Сказка о Судьбе

Анатолий Грес
                Анатолий Грес

                Казка про Долю
                «У всякого своя  доля  і свій шлях широкий…»
                Т.Г. Шевченко
                ***
     В просторій і затишній кімнаті окрім старого казкаря нікого не було. Тут панувала звична тиша і спокій. Заглиблений у важкі роздуми, старий сидів за письмовим столом і збирався розпочати казку про долю. Та тільки-но встиг написати її назву, як відразу ж почув незнайомий, схожий на чарівну мелодію, голос. У його звучанні дивним чином зливались воєдино і дзвінкі слова поради, і гучні зойки застережень.
     -- Отже, зібрався писати казку? Кажеш, для дорослих? Та ще й про долю?! Оце так-так! Зустрічала диваків, але щоб таких! У твоєму віці!..
     Казкар окинув поглядом кімнату, здивовано прицмокнув язиком: «Невже приверзлось? Не інакше як примарилось». А згодом, глузливо всміхаючись, невідомо кого запитав:
     -- Хм… І хто ж це до мене без запрошення? Ну, чому мовчиш? Ти ба, ще й диваком обзиває!
     -- Хто я? -- відразу ж перепитав казковий голос. -- Доля. Ота, про яку ти так необачно вирішив писати. Я -- доля-мати, бо маю безліч доль-доньок. Найстарша з них -- доля зірок-сонць, галактик, усього всесвіту. Трохи молодша від неї доля вашої землі з її морями, горами, пустелями, лісами і усіма на ній живими створіннями. Але тебе, старче, напевне над усе цікавить моя наймолодша і найпримхливіша з них --  людська доля. Адже писати зібрався, бачу, саме про неї, чи не так?
     -- Так, саме про неї, -- вирішив підтримати розмову казкар, -- бо за все життя жодної картини, легенди, пісні, книги, в якій не йшлося б про долю взагалі, і людську зокрема зустрічати не доводилось. До того ж я -- людина. тому й цікавить мене більш за все людська доля.
     -- Бач, я таки не помилилась. Тож залишаю тебе зі своєю каверзницею і чародійкою наодинці. Вам, вважаю, є про що поговорити.
     Казкар нетерпляче і насторожено озирався, сподіваючись побачити свою співрозмовницю. Але в кімнаті знову панувала звична тиша, яка сприяла невтішним глибоким роздумам. І раптом, над самісінькою головою:
     -- Вітаю тебе, казкарю! Це -- я, людська Доля. Щиро вітаю тебе в твоєму помешканні. Матінка доручила зустрітись і поспілкуватись з тобою. Ти готовий? Тільки хочу відразу зауважити: все-все у цьому світі може бути казкою -- казкові квіти, казкові тварини, казкові люди. Навіть -- почуття. Все, окрім мене. І ані крапельки не дивно, що люди тільки й думають, тільки й турбуються про мене щодня і щохвилини. У когось я -- щаслива і солодка, аж нікуди, а у іншого -- за полин-траву гіркіша. Часом буваю навіть трагічною. Збіг обставин, що не залежать від волі людини, у вас називають людською долею. Дивно, але навіть те, що має відбутись, теж величають долею. Прикро, але всі свої негаразди, всі трагедії звикли звалювати на долю. І ні на що так не скаржаться, як на мене. Як вважаєш, добрий чоловіче, чи ж справедливі люди у своїх судженнях і помислах?
     -- Вітаю тебе, моя люба, моя шановна і приємна співрозмовнице! Радий зустрітись тут з тобою. бо мені й справді тебе не вистачало. Усе життя не вистачало. Це таки правда. І -- не лише для казки. Тільки нічого дивного не бачу в тому, коли ми, люди, маючи на увазі власну долю, завжди прагнули дізнатись про своє майбутнє. Звідси й виникли древні і, на перший погляд, дивні вчення. От хоча б хіромантія. З її допомогою визначають характер та пророкують майбутнє людини по лініях на її долонях. Або та ж таки астрологія, покликана пророкувати майбутнє по розташуванню одних планет та зірок відносно інших. Щоправда, були не кращі часи, коли ці науки, що базувались на тисячолітніх спостереженнях і досвіді, вважались псевдовченнями і забобонами. І не випадково пророки у нас водились з незапам’ятних часів. У фараонів -- астрологи, у царів-імператорів -- придворні мудреці.
     -- Виходить, людям можна лише позаздрити, бо вони й сьогодні віщують вам долі.
     -- Так то воно так. Але ж сама знаєш, як останнім часом до справжніх провидців і мудреців присмоктались, як ті п’явки до ніг, різні бовдури, незчисленні пройдисвіти, шельми-гадалки. Іменують себе то екстрасенсами, то пророками. І заради наживи ладні такого напророкувати, що хоч головою в прірву.
     -- Розумію твоє обурення. Та погодься, з усього вами непізнаного найбільш загадковою була і залишається здатність людей , вірніше -- окремих особистостей, бачити далеке минуле і пророкувати майбутнє. Тобто, пророкувати долю. Це їхня справа. А тобі, розсудливому і розважливому, писати казку… Хоч і випив ти чашу своєї долі майже до денця, та писати про мене казку я б не радила. Адже справа ця, сам знаєш, і важка , і невдячна. До того ж, можливо, справжнє людське щастя у тому, що усього про власну долю ніхто до кінця не знає і ніколи не дізнається.
     -- Та невже?! -- спробував було заперечити казкар.  --  А як тоді бути з пророками?
     -- Бо найважчим буде у своїй казці, -- не звернула уваги на оте «невже» Доля, -- писати про мене правду. Люди -- створіння невситимі і заздрісні. А вже що до долі, то й казати нічого. От, приміром, випадає комусь найсолодша, найяскравіша доля. Здавалося б, тільки живи та радій. А людина упивається нею за короткий час і шукає для себе іншої, більш славетної, солодшої, непізнаної долі. А сповісти, що на неї чекає доля трагічна? Так вона ж усе своє життя перетворить на пекло, на очікування отого найгіршого. Ну, переконала я тебе, казкарю? Бодай у тому, що краще не знати своєї долі і … не писати про мене казку?
     Настала довга напружена тиша. Казкар мовчав. Мабуть, витав у роздумах і ваганнях. Нарешті зважився продовжити розмову.
     -- Говориш красиво. А головне -- переконливо. Та писати про тебе чи ні -- вирішу сам. А от познайомитись з тобою ближче не завадило б. Хоч обличчя твоє краєчком ока побачити б. Яке воно в тебе насправді, без маски?
    Не встиг казкар виплеснути усіх своїх побажань, як його простору кімнату вщерть заповнили живі, що ледь вміщались на столі, підвіконнях, кріслах, стільцях і полицях, квіти. Небаченої краси килимом розістлались вони по підлозі, довгими гнучкими стеблами поплелись по стінах і навіть по стелі. Квіти з диких степів, дрімучих лісів, з вічної мерзлоти і спекотних пустель,  засніжених гір і теплих лугів, неначе вітаючись з господарем, радісно кивали йому своїм буйноцвітом. Одні відверто хизувались розкішними барвистими бутонами, інші задаровували багатством кольорів, різноманітністю відтінків, тонкощами запахів. Були, одначе, і  квітки-сирітки, що вирізнялись лише чистотою і яскравістю пелюсткової веселки.
     -- Либонь ти вражений? -- з відвертим задоволенням в голосі запитала невидимка.
     -- Так, це і є моє справжнє обличчя -- обличчя людської Долі. І кожна на ньому квіточка -- чиясь доля. Тепер ти маєш можливість вибрати з цього різнобарв’я бажану для себе долю. Тільки ж будь, як завжди -- обачливим і обережним.
     Від побаченого й почутого якийсь час казкар не міг прийти до тями. Він мовчки переводив прискіпливий і допитливий погляд з однієї квітки на іншу. І спочатку намагався переконати себе, що все те -- не дивний сон, не казка, а несподівана дійсність. Він навіть спробував доторкнутись до найближчих бутонів. А квіти у відповідь тріпонулись, потяглись до нього своїми голівками, навперебій зашепотіли пелюстками:
     -- Мене візьми! Чуєш, мене вибери! Мене! -- переконували одні.
     -- Це я, я твоя найщасливіша доля! Візьми, не пошкодуєш! -- ризикуючи зламати стебельце, нагинались до його долонь інші.
     Та з вибором казкар не поспішав. Він таки помітив, що у всьому тому розмаїтті, коли одні рослини тягнулися вгору і духмяніли запаморочливо-медовими пахощами, інші -- навпаки, викликали жаль і співчуття. До чорноти багряний тюльпан засмучував зламаним стеблом і зів’ялими та опалими пелюстками. Біллю і забуттям дихали неподалік знівечені пуп’янки півонії і гвоздики. А на папір  замість рядків казки гарячими сльозинками посипались суцвіття ромашок.
     -- Не дивуйся, старче, -- порушило тишу кімнати важке зітхання, -- то не квіти прощаються зі своїм яскравим але коротким життям. То -- скалічені, знівечені, у самому розквіті загублені людські долі.
      Казкар продовжував мовчки оглядати незвичний квітник. Нарешті його рука підсвідомо потяглась до палаючої вогнем, всіяної краплинами свіжої роси, троянди. Вже й радісна посмішка сяйнула на мудрому, зморшкуватому обличчі. Та руку старого несподівано зупинив застережливий голос долі.
     -- Не поспішай, добрий чоловіче! Я ж попереджала: з вибором не поспішай! Бо буде те, що було з тисячами інших. Ось закрий очі. Закрий, закрий… Все сам побачиш. Серцем побачиш.
      Казкар спробував було опиратись, але все його тіло враз обм’якло, повіки стали неймовірно важкими і очі мимоволі закрились. Відчувши себе у дивному сні, старий побачив незвичайну картину. Двері наче від протягу відчинились і до кімнати зайшли двоє. Таких юних красенів навіть на картинах ніхто не бачив. Не змовляючись, вони мовчки простягли руки до червоних гвоздик. Зірвавши по квітці, юнаки задоволено посміхнулись. Казкар хотів запам’ятати їхні обличчя, але кімнату швидко заповнив густий , білий як молоко, туман. Він миттю поглинув щасливців, які так швидко і легко обрали тут свою долю, а незабаром туман почав розсіюватись. Та від побаченого казкаря пройняло холодом, а волосся стало дибки. Юнак, що зривав гвоздику першим, був одягнений в солдатську форму і спочивав вічним сном у цинковій домовині. Замість нагород на його грудях живою зіркою палала зламана яскраво-червона гвоздика. Губи старого злегка затремтіли, на обличчі проступив вираз глибокого жалю, по зморшкуватих щоках покотились німі сльози. І тут, у повній скорботній тиші, виринув той, який зривав свою гвоздику пізніше. З виразом глибокого смутку на обличчі і сивиною на скронях, в генеральському, з орденами, мундирі він тримав у руках величезний букет гвоздик. Улюбленець долі поклав його біля загиблого і у скорботному мовчанні низько схилив голову. Аби позбутись неприємних видінь, казкар спробував відкрити очі, та зробити це йому не вдалось. Можливо, тому, що замість попередніх шукачів долі в кімнаті з’явились інші. Чорнявий і білявенький красені вже тягнулись руками до квітів усіх закоханих -- червоних троянд. Юнаки майже одночасно припали вустами до своїх щойно зірваних доль.
     « Невже й цим примхлива капризуха приготувала свої сюрпризи?! -- ледь встиг подумки припустити казкар, як з густого туману, що знову заповнив усю кімнату, виринув отой брюнет, що зірвав троянду першим і, здавалося б, навік заволодів своєю обраницею. Та не помітив він колючок зради, так вдало прихованих під листям квітки. Згодом вони ранили юнака у самісіньке серце, і той, не винісши трагедії, прямо на очах у казкаря наклав на себе руки. А білявий, що зривав свою квітку-долю пізніше, виплив з туману оточений купою внуків і правнуків дідусем. Очі його світились безмежною радістю і щастям. Видіння знову розвіюються і казкар полегшено зітхає. Та тишу і спокій порушує вже знайомий йому голос:
     -- Опустив, старче, повіки і мовчиш? Та я відчуваю на собі твої, палаючі гнівом і ненавистю, очі. Ні, я не ображаюсь, бо бачити чиїсь гіркі долі справді боляче. Знаю, за своє довге життя ти вочевидь, а не в казковому сні, з подібним вибором зустрічався сотні, тисячі разів. І тоді сам був свідком як чиясь тимчасова краса затьмарювала людині розум, після чого безумець віддавав за ту сумнівну красу своє, а часом -- і чуже життя. Винуватицею ж трагедій робили чомусь мене -- людську долю. І після всього ти наважуєшся писати про це казку?! Краще б зізнався, чи торгують у вас сьогодні долями? Чи за дорого мене продають-купують?»
     -- Ще й запитуєш! -- з гіркотою в голосі відповів казкар. -- Ніби сама не знаєш. Ще й як торгують! Поміж людей це найбільш ходовий і на жаль, найдешевший товар. Прикро зізнаватись, але торгівля долями -- це і є прояв життя на землі. Бо торгують цим «товаром» ще з тих давніх часів, коли за тридцять срібняків продали долю свого Спасителя. Це, зверни увагу, тисячоліття назад. А за сьогодні вже й говорити нічого. Пригадай хоча б слова однієї мудрої жінки: «Наснився мені чудернацький базар: під небом, у чистому полі , для різних людей, для щедрих і скнар, продавалися різні долі…»
     Сьогодні, на жаль, торгують долями не уві сні. Вочевидь торгують долями річок, морів, цілих країн, мільярдів живих істот, мільйонів людей. І я серцем відчуваю, не за горами той час, коли торгуватимуть долею нашої колиски, нашого дому -- усієї планети Земля. Ось тому, і тільки тому змушений взятись за казку про долю.
     -- Бачу, старче, я тебе втомила. А коли ні, то можеш і далі «милуватись» людськими долями.
     -- Втомився - не втомився. Не в тому справа. Мене цікавить інше. Чому це ти демонструєш тут долі лише простих смертних. А що -- вожді, царі, можновладці? Чи вибирають собі долі з іншого квітника? А чи може якісь секрети знають?
     -- Секрети? Авжеж. Є й секрети. Та відомі вони лише мені. А ти, якщо не втомився і бажаєш збагатити свої уявлення про людські долі, надто ж -- долі царів та вождів, не відкривай очей і спостерігай далі.
     Казкар знову поринув у дивний сон, а тим часом до кімнати завітали двоє чоловіків. По черзі привітались: один -- мовою з грузинським, другий -- з баварським акцентом. Віспувате обличчя старшого прикрашали розкішні акуратні вуса. Його спокійні, трохи примружені очі випромінювали дивну суміш мудрості і лукавства. Квадратну голову увінчувала пишна, припорошена сивиною шевелюра. Він був у застебнутому під шию френчі, а на грудях сяяла золота зірка героя. У того ж, що вітався баварським, кидався у вічі прилизаний косинець волосся, що прилип до спітнілого лоба. Під його волохатими бровами бігали неспокійні вирячкуваті очі, під носом, неначе приклеєні, завмерли маленькі руді вусики, а груди увінчував залізний, оздоблений коштовним камінням, рицарський хрест. Спочатку, неначе чекаючи якоїсь команди, обоє спокійно розглядали квіти, а потім почали кидати один на одного гнівні, спопеляючі погляди.
     -- Ну, що, впізнав? Не міг не впізнати. Адже довгий час від них майже повністю залежала і твоя доля, як і доля десятків мільйонів інших смертних.
    -- І моя теж? -- здивовано перепитав старий.
     -- А хіба не з їхньої»ласки» над тобою рвались снаряди, свистіли кулі, гриміла найстрашніша у світі війна? Чи не від їхньої жорстокості ти помирав з голоду й холоду? Чи не від їхнього самодурства не зміг стати  тим, ким мріяв?
     -- То які ж квіти вони зривали? Як і чому стали вождями?
     -- А не скажу! Бо, чого доброго, ще напишеш про це у своїй казці і охочих стати вождями тоді враз побільшає. Ти б краще про їхні долі дослухав. Один з тих вождів покінчив оригінальним самогубством. Другий помер мученицькою смертю. Його спочатку навіть поховали у почесному велелюдному місці. Та переважає у долях цих вождів спільне: частина людей обожнює обох навіть після їхньої смерті. Інша, не менша частина, проклинає їх тепер і проклинатиме ще не одну сотню років. От тобі й доля вождів. А як стали вождями? Зрозумій, добрий чоловіче, квіти тут -- справа другорядна. Бо немає у людини єдиної і незмінної людської долі. Вона нібито і є, але змінюється щодня, щомиті, бо все на землі, та й в усьому всесвіті, взаємопов’язане і взаємозалежне. А що ж тоді, запитаєш, є? А таки є! Від миті зародження і до народження, від першого і до останнього подиху, навіть після смерті, людина має те, чого ні сама, ні хтось інший не може передбачити. Ото і є людська доля. І вміщується вона в одне-єдине слово -- непередбачуваність. Здається, я тебе багато в чому переконала і наше спілкування не було даремним. То може будемо прощатись?
     -- Я щиро вдячний за розмову, за добру науку і цінні поради. Але якщо я тебе не втомив… Сподіваюсь, ти все зрозумієш: бодай пару слів про долі письменників та поетів. Адже писати, це, мабуть, моє покликання, а отже часточка моєї долі.
     Квіти в кімнаті неначе приречені до страти важко зітхнули, поникли прив’ялими пелюстками, а казковий голос невидимки-співрозмовниці забринів тугою .
 -- Ну, що ж, доведеться тут декого розчарувати. Я пригадаю тобі те, що й сам знаєш. Але обіцяю, ця зустріч у твоєму дивному сні буде останньою.
     Цього разу до кімнати завітав цілий гурт людей різного віку і статі. Квіток-доль для себе вони не обирали, тільки уважно неначе запитуючи дивились на казкаря: « Невже не пам’ятаєш наших доль і тривожиш наші душі?»
     Найстаршим у гурті видавався чоловік років п’ятдесяти, в латаній свитці і дивній селянській шапці. В його погляді вгадувались сум, тривога, душевний біль. « А-а, пригадав, пригадав, -- подумки зізнався казкар. -- Це ж той, що з кріпаків. Що за свої вірші десять років у засланні провів. Це ж його рядки : «У всякого своя доля…» А  доля? Це його величний пам’ятник височить над Дніпром-рікою. І-- його портрет на грошах.  Це ж…»
    Та від спогадів старого відволікло наступне видіння. Поміж квітами, що тягнулись до стелі, з туману, неначе лісова Мавка, виплив образ молодої вродливої жінки. І в той же час дивні мелодії заповнили всю кімнату. «Та це ж вона, вона писала про людські долі! -- пригадав казкар. -- Як красиво, як щиро писала! А от сама… молодою в інші світи пішла. І теж… На грошових знаках залишилась. Яка дивна, яка неповторно-чудова доля!»
        І наостанок, поруч з вродливою жінкою виросла постать ще одного чоловіка: вбогий, з жебрацькою торбиною через плече, з променями-думками навколо голови.  «Це ж той, що щиро зневажав гроші, ставився до них з презирством. А доля і його портрет на грошах закарбувала. Дивна ти, людська доле! І справді -- непередбачувана».  Казкар хотів додати ще щось, але всі видіння розчинились. Зникли й квіти, що представляли тут людські долі. І тільки одна-єдина квіточка лишилась. На чистому аркуші паперу з назвою казки лежала маленька, ніжно-блакитна, як весняне небо, незабудка, та, що подарувала колись казкареві неповторну долю: повертати людям зір і тим дарувати сонце. І пригадались йому слова великого і славного Кобзаря про людську долю:
«…Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава -- заповідь моя»
    Незвично спокійно стало на душі казкаря. Так спокійно, ніби й справді у нього не лишилось жодних претензій «до Долі-своєї обраниці».