Анатолий Грес
КАЗКА про Гріхи і Прощення
« ... І прости нам гріхи наші,
як і ми прощаємо винуватцям нашим...»
З молитви.
Замість прологу
Скільки ж тих казок понаписувано! І про кого в них тільки не йдеться! Он, лісом, Червона Шапочка до бабусі в гості поспішає. А в небі синьому – Івасик-Телесик на гусиних крилах мандрує. А там, на болоті, Іван-царевич наречену свою шукає. Усього й не перелічити, і не пригадати. Тож не гріх, мабуть, було б і казку про Гріхи написати. А в ній – і за Прощення не забути. Тільки б не написати про них поганої казки. Бо то таки гріх, від якого може врятувати хіба що прощення читачів.
***
І був колись початок Світу. Вже тоді світило сонце і своїми променями зігрівало і свої, й чужі планети. Вже насолоджувались безтурботним солодким життям у раю Адам та Єва. Всесвіт тихо дякував Богові за його творіння. Один тільки Сатана, якого з’їдала заздрість до Всевишнього, не знаходив собі місця. Віками думав-гадав, що б його таке утнути, аби тільки розгнівити і принизити Творця. Нарешті – придумав. Ніби ненароком кинув у Едемський сад малесеньке зернятко. Таке мале, що й оком не помітити. І потрапило те зерня не в грунт, а у Євину душу та й проросло в ній невидимим і невідомим до того почуттям – спокусою. Ятрить вона жіночу душу, ні вдень, ні вночі спокою їй не дає. І все настирливіше манить Єву в сад Едемський. А там – яких тільки дерев немає! Та все частіше підходить первісна жінка до райської яблуні. А на ній плодів достиглих, рум’яних та духмяних, не злічити. З зеленого гілля голова змія-спокусника визирає. І почав він підмовляти жінку скуштувати забороненого плоду. Довго вмовляв, красиво і переконливо. І Єва простягла-таки руку до найбільшого яблука, та враз пригадала попередження Творця: «Не ваші ті плоди, люди! Не ваші! А займати не своє – гріх. Якщо хочете і далі в раю жити, то не грішіть».
Довго вагалась Єва та переконувала себе то в одному, то зовсім у протилежному. «Там тих яблук на райському дереві, що зірок на небі. Зірву одненьке. Оте, найбільше. Зірву так вдало, що жоден ангел-охоронець не помітить. А перераховувати їх навряд чи кому спаде на думку. Тож про мій гріх ніхто й ніколи не дізнається. Та й Творець не збідніє. А якщо раптом …Раптом, дізнається! Що тоді?! Ні! Боязко!..»
Але посіяна Сатаною спокуса зростала у Євиній душі щодня, щомиті і, нарешті, виявилась сильнішою від жіночої волі. Однієї темної-претемної ночі, коли у раю всі міцно спали, підкралась Єва до найбільшого яблука, зірвала його рукою, що тремтіла від страху, та й – швиденько до Адама, в ліжко. А ще коли поверталась сюди з яблуком, розмірковувала: «Одній мені цього яблука не з’їсти. Надто вже велике. Пригощу ним свого чоловіка. Проковтнемо цей гріх разом і сліду від нього не лишиться…». Розбуркала сонного Адама, та яблуко йому до вуст, яблуко! Той спочатку обурився: «Що ж це ти, любко моя, наробила?! То ж гріх – не своє брати! Та за таке!.. Чи набридло в раю жити?!». А Єва йому у самісіньке вухо: « А ти, голубчику, покуштуй! Отоді й дізнаєшся, що то є -- справжній рай!». Та до чоловіка пригортається, та словами ласкавими обсипає, та тілом своїм ніжним зігріває. А спокуса з Євиних в Адамові вуста переливається, росте у ньому, як на дріжджах. І не втримався тоді Адам, скуштував-таки плоду забороненого. «А то таки … справжній рай!» – погодився він, дякуючи Єві за подаровану насолоду. Обнялись вони та й заснули. Міцно-міцно. А пробудились … вже не в раю, а на землі. В пекельній пустелі проснулись. Довкола – один голий розжарений пісок, небеса полум’ям горять. А звідти – голос Творця: «Гріх йти проти моєї волі! Великий гріх! Караю вас за це жорстоко, але справедливо. Віднині ти, Єво, в муках рід людський продовжуватимеш. А ти, Адаме, в поті чола свого хліб їстимеш. Гріх свій тисячоліттями отак спокутувати будете. Не грішитимете на землі, знову візьму вас до себе і райське життя поверну. А щоб не грішили… Пошлю до вас, на землю, сина свого у людській подобі з десятьма моїми заповідями. От за ними й живіть, і мого прощення чекайте».
Підслухав той вирок Сатана і аж руки від задоволення потирав: «Еге ж! Грішити вони не будуть. Довго тобі, Отче, доведеться чекати. Бо інакше, чого я тоді взагалі вартий?». І тієї ж миті почав свій підступний намір здійснювати – розсіювати поміж людьми гріхи незліченні. Ніби ненароком кинув на землю зернятко невидиме. І проросла з нього згодом дурман-трава. А в її коробочці – тисячі зернят-гріхів. А ті зернята -- та в людські душі, в людські душі. Кинув Сатана на землю друге зернятко, а з нього неприваблива рослина – чортополох -- виросла. В її коробочці теж тисячі зерняток-гріхів. Вони й собі – в людські душі… Кинув Сатана на землю третє зернятко. А воно чарівною червоною квіткою проросло. Красивою квіткою. Та в її голівці – теж тисячі зерняток-гріхів. Зернята по світу вітром розносяться, насіваються, в людських душах гріхами проростають. І так – рік за роком, століття за століттям. Побачив Творець, як топиться, гине у гріхах рід людський, і вирішив принести в жертву сина свого єдинородного. «Йди, -- каже, -- сину, на землю. Візьми на себе кару за гріхи людські. Нехай подивляться, які муки їх чекають за скоєне проти волі моєї. Може, хоч тоді розуму наберуться. Прикро! Як тільки прикро! Я їм – розум, а вони… красти! Я їм -- любов, а вони … ненавидіти і вбивати. Я їм -- Тебе.. На муки… А вони…». І надовго від землі відвернувся.
Трохи більше тридцяти років перебував на землі Син Божий. Заповіді Всевишнього людям розтлумачував, учнів і послідовників своїх виховав. Страшенні муки за земних грішників зніс. Та й полинув до свого батька на небеса. А Сатана не заспокоївся і продовжував свою чорну справу; кидав та й кидав на землю нове отруйне зілля, що буйно проростало в людях гріхами, наругою над правдою, над святими Божими заповідями. І, як завжди, насіється одним гріхом, а вродить сотнями, тисячами інших, більш тяжких гріхів.
Тим часом і учні Сина Божого не сиділи, склавши руки. Гнані царями-імператорами, вождями та фараонами, переслідувані їхніми посіпаками і невіруючими, йшли вони в люди, щоб розтлумачувати там зміст і важливість Божих заповідей, рятувати людські душі від гріхів – умисних і неумисних, легких і важких, смертних і таких, що чекають на прощення. Подолавши бурхливі моря, спекотні пустелі, ліси дрімучі, болота підступні, дістався найстаріший з Учнів до міста древнього, великого. Та тільки розпочав на велелюдному базарі свою промову, як озброєні велетні тут-таки зв’язали йому руки і привели в палац до самого царя-імператора.
-- Ось, -- кажуть, -- проти тебе, володарю, народ підбурює. Про гріхи твої тяжкії людям розповідає. Самі чули.
-- Хто ти, рабе мій зухвалий?! Як смів наважитись на таке у моїй країні?! Відповідай! – гримнув розгніваний володар.
-- Хто я? – спокійно перепитав Учень Христа. –Прочанин я. Різними країнами мандрую, совість у людей пробуджую. Розповідаю їм про заповіді Божі, про гріхи їхні тяжкії говорю. І … Я -- дійсно раб. Але не твій! І ніколи твоїм не буду, бо є і назавжди залишусь лише рабом Всевишнього. Так само, як і ти, царю. Ось у цьому ми з тобою рівні. А ще у тому, що … обидва грішні.
Тут цар підняв руку і перебив проповідника:
-- Совість, совість…Про неї вперше чую. Та й навіщо вона людям, навіть не здогадуюсь. І чому це її треба будити? Цікаво, цікаво… Про гріхи дещо чув. Але колись, у дитинстві. Пригадую, як батьки і вихователі втовкмачували мені тоді в голову, що царі-імператори – люди безгрішні, бо вони -- намісники Бога на землі. Тож ніяких гріхів у мене немає! Чуєш?! Немає! Ану, вартові, приведіть-но мені сюди першого-ліпшого раба. Нехай скаже, чи є у мене якийсь перед ним гріх…
А доки варта вела в палац раба, цар продовжував:
-- Звичайно, я міг би прямо оце зараз вирвати твого поганого язика. А краще… відірвати його з твоєю дурною головою. Та це я зможу зробити будь-коли. Але послухати про гріхи взагалі і про «свої» зокрема тоді вже не зможу. Чи не так? Ха-ха -ха! А воно так цікаво, так цікаво. Чому ж тоді, в дитинстві?.. Ні, я таки безгрішний!
Тим часом воїн жбурнув до ніг царя справжнісінького раба, придбаного у работоргівця. І перебувало тепер їх тут, у тронному залі, усього четверо: цар, воїн, раб і прочанин.
-- Ну, проповіднику, тепер твій час говорити. Ріж мені всю правду в обличчя. А не доведеш моєї гріховності то, можливо, говоритимеш востаннє.
-- Що ж, домовились, -- спокійно відповів прочанин, але спочатку пообіцяй, принаймні самому собі, що ту правду, якою б гіркою вона для тебе не була, будеш визнавати. Зі мною нас тут – четверо. І всі ми грішні, хтось – більше, а хтось – менше. Та найбільший грішник у цій країні ти, царю. Тільки про одне прошу тебе. Промова моя, якщо вона дійсно остання, може й затягнутись. Тож наберись витримки і терпіння: не перебивай мене, будь ласка. Гаразд?
На знак згоди цар махнув рукою і презирливо посміхнувся. А прочанин неквапливо розпочав:
-- Я ж кажу, що всі ми тут грішні. Але давай, царю, спочатку поговоримо не про твої гріхи, а гріхи ось цих двох, твоїх підлеглих. Воїн, що тебе охороняє, вбивав. І – не раз, не два. Скоював тяжкий гріх. Може, вже сьогодні зробить це зі мною. Але робив він те і робитиме за твоїм наказом. Це твій воїн взяв ось цю, колись вільну людину, у полон і перетворив її у раба. За твоїм, царю, повелінням. Хіба це не гріх? А знаєш, що було далі? Виснаженого, хворого й голодного раба примусили вантажити для тебе свіжо спечений рум’яний хліб та духмяні ковбаси. Не витримує бідолашний раб, голод змушує його вкрасти окраєць і тим скоїти гріх. Та твій воїн-наглядач все помічає і безжально та жорстоко б’є нещасного. А насилля над людиною – теж гріх. Нарешті, безвихідь примушує раба зважитись на останній крок: він намагається втекти з полону. А наглядач стріляє втікачеві в голову. Он скільки гріхів у кожного з них! Та чи ж їх, царю, у тому вина? Це твій гріх породив їхні гріхи. Твій! І я тобі зараз це доведу. Але спочатку відпусти їх. Не гоже розповідати підлеглим про гріхи їхнього повелителя. Та й не скажеш потім, що робив я це зумисне, аби підбурювати проти тебе твій народ.
-- Не турбуйся, старче. Нехай слухають. Все одно… їм вже не жити. А наслухаються твоїх промов, то, може, й покаються і на той світ підуть безгрішними.
-- Гріх, царю, ніколи не минає. Один раз скоєний, він залишається гріхом назавжди. Та про це – пізніше. Не знаю, чи ти насправді віруюча людина, чи тільки вдаєш, що віриш у Всевишнього. Та як би там не було, а про Його заповіді напевне чув. Не вбий! Не вкради! Не будь розпусний! Не жадай жони ближнього твого, не жадай дому ближнього твого, ні слуги його, ні служниці його, ні поля його, ні вола його, ні всякої скотини, ні всього того, що є в ближнього твого. З усіх відомих гріхів є сім, яких не можна спокутувати. Це – найтяжчі земні гріхи: заздрощі, жадібність, розпуста, ненажерливість, гордощі, лінощі, злість. Це – смертельні гріхи, і за них людина не матиме прощення, а довічно каратиметься у загробному житті. Але вбивати – чи не найтяжчий з усіх відомих гріхів. Адже життя кожному дарує Всевишній. Тільки йому наше життя й належить. А вбити, забрати чиєсь життя, значить посягнути не на своє. Вкрасти. І не в когось там, а у самого Бога. І ось той Божий дарунок крадуть, яка при цьому різниця – навмисне чи ненароком. Разом з тим крадуть і надію на повернення. Чи не тому цей гріх вважається найтяжчим, смертельним. Пригадай, царю, першу крадіжку і перше вбивство. На жаль, першою крадійкою була Єва, та сама -- Адамова дружина. Першим вбивцею був чоловік. Той самий Каїн, що вбив свого брата Авеля. Отже, вбити – значить зазіхнути на Боже, вкрасти – значить заволодіти тим, що тобі не належить. А тепер, царю, пригадай, чи не відбувалось чогось подібного у твоєму житті? Пригадай, пригадай. Як після смерті батька, аби не ділити владу, ти вбив свого старшого брата. Не на людях, звичайно, і не власними руками. Але ж… вбив. Фактично, вкрав владу, що тобі не належала і скоїв убивство. Це – тільки ягідки у твоїх перших гріхах. А далі… Один гріх завжди породжує тисячі інших. І гріхам твоїм, царю, -- ні кінця, ні краю. Гріхи твої плодилися, як польові миші в соломі і розросталися, як снігова грудка на крутому схилі. Спочатку ти крав те, що можна було побачити, відчути руками. Одним словом – матеріальне. Крав чужі багатства, коштовності, гроші, золото. Навіть – землю. Навіть – повітря! Та й цього тобі виявилось замало. Почав красти те, чого, здавалося б, і вкрасти неможливо. Давним-давно немає ні Адама з крадійкою Євою, ні вбивці-Каїна, та сіються їхні гріхи в душі тисяч поколінь. І в твою – теж. Чи не за твоїм наказом бездушні головорізи викрадали для твоїх гаремів чужих наречених, залишали дітей сиротами, перетворюючи їхніх батьків у рабів. Та й цього тобі виявилось замало. І ти примудрився красти те, що ні руками не відчути, ні оком не побачити. За твоїм велінням викрадались людські здібності і таланти, аби ти міг видавати їх за власні. Варто лише подивитись, скільки розумних книг «написано» царями-дурнями. Та й цього тобі виявилось замало. Бо ти керував своєю державою, а тобою керували заздрість і спокуса. Захопивши злодійством та облудою владу, ти, царю, за лічені роки вкрав у свого народу все, буквально все, що можна було вкрасти. Вкрав навіть останнє, найдорожче – сенс людського життя. А людина, що втратила сенс життя, здатна на все, на будь-який гріх, від убивства до самогубства. Отак, царю, гріхи твої тяжкії плодять мільйони гріхів у твоїх підлеглих. Гріхи так заполонили твоє царство, що, здається, нічого святого у цьому світі вже не лишилось. А що ж ти? Лукавлячи перед власним сумлінням, вдаєш, що намагаєшся з гріхами боротись. А насправді – лукавиш. Адже, караючи за гріхи однією рукою, другою ти скоюєш ще тяжчі гріхи, ніж скоєні тим, кого караєш. А відтак у царстві твоєму з кожним роком, та що там роком – з кожним днем, з кожною годиною в’язниці переповнюються новими грішниками. Крадіїв та убивць, ґвалтівників та шахраїв стає все більше та й більше…
-- А що ж Бог? – не втримався цар. – Куди він дивиться?! Чому залишається до всього байдужим?!
-- Всевишній? – перепитав прочанин і на якийсь час замислився. – Можливо, спостерігаючи таку невтішну картину, Він чекає того часу, коли людство визнає нарешті своє повне у боротьбі з гріхами безсилля, свою ганебну поразку. А відтак почне не боротися з ними, а уникати, не скоювати їх. А поки що вустами своїх апостолів Він повчає: «Не вкради! Адже вкрадене ніколи й нікому не піде на благо, а згорить у гніві Господнім. І не збирай собі багатства на землі, де міль та іржа знищують, і де крадії підкопують і крадуть, бо скарби ваші там, де і серце ваше…». А твоє, царю, де серце? Чи готовий ти визнати власні гріхи? Чи готовий просити за них прощення у Творця і прощати іншим?
«Не вбий!» -- заповідає нам Господь. А Каїн вбиває Авеля. Потім розбійник, зазіхнувши на багатства, що йому не належать, вбиває свою жертву. Потім ненависть до людини з іншим кольором шкіри, з іншою мовою, з іншим віросповіданням примушує вбивати, вбивати, без кінця – вбивати. Потім один народ, з тої ж таки ненависті, вбиває інший народ, винищує іншу націю. Не державу, заміть, а націю. Чи усвідомлюють убивці свій гріх? Пригадай випадок з молодиком, що спостерігав за шахівницею. Клітини на ній – одні білі, як день, інші – як ніч чорні. Усього їх – 64. Хто керував розумом тієї істоти, що вирішила вбивати, -- так, без жодної причини та потреби, -- саме стільки людей, скільки на шахівниці клітин?! Не добрав убивця жертви на останню клітину, завадили люди. І хоч тепер сам стане «Останньою клітиною» у довічній в’язниці, та гріх свій і цим не спокутує. Ти скажеш, все те – у сусідньому царстві. А чи відаєш, як з цим – у твоєму? Ось, саме тепер, коли ми тут ведемо розмову про гріхи та прощення, розпочався суд над чоловіком, батьком п’яти дітей, який мав би за своїми обов’язками охороняти людську честь, гідність і право на життя. Та замість цього впродовж багатьох років звір у людській подобі зґвалтував, замордував, вбив понад сімдесят жінок, дівчат, дітей. Найсуворішим вироком цій істоті може бути довічне ув’язнення. Та рідні й близькі замучених навіть смертну кару вважають за надто м’яке покарання.
А що ж вирішив суд? Страшно навіть уявити. Отой «справедливий», «людинолюбний» земний суд за всі перелічені злочини одного грішника відправив у в’язницю більше десятка ні в чому не повинних чоловіків і підлітків. І, на жаль, ніякої кари за той гріх не поніс і не понесе. Та Божого суду не уникнути нікому. А ось тобі, царю, інший приклад вбивства. І – зовсім несхожого на попередній гріх. Уяви, що до твого палацу вривається озброєний грабіжник. Приходить сюди, аби забрати у тебе все, можливо, навіть найцінніше – свободу і життя твоїх рідних і твоє власне життя. І вибору у тебе, окрім, як вбити цю гадину, немає. А значить – порушити одну із заповідей Спасителя. Не вб’єш ти – вб’ють тебе. То як вчиниш, царю? Гріх твій буде вимушений, такий, що заслуговуватиме прощення. Адже не захистити від смерті самого себе і своїх рідних – не менший гріх, аніж вбити убивцю. Що ж до прощення та покарання… Це – окрема розмова. І, якщо ти не проти, я продовжу її прямо зараз.
Цар промовчав. Тільки спохмурнів, насупив брови і відвів погляд у бік своїх підлеглих.
-- От і гаразд. Бачу, ти-таки дещо зрозумів. Тоді я – про покарання і прощення. Іноді скривджений не має іншої можливості покарати свого винуватця, аніж виказати на його адресу найжахливіші прокльони: а щоб тебе!.. А щоб тобі!.. Та посилати прокльони – теж гріх. Бо карати винуватців – то справа Божа. Часто ті прокльони цілком виправдані і вони можуть будь-коли здійснитись, будь-де наздогнати винуватця. Але часом, навіть частіше, аніж ми це помічаємо, прокльони бумерангом повертаються до того, хто їх посилає. Бо карати винуватців, повторюю, то – справа Всевишнього. А наша з тобою, царю, справа, справа грішників -- прощати. Покарання прощенням -- одне з найсправедливіших, найсуворіших і … наймудріших земних покарань.
Цар то червонів, як гіркий перець, то ставав блідим, як крейда, то завмирав на мить, то вертівся як дзиґа у своєму золотому кріслі. Нарешті не витримав і знову перебив прочанина.
-- По-твоєму, так виходить, і того вбивцю, що шістдесят трьох невинних на той світ відправив, його, що, теж треба простити?!! І в’язниці сьогодні позакривати треба, а всіх злочинців – на волю? Нехай, чекаючи кари Божої, творять свої безчинства?! По-твоєму , нехай…
-- Та ні, царю, ні! Нічого такого я не пропоную. Стверджую лише, що ти такий самий, якщо не більший грішник. Стверджую й інше: на прощення заслуговує кожен, хто усвідомив і визнав свої гріхи і молить прощення у людей та у Бога. Ні, не випадкові слова молитви нашої щоденної: «…І прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим…». Пам’ятаєш, царю, я запитував: « А де твоє серце?». І якщо у людини на місці серця не камінь, а справжнє серце, тоді вона стає милосердною, здатною користуватись чи не найціннішою Божою благодаттю – вмінням прощати. А всемогутній Бог дав людині не лише свободу вчинків, свободу вибору, а й свої заповіді. Він дійсно -- всемогутній. І кара Його не скора, але влучна, невідворотна і справедлива. Для кожного грішника. Для кожного – окрема. Для мене і … для тебе, царю, теж.
Дивно, але на очі царю навернулись сльози. А прочанин, ні в кого не запитуючи дозволу, вільно вийшов з палацу.
***