенсі живе лиш той, хто розповсюджує навколо себе життя», «Біда людям, які не знають сенсу свого життя». І, нарешті, те, про що я щойно говорив: «Творити – значить вбивати смерть», «Безкорисне життя рівнозначне ранній смерті». Ось такі лозунги, такі сентенції. А якщо серйозно, без емоцій і зарозумілості, то життя – це й справді свідома, підсвідома і навіть несвідома, але завжди безперервна боротьба за виживання у тваринному і його продовження у людському світі. Іноді, навіть частіше, аніж можна собі уявити, методи цієї боротьби, її засоби і знаряддя стають причиною вкорочення, а часом – і згуби самого Життя. Людина знає, що її вчинки ведуть до власної Смерті, але не зупиняється. Ось у чому справжня прикрість і найбільша трагедія людства. Але ми, здається, домовились говорити про Життя та погляди на це явище тих, кого тепер називають письменниками. Тож зупинюсь ще на одному з них. Звали його Джоном Гріффідом. А ти, Смерть, забрала цю людину до себе в сорокарічному віці під псевдонімом талановитого Джека Лондона. За своє коротке життя він скуштував і каторжної праці, і хвороби та в’язниці, але встиг і зумів написати чимало розумних і цікавих книг. Писав про любов і відданість, про людські вади і чесноти, одним словом – про життя і смерть. Одне з оповідань так і назвав – « Закон життя», інше – «Любов до життя». Ось послухайте, про що в них йдеться, про який закон там говорив цей чоловік. «... Усім людям судилося вмирати... Таке життя, і воно справедливе. Закон цей не новий. Закон усього живого. Природа не милує живих істот. Вона не дбає про окремі живі істоти – тільки про весь рід людський... Один обов’язок поклала природа на кожну живу істоту. Хто не виконає його, той загине, а хто виконає – теж загине. Природа байдужа. На життя вона поклала один обов’язок, дала один закон. Обов’язок життя – продовжувати рід людський, а смерть – його закон...»
-- Отже, виходить, я і є тим єдиним твоїм, Життя, законом?! – задоволено проторохтіла кістками Смерть. – Як бачиш, це визнали самі люди. А тому...
-- Ні, ні! – зарепетувало Життя. – Хіба ж для тих, хто виконав перед природою свій обов’язок, життя втрачає свою цінність? Чому й вони повинні гинути? Ні, якийсь недоладний, прямо-таки... безглуздий закон!..
-- Та зупиніться ви! Посперечатись ще встигнете. Краще дослухайте, що писав цей Лондон у «Любові до Життя». «...І почалась одвічна трагедія боротьби за існування: хвора людина повзла, хворий вовк шкутильгав за нею – дві конаючі істоти волоклися через пустелю, чигаючи на життя одна одної... А може статись так, що перш ніж споночіє, з нього теж залишиться купа кісток? Адже таке Життя! Суєтне і короткочасне. Тільки життя примушує страждати, після смерті болю немає. Вмерти – це заснути. Це кінець і спокій. Чому ж тоді йому не хочеться вмирати? ... Свідомо він уже не боровся. Це життя в ньому не хотіло вмирати й гнало його вперед... Він бачив лише видива. Його душа й тіло брели поряд, наче чужі, така тонка була нитка, що з’єднувала їх... Але життя, яке ще жевріло в ньому, гнало його вперед. Він зовсім виснажився, проте життя в ньому відмовлялося вмирати... Може, ще було й божевілля, але, потрапивши в лабети смерті, він кинув їй виклик і відмовився вмирати...». Ось такі, як бачите, міркування...
-- Чи не за них я й забрала вашого Лондона в сорок років. Нехай знає! Ти ба, він кинув виклик! І кому? Мені?! – Смертю аж трясло від гніву. А Життя тим часом задоволено посміхалось. Людина ж не звертала на них жодної уваги і вела далі:
-- А от, приміром, інший, менш відомий, але сучасніший автор у своєму оповіданні пише дещо схоже. «... Значить – смерть? А що – смерть? Це усього-навсього вічний спокій, це позбавлення від фізичних і духовних страждань. Але чому ж тоді так хочеться жити? Мабуть, так буває з кожним, хто зазирає у вічі смерті, бо тільки тоді пізнає ціну життя. Та чи кожен з нас у змозі в такі хвилини кинути виклик самій смерті? Відчути, що то не вона, людина, хапається за найдорогоцінніше, а саме життя не хоче нас покидати... Можливо, -- припускає автор, -- вмирати не хочеться тільки тому, що всі і все довкола, увесь цей світ залишається жити. А ти ...»
-- Це – не так! Ні, -- знову втрутилась у розмову Смерть, – не один він покидає цей світ. Щомиті я забираю тисячі людей і мільйони живих істот. Тож не «увесь цей світ залишається жити», частина його, підкреслю, значна частина, йде туди разом з вмираючим. А ще більша – тільки-но народжується. Можливо... Можливо, цей автор у чомусь і правий, але я не думаю, що і він сам, чи хтось інший, вмирав би без смутку за світом, коли б навіть знав, що разом з ним вмирає усе живе на землі.
-- Так, так, -- погодилось Життя і додало, -- мабуть, цей смуток,-- смуток останнього прощання, – чисто вроджений. На мою думку... От, коли б люди навчились позбуватись страху і цього смутку, то, досягши старості і виконавши переді мною свій обов’язок, охоче йшли б в обійми Смерті. Але хто, яким чином і коли навчить їх цієї премудрості? Тут, Отче, надія лише на Тебе. На те Ти і Всесильний, на те й -- безмежно щедрий.
Всі чекали відповіді, та Всевишній продовжував мовчати. Якісь гіркі спогади і невтішні думки морщили йому чоло, насуплювали брови. Нарешті він заговорив :
-- Можливо, у тому й біда, що без міри щедрий. Ось вже більше двох мільйонів років, як я створив людину. Але тоді й гадки не мав, що з цього вийде. Не з моєї волі «людина уміла» перетворилась на людину розумну. З того все й почалось. Щоб ото людина, моє творіння, та намагалась пізнати непізнанне, неосяжне?! Пізнати навіть мене самого!.. Спробував, було, карати людей за гріхи їхні незчисленні і безконечні, хотів налякати, а то й знищити гріховне плем’я. Посилав на них страшний мор, а вони вижили. Жбурляв на землю вогняні камені, а вони не згоріли. Огортав планету страшенним холодом – і що? Мої улюблені мамонти загинули, до одного вимерли, а ця дрібнота вистояла! Гадав, всесвітній потоп допоможе. А людина не лише сама вціліла, а ще й... різної тварі по парі вберегла. Ось і тепер: живуть, не визнаючи моїх законів і заповідей. Глумляться не тільки над собою, а й наді мною, їхнім Творцем і Благодійником. Їхнім ... Спасителем. Так, Спасителем, бо коли Диявол заполонив гріхами людські серця і душі, я, заради їх спасіння сином своїм єдинородним, який переміг Зло і Смерть, пожертвував. А вони за це чим віддячують? Я ж кажу – думати тут не один мільйон років доведеться. Адже ось, вже тепер, у них вистачає нахабства просити вічного Життя. А чи уявляють, що то є – Безсмертя? Звичайно, я міг би дати його людям. Міг би, але... Не хочу, щоб за нього мене звинувачували з ще більшою затятістю, аніж за Смерть. Цікаво було б подивитись на них, якби ото я й справді наділив Безсмертям усіх відомих і невідомих тиранів, подарував вічне Життя тим, по чиїй забаганці знищувались цілі народи, як чужі, так і свої власні. До того ж дати їм вічне Життя, значить згубити мою віддану помічницю – Смерть. Ні, наслідки такої благодаті важко передбачити. До клонування, бач, дійшли. А до чого ще можуть додуматись?! Ні, ні...
-- Дякую, Отче, за довіру і повагу, -- погордливо блимнувши на людину, процокотіла щелепами Смерть. – Вистачить їм і загробного життя. Чи не так, людино ? Що думають про це твої сучасники?
-- Скажу відверто, про загробне життя людина почала задумуватись близько п’ятдесяти тисяч років тому, коли називати її людиною розумною ще не було за що. Та то – сива давнина. А от останні п’ять-сім тисяч років про загробне життя тут тільки й говорять. Але розуміють і ставляться до нього по-різному. І залежить це від релігії. Бо вона і є тим уявним місточком між видимим, як кажуть люди – реальним, і невидимим, непізнаваним світом, де володарюють вищі сили. Вона є мостом між людиною і Тобою, Отче. Суттєвою ж складовою віровчення будь-якої релігії, -- а їх сьогодні на землі десятки, -- є звернення до душі людини та визнання існування вищого, незбагненого людським розумом, світу. Люди землі, незалежно від причетності до тієї чи іншої релігії, визнають, Отче, що Ти – Творець Всесвіту і всього сущого. Вони вірять, що Ти – Єдиний і Неділимий, все і завжди народжується від Тебе, підтримується Твоєю вічністю, багаторазово повторюючись у Твоїй єдності. Будь-яка релігія стверджує, що спасіння доступне всім і кожному, але тільки через віру і молитви. Оті людські молитви, Отче , не що інше, як уявний, у думках, діалог людини з Тобою, як з Батьком. Інша справа, чи завжди чуєш Ти ті молитви. Що ж до потойбічного життя, то в багатьох старовинних легендах воно видається вічним святом. Щоправда, для одних релігій загробне життя – це перевтілення, переселення душі померлого в іншу живу істоту. Для інших релігій – це перехід до нової форми буття. А для тих, що засновані на Біблії – це очікування воскресіння. Таке от, як бачиш, розмаїття. Але головне – всі вони вірять у загробне життя. Християнство, наприклад, трактує коротке людське життя як приготування до вічного життя душі. Душа, мовляв, після смерті виходить з тіла, і , ні на мить не перериваючи свого існування, надалі нібито живе таким же повним і яскравим життям, як і до смерті. Але – вже без тіла. Мені, Отче, як християнину, таке твердження подобається, бо виходить, що ти, Смерть, не що інше, як розрив душі і тіла. Кажуть, два дні душа знаходиться поруч зі своїм тілом, а вже потім поринає в інший світ, де й надалі продовжує розвиватись, і її устремління до світла чи до темряви залежать від тієї спрямованості, яку вона обрала собі під час смерті. Чи воно й справді так, Тобі, Отче, видніше. Скажу більше: є релігії, наприклад – іслам, які вчать, що людина не повинна боятися Смерті. І найменші сумніви у цьому постулаті вважаються відступництвом. Але найбільше людям подобаються твердження про перевтілення. От, приміром, людина втрачає найдорожчих у цьому світі – дружину, сина, чоловіка, матір, доньку. Тоді важка туга, переживання, спогади вкорочують життя тому, хто лишився. Воно стає безцільним і нестерпним. Людина ось-ось готова накласти на себе руки. І раптом на картинці чи іконі оживає Твій, Отче, образ. І нібито він сповіщає все про особу чи істоту, в яку перевтілилась душа померлого. Дехто стверджує, що коли уважно придивитись до цього нового носія чиєїсь душі, то помічається вражаюча схожість загиблого і живого у звичках, здібностях, мові. Це нібито незаперечний доказ того, що душа й справді переселилась в чиєсь, існуюче ще в цьому світі, тіло. Воно б ніби й нічого, але як тоді бути з власною душею? Чи треба тоді визнати співіснування в одному тілі двох душ – власної і перевтіленої? Чи може відбуватись те, що інакше, як злиттям двох душ в одну і не назвеш? Але про це в тих релігіях – ані слова. Знову ж таки звернусь до письменників. Ось кінець одного оповідання. « ... Може й справді... душа не вмирає? А Петрова – у того білого птаха переселилась? Та й поривається оце тепер з піднебесся до клаптя землі, по якому сновигає вкрай осиротіла, овдовіла Катря. Білим голубом витає над світом ота чиста, ота світла душа, яка поспішала творити добро на землі і якій тепер так легко і вільно у просторому безмежному небі». А ось ще кілька слів про перевтілення з оповідань того ж таки письменника. Загибла тварина розмірковує : « ... Моє тіло стане часточкою найкрасивішої планети у Всесвіті. А душа... Одинокою блукачкою вона не залишиться, а обов’язково переселиться в іншу живу істоту. Може – в коня, а може – в зайця. Краще б – у птаха. Аби тільки не в собаче чи людське тіло. Бо, здається, немає на землі істот, які б зазнавали більших від них страждань».
Людина завжди знає, що обов’язково помре. Вона все життя намагається звикнути до думки про неминучу смерть. Досягти цього не кожному дано, тоді саме релігія допомагає їй у цьому на всіх етапах переходу в інший світ. Адже разом з людиною народжується її страх. І не один -- мільйони страхів. А найсильніші з усіх відомих – два: страх одинокості і страх смерті. Аби позбутися першого, людина постійно шукає собі для спілкування іншу живу істоту і більш-менш успішно його долає. А от щодо страху смерті, то тут, зізнаюсь я вам, набагато складніше, бо цей страх скоріш за все є вродженим. І житиме, мабуть, той страх в людині доти, доки вона не відшукає сили, щоб перебороти саму себе. От якби вдалося його якось подолати, то навряд чи й знадобилася б тоді людям віра у Безсмертя. А що таке Безсмертя? Чи це подальше існування душі, але вже поза її тілом? Чи, за Твоєю, Отче, милістю її майбутнє повернення до свого первинного тіла? А чи оте загадкове перевтілення в чуже тіло? У кожної людини своя відповідь, але страх смерті не зникає у неї ніколи, навіть тоді, коли вирішує піти з життя добровільно, наклавши на себе руки. Звідки ж він береться, цей Страх смерті? Хто або що його породжує? Споконвіків людина усвідомлювала три незаперечні істини: Життя не безкінечне, а значить для будь-якої живої істоти завершується невідворотною Смертю. По-друге – після вмирання жодна жива істота у цей світ не повертається. І, нарешті, по-третє: людина знає напевне, що ніколи не дізнається, що її чекає там, у потойбічному світі. Отже, страх смерті народжується трьома «не» : невідворотністю, незворотністю та невідомістю. Позбувшись бодай одного з цих «не», ми, люди, назавжди подолали б у собі Страх смерті.
-- Або ще більше його загострили б, -- хіхікнула Смерть.
-- Можливо, -- погодилась людина, -- але, щоб йти туди без страху, без вагань, без душевного болю і туги, треба, мабуть, добре усвідомити, які переваги у Життя, а які – у Смерті. Прямо зараз я кину їх на шальки терезів і подивимось, хто переважить. Після усього, що тут говорилось, зробити так буде не зайвим бодай на сторінках цієї невеселої, але щирої казки. Можливо, повторюсь, але підкреслю: Життя – явище тимчасове. А от Смерть хоч і миттєва, та саме вона веде людину у Вічність. То що, питається, краще обрати тимчасовість свого тут перебування з сорока мільярдами варіантів власної долі і можливими її щомиттєвими змінами та примхами, чи все-таки – Вічність з її постійним тілесним та душевним спокоєм? Питання, звичайно, риторичне, але людська свідомість, на жаль, знаходиться на такому рівні, що не всі і не відразу віддадуть перевагу Вічності. Хоч і пишуть ось такі рядки:
«Живих, -- и это всем вестимо, --
Кончина ждет и тихое забвенье.
А мертвые, познав неотвратимость,
Ждут предначертанного свыше
Воскрешенья.
Живых страшат болезни, голод, плети.
Страданья их безмерны, многолики.
Они – рабы своих десятилетий.
Лишь умершие–Вечности владыки».
Пишуть... А смерті все одно бояться. Чому? Можливо, ще й тому, що прислуховуються не лише до своїх віровчень, до легенд та власних бажань, а й до науки. А вона поки що твердить: «Зі смертю особистості більше не існує. І загробного життя – теж». Втіха хіба що в тому, що та ж таки наука пояснити наявність чи відсутність душі теж не може. Згадаймо бодай досліди із зважуванням вмираючих у замкненому просторі. Куди діваються оті 20 грамів від людини? Чи не є це та сама душа, яка покидає тіло і для якої замкнених просторів не існує? Та й без цих дослідів більшість людей переконана: у всього живого душа існує. Бо інакше і самого Життя не було б зовсім. Та якими б переконливими не були міркування про нескінченність людського буття, людині потрібна інша втіха, якесь незаперечне твердження, факт, а не просто теоретичне припущення. І таким незаперечним твердженням може бути наступне. «... Так, колись мене не буде, бо просто мене не стане. Але ж колись у цьому стані я вже був. Тобто був час, коли я був у стані небуття, тобто -- мене просто не існувало. То й що ж? Чи я себе тоді якось почував? Чи відчував що-небудь взагалі? Та ніяк! Та нічогісінько взагалі! То чому ж боятися такого, вже знайомого, стану після смерті? Та головне – з отого стану небуття я все-таки з’явився. Отже, часткова відповідь на питання, а що там «після» -- напрошується сама по собі. Але й це мало кого втішає. І тоді людина розмірковує далі: « Якщо колись мене не було. а я все одно з’явився, то чи не означає це... чому б мені не з’явитись так само у майбутньому. Чи то відразу ж після смерті, чи через мільярди тисячоліть. Чи то у вигляді людини, чи – однією з мільярдів інших створінь. Яка різниця? Головне – з’явитись знову...». Саме такими розмірковуваннями одне з тих трьох «не» подолане. Бодай у свідомості людини. Тобто людина віритиме, що вона все-таки вмирає, але не зникає назавжди, що вона обов’язково повернеться якщо не у життя, то, принаймні, у буття. Що ж до інших двох «не» -- то подолати їх значно легше. І людським розумом. І волею та поміччю Всевишнього...
Людина змовкла, трохи задумалась. А Смерть тим часом несміливо зашарпала Творця за руку:
-- Несправедливо вчиняєш, Отче. Дав слово людині, а вона... Зупинитись не може, все провіщає та просвіщає. Тільки знай, мені і Життю теж є що сказати.
-- Так, Отче, так! Ось, приміром, говорилось тут про страх смерті. Людина про якісь там три «не» згадувала. А вся справа – у безмежній до мене любові. На свята, а чи й так, просто напідпитку, люди весело горланять:
« ... Я люблю тебя, жизнь!
И надеюсь, что это взаимно...»
І я людей теж люблю. Люблю такими, якими вони є: з їхніми достоїнствами і вадами, святостями і гріхами. А тому борюсь зі смертю, борюсь за них навіть тоді, коли у тій нерівній боротьбі вони безсило опускають руки. Я намагаюсь не полишати їх навіть після смерті і стаю їхнім загробним Життям.
-- Досить! – безцеремонно перервала цей монолог Смерть. – Зазвичай, люди вмирають від старості, від хвороб, від убивств. Одним словом – від мене, Смерті. Я кажу, зазвичай, бо ж бува, що – і від життя. Як не дивно, але й самій людині, ким би вона у цьому світі не була – рабом, жебраком, фараоном чи імператором, -- життя врешті-решт набридає. Одні втомлюються від влади, розкоші, розпусти. Інших втомлюють хвороби, втрати, каторжна праця, убогість. А всіх разом втомлює час, прожиті роки, старість. Зрештою – люди втомлюються від тебе, Життя.
-- Від мене? Як це?! – щиро здивувалось і не на жарт обурилось Життя. – Таку дурницю може вигадати хіба що Смерть!..
-- А ось як! Тільки не роби таких квадратних очей, бо й справді – бува. Згорає людина у своєму короткому житті від безлічі захоплень, невідкладних справ, бурхливої творчості, нерозділеного кохання. Згорає, як отой метелик на полум’ї. Згорає у власному житті щохвилини, щомиті і йде до мене у розквіті своїх сил і таланту. Я могла б навести тут сотні, якщо не тисячі подібних прикладів. Та всі вони й так відомі: і людям, і Тобі, Отче. І оце, мабуть, ще одна сумнывна «перевага» Життя. Кажеш, у піснях про тебе співають? У більшості таких випадків люди просто лукавлять або ж видають бажане за дійсність, бо їм так хочеться. Уяви собі бомжа, -- людину без особистого майна і житла, -- який «весело» горланить: «... я люблю тебя, жизнь, и надеюсь, что это взаимно!». Людина мешкає по горищах, підвалах, вокзалах. Взимку трясеться від холодів, влітку – смажиться на сонці. Страждає від постійного голоду. До всього цього -- стерплю нескінченні образи та презирство суспільства. Ось таке ти у нього, Життя! І за все це тебе ще й любити треба?! Або, приміром, ще жахливіший випадок. Людина страждає невиліковною, швидко прогресуючою хворобою і зносить постійні пекельні болі. До того ж відчуває, що замість відради стала важким тягарем навіть для близьких і рідних. Вона усвідомлює, що ніхто не в змозі їй допомогти, і про свій недалекий кінець або ж здогадується, або ж знає напевне. Одне слово – жорстокіших тілесних та душевних страждань і не вигадати. А ті страждання, заміть, принесло їй ти, Життя. То як, ще й за них тебе треба любити? Мовчиш? А скільки ще таких твоїх «принад» зазнають люди тут, на землі? І не перелічити! Ось тоді я, Смерть, чую їхні безсловесні благання і відчуваю справді щиру, бодай і запізнілу до себе любов. «Господи, все милостивий, -- здіймають вони до гори руки, -- молю Тебе, Боже, пошли порятунок -- подаруй мені легку і негайну смерть...». Я чекаю рішення Всевишнього і, виконуючи Його волю, позбавляю людину від тих страждань. Ось за що мене мають любити. І люблять. А коли іноді Творець замешкується з рішенням, тоді людина сама знаходить до мене дорогу: кидається, бува, під потяг, стрибає з високого будинку, приймає отруту чи накидає на шию зашморг. Тих доріг до мене не злічити, бо у цій справі люди неабиякі винахідники. Іноді і я їм відмовляю; то вірьовка передчасно порветься, то лікарі від отрути відкачають. Тож не приписуй заслуги за ті винятки собі. Загалом, я не менше від тебе заслуговую і поваги, і любові.
-- Кажеш, мають любити? Кажеш, люблять?! – аж підскочило від гніву Життя. --Ще й вихваляєшся такою «любов’ю»?! Та чи ж варто? Адже ніякою любов’ю тут і не пахне. Ось мене, приміром, люблять упродовж усього життя. Люблять, яким би я не було: і за радощі та втіхи, і за поразки та печалі, які я приношу. Доказом цього є глибока, як безодня, туга за мною перед відходом в інші світи. А от тебе... Тебе просто змушені любити. Та й не любов то зовсім. Скоріше – вдячність за позбавлення від безвиході, від земних страждань. Така собі короткочасна вимушена вдячність, яка минає відразу після смерті і разом з нею йде у небуття. Що ж до страждань, якими ти так полюбляєш мені дорікати, то не я, Життя, їх вигадало. Он і в наймудрішій християнській книзі сказано, що у цей світ людина приходить саме для страждань. Адже всі вони – кара Божа за людські гріхи. Чи не так, Отче?
І, не почувши відповіді, знову -- до Смерті:
-- А віддавати тобі людей я не хочу. І ось чому. Свідомо, підсвідомо чи й несвідомо, але люди постійно борються за мене. Іноді, навіть жертвуючи своїм власним життям, борються за сотні і тисячі інших життів.
-- А оцей? – хіхікнула Смерть, тицьнувши пальцем кудись на землю. -- Он, подивись! У той час, коли ми тут ведемо суперечку, він готує для себе зашморг. Щохвилини на землі відбувається самогубство. Щохвилини! Ото і є «постійна» боротьба за твоє продовження? То про які переваги наді мною ти маєш право говорити?! А от моїх над тобою – сотні, якщо не тисячі. Адже це ти, Життя, безчестиш людей. Вони й до того народжуються грішниками, а ти робиш з них не лише геніїв та корифеїв, а ще й злодіїв, убивць, христопродавців, душопродавців. Я ж, заміть, нікого не безчестю, мертві за собою гріхів не відають. А ще, кілька слів про істини. Вони у тебе – всі відносні. А єдина абсолютна істина – це я, Смерть.
-- Більшого хвалька бачити не доводилось! -- спалахнуло від тих докорів Життя. -- Про істини патякає. Яка ж ти абсолютна, якщо можеш бути не лише остаточною, а й тимчасовою, тобто – відносною. Яка ж ти абсолютна, якщо життя навіть після смерті не закінчується, а залишається у вічно безсмертній душі! Насправді ж є три абсолютні істини: вічні людські страждання, вічна і невмируща людська любов, на якій тримається увесь світ, та вічний і всемогутній Творець, в існуванні якого вірить усе живе на землі.
-- Зупини їх, Отче, а то, чого доброго, ці дві нерозлучні сестриці ось - ось пересваряться. І дозволь мені закінчити цю розмову. Адже мова тут не про те, хто з «сестриць» цінніший, а про долю людей: жити їм і далі, народжуватись, відроджуватись, чи з сумом вмирати і вимирати…
-- Ти, людино, знаєш напевне, до тебе прийде твоя смерть. Тільки – твоя. Така ж несхожа на всі інші, як не схожа і ти на будь-яке інше живе створіння. То якою б ти хотіла бачити свою Смерть? Відповідай, людино! Та -- коротше! Та зрозуміліше!
-- Бачити свою Смерть? У тому то й справа, Отче, що бачити її я зовсім не хотіла б. От якби моя Смерть та завітала до мене уві сні. Міцному-преміцному, легкому-прелегкому, без сновидінь. Аби піти без болю, без страждань і ніколи не просинатись. І не усвідомлювати, що тебе вже не існує. Якої ще Смерті можна собі побажати!? Така Смерть – то й справді вершина щастя. То найвища нагорода за наше земне існування. Так, Отче, сильнішим від Смерті залишаєшся тільки Ти. Смерть і справді дає людям нагоду бодай раз зазирнути в очі Вічності. Саме вона залишається чи не єдиним способом навчити людей любити не розкіш і розпусту, а Того, хто дарував їм неповторне і найцінніше чудо всесвіту – Життя. Одній-єдиній людині Ти повернув Життя. То була незвичайна людина. А вірніше – зовсім і не людина. То був Твій улюблений син у людській подобі, Твій дух на землі. Люди повинні були повірити і повірили у Безсмертя. Інакше, чи потрібно їм взагалі народжуватись? Чи варто без такої віри будь-кому жити? Дехто з людей, принаймні ті, хто сподівається прожити не менше ста років, такі собі неперевершені життєлюби, до нестями допитливі, аж надто бажають дізнатись, а що думають у свої останні дні приречені? Що ж, виключно для них спробую трохи відхилити завісу таємниці. Так, людина знає напевне, що жити їй – лічені дні. Але у розмові з рідними говорить про інше: «Ось, бачите, з-за цієї хвороби так і не вдалося вчасно відремонтувати квартиру. Та то – нічого. Нічого... Як тільки піднімусь, відразу ж і візьмусь за роботу. Он і рідню, що біля моря, відвідати не вдалось, бо разом з хворобою прийшли холоди. Та нічого. Нічого... Настане літечко, тоді й до моря можна податись і поєднати приємне з корисним...» -- говорить усе те, а сама гірко-гірко всміхається... Говорить так, ніби зайвий раз намагається обдурити оточуючих і в першу чергу – саму себе. Ніби очікує від усіх підтвердження можливостей фантастичного здійснення тих мрій і сподівань. І тим намагається бодай на мить відігнати важкі думки про неминучість. І тим трішечки полегшити останні години свого Життя. Потім, відчувши невмолиме наближення кінця, вимагає запросити до себе священика, аби поповідуватись перед відходом в інші світи. Потім висловлює свої побажання відносно похоронного вбрання, домовини, місця поховання тощо. А собі подумки каже: « Ні, ні ! Я буду жити. Я ще не помру...». Ось таке, не дай вам, Боже , роздвоєння особистості. Що ж до переваг, то у Життя вона лише одна, але найвагоміша. Життя було першим. А не було б його, то нікому було б вмирати. І ніякої потреби в Смерті не було б зовсім.
Кожній людині на шляху до Вічності є за чим тужити: один так і не досяг заповітної мети, інший не розрахувався з боргами і «не розрахувався» з ворогами. А той – залишає на землі найцінніші скарби: кохану людину, щирих друзів, дітей та онуків. От і спробуй когось переконати, що прощання з ними, з усім земним – тимчасове. І тоді не випадково і не даремно ми повертаємось душею до Тебе, Отче. І покладаємо на Тебе, на Твою милість свою останню надію. Ми молимо Тебе, Всевишній, прийняти наші грішні душі без болю і страждань і в час воскресіння судити нас суворим, але справедливим судом. Ми любили і любимо Життя, але мусимо полюбити і свою Смерть, адже вона, Отче, від Тебе. Прагнучи вічного життя, будемо поважати те, що від Тебе, бо знаємо: так влаштований світ і таким створений Всесвіт.
Не підводячись з колін, далекий Адамів нащадок змовк, здійняв до неба руки і спрямував у безодній мерехтливий Простір свій благальний погляд. Його пересохлі, що тремтіли від страху і хвилювання, губи шепотіли ледь чутні слова щирої сповіді і молитви:
-- Я безмежно вдячний Тобі, Боже, за подаровану можливість зустрітись бодай тут, у цій казці, з Життям і Смертю, висловити свої думки і сподівання, почути Тебе, Всевишній, і прислухатись до самого себе. Так, я – піду. Я готував себе до такого висновку кожен день, кожну мить свідомого життя. Коли настане мій час, я піду з цього світу, як пішли з нього мільярди людей до мене і як та безліч, що піде після мене. Отже – розпрощаюсь з Життям назавжди. З земним Життям. Але куди, до кого тоді піду? Це треба знати і в це – вірити, аби прощатись з Життям не було так боляче. Кажуть, душа моя, Боже, відлетить до Тебе. Якби ж то! Будь-яку Твою кару за свої земні гріхи сприйму як подарунок. Знаю, що тілом піду в землю, що стану її невід’ємною часточкою. І це – втішає. Адже своїм грішним тілом попрямую до найрідніших і найдорожчих: до дідуся і бабусі, що народили мою неньку. До своєї матері, що з Твоєю, Боже, поміччю, дала колись життя і мені. Піду до сина, якому по Твоїй, Всемогутній, волі , життя дав я. Всі вони душами давно вже – у Тебе, Господи, а тілами – в тій землі, яка колись прийме і мене. Впевнений, кожному, хто читатиме цю казку , йти туди теж є до кого. Таку можливість кожному надасть Смерть. Вона, -- тепер я це знаю напевне, -- як і Життя, дарується усьому живому лише один раз. І дається не випадково, а як найвища нагорода за наше земне існування. Я це знаю і у це вірю. А тому, ще не розпрощавшись з Життям, майже полюбив свою майбутню Смерть. Полюбив так, як полюбив і дароване мені Тобою, Боже, Життя. А у неї, у своєї майбутньої Смерті, коли настане той час, прошу тільки одного: за мою щиру до неї любов нехай віддячить тим, що буде миттєвою, безболісною, неусвідомленою. Одне слово – легкою. І цього бажаю кожній людині, кожній живій істоті на землі. Адже побажати чогось кращого і важливішого просто неможливо. А я ...
Час проб’є – попливу, попливу
Я рожевим туманом над степом,
І тоді в дивних снах, і тоді в дивних снах
Завітаю у гості до тебе.
Потону, назавжди потону Я у мареві далей прозорих.
Грішну душу земну, грішну душу земну
Закарбую в немеркнучих зорях.
Та знаю й інше. Знаю, що піду не лише тілом, цією тлінною і мінливою часточкою Всесвіту, а ще й – духом, тією енергією, яку люди до цього часу не здатні ані вловити, ані виміряти, ані зберегти. Якби ж то навчились! Можливо, тоді б і прийшло Безсмертя, те, що стоїть поміж Життям і Смертю. Вірю в те, що душі моїх найрідніших полинули часточками цієї невловимої і незгасаючої енергії у безмежний Всесвіт, і саме там ми й зустрінемось знову. Зустрінемось не як Твої, Боже, створіння, а вже як часточки притаманної тільки тим, хто жив, вічної і невмирущої енергії. Бо тільки матерія, постійно і безперервно змінюючись, переходить в енергію. Енергія ж – лише в саму себе, тільки із своїм іншим «новим» обличчям. А тому знаю: у будь-якому разі йти з Життя зовсім не означає йти з Буття. І радію від думки, що йти з Життя, значить позбутись безлічі страждань. А ще –обов’язково зустрітись з усіма, хто пішов раніше. То чи ж варто тремтіти перед тим, що визначено кожному непохитними законами все утворюючого і все змінюючого Всесвіту? Смерть буде легкою, ба, навіть бажаною, якщо йти туди з любов’ю, вірою і надією. Якщо
йти туди з думкою: Коли у вічність двері відчинились
І райські яблука очікують тебе,
І душу упокоїть Божа милість,
І станеш ти мандрівником небес,
Коли у Просторі зорею запалаєш,
І Час назад для тебе потече,
Ти істину найвищу розпізнаєш:
Усе й тоді попереду іще...
Людина й далі продовжувала творити свою праведну молитву. Тим часом на землю рясним теплим дощем зійшло Життя. А Смерть загуркотіла туди крупним холодним градом. Дві хмарини, на яких вони досі сиділи, поступово злились в одну сніжно-білу хмару. На місці Творця, пливло величезне сліпучо-яскраве сонце.