Анатолий Грес
Казка про Молодість і Старість
Тепер у те ніхто, мабуть, і не повірить. Але таке було насправді. Ще тоді, коли час не ділився ні на минулий, ні на майбутній. І усе, що у світі відбувалось або тільки мало статись, існувало лише у теперішньому часі. І це тому, що неосяжний простір, як ото вода в пар, непомітно перетворювався у час, а той -- у свою чергу безперестанно ставав часткою безмежного простору. У тому й полягала суть самого буття. І як не важко для людського розуму, а все-таки можна уявити і повірити, що за тих прадавніх часів ніякої ані солодкої молодості, ані терпкої старості ще і в згадці не було. Неначе у безкінечній дивній казці молодість спокійно поєднувалась з тим, що значно пізніше називатимуть старістю. Так само спокійно, як теперішнє змушене уживатись зі своїм минулим та майбутнім. Не вірите? Тоді читайте далі.
Колись, у давні часи, люди, як і сьогодні, з’являлись на світ маленькими, безпомічними немовлятами. А потім швидко підростали, мужніли і, проживши кілька десятиліть, йшли в інші світи. Здавалося б, усе, як і сьогодні. От тільки ніхто з тих давніх людей не жив так довго, як сучасні. Всі помирали якщо не юнаками, то, продовживши нащадками свій рід, йшли з життя у розквіті сил. І ніхто з них жодного уявлення про якусь там старість не мав. Але минали віки, тисячоліття, і люди призвичаїлись жити довше та й довше. І хоч життя їхнє не ставало ані красивішим, ані солодшим та спокійнішим, спокуса прожити бодай якийсь зайвий рочок, робила свою неупереджену справу. Так, всупереч власній волі, люди перетворювали життя у суцільну боротьбу за виживання. Іноді декому з них вдавалось прожити, як на ті часи , ой як довго! Років отак сорок з гаком! Але якою дорогою ціною діставався кожен додатковий рік життя, знають лише вони та ще -- Творець. Як не дивно, але незабаром новим «довгожителям» почала дошкуляти гірка надоїдлива самотність. А байдуже, часом навіть презирливе ставлення не тільки чужих, а й власних дітей та внуків перетворювали життя стареньких у суцільні нестерпні муки. Та й то таке: кому були потрібні немічні, не здатні ані нагодувати, ані захистити своїх нащадків, ні навіть обійти самих себе старі люди? Ось тоді й з’явилась на землі старість. Ні, ні, зовсім не та старість, котра завжди безжально й непереборно вела кожного до смерті. А ота, прикра, болюча, непрохана й незрозуміла, що народжувала надзвичайно гірке, на перший погляд дивне, власне бажання піти з цього життя назавжди і якомога швидше. Ця, інша старість, перетворювала людину у живий труп. Бути ж у цьому світі живим трупом нікому не хотілось. Але так було в сиву давнину. А казка на те й казка, щоб вільно подорожувати у просторі і у часі. То чом би й нам не скористатись такою приємною можливістю та й податись на віддалену околицю величезного гамірного міста. Саме там, на березі повноводної ріки, в оточенні старезних дерев причаївся ошатний двоповерховий будиночок, скоріше схожий на іграшковий старовинний замок. Казковим його робили крихітні білі башточки, суцільна зубчата огорожа з кованою металевою брамою і таємнича, що панувала над усім довкіллям, тиша. Велике місто було справжнім, і про це знали всі. А про казковий будиночок-замок здогадувались хіба що ясновидці. До того ж мешкала у ньому досить-таки цікава сімейка. Дідусь та його у три погибелі згорблена дружина проживали у напівтемній крихітній кімнатці-комірчині на першому поверсі. Звіддаля старенький скидався на живу, майстерно виточену з благородного білого мармуру, статую. З його голови на згорблену спину, на сухі, сутулуваті плечі пасмами спадало біле, як мука, волосся. Довгі вуса зливались з густою, білою як сніг, бородою. Навіть одяг на ньому сяяв сліпучою білиною. І тільки в вицвілих, що ховались під густими, широкими бровами, очах, час від часу спалахували то живі вогники радості, то сірі тіні печалі. Кілька просторих світлих кімнат поруч займав їхній син з невісткою. А увесь другий поверх належав вже дорослим онукам. Зі старенькими майже ніхто не спілкувався, щоправда, це не стосувалось досить знаттєлюбного онука та його балакучого дідуся. Невідомо, чим у той ранок займались інші, а от дідусь з улюбленим онуком подались до спокійної тихої річки. Зручно влаштувавшись в тіні дерев, вони закинули вудочки щонайглибше і продовжили свою, ще кілька років тому розпочату, дискусію. А мова у них пішла про те, що цікавило і непокоїло обох: про молодість та старість.
-- Щось ти там, дідусю, минулого разу про єгипетських фараонів згадував. Про якусь «лебедину пісню» говорив… Ні, навіть не віриться! До чого тільки може довести старість! Бажати власної смерті?! Який жах!!
-- Люди, внучку… Вони… Говорити про це вони не звикли. Боляче їм у цьому зізнаватись. Навіть самим собі. Щоправда… Кілька тисячоліть тому один з єгипетських царів-фараонів, чи то Хеопс, чи сам Рамсес, не досягши й півстолітнього віку, поскаржився своєму спадкоємцю, що він аж надто втомився від життя. І, не довго роздумуючи, звелів прискорити будівництво величезної власної піраміди - усипальниці.
-- Облишмо, дідусю, диваків-фараонів. Ви краще скажіть, от, приміром для вас, чи є для вашої старості щось найцінніше?
-- Звичайно ж є. Як і для кожної людини. Але не лише моєї, а можу тебе запевнити, для будь-чиєї старості. Ось послухай, як правильно сказано про це у одному невеличкому вірші:
«Беззаперечна істина від Бога,
Для всіх вона правдива , чисто-біла:
Нема у старості ціннішого нічого
Від спокою душі і немічного тіла .»
Скажу більше, окрім цього старість обов’язково має чимось втішатись. Не заради отієї ненажерливої, як у молодості, втіхи, а задля того ж таки спокою. Так от, запам’ятай, юначе, ще й оці прості, але надто важливі слова:
« Беззаперечна істина від Бога:
Як вічність душу ось-ось упокоїть,
Нема у старості втішнішого нічого
Нащадків вдячних пам’яті святої.»
Прислухайся і вдумайся: свята пам’ять для старості -- найвища втіха. А тепер ще кілька слів про так звані здобутки старості. Настає час, коли кожна стара людина всупереч своїй волі починає співати власну «лебедину пісню». Та пісня не має ні слів, ні музики. Одна тільки сумна, схована в глибинах душі, мелодія. А в ній, як не дивно, звучить передбачення блага у власній смерті, блага у вмиранні з співом і радістю. На щастя, молодості цього ані зрозуміти, ані відчути.
-- Щось ти, дідусю, увесь час про сумне та гнітюче. Невже старість не знає чогось втішнішого, радіснішого від лебединої пісні?
-- Я не про сумне, внучку, а про справедливе. Яким би трагічним воно тобі не видавалось. А от хорошого в старості дійсно треба ще пошукати. Пригадую, ще древні стверджували, що вміти насолоджуватись прожитим означає жити двічі. Для молодості така насолода теж недосяжна. Та попереду у неї -- щедра старість. А знати про неї з розповідей чи й власних спостережень -- майже нічого не знати.
-- По-твоєму, виходить, що між молодістю та старістю ніякої різниці? Вони у тебе, дідусю, як дві сестриці, ніби продовження одна одної. Складно якось. Незрозуміло.
-- Відповім тобі добре відомою людям притчею. Зустрівся якось старий чоловік на морському узбережжі з людським черепом і поринув у сумні роздуми. А той посміхається йому беззубим ротом і промовляє: « А хочеш, старче, я тобі один секрет відкрию, розповім, яка між нами різниця? Ні, зовсім не в тому, про що ти тільки-но подумав. Навіть не в тому, що ти живий, а я… Запам’ятай найголовніше: ким ти є, я вже був, а от ким є я, ти ще станеш. Обов’язково станеш!» Ось така легенда. А з неї народжується висновок: молодість та старість і одне, і не одне й те ж, бо вони лише окремі відрізки, періоди людського життя. Єдиного, заміть, життя. Як на мене, древні були мудрішими, щедрішими, навіть -- відвертішими. І життя тоді було … Якщо не багатше, то від сьогоднішнього -- точно солодше.
-- Це у вас, дідусю, ще одна характерна риса старості прокинулась? Полюбляєте ви, де треба, де й ні, розхвалювати минуле. А для сьогодення та для молодості добрих слів чомусь ніколи не вистачає. Та ти не ображайся, дідусю. Царі, фараони, лебедина пісня… Коли все те було! А я хочу почути твою думку про сьогоднішню молодість і старість.
-- Що ж, це похвально, але шкода, внучку, що ти не завжди мене розумієш. Чи й справді не здатний, а чи може не дуже й хочеш. Та й те таке: важко, ой, як важко сучасній молодості зрозуміти старість.
-- А таки важко. Ну, сам прикинь: чи легко видющому зрозуміти сліпого? Чи, скажімо, здоровому поспівчувати людині хворій? Не випадково ж кажуть, що ситий голодному не вірить, а багатий не відає, що бідний обідає. Тож не дивуйся, дідусю, що я видаюсь тобі таким нетямущим. І не ображайся, якщо не завжди з тобою погоджуюсь.
-- Гм… Доля правди тут безперечно є. Але -- лише доля. Люди тоді люди, якщо розуміють одне одного. Ось, почнемо хоча б з отого видющого. Зав’яжи йому очі бодай на годину, а вже, не приведи Господь, як зовсім зір втратить! Ще й як тоді сліпого зрозуміє! Ще й як йому співчуватиме! Або -- багач… Бува, і він втрачає все до нитки. Ось тоді відразу починає розуміти і бідного, й голодного. На жаль, і співчуття до хворого приходить іноді тільки тоді, коли байдужа людина сама втрачає здоров’я.
-- То виходить, вся справа у часі? От промайне моя молодість, стану я на поріг власної старості і лише тоді розумітиму таких, як сам? А доки молодий, то й ніякого гріха за душею?
-- Чекатимеш старості? Ну-ну, внучку. Ну-ну…
-- Еге ж, дідусю, чекатиму. А тобі, бач, хочеться, аби молодість розуміла старих вже сьогодні. Та щоб так сталось, знаєш що треба? Щонайменше, поринути на якусь мить у ту старість, відчути усі її принади. Згоден? Адже в казці ще й не таке можливе…
-- Хочеш зануритись у старість? Перескочити кілька десятиліть? Гм… А не пошкодуєш? Та це зовсім не обов’язково. Щоб розуміти стареньких, замало знати їхнє гірко-солоне життя. Перед усім треба навчитися жаліти їх, ділити їхнє горе, розуміти їх. Співчувати як не благодійним вчинком, то хоча б теплим словом. Та що там словом, що вчинком! Принаймні, не отруювати чи то навмисне, чи й ненароком їхнього поміж вами, молодими, існування.
-- Стривай, дідусю, стривай! Адже для цього майже нічогісінько не потрібно. Це так просто і легко! То невже…
-- Вірно кажеш, майже нічого. Бо дещо все-таки треба мати. Принаймні те, що нікого ніколи не обтяжує, а тільки облагороджує і звеличує, те, що зрештою робить людину людиною.
-- Цікаво-цікаво! Напевне я вже здогадуюсь…
-- Не поспішай, юначе. Якщо я скажу, що це -- совість, ти знову можеш мене не зрозуміти. Ще й перепитуватимеш, а що воно таке, ота совість. І тим не лише засмутиш, а й образиш мене довіку. Та щоб такого не сталось і не кортіло тобі передчасно занурюватись у старість, я розповім … Хоча ні! Вірно ж кажуть, краще раз побачити, аніж сто разів почути. Якщо згоден, я прямо зараз поведу тебе звідси, з цієї казки у справжнє, не казкове життя.
-- Це вже цікаво! Але чомусь… боязко. Та гаразд, якщо разом, то згоден.
-- А я й не сумнівався. Адже цікавість для молодих -- перша справа. І ти, внучку, не виняток. А тепер закривай очі. Як тільки скажу «три», ми вже опинимося в дійсності.
Не встиг дідусь виголосити своє чарівне слово, як вони опинились у тому великому, гамірному, що неподалік від ріки, місті. Озирнулись на запрудненій здебільшого старими людьми тролейбусній зупинці. Всі вони були чимось аж надто схожі: чи то поношеним, що давно вийшов з моди, одягом, чи своєю напруженою мовчазністю і непередбачуваним роздратуванням. На зморшкуватих, висохлих обличчях стареньких проступав вираз втоми і заклопотаності. Худі, довгі шиї чоловіків, бліді з синім відтінком губи жінок, тремтливі сухі руки тих і тих аж світилися неміччю. Чекати тролейбуса довелось довго. Лавок тут не було, і дехто з них змушений був вмощуватись прямо на брудному асфальті. Та ось пошарпаний, що бував у бувальцях, тролейбус нарешті прикульгав на зупинку. І хоч їздити ним у молоді здавна вважалось непрестижним, -- там, бачте, завжди тхнуло «старйом», -- та й він був настільки переповнений, що дідусь з онуком ледь туди втиснулись. І відразу опинились біля місць з попереджувальними написами: «Для інвалідів», «Для старих та дітей». Але на цих пільгових місцях вже розсілись двоє молодиків з пляшками пива в руках. Посмоктуючи час від часу напій, вони дико реготали, обмінювались непристойними жартами, безсоромно лихословили. А навпроти, на місцях для старих та дітей важно вмостилась до непристойності нафарбована дама -- чи то матір, чи бабуся дівчинки років десяти, що сиділа поруч. Онук змушений був підтримувати дідуся, бо той ледь тримався на ногах. Увесь час він кидав на молодиків прозорі, відверто докірливі погляди. Та тролейбус продовжував звично підскакувати на вуличних вибоях, молодики, як нічого й не було, продовжували смоктати своє пійло, гучно реготати і лаятись. А онук все ще сподівався, що ці бовдури або незабаром зійдуть на найближчій зупинці, або врешті-решт заспокояться і чемно запросять старенького сісти. А як не вони, то ота поважна дама схаменеться, здогадавшись взяти своє дитя на руки і тим звільнити для старенького місце. Та замість тих сподівань раптом на увесь тролейбус пролунало грізне нетверезе запитання:
-- Е, старий! Ти чо?! Чо втупився, питаю!? -- нахаби вирячили на дідуся посоловілі очі. -- Чо, не січеш, блін, що ми -- інваліди? В натурі, блін! Дружбан -- дебіл, з дєтства мєжду прочім.
-- А ти, Ед, нарколік, в натурє.
-- Короче, тобі шо, старий шкарбан, справку ілі шо другоє показать? Так у нас ето бєз проблєм.
Люди опускали голови, відводили вбік очі, вдаючи, що й не помічають отих гірких образ. Їхньої вини у тому майже не було. Скоріше то була загальна біда: старість не наважувалась, не могла, боялась себе захищати. Може тому, що у старості для цього майже не залишилось сил. Але тут сталось диво. Оте десятирічне дівча, що, як маківка, горіло від сорому, спробувало було підвестись. Та нафуфирена дама роздратовано цикнула і притисла дитину до сидіння. На якусь мить у тролейбусі запанувала напружена гнітюча тиша, і нею вчасно скористався дідусь. Він гірко всміхнувся і голосно промовив:
-- Сиди, дитинко, сиди. І ви, хлопці, сидіть. І ви, жіночко… Усі сидіть, бо в старості ще ой як настоїтесь.
Увесь тролейбус підтримав ті слова схвально- обурливим гудінням. Та раптом присутні помітили, що старенький з юнаком кудись зникли. Наче їх тут ніколи й не бувало. Ніхто й не здогадувався, що навідались вони сюди з незвичайної, написаної про старість, казки.
А коли незвичайні мандрівники повернулись туди, звідки вирушали, дідусь важко зітхнув, скрушно похитав головою і промовив:
-- От і побував ти, юначе, в старості. На щастя, не в своїй, ще так далекій, а в нашій, сучасній старості. Жаль, але отаке у неї майже повсюдне і щоденне обличчя. Залишається сподіватись, що доки ти постарієш, усе зміниться на краще. Якщо, звичайно, впродовж життя не залишатимешся байдужим, як ті, у тролейбусі.
Дід почмокав тонкими з синім відтінком зморшкуватими губами, звів на переніссі густі білі, як всипані борошном, брови, а потім промовив:
-- Негараздів у стареньких, на жаль , вистачає. До того ж з року в рік їх не те, що додається, вони обростають все новими та й новими. Як ото кинута з гори снігова грудка. Кожен дошкуляє по-своєму. Але завжди виникає одна майже непомітна, зате -- найдошкульніша проблема. Від її немилосердя старенькі поступово стають живими трупами. А часом і… руки на себе накладають.
-- Знову ти, діду, якусь страшилку змалюєш? Та я спробую її відгадати, бо маєш тепер на увазі … немічність. Чи не так?
-- Не все ти, хлопче, знаєш. А скажи-но мені таке. Для чого це у в’язниці ще й камери-одиночки вигадали?
-- Я там не був, але думаю… Чув нібито кидають туди в’язнів, які встигли й там провинитись. Так би мовити, ізолюють від ізольованих. Але до чого тут вільні старики?
-- Я ж кажу, не все знаєш. От, уяви собі картину маслом. Ти вже сам став дідом, але лишився ще досить розумною і міцною людиною. З тим твоїм розумом, з життєвим досвідом, з твоєю від природи енергією знаєш що? З цим безцінним багажем та не вдома сидіти, тобі ще б гори перевертати. А натомість чуєш таке собі жалісливо-співчутливе: «Ось, дорогенький, бери оцю халтурку і геть з наших очей. Цю подачку ти заробив. А тепер йди собі, йди, відпочивай. Нам ти більше не потрібен». Всміхаються і не зважають ані на твій досвід, ані на щедрість душі і працьовитість, ані на ту глибоку. безнадійну печаль, що супроводжуватиме тебе до кінця днів. Ох-хо-хо! Ніби жаліють, а насправді, як у тій в’язниці, відправляють в одиночку. І без будь-якої. заміть, провини. Одним словом, непотрібність, незатребуваність -- найжахливіша для стареньких річ. А ти, про якусь там немічність. Запам’ятай, навіть молода людина, якщо вона нікому не потрібна, перестає бути людиною. А що вже казати про старих!
-- Вибач, дідусю! Але ж… Одного я не розумію. Якби отам, поруч з пияками чи жінкою та стояв не ти, а їхній дідусь. Невже й тоді б людська совість спокійно дрімала? Чи може вона у молодості одна, а у старості зовсім інша? Як гадаєш, дідусю?
-- Совість, совість… Знову ти про совість. Іноді кажуть, що є люди з чистою совістю. І тоді виходить, що є й брудна совість. А я скажу тобі таке: якщо вона є, то завжди -- справжня, чиста. Іншої не буває. І про неї варто не тільки говорити, а й завжди пам’ятати. Але про те -- в іншій, цікавішій казці, що так і називається «Казка про совість». Матимеш час, обов’язково зазирни. А про так звану «золоту» молодь ми вже згадували. Тому дозволю собі повторити: я ніколи не назову «золотом» тих, хто багатіє за рахунок своїх щедрих батьків, праці інших людей, а чи й шляхом пограбування стареньких.
-- Ні, дідусю, це вже … занадто. Якось непереконливо. Де таке видано: багачі багатшають, грабуючи бідних!? Сміх та й годі! Адже обікрасти, пограбувати можна хіба що того, хто щось має. Чи не так? А з бідного що візьмеш? Хіба що … душу. Та кому вона тепер потрібна?
-- Сміх, кажеш? Душу? Справді сміх. Але -- гіркий, пекучий. Зі сльозами на очах, а іноді й кривавими слідами на тілі. А тепер пригадай історію. Рабство і рабів пригадай. У них що брали? Не дорогоцінності, не гроші, бо вони їх не мали. Грабували тоді людську силу, здоров’я. Зрештою -- людське життя. Чи змінилося щось відтоді? Сьогодні ніби ані рабства, ані невільників не існує. Та і в наші часи людська праця і життя залишаються чи не найціннішим на землі скарбом. Саме вони і є найсолодшою принадою для грабіжників. А ти кажеш, з бідного та старого нічого взяти…
-- Так то ж з сильних і здорових. Одним словом -- з працьовитих, а не з старих та немічних, котрі самі змушені щодня старцювати.
-- Словами про це не розповісти й не переконати. Тому тут і справді краще один раз побачити, аніж сто разів почути. І, якщо бажаєш…Давай знову повернемось в місто. Покажу таке, чого у жодній казці не побачиш. Ні, ти не раз усе те бачив, але… Бачити бачив, а от належної уваги не вділяв. Навпаки, не бажаючи вникати у суть побаченого, сором’язливо відводив очі.
-- Оце вже, дідусю, цікаво! Щоб ото я, та…Але гаразд, як у місто, то й у місто. Давай, чаклуй скоріше, тільки…
Останні слова свого застереження юнак договорив уже в місті, в найбільшому підземному переході. Зверху над ним, по гладенькому, як дзеркало, асфальті неначе зграя розлючених диких звірів, проносились дорогі і надто дорогі автомобілі. Це були переважно престижні марки найвідоміших у світі виробників. У шикарних салонах автівок роз’їжджали знатні політики, високі посадовці, банкіри, багаті і казково багаті вельможі. Нерідко за кермом дорогих легковушок хизувались і представники так званої «золотої молоді». А прямо під ними, у підземці, знемагаючи від болю і втоми, заробляли собі на шматок хліба старенькі. Вони покірно займали виділені їм невідомим «хазяїном» місця, тулячись майже цілодобово, у будь-яку, погоду до холодних, брудних стін. Всі місця, кожен куток і закуток у підземці були застовповані.
Екскурсія дідуся і внука в реальність розпочалась ще зі східців. І їм відразу ж впала в очі сліпа бабуся, що вмостилась прямо на брудному асфальті. Витягнувши вперед вироблену, що аж світилася синіми жилами, руку, бабця не втомлювалась повторювати: «Христа ради… Допоможіть… Чим можете… Люди добрі, Христа ради… Дякую, дякую! Храни вас, господи!...» Вона продовжувала дякувати навіть тим, хто вдавав, що не помічає жебрачки і проходив повз неї, не зупиняючись. Трохи поодаль, вже в самій підземці, на низенькому розкладному стільчику примостився білий як лунь дідусь з баяном, що годився господарю в однолітки. Скрючені пальці старого ледь тиснули на пожовклі від часу, місцями запалі клавіші. Потріскані, витерті на згинах міхи неохоче розтягувались і по підземці пливли жалібні, придумані скоріше за все самим жебраком, слова і мелодія пісні:
« Нас так мало осталось! Нас осталось так мало!
Не от ран умираем, не от вражеских пуль.
Унижает нас старость, подбирает усталость,
И уносит с собою в нескончаемый путь…»
Голос у дідуся охриплий, тихий. Але чи то сумна мелодія, чи правдивість і гіркота слів так розчулювали перехожих, що без пожертв повз жебрака майже ніхто не проходив. Трохи далі, навпроти дідуся, прилаштувався безногий, прив’язаний до дерев’яного візочка чоловік. Його обличчя ховала густа сива щетина. У інваліда напевне були проблеми з горлом, адже він нічого не співав, нічого не просив, навіть не простягав, як інші, руку. Він тільки хитався на візочку взад-вперед і щось тихо бурмотів собі під ніс.
Довго блукали дід з онуком цим переходом і встигли надивитися такого, з чим не те, що в казці, в жахливому сні не зустрінешся.
-- Ну, і чим ти мене збирався здивувати? -- трохи розчаровано запитав онук. -- Для чого, власне, сюди завів? Жебраків, як відомо, у всі часи вистачало. Раніше тулилися біля церков, наводнювали вокзали, базари та інші людні місця. Тепер ось, заважаючи перехожим, підземку окупували. Тут вирішивши підробляти. Зрештою, зрозуміло: каліцтво, старість… Та до чого, скажи, тут молодість? Та ще й, як ти твердиш, її збагачення за рахунок отаких жебраків?! Чи не пахне тут прихованим наклепом на молодість? Тож краще йдемо звідси. І мерщій!
-- А ти, голубе, не поспішай. Ти краще подумай, чому це тут жебрачать тільки старі. І чому перед кожним з них для пожертв стоять одинакові, як дві краплі води, схожі коробки? А тепер будь уважним. Спостерігай, але мовчки. Роби вигляд, що взагалі нічого незвичайного не відбувається. Вдавай, що ти нічого не помічаєш.
В цей час неподалік від підземки зупинився непоказний легковик. З нього, не поспішаючи, з серйозним виразом на обличчях вийшла трійка бритоголових, міцної статури, молодиків. Двоє з них тримали в руках дерев’яні киї, третій -- ніс велику, на змійках, сумку. Молодики впевнено направились в підземку. А там, оточуючи по черзі кожного жебрака, вміст його коробки з пожертвами переміщували в заздалегідь прихоплену сумку. І ніхто з стареньких не наважувався навіть рота відкрити. Сивий дідусь продовжував наспівувати сумної пісні, каліка на візку ритмічно похитувався, а старенька біля входу звично продовжувала дякувати перехожим.
-- Так ось що ти мав на увазі! Який жах, дідусю! Де ж та в біса совість! Де закон?! Де, зрештою… міліція?!
-- А це -- як за лозунгом над входом до колишніх таборів смерті: «Кожному своє!». У старості тут свої інтереси: « своя» робота. У молодості -- свої. Бачиш, як оті лоби почали поспішати. Адже у місті не один десяток таких підземок. Їм наказано обійти всі ще до заходу сонця і вчасно відвезти «здобич» «шефу». А про совість та міліцію тут краще не згадувати. У злодіїв і тих, хто їм потурає чи й продається, ніякої совісті ніколи не було й не буде. Така правда Життя.
-- Досить! Досить вже твоїх екскурсій! Йдемо звідси! Мерщій! Прошу тільки, не залиш мене тут! Благаю, поверни назад до річки! Знову -- в казку!
Він говорив ще щось, говорив про старість, про молодість, та нарешті помітив, що залишився поміж незнайомих йому перехожих і жебраків, зовсім один.
« Хм… Цього мені тільки не вистачало», -- подумав юнак, намагаючись якось відігнати незрозумілий, що так раптово його охопив, тваринний страх. Потім почав бігати по підземці, зазираючи у всі її закутки, та діда наче корова язиком злизала.
-- Діду-у! Діду-у-сю! Агов, куди ти подівся?! Чуєш? Озовися! Забери звідси! Поверни у казку!
Перехожі здивовано озирались. Одні промовисто вертіли пальцем біля скроні, інші, перемовляючись, називали юнака божевільним. А він, ні на кого не звертаючи уваги, продовжував благати невидимого дідуся повернути його в казку. Невдовзі біля хлопця зібрався чималенький натовп. А коли хтось запропонував викликати з психушки «братів», юнак зник. Неначе крізь землю провалився. Ніхто й не здогадувався, що дідусь почув-таки оті благання, і онук знову опинився на березі річки, біля своєї вудочки. «Який жах! Людочки!» -- шепотіли його пересохлі губи.
-- Та не тремти ти так! Заспокойся! Здається, десь я вже чув оте твоє: «Який жах!! Ганьба!» Так, справді --жах. Але… Слухай, я міг би запропонувати тобі ще декілька «екскурсій». І бодай одну з них здійснити на твій власний розсуд. Хоча б отуди, у відірвану від світу стареньку хатину. Нещодавно там мешкали дідусь з бабусею і їхній онук. Матір хлопця за вбивство свого чоловіка відбувала покарання у в’язниці. А старість і молодість вже кілька років жили, як могли, поруч. Та тепер ота хижка -- порожня. Пусткою вона стала після того, як онучок вирішив заволодіти запасеним старенькими на своє погребіння нехитрим «скарбом». Парубчак не придумав нічого кращого, як взятись за сокиру. Діда й бабцю поховали і без їхнього скарбу. А онук… Довгі роки він відбуватиме покарання у тій самій в’язниці, що й його матір. Та не трясись ти так, не бійся! Я тебе у ту хатину не поведу. Надто вже гнітюча і вражаюча та кривава картина. Не поведу і на звичайнісіньке приміське сміттєзвалище. О, ці смітники! Як багато можуть розповісти вони і про молодість, і про старість. Ось, здавалося б, нічим непримітний пакунок. Але що це!? Він … ворушиться! У ньому -- чиєсь життя! Цікаво, чиє? Важко повірити, але то молода мати, аби хоч якось приховати гріхи своєї молодості, прирекла щойно народжене нею дитя на смерть. Я також чітко бачу, як в іншому місці така ж молода жінка безжально кидає своє дитя в колодязь. А он там… Дійсно -- жах! Ще одна молода мати заради наживи і розпусти вирішила продати своє дитя для заміни органів у хворих людей. Ні, внучку, ні! Більше я тебе нікуди не поведу. Справді, досить! Але зауважу, всі оті злочини скоєні молодістю. Це не скільки помилки, стільки її гріхи. Непростимі, смертні гріхи! Так, внучку, молодість багата на свої гріхи, старість -- на свої. Людина скільки живе, стільки й грішить. Але хочеться, щоб у тебе не склалось враження, ніби я жорстока, з упередженими поглядами людина. Є чимало прикладів, і їх більшість, які беззаперечно доводять: молодість -- незамінне і безцінне надбання природи. Вона багатюща не тільки отими прикрими злочинами, а й неперевершеними досягненнями та звершеннями. А отже справжня, золота молодь існує! Я завжди запитував себе: чи так вже й важко молодості розуміти, а відтак і поважати старість? От про це й варто було б нам поговорити. Як вважаєш, внучку?
-- Нехай і про це. Але спочатку не завадило б визначитись. І -- з молодістю, і зі старістю. Ось я, нібито вже й знаю, що таке молодість. Як дійде ж до діла, починаю розгублюватись. А як інакше?! Одні, наприклад, твердять, що молодість -- це вік людини від отроцтва до зрілості. А чим вона визначається ота зрілість? Закінченням росту тіла, чи спроможністю продовжувати своє покоління?
-- А, може, чимось іншим? Наприклад, вмінням і бажанням здійснювати усе необхідне для свого самостійного існування, чи бажанням вершити великі діла, вчиняти зважені кроки і не скоювати поганих справ? А може це здатність справлятись зі своїми бажаннями, так би мовити, керувати самим собою? А може, зрештою… вміти бути корисним для оточуючого світу?
-- Тоді, дідусю, якщо усе те -- зрілість, то виходить, що все існуюче без цих надбань і є… молодість?
-- А ти, хлопче, хоч і молодий, та розум, бачу, старечий маєш. Природа нагородила тебе ним щедро. Розмірковуєш, як дорослий, вірніше, зрілий. Та всі твої міркування стосувались зрілості. А ми ж ведемо мову про молодість. Визначень її у людей чимало. Як, до речі, й старості. Одні, говорячи про молодість, мають на увазі зовсім протилежні речі. Ну, ось послухай. Щоб якось її зневажити чи принизити кажуть: молоде та зелене; тільки цвіть, а ягідок ждіть; розумом недійшлий; молодість має переказитися; помилки молодості і таке інше. А щоб звеличити чи хоча б віддати належне говорять: золотий час -- юнацькі літа; напровесні життя; в квітучій молодості; молодий та розумом дозрів. Навіть новий місяць молодиком називають. Людство має достатньо справді золотих і рук, і умів. Їх, на жаль, часто навмисне не помічають, або й гірше -- глушать, забивають, аби на місці злаків міг прорости бур’ян. Не буду тут згадувати тих, хто прокладав шлях у космос, хто робив перші кроки на Місяці. Люди самі пам’ятають і згадують десятки, сотні юнаків і дівчат, котрі, ризикуючи, а часом і жертвуючи власним життям, виносили з вогню дітей, визволяли з льодяної купелі потопельників, віддавали свою кров для порятунку незнайомих. Ну, що ж, внучку, на цьому нашу розмову про молодість і старість можна було б і закінчити. Але є ціла низка визначень, у яких молодість мирно сусідує зі старістю. Вони ніби доповнюють одна одну. Або, навпаки, ненавмисне протиставляють. Ось, приміром, таке: молоде -- золоте, а старе -- гниле. Що ж, оте «золоте» ти вже бачив і у тролейбусі, і в підземці, неодноразово чув про нього й від мене. Але як ото, скажи, людську мудрість, багатолітній життєвий досвід, розсудливість, готовність на самопожертви язик повертається називати гниллю?! Гріх нехтувати усім тим, що надає людині право вважатись справжньою людиною.
-- Згоден з тобою, дідусю! На всі сто згоден. Бо ж іще кажуть: молодість -- буйність, а старість -- не радість. Я розумію, перекинути сміттєві баки, розтрощити в парку лавки, розмалювати стіни будинків -- великого розуму для цього не потрібно. Молодеча, так би мовити, буйність…
-- Буйність? Ні, це не завжди дурість. Це не тільки норовливість, примхливість чи привередливість. Адже старі люди всупереч власній волі теж стають примхливими та привередливими. Буйність -- це, в першу чергу, енергійність, дорідність, швидкий ріст. Якщо хочеш, життєлюбність. А от що старість -- не радість, то з цим погоджуються не тільки старенькі, а й молодь. І в першу чергу ті, хто змушений доглядати своїх немічних батьків. Один Бог знає, скільки мук ділять вони з «примхами» склерозу, старечої недоумкуватості, дратівливості, підозрілості, немочі обійти самого себе. Звідки ж там, питається, взятись отій радості?! Ото і є справжнє обличчя старості.
-- Жахливо! Прикро! -- повторював, прислуховуючись, онук. -- Я зрозумів одне: замість того, щоб цінувати, оберігати, захищати стареньких, тих, хто народжував, зростав, навчав, виводив у люди, замість усього цього молодість у кращому випадку до них байдужа. У гіршому -- злочинна! Та невже ж, дідусю, немає на землі такої сили, яка б завжди і всюди захищала старість?! Та невже…
-- Є! Звичайно, є. Навіть дві сили: Всевишній і та ж таки молодість. Адже рано чи пізно, вона зрозуміє, що обов’язково стане старістю. Проте сьогодні навіть я не знаю, коли так станеться. Тому мені лишається тільки одне: розповідати таким, як ось ти, про молодість і про старість, писати для них оцю правдиву, зовсім не схожу на справжню, казку.
***
Дивні дива творяться іноді у казках. Ось і ця -- теж не стала виключенням. Доки дідусь вів розмову про молодість і старість, його обличчя, руки, очі, та й увесь він постійно змінювались. Кудись поділись зморшки з обличчя, зникли вуса і довга біла борода. Все тіло стало пружним, дужим і красивим, як колись, в його далекій молодості. А онук… Навпаки, встиг за цей короткий час не лише подорослішати, потім стати людиною зрілою, а й помітно постаріти. Так, ніби вони помінялись роками. Те ж саме сталось з бабцею та її онукою у казковому будиночку. Неймовірні перетворення! Чи не так?! Але про все те, про еліксир молодості, про омолодження та передчасну старість вже в іншій, дещо веселішій і цікавішій казці.