Анатолий Грес
Казка про Щастя
«Ми працю любимо, що в творчість перейшла.
І музику палку, що серце ніжно тисне.
У щастя людського є рівних два крила:
Троянда й виноград – красиве і корисне».
Ж ила-була Людина. Є вона й понині. І не просто – живе, а усе своє життя борсається, скитається-поневіряється як знайомими, так і зовсім чужими світами. Як не по льодяних безгоміннях, то в пекельних піщаних пустелях блукає. Як не по крутих горах, то по безкраїх мерзлотах спотикається. Десятиліттями, бува, отак свого щастя шукає.
І ось одного разу, коли важка втома і глибока зневіра довели нещасну шукачку до відчаю, коли розтанула остання надія і вмерла любов до власного життя, стежка привела Людину до підніжжя височенної гори. В променях сонця, що сходило, її льодяна вершина сяяла-вигравала мільярдами діамантів. Здавалося, простягни руку, і будеш казково багатим. Але Людина була вкрай втомленою, голодною, виснаженою і ледь пересувала ноги.
– А ти присядь, перепочинь, –почувся поруч незнайомий, лагідний голос. – Мені давно хочеться з тобою поговорити.
– Поговорити? Гм... Чому б і ні? Але хто ти? Я тебе зовсім не бачу,-- здивовано запитала Людина.
– Еге ж, не бачиш. І не дивуйся. Адже я те, що ти усе життя шукаєш. І в морях-океанах, і на землі, і під землею, хоч завжди і всюди я було поруч з тобою. Тільки простягни руку, тільки відкрий ширше очі, протри зіниці. Мені до болю прикро, що ти, Людино, істота розумна, але так і не помічала мене усі ці довгі роки. Адже я... Я – твоє щастя.
Наступної миті в кількох кроках дивним рожево-малиновим сяйвом спалахнула величезна напівпрозора куля. Залишаючись на місці, вона безупинно оберталась навколо себе. Її ніжні промені пестили втомлені очі, вироблені руки, зморене обличчя Людини. І та, відчувши невимовне блаженство, почала занурюватись у приємне тепло і солодкий душевний спокій.
– Яке щастя! Яке щастя! – шепотіла Людина у напівсні. – І я не раз хотіла з тобою побалакати. Хотіла запитати – чому досі тебе не знаходила?
– О, бідолашна моя Людинонько! Не сумніваюсь, нам дійсно є про що поговорити. Адже знаю: кожному хочеться вірити, що саме він народився для щастя. На жаль, ви змалечку переконані, що не ви створені для мене, а я – для кожного з вас.
– Так вже й змалечку? – зарозуміло всміхнулась Людина і глузливо додала: – Може з самих пелюшок? Та ще й для тебе?!
Щастя ні на крапельку не образилось, а тільки й собі посміхнулось – мудро і поблажливо:
– Гаразд. Хочеш переконатись? Тоді загляньмо в перший-ліпший пологовий будинок. Ну ж бо!
У ту ж мить блискуча куля погасла, і видіння перенесли обох у післяпологову кімнату. Там панувала копітка метушня і стояв неймовірний дитячий галас.
– Тепер прислухайся. Серцем прислухайся. Чуєш?-- схвильовано запитало Щастя.
– Молока! Тепла! Щастя! – голосно плачучи, без слів вимагало щойно народжене немовля.
– Їжі! Спокою! Щастя! – волало тією ж, одним матерям зрозумілою, мовою інше, народжене хвилинкою раніше дитя.
– Щастя! Щастя! – неслось з кожного дитячого ліжечка.
– Я тебе розумію, синку, – радісно всміхалась молода мати. – Буде тобі молоко, буде! Тільки рости великим і щасливим.
– Не плач, донечко, – втішала своє дитя інша. – Ось, трішки відпочину... І зігрію, й нагодую. Рости щасливою, доню. Здоровою і щасливою.
А новонароджені ніби й не чули тих обіцянок, бо продовжували борсатись, кривлятись, кричати, настирно нагадуючи світові про бажання не майбутнього, а негайного особистого щастя. У тому несамовитому лементі Людина, мабуть, пригадала перші миті й свого існування і в знак співчуття та втіхи одним серцем зрозуміла – так, бажання щастя приходить разом з народженням. А срібляста куля знову сяйнула дивовижними променями і зауважила:
– Ось, бачиш? Свою боротьбу за щастя люди починають з перших кроків. І повір, минатимуть десятиліття, а оті двоє, та й усі інші, котрих ми тут чули, якого тільки щастя собі не бажатимуть. Так само, як і ти, шукатимуть його і боротимуться за нього, не шкодуючи ні сил, ні самого життя. І робитимуть так доти, аж поки не забажають останнього, можливо, найбільшого свого щастя, – відійти в інший світ без ганьби, без болю та страждань. Піти з життя, так і не помітивши того відходу, як не помічали свого засинання.
– Досить! Не говори мені такого! – вкрай обурилась Людина. – Невже ти хочеш сказати, що ми, Люди, даремно існуємо, бо витрачаємо усе життя на боротьбу за якийсь міраж? Тоді... Хто ти, щастя? В якій країні і по якій землі блукаєш? З ким ти і в чому?
– Що ж, зрозуміти твій гнів, твою невдоволеність і розчарування не важко, – зітхнуло Щастя. – Адже у кожного я – своє. Пригадай хоча б неспростовну істину: у кожного – свій хрест і нести його він мусить сам.
– Знаю, знаю. Але від того нікому не легше.
– Ти тільки мене не перебивай. Наберись терпіння і вислухай до кінця. Адже не кожному і не щодня випадає нагода поговорити зі своїм щастям. Поспілкуватись з ним відверто, віч-на-віч. А ображатись на мене ти й без цього втомилась. Та й не одна така нагода ще випаде. Тож слухай далі. Ви, Люди, істоти мудрі, практичні, але чомусь полюбляєте вигадувати легенди і глибоко в них вірити. За однією з таких древніх легенд у кожної Людини – своя Мойра, тобто, своя покровителька Долі. Хоч я і Щастя, але теж маю свою Мойру. Та ще міцніше залежу від богині удачі Фортуни і трьох її доньок – Клото, Лахесіс і Атропи. Перша, найстарша, нібито невтомно пряде тонку нитку людського життя. Друга, середульша, визначає Долю людини. А вже третя, наймолодша, оту тонку нитку час від часу безжально перериває. Невидимими примарами кружляють ці три богині навколо кулі Фортуни, повертають її до Людини різними боками і з захопленням та розвагою спостерігають, як ото кожен смертний прагне будь-що відколупнути від плямистої кулі більший шматочок свого щастя. Спіймати, так би мовити, свого Синього птаха.
– Від кулі? – щиро дивується Людина. – Чи не від такої, як оце тепер переді мною? Гм... Чула про колесо Фортуни. Про її посмішку теж чула. А от щоб куля... Хоча, яка різниця, адже ні тієї посмішки, ні того колеса бачити не доводилось. То розкажи про кимсь вигадану кулю.
– Можна було б і розказати. Але як тоді бути з десятком твоїх запитань відносно щастя? “Де воно? В якій країні? На якій землі?” Та, зважаючи на те, що ви, люди, створіння допитливі і нетерплячі, почну все-таки з кулі. А що колесо, що куля – різниці, повір, ніякої. Головне, аби воно крутилось, а відтак – поверталось до людини то солодкою вдачею, то гірким розчаруванням. Іншими словами – то щастям, то – навпаки. Отже... Я народжувалось і існувало повсюди, де народжувались і мешкали люди. Ось і до цього часу виблискую такою собі величезною плямистою, як шахівниця, кулею. Світлі поля виграють яскравіше сонячних променів, смакують солодше меду і жаданні для кожного, як сама воля. Та, не зважаючи на свою привабливість, для людей вони виявились лячно-зрадливими, часом – оманливими, як ото міраж у пустелі, а найгірше – міцнішими за граніт. Отаким вродилось я – людське щастя. Чорні поля кулі, що сусідували зі мною, були навпаки – темніші темної ночі, холодніші криги, колючіші терену, страшніші неволі і крихкі, як у пустелі пісок. Окрім того, славились своєю несподіваністю, непередбачуваністю, жорстокістю і нахабством. Усі вони належали моїй старшій посестрі – нещастю. Запам’ятай, людинонько, на усі часи і віки запам’ятай, я завжди буду поруч з тобою, але поруч існуватиме і нещастя. Як не буває дня без ночі, сміху без плачу, здоров’я без хвороб, любові без ненависті, добра без зла, так і щастя без нещасть не буває. Різниця лише в тому, що я – різнолике, але одне. А нещастя – навпаки: однолике, але на кожну людину їх безліч. От і рухаємось разом у цій плямистій кулі, а ви, люди, мусите усе життя лупати по ній, гризти зубами, дерти нігтями, сподіваючись влучити у світлий квадратик і відколупнути від нього бодай крихту свого Щастя. Мусите це робити, бо, на відміну від Розуму і Совісті, Краси та Здоров’я, ані Бог, ані Антихрист дарувати вам Щастя не збирались. Іноді декому безмежно таланило, бо вдавалось відколупнути не одного, а кілька світлих квадратів. Тоді неждано-негадано людина ставала казково багатою і нібито щасливою. Чому нібито? Адже для інших людей світлих полів на кулі лишалось набагато менше і шансів на щастя у них майже не було. Ні, вони ні перед ким не завинили. Їх обікрали – спритніші, нахабніші, зажерливіші. Тоді, аби перемогла Справедливість, здіймала свій караючий меч богиня Немезіда і тимчасовий багач в одну мить втрачав усе, що мав і ставав найнещасливішим створінням у світі.
– Про таке не лише чула, а й на власні очі бачила, – погодилась Людина. – Воно, може, й не було б так прикро, коли б ото про тебе не писали в книгах, не співали у піснях, не говорили на кожному кроці. Людина, мовляв, народжується для щастя. А воно, бач, як виходить.
– А виходить частіше так. Натерпівшись усіляких негараздів, злигоднів, поневірянь, принижень, надивившись на власні і чужі страждання, ви, люди, всупереч власної волі починаєте вірити у пророчу і мудру істину зі Святого Письма: Людина народжується для страждань. І тільки тоді починає розуміти, що сповна і назавжди щасливою стане, але там, у невідомому їй, потойбічному світі. А тут, у неповторно прекрасному, але тимчасовому і безкінечно жорстокому, щасливою можна бути хіба що у казці. Нехай і красивій, а все ж – казці.
– Що ж це ти, Щастя?! Ой, не личить тобі так про себе, чесне слово, не личить, – з докором у голосі, зауважила Людина. – Особисто я, проживши довге і складне життя, змарнувавши у пошуках тебе десятки років, вдячна Долі й за ті крихти, що вона мені подарувала. Адже сама моя поява у цьому світі – хіба то не найбільше щастя? Хіба не щастя – народити дітей і продовжити рід людський? Хіба не щастя – жити для них, гордитись ними, а потім, на схилі літ, відчувати їхню любов і повагу? Ні, щасливою можна бути і тут, на грішній землі!
– Щасливою? Ну-ну, – ніби насмішкувато кинула плямиста куля. – Та що ж то, скажи, за щастя, коли знаєш, що рано чи пізно підеш з цього райсько-пекельного світу у небуття? Що забудеться ім’я твоє, твої не лише погані, а й гарні вчинки? Що забуде тебе увесь світ? Ні, я б не хотіла бути таким Щастям. А люди, можливо, тільки тоді були б щасливими, якби нічого про ту неминучість не відали, а вірили у своє невмируще існування.
– Вибач, але що ж це виходить? Ти, Щастя, саме прирікаєш нас на страждання? І бог нагородив нас розумом, аби ним сприймати невідворотність кінця? Нехай так, але якщо ти не примара, а справжнє Щастя, то не краяло б мені серця, а підказало людині якийсь вихід.
– Ну, що ж, можна й підказати. Хоча вибір у тебе, скажу відверто, не такий вже й великий. Так, для повного Щастя Людині вистачило б віри у своє вічне існування. Таку віру дарує їй релігія. Не те, що віру, а скоріше – напіввіру, бо кінця не заперечує, а тільки обіцяє воскресіння у потойбічному світі. Та й те – заради страхітливого господнього суду. Адже безгрішних тут, на землі, не буває, і за гріхи кожному доведеться відповідати. Як не перед такими ж, грішними людьми, то перед Богом.
– Оце й увесь вибір? – дивується і розчаровано перепитує Людина.
– Майже увесь, – задумливо киває їй Щастя. – Бо іншого я не те, що Людині, а й своєму ворогу не побажаю.
– А все-таки? – улесливо всміхнулась Людина. – Ти ж знаєш, які ми допитливі.
– Безпам’ятство... Саме так, забуття про невідворотність кінця дарує вам... божевілля. Тоді ви стаєте не тільки байдужими до власного щастя, а й на чуже зазіхати не збираєтесь. А головне – назавжди забуваєте про можливість смерті. Ось такий у вас для повного щастя вибір. До речі, про зазіхання на чуже Щастя. Можливо, і ти цим грішила, а можливо помічала такий гріх за іншими. Так от, бува, біля Людини море щастя, а вона жодної його краплиноньки не помічає. Щодня досхочу п’є смачну, чисту і прозору, як небо, воду, і щастя того не помічає. А лишиться на день-другий без води – ні про що інше й мріяти не зможе і найбільшим своїм Щастям вважатиме краплину життєдайної вологи. Або таке. Майже щосекунди вдихає невидиме, без кольору і смаку, не відчутне на дотик, цілюще чисте повітря. І з кожним подихом просто марить про справжнє Щастя. Та варто їй опинитись під водою, в задимленому лісі чи в палаючій кімнаті, як ті марення миттєво зникають, і Людина благає про ковток повітря, як найбільше у житті Щастя.
– Так, ти маєш рацію. Ми й справді не навчились цінувати найдорожчого, і часто навіть життям неначе іграшкою граємось. Але до чого тут заздрість, про яку ти згадувало?
– А ось до чого. Фортуна, бува, всміхнеться Людині і вона того Щастя накайлує стільки, що іншим і не снилось. Гребе його лопатою, але згодом помічає поруч з собою чимало удачливіших, славетніших, багатших. Одним словом – щасливіших від неї людей. Така несправедливість не дає їй спокою ні вдень, ні вночі. І вона вже готова на будь-який гріх, аби поцупити часточку чужого щастя. І їй байдуже, що прирікає свого ближнього на убогість і страждання. Чуже Щастя краде, а власного й зовсім не помічає. Неначе їй на очі впала полуда чи хтось накинув чорну пов’язку. Але ніякої пов’язки чи сліпоти немає. То Всевишній покарав Людину тією поволокою за найстрашніший з усіх смертних гріхів, ім’я якому – Заздрість. Тим часом апетит на чуже Щастя розгорається, як лісова пожежа під вітром. А в тій пожежі завжди спопеляється і власне щастя, бо ж вірно у вас, людей, підмічено: на чужому нещасті власного щастя не збудуєш. До речі, про украдене Щастя. Та краще від нього про себе ніхто не розкаже.
– Тут я... тут, – блимнув на кулі світло-рожевий квадратик. – Не дивуйтесь, що мене не помічаєте. Адже я не просте, а украдене щастя. Про мене так багато написано, так чимало сказано. А одна мудра людина навіть п’єсу про мене написала. Так її й назвала – “Украдене щастя”. І тепер ось вже більше століття з’являюсь я на очі глядачам, розмовляю з ними з великих і малих театральних сцен. Мені так приємно, що уздрівши мене на власні очі, люди не можуть стримати сліз. Плачуть, як малі діти, бо я, хоч і залишаюсь Щастям, та той, у кого мене поцупили, зостається без провини нещасною людиною.
– Знаю, знаю, – каже Людина, – сама ту п’єсу не тільки на сцені, а й у житті спостерігала. Та що там говорити, часом на власній шкірі відчувала.
– Та дайте ж мені договорити, – занервувало украдене Щастя. – Бо хочу сказати найголовніше. Не треба, людоньки, мене поважати. Але й зневажати не раджу. Адже я не лише найнещасніше, а й найчисельніше на землі Щастя. І виходить, що й той, у кого мене викрадають, і кому потім належу, не знають і не знатимуть Щастя справжнього, свого. І не моя, чуєте, у тім провина, що украденим я стало від людських заздрощів.
– Ти тільки не надто розумуй! – вирячила очі Заздрість. – Де, скажи, ти бачила людину без мене? Може і я, так само, як і справжнє Щастя, народжуюсь разом з нею. То в чім тоді моя вина?
– Авжеж, -- погодилось украдене Щастя, -- незаздрісних людей не так багато, як хотілося б. Але ти, Заздрість, ще й брехлива. Бо жодна людина разом з тобою не народжується. Заздрісними людей робить саме життя. Та краще згадаймо про твою посестру. Для цього треба знову повернутись до людей не просто щасливих, а небачено щасливих. Переситившись своїм Щастям, натішившись ним удосталь, як набридлою іграшкою, улюбленець Долі починає нехтувати її дарунками і сприймає їх, як щось цілком заслужене і зрозуміле, але вже зовсім дріб’язкове. Людина починає кидатись на пошуки іншого – “незрадливого”, “справжнього”, “вічного”, “великого” Щастя. У тих пошуках їй доводиться долати небачені перешкоди, нечувані труднощі, свідомо скоювати найтяжчі гріхи. І ось, врешті-решт, знаходить оте “справжнє”, але знову ж таки – не найбільше Щастя. І знову кидається на нові пошуки. І так – без кінця. Адже Людиною вже опанував ще один з самих смертних гріхів – невситимість. Саме вона, Ненажерливість, разом із Заздрістю примушує людину витрачати своє дорогоцінне життя на пошуки отого “вічного” щастя. А в кінці свого існування “вічний шукач” себе запитує: “Для чого жив? Чому так і не поталанило? Може, його, отого “справжнього”, “вічного”, “не зрадливого” і взагалі не існує?” Мушу зауважити, питання те – не риторичне. Над ним віками бились не лише прості смертні, а й великі світу цього: вчені, генії, напівбоги.
– Важко з тобою не погодитись, – кивнула головою Людина. – Я й сама чимало книжок прочитала. І в кожній з них, так чи інакше, йшлося про людське Щастя. І, що цікаво, в кожній, ну, майже в кожній, писалось і про безліч нещасть. Отакі вони всі – вчені та генії. Самі не відають, що своїми вченнями стверджують, а що – заперечують.
– Ну, навіщо ж так... безнадійно? Ось тобі інший, більш яскравий і переконливий приклад. На початку нового тисячоліття один кримський вчений, спираючись на точну і неупереджену науку – математику, навіть Формулу Щастя вивів. Такий собі закон, тільки не словами, а цифрами виписаний. І той закон каже: Щастя – є! І воно зовсім не в грошах і не в багатстві, а передусім – у фізичному і душевному здоров’ї людини, у її здатності відчувати всі принади життя. А головне – мати можливості ними насолоджуватись. Пригадай хоча б вірш:
“Не дай мне Бог сойти с ума.
Нет, легче посох и сума...
Нет, легче труд и глад...
... Да вот беда: сойди с ума,
И страшен будешь, как чума...”
Краще про душевне здоров’я й не скажеш.
– А й справді – мудро підмічено. І про здоров’я, що без нього нема щастя. І про те, що поруч зі щастям тінями витають тисячі нещасть. Потрапила якось до мене в руки книга відомого хірурга, знаного в усьому світі вченого. Він її так і назвав: “Книга про щастя і нещастя”. Чимало життів врятував людям цей чоловік і, зрештою, прийшов до висновку: “Якщо вже й говорити про щастя, то в першу чергу треба мати на увазі здоров’я”. І це, мабуть, відчув кожен з нас на собі. Але ми, люди, буваємо, на жаль, не лише короткозорими, а ще й короткопам’ятними. Не встигли одужати як слід, а про здоров’я геть забули. І вже шукаємо Щастя, більшого і ціннішого, ніж здоров’я. І тільки коли хвороба намертво приковує до ліжка або ж стає невиліковною, благаємо чи не єдиного справжнього Щастя – жити у повному розсудку і здоров’ї.
– Похвально, похвально! – посміхнулося задоволено Щастя. – І те, що ви, люди, розумні книги читаєте, і що незаперечні істини пізнаєте теж похвально. На жаль, робите іноді це занадто пізно. Та, як кажуть, краще пізно, аніж ніколи.
– Послухайте й мене! Я ... я теж – щастя! – почувся дзвінкий благальний голосок. – Про мене теж написано чимало. Навіть окрема книга вийшла. І назвали її моїм іменем – “Секрет сімейного щастя”. Мільйонними тиражами ту книгу видали. А в ній чітко сказано: секрет сімейного щастя існує. Якщо ви, люди, до цього часу його не розгадали, то ось він, прямо з книги: “треба намагатись виконувати волю Засновника сім’ї..., що навчає корисному, що веде по шляху, яким належить йти... ” Гарна книга, нічого не скажеш. От тільки здоров’ю, про яке ви тут щойно говорили, відведено усього десять з майже двохсот сторінок. Чи не замало для Щастя, бодай і сімейного?
– Знаю, знаю, – відповіла, зітхаючи, Людина. – Читала я цю книгу. Ми й справді полюбляємо усілякі секрети відкривати. Розгадали вже їх для особистого і сімейного, творчого і підприємницького, громадського і всенародного Щастя. Для першого і для другого щастя теж секрети розгадали. Це ж ми вигадали, що нахабство – то друге Щастя. От і стаємо нахабами та безсоромниками. Робимось ними де треба, і де – ні. Ще й діточок своїх нахабами виховуємо. І пишаємось тим, і знаходимо іноді в тому Щастя. А насправді... Як і сто, і тисячу років тому, не можемо відповісти на одвічне питання – як жити, щоб бути щасливою людиною? Бо, хоч і переконуємось щодня, що людина народжується для страждань, а все ж вірити у те не хочемо.
– Вибач, Людино. Тепер мушу тебе залишити. Поспішаю он до тих, хто встиг відколупнути свої крихти Щастя. Часу обмаль, але спробую все ж відповісти на твоє “одвічне” питання. Адже, зрештою, для цього я тебе й зупинило. Шукати Щастя не треба. Тому, що я – завжди поруч. І у вільному подиху, і в ковтку чистої води. Я і в крихті хліба, і в здоров’ї, і в сімейному благополуччі. Я – в твоїх дітях, заради яких ти прийшла у цей світ. Я – у всьому, що вас, людей, оточує. От тільки б ви самі мене не руйнували, не вбивали ні свого, ні чужого Щастя ані своєю заздрістю, ні невситимістю, не знищували війнами, ворожнечею, підступністю, жорстокістю, ненавистю одне до одного. Вистачило б мене на всіх, аби не руйнували, а плекали щодня і щомиті не лише своє, а й чуже Щастя, намагаючись керуватись у своєму житті заповідями Всевишнього. Не вбий! Не вкради! Не лжесвідчи! Люби ближнього свого! Шануй батьків своїх! Ото і є справжнє Щастя. Ну, піду я. Мені час до тих, хто слідує бодай одній з цих заповідей. А ти... Ти не ображайся, що я тебе залишаю. І не кидайся мене шукати. Краще подумай над моєю порадою. Гарненько подумай. І тоді я, твоє Щастя, саме до тебе повернусь. Вчиню так, бо знаю і вірю – кожна людина на цій землі гідна свого щастя.
Після цих слів величезна срібляста куля миттєво згасла. Навіть сліду її не залишилось. А перед очима у людини, аж до сяючих вершин, звивалась крута, вузенька, поросла терном стежка. «Піду, – промовила до себе Людина. – Адже я, як і всі на світі, гідна свого щастя».