Мелодия любови або КУРИ НЕ ВИННІ
Гумореска
У ту неповторну, краще б сказати – золоту пору своєї молодості, коли сімейний хомут ще не тер мені шиї, я жив на околиці Озерного – древнього і красивого, як сама назва, містечка. Мешкати тоді довелось у приземкуватому будиночку, кожна з трьох квартир якого межувала одна з одною і мала свій окремий ґанок. Вікна, обрамлені наличниками з різьбленими візерунками, дивились не на тиху вуличку, а у просторий, півколом оточений сарайчиками та хлівцями, двір. Там постійно то ґелґотіло, то мекало та хрюкало, то кудкудахкало і кахкало. Одним словом – на задвірках вирувало своє, тваринно-пташине життя. На тлі непривабливих господарських споруд будиночок з дерев'яними ґанками аж ніяк не виглядав древнім замком, та жити у ньому, як кажуть, було можна.
Так то воно так, а про одну цікаву особливість того помеш-кання згадати все ж варто. Стіни, що відмежовували одну квартиру від іншої, не тільки не гасили тамтешніх звуків, а навпаки – ніби навмисне підсилювали їх до неможливості. І мої холостяцькі вуха мимоволі вловлювали щонайменший за дощатими перегородками шерхіт, найтихіше зітхання, найстриманіший сміх. А там, за стінами... Частіш – звечора, а бувало й упродовж усієї ночі коїлось щось неймовірне. Тільки-но на землю опускався вечір, як то з одного, то з іншого боку починало щось потріскувати. Щось ляскало, гецало і поскрипувало. Хтось приглушено розмовляв, уривчасто сміявся і солодко зітхав. Байдужим до усього того міг лишатись хіба що глухонімий. Та чи не найбільше мою молоду, вразливу уяву розпалювало енергійне, сором'язливо-ритмічне порипування чи то розсохлої дорешти дерев'яної підлоги, чи старезного, що бувало у бувальцях, ліжка. Там, роз'ятрюючим душу звукам, як у злагодженому дуеті, вторили тихі зітхання, що згодом переходили у солодкі, нестримні зойки.
Таке майже щоночі коїлось у квартирі зліва, де за тонкою перегородкою мешкала молода і поки що бездітна пара. Він, середнього зросту, трохи клишоногий, жвавий, мов горобець на морозі, молодик без своєї кращої половини ніякого іншого життя, мабуть, собі не уявляв. І якщо навіть на людях, серед білого дня не втримувався від спокуси поплескати дружиноньку по круглих, як дозрілі херсонські кавуни, сідницях, чи бодай доторкнутись переповненої розкішним товаром пазухи, то що вже там говорити про ніч та ще й у затемненій власній квартирі. Ото й не дивно, що незвичайна мелодія кохання стихала у них десь після опівночі, а то – і на світанні. Іноді та дивна симфонія знесилено вщухала лише з першими променями сонця. Двері ґанку тоді тихо рипіли, і на порозі у білій, напівпрозорій сорочці з'являлась кругленька, але досить-таки струнка жіночка. Густе русяве волосся довгими пасмами спадало на її білу шию і напівоголені плечі та спину. Напевне, вона подумки лишалась ще в палких обіймах свого суд-женого бо, солодко потягуючись, примружувала від задоволення оченята і, як збалована кицька тягла щось протяжне і ніжне. Тим часом на високі груди щасливиці сипались перші сонячні промені і забарвлювали їх у ніжнорожевий колір. Здавалося, оті привабливі гострі горбики непомітно попротикали тонку тканину шовку і тепер радо вмиваються вранішнім сонячним сяйвом. Жінка всміхалась сонцю і в такі хвилини була схожа на казкову чаклунку. Тоді я з великим зусиллям, боязко і сором'язливо від-водив очі у бік і підсвідомо, але по-доброму заздрив клишоногому. А вона тим часом хапала поділ нічної сорочки, підіймала його вище колін і, підстрибуючи немов пустотливе дівчисько, бігла до ледь примітного в заростях дикої акації дерев'яного сарайця, поспіхом його відчиняла і лагідним таким голосочком починала виводити:
– Тю-у-ті. тю-у-ті... тютіньки:.. Ах, ви ж мої дорогесенькі!.. Мої ж ви золотесенькі! Виходьте, виходьте. Пе-е-тю! Пет-юу-ньо! Сокіл ти мій сизокрилий... На подвір'ячко, любесенькі... На подвір'ячко...
І величезний сірий півень з широким і червоним, як мак, гребенем, ніби розуміючи людську мову, поважно виводив на подвір'я увесь свій гарем. Над довкіллям неслось дзвінке і звичне вранішнє “Ку-ку-рі-ку!”
А десь годиною пізніше гримали двері іншого ґанку і на поріг виповзала худорлява, сутулувата жінка років тридцяти, тридцяти п'яти. На похмурому обличчі закарбувались відбитки безсонної ночі. Жердина в сукні довго протирала очі, позіхаючи, зупинялась посеред двору і прислуховувалась до цокотіння вогняночервоних голландок за металевими дверима свого сараю. Зазвичай їх випускав і годував чоловік худорлявої. Та ось вже більше місяця десь на заробітках він кував гроші, і впродовж його одісеї ніяких збуджуючих уяву звуків з їх квартири не долинало. Натомість, відтоді дружина заробітчанина, прямуючи щоранку до сараю, не-вдоволено бурмотіла щось собі під носа, а з-під її ніг у кущі кожного разу летіли то консервна банка, то порожня металева мисочка, то перевернуте коритце для води. Не встигши відчинити двері сарайця, жінка вибухала справжнім вулканом гніву і проклять.
– А ви-и-здихали б ви по усьому білому світові! Де ви тільки взялись на мою голову?! Киш, заразо! Щоб ви ще в шкаралупах позасихали! Киш, кажу, щоб вас!..
Довго ще витала над двором гнівна і іноді далеко не жіноча лайка. Спостерігаючи все те, я ніяк не міг второпати, в чому ж їх, отих красивих створінь, вина. Чим так дістали свою неврівно-важену господиню? У такі хвилини навіть мені робилося боязко, і я не наважувався показуватись їй на очі. Я непомітно поспішав на роботу, а з двору й далі неслось на всю околицю:
– А-а! Їсти вам, тварюки?! Он, сусідський город – поруч, отам, кляті, і пасіться! Киш, гадино! Киш, кажу!
І отак – щоранку, день за днем, тиждень за тижнем. Та час минав, і моя спостережливість нагородила таки мене неоціненним житейським досвідом.
Десь на початку осені заробітчанин нарешті повернувся додому. Те довгоочікуване повернення, як і годиться, було відзна-чене досить гучною вечерею. А потім... Людоньки, що то було! Що творилось там за дерев'яною стінкою. Пружини металевого ліжка спочатку на когось несміливо скаржились. Потім вони лая-лись, як лаялась до цього щоранку тимчасова вдовиця, і, насамкінець, ліжко слізно благало дати йому бодай хвилину перепочинку. Та – дарма! Все починалось спочатку, і за стінкою все змовкло аж на світанку. Цього разу я майже не спав і чекав появи на порозі змореного бурхливою нічкою чоловіка. Та ось розчинилися двері, і у передсвітанкових сутінках на сусідському ґанку з'явилась знайома жіноча постать. Враз помолоділа. Де й поділась сутулість. З обличчя не сходив вираз внутрішнього задоволення і втіхи. Крокуючи до сараю, вона підняла перевер-нуте металеве коритце і, загадково всміхаючись, поставила його на місце. А не доходячи до курника, на увесь двір заспівала:
– Тютіньки, тюті, тюті, тюті! Виходьте, мої любі! Виходьте, дорогенькі! Зараз я вам... і пшенички... і водички...
Наступної миті жінка ніжно гладила шию зухвалого ґалаґана, котрий встиг вмоститись на її гострих колінах.
“Оце так так!” – дивувався я несподіваній метаморфозі. Хоча, як подумати, то ніяким дивом тут і не пахло. Звичайнісіньке людське життя. А ще – справжня любов. І хто, скажіть, візьметься визначити, у кого вона була міцнішою? У тих молодят, котрі гралися нею, немов діти цікавою іграшкою і смакували, як дорогу цукерку? Чи у інших, котрі після пекучої розлуки не тільки отак несамовито любились, а й повернули свою любов оточуючому їх світові? Та як би там не було, я тоді вирішив остаточно: якщо моя майбутня дружинонька ні з того, ні з сього гримне дверима, чи ненароком накинеться на курей, знатиму напевне – ні, не вони, не кури винні!