ЗОЛОТА РИБКА
– Ну, стара, всьо! Досить! – дід гримнув долонею по столу, аж тарілки підскочили. – Ти вже мене дістала! Ніякого життя від тебе! Ні, ви тільки погляньте – прямо наврипилось. Як оте немовля на молочні зуби: ниє і ниє зранку до вечора.
– Егеж. Тут, голубе ти мій, не те, що заниєш, одиноким вовком витимеш. Сам скуштував, як тепер пристарілих лікують, сам бачив яким чортом на нас в маршрутках дивляться. Чи може тебе, дорогенький, жебрацька пенсія влаштовує? Ну, чого онімів?
– Ти ба, як на болючі місця тиснути навчилась! Може я тобі ту пенсію призначав?! Та побійся бога: нам же перед виборами підкинули. Нехай якусь дещицю, а все ж… То чого, питаю, хникати, та ще й мене гризти? Якось воно буде. Якось, чуєш, проживем. Віка свого дотягнемо.
– Авжеш, авжеш, – скрушно похитала головою баба. Помовчала. Втерла скрюченою рукою слізливі очі і тихо, але в’їдливо додала: – На яку тільки холеру отой холодильник? Пригадай, коли востаннє він м’ясо чи ковбасу бачив. Не хвости та ратиці, а справжнє м’ясо. Курку, чи хоча б якусь рибину.
– Пхе! Теж мені – проблему вишукала. Ти ба, м’яса вона не бачила! То сходи, золотко, – примруживши лукаві очі, дід єхидненько всміхнувся, – збігай, кажу, на базар. По м’ясних рядах поштовхайся. І навештаєшся, і на те м’ясо надивишся скільки душі замайнеться. Хоч щодня, хоч сто разів на день туди пхайся та налюбовуйся. Аби тільки мене не гризла та оченята від цін не повилазили. А що не в нашому холодильнику…
Тут дід довгенько кахикав, шкріб п’ятирнею зарослу потилицю, а потім тицьнув у стелю вказівним пальцем і повчально промовив:
– Так воно ж, рибонько… Воно, чуєш, може й краще. Бо ото таки вірно кажуть: лиха без добра не буває.
– А щоб тебе! – аж затряслась баба. – Ти ба, який вумний! А чому від борщу без м’яса ніс вернеш? Лиха йому, бачте, не буває… Е-е…
Та дід, одначе, тих дорікань ніби й не чув і впевнено вів своє:
– Чому, кажу, краще? – він кинув на бабу побіжний жалісливий погляд, витримав паузу і продовжив: – Воно, звичайно, звісно: ти у мене – рибонька. Але погодься, давно вже не піранья. Ага, зазирни собі в рота. Може те м’ясо єдиним зубом жуватимеш?
Дід глузливо всміхнувся і змовк, а баба сердито сплюнула і виразно повертіла пальцем біля скроні:
– И-и, безсоромнику! Де розумному горе, там дурневі сміх. Подивись спочатку на себе.
– А по-друге, – взявся переконувати далі дід, – коби, скажімо, і поставили тобі штучну щелепу. Коби навіть з вічними зубами. То й що? Великою наукою он давно доведено: женщини, вони… ні від чого так швидко не старіють, як від м’яса. А яка, скажи, совремйона жінка не мріє залишатись вічно молодою? До того ж… Подейкують, нібито вегетаріанці десь так років на десять живуть довше. Ти ось що... Ти, голубонько моя, бодай на старість зрозумій: хіба у м’ясі розкіш чи у тій “елітній” ковбасі радість? Хіба, рибко моя, у маслі та сметані щастя?
– Авжеж, авжеж! Як по-твоєму, то в мінералці. Вона ж , до речі, як і в “світлому минулому”, вдвічі дорожча за молоко.
– Хе! Що не в мінералці, так це достеменно. Та, як сказано в писанії, не хлібом єдиним має жити людина. Не хлібом, сонечко. А ми з тобою недоїдків по смітниках, як декотрі, не шукаємо. В багні на базарі чи під церквою з протягнутою рукою не сидимо. До того ж , нового президента обрали. Тут би й порадіти, а ти…
– А що я? Краще пригадай, у яких черевиках і куртці на ті вибори пхався. Та воно, бач, хіба в них щастя?
– Так, так, рибонько, – дід враз повеселішав, пожвавішав і неначе помолодшав, – воно у всьому, що не пов’язане із шлунком, шмутками та грішми. Щастя… категорія тонка. Як мовиться, ні на смак, ні на дотик. Одне слово – духовна.
Копирсаючись виделкою у пісному, аж синьому, картопляному пюре, дід довгенько ще філософствував на улюблену тему. Розповідав про людське щастя взагалі, про пенсіонерське – зокрема. Називав бабу і рибонькою, і золотком, і чепурушечкою, а перед собою бачив оту злющу старуху з казки, що врешті решт лишилась біля розбитого корита. Ось і зараз. Та ні за що не змовчить і не поступиться.
– Нам би, – каже, – діду, пора якогось килимка придбати, чи що. Бо цей ще з весілля топчемо. Боронь боже, не буде чого й під домовину покласти.
Помовчала. Позітхала. Позиркала з-під лоба на діда. А потім так, неначе уявила себе отою ненажерливою старою з казки, несподівано додала:
– Воно, голубе мій, як по великому рахунку, то не завадило б у домі бодай хирявенького ноутбука мати. Можливо, тоді і до інтернату підключилися б.
– Інтернету, стара. Ін-тер-нету! Ото даєш, їй богу. Тобі однаково, що хілер, що кілер, що сікстинська мадонна, що секс-діва.
– Еге ж, еге ж. І я про те ж, – зітхнула мрійливо баба, – ото життя було б. Справжній рай! Як у тій казці. Закортіло, приміром, з рідним народним обранцем, а то й президентом поспілкуватись, тисни на клавішу і – “ноу проблем”. Одне слово – компутор! Ось чого нам, діду, для повного щастя не вистачає. А м’ясо, ковбаса… Та ще для старих… Нам би отого твого, духовного, щоб не хлібом єдиним. Єднання, спілкування, опщенія…
Від подиву у діда відвисла щелепа, а окуляри самі полізли на лоба. Невже, думає, переконав? Невже нічим більше не дорікатиме?!
– Нарешті! – перехрестився він. – Нарешті і я переконався, що щастя, це коли тебе розуміють. Повір, стара, коли б ото не всі мої інфаркти та давлєнія, не кляті склерози та силікози, то чи вклонявся б отій принизливій пенсії? Ще й як заробив би. І на свою віагру, і на твій компутор. А так… Де тих грошей взяти, ніяк не збагну.
– Не прибідняйся, дорогенький. І не прикидайся. Адже завжди, коли остання надія збиралась нас покинути, виручала твоя світла голівонька. Та кінчай ти нарешті у тому пюре ковирятись. Поворуши краще звивинами. Дивись, щось таки придумаеш. Як пити дати викрутишся. А ні, то вибачай. Тоді, як у тій казці, йди з поклоном до золотої рибки.
Та й розсміялась. Весело так розреготалась, як ото ще в молодості, коли вони вперше ночували разом на копиці сіна. Дід нічого не відповів, а тільки всю ніч крутився в ліжку, важко зітхав, буркотів якісь невиразні, але добре відомі в народі слова. Не інакше, як навіть уві сні до нестями напружував свою прозору пам'ять. А за сніданком виглядав невпізнаним: був незвично мовчазним і увесь час загадково посміхався. У мовчанку гралися доти, аж поки баба не витримала і першою нагадала про вчорашню розмову.
– То як, старцю, щось за ніч надумав? Чи підеш до нашого озера золоту рибку ловити?
Вона посміхалась, але презирливо примружене око і розпач в голосі нічого доброго не віщували.
– А що тут думати? Нема чого думати. Йти мені нікуди не треба. Не даремно ж усе життя тебе золотком та рибонькою називав. І виходить, бабо, що ось вона, золота рибка, переді мною. Тож найсокровеніші свої бажання заявлятиму тобі. А попервах пригадай, кого наш новообраний обіцяв після воцаріння найвідчутніше ощасливити? За три рази вгадай?
Баба цікавилась політикою не більше, аніж позаторішнім снігом. А все, що стосувалось державних так званих пільг, різних там компенсацій, субсидій, індексацій та інших тимчасових подачок, навпаки,тримала в голові як у скарбниці. Тому, не задумуючись, впевнено відповіла:
– Та кому ж іще?Військовим. І служивим, і тим, хто відслужили. Та ти й сам знаєш.
– Е-е, холодно, стара. Холодно.
– Гм... Ну тоді... Матерям-одиначкам, багатодітним.
– Тепліше. Вже тепліше, але... Воно то так, але ж трішечки не так. Ну, пригадай. Він тоді ще на памперси наголошував, бо знає, які вони дорогі. Ну...
– Кажеш, найбільше? Більше ніж військовим? – А-а-а! Пригадала, – баба блимкнула своїми голими яснами, дрібненько засміялась і глузливо додала:
– Народжуй, діду, дитя і відразу матимеш мою трирічну пенсію. Так, так. Я підрахувала. Але до чого, скажи, тут ми? Кожному овочу свій час, голубе.
– Саме тут, і саме – ми, – дід насупив брови, опустив очі на затоптаний килимок. На блідому обличчі з'явилась ледь помітна тінь досади.
– Ось що я тобі скажу, стара. У людей он і діточки, і внуки. А у нас їх ніколи не було. Один бог відає, за які гріхи нас так покарав. Але у тому, мабуть, не так наша вина, як біда. І, може, якраз прийшов час все поправити. Як кажуть, одним пострілом та двох зайців відразу. Га? От уяви на хвильку – народжуєш ти дитятко. А краще – двійко. Сина і доньку...
– Тьху на тебе, старий пень! Тьху, тьху! – замахала руками бабця, зарепетувала на всю кімнату, неначе дід збирався вдруге полишити її недоторканості. – Ич, розмріявся! Безсоромнику! Правду кажуть, що з літ, то й з розуму. А щоб тобі, старий бовдуре, поприщило! Щоб ти!...
– Ба яка! – ледь зупинив її дід. – А ще вчора “світлою голівонькою” мене величала. Ти ж спочатку вислухай, а вже потім обзиватимеш...
– Віагра, телепню, тобі не по серцю, а мені не по кишені. А діток, до твого відома, народжують не спідниці, а ті, хто в них зостався жінками. А з мене, вибач, вже така жінка... Як ото з тебе парубок.
І знову розсміялась. Той сміх хоч і був довгим і гучним, та цього разу – з відчутним гірким присмаком. На бабиних очах проступили скупі, ледь помітні сльози. Дід поволі підвівся і підійшов до старої.
– Та ти, рибонько, не ображайся. Заспокойся, любесенька моя.
Він ніжно, як колись у молодості, гладив її білу, як сніг голівку. Нарешті важко зітхнув і тихо промовив:
– І про твій вік, і про своє серце пам'ятаю. І ні з якого глузду не з'їхав. І бажання моє – ніяка не маячня. Наука – велике діло. А тому, як ти кажеж, ноу проблем. Завагітніти без моєї віагри і навіть без мене зможеш. Сподіваюсь, про “діточок з пробірки” що-небудь чула?
Баба ледь себе стримувала, але сиділа мовчки і ловила кожне слово чоловіка. А той посміливішав.
– От я й кажу: тобі залишається тільки виносити. І, вважай, дєло в шляпі. Так... Вісім тисяч! А якщо... трійня? Такі, слухай, гроші на дорозі не валяються. От тобі і новий килимок, і відік, і компутор з інтернетом. А знаність у світі! А реклама! Усього й не перелічити. То що, золота моя рибонько? Погоджуйся. А там... Поживемо – побачимо. Наука на місці не стоїть.
Минув рік. Холодного і вогкого осіннього вечора перед стареньким телевізором куняв у допотопному лозяному кріслі давно нестрижений і неголений сивий дідусь. З напівпорожніх кімнат віяло незатишністю і пусткою.Усюди панував безлад. В квартирі не було ані нового килимка, ані комп’ютера. Не було тут і бабці. Не шурхотіли, як колись, по підлозі її дрібненькі обережненькі кроки. Не бринів її немічний, з лагідною докорою голосочок. Дивно: неначе й не було тут ніколи дідової золотої рибоньки. Тепер з екрана до старого говорив хтось чужим, холодним голосом. Та дід нічого не чув. З його висохлого, зарослого обличчя не сходив вираз радості і глибокого блаженства. Час від часу на пересохлих вустах з'являлась по-старечому мудра, самовідречена посмішка. У тому солодкому, лякливо-короткому сні вдівець бачив себе красивим, дужим, з буйною шевелюрою парубком. Він стояв на своєму улюбленому місці біля синього-синього, як бабині оченята, озера і всміхався ніжним променям весняного сонця, безмежній глибині неба і золотій рибці з обличчям його судженої. Виходячи з прозорої, як кришталь води, вона теж посміхалась і несла на своїх рожево-золотих плавниках двійко немовлят. Сина і доньку.