Анатолий Грес
Казка про Душу і Тіло
Світлій пам’яті письменника Павла Загребельного присвячую
«Людина вмирає, а дім, зроблений нею, стоїть, і пісня, складена нею, співається тисячу літ, і казка живе спервовіку. Витвори думки й уяви триваліші за саму людину. І правда про людину так само існує довше, ніж сама людина».
Павло Загребельний, «Євпраксія»
***
Стояла тепла, прозора ніч. Космос безтурботно мерехтів мільярдами далеких світів. Звідти, з глибин безмежного Всесвіту, ось вже декілька тисячоліть поспіль до Землі уважно придивлялась одна, ледь помітна, рожева цятка. Мало хто здогадувався, що то була самотня, давно осиротіла, невмируща людська Душа. Вона щоночі з’являлась у одному й тому ж куточку неба і уважно спостерігала за Землею. Вдивлялась у неї так пильно, так жадібно, неначе й справді шукала там кращої для себе долі. Їй давно набридло блукати у німій тиші і холодній порожнечі, тому Душа прагнула знову вселитись у чиєсь живе Тіло. Вона не раз могла стати Душею квітки, дерева або якоїсь земної тварини. Та їй цього аж ніяк не хотілось Надто вже сумна на Землі доля і квітів, і тварин. Квітку зірвуть у самому розквіті. А тварину? То вкинуть бідолаху в клітку, аби її неволею милувались роззяви. То замордують важкими роботами. А найжахливіше -- вб’ють і з’їдять безжальні ненажери. І тоді, втративши обране Тіло, знову блукай тисячоліттями у холодному космосі. Тому Душа терпляче очікувала слушної нагоди вселитись саме у людське Тіло. Хоча… Людським долям теж не позаздриш, та все ж… Принаймні, ними можуть іноді розпоряджатись самі люди. Але Душі чомусь увесь час не таланило. То її випереджали інші, такі ж самотні, осиротілі людські Душі. То ніким ще не зайняте людське Тіло виявлялось не підходящим: або потворним, або скаліченим, а то й зовсім не життєздатним.
Та ось однієї світлої, зоряної ночі, Душа нарешті угледіла щось обнадійливе. Там, на далекій сонній Землі, у глибинах молодого жіночого тіла ось-ось мала відбутись багатообіцяюча таїнственна зустріч. Дві різностатеві людські клітини поспішали одна до одної з непереборною силою і палким бажанням єднання. В якусь щасливу мить вони таки зустрілись, злились і відразу ж перетворились у абсолютно нове у цьому світі Тіло.
-- Ось! Нарешті! -- полегшено зітхнула Душа. -- Це саме те, що мені потрібно! Саме те! -- задоволено вигукнула вона і у ту ж мить з незміримих космічних далей переселилась у нове людське Тіло. Вселилась тихо, непомітно, та саме тим зробила його живим. Так на Землі народилась… Ні, ні, далеко ще не людина. То було лише нове у Всесвіті Життя. Нова клітина, що почала після цього безупинно ділитись, затремтіла від радощів і людською мовою прошепотіла:
-- Дякую тобі, Душечко! Красно дякую, що вселилась у мене, саме у мене, і стала моєю!
-- І тобі спасибі! -- відповіла Душа. -- Бо і я нарешті знайшла свій притулок. І відтепер ми з тобою будемо завжди й усюди разом. Завжди й усюди, аж поки… Аж поки…
Та й змовкла на півслові, невідомо що маючи на увазі. Потім привітно всміхнулась і на мовчазливо-запитальне тремтіння Тіла відповіла:
-- Не блукатиму я тепер непривітним холодним космосом у пошуках притулку. Та й тобі поталанило. Адже не покинеш утробу своєї матері, як часом буває, шматком мертвого Тіла. Житимеш довго, довго. Аж поки…
А далі були довгі-предовгі дев’ять місяців спільного внутрішньоутробного існування. І вони не пройшли марно. Кожен наступний день відзначався появою все нових і нових людських ознак. У безформного на початку Тіла з’являлись рученята, ніжки, голівка з характерними для майбутньої людини рисами обличчя. Прорізались оченята, аби вона, зробивши перший подих, змогла побачити світ, у який потрапляє: побачити тих, хто допоміг їй у цьому світі з’явитись; відчути тепло і захист тієї, яка ніжно пригорне до себе і нагодує першою цівкою молока. Там, в утробі майбутньої матері, і Душа, й Тіло переймались єдиною, вкрай важливою, справою. Готуючи народження нової людини, вони розуміли одне одного без зайвих слів, без будь-яких звуків та жестів. І такому взаєморозумінню, такій захоплюючій праці і такому спілкуванню безмежно раділи. Вони були щасливі. А мине небагато часу після народження людини і тоді вже вона сама зможе спілкуватись. І не лише з оточуючим її світом чи собі подібними, а, що найголовніше, і зі своєю Душею та власним Тілом. Людина звертатиметься до них то з яскравим і влучним словом, то неповторними, задушевними піснями, а насамкінець -- ще й з проникливими слізними молитвами. Але усе те -- попереду. Поки ж мова ось про що.
Дев’ять земних місяців утробного існування Душі і Тіла добігали свого кінця. Для них це й справді був час довгої і копіткої роботи, якою разом невпинно наближали вирішальний у їхньому співжитті день. Він мав стати днем народження нової людини. Огорнута таїною подія припала на свято Трійці. Зелені свята починались короткою, але чарівною вранішньою зорею. Невдовзі з-під обрію викотилось величезне, яскраво-червоне коло. Свою зірку-Сонце Земля зустрічала тихим шелестом порожевіло-зелених трав, перешіптуванням хлібного колосся, хлюпанням риб у спокійних водоймах, дзвінким переспівом птахів, діловим перегукуванням людей. Скинувши з себе нічні оксамитові шатра, земля відразу поринула у звичні повсякденні клопоти. А десь по обіді, коли її вмив рясний літній дощ і від заходу до сходу перекинулось коромисло подвійної веселки, з утроби молодої матері на світ з’явилась нова, зі своїми Тілом і Душею, крихітна людина. Людиною вона стала у ту щасливу мить, коли Тіло зробило перший у її житті подих. Та, на жаль, не просто -- людиною, а людиною грішною. Бо з першим подихом вона нібито вчиняє свій первородний гріх. Хоча… Один бог відає, у чому він, отой, первородний, гріх немовляти, котре, окрім гучного плачу та безсилих хаотичних рухів, нічого іншого зробити не встигло. І чому, власне, той гріх зветься не першим, а первородним? Може, він у самому народженні людини? А може… в отих оченятах, що встигли побачити, але не усвідомити і усієї привабливості, і підступної жорстокості світу, у якому доведеться жити. Жити і грішить. Бо безгрішного життя просто не може бути.
Душа хоча й знала, чим має закінчитись поява на світ нової людини, та вважала за краще своєму Тілу про це не говорити. Як не дивно, але то вона, Душа, так жалібно волала голосом немовляти при його першому подиху. Чому кричала? Бо вже тоді саме так, без сліз, оплакувала майбутню і власну, і свого Тіла долю. Адже якою б та або інша людська доля не вдалась, а кінець у всіх -- завжди один. Чому -- у всіх, і чому один? Бо на протязі довгого, а чи й короткого життя людина тільки те й робила, що грішила. Грішила по-різному: іноді свідомо, іноді -- ні, часом примусово, а частіше -- з власної волі, бувало -- випадково, а переважно -- ні. Головне, не як грішила, а те, що все ж грішила. Створюючи людську Душу, Всевишній наділив її тим, чим ніколи не наділяв жодну істоту. Тільки людині Він подарував совість. І першим найжахливішим гріхом кожної людини було, є і залишиться зречення від власної совісті. Таке зречення є не чим іншим, як грабежем власної Душі. Іноді це зречення бува безкорисливим. Та все частіше людина починає міняти свою совість на якісь дріб’язкові, примарні вигоди, а чи й просто продавати її за гроші. І тоді, позбавившись совісті, а фактично обікравши власну Душу, будь-який свій гріх має за досягнення. І вчиняти так -- вважає не за гріх, а за подвиг.
Та час повернутись до народженого колись, у зелені свята, витвору і дива Всесвіту -- людини. На жаль, вона так влаштована, що не завжди розуміє просту істину: найдорожчі у цьому світі не багатство, не слава, навіть не життя. Найдорожчий для неї -- час! Бо ним і тільки ним вимірюються і багатство, і слава, і пам’ять та життя. Адже час ніколи не стоїть на місці. Кудись постійно поспішаючи, він може навіть повернути людину в минуле. Але він ніколи не зупиняється. І про себе нагадує людині хоча б тим, що з кожним роком, з кожним днем вона змінюється. У молодості Тіло людини завжди ставало красивішим і міцнішим. Душа ж, сповнюючись життєвим досвідом, робилась більш чутливою, багатшою, мудрішою. Дивно, але попри такі цінні і важливі перетворення, людина встигала скоювати чимало гріхів. Вона навчилась брехати, обдурювала не лише чужих, а й власних батьків. Вона не раз крала, забираючи навіть у найбідніших те, що їй не належало. А коли ж досягла повноліття і пізнала непереборну силу кохання, піддалась спокусі диявола і заради того нерозділеного кохання позбавила життя свого суперника. Чому так? Хто у тому винен? Адже Господь заповідав: «не вбий, не вкради, не будь розпусним, не жадай жони ближнього твого, ні дому ближнього твого, ні слуги його…, ні поля його…, ні усього того, що є у ближнього твого». Людина, напевне, знала усі ті заповіді. То чому ж вчиняла навпаки? І чому з певного часу, міцніючи Тілом, людина робилась слабшою і біднішою на Душу? Чи не тому, що, втрачаючи поступово совість, вона ставала ще більш заздрісною, жадібнішою, розпусною, ненажерливою, погордливою, лінивою і злою?
Людина, про яку тут йдеться, ледь зіп’явшись на ноги, почала забувати про тих, ким вона була народжена і чиїми кривавими мозолями вирощена. Вона не бажала пам’ятати своїх батьків. Не згадувала про них до глибокої старості. Вона глузувала над ще однією божою заповіддю : «Пошановуй батьків своїх!» Глузувала над нею доти, аж поки до грішниці не навідались залишки її совісті. Одне слово -- грішила.
А час і далі невпинно кудись летів: то білосніжними весняними, то важкими темно-синіми осінніми хмарами. Минали роки, і той, що народився колись на зелені свята, мужнів, ставав красивішим, розсудливішим і хитрішим. Його Тіло зробилось пружним і сильним, а його Душа сповнювалась невідомими до цього бажаннями. Часом вона тихо виспівувала, часом -- гірко сумувала, а іноді -- давала юнакові безцінні поради. А одного дня, коли юнак ніжився під сонцем на березі теплого моря, його Душа розривалась на шматки. Там, у сотні метрів від берега, у високих хвилях, плескались двоє його друзів: такі, як і він, молоді, повні сил, і, здається, безмежно щасливі парубок і юнка. Їхній радісний сміх долітав сюди через шум хвиль і завдавав Душі самітника нестерпимого болю. «Вони щасливі! Вони веселі і життєрадісні, -- нашіптувала вона відлюдькові. -- Та вони… Вони ж над тобою насміхаються. Це ж несправедливо! Тільки я знаю, як ти її кохаєш!». Не зводячи очей з моря, відлюдько ще більше спохмурнів і ніби до самого себе промовив: «Так, я її обожнюю! Без неї мені не жити. Моє бідне Тіло, пекельним вогнем палаєш ти у грудях. Але що, що я можу зробити?! От коли б не отой, що поруч з нею… Не його, а мої б, мої руки підіймали зараз її над хвилями! Ні, вона має бути моєю, чого б це мені не коштувало. А скоріше -- йому». Юнак ще палав дикою чорною заздрістю, коли над бурхливим морем здійнявся височенний смерч. Відлюдько, не роздумуючи, кинувся юнці на поміч. А коли вона була вже у безпеці, заздрісник байдуже спостерігав, як високі хвилі поглинають його суперника. Всміхаючись, зловтішник молив диявола, аби море забрало потопельника назавжди. Чи можна вважати той вчинок вбивством? І чи був він гріхом? Про це краще запитати у совісті байдужого. Та як би воно не було, а молодий красень і надалі продовжував залишатись у полоні заздрощів. Варто було йому дізнатись, що хтось із знайомих живе багатше і привільніше, як на молодика накочувався напад шаленої злості. Так було й наступного разу. Та про це -- наостанок.
***
Час ніколи не стояв на місці, ніколи не зупинявся. Він завжди кудись поспішав. Про це людині нагадувало хоча б те, що з кожним наступним роком, з кожним днем і годиною вона змінювалась. Її Тіло ставало красивішим і міцнішим. Людина здавна звикла не тільки гордитись, а й хизуватись своїм Тілом. І нічого дивного у тому не було. Тому з часом вона не лише вигадувала як те Тіло вдосконалювати, а й влаштовувала різні заходи, аби ним похизуватись. Аби показати вправність та над можливості свого Тіла, люди запровадили художню і спортивну гімнастику. Щоб похизуватись його силою, запровадили важку атлетику. Водночас не залишали без уваги і тілесну красу, вигадавши культуризм та стриптиз. І усе те -- на показ. Хизуючись собою, Тіло якось звернулось до Душі:
-- От, бачиш, Душечко, бачиш, яка мені увага, які почесті! Це, звичайно, дуже приємно! Але трішечки… прикро. Мені, бач, все! А ось тобі -- нуль уваги. Мене хіба що сліпий не помічає. А тебе ніхто в притул не бачить. Чому така несправедливість, як гадаєш? Може, це якась божа кара. За твої, Душечко, гріхи...
-- Кажеш, несправедливо? Кара, кажеш? -- перепитала Душа. -- Якщо не образишся, відкрию тобі усі секрети тієї «несправедливості». Ось тепер, коли ти у повному розквіті сил, коли ще зовсім молоде і неймовірно красиве, коли виграєш сталевими м’язами, сяєш веселою посмішкою, коли так гаряче себе любиш, світишся бадьорістю й радістю, тепер тебе усі помічають, поважають, приділяють увагу. Тепер тебе теж люблять. Та повір, пролетять декілька десятків років, і навіть ти себе не впізнаєш. Поміж красивих молодих Тіл замість тебе дибатиме згорблена, посивіла, зі зморшками на обличчі, слабка людина. А ти, її зношене, дрябле, непривабливе Тіло, відчуватимеш не бадьорість, не радість, не жагу до життя, а нестерпний біль. Справжній біль у кожному своєму закутку. Та найдошкульніше тебе мучитиме думка, що колись красиве і дуже, ти тепер нікому не потрібне. Навіть саме собі! А останні роки такого існування здаватимуться тобі справжнісіньким пеклом.
-- Слухай, Душечко, -- неначе від зубного болю скривилось Тіло, -- а чи не досить лякати мене моїм майбутнім? І що це ти -- все про мене та про мене?! Мова ж у нас -- про тебе От і розповідай, як обіцяла. А то, бачте, повадилась лякати та погрожувати.
-- Гаразд. Давай -- про мене, оту, по-твоєму, вкрай обділену та принижену. От скажи мені, якщо знаєш, скільки похідних придумали люди від слова Душа? Мовчиш? Що ж, нагадаю лише деякі з них: душевність, душечка, душогрійка, душокорисний, душоприказник, душоспасіння. Гарні слова, що й казати. Але є, щоправда, і такі: душитель, задушливий, душогубство. А тепер скажи, скільки похідних від слова Тіло?
-- Будь ласка. Тілогрійка, тілесний… І… І…
-- І -- все. Чи не тому так мало, що ти бідніша від своєї Душі? Мене ж дивує інше. Вигадали люди два слова -- душогуб і тілоохоронець. Зверни увагу -- не тілогуб і душеохоронець, а навпаки. Чи не тому так вчинили, що, охороняючи своє дорогоцінне Тіло, вдовольняючи його забаганки і примхи, людина сама губить власну Душу! Не потрібен, виявляється, людині душеохоронець. Не потрібен, і все тут. А шкода! А даремно! Адже Душу можуть не тільки принизити, образити, вкрасти, а й скалічити і навіть вбити. Це ж усім відома незаперечна, абсолютна істина. Так, людина лише тоді людина, якщо ми з тобою разом, вкупі. Але дивні створіння ці люди. Приміром, усі свої три тисячі хвороб примудрились поділити на твої і мої. Твої, зрозуміло, назвали тілесними. А мої -- душевними. Лікарні окремі запровадили для твоїх, окремі -- для моїх хвороб. Отак нерозважливо поділили, а самі у віршах зізнаються
« … Болезней много, а Душа едина!
Она одна берет чужую боль.
В Душе свои и Мекка, и Медина.
Алмаз и сталь, и перец свой и соль…»
Як бачиш, взяти чужий біль ти, Тіло, не здатне. Таке під силу лише мені, людській Душі. Бо де ж таке видано, щоб Тілу, навіть чужому, було боляче, а Душа цього не відчувала?! Чи може пригадаєш бодай один випадок, коли мені болить, а тобі байдуже? Отож бо й воно. Не буває ні того, ні іншого. Бо ми, доки в живій людині, завжди єдині. Аж поки… Та про це -- потім, на останок.
Ти пишаєшся тим, що тебе люблять, тобою милуються, в тебе закохуються. А мене, мовляв, ніхто навіть не помічає. Воно ніби й так, але трішечки… не так. Люди не бачать мене очима, це правда. Не відчувають, як тебе, на дотик. Це -- теж так. Але вони бачать мене по-іншому. Бачать мене … у кожному твоєму, Тіло, вчинку. Кожен бачить мене своєю Душею. І яка у кого Душа, такою він мене у іншого й бачить.
-- Як це, яка у кого Душа, таким він себе, чи то пак, тебе бачить?
-- А отак. У однієї людини душа лагідна, не байдужа, співчутлива. Добра. У іншої ж -- навпаки: зачерствіла, жорстока, зла. Про це можна говорити без кінця. Тож я -- краще про себе. Ти кажеш, мене не помічають. А візьми людські почуття, що і народжуються, і вмирають в мені, у людській Душі. От, приміром, та ж таки любов. Що не говори, а народжується вона не в Тілі, як вважає більшість, а в мені. В людських Душах народжується. Та й любить людина не так Тілом, як Душею. А любов лише Тіла, то вже не любов. То скоріш за все -- тваринний інстинкт продовження роду. Вивітриться любов з людської Душі, і ніяка тоді вже тілесна любов і тілесна близькість людям не допоможе. Те ж саме -- й з іншими почуттями: відданістю, жалем, ненавистю. Скажу більше. Усе те, чого ти, грішне Тіло, досягло впродовж свого існування, усі твої неперевершені досягнення, успіхи, навіть твоя неповторна краса мають завдячувати одній мені, моїм душевним силам. Словом -- Душі!
-- Ота-а-кої! -- не втрималось Тіло, -- оце вперше чую, щоб моя безсмертна Душа отак відверто вихвалялась. Але, якщо це й справді так, як ти кажеш, то виходить, що не лише досягненнями, а й усіма своїми гріхами я маю завдячувати теж тільки тобі одній? Виходить… ти така ж грішна, як і я? Не випадково люди кажуть: «Прости, господи, його грішну Душу». Зрештою, і совість, про яку тут йшла мова, не в мені, а в тобі, Душечко, причаїлась
-- Ні, не зовсім так. Я лише посилаю Тілу різні сигнали. Ну, приміром, кажу йому: «Послухай, Тіло! Щоб людина розбагатіла, їй не обов’язково працювати, як робочій худобі. Тобі достатньо пограбувати отого багатого чоловіка. А не хочеш грішити, залишай свого господаря бідним чи прирікай його на рабську працю. Вибір за тобою». А ось ще приклад. «Твій господар, кажу я своєму Тілу, любить одну чарівну особу. Життя без неї не уявляє. Та на заваді твоєму щастю стоїть інша людина: і сильніша, і багатша, і талановитіша. Ти, і тільки ти, Тіло, можеш допомогти заздріснику стати щасливим, якщо вб’єш талановитішого. А не хочеш брати гріх на Душу, зречись своєї любові. Вибір за тобою». Зауваж, жодного разу я нічого Тілу не наказувала. Я просто ділилась з ним тими думками, що виникали скоріш не в мені, а в тих, відданих людям, Тілах.
-- Авжеж, тільки ділилась. А насправді? Та ти отак щоразу штовхаєш грішне Тіло на ще більші гріхи. Та ти… ти…
-- Нехай штовхаю, нехай провокую. А у тебе що, власної голови бракує? До того ж згадай те, про що ми добре знаємо. Всевишній обдарував людину совістю, винятково -- людину. І якщо ти, грішне і тлінне Тіло, не позбулось своєї совісті, якщо не поміняло її на сумнівні втіхи, на багатство, на владу, якщо не продало її дияволу за золото і гроші, то вона, і тільки вона, врятує тебе від гріхів. Обов’язково врятує, навіть якщо ціною такого порятунку стане твоє життя. Прислухайся до своєї совісті. Не пошкодуєш.
***
Давно, ой, як давно відбувалась ота відверта розмова. А Душа й Тіло і далі існували разом у людській подобі багато десятиліть поспіль. Разом веселились і печалились, разом страждали, любили і ненавиділи. Разом мріяли і творили. Співали пісень, писали цікаві книги, будували величні споруди. І увесь цей час разом боролись за продовження людського життя. Та у цьому світі нема нічого вічного. Рано чи пізно -- усьому колись приходить кінець. І ось ця найжахливіша пора, -- час останнього прощання,--непомітно наблизилась і до них. Чому найстрашніша і чому найважча? Бо у людей існує таке поняття, як «ніколи». Душа знала напевне: після того останнього прощання разом з цим Тілом вона вже ніколи не буде. Ніде й ніколи з ним не зустрінеться. Тіло теж інколи чуло про те «ніколи», а от розуміло його по-своєму: «Зі своєю Душею я ніколи не розлучусь! Ніколи! Ніколи!» -- чи то переконувало, а скоріш заспокоювало воно себе майже щодня. А коли зрештою відчуло, що отим «ніколи» себе тільки обдурює, тоді й звернулось до Душі з відвертим запитанням.
-- Послухай, Душечко моя, а на що це ти там, при нашій першій зустрічі, натякала? Про якесь «аж поки» згадувала.
-- Е-е… Коли те було! Хіба я можу все пам’ятати?
-- Та пригадай хоча б оте твоє: «… будемо завжди разом, аж поки…». Розумієш, оте «аж поки» так глибоко запало мені у свідомість, що все життя бринить у серці тихою, але тривожною і набридливою струною. Ну, пригадала? То що скажеш? Чого мовчиш?
-- Ось, думаю-гадаю. Чи варто у цей сумний час вбивати тебе своєю відвертістю?
-- Ми ж, Душечко, все життя були відвертими. Якщо не з іншими, то, принаймні, одне з одним. І чому, власне, вбивати? Я маю все знати.
-- Тоді слухай. У тебе, дорогоцінне моє Тіло, були свої творці -- твій батько і твоя мати. Словом, смертні люди. А смертні … вони смертне і народжують. У мене ж -- свій Творець, мій всемогутній і безсмертний Всевишній. Важко зізнаватись, але… Нещодавно я чула його владний голос. Він наказав тебе… покинути.
-- Отакої! Ти стала потрібна іншому, кращому від мене тілу? Чи може?..
-- Ні, причиною тому скоріш за все -- твої незліченні земні гріхи. Так відбувається завжди, коли Тіло, у якому я існую десятки років поспіль, скоює безліч малих, або ж єдиний, але непростимий, смертний гріх. Ось і ти… Пригадай хоча б той випадок з життя людини зі мною, Душею і тобою, грішним Тілом. Що було того разу? А ось що. Пригадуєш, не минуло й року після загибелі у морських хвилях суперника, і наш господар побрався з дівчиною, яку таємно так палко кохав. І поселились вони у невеликому, але затишному будиночку за містом. А поруч, у справжньому замку, мешкала така ж молода пара. Господар замку не мав ні в чому потреби, бо його статки сягали мільйонів золотих. «Яка несправедливість! -- подумав тоді заздрісник, тобто твій, Тіло, господар -- Ні, вирішив він, -- я все одно буду багатшим. Свого сусіда з торбиною по світу пущу. Рано чи пізно, він у мене жебраком стане».
Думав отак, виношував підлі підступні плани. А в його Душі, цебто у мені, щось отак: «Теньк! Теньк!..» Потім він почув тихий, але переконливий голос: «Не жахайся, людино, і не дивуйся, ради бога! Це я, твоя совість. Бачу, ти знову грішне замишляєш. Не вчиняй зла іншому, бо настане час, коли пошкодуєш. Ще й як пошкодуєш! Але тоді нічого не зміниш…»
Та до голосу власної совісті ніхто на жаль не прислухався. Ні я -- його Душа, ні ти, грішне Тіло. Що було далі, добре знаєш. Через кілька років власник замку по волі нашого з тобою зловмисника-сусіди розтринькав усе, що тільки мав. То людина з твоїм, Тіло, хистом привчила багатія програвати в карти, водила в гральні казино, навчила до нестями пиячити. Як пам’ятаєш, будинок-замок став-таки власністю заздрісника.
-- Та знаю я, знаю! Гріхів у мене як морського піску. Але я знову про оте твоє «аж поки». Виходить, Душечко, -- з тривогою в голосі запитало Тіло, --виходить, ти вже тоді, при народженні людини, знала все наперед? Знала, що колись нам доведеться розлучитись? Виходить, знала? Але чомусь увесь час мовчала. Можливо, я менше б грішило. Можливо б… Можливо…
-- Ти й тепер грішиш, бо намагаєшся перекласти свою вину на мене. Краще пригадай оті неодноразові зустрічі зі своєю Совістю. Хіба не докоряла вона тобі за твої гріхи? Хіба не попереджала про їхні жахливі наслідки? А ти у відповідь тільки -- хі-хі та ха-ха. Та зараз не про це. Не можу я не виконати веління Творця. На жаль час нашого прощання настав. І я мушу тебе залишити.
Покинувши Тіло, Душа могла б не тільки виконати волю Всевишнього, а й повністю звільнитись від тягаря тих гріхів, які за життя встигло накоїти грішне Тіло. А відтак мала б радіти цій неминучій розлуці. Та натомість Душа відчувала пекельний біль і гірке розчарування. Прощатись зі своїм, навіть грішним, Тілом їй аж ніяк не хотілось. Ось-ось полетить вона на невидимих білих крилах до самісіньких зірок. Сама стане зіркою. Бодай і малопомітною, рожевою на небі цяткою. Знову тисячоліттями блукатиме у самотинні порожнім і холодним космосом. З сумом згадуватиме минуле і знову пильно вдивлятиметься в Землю. Чи для того, аби знайти собі нове Тіло, чи щоб знову зустрітись зі старим. Як би там не було, а вона колись обов’язково зустрінеться з Тілом. Але то вже буде зовсім інше Тіло, інші спільні страждання і радощі, інші злети і падіння, навіть -- інше з ним прощання. До нового «аж поки». А оце, її нинішнє Тіло, воно й справді смертне. Бо вже ніколи не повернеться у цей світ. Ніколи не зустріне свою нову Душу. Ніколи не плакатиме і не сміятиметься. Не любитиме і не ненавидітиме. І головне -- ніколи не народжуватиме світові нове життя.
Коли Душа майже відірвалась від Тіла і трималась у ньому на якійсь невидимій волосинці, вона почула тихе схлипування і слізно-жалібне благання. Таке жалібне, що й самій хотілось заплакати.
-- Душечко! Дорогесенька, ріднесенька, моя! -- скиглило грішне Тіло. -- Благаю, не полишай мене, Душечко! Прошу тебе…
-- Досить! Не терзай мене на шматки! Гадаєш, я, Душа, здатна стати бездушною? Мені теж не солодко. Ще й як боляче. Та на все -- воля Всевишнього. Такими він нас сотворив. Тебе -- смертним Тілом. Мене -- безсмертною часточкою усього сущого. Усього, що колись існувало, існує нині, і буде вічно існувати. А якщо я -- часточка тебе самого, то виходить… і ти у якомусь сенсі безсмертне. Я тобі щиро співчуваю. Бо сама знаю, як то важко залишати цей чарівний світ. Адже за мільйони років мені доводилось робити це безліч разів. Співчуваю від усієї душі. Але ми таки розлучимось. Спробую хіба що якось тебе втішити. Так, ти вмреш. Вірніше, вмре людина, у якій ми мешкали разом десятки років поспіль. Але дім, зроблений цією людиною, буде стояти. І пісня, складена нею, співатиметься тисячу літ. І казка, написана нею, житиме спервовіку. І правда про цю людину житиме значно довше, ніж вона сама. Втішила я тебе чи ні, не знаю. Та на цьому -- прощавай…
У той день яскраво світило сонце. Землю огортала бездонна небесна блакить. Буйно цвіли сади, виспівували птахи. А виснажена, втомлена життям, висохла, як тріска, із глибокими зморшками на обличчі, майже сліпа людина непорушно сиділа під розкішною квітучою вишнею і уважно прислухалась до останньої суперечки між своїми Душею і Тілом. Слухала мовчки, аж поки не почула оте страшне і гірке «прощавай». Тоді її сині, пошерхлі губи ледь ворухнулись і своїм слабким голосом людина промовила:
-- Дорога моя Душечко! Безцінне моє змучене Тіло! Знаю, без вас я загину. Піду у небуття. А мені ж так хочеться побути у цьому світі. Бодай ще… кілька років. Чуєш, Душечко, бодай кілька днів… Кілька годин… Дивитись у безоднє небо, всміхатись сонцю, радіти дітям і онукам… Та перш, ніж вам розлучитись, вислухайте мене в останнє. Бо хочу відкрити одну найвищу істину. Були ви до мого життя. Порізно були. За мого життя довгі-предовгі роки існували разом. І ось настав цей сумний, невідворотній час останнього прощання. Так, вам гірко залишати одне одного. А як мені, людині, розлучатись з вами?! Тож вдумайтесь у ці мої, можливо останні, слова:
Коли до раю двері відчинились,
І райські яблука очікують тебе,
І Душу упокоїть Божа милість,
І станеш Ти мандрівником небес,
Коли у Просторі Зорею запалаєш,
І Час назад для Тебе потече,
Ти істину найвищу розпізнаєш:
Усе й тоді попереду іще.
Мабуть, людина хотіла додати ще щось важливе. Можливо, намагалась втішити і Душу, й Тіло тим, що у них «… ще й тоді все попереду». Та її губи завмерли. Бо Душа покинула-таки грішне Тіло. Покинула, знаючи, що більше ніколи з ним не зустрінеться. Ніколи. І у ту ж мить у глибокому холодному небі, поміж мільярдами великих і малих зірок, замерехтіла ледь помітна рожева цятка. А людина зробила свій останній подих, і наступного дня її мертве Тіло віддали землі.
Та назавжди осиротіла Душа, і навіть мертве Тіло зрозуміли найважливіше: від самого народження і до останнього подиху людина не втрачає надії на повернення. Ось тому все своє життя впевнено і сміливо повторює:
Я уйду, чтобы с космосом слиться,
Свергнув иго душевных оков.
Так уходят, чтоб снова родиться
Через тысячи тысяч веков.