Анатолий Грес
Казка про Розум, Пам’ять та Безпам’ятство
Вхід до безконечної печери знаходився у найглибшому місці Світового океану. Неначе навмисне він був завалений величезними каменюками-скелями. А у самій печері в цілковитій безпросвітній темряві мільйонами років панувала глибока жахлива тиша. Ота печера залишалась єдиним на планеті зручним місцем для спілкування між найвеличнішими і найпотаємнішими, ніким невидимими творіннями матінки-Природи. Цікаво, що їхнє спілкування ніколи не порушувало ані мертвої підземної тиші, ані непроглядного мороку. Можливо, тому , що відбувалось воно дивним-предивним способом -- шляхом обміну думками, які не тільки не ґвалтували тієї тиші, а й самі її полюбляли.
Тим часом у підземному царстві витала одна, звернена до самої себе думка.
-- Я -- Розум! Ніким і нічим не перевершений Розум! Але чому скнію отут, в підземеллі, у цьому мертвому світі? Чому не розквітаю там, нагорі, де буяє життя? -- вкотре запитувало себе подумки найдивовижніше творіння Всевишнього. -- І як ото Всесвіт міг мільярди років вільно обходитись без мене? Адже сьогодні там, під сонцем і зірками, вчені мужі стверджують начебто не тільки люди, а й все живе, ба, навіть вода, залізо, камені, одним словом усе суще на планеті і в усьому Всесвіті, має те, що вони називають пам’яттю. І хто вона, зрештою, така, якщо наважуються говорити, нібито без неї я -- ніщо?! Адже пригадую, що своє існування принаймні тут, на одній з незліченних планет Всесвіту, відчув разом з появою першої живої часточки -- молекули Життя. Відтоді малопомітний, майже нічого не значущий і нікому непотрібний блукав я мільйонами років то в генах першої живої клітини, то в щупальцях океанських медуз, то на самісінькому дні первісного ока. Де тільки не блукав! Але, на жаль, ніяк не міг відшукати собі надійного і корисного притулку. Як тільки довго й марудно те продовжувалось!! Та, слава Творцю, усьому буває не лише початок, а й кінець. Тож нарешті кілька мільярдів років тому, чи то випадково, чи й по Його волі, мені невимовно поталанило. Натрапив я тоді на живі, наймолодші з усіх, надзвичайні клітини. Я б сказав -- диво-клітини.. Саме тому й диво-клітини, що потім вони не лише засіяли усі куточки живих створінь, а ще й налагодили за допомогою щупальців-відростків тісні між собою зв’язки. І, що найдивовижніше, з часом диво-клітини пройшли, як кажуть тепер на землі, справжню спеціалізацію. Одні почали відрізняти світло від темряви і реагували лише на промені, інші відповідали на дотик, а ще інші -- тільки на хімічні чи фізичні подразники, Завдяки цьому живі створіння і почали відчувати своє у світі існування. І лише кілька останніх сот років люди почали називати диво-клітини нервовими. У порівнянні з вічністю це відбулось тільки вчора. На жаль багато-багато тисячоліть вони не мали головного: не було у них справжнього, розумного керівника, єдиного і незамінного, який при потребі міг би не лише узгоджувати їхні дії, а й наказувати, примушувати, радити, навіть їх оберігати. А головне, міг би навчити їх, та й самого себе, одночасно аналізувати усі відчуття і тільки потім посилати нові, необхідні для живих створінь, команди-сигнали. Як, приміром, залюбки роблю це я. Невже оце і є моя справжня найвища сутність?! Невже саме мені волею Творця судилося стати найдосконалішим і найціннішим після Життя надбанням Всесвіту -- Розумом?!!
Можливо, довго б ще розмірковував Розум над своїм призначенням і своєю роллю у долі живих створінь, та саме тут сталось диво-дивнеє. Сталося таке, чого навіть Розум не очікував і що, мабуть, буває лише у казці. Спочатку всю безкінечність печери пронизав ледь помітний, гострий, синьо-блакитний промінь. Згодом він розлився по підземеллю в дивної краси, з безліччю кольорів та відтінків, світло. Таке красиве й чисте, таке м’яке й тепле, що навіть Розум, величний і тверезий Розум, від несподіванки спочатку навіть потьмарився. А коли остаточно прийшов до тями, то нікого й нічого, окрім дивовижно-чарівного світла, так і не побачив. Проте явно відчув, як у його розумування втрутилась до болю знайома, що прилинула з іншого закутка печери, Думка. І видалась вона Розумові чіткою й, як те сяйво, що її принесло, світлою та прозорою, цікавою і незаперечною. Думка-гість чемно привіталась, а потім мовила:
-- Так, Розуме, твої здогадки відносно власної неперевершеності майже абсолютна істина. Але я не випадково кажу «майже». Бо ж не варто, повір, тобі цим так хизуватись. Їй же Богу, не варто. А ти, бачу, мене все таки пізнав. Так, це я -- Пам’ять, матір і серце людського Розуму. Варто серцю зупинитись на лічені хвилини і першим вмирає мозок, а разом з ним і ти, Розуме. Вмираєш повністю чи частково. але вмираєш. І тоді, як наслідок , з істоти розумної людина перетворюється в щось людиноподібне, з характерною для цього стану забудькуватістю, а чи й повним безпам’ятством. Де й дівається тоді хвалебний високий інтелект, навіть проста здатність тверезо мислити. Тобі, дорогенький, варто запам’ятати одне: я -- Пам’ять, без тебе можу існувати, а от Розуму без Пам’яті взагалі не буває. Не гнівайся за це на мене. І не ображайся, але так воно і є. Бо не я таке вигадала.
-- Досить! Чуєш, досить переконувати мене в дурницях!-- Розум послав Пам’яті свою різку думку. -- Якщо вже така розумна, то давай знайомитись ближче. Отам і побачимо, хто чого вартий. Не знаю, де ти блукала мільярди років поспіль, тож поки що розтлумач мені, хто ти взагалі і звідки взялась ?
-- Я й сама збиралась про все розповісти. І дякую, що ти поцікавився моїм минулим. А вже щодо мого майбутнього і говорити нічого: адже про те, що від нього залежить вся подальша доля цієї планети, люди навіть не здогадуються. Варто їм захворіти на Безпам’ятство і тоді ...Тож уважно слухай і роби розумні висновки. Запитуєш, хто я? Як не дивно, але у мене безліч облич, бо у всіх живих створінь, навіть у кожної живої клітини, своя Пам’ять. Та, не зважаючи на це, мене не можна ані побачити, ані потримати. Хіба що інколи вдається відчути і впізнати у вчинках та враженнях. Вчені, наприклад, у своїх розумних книгах про мене говорять так: Пам’ять -- це здатність не лише зберігати, а й, -- що найголовніше, -- відтворювати у свідомості попередні враження, власний і чужий попередній досвід, знання, а також увесь запас вражень, що зберігаються у свідомості. І ти, коли згадував про див-клітини, мав рацію. Адже саме вони здатні зберігати в собі безцінний запас попередніх і наступних вражень аби потім скористатись ним у потрібну мить. Люди успішно прокладають собі шляхи на інші планети, в інші світи. А от що відбувається в диво-клітинах для збереження вражень, створення їхнього запасу, і ,головне, їхнього відтворення у свідомості, до цього часу так і не допетрали. Воно, може, так і краще, бо тоді…
-- З труднощами, але починаю тебе розуміти, -- зізнався Розум. -- Та ти там щось про безліч своїх облич згадувала. Розкажи бодай про найвродливіші з них. Адже уявляв тебе до цього часу прямо-таки не королевою.
-- Саме так, Розуме, саме так. Прикро, але не моя у тім вина, що там, на землі, люди наділили мене багатоликістю. Одні славлять скрізь і усюди і підносять чи не до зірок. Інші на увесь світ клянуть та картають. А іноді, коли я стаю для них нестерпно-болючою, навіть благають Всевишнього, щоб той позбавив їх пам’яті. Ось послухай:
… О , Боже всесильний, я знаю -- Ти можеш…
Спокійно життя моє хай догорить.
Прошу Тебе, Боже, залиш мені розум,
А пам’ять гірку назавжди забери!
А в наступних рядках вірша-молитви вирує невичерпне море людського горя, безмежної туги і відчаю.
Прошу Тебе, Боже, зроби те, що можеш:
Нехай не вмивається серце слізьми.
Хоч звісно, без пам’яті жити негоже,
Залиш мені розум, один тільки розум!
А пам’ять мою для щасливих візьми.
Прикро зізнаватись, але іноді забуття, оте чудовисько Безпам’ятство, здається людині солодшим від меду. Для сплюндрованої людської душі воно перетворюється в цілющі ліки. Це, коли у забутті знедолені і принижені шукають собі примарної втіхи, притулку і схованки.
« … Босое детство, юность с мозолями…
Мелькнуло все в огне в дыму, во сне.
Забвенье -- медом, а воспоминанья,
Полынью горькой лечат душу мне».
Та облишмо про сумне і трагічне. Поговоримо краще про цікаве і приємне. Он скільки на землі про мене написано пісень! Щоправда -- різних. І веселих, і жартівливих, і тужливо-сумних. От хоча б таких: «… Мы -- память, мы -- память ! Мы долгая память друг друга…»
А ще : « Что-то с памятью моей стало: все, что было не со мной, помню…» Співають іноді про слід, який лишають в пам’яті різні події: «… Года, как вода, текут без следа. Лишь в памяти -- горький след…»
А як славлять! Як, бува, цінують!
Кто сказал, что память скоротечна?!
Лишь она не знает святотатств!
Лишь святая наша память вечна.
Память, что дороже всех богатств!»
Та й справді -- досить про це. Цікаво, що останнім часом люди не тільки навчились користуватись як наділеною їм від природи так і запозиченою Пам’яттю, а й створювати, як самі кажуть, так звану штучну пам’ять. І нею, на відміну від мене, навчились не лише торгувати, а й шантажувати, красти, навіть -- вбивати. А найцікавіше те, що люди не тільки ділять мене на природну й штучну, а ще й … Ось послухай:
« …О, Память сердца, ты сильнее
Печальной Памяти рассудка …»
Виходить, що у них, у людей, є Пам’ять серця, тобто усе те, що пов’язане з почуттями, з любов’ю, ненавистю, жалем, надією, тривогою, страхом, і є Пам’ять Розсудку, --вигоди, доцільності, необхідності. Тобто -- Розуму. І, як бачиш, Пам’ять серця для людей сильніша і цінніша від пам’яті Розуму. Зізнайся, тебе це не ображає? Адже той поділ і ті переваги відбуваються в першу чергу саме завдяки Тобі і тільки тобі. Далі я розповім про інші мої обличчя, але запам’ятай, з’явились вони в людській уяві лише з твоєю, Розуме, участю, з твоєю поміччю.
Пам’ять готувалась послати Розумові нову цікаву думку, та раптом печерою з краю в край пронеслось жахливе чудовисько. Це було Безпам’ятство. В печері майже нічого не змінилось. Тільки темрява стала ще густішою і відразу повіяло страшенним холодом. Від нього і Пам’ять, і Розум перетворились у величезні закам’янілі бурулі. Пам’ять безпомічно зависала ними зі склепінь печери, а Розум став тими, що піднімались з самісінького дна. Безпам’ятство приспало і людський Розум, і Пам’ять. І на якийсь час вони втратили здатність обмінюватись думками. А згодом спокій в печері поступово відновився. Замість сталактитів і сталагмітів знову з’явились Пам’ять і Розум. Отямившись від дивного сну, вони з подивом запитували себе:
-- Що це було? -- першим послав свою думку Розум. -- І чому я, неперевершений і всесильний , при появі отого страховиська неначе з глузду з’їхав, неначе у безодню провалився?! Впав у якесь забуття, неначе мене ніколи й не бувало!
-- А я ж говорила! Я тебе попереджала! Безпам’ятство стає сильнішим, якщо ми діємо порізно і віддаляємось від людей. Та з ним можна і треба боротись. Головне, щоб люди не втрачали Пам’яті. А як її вбережуть, то вистачить у них і Розуму. Та поговорити про це ми ще встигнемо. А тепер хочу додати ще кілька слів про себе. Чомусь склалось враження, ніби наше знайомство розпочалось не з того, з чого б його слід було розпочинати. Затям собі, Розуме, я, земна Пам’ять, лише крихта, якась піщинка безмежної і неперевершеної, як сам Всесвіт, Пам’яті космічної. І виникла я разом із Всесвітом. І існую у всьому -- від найменших часток матерії до світлових, магнітних та інших, досі невідомих людям хвиль. Що ж до Землі, то їй дісталась своя, належна лише цій планеті, Пам’ять. Спочатку спробую пояснити тобі, що означає оте -- «своя» пам’ять. Скажімо, є на землі так звані енергетичні поля Пам’яті. Це, коли Пам’ять зберігається у перетворених в енергію частках. Разом з тим існують на землі живі створіння, здатні вловлювати потоки тих енергетичних часток. Якщо це людина, то вона стає спроможною мандрувати в часі, повертатись до подій, що відбулись сотні й тисячі років тому. І не тільки повертатись в минуле, а й переноситись на безмежний час в майбутнє. Правда ж цікаво? Ти не находиш? Гадаю, Розумові про такі явища знати не зайве.
-- Нікому ні про що знати не зайве, -- охоче погодився Розум. -- Тож продовжуй. Я уважно слухаю.
-- Я вже говорила, що своя пам’ять у сонячних променів, у магнітних хвиль. Адже вони несуть інформацію на винайдені людьми радіо та відео приймачі. Своя пам’ять у краплинок туману. Часом у передранкових сутінках вони гуртуються і створюють картини далекого минулого, так звані хрономіражі. І дехто з людей здатен сприймати їх як реальні. Тим паче, що ті зорові образи супроводжуються ще й відповідними їм звуками: криками, стенаннями, вибухами, піснями тощо. Земляни припускають, що усе те -- результат накопичення величезної кількості психічної енергії, яка після смерті людини не зникає безслідно, а якимсь чином накопичується у певному місці на невизначений час. Я вважаю, що це лише один з багатьох способів накопичення і збереження Пам’яті. Свою Пам’ять, і люди помітили це дуже давно, має вода. Свою -- метали, камені. Отже , я -- всюди! Та найцікавішою існую у живих створінь. Ось, наприклад, щойно народжене, ще сліпе кошеня. На все життя запам’ятовує воно лагідні руки, які загортали його у теплі ганчірки. Цуценята на все життя запам’ятовують своїх кривдників. Будь-яка тварина, не кажучи вже про людей, щось назавжди залишає у пам’яті. Навіть кожна жива клітина, кожен її ген несе в собі цілий потік пам’яті, аби потім скористатись ним і відтворити себе в наступних поколіннях. Повторити колір шкіри і очей, форму і розміри свого тіла. Навіть, як не прикро, повторити невиліковні хвороби та вроджені каліцтва. Навіть -- звички та риси характеру. Це, знову ж таки своя, вже духовна і психічна пам’ять.
-- Ото дива! -- не втримався Розум . -- Та чи не краще нам, Пам’яте, повернутись до твоїх незлічених людських облич?
-- Ти й справді хочеш знати якою цікавою та різною буваю я у людей? Знаєш, Розуме, це надто складні речі, аби розповідати про них коротко і поспіхом. А тому запасайся терпінням. Я ж тим часом почну здалеку, з так званих вражень. Вони є слід, залишений у свідомості, у думці, у почуттях, у чіткому розумінні чого-небудь. Це також слід від пережитого у духовному житті. Враження -- це часточка живої, природної пам’яті. Штучна ж пам'ять тим і відрізняється від природної, що для неї вражень взагалі не існує.
На якийсь час Пам’ять змовкла. А коли спробувала, було, продовжити свою розповідь, в печері знову відчулась присутність чогось дивного і гнітючого. Повітря, якого тут і так не вистачало, раптом почало зникати.
-- Кисню, кисню!!! -- благала Пам’ять. -- Без нього я вмираю! Розуме, допоможи!! Врятуй!
Незабаром печера перетворилась в абсолютну порожнечу. Аби у цьому темному й задушливому пеклі якось вижити, Розум вмить злився з Пам’яттю в одне нероздільне ціле, адже зрозумів -- усі негаразди не що інше, як нові витівки чудовиська Безпам’ятства. Схоже на тисячоголову гадину, з мільйонами осиних і зміїних жал, з зубами бронтозаврів і крокодилів, воно спокійно вешталось десь тут, в безповітряному просторі. Та цього разу Пам’ять і Розум не перетворились, як раніше, в кам’яні бурулі. Натомість, у них з’явились з надчутливим зором очі і з неперевершеним слухом вуха. З’явилось навіть своє особливе, нелюдське, але таке ж чутливе серце. Тим зором і слухом вони побачили і почули, а серцем відчули, як планетою нахабно крокує Безпам’ятство. Як навіть через товщу землі та води просочується воно сюди, в печеру, наповнюючи її спалахами пожеж, гуркотом вибухів, передсмертними стогонами людей.
І раптом, як і з’явилось, все несподівано зникло. Зухвале Безпам’ятство напевне вирішило, що йому знову вдалось обмарити і Пам’ять, і Розум. Але ті для нього були вже недосяжними і обмінювались не думками, як раніше, а вільно спілкувались людською мовою. Першим порушив мовчанку Розум.
-- Тепер я бачу, я розумію і відчуваю скільки лиха приносить людям Безпам’ятство!! Хто -- це огидне чудовисько і звідки взялось воно на землі?!
-- На жаль, вельмишановний Розуме, Безпам’ятство теж багатолике. «Найсмирніші» його різновиди -- непритомність і проста забудькуватість. Більш грізними і небезпечними є повна втрата розумності в діях і поведінці людини. А от найстрашнішим в людській спільноті залишається божевілля, коли людина одночасно втрачає і Розум, і Пам’ять. Ото вже лихо так лихо!!! І для потерпілого, і для оточуючих. Це, так би мовити, природне Безпам’ятство. Його можна якщо й не виправдати, то, принаймні, зрозуміти. Але, як окрім природної Пам’яті є ще й штучна, так і Безпам’ятство може бути штучним. Воно у свою чергу ділиться на примусове і, -- найжахливіше, -- добровільне. Так, так, як не дивно -- добровільне. Іноді людина, аби на деякий час лишити себе гіркої Пам’яті, вживає різні отрути, дурмани, які вбивають диво-клітини. Чув, мабуть, щось про спиртне, про наркотики, про отрути? Та все частіше, аби перетворити людину у живе опудало, у бездумного і безвільного раба, двоногі злодії навмисне знищують у неї Пам’ять. А самі безсоромно кивають на Всевишнього. Мовляв, якщо Бог вирішив покарати людину, він в першу чергу позбавляє її Розуму і Пам’яті. І тоді людина визнає тільки свого господаря і робиться йому по-рабськи покірною. Вона вже не намагається ані втікати, ані бунтувати. Все її єство бажає лише тамування голоду та спраги. Сучасному рабовласнику тільки того й треба, бо людина вже не зовсім і людина, а істота, яка живе лише сьогоднішнім днем і ніякої відповідальності перед своїми нащадками не відчуває.
-- Але ж … це жахливо! Куди, скажи, дивиться тоді Бог?! Чому ніяк не карає зловмисників?-- обурився Розум.
-- Я не можу відповідати за Всевишнього. У нього, мабуть, свої міркування. Ти кажеш -- жахливо, і маєш рацію. Але є речі ще жахливіші. Та про них -- пізніше. А спочатку давай поговоримо про манкуртів. Отих бідолашних, що залишаються без Пам’яті примусово, а часом -- і добровільно. Хочеш знати, хто ж вони, сучасні манкурти? Тоді слухай мене уважно. Одні стають манкуртами під впливом психологічної обробки, психологічних атак по зомбуванню. Інші -- внаслідок житейських обставин.
-- Почекай, почекай! Не розумію: зомбі -- тільки різновид манкуртів?
-- А що тут незрозумілого? В обох випадках мова йде про Безпам’ятство. Адже воно, як кажуть на землі, і в Африці Безпам’ятство. Я ж говорила, що у нього безліч облич. Якщо манкурти забувають все, що тільки можна забути, то зомбі втрачають пам’ять тільки про самих себе. Не пам’ятають, де народились і мешкали, хто їхні батьки і діти, імені свого не пам’ятають. Такий стан люди ще називають біографічним безпам’ятством. Зомбування робить з людини робота і досягає іноді тих меж, коли людина втрачає вроджені потреби: втамування голоду, розмноження, навіть -- самозбереження. І все це -- при здатності мислити, сприймати оточуючий світ і себе у ньому.
-- Звідки ж, скажи, отака біда? Хто у всьому винен? Чи може й тут посилаються на кару Всевишнього?
-- Та ні, Бог тут ні до чого. Просто одні люди прагнуть підкорити собі інших, перетворити їх в рабів, у живих роботів. От і зомбують. То отрутами, то -- словом. Впливають ними на чудо-клітини, які відповідають за певний вид людської пам’яті. Зомбують іноді не окремих людей, а цілі народи.
-- І як їм тільки це вдається? Невже на землі на мене такий дефіцит?
-- Можливо, можливо… Мабуть, ти, Розуме, до цього часу не збагнув, що ж насправді відбувається там, у твоєму серці, у кістяній коробці людини. Навіть можна легко перетворитись в манкурта, лише спостерігаючи, до якої міри знецінене найдорожче -- право на життя. Коли безглуздо гинуть і старі, й малі, коли гинуть і багаті й бідні, і винні й безвинні. Там, на землі, багатих банкірів, успішних бізнесменів, відомих, але неугодних політиків як куріпок відстрілюють на замовлення наймані вбивці. Зовсім невинних все частіше закатовують у в’язницях. Десятки тисяч молодих людей , доведених нелюдськими умовами життя до відчаю, закінчують життя самогубством. Багаті безсоромно ще більше збагачуються на людських хворобах і смертях. Манкурти від медицини відкрито торгують органами і здоров’ям людей. Манкурти від бізнесу торгують людським тілом, свободою, гідністю. Манкурти від політики -- власною совістю. Безпам’ятству допомагають усюдисущі жадоба і продажність. А щоб безупинно плодити манкуртів, не треба, як колись, у давнину, натягувати людині на голову верблюжу шкіру чи ремені. Виявляється, достатньо спотворити, а чи й зовсім викреслити з людської Пам’яті минуле. Чи ти, Розуме, бува, не впізнав у змальованій картині одну з відомих у світі країн-манкуртій? Якщо ні, то додам кілька слів про манкуртівську «мораль», що там сьогодні панує. Ось тоді ти все й зрозумієш. Життєвими пріоритетами мешканців країн-манкуртій стають: нечувана байдужість, відверта нелюбов до батьківщини, цинічне презирство до праці, глумлива неприязнь до старшого покоління, низькопоклонство перед усім чужим, похабні, -- в газетах, по радіо і телебаченню, -- і привселюдні анекдоти, аморальні шоу, дикі танці, махрова матірщина. В країні Манкуртії все це стає ознакою хорошого тону. Життєвими орієнтирами стає все приземлене, все, що калічить особистість і веде її до манкуртства. Сьогодні таких країн-манкуртій на планеті вистачає, але ти напевне вже здогадався, про яку саме тут йде мова. Так, це в ній за короткий мирний час зареєстровано понад шість мільйонів смертей, вісім мільйонів втікачів-заробітчан, десять мільйонів невиліковних, приречених хворих. А ще -- десятки мільйонів тих, хто змушений не жити, а виживати. Ось тобі справжнє обличчя Безпам’ятства. Особливо того, на яке погоджуються самі люди. Біда, Розуме! Біда та й годі! Не я і не ти, а Безпам’ятство починає зараз керувати світом…
-- То чому ж ми оце тут скніємо?! Я, на жаль, не знаю, як звідси вибратись, аби хоч якось допомогти людям.
-- Ти ж -- Розум! Всезнаючий і всесильний! Аж не віриться, щоб не придумав чогось доладного. Ну ж бо, давай, напружся! Покажи цьому чудовиську, на що ти здатен. А я тебе підтримаю. Я завжди і всюди буду поруч з тобою.
Мабуть Розум розмірковував, бо від нього довгенько не надходило ні думок, ні слів-відповідей. А потім :
-- Гаразд, матінко-Пам’ять! Гаразд! Здається, я придумав. Заради людства, заради цієї, єдиної у Всесвіті планети, де ми з тобою народились, ладен на все. Будемо … пробиватись назовні, до людей. Нехай і крізь товщу землі, нехай -- крізь океанські глибини, але мерщій до людей! Смерть Безпам’ятству! Смерть!
А людство в цей час відраховувало двадцять перше століття від народження Сина Божого. На землі всюди буйним цвітом розквітало Безпам’ятство. Хворіли ним вже не окремі прості смертні, а й царі, президенти, можновладці. Манкуртами ставала не частка якогось народу, а цілі країни. Здавалось, ще трохи, ще ось-ось, і вся Земля перетвориться в планету Манкуртію. Та з кожним роком частішали потужні землетруси, виверження вулканів. Все жахливішими були наслідки велетенських океанських цунамі. У самому серці планети щось грізно клекотало, нуртувало, гнівалось. Не важко було здогадатись: навіть таким незвичним шляхом хтось рвався на допомогу людям. А коли до Землі у вигляді велетенського астероїда-вбивці почала наближатись Божа кара, надра планети важко зітхнули, здригнулись, розверзлись, і найвищі на землі гори канули у безоднє провалля, а найвища, як ті гори, океанська хвиля, поглинула майже всі країни Манкуртії. Існувати планеті лишалось лічені десятиліття. Та разом з цунамі з підземної печери вирвались, нарешті, на волю Пам’ять і Розум. Над землею, з краю в край, пролунало зрозумілою всім людською мовою: «Земляни, опам’ятайтесь! Чуєте, схаменіться! Візьміться за Розум! Поверніться до вашої Пам’яті! Ми тут, поруч! Звільніться від Безпам’ятства! Інакше--загинете! В космічний пил перетворитесь! І погубите разом з собою найцінніші творіння Всесвіту -- Пам’ять та Розум! А з ними -- і Життя!..»
Створюючи людину, Всевишній передбачав і вірив: у трагічні часи свого існування рано чи пізно вона повернеться обличчям до Пам’яті, і скористається дарованим їй Розумом
Цього разу так воно і сталось. І невдовзі люди побачили, як Пам’ять та Розум волокли Безпам’ятство до провалля у бездонній підземній печері.