Сказка о Правде и Кривде

Анатолий Грес
КАЗКА про  Правду - Справедливість та Кривду

                « … Не свідчи неправдиво проти ближнього  свого…»
                Із заповідей Божих
                ***
Колись, давним-давно, у просторій, вічно зеленій долині, з усіх сторін оточеній високими скелястими горами, жили-були незвичайні, небаченої краси люди. Мешкали вони поміж спокійною,  чистою і прозорою як скло  річкою – з одного боку і вкритим заростями, ряскою та очеретами озером – з іншого. Впродовж довгих віків  люди ті залишались сильними та хоробрими, мудрими і добрими, щедрими і щасливими. Диво-річка годувала їх рибою і прибережною рослинністю, тамувала спрагу чистою і смачною водою, а відтак усіх, що народжувались безпомічними та кволими, нагороджувала і силою, і розумом, і хоробрістю та добротою. І завжди, як тільки двоє починали сперечатись, вони прямували до своєї  красуні-річки. А якщо й по дорозі не доходили згоди, то всідались на високому березі, змовкали і прислухались до клекоту води на перекаті. Слухали уважно, терпляче. І тоді звідти до них доносились чіткі й зрозумілі людям слова. Ніби потік клекотить, а вони чують:
     -- Ось ти, красеню, -- зверталась ріка до старшого, -- тут ти безумовно правий. Молодець! – А ти, – річка неначе намагалась остудити гнів молодшого і обдала його міріадами прохолодних крапель, -- не сперечайся.
     Потім – до обох, що вже тиснули одне одному руки:
     -- Любіть, люди, істину. Поважайте матінку -Правду.
     Саме від тих незапам’ятних часів люди почали величати свою річку Правдою-Справедливістю. Шукаючи у власних думках і вчинках істини, незвичайні люди поспішали до річки-Правди, вдивлялись у її чисті води, слухали тихий плескіт хвиль, шум перекатів. І потім вже не наважувались говорити одне одному нічого, окрім істини. Не наважувались не те що вчиняти, навіть думати всупереч справедливості. «Правда світліша за сонце» -- стверджували вони і жили щасливо, радісно та в злагоді. Пили воду з ріки-Правди і жили довго-довго, аж поки…
     Одного спекотного дня двоє рідних братів взяли луки та стріли і подались на полювання. Довго переслідували вони велетня-бізона, аж поки не опинились біля зарослого лозняками та очеретами озера. Ось тут і наздогнала втомленого звіра стріла меншого брата.  Залишалось тільки порадіти вдалому полюванню. Та от біда: кожен з братів твердив, що то його стріла завалила бізона. А довести, чия -- насправді, ніхто не міг: стріли у братів були однаковісінькі, а в серці тварини стирчала лише одна стріла. Довго сперечались брати, а до істини і на півкроку не наблизились. Їм би до річки-Правди  поспішити, та де там! Старший у душі не був певен, що саме його стріла вбила звіра, але визнати себе невдахою чи то соромився, чи боявся. Воно й зрозуміло – зазнати такої слави кому ж хотілося б. Не на жарт розгнівався старший брат і не стримався – ніби ненароком штовхнув молодшого у озеро, що аж кишіло гадами та й почав думати-гадати, що ж скаже батькам.
         Того дня стояла літня спека і вбивцю мучила нестерпна спрага. Та не знав він, що вода у гнилому озері зачаклована. Напився душогуб стоячої, затхлої. Спрагу втамував-не втамував, та й подався додому. Чари по дорозі подіяли, і він з удаваним сумом і гіркотою сповістив батьків, що їхній улюбленець, -- меншенький, -- нібито, переслідуючи звіра, сам до гадів звалився. А як тільки скінчив говорити неправду, озеро з загиблим братом перетворилось в бездонне баговиння, темне, як найтемніша ніч, брудне і вонюче, як вигрібна яма, підле, зрадливе і підступне, як найхитріший ворог. Одне слово – стало найжахливішим у долині місцем. І в ту ж мить над долиною, над рікою-Правдою, над усією землею розкотився нечуваної сили регіт. Аж захмарні вершини від нього затремтіли, аж океанські води з берегів вийшли і частину суші затопили.
     -- Ну, нарешті! – грізно прогуркотіло в усіх куточках планети. – Це – я, я-а! Люди! Це – я, Неправда! Це ви мене народили. І ось я --  з’явилась! І відтепер ви будете у моїй владі. Завжди і всюди! До кінця свого існування!
      Зібрались люди біля болота, слухають жахливі слова Брехні-Неправди, печаляться:
     -- А Правда?! Що ж буде з нашою Правдою? Біда на світі, коли немає Правди, -- бідкаються вони.
     -- Правда? – тут Брехня аж зайшлася від реготу, -- так, вона була вам наймилішою, найдорожчою. Була єдиною для всіх і незрадливою. Була і порадницею, і заступницею. Вона завжди дарувала вам красу і силу, щедро наділяла любов’ю, вірою і надією. Вона була для всіх вас солодкою і найнеобхіднішою у житті. А відтепер буде стільки правд, скільки на землі людей. У кожного з вас буде своя правда. Тільки я, чуєте, я для вас усіх стану єдиною. Відкрито мене майже всі проклинатимуть, а потайки любитимуть . Іноді – сильніше власного життя. А тому Правда для вас з солодкої і жаданої перетвориться на гірку, як полин, і стане колючою, як терен. Не випадково будете  говорити: «Правда очі коле». І, врешті-решт, володарюватиму усім світом я – Неправда, Брехня, Несправедливість. Як захочете, так і називайте. Бо коли одні мене боятимуться, інші любитимуть, коли одні боротимуться і знищуватимуть, інші – знову й знову народжуватимуть. Одні від мене задихатимуться й гинутимуть, а інші не уявлятимуть без мене життя. Отакі ви, люди, насправді. Тож прирікаю усіх вас без винятку до найтяжчого у вашому житті випробування: від народження і до самої смерті шукати не скарбів, не втіх, а отієї вашої улюбленки Правди.
      -- Ха-ха-ха-ха!!! – рознеслось над світами і полинуло в далекий космос.
      -- І звідки така біда?! І що далі робити?!, – бідкались та радились люди. Нарешті вирішили бігти до своєї красуні-річки і там Правди шукати. Подивились, а там… Таке хіба що в казці буває. Замість чистої річки – висохле, брудне річище. А у ньому – замість життєдайної води – яскраві, але холодні, важкі золоті самородки валяються… «Отож бо й воно! – пролунало звідти, зі сторони болота, -- знайте і запам’ятовуйте: коли золото випливає там, де воно сліпить вам очі, тоді правда потопає. У золоті втопилась ваша Правда. У багатстві награбованому  загинула, в землю увійшла-сховалась… Довго ще будете її шукати. Ой, як довго…»
     Налякані Неправдою люди занепокоїлись, але не відразу повірили у її брехливі пророцтва . Та з часом вони почали -таки збуватись. Замість здорових дітей  все частіше народжувались виродки-каліки, замість розумних – вузьколобі слабоумні дебіли. Та навіть з отих «бездефектних» замість людей добрих і справедливих виростали байдужі і жорстокі, безсоромні та брехливі. Часом люди впізнавали Брехню заздалегідь і здалеку, та була вона для них солодкою як мед, бажанішою за хліб, необхіднішою за воду в пустелі. Вони всмоктували її в свої грішні душі і не звертали уваги на породжувані нею трагедії. З кожним століттям, та що там століттям, з кожним роком світ ставав жорстокішим, кривавішим, жахливішим. Він бурхливо поповнювався істотами жадібними, зарозумілими, користолюбними, боягузами та душопродавцями, такими, що назавжди втратили людську честь, совість і гідність. Брат, аби заволодіти спадком, оббріхував рідного брата. Боягуз, аби тільки якось вижити, прирікаючи на мученицьку смерть, оббріхував своїх друзів, близьких і навіть батьків. Інші, неначе божевільні, рвались до влади і роздавали своєму народові брехливі обіцянки. Брехня-кривда заполонила світ по самісінькі вінця. А люди чесні та порядні зі слізьми на очах продовжували шукати Правду. Та справжньої Правди майже ніхто не знаходив. І тоді ті, що не знаходили, гинули від Брехні. А часом, тонучи у відчаї і безвиході, самі накладали на себе руки. Життя без Правди ставало й справді неможливим, -- і для  бідних, і для багатих.
     А що ж Правда? Куди вона поділась і чому сама так довго мовчала?! Чи змушена була мовчати, чи приспав її хтось міцно-міцно? А вона й не мовчала, і ніхто не в силах був її приспати. Але тепер вже не плескотом тихих хвиль у річці, не приємним дзвоном водоспадів, а голосом кришталево чесних людей – співаків, вчених, артистів, письменників, -- щомиті попереджувала людство про найжахливіше зло на землі – Неправду-Несправедливість.
     -- Почуйте мене! -- благала Правда на кожній вулиці, на кожному перехресті, у кожній оселі. – Почуйте мене, люди! Це
ж я – ваша Правда! Одна і єдина для всіх і кожного. Не діліть мене на Правду святу і грішну, на свою і чиюсь, на гірку і солодку, на абсолютну і відносну. Я – єдина! Не можу я бути для одного з вас Правдою , а для іншого – Брехнею. Не можу! Звідси усі ваші біди-нещастя. Не вірте Брехні, що у мене тисячі облич. Це у неї їх безліч: свята брехня, вимушена брехня, навіть, це ж треба, навіть брехня заради правди. Та яке обличчя вона б не одягала, душа у Брехні і справді одна – гнила, трухлява, підступна, вбивча душа. А я… Так, на жаль, я майже ніколи не буваю солодкою. Чи не тому ви мене й не шануєте? Чи не тому так довго і невдало шукаєте?
     Люди уважно слухали, надіялись на Бога, але й самі не зівали і продовжували пошуки Правди, адже життя без неї ставало схожим не на життя і навіть не на існування – воно перетворювалось в земне пекло. Спочатку відчайдухи шукали свою річку-Правду, міряючи тисячі верст вниз і вгору по її висохлому руслу. Та все виявилось марним. Потім люди десь почули нібито Правда на дні моря спочиває. І давай тоді споряджати в морські глибини пірнальників та водолазів. Та й те виявилось марним. Взялись, було, глибочезні колодязі копати. До підземної води дістались, та була вона гірко-солоного смаку з вкрай неприємним запахом і зовсім не схожою на ту, яку пили з ріки-Правди. Зібрались тоді люди громадою та й почали радитись,  де ще можна свою Правду шукати.
     -- Невже ж ото Брехня не брехала, коли пророкувала нам до скону роду людського Правду шукати?! – розчаровано запитували вони одне одного.
     -- Не будемо втрачати надії, -- пропонували інші. –Краще пригадаймо, де ми її ще не шукали.
     -- Залишилось лише два місця, -- подумавши, сказав один мудрець. – Єдине – на землі: у царя. А друге – на небі. Так, так, у Всевишнього. Нічого кращого запропонувати вам не можу.
     Тоді люди вирішили спочатку пошукати Правди у батечка-царя. Ледь пробились до нього зі своїми дарунками. Цар спочатку насуплювався, хмурнів, кректав, та підданих своїх все ж вислухав. А потім лукавенько всміхнувся та й каже:
     -- То ви, значить, своєї Правди по світах шукали? Але чому вирішили, що вона десь тут, у мене зарита?! Ні, люде мій! Ні! Тут, у моєму царстві, є і завжди має бути лише одна – моя Правда. Чуєте? Моя! Моя, а не ваша! А як хто цього не розуміє чи йому цього замало… Накажу… в кайдани! У в’язницю! Отам і будете до скону іншої, своєї Правди шукати. А тепер – геть! Геть звідси, правдолюбці кляті! Я вам покажу правди!..
     Ображені та розчаровані шукачі повертались до своєї задушливої від подихів болота долини ні з чим. Йшли довго і важко. Голодні, знесилені, замучені спрагою, вони падали на коліна і здіймали руки до неба:
     -- Господи! Спасителю наш єдиний! Може Ти прихистив нашу принижену і ображену Правду? Молимо Тебе, Боже, якщо так, поверни її, бо без неї нам все одно не жити!
     Довго і палко молили ходаки Всевишнього. І тоді над шляхом, яким вони повертались, виросла велика дощова хмара, з неї полив густий холодний дощ і загуркотів грім. У тому гуркоті люди почули відповідь Всевишнього:
     -- Не шукайте своєї Правди ані на землі, ані в морі-океані. Не шукайте її й у своїх царів-гнобителів. Навіть у мене, Господа вашого, не шукайте. Її взагалі нічого шукати, бо вона – у ваших грішних душах. Зазирніть туди і самих себе запитайте, чи ж все робите по Правді, по Справедливості? Ото ж бо й воно! З того й почнуться ваші справжні пошуки Правди. Та обов’язково спробуйте викинути із своїх сердець, із свого людського розуму підступницю-Брехню! В оте ваше гниле болото й викиньте…
     Зазирнули люди в свої душі, у свої помисли і вжахнулись, бо там… Ні в казці сказати, ні пером описати!..
Зібрались тоді громадою і мерщій – до болота, щоб Брехню-Несправедливість свою викинути. А там – хто як міг і як умів, так від неї й звільнявся. Підійшов до болота і братовбивця. Та тільки ступив на першу-ліпшу купину, як болото розверзлось безоднею та й поглинуло його назавжди.
     Чи бували ви коли-небудь біля віковічного болота? Чи чули його загрозливе шипіння і булькотіння? То не болото, а братовбивця з болотного пекла у світ людськими гріхами дихає.