Кайф

    «… Розмаїття сюжетів і злободенність як поетичних, так і прозаїчних творів Анатолія Греса дають підставу говорити про їхню роль у очищенні людської душі від бруду, що так безжально нищить в ній усе чисте і святе. А соціальну вагомість такого твору як “Кайф” взагалі важко переоцінити. Змальовуючи долі молодих, загалом – здібних і талановитих людей, що потрапили в тенета наркоманії, автор робить спробу докопатись до глибоких коренів цього зла, відшукати ефективні засоби його попередження і викорінення. По усьому роману червоною ниткою проходить думка, що це – справа всіх і кожного. В однаковій мірі – батьків, які народжують дітей, школи, яка їх потім навчає і ... мала б виховувати, держави, яка хоча б  не створювала благодатного ґрунту для паростків цієї зарази, зрештою – усього суспільства, жити в якому за принципом “моя хата скраю” просто недопустимо. А що проблема ця стосується кожного з нас без винятку, незалежно від статі, віку, уподобань, соціального стану і т. ін., переконуєшся майже щодня. Переконують у тому і сторінки “Кайфу”, і саме життя.

                Галина Грес , «З любові і муки»,
                Кривий Ріг, Вид. «Мінерал», 2008 р.





              ISBN 978-966-620-264-5



                Частина перша



КРОКИ   В   ПЕКЛО

«... коли б знали вони, які фізичні і моральні муки несуть з собою "звеселяючі" токсичні речовини, то, без сумніву, вжахнулися б. Але хто, як не ми з вами, повинен розповісти їм про це, попередити їх...»
Л.Богданович, Доктор медичних наук.


ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Сергійко сидить за столом, але дивиться не в розгорнуту книгу, а у широко відчинене вікно, за яким сміється і плаче, скрегоче і вирує, немов ранній весняний потік, шалене, розбуджене новим днем, міське життя. Сергійко замріяно мружить очі. Та ось до скроні несподівано доторкується тепла материнська щока, волосся куйовдять ніжні руки і повертають хлопця з країни мрій у буденну дійсність.
–  Ма-а!.. Ну мам... – Сергійко вертить головою,  втягує її поміж гострих кістлявих плечей, намагається ухилитися від маминих поцілунків. – Ну все, мамо, все! Ти  краще скажи, – широкі чорні брови юнака сходяться на переніссі, – краще пригадай … На обіцянки що? Можна вже  й наплювати?..
–  Що за безглузде питання, синку? – щиро дивується Віра Петрівна. – Зазвичай, порядна людина собі цього ніколи не дозволить. Як кажуть, давши слово – держись, не давши – кріпись.
– Хочеш сказати, сказано --  зав’язано? Чи не так? Тоді, – широкий лоб Сергійка знову морщиться, – тоді пригадай, що ти обіцяла ще взимку?
Віра Петрівна замислюється. Від її уважного погляду не сховався ледь помітний промінець надії, що ковзнув по обличчю сина. А Сергійко вмить заговорив голосно, поспішно, так, наче й спрвді побоювався, що мати не захоче вислухати його до кінця.
– А ти, ти, ма, Льошку пам’ятаєш? Пам’ятаєш?! Ну, той, що заходив до мене на минулому тижні. Рудий такий... Увесь в ластовинні... Ще так чемно до тебе вітався…
–  Пригадую, пригадую. Ще б не пам’ятати: пиріжки мої як за себе кидав. Щоправда…   дивний якийсь, з ніг до голови ланцюжками, бряцалками різними обвішаний. Вражаюча персона, нічого не скажеш. Але до чого тут мої обіцянки?
– А до того... – Сергійко ніби відчув, що бовкнув якусь зайву непристойність, і його щоки спалахнули вогнем, великі очі враз сховались під дахом густих вій. Трохи помовчавши, він тихо заговорив. – Льоха, ма, справді особистість. Він поступив, було, у технікум, але... Коротше, предки не звернули на це уваги і віддали його в десятий. А бачила б ти, який у Льохи “маг”! Предки приволокли з загранки. Рудому на День народження подарували... А які у Льохи записи! Від них всі наші у захваті!
– Уявляю... Від тих записів – голова гуде. Окрім брязкоту та виття у тій музиці, певно, ні мелодій, ні ритмів, ні…
–  Та що ти розумієш  в сучасній музиці?! – Сергійко аж підскочив і почервонів. – Ні, ти, звичайно, заслуховуєшся Пугачовою, Леонтьєвим, Кобзоном. – Та чи говорять тобі щось такі імена, як Джон Леннон, Пол Макартні, Курт Кобейн!? Чи чула  хоч краєчком вуха про Джиммі Хендрікса та його “хеві-метал-рок”? Знаєш, ма, у Льохи є записи майже всіх рок-груп, усіх альбомів “Нірванни”.
– Ну, досить, Сергійку. Нічого мені такими нісенітницями голову забивати. Ти щось все – навкруги та довкола: що я там взимку тобі наобіцяла, говори?
Віра Петрівна сіла за стіл і уважно подивилася сину у вічі. А він знову сховав очі і не поспішав нагадувати про її обіцянку. Ледь стримуючи роздратування, мовчала й мати: “Ти ба, я його Куперів не знаю! Його Мейсонами не цікавлюсь! Теж мені меломан...” Нарешті Сергійко підвів голову і заговорив.
–  Гаразд, ма. Я скажу. Тільки ти … не гнівайся і не ображайся. Розумієш, увесь наш клас у фірмових джинсах ходить. У фірмових!.. Розумієш? А ти … обіцяла... Думав, сюрприз до Дня народження готуєш...
– Ах, он воно що! Джинси! Так би й сказав. Але ж фірмові влетять нам в копієчку. Ох-хо-хо... А, може, синку,  звичайними обійдемось? Ну, сам подумай: я у тебе хто? Бізнес-леді, королева бензоколонки? Чи може ночами золоті зуби клепаю?
Віра Петрівна, намагаючись щось пригадати, враз змовкла. На її ще молоде і вродливе обличчя впала тінь розчарування. За хвилину вона рішуче підвелась, витягла з шафи перев’язаний стрічкою пакет і, всміхаючись, підійшла до сина.
–  Ось, синку... Візьми. Це від мене. То таки правду кажуть, що книга – кращий подарунок. Джинси зносяться й викинеш, а книга вчить, як на світі жити. Не знаю, як там ваш Мейсон, а от Максим Горький казав: “Усім кращим в мені я зобов’язаний книгам”. А ще стверджував, що книга – чи не найвеличніше диво з усіх див, створених людством на шляху до щастя. Вітаю тебе, синку, з днем народження!
Іменинник, ухилившись від материнських поцілунків,  нетерпляче розкрив пакунка і здивовано прочитав:
– “У світі відринених”?! Навіть так? Записки колишнього каторжанина Петра Якубовича? Цікаво, цікаво... Дякую, ма!..
З першої сторінки книги на Сергія дивились добрі, оповиті смутком очі. Вони неначе закликали до спілкування.
– Я теж десь читав, що книга – то ціле суспільство. Але вибач, мам, ніяк не второпаю, чому оце ти вирішила занурити мене у  “благородне” товариство …  відринених?
–  А, знаєш, синку?..  У житті, як на довгій ниві. Життя, як та стерня, не вколовши ноги, не пройдеш. От, почитаєш цю книгу, багато чого зрозумієш. А поживеш -- і сам переконаєшся.
– Звичайно ж, почитаю. Може, дізнаюсь, як уникнути в’язниці та каторги. А за подарунок, – Сергійко підвівся і вимушено всміхнувся, – за подарунок спасибі. Ні, правда, – книга, мабуть, цікава. А джинси... Може, ще десь на чомусь зекономимо. І тоді! Тоді і я виглядатиму модно.
– Ну, от і добре, синку! От і гаразд. Іди, погуляй. Ось…
Вона покопалась у гаманці і, знічено всміхаючись, промовила:
–  Ось... Може в кіно з хлопцями чи на дискотеку. Та пригости їх морозивом. І не кисни ти, ради бога! Купимо ми тобі джинси. Обов'язково купимо.
– Все нормально, ма. Все  о'кей! Сама не кисни.
Він легко вловлював найменші коливання маминого настрою, її ледь помітні душевні негаразди і тривоги. Вловив і оці, погано приховані роздратування і невдоволення. А так хотілось, як колись, маленьким, притиснутись у цю хвилину до її грудей і відчути на своїй голові материні теплі і ласкаві руки. На його обличчі з'явилась ледь помітна посмішка, і він тихо повторив:
– Дякую, мамо. Від усієї душі...
Довгий дзвінок у двері примусив обох здригнутись. Переглянулись. Сергійко відразу спохмурнів, обірвав розмову і визирнув у двір. Там нікого не було.
– Відчини, будь  ласка, – Віра Петрівна враз заметушилась, обличчя їй вкрилось рожевими плямами. Боячись зустрітися з сином поглядом, вона запитала:
– Ти що, когось запрошував?
У цей, його святковий День, Сергійко нікого не запрошував, але двері відчиняв з таємною надією. На порозі, ухопившись руками за одвірки, стояв, похитуючись, худорлявий, середнього зросту чолов’яга. На зарослому обличчі виділявся гачкуватий, темно-фіолетового кольору ніс. Від непроханого гостя тхнуло неприємними запахами горілчаного перегару і тютюнового диму. Він відверто нахабно посміхався і мружив маленькі закислі очі. Це був Степан Іванович, колишній материн товариш по роботі. Жив він по сусідству, у своїй напівпорожній квартирі, і останнім часом ніде не працював.
– А-а-а! Це ти, Сергуню? Ну, привіт, мужик, привіт! – протягуючи хлопцеві руку, п’яничка відразу поліз цілуватися. – А-а-а …  маман?..  Вдома?
Сергійко аж затремтів від люті. Мабуть, аби здаватись трішечки вищим, він підняв голову і підсвідомо стиснув тремтячі кулаки.
– Ну, чого втупився?! Мати, запитую, вдома?! – гаркнув роздратовано зайда. Його обличчя несподівано розпливлось в єхидній посмішці, і він тихо засичав:
– А що це ми сьогодні... такі красунчики? Га? Ну, всьо, всьо, малюк! – і, відштовхнувши хлопчину плечем, побрів у кімнату.
За два роки вимушеного спілкування Сергійко встиг зненавидіти цю людину усім своїм єством. Ота невимовна ненависть підлітка, пошарпаного драмами власної сім’ї, народжувалась його безтямною любов’ю до матері. Він любив Віру Петрівну своєю, синівською любов’ю. Любив за щирість, доброту і непідробну ласку. Він вважав її найкрасивішою з усіх жінок, яких тільки знав, і ладен був любити тільки за те, що вона була його матір’ю. Але ніяк не міг збагнути одного, чому це вона, така красива, така розумна й розсудлива, ні з того ні з цього погодилась на стосунки з цим нахабою? Що змушує її догоджати негіднику всупереч своїй волі? Звідки ж недосвідченому підлітку було знати, що його матір і дядька Степана пов’язали найміцніші і найжахливіші ланцюги – одинокість та непотрібність усьому оточуючому світові? Кілька років тому у Степана Івановича була цілком пристойна сім’я. Не так, щоб повністю щаслива, та все ж –  власна сім’я. І от, згодом, чоловік став помічати, як його благовірна все ретельніше готується до роботи. Звечора – манікюр, модна зачіска, живильна маска для обличчя. Уночі – ніякої тобі взаємної близькості. Вранці – годину з праскою біля суконь, ще більше – біля дзеркала з кремами та помадами. Усе це змусило Степана Івановича вдатись до крайнощів: він почав шпигувати за власною дружиною і врешті-решт застукав її на гарячому. А дружина, замість того, щоб покаятись, у відповідь:
– Так! Так! Зрадила! Та я тобі з самого початку зраджувала! Ну, то й що?! Що!? – кричала вона на всю вулицю. – Хіба ти чоловік? Ганчірка! Я залишаю тебе і йду до справжнього чоловіка! Ось!!!
Такої образи, такого сорому і принижень Степан Іванович знести не міг. Він тоді не втримався і жорстоко побив свою “кращу половину”. А вже під вечір того ж таки дня в міліції з’явилась заява про побиття та акт медичної експертизи. Невдовзі відбувся й суд. Після оголошення вироку, в якому усю вину за сімейну драму було покладено лише на нього, Степан Іванович чи не вперше добряче напився. Спочатку Віра Петрівна чула, як за стіною лунали досить-таки сумні пісні. Потім – найнепристойнішими словами обзивались та проклинались жінки і увесь білий світ. І раптом – все стихло. Тривожна здогадка підштовхнула Віру Петрівну до сусідньої квартири. Вхідні двері були розчинені навстіж. Від побаченого жінка на мить заклякла на місці, а потім почала рішуче діяти. Ні, вона не кинулась викликати “швидку”, не кликала когось на допомогу, а, схопивши ножа, сама перерізала мотузок, на якому висів сусід і взялась за штучне дихання. Першим, що побачив самогубець після повернення з того світу, було схилене над ним заплакане обличчя Віри Петрівни. Відтоді вона побоювалась лишати сусіду наодинці. Можливо, й не трусилася б отак за його шкіру, якби знала, що двічі на своє життя самогубці майже не зазіхають. А Степана Івановича все сильніше тягнуло до цієї одинокої жінки. Довгими зимовими вечорами між ними точились спокійні, невимушені розмови, в яких дві одинокості мали щастя ділитись своїми скупими радощами та щедрими печалями. Все частіше, сидячи за пляшкою недорогого вина, вони любили наспівувати одну й ту ж модну у ті часи пісеньку:
               “  ..Просто встретились два одиночества,
Развели у дороги костер.
А костру разгораться не хочется...
Вот и весь, вот и весь разговор. ”
Пісенька якнайяскравіше віддзеркалювала їхні непрості долі. І все, можливо, було б добре. Та на стосунки, що складались у цьому живому трикутнику, впливали щонайменше ще два фактори. Сусід не на жарт пристрастився до спиртного і вважав за краще усі свої негаразди топити в чарці. З одного боку він був глибоко вдячний тій, котра врятувала йому життя і погодилась ділити його біду. З іншого ж – тією людиною була жінка. А будь-яка жінка після зради власної дружини стала для нього втіленням диявольської підлості. Віра ж Петрівна, будучи людиною добродушною, бачила у своєму сусідові не тільки покинутий острівець у морі людської одинокості, а й нещасного, якого будь-що треба рятувати від жорстоких життєвих штормів.
Та нікому з них і в голову не приходило рятувати іншу, найменш захищену людину. Спочатку Сергійко втратив тата. Тату, тату! Що думав ти, коли, не вагаючись, кинувся рятувати двох хлопчаків, які провалились на тонкому льоду? Думав, мабуть, тільки про них. І врятував. А от сам... Водолази знайшли його тіло тільки навесні, коли скресла крига. Ота немилосердна смерть забрала у Сергійка найдорожче; мудрого порадника, надійного захисника, найвірнішого друга. Відтоді хлопець почав жити у своєму, щільно замкненому, недоступному для інших, просторі. Той простір обмежувався трьома глухими кутами: домівкою, школою і вулицею. Особливих друзів у хлопця не було, і на те існували свої причини: серед багатих він був бідним, серед лінивих – старанним і настирним, серед бешкетників – скромним і ввічливим. Чи від того, що він почав дорослішати, чи від появи у їхньому домі Степана Івановича, спільних тем для розмов з матір’ю майже не лишалось. Їх замінила вулиця з усім своїм розмаїттям, зі своїми дикими і невблаганними законами. Інакше не могло й бути, адже варто було пияку переступити поріг, як мати перевтілювалась. До того мовчазлива, зажурена, заклопотана, вона враз ставала веселою і енергійною. А за нього, Сергійка, ніби й зовсім забувала. Особливо боляче сприймались хлопцем спроби Віри Петрівни випровадити його, коли це було їй потрібно, на вулицю. Пропонувала піти, як вона говорила, “подихати киснем”. От і сьогодні – у нього День народження, а вона... Аж розсипається перед цим покидьком!..
– ОЙ, Стьопо! Де ж це ти так, дружочок?! – почувся з кімнати її схвильований голос. Де ж ти цілісінький тиждень пропадав? Я вже не знала, що й думати! Всі лікарні обнишпорила, навіть у міліцію зверталась. А у нас, Стьопо, знаєш? Свято! Сергійкові сьогодні – п'ятнадцять виповнилось. Ростемо ми!
Віра Петрівна визирнула у передпокій і, побачивши там заціпенілого від люті сина, промовила:
– Ти б до свого Льошки сходив, чи що... Послухали б музику, поспілкувались. Сам же казав, що у нього класні записи. Га? Ну, що ти вчепився в цю чортову книгу? Погода ж яка! Потім, потім почитаєш. Йди, синку! Йди!
У маминому голосі бриніло неприховане роздратування. І та радість, що ще хвилину тому переповнювала хлопцеві душу, раптом зникла, як, бува, зникає кудись з глибоких озер вода. У враз скам'янілу душу наринули образа і ненависть. У горлі застряв неприємний шорсткий клубок. Сергійко відчайдушно намагався не кліпати, аби не потривожити безжальних гострих піщинок в очах.
– Ну, Сергійку, тебе й справді не зрозуміти: то не докличешся, то з квартири не витуриш. Ти ж сам кудись збирався, -- продовжувала тим часом мати.
Так, ще кілька хвилин тому хлопцеві хотілося побігти до Льохи, похвалитися подарунком від мами, послухати музику. Або ж просто побродити з ним по парку і потеревенити ні про що. Тепер вже нічого не хотілось. До горла підкотив клубок. Сергійко, відчуваючи, що не зможе вимовити й слова, жбурнув книгу на тумбочку. Вона ковзнула по полірованій поверхні, зачепила вазу з квітами і разом з нею звалилась на підлогу, під ноги Степану Івановича.
–Що це ми сьогодні... такі знервовані? Га? Чим це такі невдоволені? – хіхікнув непроханий гість,  визираючи з кімнати. А зустрівшись з гнівно-презирливим поглядом хлопця, скривив у огидній гримасі обличчя і прошипів:
– Ти чого?! Ти навіщо бовдуре, матір ображаєш?! Та я тебе!.. Та я!..
– Ну,   Стьопо... Ну, що ти? Ну, Сергійку... –  немов  поміж двох  вогнів заметушилась Віра Петрівна. – Не сваріться, прошу вас... А ти, Сергійко, поважай старших!
З квартири Сергійко вискочив вчасно, адже йому так і не вдалось стримати оті непрошені, такі гіркі сльози. “У-у-у, гадино! Виходить, що це я скривдив маму? Але чим? Чи ж я винен, що так трагічно загинув тато? Чи вся моя провина – у власному існуванні! У тому, що живу на світі і чимось їм заважаю?! ”
Раптом промайнула і дещо налякала до кінця неусвідомлена думка: “Вбити негідника! Отруїти! Чи ще щось придумати. Хіба мало пияків під машини потрапляють? А вони, певне, вже почали веселитися. Замість самовару мати поставить на стіл пляшку. Вип’ють по чарці і, не встигнувши закусити, наллють по другій. Дядько Степан як завжди почне, за звичкою, читати матері мораль. Все повчатиме, як треба у світі жити. Потім, коли все буде випито і з’їдено, він, одягнений, в черевиках, упаде на диван і диким хропінням будитиме до ранку сусідів... ”
Отак, уявляючи все, що відбуватиметься сьогодні у нього вдома, Сергійко запитував сам себе: “Цікаво, скільки ж мені можуть вклеїти? Років десять, не менше. Отже – повернусь молодим і змужнілим. Ось тільки мама... Що буде з нею? Як житиме без мене ці довгі роки? А сповідь колишнього каторжанина треба буде читати уважно — можливо, щось і пригодиться. Ех, скоріш би вже підрости, сили набратись. Тоді і на джинси, й на “маг” сам собі заробив би. Клятого дядька Степана назавжди витурив би. А потім… Потім можна й женитись. А як же? Всі ж так роблять. Танька була б чудовою дружиною. Вона красива. І добра, як мама. А ще – весела., Щоправда, з нею останнім часом коїться щось незрозуміле: бува, сміється, щебече, та враз і змовкне, неначе на невидиму скелю налетить. Але все одно – вона хороша. От тільки приховувати від неї свої почуття стає все важче: вона й без слів усе розуміє. Якби ото, як в казці: захотів – і вмить дорослим став. Життя, на жаль, не казка, і час аж ніяк не обігнати. А от Таньці це, здається, таки вдалось. Доки разом в один садочок ходили, в школу бігали, ніби й рівня були одне одному. А коли Танька пішла в училище, відразу ніби подорослішала. Придумала собі незвичну зачіску, взялась підмальовувати собі брови, красити губи. Навіть говорити почала якось підкреслено розсудливо, повчально. І, що дивно, ставитися до нього не як до ровесника, а як до молодшого брата. Та як би там не було, а все-таки приємно бродити отак алеями старого парку і думати про неї. Хочеться не просто жити, а й робити вже щось незвичайне. Та перед очима знову й знову спливають її красиве, усміхнене обличчя, довге, золотаве волосся, теплі очі. І тут пригадується один незабутній зимовий вечір. Тоді, на прохання матері, він до опівночі “дихав свіжим повітрям”. А коли добряче промерз і повернувся додому, йому ніхто не відчинив. Чи то після хмільної вечері з Степаном Івановичем мати заснула надто міцно, чи пішла до нього ночувати, але Сергію не лишалось нічого іншого, як знову повернутись на вулицю. Довго бродив промерзлими вулицями і несподівано для самого себе опинився під вікнами Таньчиної квартири. Цікаво, як вона могла помітити його в слабкому світлі вуличного ліхтаря? А потім, злого й задублого, силоміць затягнула до себе в квартиру, напоїла духмяним чаєм, пригостила малиновим варенням. А коли він почав куняти, поруч із своїм ліжком поставила стареньку розкладачку і побажала доброї ночі.
У їхніх долях було чимало спільного. Свого батька Таня не пам'ятала. Він залишив її немовлям на руках у хворої матері, а сам, злигавшись з овдовілою артисткою, майнув десь на Південь. Таньчина мати працювала медсестрою і забезпечити дитину бодай самим необхідним на свої кровні не могла. Дівчина підростала, і її запити росли  з кожним днем. Тому матері, хоч-не-хоч, доводилось брати ще й нічні чергування. Дірки в сімейному бюджеті на певний час вдавалось заштопати. Але відтоді Таньці доводилось проводити довгі вечори і безсонні ночі в неймовірно гнітючій самотності. Того вечора вона не знаходила собі місця; ходила по кімнатах, зазирала у вікна. І от у щупленькій фігурці, яка вешталась у неї під вікном, вона  й впізнала свого недавнього однокласника Серьожу Круглова. “Так пізно?! – здивувалась вона. – Що йому тут треба? Теж... один. Та йому ж холодно! – обпекла болісна здогадка. – Йому самотньо!..” І Танька, побоюючись, що Круглов неодмінно кудись зникне, напівроздягненою кинулась на вулицю, на мороз. Тільки б встигнути, тільки встигнути!
“ Е-е, коли те все було?.. Ще минулої зими. А нині – кінець літа. Під ногами шепочеться опале листя. Незабаром – знову в школу. Та цього разу вже без Таньки...” – Сергійко вперше в житті відчув у грудях незнайомий йому приємний щем. Хлопець зрозумів, що тієї ночі він був бідолашною і водночас найщасливішою людиною у світі. “Ще рік – і матиму паспорт. Нарешті час потече швидше. Танька стане його дружиною. Буде весело, затишно, світло. Згинуть нудьга і самотність. От тільки цей остогидлий дядько Степан...  Та те – нічого, вони з Танькою щось придумають”.
Хтось шарпнув його за комір піджака. Сергійко озирнувся.
– Ну, ти даєш, старий, – перед очима, немов з-під землі, з’явився рудий Льоха.  – Його кличу, кличу, а він, як в гіпнозі. Кажуть, хтось сьогодні ніби іменинник? З тебе, старий, належить. Знаю, в твоїх кишенях не тільки не шелестить, а навіть не дзвенить. Та гаразд, не хвилюйся, Щось придумаємо,.
– А от – і ні!
– Що – ні? – остовпів Льошка. – Це я не придумаю? Погано ти мене знаєш.
– Заспокійся, я не про те, – Сергійко дістав з кишені дрібну купюру і повертів нею перед носом у Рудого.
– Не густо, – розчаровано скривився той, – але, як каже Макс, на перший випадок вистачить.
– Який ще Макс? Щось такого не пригадую.
– І не просто Макс, а Золоте Ікло. Класний мужик. Колись познайомлю. І взагалі: час вже тобі, Сергію, до нашого “кооперативу” підгрібати. Бачу, ходиш, як неприкаяний. А у нас завжди весело. Музичка. Дівчатка. Іноді і міцненьким бавимось. Для тебе двері -- завжди відчинені. У нас що не пацан, то особистість.
– На зразок тебе? – в’їдливо запитав Сергійко. – Якщо так, то дійсно “особистості”. До того ж – “яскраві”. – І кивнувши на руду Льошчину голову, весело розсміявся. Рудий не образився, а теж зайшовся веселим сміхом. Потім витягнув із задньої  кишені  джинсів   пачку  “Мальборо”,   припалив   від   мініатюрної  газової запальнички.
– Гаразд, Серж. Давай не будемо, – вже серйозно продовжив Льоха. – Правду кажучи, я теж вмираю від нудьги. Набридло все. Але ж погодся, нудьгувати сьогодні просто гріх. Я знаю: тобі ж сьогодні п’ятнадцять стукнуло.  Думаю,  замість дріб’язкового подарунка краще влаштувати іменинникові  справжнє свято. Прихопимо “маг”. Дівчатка обіцяли підвалити. Так що – не вішай носа, старий.
– Але... Розумієш, Льохо... – знічено перебив його Сергійко, – запросити вас сьогодні до себе... ніяк не можу. Справа у тім, що... – він пригадав Степана Івановича і, скривившись, немов від зубного болю, опустив очі.
– Ха-ха! Дійшло. У синулі – свято, а гості – у мами. Чи не так? Вгадав?!
– Ти мою маму не чіпай, а то не подивлюсь, що ти...
Льошка, як кажуть, попав у ціль. І хоч той його сміх був цілком виправданим, та все ж він принижував, а тому боляче шмагав по душі.
– Та ти не ображайся, старий. Навіть не знаю, як сказати, щоб ти не закипів. Вітчим він тобі чи дядько – не моя справа. Та якщо його й зовсім не було б, ми до тебе нізащо не пішли б. Маман твоя, вибач, якась не сучасна. Вона  добра, але... Хай там що, а свято ми тобі все одно влаштуємо. Ось побачиш. Ще й яке свято!
Льошка понишпорив у кишенях і радісно підморгнув:
– Ось, тримай. До твоїх “золотих” мій четвертак. Та бери, бери! І негайно гони в “Зелену діброву”. А ще краще – в “Струмочок”. Отой, що поруч з нашою школою. Сьогодні, на жаль, там торгує Нюрка. Така вже зараза: може й не дати. Але у тебе зріст підходящий. І будь нахабнішим. А головне – не скупердяйничай. Раніш, ніж замовити, голосно так скажи: “Нюр, мені без здачі”. Перевірено: спрацьовує безвідмовно. А не дасть, сучка, всунеш якомусь ханизі карбованця. Той клюне. Коротше, – Льошка кинув на свої “маде ін” уважний погляд, – рівно о шостій чекаємо тебе з чотирма банками «Вермута» біля “Попелюшки”. Цей дитячий садок більше року на ремонті, і ми влаштували там тимчасовий “бункер”. Ну, давай, Серж, гони! Ох і свято ми тобі влаштуємо! Рівно о шостій, – кинув він Сергійку услід, задоволено потираючи руки.
По дорозі в “Струмочок” Сергійко заскочив додому за сіточкою. З кухні неслась гучна розмова: щось вперто повторював Степан Іванович… Зрідка і тихо йому відповідала мати. Так, ніби  лайка і окрики  стосувались не її самої, а зовсім іншої жінки. “Сьогодні мені й справді тут не місце. Нехай собі гризуться, а я веселитимусь в іншому”, – заспокоював себе, йдучи з дому, Сергійко.
Винно-горілчаний магазин, прозваний хмільним людом “Веселим струмочком”, знаходився у напівпідвальному приміщенні сусіднього з школою будинку. У ньому працювала метка молода дівка. Звали її Нюркою, спотвореним похідним від справжнього красивого імені – Анна. Торгувала вона жваво, товар відпускала швиденько, гроші, як правило, брала “без здачі”. Та безкінечна черга, що тяглась з підвалу на східці і охоплювала частину будинку, рухалась повільно. І тверезі, й ті, що були вже напідпитку, обмінювались заяложеними жартами, палили дешеві цигарки, плювались, не соромлячись висловів, перелаювались, і, як здавалось Сергійку, кидали на нього презирливо-поблажливі погляди. Нарешті дійшла черга й до нього. Та коли хлопець простягнув Нюрці гроші, вона ошпарила його нищівним пильним поглядом.
–    Чотири  пляшки... Вина... –  поквапливо  промовив   Сергійко.   Але   Нюрка ніби нічого й не чула і продовжувала нахабно дивитись прямо йому у вічі.
– Без здачі? – роздратовано запитала вона нарешті, і, не чекаючи відповіді чи коли підліток ствердно  кивне  головою, майже жбурнула на  прилавок  чотири  пляшки “Слов’янського”.
–  Так, так! Без здачі! – виручив обрезклий чолов’яга в зім’ятій шляпі, що увесь час підштовхував Сергія в спину. Тільки тоді хлопець згадав “пароль”, про який говорив Льошка. “А конопатого сьогодні й справді не впізнати, – дивувався іменинник, повертаючись із “завдання” в умовлене місце. – Бач, як скаржився на нудьгу, а сам аж світився увесь. Он і на гроші розщедрився. Знову ж таки, музику обіцяв. Ех, мені б його проблеми. А от дівчатка – це вже, мабуть, зайве. Біс його знає, як там з ними поводитись. Інша справа – Танька. З нею завжди зручно, легко і приємно. З нею – просто, і не треба кривлятись. Втім, для чого передчасно тремтіти. Я ж там буду не один. Буде Льоха, хтось іще... Та й сам вже не маленький. Що ж, свято, так свято! І нехай на ньому, як і годиться, буде все: і вино, і музика, і навіть –дівчатка...”
З цими роздумами Сергій зайшов у двір знайомого дитсадка. До умовленого часу лишалось хвилин десять. Під старезним кленом, що усівав землю пожовклим листям, вмостившись на спинці довгої лавки, на іменинника вже чекали Льоха та ще двоє хлопців. Вони про щось жваво розмовляли, розмахували руками. Рудий вертів пальцем перед носом засмаглого, патлатого підлітка, що увесь час плював собі під ноги. Другий – худий, блідолиций, в окулярах, одягнений в злинялу теніску і до дірок потерті фірмові джинси, участі в розмові майже не брав. Він то ствердно кивав головою, то черговим плювком висловлював свою незгоду. Та як тільки очкарик запримітив Сергія з сіточкою в руках, неначе справжній артист, миттєво перевтілився, штовхнув ліктем Льошку і, поправивши окуляри, зіскочив на землю. Льошка і патлатик, обірвавши розмову, кинулись назустріч “гінцю”.
– А ти молоток, Серж, – зрадів Льошка, зазирнувши в сіточку. – Нюрка не завжди така добра. Пароль подіяв.
– І  не до  всіх щедра,  – зауважив  блідолиций  “очкарик”,  – мені туди  хоч  не потикайся, здаля помічає і сичить, як зміюка. Навіть пароль не допомагає...
– Його, напевне, виручає зріст. Он який вимахав. Ну, тепер гульнемо, – ляснувши Сергія по плечу, втрутився у розмову патлатий.
– Та ти, Серж, знайомся. Це все – свої люди. Вітьок, – Льошка кивнув на очкарика, – поки що петеушник, але незабаром стане слюсарем. Серед наших він – “Краб”. А це – “Філософ”, в миру – Людвиг. Особистість! Школу – покинув. А сперечатись з будь-якї  дрібниці  буде до нестями.  Різні  матерії штовхає,  а насправді – такий самий “щасливчик”, як і ти. Якось потім розповім.
Знайомлячи Сергійка з компанією, Льошка впевнено спускався по високих, вщент розбитих східцях, що вели в підвал покинутої котельні.
-- Стій! Приїхали, – зупинив він хлопців. В напівтемряві заскрипіли важкі металеві двері. Льошка помацав за ними рукою, соковито вилаявся. Клацнув вимикач, і в глибині приміщення слабким світлом спалахнула матова електрична лампочка.
– Ну, синьйори, милості прошу... до нашого “бункера”-шалашу. Та швидше, скоріше заходьте, – чомусь пошепки запрошував Льошка гостей. Сергійко переступив поріг останнім...
*      *      *
В бункері

Він зайшов останнім і від несподіванки остовпів, бо уявляв “бункер” такою собі невеличкою тісною комірчинкою. А тут... Дерев’яна перебірка ділила просторе підвальне приміщення на дві нерівні частини. У тій, що починалась відразу за вхідними дверима, стояли дві поржавілі розкладачки, а в кутку, за ширмою, поблискувало нікельованими спинками високе ліжко, застелене брудного, зеленого кольору ковдрою. Поруч з ліжком з дерев’яних ящиків було змайстровано щось на зразок приліжкових столиків. На одному з них стояла стара настільна лампа. Частину стіни над ліжком закривав вузький чорний килимок із зображеними на ньому білими, що цілуються, лебедями.
–  Чуєш, Льохо, а твій іменинник хоч і дурник, зате, як лис, хитрий; відразу нашим спальним вагоном зацікавився, – голосно зауважив Філософ. За переборкою, посередині “зали”, стояв складений, з алюмінієвими ніжками стіл, поруч з ним – три стільці і гвинтова табуретка. На столі валялись порожні пляшки і брудні склянки. Зі стін, обклеєних знімками голих дівиць, з кольорових портретів посміхались зірки рок-музики. Людвиг кинув на стіл сумку з хлібом, і, плюхнувшись в крісло, почав “філософствувати”.
–  А чи відомо вам, пришельці божевільних світів, що чистота – запорука здоров’я? До того ж, з хвилини на хвилину у цій затишній бухті кинуть якір чарівні інопланетянки. Неначе й незручно, бруду ж по коліна. От що, мужики, ідея моя, виконання – ваше. Ану, миттю! Краб, прибери тару і приведи до порядку стіл. А ти, Довгий,  розшукай у кутку віника і  візьмись за  підлогу. Льохо, твоє завдання – забезпечити трудящих відповідною музичкою. А я...  Я займусь “кухнею”.
Хвилин через десять всі сиділи за столом і милувались своєю роботою. В мілкій тарілці красувались ковбаса і сир, у великій емальованій мисці – помідори, огірки, яблука. Буханець хліба, нарізаний тоненькими трикутниками, лежав поруч. В центрі цього “натюрморту” стояли пляшки з вином. Мовчанку першим, як завжди, порушив Філософ.
–  Що я, останній ідіот? – завівся він з півоберту. – Хрен його зна, коли ті телички підвалять, а я вирячуватиму очі на це добро і облизуватимусь?! Чи, може, хтось давав клятву зустрічати їх тверезим?
Дехто ковтав слину, але всі мовчали, і тоді Людвиг зрозумів, що треба міняти тактику. Дивлячись на Льошку благальним поглядом, він вже спокійно продовжив:
–  Мужики, все  вірно...  Але  ви  забуваєте, що сьогодні у   нас   в гостях іменинничок. То ж давайте, чисто по-чоловічому, поздоро- вимо його до приходу красунь.
Льошка вимкнув магнітофона і красномовно підморгнув Сергію. Краб, який увесь час облизувався, поважно промовив:
– А що? Ідея, Філософе, ідея! А ми, що накажуть – виконаємо. Вірно, мужики? Всі весело розсміялись, зрозумівши, що загальної згоди досягнуто.
–  Гаразд,  Льохо,   починай,  –  підтримав  пропозицію  Сергійко,  – по  одній можна...
– Здаюсь! Біс з вами, шакали. Але попереджаю, – Рудий грюкнув кулаком по столу, – одну банку і ні краплини більше. Ну, Крабе, наливай!
Гранчаків на всіх не вистачало, і Льошка, першим піднявши майже повну склянку, урочисто промовив:
–  Ну, мужики. За нас, за всіх неповнолітніх, за тебе, Серьожо! А тобі, Крабе, як завжди, везе. Що ж, давай прямо з шийки, тобі не звикати.
– Згоден, – засміявся Вітьок. – За тебе, Довгий.
Взявши в зуби пляшку з вином, він почав повільно закидати голову назад і через хвилину, не притримуючи її руками, поставив на стіл порожню.
– Ось так, Філософе! Це тобі не... банку нюхати. Вчись, на старість, як знахідка буде, – повчав, гризучи огірка, Краб. Чи від випитого, чи від того, що пили за його, Довгого (так встигли тут охрестити Круглова за зріст) здоров’я, Сергійко відчув себе дорослішим, майже рівнею оцим шістнадцятилітнім. Було приємно від того, що вони не дошкуляли ніякими розпитуваннями і повчаннями. Можливо, саме тому на душі робилось затишно і радісно, як у ту зимову ніч в Таньчиній квартирі. Навіть набридлива і неприємна думка, що врешті-решт все скінчиться і доведеться знову йти додому, на деякий час зникла.
– Ну, молоток!
– Можеш!
– Класний пацан!
Оті Крабові здібності «хилити з шийки» вихвалялись з усіх сторін. На нього дивились, як на справжнього героя.
– Так! Що-що, а пити Вітьок вміє! Це ще нічого. А от на минулому тижні, – вів далі Льошка, – він таким макаром півбанки горілки вихлестав. Щоправда, Макс тоді Крабу між моргалок врізав. Але все одно...
–  Гарно тут у вас, хлопці. До чого ж хороше! А ти, Льошо, конспіратор. Мабуть, не один місяць в бункері мешкаєте, а мені чомусь – ні гу-гу... Невже не довіряєш? – з образою в голосі запитав Сергійко. Льошка якось загадково всміхнувся і тільки знизав плечима. “Слово” тим часом знову взяв Філософ.
– Да, Серж, ти правий. Життя в “бункері” – рай. І перш за все тому, що про нього   мало  хто   знає.   До   бісової  матері   всіх  наших   вчителів,   вихователів, наставників! Набридли! У житті головне – свобода. Цьому вчили мудреці усіх часів і народів.
– Ну, завівся... І звідки ти усе це знаєш? – незадоволено пробурчав Льошка.
– Дещо чув,  про дещо – читав. А от наші, не завжди шановні нами предки і вчителі-мучителі... вважають себе найрозумнішими, їм  тільки б виховувати, перевиховувати... Дорікати, принижувати... Їм тільки б показувати свою зверхність.
– Хоч погодьтеся, виховувати, перш за все, треба їх самих.  П’ють, жеруть, волочаться, виплоджують дітей. І все те – тільки заради власної втіхи. Та й виховують, мов граються, тільки тоді, коли це приносить їм відчуття насолоди від влади над нами. Забувають кляті предки, що ми не тільки їхні діти, а ще й люди. Хай, як вони кажуть, з вивихами, але люди...
– Це ти вірно кажеш, – підтримав Філософа Сергійко. – Наче у воду дивишся. На горілку гроші завжди знаходять, а на джинси нізащо не виклянчиш...
– Та досить вже вам! Завелись, – спалахнув Льошка. – Знайшли тему для розмови. Давайте краще музику послухаємо.
– Ти правий, Рижику. Менше слів... Думаю, шановне  товариство  мене підтримає, тому пропоную пропустити ще по одненькій. А машкам-промокашкам, якщо все-таки припливуть, вистачить і двох пляшок. Ну, то як?
–  Не гони, Льохо. Ти ж сам казав – не більше однієї. Дай закусити і з хлопцями поговорити. Та й незручно: прийдуть дівчата, а ми будемо вже, як свині, – і Сергій вихопив з рук Рудого пляшку з вином.
– Кажеш, незручно?! Кому це тут – незручно?! Ти що, дохлятино, жерти сюди приперся? Зручностей шукати? Шукач! Скажи відверто, що слабак.
Льошка   кричав   на   весь   підвал,   розмахував   руками,   сіпав   головою, плювався на всі боки. Потім, кинувши винуватий погляд на Філософа та Краба, несподівано для всіх запропонував:
–  Гаразд! Чорт з ним, мужики.  Ми  зметикуємо  “на   трьох”,   а   наш гість  нехай облизується.
Та тільки-но Рудий відкупорив нову пляшку,  як з темного кутка бункера почулись невиразні звуки. Ніби хтось ганяв по асфальту пусту консервну банку.
– Льоха, це – вони! – підхопився Краб.
– Про вовка помовка...
– А раптом... Золоте Ікло?
– Та ні. Макс попередив би...
– Тоді, Вітьок, йди відчиняй. А ти, Люд, приготуй для “машок” красивий тост.
Краб обережно підійшов до дверей, прислухався, грюкнув по них два рази ногою.
Звідти, знадвору, відповіли одним тихим ударом. Він гримнув ще раз, звідти відповіли двічі. Тільки тоді Вітьок клацнув засувом і відчинив двері.
–  О! Привіт, Краб! Чао, хлопчики! А це що, новенький? Чи не для мене подаруночок? Люди, я навіть не знаю, що з ним зроблю!
Біля Сергія, зазираючи у вічі і куйовдячи йому волосся, застрибала розмальована, з довгим розпущеним волоссям, дівчина. На вигляд їй було не більше шістнадцяти. Сіра спідничка ледь прикривала загорілі стегна. Не встиг хлопець опам’ятатись, як її ніжні, майже дитячі рученята оповили Сергійкову шию, до вуст притулилось щось тепле, солодке. У ту ж мить Льошка з такою силою смиконув спокусницю за руку, що та не випадково опинилась у нього на колінах. Дивно, але довговолоса не образилась, навпаки, привітно всміхаючись, знову звернулась до Сергія:
– Давай знайомитись, новенький. Я – Іра, – вона простягла до хлопця прикрашену дешевими каблучками та браслетами руку. – А ти? Як тебе звати?
– Він -- Серж. Тільки, на жаль, не Єсенін, – єхидно   хіхікнувши, відрекомендував Сергія Філософ. – Ми його тут Довгим охрестили. Так що, як кажуть, прошу любити й шанувати.
–   Знайомтесь,   знайомтесь!   Ну, а ви,  ціпоньки,   чому   біля   порогу зупинились? – Іра звільнилась від Льошчиних обіймів і попрямувала до дівчат, які зупинившись на порозі, поволі освоювались у напівтемряві. Звідти вона звернулась до хлопців:
– Ми теж не з порожніми руками в гості ходимо. Окрім пляшечки, ось... Теж новенька. Непоганий подаруночок для Макса. Золоте Ікло буде від неї в захваті. Та якщо серед вас знайдеться справжній мужчина, то біс з ним, з Максом! Краще віддамо незайманку новенькому. І нехай на наших очах зробить з неї справжню жінку! Ану, Світлано, не скромничай. Покажись людям.
Цікаві погляди якийсь час обмацували високу, струнку, світловолосу юнку. Збентежено всміхаючись, вона наблизилась до столу. Навряд чи можна було назвати її красунею. Справжня жіноча краса ще не встигла прокинутись в цій юній квітці. Але якась невидима сила вже випромінювалась її чарівністю і заворожувала і хлопців, і дівчат. Сергійко теж замилувався Світланою, та враз ніби відчув на собі дотик ніжної руки і суворий погляд отієї, що продовжувала до цього часу стояти біля самого порогу.
–  А   це…  –   хотіла   відрекомендувати   подругу   Ірина.   Та   в   цю   мить роздратований і, на подив, знайомий Сергійкові голос, що  пролунав з напівтемряви, зупинив її на півслові:
– Кінчай кривлятись, нічліжнице! Мене тут ... всі знають. І я їх – теж. Дівчина  рішуче  підійшла  до  Сергія  і,  зазираючи  в  захмелілі  очі  хлопця, перепитала: – Чи не так, Круглов? Ну, що ж ти? Розгубився, чи що? Хапай мене, підставляй коліна!.. Нещастя ти моє... Ти тут для чого? Сергійку! Любий!..  Як же це, га?! Як ти сюди потрапив?
А він, впізнавши  в ній Таньку, не знав, що й казати. Подаючи стільця, тільки й промимрив:
– Ось... Розумієш, хлопці... Ну, взагалі, свято у мене. День народження. Але ти, Тань, нічого такого не подумай...
– Я до тебе додому заходила. Але там цей... З Вірою Петрівною сварився. Квіти мої викинув. Обізвав по-різному. Сказав, ніби ти з дому втік. Та я ніколи б не подумала, що ти тут. Ех, Сергію, Сергію!..
– Вона  підійшла до  столу,  сіла  на  вільний  стілець  і  несподівано для  всіх заплакала.  Певне,  пригадала одну з сотень своїх самотніх ночей. А може, ту незабутню зимову розмову з Сергієм, що назавжди залишиться в добрих спогадах. Ніхто не кинувся її заспокоювати, Вітьок щось шепотів Світланці, Льошка почав мовчки розливати вино. А Круглова не стільки дивувала, скільки насторожувала поява у цьому підозрілому бункері дівчини його мрії. В його захмелілій голові народжувались і відразу ж згасали тривожні здогадки. Хвилювало передчуття неприємних і навіть жахливих подій. Надто  вже не хотілося йому порівнювати таку близьку і водночас таку далеку тепер Таньку з цією, з голими стегенцями фіфою, яка он продовжує безсоромно гойдатися у Рудого на колінах. “Але ж вони прийшли разом... Новенькою назвали Світлану. Значить... Виходить, Танька тут не вперше!.. Отже – вона з ними?.. Ні, не вперше! Сама ж сказала, що тут її всі знають.”
– Так, Серьожо, саме так! – ніби  підслухавши  його  полохливі думки, підтвердила, витираючи сльози, Таня.
– О дають! – здивовано вигукнув Краб.
– Помовлені, чи що?! А давайте ми їм тут реальний наш загсик влаштуємо!
– І першу шлюбну ніч. А що? Ото цікаво буде!
– А що скаже Макс? Та він і з нас, і з них відбивні зробить. Якщо дізнається, він... – з жахом в очах прошепотіла Ірина.
– А що – Макс? Тільки  йому -- все,  чи  що? Зате через годину зможемо спостерігати, як ото дітки робляться, – цілком серйозно зауважив Філософ.
– Заткнись, нечисть! – Танька так грюкнула кулаком по столу, що пляшки на ньому затанцювали, склянки поперевертались. Всі відразу змовкли.
– Наливай,  Круглов!  Хочу   тебе,   дорогенький,   з   Днем   народження поздоровити, – бадьоро промовила вона.
– Вірно, давайте вип’ємо, – підтримала пропозицію Ірина.
– Наливай, Довгий! Наливай! – закричали   навперебій  хлопці. Сергій наповнив склянки і першу підніс Таньці, а вже потім – Світлані та Іринці.
– Ну! Усього тобі, Сергійку! – якось гірко всміхнулась Танька і, прихиливши його голову до себе, не поцілувала, а обпекла своїми соковитими губами. Потім залпом спорожнила гранчака і  крикнула: – Ти ще тут,  Рудий? Ану,  Маестро, музику! Танцювати хочу!
Бункер наповнився мелодіями “Бітлза” і всі відразу повеселішали. Краб покинув гризти огірка і, підійшовши до Світлани, як бульдозер підім’яв під себе тоненьку тендітну фігурку. Льошка запросив Таню, а коротка спідничка сама підсіла до Сергія.
– Ну, що, новенький, зіспіваємось? Ти мені відразу сподобався, хоча, зізнаюсь, нічого в тобі особливого й не бачу. Та не біда. Макс з тебе, і оком не мигнеш, справжнього мужчину зробить. Зізнайся, дурненький, ти таки жінок ще не куштував. Правда?
Ірина увесь час намагалась зазирнути в опущені очі хлопця і голосно сміялась. Вона спорожнила ще одну склянку і язиком, що вже заплітався, промовила: – Ну-у-у... Іди сюди, мій хлопчику. Я тебе, дурненький, зараз до смерті... загойдаю!..
Музика раптом увірвалась. Льошка вимкнув магнітофона, знову посадив собі на коліна сп’янілу Ірину і виразно подивився на годинника.
– Так! Досить тобі чавкати, Філософе! Час розібратись. Тут, здається, хтось зайвий. Що скажете?
Всі чомусь подивились на Сергія, і він, як по команді, підвівся.
– Отже, дитинка зрозуміла, що їй час додому. А то, чого доброго, мамуля з... папулею... залають. Проведи, Вітьок, нашого гостя та поміцніше зачини за ним двері.
–  Ні! Не треба! Я ... Я сама проведу, – несподівано підвелась Танька. – Серьоженько, хороший мій! Йдемо! Швидше йдемо звідси! – вона вхопила його за руку і потягла до дверей.
– Стоп, Незабудко! Стоп! Нас тут знову буде... три на два. Так не годиться. Вихід один: ти, Вітьок, лишаєшся тут за  старшого.   Макса чекатимете до дванадцятої. А я – з ними, – розрядив ситуацію Льоха. Прихопивши свого магнітофона, він рішуче попрямував до виходу. Сергій і Таня не заперечували, і вже за хвилину у них під ногами шурхотіло опале осіннє листя.
–  Є ідея, – порушив мовчанку Рудий. – Моїх вдома немає. І не буде цілий тиждень.  А тому свято  пропоную  продовжити.  Тим  паче,  додому тобі,  Серж, показуватись, мабуть, не варто.
Сергій нічого не відповів. Він ніби й не чув цього приємного запрошення. Не давала спокою одна тривожна думка. “І дійсно, як могло статись, що Таня стала завсідницею, ба, навіть душею цього товариства? І чому – Незабудка? Та ще про якогось Макса згадують. Мужчину, бачте, з мене робитиме...” І він вирішив про все відверто запитати у Тані. “Цікаво, чому вона увесь час крокує мовчки? ”
–   Послухай, Тань. Ну, гаразд, нехай я... По  дурості, так  би   мовити. Випадково. Мене ось Льоха запросив. Якщо рідна мати не змогла, він   для мене свято влаштував. А ти, ти, Тань... Коли? Для чого?..  Хто тебе Незабудкою назвав? І чому?
Дівчина опустила голову ще нижче. Кожне слово Круглова каменем падало їй на душу. Ну що, що йому відповісти? І вона довго мовчала. А потім тихо, крізь сльози, заговорила:
 – А чи знаєш ти, голубе, що у нашому житті найстрашніше? Скажеш, убогість? Ні! Тисячу разів – ні! Адже й тобі знайомі нудьга та самотність, коли  залишаєшся сам на сам і ні з ким поділитись ні радістю, ні печалями. Все йде, все минає. І ніби повз тебе. Ніби увесь світ осторонь. Мама йде на нічне чергування, а я... Я залишаюсь наодинці з самотністю. Це було нестерпно. І тоді…  Спочатку ми збирались в під'їзді. Просто так. Щоб потеревенити про всяку всячину. І знаєш, нам було весело. Було хороше. Але згодом дорослі почали нагороджувати нас такими колючими поглядами, що краще крізь землю провалитись. Неначе ми злодії якісь. Чи збираємось когось вбити. Іноді я згадувала про тебе. Не розумію, чому ти завжди тримався осторонь? Повір, Сергійку, мені завжди тебе не вистачало. А коли нас розігнала міліція, то усіх виручив ось він. Правда ж, Льохо? Це ж ти тоді розкопав оту закинуту котельню. Не знаю, хто назвав її бункером, але вона дійсно стала надійним укриттям від лайок і презирливих поглядів дорослих. Укриттям від божевільного світу, в якому ми намагаємось бути нормальними. Погодьтеся, що тільки там, в бункері, ми такі, якими є насправді.
Не чекаючи відповіді на своє запитання, Танька впевнено продовжувала. -- Спочатку ми збирались там тільки на свята і у вихідні. Нічого такого... Просто розмовляли, слухали класні записи. Потім Філософ запропонував “обжитись”, і ми тягли туди хто що міг. Та згодом все змінилось: Краб привів Макса. З того часу все пішло-поїхало. Макс, звичайно, фігура неординарна. Особистість! Сильний, сміливий. Встиг чимало побачити, багато дечого скуштувати. Наші його побоюються. А дівчата... З дівчатами він не церемониться. Я... Так, на жаль, я не виняток. Тепер ти знаєш все. Майже все! І тобі, Круглов, з цією компанією краще не водитись. Але... я добре знаю, що таке самотність. Тому ні за що тебе не осуджую. Ні за що... Просто раджу…
Не встиг Сергійко зрозуміти усього драматизму її сповіді, не встиг щось заперечити чи запитати, як Льошка зупинився і поцікавився:
– Ну, що, по домівках? А якщо й справді боїтесь самотності, то чому б не до мене? Разом вдаримо по самотності! -- Рудий залився довгим гучним сміхом.
Таня знала, що сьогодні у матері нічне чергування. Отже, вдома на неї чекають до нестями набридлі мовчазні стіни. Про щось подібне, мабуть, подумав і Сергійко, бо коли дівчина взяла його вологу руку в свою і запитала: “Ти згоден, Серьожо?” – він тільки задоволено всміхнувся і ствердно кивнув головою.
Ліфт підняв їх на сьомий поверх. Там вони переступили поріг високих, оббитих дерматином дверей. В просторім передпокої від усього віяло чистотою і затишком. Підлогу вкривав світло-сірий килим. На тумбочці високого трюмо стояв кнопковий, голубого кольору телефон. Льошка смикнув за ланцюжок, і передпокій залило м’яке рожеве світло.
– Проходьте, і головне -- відчувайте себе, як вдома. Хоча... Вибач, Сергію, як би ти у цю мить почувався вдома, здогадатись не важко.
Доки Таня чепурилась біля трюмо, Льошка продовжував знайомити Сергія з квартирою:
– За цими дверима мешкають предки. А моя барлога  навпроти. – Потім Рудий  підійшов до ледь помітних,  прикритих важкими  оксамитовими  шторами, дверей, натиснув сховану збоку кнопку, і двері повільно відчинились.
– Прошу в залу. Влаштовуйтесь, де кому зручніше. Давайте спочатку чимось поласуємо, так би мовити -- пригостимось, про щось   поговоримо.   А   потім   можна   буде   й    музику   послухати.    Не заперечуєте?
Гості зайшли в простору, майже квадратну кімнату. Два її вікна виходили у бік парку, третє – у двір. Увесь куток біля вікна займав рояль. Здавалося, зараз по його клавішах ковзнуть чутливі пальці маестро, і інструмент кольору пароського мармуру, мов білий птах, вирветься з цього мертвого раю та й попливе над багряно-золотавими шатами дерев. На кришці рояля поруч з кришталевою вазою стояв кольоровий портрет рудого Льохи. Усю стіну направо від дверей закривав яскраво-червоний, іранської роботи килим. У лівому кутку кімнати на столику з різьбленими ніжками стояв японський телевізор. Між роялем та кріслами, покритими шкірами леопардів, вражаюче поблискувала білизною єгипетська “стінка”. Полиці серванту сяяли сріблом і кришталем, а в книжковій шафі вишикувались зібрання вітчизняних і зарубіжних класиків.
–  Оце та-а-ак! – захоплено  вигукнув  Сергійко,  а  коли  перевів  погляд на стереосистему, Льошка з гордістю пояснив:
– Маде  ін  Джапан!  Предки  подарували,  –  і  він  любовно  доторкнувся поглядом дорогої речі.
Ноги тонули у великому, бузкового кольору килимі. Таня зупинилась біля позолоченої рами. З портрета, безтурботно всміхаючись, дивилась молода красива жінка. Ледь примружені, з лукавинкою очі, високий, з пасмом чорного волосся лоб. Прямий ніс.
–  Маман! – з гордістю пояснив господар. – Як вона сама каже, фото років її бурхливої молодості. Та досить вже цих оглядин. Давайте, друзі,  краще перекусимо.
Льошка відчинив дверцята бару, дістав звідти три крихітні чарчини і відкупорену пляшку вірменського коньяку. Пили поважно, не поспішаючи. Зовсім не так, як в бункері. Закушували тоненькими кружальцями лимону. Розмовляли без кривлянь, відверто, довірливо.
–  Льошо, якщо не секрет, де тепер працює твоя мама? – ледь почервонівши, поцікавилась Таня.
–  Який секрет? – розсміявся Рудий. – Але спробуй за три рази вгадати. Та в місті ж її кожний собака знає. Ось, приміром, ти, в ресторані давно була? Та ні, я не про якийсь там брудний кабак. Я – про кращий у нашому місті ресторан “Бригантину”. А директором у ньому хто? Вона! – і Льошка з гордістю подивився на портрет. – Антипова!   Зінаїда   Сергіївна!   Місяць  тому   ювілей   справляла:   чверть   віку  на “Бригантині” капітанить. Це вам про щось говорить? І, як  бачите, досить успішно капітанить, благополучно обминаючи всі шторми і підводне каміння.
 Льошка спорожнив  ще  одну чарчину,  поставив її  на  тацю  і  вже  без  зайвого  запалу продовжував: – Тільки   не подумайте, що все це їй так легко давалось. Бувало, тижнями десь пропадала. Я її майже не бачив. Так що, Таню, ота клята самотність мені теж добре знайома. І знаєте, вона стає ще страшнішою, коли у тебе все є. Все, окрім батьків. Маман – з роботи, а я вже десятий сон бачу. Вона – на роботу, а я ще не просинався, і так – з дня в день, з місяця в місяць, з року в рік. Батя теж не кращий. Третій рік по загранках тиняється. Десь в Ірані величезний заводище будує. Він – непоганий інженер.  А от батько... Не знаю.
– Да-а-а! Життя у тебе, Льохо... Мені б твої проблеми. – Танька замріяно прикрила повіки, – не довелося б мамі ночами працювати, А я не в петеушку, а, як і мріяла, в театральне б пішла. А може, на вчительку вивчилась.
–   Згоден, предки у мене справді – скарб. Не скупердяй-ничають, що забажаю, купують. Але для повного щастя, як кажуть, багато чого не вистачає. До речі, зачекайте-но. Я вас на хвилинку залишу, – і Льоха зник за дверима своєї кімнати. Незабаром він з'явився увесь сяючий, з пакунком в руках.
– От що, старий, – підійшов він до Сергія, – я тут подумав... Негоже в такий день залишати друга без подарунка. Ось, візьми. Це тобі – від…  нас з Танею.
– Що це?! Не треба... Вибач... – не знав, що й казати іменинник.
– Бери, бери! Батя цей джинсовий костюм мені з Штатів приволік. Класний такий, з орлом на спині. Та, на жаль, з розміром не розрахував. Куртяк ще нічого, а от штани довгуваті. А тобі все буде якраз. Носи на здоров’я.
В Сергійкових очах знову прокинулись гострі піщинки. Вдруге за цей день він боявся своїх сліз. Сльози, сльози... Якими різними вони бувають. Сльози печалі і смутку, сльози радості і щастя. Та будь-яка сльозинка приносить людині полегкість.
– Дякую, Льохо, – тремтячим голосом промовив Сергійко, –дякую.
– А не вистачає мені, – продовжував, як ні чого й не бувало, Льоха, – можете й не повірити... От коли б у мене був брат. Чи старший, чи отакий, як ти, Сергію. Було б якось веселіше. А так, у цій “чаші достатку”, без брата надто порожньо й самотньо. Знали б ви, як все набридло! І ця конура з килимами, і школа, і взагалі...
– Ну, що ти, Льошко? А – наші, а бункер? – несміливо заперечила Таня. – Та й у школі у тебе майже всі – друзі.
–  Бункер – так! Це мій другий дім. Там завжди весело, ніхто тебе не виховує, всі рівні. А от школа – вибачте. Та й які там друзі? Одні тебе зневажають за те, що бідніші, інші – за те, що багатші від тебе. Є, звичайно, розумні. Навіть талановиті. Але хто їх помітить у вітчизняних шмутках з копійчаним передзвоном в кишенях?
– А мені б для щастя... – спробував втрутитись в розмову Сергійко, але Рудий, очі якого палали заздрістю, зупинив його на півслові:
– Та ось, на минулому тижні, Вітьок познайомив мене зі справжнім мужчиною. Ходить з ножичком, нікого не боїться. Кажуть, щойно звільнився. Чи підрізав когось, чи з малолітньою погрався. За золотого зуба і вовчий характер його Золотим Іклом прозвали. А в миру він просто Макс. Максим значить. Живе у тітки, десь на околиці. Козел, звичайно. Але з ним цікавіше, ніж з деякими.
– Він що, вчиться, чи десь працює? – поцікавився Сергій.
– Хто його зна. Розповідати про себе Макс не любить. А от б'ється здорово. Це я вам як профі кажу.
– А ти що, боротьбою займаєшся? – здивувалась Танька. – І давно?
– Чи давно, запитуєш? – Льошка кисло посміхнувся і запалив свої улюблені “Мальборо”. – Не зовсім приємно про це згадувати, але, якщо бажаєте... Гаразд, вам розповім. Колись в дитинстві я мріяв стати космонавтом. Вся кімната була завалена іграшковими ракетами.  Коли ж подивився фільм “Через терни до зірок”, то й зовсім на космонавтиці збожеволів. А за пару років до цього предки придбали мені оцього білого рояля і вирішили виплекати з мене вітчизняного Моцарта. Та я вже тоді марив боксом. Якось разом з однокласниками просто так завітав у Палац спорту. Тренер Костров, сподіваюсь, про такого чули, помацав мої біцепси, придавив кінчик носа і порадив років через два навідатись знову. Для мене це була смертельна образа. І я кинувся до матері. “Хочеш, – кажу, – щоб я на вашому піаніні пілікав, допоможи в секцію до Кострова пробитись”. І вже через декілька днів завдяки її “аперкотам” той розумник опинився на колінах. Як кажуть боксери, в нокауті. Мати не хотіла посилати  його в повний    нокаут, ну, щоб Костров,  значить, був зовсім звільнений. Ось так, за очевидною перевагою, мене й було зараховано в секцію. І знаєте,  материні  старання я  виправдав.  За два  роки жодного тренування  не пропустив. Не тільки ровесників, а й таких, як Макс, мов кошенят, на килим клав. Все б нічого, та на міських змаганнях один горбоносий так мене обробив, що до цього часу стелю у тумані згадую. Всю ніч мати до “ліхтарів” примочки клала. “Рижику мій, та плюнь ти, – каже, – на свій бокс. Олімпійського чемпіона з тебе, мовляв, все одно не вийде. Битися навчився – от і добре. Постояти за себе завжди зможеш. В житті, синку, є дороги, де не обов’язково кулаками розмахувати. Є дороги без ритвин і колючок. Ось тільки рости швидше. А сьогодні, хоч ти і не переможець, тобі від мене приз...» Ось він, перед вами, – і Льошка натиснув кнопку стереомагнітофона. Тиха мелодія “Сонячної долини” проникала в саму душу, зачаровувала. Кожен почав думати про своє. А коли музика скінчилась, Танька тихо запитала:
– То ти, Льошо, після десятого в якийсь інститут чи?..
– У тім то й біда, – вголос розмірковував Рудий, – я не раз себе запитував, куди кинутись, де подітись? Маман, звісно, влаштує, куди захочу. Та я й сам толком не знаю, чого бажаю. Швидше за все – нічого. А якщо по правді, то хотів би бути самим собою. Таким, як є. А так буває лише в бункері. Та ще – ось тут, з вами. Справжніми друзями.
Десь за стіною годинник пробив дванадцяту. Сергійко у своєму глибокому кріслі вже спав. Танька теж клювала носом. Господар тихенько підвівся, задоволено всміхнувся і неохоче вимкнув світло.
*  *  *

ЗНАЙОМСТВО   З   ЗОЛОТИМ   ІКЛОМ

Будь-яка дорога, довга вона чи коротка, обов’язково має свій початок і свій кінець. Будь-який шлях, гладенький він чи з вибоями, починається з першого кроку. Одні здійснюють той крок самостійно, зважено. Інші – з чиєїсь доброї, а іноді – й злої волі. До світлого і прекрасного ведуть, зазвичай, вузькі і тернисті доріжки. Широкий, торований шлях веде частіше в пекло.
З раннього дитинства доля дарувала Сергійкові не зовсім гладенький шлях. Але й він чомусь вів хлопця не до земного раю, а зовсім у протилежну сторону. Що ж, мабуть, таки вірно кажуть: не людина обирає собі долю, а доля обирає людину. Останнім часом Сергійко спробував налягти на математику, бо й справді, сміх людям сказати, умудрився з улюбленого предмету схопити трійку. Він озброївся підручниками і лінійками і тільки-но почав розв’язувати якесь просте рівняння, як за вікном пролунав довгий, пронизливий свист. Сергійко неохоче відсунув книги і визирнув у двір. Там, під деревом, тупцював рудий Льоха.
– Зійди  вниз, старий. Треба покалякати.
 Вигляд у Рудого був помітно стурбований, навіть пригнічений. Це дещо насторожувало, і Сергійко вирішив, що розрахуватись з математикою він ще встигне, а от Льоха... Ні з того ні з сього турбувати не буде.
–  Гаразд. Я – миттю, – пообіцяв Сергійко і вже за хвилину стояв біля знервованого приятеля. – Ну, що сталось? У тебе поцупили “маг”?   Чи вигнали з школи?..
–  Тут така справа, Серж. Мені не до жартів. Кров з носа сьогодні треба повернути борг. А маман, як на зло, з відрядження повернеться днів через п’ять, не раніше.  Коротше – четвертак ось як потрібен, – і Рудий красномовно провів долонею по горлу.
– Щось не дуже віриться, щоб ти комусь заборгував. І чому така лихоманка? Що, не можна пару днів зачекати? Та й звідки у мене...
– Ну, от! Так я і знав. А я ще збирався тебе зі своїм кредитором познайомити. Ну, з цим, пам’ятаєш? З Максом. Я йому за “колеса” завинив. “Золоте Ікло”, коли мова йде про борги, жартувати не любить. В таких випадках навіть круті його побоюються. Так що виручай, старий...
Сергійко пригадав, як тільки вчора мати благала сусідку позичити “до зарплати” карбованців з двадцять. Певне, вона ще не встигла їх розтратити. То чи не краще виручити Льоху, аніж ті гроші підуть на веселощі з дядьком Степаном? Та й Рудий зайвий раз переконається, хто йому справжній друг.
– Гаразд, Льохо, не панікуй, – плеснув він товариша по плечу, – я спробую. Чекай тут. Я миттю.
– Розумієш, Серж, я міг би тебе й не турбувати. Але тут такий випадок. Не хочеться цінні  речі з  квартири за  безцінь заганять. А з  Максом дійсно жарти короткі. Так що... Сам розумієш.
Сергійко дістав з шафи невеличку дерев’яну шкатулку і на її дні, під паперами, побачив кілька дрібних купюр. Брати гроші без дозволу матері він не звик, та тут дійсно був особливий випадок. Коли іще Рудий звернеться до нього за допомогою? Задоволений своєю рішучістю і готовністю допомогти другові, Сергійко поклав до кишені все, що було на дні шкатулки, і повернувся до позичальника.
– Ось, візьми. Це все, що маю, – ніяково промовив Сергійко, подаючи зім'яті папірці, – Чесне слово, більше в квартирі ані копійки.
–  Спасибі й за це, друже! До зустрічі з Максом ще є час, і можна щось придумати. А ні, – Рудий знову спохмурнів, –доведеться розраховуватись собою.
– Як це – собою?
– А так... Макс жах як полюбляє з молодими хлопчиками бавитись. Будь-кого з нас у жінку за мить перетворить.
– Щось я тебе, Льохо, ніяк в толк не візьму. В яку жінку? Для чого? І взагалі...
– Нічого, нічого. Макс тобі популярно пояснить.  А сподобаєшся,  то  й  на практиці все покаже. Ото реготу буде! Влаштовувати такі сценки для незнайків він мастак. Ну, все, старий, я побіг. Треба десь ще бабок роздобути. А ти сьогодні обов’язково приходь. Після дев’ятої в бункері буде весело. Не пошкодуєш.
За якусь годину Сергійко упорався з математикою, акуратно склав підручники, а стрілки годинника ніби за щось зачепились. В голову тим часом лізли тривожні думки. І що воно за таємничий Макс? Як це він з чоловіків умудряється робити жінок? Перевдягає їх, чи що? Цікаво, для чого? А може, й зовсім туди не йти? Казав же Рудий, що оте Золоте Ікло ножичком бавиться. Та я ж не з полохливого десятка. Он і Льоха там буде. Все-таки веселіше, ніж одному вдома сидіти.
Рівно о дев’ятій Сергійко, скориставшись паролем, проник в бункер. В центрі приміщення, в кріслі за столом сидів худорлявий, невизначеного віку неголений чоловік.  Він був у модному, але вже потертому і брудному одязі. З-під широкого рубця на верхній губі поблискував одягнений в жовтий метал зуб. На неприємному обличчі незнайомця застигла поблажливо-презирлива посмішка. Під пологим вузьким лобом в глибоких орбітах ховались маленькі сірі очі. Вони світились звідти нездоровими вовчими вогниками. “То це і є легендарний Макс? – здивувався Сергійко. – Але чому поруч з ним, не на стільцях, а прямо на підлозі сидять Краб та Філософ? А он і зовсім незвична картина: у кутку в одних плавках стоїть на колінах рудий Льоха».
–  Він? – кивнувши на Сергійка, тихо, ніби самого себе, запитав Макс. Що це був саме він, можна було легко здогадатись завдяки усьому побаченому.
– Так! Він! Довгий! – голосно і дружно відповіли хлопці.
Не поспішаючи, Макс глибоко затягнувся цигарковим димом і підніс запалений кінець Крабові. Той жадібно втягнув у себе цівку диму. Те ж саме повторилось з Філософом.
– Ну, скоти! Ведіть до мене це ягнятко. Будемо знайомитись.
Людвиг і Вітьок, немов підкинуті невидимою пружиною, опинились поруч з Сергійком і, схопивши його за плечі, підштовхнули до Макса.
–  На коліна! На коліна, падла!! – гаркнув той і з силою гримнув кулаком по столу.  Та  Сергійко  продовжував  стояти  і  недоумкувато  посміхатись. “Оце так знайомство!” – тільки й встиг він подумати, як страшний удар ногою в живіт змусив його спочатку зігнутись в три погибелі, а потім і зовсім впасти перед Максом на коліна. Тіло стало важким, ноги тремтіли. Сили, щоб підвестись, не лишилось.
– Ну, от що, козел! Про тебе я дещо чув. Вважай, що познайомились. І запам’ятай, гнидо, з цієї хвилини моя воля для тебе – закон! Інакше... – Макс витяг з-під лівої руки сяючу лезом фінку і,  поклавши її на стіл перед Сергійком, процідив: – На роздуми даю… хвилину. В знак згоди замекаєш. По козлиному! Зрозумів?! – І, не давши опам’ятатись, знову на всю горлянку гаркнув: – Встати, собако! Встати!!
Коли, переборюючи біль, Сергійко ледве підвівся на ноги,    Макс самовдоволено посміхнувся. У ті хвилини він пригадав свою першу ходку в зону. Тоді йому,  Максиму Нанову,  було років сімнадцять,  не більше,  але неприємні стосунки з міліцією для нього стали вже звичними. Якось у передноворічний вечір з такими ж пацанами, як сам, заліз по дурості в зачуханий магазинчик на околиці міста. Взяли тільки те, за чим ішли: по пляшечці горілки на носа та ще кілограмів зо два ковбаси на закусь. Не встигли толком розташуватись у сусідньому скверику, а менти – тут як тут. Так, ніби саме їх піджидали. Вже потім, після відсидки у колонії посиленого  режиму,  Максим дізнався, що  того  разу їх заклав  отакий слинько,  як ось цей,  що стоїть тепер перед ним  на  колінах. Той кретин,  аби поквитатись з Максом за розквашений у бійці ніс, не пішов з ними “на діло”, а навпаки, повідомив про наміри кривдника в міліцію. Суд пригадав Нанову усі його попередні “подвиги” і, звинувативши в організації злодійської банди, на строк не поскупився. От і довелось... такого скуштувати! На все життя запам’ятається. Чи знає хто-небудь з оцих сосунців, що таке сізо? Чи спроможні оці козли хоча б віддалено уявити собі “приписку” в зоні? Чи відають оці матусині синки, за якими законами доводилось там існувати? І Макс мимоволі пригадав, як з нього робили табірного півника. Коли зринають подробиці, то навіть у нього, Золотого Ікла, морозець по шкірі пробігає. Ще б пак! Вночі його силоміць посадили на  парашу двоє бритоголових верзил. На  передпліччі  у одного  був  витатуйований  римський  легіонер  з коротким мечем в руці. Максим тоді ще зовсім не розумівся на блатних татуїровках, але відразу зрозумів,  що то – “боєць”,  один з засуджених, який за вказівкою табірного авторитету б'є співкамерників. Одним словом – кат. Саме він наніс тоді жорстокий удар в обличчя. Такий, що разом з кров’ю довелось виплюнути ще й два зуби.  Потім сипались, мов град, нові удари, аж поки Макс не втратив свідомість. Очунявши, побачив перед собою у колі співкамерників в’язня років сорока, зовсім роздягненого, з презирливою посмішкою і палаючими очима. На грудях у нього, поміж іншим, виділялась своєю оригінальністю татуїровка загадкового змісту. Проткнутий кинджалом людський череп обвивала змія, її голову увінчувала корона, а хвіст прикрашала червона троянда. Череп зі змією неначе летіли на розпростертих обабіч крилах. Розтатуйований підійшов впритул до Макса і, хіхікаючи, під дружній регіт в’язнів декілька разів провів по його закривавлених губах своїм ослизлим, смердючим членом. Та на цьому глумління не скінчилось. Макса підняли з параші, здерли увесь одяг, перегнули через стола, і “череп зі змією” почав робити з нього “півника”. З кожним поштовхом все тіло проймав дикий біль. Та сильніше будь-якого болю дошкуляв сором, регіт в’язнів, відверте цинічне приниження і усвідомлення   непоправного: з цієї  хвилини   він   перестав   бути Максимом  Нановим,  людиною  взагалі.  Адже  на  очах  у співкамерників  з  ним поводились гірше,  ніж з безмовною твариною. Наступного дня  йому силоміць нанесли   на ліву лопатку татуїровку, де царську корону замість самоцвітів прикрашали червоні кольори картярних мастей. Так він став “королем всіх мастей”. На блатному жаргоні це означало тільки одне: володар такої “корони” – пасивний гомік. На додаток йому на передпліччі витатуювали ланцюг колючого дроту – ознаку того, що приписка в зоні відбулась.
Аби не вийти на волю скаліченим чи, принаймні, залишитись у цьому пеклі живим, Максим не тільки змирився з законами зони, але й навчився ними вдало користуватись. Після усіх знущань, що довелось перенести в ув’язненні, у нього народилась мрія. За її здійснення він ладен був заплатити будь-яку ціну. І ось, нарешті, часточка цієї мрії здійснюється. Сьогодні він має владу і може робити з цими підлітками усе, що колись робили з ним в зоні. Сьогодні він розуміє головне: влада – це сила. Сила – це влада. Він буде мати і те, й інше. А поки що свідомість затьмарювала жага помсти. І це була його помста. Перш за все – помста владі. Усім отим слідчим, суддям, прокурорам, навіть адвокатам, котрі за шмат вкраденої дешевої ковбаси кинули його на довгі роки за грати, до звірів у людській подобі. Це вона, влада, намагалась ізолювати людину від суспільства. Свого досягла. Ізолювала. Але повернула суспільству вже нелюда, звіра. Та він твердо вірить, що його мрія здійсниться. Будуть у нього і сила, і влада. Його час ще прийде. Настане час помсти за скалічені тіло й душу, за понівечене життя. Час помсти, здається, вже настав.
Коли злість, що туманила розсудок, потроху відступала, він знову бачив перед собою закривавлене обличчя Сергія Круглова, рудого Льоху, Краба і Філософа на колінах. Але у всіх було одне знайоме і ненависне обличчя. Обличчя того гада, який продав колись Макса ментам. Та згодом гнів минав. Душа переповнювалась насолодою від влади над цими пацанами, які в житті майже нічого хорошого не бачили. І яких тепер так легко тримати в покорі.
– Тільки не здумай мудрити, Довгий! Таку, здається, тобі кликуху дали? Буде потрібно – під землею дістану. Зрозумів? А тепер, – Макс дико розреготався, – давай  розкуримо  з тобою  трубку  миру.  Як ото  в  якомусь  романі  чи  фільмі. Пам’ятаєш? – і, знову залившись натужним сміхом, протягнув Сергію недокурка.
– Але я... Я ще ніколи не...
Та не встиг хлопець щось пояснити, як новий несподіваний удар, цього разу кулаком в обличчя, звалив його на підлогу.
– Бери, коли дають, – спокійно, але загрозливо, повторив Макс, і в його очах знову спалахнули вовчі вогники. Тремтячою рукою Сергійко взяв заслиненого недопалка і, пересилюючи огиду, спробував втягнути в себе їдкий, з запахом щойно скошеної трави, дим. А коли відкашлявся, то знову почув над головою владний голос Макса:
– Ще! Тягни ще, козел! Тягни, якщо не хочеш аперкоту!
Цього разу Сергійко ковтнув диму на повні груди, але біля вуха невпинно лунало оте загрозливе “ще!” Здається, після шостої затяжки занудило. Голова запаморочилась. По тілу розлилась приємна втома. Свідомість заволік липкий, все поглинаючий морок.
–  В куток його! На ящики! – доносився звідкись здалеку, мабуть, з отого березового гаю, грізний голос. Та коли Сергійко уважно придивився, то й зовсім здивувався, бо були то ніякі не берези. Йому посміхалася безліч щасливих дітей, від першокласників до таких, як Рудий Льоха. Раптом усе кудись щезло, і з мороку у білій, майже прозорій сукні випливла усміхнена Танька. Чим ближче вона підходила, тим швидше її сукня перетворювалась у легенькі, білі хмаринки. Ось вона несподівано доторкнулась до нього тугими дівочими грудьми. Ось – ніжно поцілувала в самісінькі губи. “Як приємно! Як солодко! Як хороше!..” – шепотів закривавлений Сергійко. Притискуючи до грудей ніжку стола, він боявся тільки одного, щоб у цю казкову “реальність” не повернувся дурний сон:   якийсь підвал-бункер, небритий чоловік, що увесь час погрожує ножем і в кутку на колінах роздягнений Льошка.
*  *  *

В  "ГОСТЯХ"  У  ТІТОНЬКИ  МАРІЇ

Вузький, здається, без початку і кінця, коридор. Чи то якийсь тунель? Відразу й не розібрати. Під ногами чвакотить слизький, смердючий бруд. Над головою – низька, з гострих каменів стеля. І всюди – темрява. Важка, непроглядна темрява. Нічим дихати. Кожен крок віддається нестерпним болем в усьому тілі. Десь далеко попереду, чи то здалось, чи й справді, блимнуло світло, Звідти долинає спокійний жіночий голос. Жовта світлова пляма розростається, наближається і на відстані кількох кроків завмирає. У самім її центрі, в найяскравішому місці, окреслюється людська постать. “Надто вже схожа на мамину сестру! – дивується Краб. – Красива така, і молода... Але до чого оті міліцейські погони?! Хоча... Якщо чесно, вони їй пасують...” -- Краб прикриває повіки і знову провалюється в темряву задушливого коридору. А коли остаточно виривається з лабет мороку, то, нарешті, розуміє: цього разу вони з Філософом аж ніяк не у тітоньки Ніни, до якої інколи забігають на порожній шлунок. Деякий час Краб силкується пригадати, де і як їх замели. Поступово він приходить до тями, і в пам’яті спливають уривки вчорашніх подій. Можливо, вдалося б пригадати й головне, але ота тітонька в погонах нарешті порушує довгу мовчанку.
– Ну, що, орлята? Очуняли? Тоді давайте знайомитись. – Лейтенант міліції Марія Петрівна Дронова скрушно похитала головою і запитала: – Як потрапили до нас, пригадуєте? Мовчите? Воно й не дивно. Ми тут з вами... дякуючи лікарям, розмовляємо. Ледь відволали. А почнемо, мабуть, з тебе, патлатику, – звернулась вона до Віктора. – Не забув, часом, як тебе звати? Яке у тебе прізвище?
Хлопець довго протирав очі, потім кинув на “тітоньку” зневажливий погляд і неохоче заговорив.
– Кра... Ну-у, Вітьок я. Єрьомін. Ми з Людом на “Тополях” живемо. У шосте ПТУ разом ходимо. А що?  Виховувати будете? У-у, ці чортові бабці!.. Та й Люд ... Теж хороший!..
– Які бабці? – поцікавилась Дронова.
– Люд... Коз-з-ел! Вчора у них на очах... Біля самого під'їзду відключився. А вони – до телефону. Далі – справа техніки. Менти, вибачте, міліція, замела – нічого робити. Коз-з-ел!
Вітьок кинув на Філософа презирливий погляд. Але той ніби й не чув палкого “монологу” свого товариша і в знак згоди тільки кивав головою.
– Буває, – примирливо погодилась Дронова. – Але скажи-но мені, будь-ласка, Вікторе, коли ти останній раз відвідував заняття в училищі? Може ти там  у відмінниках значишся?
Єрьомін фиркнув, скривив у презирливій посмішці губи і перезирнувся з Людвігом. Але той вперто не бажав брати участі у розмові.
–  Неділі зо дві тому. Так, Люд? А може, й більше... Точно не скажу. Не пам'ятаю. Голова тріщить... А що? Будете мораль читати?
– Та на який воно нам взагалі, оте училище?! – втрутився, нарешті, у розмову Філософ. – Чого туди ходити? Та нам воно – ось де! – і він  показав на сідниці. – Якось і без нього проживемо. Це предки... Розумники... Це   вони нас туди всунули. Козли паршиві!
–  Кажеш, по-іншому проживете? – спохмурніла Дронова. – Це ж як? По теплотрасах? По підвалах та захаращених горищах? Отаке життя влаштовує? Замість того, щоб яку не яку професію набувати, ви, паршивці, за лічені хвилини проклятого кайфу не тільки здоров’ям, а й життям ризикуєте. Он які вимахали, а все – ніби сліпі цуценята. І хто тільки вас у те пекло тягне?!
Дронова змовкла на півслові. Вона з прикрістю зрозуміла, що зірвалась. Якось несподівано і непомітно для самої себе перейшла на окрики і образи. Аби заспокоїтись і взяти себе в руки, вирішила помовчати. Бо й справді, перед нею не сліпі цуценята, а вже пошарпані долею діти. До того ж важко сказати, що їх чекає в майбутньому. А сьогодні їм, саме їм потрібні не настанови, не окрики, а допомога. Щира і ненав’язлива допомога дорослих.
– А ви, тітонько Маріє, ви на нас... не кричіть, – ніби вгадав її думки Краб. – Права такого не маєте.
– Саме так, – відразу ж підтримав дружка Філософ. – Якщо, приміром, я... Якщо у мене вже є паспорт, то ми – хто? Ото ж бо й є! Гро-ма-дя-ни! І, згідно з нашою, найкращою у світі Конституцією у всьому рівні з вами. Навіть коли б у цю мить на ваших плечах засяяли генеральські погони, ніякого права обзивати нас  не маєте.
– Ех, ви, законники... Та я ж вас про що запитую? – гірко зітхнула Дронова.
– А-а! Зрозуміло. Питання серйозне. Тому давай ти, Філософе... Поясни тьоті популярно, хто, коли і як вивів нас на цей воістину солодкий  шлях.
– Чого ж... – відкашлявся Людвиг, – це можна. Значить, так, слухайте мене уважно. Усьому хорошому ми навчились у цих... у класиків. Ага. Пригадайте, як там, у дяді Володі, ну, у Маяковського: “Краще раз напитись живої крові, ніж триста років...”
– От вам і всі секрети, – підтримав його Краб. – Чи тітоньці знову щось не зрозуміло? Люд, правда, помилився. Це – не у Маяковського. Це у... як його? Борода така, довга, біла. Очі маленькі, а лоб... Ага, пригадав. У Толстого. Ну, да, Толстого. Льва Олександровича.
Дроновій здалося, що хлопці нахабно кривляються, і вона знову не стрималась. Ляснувши долонею по столу, Марія Петрівна гнівно гаркнула:
–  Досить!  Замовкніть!  Досить, кажу, кривлятись,   неуки! Ви...   ви... – і, ніби соромлячись свого безсилля та вибачаючись за окрик, вона опустила очі і тихо запитала: – Хлопці, та ви – що?! Що ж це з вами коїться? Чи ви ... жартуєте? А чи й справді справи так погані?!
Але Людвіг і Віктор знову встигли відчути присутність погонів на плечах цієї, загалом доброї жінки, і, мов равлики,  сховались у шкаралупу впертого мовчання. Бажання розповісти їй про свої проблеми розтануло. Увесь світ цим нещасним знову почав здаватись холодним і ворожим, порожнім і сірим. А Марія Петрівна подумки картала себе за нестриманість. Що це з нею сьогодні коїться? На якусь мить на лаві поруч з Віктором і Людвигом вона уявила й двох своїх патлатиків. Старшенький теж в ПТУ навчається... Де вони тепер? Чим зайняті у цю хвилину? Молодший ніби не палить, а от Сашко... Ні, корені зла треба шукати не так. І, звичайно ж, не тут, в міліції. Вони глибше, ніж здається. Треба самим іти до всіх оцих “філософів”, “крабів” і їм подібних. Йти до них додому, в училище. Зазирати до них у підвали і теплотраси, на горища і дискотеки. Тільки так можна зрозуміти їхнє друге, можливо, справжнє життя.
– Ось що, хлопці, – спокійно і якось по-домашньому промовила Дронова, – давайте-но зараз – по домівках. Дорогу, сподіваюсь, самі знайдете. Батьків викликати не буду. Але ми ще зустрінемось. Так і всім своїм передайте. Незабаром я сама завітаю до вас в училище. Отам про все й поговоримо. І про нюхачів, і про ширників. І – про …  кайф.
До найближчої трамвайної зупинки хлопці плентались мовчки. Їм навіть не вірилось, що отак просто і легко вдалось від усього відкараскатись.

*  *  *
У  ПОШУКАХ  ІСТИНИ

До кінця місяця лишались лічені дні, тому хлопці вирішили занять не пропускати і ніяких тусовок-потасовок не влаштовувати. І, взагалі, спробувати вести себе найтихіше і якнайчемніше. Наступного дня у вестибулі навчального корпусу, в гуртожитках та майстернях здалеку впадало в очі кольорове оголошення такого змісту: “В актовому залі училища відбудеться зустріч учнів та викладачів з юристом, лікарем і працівником міліції... ” Здавалося б, нічого особливого, якби не маленьке доповнення: “...явка всіх – обов’язкова!” Таке, з дозволу сказати, “запрошення” декого з учнів не стільки здивувало, скільки насторожило. Були й такі, яких воно відверто налякало. Розуміючи, що “цікавої” зустрічі уникнути не вдасться, кожен готувався до неї по-своєму.
Серйозність підготовки розуміла і лейтенант Дронова. Тут треба чекати не лише ґрунтовної, часом неприємної розмови, а й гострих запитань, на які відшукати відповідь відразу не так то й легко. Саме тому Марія Петрівна уважно переглянула підручники з дитячої і професійної психології, звернула увагу на нестандартні в криміналістиці випадки. А напередодні зустрічі, аби познайомитись з цією розмаїтою публікою і другою домівкою отих “крабів”, “філософів”, “незабудок”, вона вирішила разом з лікарем-наркологом відвідати одну з таких груп і влаштувати щось на зразок генеральної репетиції.
Навчальні корпуси училища вражали своїми світлими, затишними аудиторіями. Виробничі майстерні знаходились у високих, просторих приміщеннях і були обладнані першокласними станками та інструментами. Особливо порадував Дронову, як колишню спортсменку, чудовий спортивний зал. Тренери гордилися тим, що тут працювали не лише традиційні, а й такі привабливі для юнаків секції, як карате, важка атлетика, бокс, дзю-до. Три поверхи лівого крила навчального корпусу були зайняті актовим залом, бібліотекою та клубом, в якому працювали більше десятка гуртків і проводились дискотеки.
– Саме тут, у цьому актовому залі, – розповідала, супроводжуючи  гостей, викладач Високова, – для наших вихованців ми щотижня влаштовуємо вечори відпочинку і зустрічі з цікавими людьми. Запрошуємо на них винахідників, ветеранів війни та праці, керівників підприємств. Тут плануємо провести зустріч і з вами. Переконана, вона буде корисною не лише для дітей, а й для  нас, дорослих.
–   Що  ж,   будемо   сподіватись на краще.  Але,   на   мою  думку,   це   в   першу  чергу залежатиме від вас, педагогів. Дітей до відвертої розмови обов’язково треба якось підготувати. Адже за нашими підрахунками, – Дронова зазирнула в записничок, – у вашому, чи  не  найкращому у місті, училищі, кожен п’ятий вихованець стоїть на обліку. Якщо не в нарколога, то в комісії в справах неповнолітніх.  Пригадую оце все і дивуюсь: чого їм не вистачає? Є і гуртожиток, і їдальня, і спортзал... Так хотілося б підняти бодай краєчок завіси над страшною таємницею: звідки, ну звідки береться ота біда, що так калічить їхні юні душі?..
Довго ще лейтенант Дронова шукатиме відповіді на ці та багато подібних питань. Шукатиме скрізь, де тільки можна: в пресі, у лікарів, у самих постраждалих від наркотиків. А тут відповісти на її пряме запитання ніхто не наважувався. Чи то у кожного була своя особиста думка, чи ніхто не знав отієї простої істини, але, як би там не було, всі погодились завітати в кабінет директора. Так, ніби саме там і можна було почути щось особливе, знайти необхідні пояснення і мудрі поради.
Петро Іванович Світов, кремезний чорновусий чолов’яга років сорока, який працював тут директором, відразу ж перейшов до обов'язків господаря:
–  Ну, шановні, влаштовуйтесь зручніше. А ти, Сергіївно, – посміхнувся до Високової, – пригости нас міцненьким чаєм. Розмова, здається, буде довгою.
– Як справжній шанувальник чаю, від свіжого не відмовлюсь. А як лікар-нарколог хотів  би  разом  з  шановним  товариством  поміркувати  над  останнім запитанням Марії Петрівни. Навіть мені, фахівцю, не зовсім зрозуміло, звідки у підлітків отакий потяг до отруйного зілля. Чому так настирливо, за будь-яку ціну шукають “кайфу”? Адже це і є – питання питань. А перемогти зло, на мою думку, зможемо тільки разом, знаючи, як на нього вплинути.
З чаєм Сергіївна не забарилась, і подальша розмова набула неофіційного забарвлення. Думку лікаря поглибив директор Світов.
– Гадаю, шановні, що причини, які штовхають підлітка на незримий шлях до пекла, такі ж різноманітні, як і саме життя. Це може бути і звичайнісінька цікавість. Але на перше місце я все-таки поставив би сірість нашого буття. Нудьга, бажання нових відчуттів... І не звичайних, а гострих, часом – небезпечних. Пригадаймо хоча б свою юність, своє дитинство. З якою цікавістю і насолодою ми, ризикуючи життям, розряджали заржавілі снаряди і міни. Як вперто ховалися в бур’янах з цигарками! Та й нудьга... це ще не головне. Як гостро переживає підліток найменші свої невдачі! Але і це, у порівнянні з невпевненістю у завтрашньому дні, – ніщо. Саме  вона, ота невпевненість, невизначеність  і  штовхає  підлітка  на  будь-які  незвичайні  вчинки.  Хочу  особливо наголосити: саме – підлітка! Молоду людину, не пристосовану до життєвих незгод. Без життєвого досвіду у підлітка виникає єдине бажання – будь-що уникнути жорстокої боротьби за своє місце під сонцем. А як це зробити? Кожен вирішує по-своєму. Та найпростіший і найлегший шлях – втекти у світ примар, в міцні обійми сонної трави. Чи ще якоїсь запаморочливої отрути.
–  Саме  таких  і  треба  в  першу  чергу  рятувати.  Але  як?  – Дронова з цікавістю подивилась на нарколога. – Можливо, ви, як лікар, запропонуєте щось своє?
–  Згоден. Треба рятувати. І терміново. Я глибоко переконаний, що тільки увага, справжня, а не підробна увага до скаліченої вже душі може ще якось допомогти. Підкреслю: тільки конкретна увага і до конкретної людини. А як лікар, як фахівець... Ну, що вам сказати? Про це можна розповідати годинами. А якщо коротко...  Щоб якось розрядитись,   юнаку  мало   нарубати  дров  чи прибрати квартиру, мало зробити чудову модель літака чи космічного корабля. Йому треба зробити щось... Ну, щось незвичайне. Я б сказав – надзвичайне. Тому ми не лише дивуємось, а ще й обурюємось, коли помічаємо зламані дерева, перекинуті урни для сміття тощо. Пам'ятаєте, як у Гоголя, у новорічну ніч... Витягти воза на дах. Прив'язати до димаря кізочку. А якщо серйозно, то треба завжди пам'ятати: їх свідомість вимагає, наказує їм здійснити будь-який вчинок, аби тільки оточуючий світ визнав у неповнолітній людині Особистість. Саме так – Особистість! А тому від нас, дорослих, треба не так вже й багато: вчасно і завжди помічати і визнавати оті часточки людської  гідності, оті її пелюсточки, що тільки-но з'являються, несміливо пробуджуються під пекучим промінням жорстокої дійсності. Та чи завжди вони помічаються і належним чином оцінюються, скажімо, в сім’ї, де тато не тільки алкоголік, а й справжній диктатор, деспот чи демон? Саме в таких обставинах юна душа починає шукати вихід з цього домашнього пекла. Шукає його і на вулиці, і в підворіттях, і в чарці. Зрештою, в задурманенні отруйним димом. В оманливо-солодкому кайфі... Отак і потрапляє людина з одного пекла в інше. Це – відносно власної домівки. А візьмемо школу чи технікум. Вибачте, те ж саме, якщо не гірше. Бо то ж не свої – чужі діти. Може, хтось хоче заперечити? Спробуйте...
–  Так, щось заперечувати тут важко, – тихо зітхнувши, промовив директор училища, – а от дещо  додати  до  сказаного доведеться.   Великий   педагог Сухомлинський стверджував, що порожня душа підлітка – то велика біда. А коли вона стає порожньою? Ні, на мою думку, найстрашніша не ота невпевненість у завтрашньому дні, про яку ви так слушно говорили. Найстрашніше все-таки, коли людина не тільки не відчуває, що вона   часточка світу, а головне, що вона цьому світові вкрай потрібна. Потрібна всюди, завжди, де б і ким вона не була. Кажуть, природа не любить порожнечі. А людина ж – часточка тієї природи. І вона не те, що не любить, вона не терпить порожнечі.  Особливо – душевної. А коли та безневинна душа не знаходить чогось кращого, то вимушено заповнює себе розпустою, кайфом і таким іншим... То чим же маємо заповнювати оті спорожнілі дитячі душі? Високими ідеями далекого для них майбутнього? Ні! Тільки не ідеями! Та й ідеї ті, як бачимо, бувають справжньою оманою. Але це, як кажуть, власна думка...
–  Не скромничайте, Петре Степановичу. На мій погляд, ви копнули значно глибше багатьох ваших колег з інститутів та академій. І слухати вас дійсно цікаво. Особливо  мені,  працівнику  міліції, – підтримала директора Дронова. – Але погодьтеся, копнули не до самого дна. Впевнена, зустрінемось з учнями, спробуємо їх почути і дізнаємось про таке, про що й не підозрювали. Розраховувати на відверту розмову, по правді кажучи, не доводиться. Але у будь-якому випадку така зустріч буде корисною і для них, і для нас. Бо коли зустрічаються молот і ковадло, то завжди щось таки виходить.
–  Згоден, шановні. Цілком згоден.   А тому й пропоную, – на якусь мить директор задумався, – пропоную експеримент. Прямо зараз, негайно завітаємо до кращої у нашому училищі групи і  влаштуємо щось на зразок репетиції перед завтрашньою великою зустріччю. Згодні? Тож не будемо гаяти часу.

*  *  *

ВІДВЕРТА   РОЗМОВА

У просторій аудиторії – десятка півтора столів. За кожним – по двоє підстрижених під “боба” або патлатих, строкато одягнених акселератів. Тридцять пар очей зустріли директора і непроханих гостей з настороженістю і підкресленим здивуванням. У повітрі витало німе питання: “Що б оце все означало?! Невже наші кепські справи зайшли так далеко, що директор змушений приволокти сюди лікаря і оцю тітоньку в міліцейській формі? Невже хочуть влаштувати несподіваний шмон?”
Ніби вгадуючи їхні думки, директор сухо привітався і, чомусь вибачившись, повідомив:
– Заспокойтеся, друзі мої. Ніякого обшуку не буде. І Марія Петрівна, – він кивнув у бік лейтенанта міліції, – на жаль, дехто з вас із нею вже особисто знайомий, і лікар-нарколог бажають з вами лише поговорити. Відверто і про різне.
– А вірніше, – відразу втрутилась у розмову Дронова, – порадитись з вами.
– Порадитись? З міліцією? Це щось нове, – по аудиторії пронісся іронічний смішок. – А до чого тут лікар? – пирснув хтось з заднього ряду. – Ми ж тут ніби усі здорові...
– Нічого собі – відвертої розмови захотіли! А кому вона потрібна? Дурнів знайшли! – загули раптом всі разом.
– Тихіше, хлопці! Тихіше! – спробував заспокоїти їх директор. – Хіба так приймають гостей? Я добре розумію, що розмова буде відвертішою, якщо... Так,  я повинен  вас залишити.  Продовжуйте  знайомство, Маріє Петрівно. А потім  – милості прошу, заглянете до мене в кабінет.
Директор вийшов, а гості і господарі деякий час уважно вивчали одне одного уважним спогляданням.
– То що, хлопці, отак і будемо в мовчанку грати? – Дронова зрозуміла, що знову кинула не зовсім вдале запитання.
– А про що говорити? На яких умовах? – загули патлатики.
– Не знаєте про що будемо говорити? Не прикидайтесь! Гадаю, нам є про що порадитись. Оголошення всі читали? Так от: мова піде про ваше життя. Не про двійки  та  трійки,  а  саме  про  життя. Щодо умов, то питання цілком слушне. Пропоную відвертість за відвертість. Про все – чесно, як на сповіді. Прізвищ ваших  записувати ніхто не збирається. Так що можна викладати все, що здумається. І повірте, ми дійсно прийшли до вас порадитись.
– А не надуєте?
– Приймається!
– Згодні. Починайте. Запитуйте.
Обличчя Дронової засяяло від задоволення, і вона впевнено продовжувала:
–  Ну що ж, у такому разі почнемо. І знаєте з чого? Оскільки я представляю тут правоохоронні органи, то хотілося б почути від вас ось що.  Як ви розумієте такі юридичні поняття як “обов’язки”, “права”? Чому раптом і від кого доводиться їх охороняти? Чи є якась залежність між правами та обов'язками громадян, у тому числі і неповнолітніх?
Якийсь час в аудиторії панувала незвична тиша. Здається, хлопці вперше замислились над цими простими питаннями. Але потім знову загомоніли усі разом.
– Ну, здивували! Це ми знаємо. Конституцію вивчали...
– Людина має повне право на відпочинок. На освіту...
– ... на житло. На працю.
– Людина має бути вільною. От! Вона має право...
– Досить, хлопці! Конституцію ви і справді вивчали. І все, про що тут говорили, вірно. Та давайте – не хором. Ось ти, в червоній сорочці, як тебе звати? Хоча, вибач, я й забула, що ви бажаєте лишатись “невідомими”. Ти, наприклад, твердиш, що кожен повинен бути вільним. По-твоєму що, і злочинець, і вбивця – теж? А як ти розумієш справжню свободу?
– Як хочу, так і розумію. А що?
– А можна – я? – підвівся з-за першого столу усіяний ластовинням юнак. – Якщо хочете, то і прізвище своє скажу. Бо ви ж мене й так добре знаєте. Антип я, ну, пам’ятаєте, Іван Антипенко. Тільки ніяк не второпаю, що воно за воля така, що за така свобода, коли людина навіть сама собою не може розпоряджатися? На власний, так би мовити, розсуд? Захотів, наприклад, пішов у кіно чи на дискотеку. Хочу – сплю до обіду, а хочу... Та хіба тільки це справжня свобода? От коли, наприклад, з предками чи з майстром по-крупному поговорив, то й склянка чефірчику не завадила б. І ніякого тобі головного болю, ніяких проблем і тривог...
– А ще краще – соломки пожувати, – хихикнув Антипенків сусід.
–  Чи банку понюхати...
     – “Коліс” наковтатись...
     -- Ха-ха-ха!..
– А що? Свобода так свобода! Я ж не когось, а сам себе, з власної волі і з власного бажання отруюю. І кому до того…
– ... Чи вкотити для повного кайфу пару кубиків.
Коли лемент трішечки вщух, Антипенко зробив несподіваний висновок:
– Справжня свобода – це коли людина має повне право робити з собою, що захоче. Хоча б з собою.
– Вірно, “Гвинт”! Правду кажеш. Я теж...
– А ви... гоните нас звідусіль, як шкідливих котів.
– І – все забороняєте, забороняєте. Якби могли, дихати б заборонили…
– Не  дозволяти  людині  робити  з  собою,  що їй  подобається,  –  підвів підсумок Антипенко, – це така ж підлість, як і спонукати її до цього. Отак я вважаю. А ви спробуйте заперечити.
Як не готувалась Дронова до цієї розмови, але отаке зізнання Антипенка стало для неї повною несподіванкою. Воно насторожувало. Воно боляче вражало. Що ж відповісти цьому хлопчині, коли десятки небайдужих поглядів, здається, просвердлюють її наскрізь? І тут, зрозумівши складність ситуації, в розмову втрутився лікар-нарколог.
– Думаю, хлопці, зовсім не випадково тут згадувалось про наркотики. Тому дозвольте й мені дещо сказати. Ось ви говорите, що свобода – це можливість робити що завгодно. Кожен з вас, мабуть, добре розуміє, що будь-який наркотик – не мед і не сметана. Отрута – вона і є отрута. На жаль, користуючись отією уявною свободою, декотрі з вас все ж воліють труїти свій організм і тим зловмисне грабувати власне здоров’я. І забувають при цьому про головне: користь собі і країні, в якій живе, може приносити тільки здорова людина. Не заперечуєте? Тому вірно кажуть, що здоров'я кожної людини, у тому числі і кожного з вас, то безцінне багатство усіх людей. А наркомани – як грабіжники. Вони обкрадають не тільки себе. Гублячи власне здоров’я, вони грабують і нас з вами. Ось така моя відповідь.
Розмова затягувалась, та ніхто нікуди не поспішав. Адже, окрім потреби поговорити, хлопцям випала нагода виплеснути комусь бодай часточку усього того, що непокоїло, що невидимим вогнем обпікало їхні самотні душі. Чи не вперше до них прийшли не вичитувати, не картати, а спокійно і уважно вислухати, на рівних подискутувати, порадитись.
Дронова жадібно вдивлялась в тридцять пар палаючих цікавістю очей, таких красивих, таких різних. І не лише за кольором. У одного очі сяяли веселістю і безтурботністю. У іншого – бігали полохливо, немов у загнаного звірка. Декотрі – дивились на гостей сумно, задумливо. Та ні в кого з присутніх вони не лишались байдужими і нудьгуючими. Навіть у тих, хто навмисне намагався вдавати себе незворушними, очі горіли увагою і допитливістю. “Може так статись, – думала Дронова, – що вже завтра хтось з власників цих допитливих очей ховатиме їх під густими віями від сорому. І вона вестиме вже не дружню, як отут, а малоприємну офіційну розмову. То що ж корисного для її роботи з підлітками дала оця зустріч? Яку науку винесе вона звідси? Ну, по-перше, треба, мабуть, погодитись, що ворогом номер один для підлітка була і залишається нудьга. Звідки ж вона береться? В чому її корені? Нудьгують, безперечно, ті, кому нічого робити. Та вже сьогодні цьому можна і треба створити противагу. Звичайно, легко сказати. А яке треба мати терпіння, скільки вміння і сили, аби захопити, зацікавити підлітка чимось хорошим! Варто згадати, скільки у них захоплень, як часто змінюють вони свої уподобання. Вони – у постійному пошуку. І найперший наш обов’язок  – допомогти їм відшукати себе. Бо таки й справді – зазирають вони в темряву від нудьги і від нічого робити. Це ж так просто зрозуміти: гнаний нудьгою підліток здатний на будь-яке безглуздя. Здатний на все, навіть на злочин. Аби тільки якось вирватись із замкнутого кола безвісності, повсюдної байдужості, своєї непотрібності оточуючому їх світові... ”
Дронова чітко уявила собі свідоме життя отого “сміливця” – Вані Антипенка, який і підвівся, і став говорити швидше задля того, щоб відзначитись, якось виділитись поміж своїх. Напевне, в його сім’ї, замість того, щоб прищеплювати любов до праці, неодноразово повторювали усім знайоме: “Робота дурнів любить”, або “Робота не вовк, в ліс не втече”. А в під’їздах та на горищах похвалялись досвідчені: “Важчого від гранчака в руки не беру”. Чи ще краще: “Злодій краде, всі інші горба гнуть”. Отак і виховувалась любов, тільки не до праці, а до безділля. А де безділля, там обов’язково – нудьга, душевна порожнеча. Але природа і тут не терпить порожнечі, і тоді не одержима світлою пристрастю душа неминуче заповнюється чимось потворним і жахливим. Таких антипенків об’єднує інстинкт ватаги, а загальна мода на всілякі нездорові прояви бере над ними нездолиму владу.
У свідомість Дронової почав настійливо стукати сумний, але цінний, на її погляд, висновок. Ні! Рятувати в першу чергу треба не тих, хто вже встиг захлинутись в трясовині наркоманії, а всю увагу зосередити на дітках з так званих умовно “благополучних” сімей, котрі не встигли ще скуштувати ані “коліс”, ані випарів ацетону, ані справжніх наркотиків. Рятувати треба тих, хто не знає підступного впливу кайфу. Треба тягти їх у спортивні секції, різні гуртки, клуби за інтересами, завантажувати розумними справами. Треба жити їх життям. А чи кожен з нас, дорослих, здатен на таку жертву? Горе батькам, які не розуміють, що виховання дітей – це справжня самопожертва.

*  *  *

СЛУГИ   СКАЖЕНОЇ   ТРАВИ

“П’ятачок” знаходився у тій частині міста, де головна вулиця перетинала центральний сквер. Тут не збиралися ані любителі шахів, ані бажаючі подихати свіжим повітрям, бо на п’ятачку правили бал так звані “круті”, усякого штибу “ділки”, від нумізматів і фарцовщиків до відвертих торговців спиртним, “колесами”, скаженим зіллям, а то і чимось міцнішим. Макс був тут своєю людиною і почувався у цьому середовищі, як риба у воді. Де іще, як не на п’ятачку, можна було завести потрібні знайомства, прибрати до рук тих, для кого рідна домівка ставала гірша за в’язницю, а вулиця – другою матір’ю. Макс знав тут майже кожного – від підлітка-втікача з іншого міста до сутенерів і дівчаток легкої поведінки з сусіднього кварталу. Така поінформованість не мала нічого спільного із звичайною цікавістю. То була його щоденна робота, від якої можна було одержувати не лише матеріальну, а й моральну вигоду. Поява на п’ятачку будь-якої нової людини викликала у Макса неабиякий інтерес. Коли ж на горизонті з’явився симпатичний, модно одягнений молодий чоловік, який не поспішав заводити знайомства і тримався осторонь від постійних відвідувачів п’ятачка, Макс почав приділяти йому особливу увагу. Перш ніж іти на прямий контакт з незнайомцем, треба було хоча б приблизно вияснити, що то за птах, який майже щовечора з’являється тут в один і той же час, вмощується навпроти гурту підлітків і, палячи дорогі цигарки, цідить імпортне пиво. Як тільки до нього підсідав хтось з пацанів, відразу ж зав’язувалась невимушена цікава  розмова. Через свого хлопця Макс незабаром дізнався, що новенький підшукує людей для чистої і прибуткової “справи”. Отже, можна було, нічим не ризикуючи, знайомитись з цим птахом особисто, адже саме такі піжони могли стати Максу в пригоді.
– Що палимо? – запитав Золоте Ікло, підсівши до вербувальника.
– Що бажаємо, те й палимо.
– Та ти не скач, фраєрок. Не з фофаном справу маєш. Тож давай краще знайомитись.
– Я теж не мудак і не ваня. Якщо хочеш – то Едуард Семенович. Можна – просто Ед.
– А я – Макс. Золоте Ікло. Може, чув?
– Золоте? Ха-ха! Це ще треба перевірити.
–  Ну, ти! Не гони! Якщо бажаєш, то давай відразу про справу. Чув, ніби тобі «шестірки» потрібні ?
– Так. Але краще не “золоті”, як ось, приміром, ти, а справжні, залізні.
– Є тут...  парочка. Вони у мене на гачку. Можу уступити. Але... не задарма, звичайно, -- пропустив образу Макс.
– Кажеш,  надійні? – трохи подумавши,  поцікавився Едик. – Тоді два питання: які гарантії і …  ціна?
– Ось, бачиш? – Макс показав фінку і посміхнувся. – Найголовніша і найнадійніша з усіх гарантій. А за бабки – домовимось. Це не головне. Може, ми ще зіспіваємось, то й платити не треба буде. Краще скажи, коли тобі цих козлів показати?
– Давай завтра, десь... о восьмій. На човновій станції.
– О’кей! – Макс гучно сплюнув і пішов, не прощаючись.

*  *  *

ЙОГО   ЗВАЛИ   ВОВКОДАВОМ

Наступного дня Едуард очікував Макса і його “шестірок” в умовному місці. Він був цілком спокійним і мав можливість тверезо подивитись на себе зі сторони. У свої неповні тридцять п’ять він таки дечого досяг. Та головним скарбом все ж вважав чималий досвід і вміння володіти собою, знаходити і прибирати до рук тих, хто потім служитиме йому, як богу. Завжди в модному костюмі, міцно збитий, впевнений у собі Едуард не викликав жодної підозри відносно своєї порядності. Навіть оті “шестірки” навряд чи мали уявлення про його справжнє нутро. Він майже не вживав спиртного, наркотиків цурався принципово. І всі оті “жертви” – задля найвищої мети: мати багато грошей і мати владу. Ні, не ту владу у кабінеті з табличкою, а тиху, реальну владу. Невидиму, але відчутну, міцну як кремінь. Справжнє прізвище Едуарда звучало як Вовкогон, але в колах, де він був добре знаним, позаочі його кликали Вовкодавом, хоч зовні нічого спільного з цією собачою породою він і не мав. Не дивлячись на свій молодий вік, Едик багато чому навчився. Ще з шкільних років вперто і грунтовно займався карате. Попрацювавши пару років у шахті, вирішив підробити на Півночі. У нього було чимало друзів, якщо ті, з ким він знався, взагалі могли бути друзями. Жінки ж за ним сліпма упадали.
Свою потаємну мрію – бути господарем життя – Едуард виношував чи не з самого дитинства. Він розумів, що для цього потрібно  мати гроші. Багато грошей. Саме за ними він то опускався  у вугільні штольні, то поспішав на Далекий Схід і Крайню Північ. А коли кишені почали тріщати від “бабок”, палке бажання стати багатим переросло в жадібність. Це була особлива жадоба – жадоба до грошей. Та незабаром Едик зрозумів, що на одних власних мозолях він зможе розбагатіти лише на певний час. А от досягти отієї яскравої вершини, влади – ніколи. Саме тому все частіш він задумувався над питанням, ким бути далі, як налагодити власну справу? Відповідь несподівано прийшла тоді, коли в місто, як змія, почала вповзати наркоманія. Ні, Едик не був простачком, він не міг взятись за таку солідну справу, як створення власної фірми, не знаючи всіх тонкощів підпільного “бізнесу”. Тому перше, що зробив, це легко затесався у ті кола, які на власний страх і ризик потроху приторговували отруйним зіллям. Едик старанно вивчав попит, контингент свої майбутніх клієнтів, в решті решт, тих, хто у майбутньому мав працювати у його “конторі”. В голові Едика відточувались десятки варіантів єдиного великого плану. Одні з них відразу ж відпадали, інші – розроблялись до найменших подробиць. Та згодом, скріпивши серце, Едик відкидав і їх. Зрештою, він зупинився на плані, якому присвоїв кодову назву “Червоний півмісяць”. Перш за все, щоб не викликати ніяких підозр, треба було влаштуватись на роботу. Але не на будь-яку, а на таку, що давала б можливість у зручний час залишатись вільним і займатись своєю справою. Робити справу, як любив повторювати Едик, можна лише з розв’язаними руками. Робити її тихо, впевнено, і лишатись при цьому зовсім непоміченим.
Згодом з деякими труднощами Едику вдалось влаштуватись на посаду експедитора у приміському господарстві. Хоч це було і не престижно, та від такої роботи він мав певний зиск. По-перше, в його руках тепер був казенний транспорт і посвідчення на відрядження. Едик міг їздити не лише по своїй, а й по сусідніх областях і добувати там необхідний “товар”. Хоча це і було пов’язане з деяким ризиком, та все ж передовірити комусь цю справу Едик поки що не наважувався. Декілька кандидатур так і не витримали іспиту, влаштованого майбутнім шефом. “Що ж, – роздумував Едик, – краще не поспішати. Кадри з часом знайдуться”. Збувати ж товар було більш небезпечно, і тому це повинні були робити інші. Едику хотілося бути не звичайнісінькою “шестіркою”, а справжнім босом. Тому питання “кадрів” турбувало його постійно. Підшукувати для фірми треба було таких людей, які при будь-яких обставинах не посміли б на нього донести чи розкрити таємницю справи. Саме тут Едику і знадобились ті знайомства, які він заводив раніше. Переважно то були хлопці з міського “п’ятачка”. Зустрічались поміж них і наркомани зі стажем. Були й такі, що тільки-но прилучились до отрути. Навіть і ті, що відмотали вже, не один строк, і ті, за якими, як кажуть, давно в’язниця плакала. В цій різноликій компанії Едик вмів видавати себе за “свого”. Він швидко і будь з ким знаходив спільну мову, нащупував спільні інтереси. Саме п’ятачок, а вірніше,  Макс вивів Едика на Краба та Філософа. Оскільки хлопці постійно відчували потребу в грошах, то Вовкодав відразу звернув на це увагу і запропонував їм заробляти гроші “чесним” шляхом. Після ретельної обробки цих сосунків Едик тоном наказу повідомив:
– Незабаром поїдете зі мною в короткострокове відрядження. Доведеться трохи попрацювати. Зате  потім... – і він багатозначно зажмурив очі,  смачно облизався.
Три дні поспіль гасали вони на старенькому “Москвичі” по сусідній області, налагоджували зв’язки з місцевими торговцями отрутою, збирали товар на городах, по подвір’ях. Та знайомити хлопців з “комерсантами” Едик не поспішав.
–  Це вам поки що ні до чого, – пояснював він Крабу і Філософу, хоч ті і не натякали про своє бажання з кимсь зблизитись. – Ось, виправдаєте моє довір’я, тоді самі будете їздити і робити “справу”. А поки що...
Після першої вдалої поїздки Людвіг і Вітьок одержали від Вовкодава не тільки гроші, а ще й необхідне для них самих зілля. Потім були нові й нові відрядження. І заборгованість хлопців з кожним разом потроювалась. Зрештою, Едик заявив:
– Ну,  паразити! Досить задурно солому переводити! Її треба заробляти, а не тільки кататись на державній легковушці. Та й боржок час повернути.
–  Ну, що ви, Едуарде Семеновичу... Ми ж не проти. Ви тільки скажіть... – заскиглили в один голос Краб і Філософ. Адже нагадування про борг, що сягнув чималенької суми, кинув їх у жах. – Правду я кажу, Люд? Ми на все готові!..
– Тоді ось що, красунчики. Час вже й вам відкривати свою справу. Візьмете завтра по двадцять склянок соломи і... На п’ятачок! Кожна десята склянка – ваша. Хочете, залиште її для власних потреб, а ні – заженіть за будь-яку ціну. То вже ваша справа. Це вам – безкоштовна гуманітарна допомога від …  “Черво-ного півмісяця”. Ха-ха-ха!..
Його розрахунок був точним. Чи ж посміють вони донести чи бодай бовкнути десь зайве слово про свого боса? По-перше, де ще так дешево діставатимуть товар для власного кайфу?! А по-друге: ворон ворону око не виклює. Хоча... Які вони ворони? Так, горобчики... Соломкою сучі діти бавляться! Нічого, нічого, прийде час, і він, Едик, зробить з них справжніх слуг “скаженої” трави. Він таки посадить цих “крабів” та “філософів” на голку. Ось тоді вони від нього вже нікуди не подінуться.
А поки що Едик не гребував іншими, так би мовити, побічно-тимчасовими джерелами прибутків. Кого тільки не доводилось вшановувати, з якою наволоччю не випадало зв’язуватись! Іноді змушений був приторговувати власноруч. Одному відпускав лише на декілька доз, іншому давав під заставу невелику партію “коліс” чи й справжньої наркоти. А були й такі, що брали “товару” на значні суми. Після однієї такої оборудки до нього серед ночі завітали незнайомі “клієнти” і, досхочу познущавшись, силоміць забрали всі гроші. Та Едик не падав духом. Він умів починати все з самого початку. Після того прикрого випадку він вирішив діяти обережніше і мати справу тільки з перевіреними людьми. А на всяк випадок виміняв у одного зі своїх старих знайомих справжнісінький бойовий “ПМ”. Відтоді Едик збагнув одну цінну відносну істину: влада – це не тільки гроші. Влада – це ще й зброя. Володіння нею надає упевненості. А окрім того, народжує почуття зверхності і зухвальства. Поміж володарів зброї з’являється все більше таких, що смакують цими огидними відчуттями немов скаженим зіллям і готові стріляти будь-де і в будь-кого. Аби тільки показати ту зверхність усьому світові. Ні, Едик не належав до їх числа, але з пістолетом почував себе захищеним від усіляких несподіванок. А в купці собі подібних навіть став відчувати себе невеличким “диктатором”. Та все ж Едик не зрозумів головного: володіння зброєю – то тільки ілюзія влади, один із засобів самозаспокоєння, напівгіпноз, що заколисує вроджений інстинкт настороженості і самозбереження. У тому пізніше його переконає саме життя.

                *  *  *

ЗАПІЗНІЛЕ   ПРОЗРІННЯ

Після смерті матері Едик лишився в розкішній трикімнатній квартирі зовсім один. Квартира знаходилась майже в центрі міста. Помешкання було обставлене не так вишукано, як, приміром, у рудого Льохи, але й бідним його не назвеш. Кімнати вмебльовані по-старомодному, зі смаком. Кольоровий телевізор, відеомагнітофон, забитий пивом і їжею холодильник. Усе це говорило про те, що справи у господаря йшли добре. А у своїх справах Едик намагався не бути дилетантом. Він міцно засвоїв аксіому: наркобізнес дилетантів не терпить. Ставки тут занадто високі. Щоб бути подалі від міліції та людського ока, Едик придбав мало чим примітну дачку за містом і переніс туди свою “штаб-квартиру”. Там зберігав товар, там видавав його реалізаторам, там частенько знаходили притулок і чергову дозу закоренілі любителі кайфу.
Справи у Едика дійсно йшли добре, особливо після знайомства з Максом і вербовки Краба та Філософа. А десь через рік по тому, коли хлопці вже міцно тримались на “голці”, Едика знайшли на дачі ледь живого, до невпізнання скаліченого. Прокуратура навіть порушила кримінальну справу, але слідчим вистачало роботи й без таких, як Едик, і нападники могли почувати себе у повній безпеці. Відтак Краб і Філософ залишились без свого безпосереднього керівника. Коли шеф був при ділі, вони тільки справно виконували усі його накази: їздили, коли треба, у «відрядження», займались реалізацією «товару». А коли за велінням шефа відкрили власну справу, то обидва вже міцно “сиділи на голці”. Систематичне вживання “брудних” наркотиків у постійно зростаючих дозах пагубне впливало на мозок цих підлітків. Едик  вже помічав, що працювати з ними стає з дня на день важче. Філософ, приміром, після чергового прийому наркотиків ставав замкнутим, зовсім байдужим до всього, що його оточувало. Краб навпаки – розряджався нападами безпричинного реготу, що раптом змінювався шаленим гнівом і загрозливою агресивністю. Це шефа насторожувало, але втрачати таких випробуваних збувальників наркоти Едик не наважувався. До того ж, тепер цим ванькам він майже нічого не платив, а навпаки, від них, як посередників, мав чималий зиск. Видача товару і всі розрахунки за нього відбувались тільки на заміській дачі, і дорогу туди Вітьок і Людвиг знали добре.
Того разу хлопці приїхали не за товаром, а лише задля того, аби черговий раз вколотись. Приїхали без грошей. А їхній борг Едику на той час сягав, навіть за мірками наркоділків, досить кругленької суми. Розмова вийшла надто гучною. Треба було чути, як настирливо випрошували, як принизливо, на колінах благали вони Едика повірити їм востаннє. Клялись життям, що всі борги, всі гроші повернуть, аби тільки вколотись, вколотись негайно. Та Едик стояв на своєму: “Нема! Нічого не одержите, бо зараз у мене нічогісінько немає!” Можливо, у нього дійсно вийшов увесь запас. Та ймовірніше за все причиною відмови була недовіра. “Ці виродки, – думав господар, – вже ні на що, окрім канючити наркоту, не здатні. Настав, мабуть, час попрощатись з ними назавжди. А боржок ніхто вибачати не буде. Підключу терміново Макса. Нехай займеться обіцяними гарантіями і трішки повиховує своїх пташенят...”
А у хлопців тим часом почалось найжахливіше. Такий стан у їх колах визначається одним словом – ломка. Усе тіло при цьому пронизує пекельний біль. Ломить, судомить, трусить, скручує кістки і м'язи. Едик не раз був свідком такого «кіно» і знав, чим зазвичай кінчається ломка, якщо залишити організм наркомана без дози. А тому спробував пошвидше позбутися нахабних гостей.
– Ідіть геть, підери! Забирайтесь, доки я не розповів про вас Максу!
–  Та бачили ми твого Макса... разом з тобою. Ти, падло, не віриш, що ми розрахуємось?! Нам не віриш?! – кричав йому в обличчя Краб. Філософ тим часом взяв зі столу напівпорожню пляшку горілки і, підкравшись до Едика ззаду, з усієї сили врізав нею шефа по тім'ї. Едик, мов підкошений, звалився на підлогу, і хлопці вперше побачили свого всемогутнього “господаря” у такій непривабливій позі. Це додало їм сміливості і посилило бажання помсти. Адже винним у ломці вони небезпідставно вважали саме його, Едика.
– Ну, молодець, Люд! Давай-но покажемо цій свині на що ми здатні...
Вони били Едика довго і жорстоко. З насолодою. Били кулаками, ногами, усім, що потрапляло їм під руки. Вони залишили його тільки тоді, коли після декількох ударів праскою по голові Едик зм’як і перестав стогнати. Трохи заспокоївшись, хлопці довго, ретельно і наполегливо почали нишпорити по всіх закутках. Та так нічого потрібного й не знайшовши, вкрай розлючені вимочились на безпритомного “шефа” і з останньою надією подались до міського п’ятачка.
А наступного дня напівживого Едика знайшла в калюжі крові його коханка. Постраждалого терміново відправили в лікарню. Там Едику зробили термінову операцію, видалили з мозку згустки крові. Це і врятувало його від неминучої смерті.

                *  *  *

ЗВИВИСТОЮ СТЕЖКОЮ

До міста добирались автостопом. В кишенях гуляв вітер, тому про таксі нічого було й думати. На п’ятачку, як завжди, людно і гамірно. Знайомих, у котрих раніш вдавалось придбавати бодай одну-дві дози для власних потреб, відшукали миттєво. Але того вечора усі ніби змовились: скільки не благали хлопці дати їм в борг, всі відвертались. Тільки десь близько опівночі знайшлась-таки добра душа. Давній знайомий Людвіга відвалив трішки гашишу, попередивши, одначе, що розрахуватись їм належить не пізніше десятої ранку наступного дня. Краб і Філософ почувалися на сьомому небі. Адже дійшли до такого стану, що ладні були цілувати своєму “спасителю” руки і погоджувались на будь-які умови. В якійсь мірі хлопці втамували “спрагу”, але не те що діяти, а й тверезо мислити вже не могли. Усі проблеми відразу розтанули. Натомість, світ почав здаватись лагідним і щедрим. Тіло наповнювалось легкістю і приємною прохолодою, їм, кому в житті не поталанило, кого майже не помічали вдома, до кого з нерозумінням ставились в училищі, кого навчали поважати жорстокість і силу, їм ставало до всього байдуже, їм робилось легко і хороше. Вони ловили кайф – найприємніше для них з відчуттів, за яке треба було платити найвищу ціну. Бувало, на тверезу голову між друзями виникала на цю тему жвава розмова. Тоді Філософ швидше собі, аніж Крабові, пояснював: “Закон природи... Дія викликає протидію. То чому, Вітьок, ми повинні бути добрими до оточуючого нас світу? Чому повинні бути порядними? Не самі ж ми себе отакими створили... Так що роби висновки.”
Прохолодний ранок наступного дня застав їх на лавці у найвіддаленішому куточку парку. Накрапав дощ, хотілось їсти, гуділо в голові і повернення з оранжевих снів у бридку дійсність перетворювалось в справжню муку. Думали не про те, чим вгамувати голод, де зігрітись, у кого виканючити гашишу чи хоча б “коліс”. Думали про гроші. Не розрахуватись за вчорашнє – означало нажити собі ще одного небезпечного і грізного ворога. А розрахуватись невчасно – це, щонайменше, рівнозначно втраті довіри і можливості взяти при потребі наркоту в борг. Хлопці добре розуміли і те, що гроші до них самі не прийдуть, не просипляться на голову, як оцей каштановий цвіт від поривів вітру. Отже -- нічого тут сидіти. Треба йти. Вони ще й самі не знали, куди понесуть їх ноги, але поволі піднялись, поплескали один одного по обличчю, поштурхали в спину і побрели в знайоме до болю і таке не- привітне до них місто.
–  Ех, зустріти б оце наймудрішого і найкмітливішого. Він порадив би, як тут бути...
– Про що це ти, Філософе?
–  Не про що, пацан, а про дядька Остапа. Отого Бендера, який знав сотні способів добування грошей.
–То в чому справа, Люд? Давай заскочимо до нього на хвилинку. Чорний гумор Краба так зачепив Людвига, що той на мить остовпів, а потім почав поспішно вивертати всі кишені.
– Ти щось загубив, Люд? Чи, може, десь червінця заначив?
–  Та ні-і... Просто не можу пригадати, куди це поділась візитка дядька Остапа. А там – його адреса. Куди ж це я її подів? От вбий не пам'ятаю.
Хлопці розреготались до сліз. Та думка про борг примусила їх знову замислитись.
–  Ну, Люд, досить! Давай  по-серйозному.  Вчасно не  розрахуємось – на п'ятачок і носа не показуй.
– Якщо по-серйозному, старий, то... Треба йти туди, де водяться гроші. Або ж до того, у  кого вони завжди є.
–  Що ти маєш на увазі? Ощадну касу? А може – Держбанк? До такого ми ще... Як кажуть, мало каші з’їли.
–  Банк – ні, з ощадкасою теж ранувато. А от відносно пошти...  Можна спробувати. Де тут найближче відділення? Давай, веди. Деталі відпрацюємо на місці.
Незабаром вони зайшли в невеличке поштове відділення. Довга черга пенсіонерів, що вишикувалась до каси, тихо перешіптувалась. Ті, хто відходив від віконця, уважно перераховували дрібні купюри і ховали їх, хто куди міг. Хлопці, вивчивши чергу, вмостились на лавці біля входу в приміщення і почали уважно придивлятись до кожного, хто з’являвся на порозі. Нарешті їх увагу привернула зігнута в дугу, з палицею в руках, старенька, яка продовжувала рахувати  копійки на східцях. Загорнувши свої “капітали” в носову хустинку, вона подибала до будинку навпроти. Філософ штовхнув Краба під бік, і той зрозумів усе без слів. Хлопці побрели слідом за старенькою. Тільки-но вона зайшла в під’їзд, як переслідувачі стали обабіч і притиснули бабцю до стіни.
– Бабусю, дорогенька! Добрий день, бабусю!
– Добрий, дітки, добрий. Слава богу, ось...Пенсію дали.
– Давайте-но, ми вам допоможемо перерахувати. На який вам поверх, бабусю?
Та не встигла бабця відкрити рота, як Краб вирвав із висохлої старечої руки хустинку з грішми. А Філософ цинічно заявив:
–  Ну, от, бабцю, ми ж казали, що допоможемо. Тепер тобі легше буде на сьомий поверх дряпатись. Бувай, бабцю...
Грабіжники розреготались і кинулись навтікача. На п’ятачку, не встигши відсапатись, взялись досліджувати вміст бабчиної хустинки. Їх розчаруванню не було меж.
– А щоб ти вже до вечора й загнулась, стара відьмо! – вибухнув гнівом Краб. – Таке старезне, таке нікчемне, а... Ну, хто б міг подумати, що отаку жебрацьку пенсію одержує?!
–  Та тут, блін, і на половину боргу не вистачить! – розчаровано сплюнув Філософ.
– То що маємо робити? Ні-і! Світ таки дійсно до нас не-справедливий. А якщо він до нас так, то й ми до нього... Як казав мій кращий друг, мусимо йому протидіяти.
– Саме так, старий. В училищі з нас повинні були зробити ковалів. Та дарма , що ми облишили нашу бурсу, ми таки будемо ковалями. Адже самі куватимемо своє щастя. Чи не так, Вітьок?
– Досить філософії, Люд! – обірвав його Краб. – Давай ближче до справи.
–  Ти завжди отак, переб’єш на найцікавішій і найціннішій думці. Та маєш рацію: треба щось робити. Адже окрім боргу не завадило б подумати і про парочку доз на вечір. А то знову... тіпатиме, як у лихоманці. Мабуть-таки доведеться нам, Крабе, йти сьогодні на серйозну справу,
– Для цього потрібен час, а у нас його майже не лишилось. Тому згоден на все, що запропонуєш. Головне, Філософе, не тягни кота за хвіст, кажи, що задумав.
– Тоді ось що, кролику. Гроші, як повчав якийсь класик, то усього-навсього -- пережиток минулого. А от... золото! Вічна, скажу тобі, цінність. Головне тут, думаю, зважати на психологічний стан того, з ким матимемо справу.
– Кінчай, Філософе! Знову якимись загадками сиплеш!
– Ніякими не загадками, козлику. Он, ти тільки поглянь! Які соски швендяють! А тепер зверни увагу на їхні прикраси. Ну, січеш? Підстережемо у самотньому місці і... Якщо гарненько пристрашити, впевнений – сама все віддасть. Ще й дякувати буде.
–  Мудро, старий, мудро! Ти – геній! Головне,  ніяких золотодобувних чи бурштинових копалень не потрібно.
–  Доведеться тільки сценку розіграти. Тобі, Крабе, роль злого грабіжника підходить більше. А я спробую зіграти доброго і хороброго лицаря.
Невдовзі у віддаленому куточку парку вони помітили дівчину з собачкою. Цуценя як цуценя, але досить таки кумедне та ще й на дорогому повідку з металевою оздобою. А головне – у вухах дівчини поблискували сережки, а на руках, неначе на замовлення, сяяли золота каблучка і широкий браслет. Проходячи повз дівчину, Краб, ніби ненароком, штовхнув цуценя ногою і брудно вилаявся.
–  Ну, блін, через цих сук порядній людині вже й відпочити не можна! Ти, чувирло! – сіпонув він за повідок. – Ти чому своєму вовкодаву намордника не одягаєш?! Спокійно пройти, блін, не можна! О-о! Та твій пес мені штанину роздер!  Ах ти, гад! Уб’ю!!
Краб вирвав з рук дівчини поводок і, брудно лаючись, поволік цуценя у кущі. А та зі слізьми на очах кинулась  виручати свого чотириногого дружка.
–  Коротше так, соско... Хочеш, щоб залишив його живим? – Краб підняв цуценя за поводок над землею і воно почало задихатись. – Хочеш?! Тоді гони компенсацію! Знімай! Знімай усе: сережки, каблучку, браслет. І негайно! Інакше... Я роздумувати не буду!
– Благаю! Прошу, – шепотіла дівчина, знімаючи прикраси. – Ось, забирай все, тільки... Дружка відпусти.
Краб задоволено посміхнувся і поклав прикраси до кишені.
–  Бачу, кицю, ти по-справжньому любиш тварин. А як відносно людей? От, скажімо, мене. Могла б полюбити? Прямо отут, негайно...
Невідомо, чим би закінчилась ця сцена, та з-за кущів вчасно вискочив Філософ. З удаваною силою він ляснув грабіжника по обличчю. Один, другий, третій раз! Аж поки Краб, випустивши з рук поводка, не кинувся навтікача.
–  Ну, досить, досить. Не плач, золотко. Заспокойся, любонько, – голубом воркував біля скривдженої Філософ. – Все, все! Ніхто тебе і твого Дружка більше не чіпатиме. А той гад... Нехай тільки спробує. Матиме справу зі мною.
– А ви... Ти хто? Спа... Спасибі.
–  Все гаразд, дівчинко. Все буде гаразд. Та біс з ними, з сережками. Тато в тебе хто? Автоінспектор? Ну, то чого ж ми плачемо? Подарує ще красивіші. От тільки заявляти в міліцію ... не раджу. Так буде краще. Адже, здається, це був той тип, який зарізав у нашому місті чи то хлопця, чи хлопця й дівчину, чи двох дівчат, отаких, як ти. Кажуть, нібито вони пробували поскаржитись на нього у міліцію. Біс із ним, дівчинко. Ти ж йому сережки сама віддала. Я на власні очі бачив і можу, де треба, підтвердити. Так що чи його заметуть, чи ні, а ти... Така ще молода, така красива. Сама подумай. А тепер бери свого песика і... так далеко в парк не заходь. Тут, чого доброго, можуть і зґвалтувати...
Своєму благодійнику і позичальнику наркоти Стаху, окрім грошей, вони принесли ще й дорогоцінні прикраси. А той, як не намагався, ніяк не міг приховати від цього свого задоволення.
–  Мужики ви, бачу, люди ділові. Мати з такими справу – одна насолода. Але є одна, навіть дві проблемки. По-перше, з розрахунком ви запізнились. Для вас, йолопів, пара годин нічого не значать, а для мене вони на вагу золота. Так що, незважаючи на оцей “брухт”...  Коротше, будемо вважати, що ми – квити. А по-друге, бовдури, доки не скажете, звідки    у вас ці речі, я їх не візьму. Раптом виясниться, що ви, аби заволодіти цими брязкальцями, ненароком замочили якусь симпатичну жіночку. А мені потім – довго доводити ментам, що я не верблюд. Ні, йолопи свинячі, або-або...
–  Та що ти, Стах, і справді! Тут ніякого секрету! Пристрашили одну козу в парку – от і все. Сама віддала. Як кажуть, дають – бери.
– Вік волі не бачити! – по-блатному поклявся й Краб. – Ми ж не дурні, Стах! Самі бачимо, з ким маємо справу.
– Ну, гаразд, фраєра, заспокойтесь! Вважайте, що я повірив. Але хочу дати вам одну пораду. Грабувати в людних місцях та ще й серед білого дня – безглуздо і небезпечно. Думаю, таким сміливим і вправним хлопцям було б куди вигідніше займатись набагато простішою і надійнішою справою.
Тут Стах витримав невелику паузу. Розкурюючи цигарку, він уважно придивлявся до своїх майбутніх “шестірок”. Поза його увагою не лишились ані найменші зміни в їхньому настрої.
– Вірно, Стах. Вовка ноги годують. Але... На одного козла ми вже горбились. Тому, перш ніж погодитись, хотілося б почути, що ти конкретно пропонуєш?
– Пропоную? А нічого не пропоную. Хіба щось порадити можу. В наші важкі часи люди пішли заможненькі. Окрім килимів та хутра, мають речі дещо компактніші й цінніші. Імпортну телевідеоапаратуру, скажімо. Всілякі там магнітофони тощо. І все це можна без проблем збути за найближчим кутком. А скільки усіляких прикрас припадає у людей пилюкою в шухлядах! Як їх взяти? Особливих проблем у тому не бачу. А ви – грабувати... Навіщо?
– І дійсно, – хіхікнув Краб, – заходиш у першу-ліпшу квартиру і запитуєш: “Ну, дорогенькі, що тут у вас зайве? Мерщій сюди, в торбу кидайте!..”
–  Не смішно, фраєрок. Зовсім  не  смішно, – спокійно  зауважив  Стах. – Потрібні адреси я вам гарантую. Але за послугу – тридцять відсотків мої. Решта залежатиме від вправності ваших рук і гнучкості звивин мозку. Ось вам, оболтуси, по парі доз на вечір. Потім розрахуєтесь. Бувайте!

*  *  *

ДИТЯ   "РОМАШКИ"

Алла Львівна покинула роботу в лікарні і за порадою знайомої жінки перейшла працювати комірницею на метизний завод. Як не як і зарплата більша, і праця легша. Матеріальний стан Таньчиної сім'ї після цього почав помітно покращуватись. Мати перестала економити на харчах, купувала собі і доньці модний одяг, прикраси тощо. Головне ж –на ніч нікуди більше не поспішала, а залишалась вдома з Танькою. Життя налагоджувалось і, здавалося, ніщо не віщувало біди. Та одного разу серед ночі до них увірвалась міліція і вчинила обшук. Нічого суттєвого правоохоронці так і не знайшли, але проведена незабаром на складі ревізія виявила нестачу товарів на значну суму. Слідство було коротким і суд виніс Аллі Львівні жорстокий вирок: п’ять років таборів посиленого режиму з конфіскацією майна. А того  майна... Як кіт наплакав. Та ось вже більше року Танька сама господарює в напівпорожній квартирі. Знову – злидні і нестерпна самотність. Взимку ще так-сяк, а весною вони особливо відчутні. Сьогодні – жіноче свято. Скоріш за звичкою, аніж за потребою Танька підійшла до дзеркала – і сама себе не впізнала. Струнка раніше постать почала нагадувати лантух з ватою. На обличчі вималювались непривабливі жовто-коричневі плями. Колись тонкі рожеві губи набрякли, набули синюватого відтінку. Її вже давно нудило. Апетит зник, з’явилась непереборна відраза до м’ясної їжі. Коли ж наступила перерва у “місячних”, Танька остаточно переконалась, що гра в “ромашку” безслідно не пройшла. У тому, що вона завагітніла, не лишалося жодних сумнівів. І вона вирішила звернутись до лікаря. Ні, не для підтвердження своїх здогадок, а з надією вибратися з тієї халепи, в яку так необачно потрапила.
По дорозі в лікарню Танька мимоволі пригадала найяскравіші деталі тієї драматичної ночі, коли вона, одурманена алкоголем, стояла, як мати народила, в одному колі з такими ж голісінькими Іриною, Максом, Світланкою, Крабом та Філософом. Хлопцям потрібно було, чергуючись парами, “зривати” оті живі, ромашкові “пелюстки”. Вона добре пам’ятала, що першими з нею були Краб і Філософ. Вони обходились на подив тактовно, навіть жалісливо. Складалось враження, що ці хлопчаки вперше у житті побачили голу дівчину і, милуючись красивим тілом, неначе дорогоцінною іграшкою, не знають, що з нею робити далі. А Максу тим часом набридло мабуть бавитись з у всьому послушною і покірною Ірою, і він, мов ганчірку, жбурнув її в куток, до ніг Віктора.
– Твоя черга, Крабе! А мені давай свою “Незабудку”! – крикнув він і, вхопивши Таньку за руку, поволік її в ліжко. Спочатку вона відчула сильний удар в живіт. Бити ногами Макс був майстром і, здається, одержував від того справжнє задоволення.
– Гнись, комашко! – дико реготав озвірілий ґвалтівник. – Та ширше, ширше став колінця, сучко!
Різкий біль пройняв усе її тіло. Здавалось, вона ось-ось втратить свідомість. А Макс, мов навіжений, все міцніше тискав її у своїх залізних обіймах, неначе хотів розірвати усю навпіл. Ті кілька хвилин, що він нею бавився, здались вічністю. За законами гри після Макса вона знову повинна була перейти в інші руки, але ні Вітьок, ні Людвиг не наважувались більше до неї доторкуватись. Після всього пережитого жодні медичні обстеження її тепер не лякали, адже вони не йшли ні в які порівняння з тортурами, яких довелось зазнати у ту ніч, звиваючись під ошаленілим Максом.
– Ну, що ж, зайчику, знімаючи гумові рукавички, промовив лікар, – у вас є шанс стати молодою мамою. Вашій майбутній дитинці більше трьох місяців. Тепер ви відповідаєте і за своє, і за її благополуччя.
– Я?.. Матір’ю?! – перепитала Танька, так, ніби тільки після “вироку” лікаря усвідомила увесь драматизм свого становища.  Слово “мама” нагадало їй  про власну матір і сумну долю тієї одинокої, пошарпаної життям жінки. А як складеться тепер її, Таньчина доля? Ну, гаразд, народить вона це “дитя ромашки”, а що далі? Що чекає безбатченка у цьому жорстокому світі? Яку відповідь дасть вона дитині, коли та підросте і поцікавиться, хто її татко?
–  Та нізащо, лікарю!  Нізащо! Адже можна ж... Я знаю – цього легко позбутись. У мене, лікарю, такі обставини, що... Ні, ні, я не можу... Лікарю, дорогенький, зрозумійте... Я благаю, допоможіть!   
Обличчя лікаря спохмурніло, зробилось суворим, навіть сердитим, але він стримано відповів:
–  Кажете, допомогти? Ну, по-перше, на четвертому місяці вагітності така операція  небезпечна.  А   по-друге...   Якщо   навіть   усе буде гаразд, то в майбутньому... Може так статись, що після першого ж аборту ти, дитинко, ніколи вже не зможеш стати матір’ю. На жаль, сьогодні таким, як ти, важко усвідомити увесь трагізм  цілком  можливої бездітності. І, нарешті, про  найстрашніше. Одна з Христових заповідей попереджує кожного з нас: “Не вбий!” В тобі, дочко,  жива істота. Часточка тебе самої. І ти звертаєшся до мене, того, хто зобов’язаний рятувати життя, з проханням підняти на нього руку. Ти наділяєш себе владою найвищого судді і вважаєш, що маєш право виносити вирок: жити цій крихітці чи ні. А мені відводиш роль виконавця твого безжального і ганебного вироку. По суті – роль ката, вбивці. А я бути вбивцею не бажаю. Не знаю, чи вдалось мені тебе переконати, але... Щоб остаточно щось вирішить, радив би гарненько подумати.
– А що тут думати? Що думати! Ви ж нічого не знаєте...
– То здогадуюсь. Хто ж батько? Чи не студентик якийсь?
– Не знаю. Чесне слово, не знаю. Ми тоді в “ромашку” грали... -- І вона повідала лікарю все до найменших дрібниць, сподіваючись  бодай цим  його розчулити.
–  Ні, дорогенька, і ще раз – ні! Навіть якщо все те,  про що ти тут щойно розповідала, суща правда – все одно ні! Можливо, для тебе -- це єдиний шанс... уникнути дороги в пекло. Станеш матір’ю, і всі дурниці самі по собі відійдуть на задній  план. А турботи  про  малюка  зроблять з тебе справжню  людину. І, я впевнений, тоді ти будеш по-справжньому щасливою...
Довго ще лікар розмовляв з нею по-батьківськи. А насамкінець порадив завітати до нього через кілька днів. І тільки після наступної тривалої розмови Танька остаточно змінила свої наміри. Вона таки повірила, що вирвати її з земного пекла спроможне тільки майбутнє дитя.
Та через кілька місяців розчаруванню і розпачу молодої матері не було меж. Коли хлопчика принесли на перше годування, Танька мимоволі відсахнулась від живого клубочка. Всі риси його обличчя були до болю схожими з фізіономією Таньчиного кривдника – Макса. “Боже, боже! – ридала вона над немовлям. –  Ну чому, чому ти такий несправедливий?! Чому не зробив так, аби це дитя народилося мертвим? Навіщо воно мені?! Тільки для того, щоб кожної хвилини нагадувати про лиходія, який завдав найтяжчої образи, безмірно принизив і тим назавжди вбив найсвітліші жіночі почуття?! Ні, ні! – промайнула відчайдушна думка. – Треба кінчати! З собою. Або …  з цим немовлям. А вона ж так сподівалась, так вірила, що це дитя не тільки витягне її з пекла розпусти і пияцтва, а й подарує нове, щасливе життя... ”
Відчай і розпач, що охопили її згодом, поступилися тверезому розсудкові і розрахунку. “Покінчити з собою не так вже й складно. І ніколи не пізно. Та чи є якийсь інший шлях? – запитувала вона себе, втираючи сльози. – Мабуть, є. Має бути. Але спочатку треба розв’язати собі руки. Набратись трішечки сили і... втекти. А дитя залишити тут, у пологовому будинку. Нехай його виховує і вигодовує отой лікар, який так довго і переконливо відмовляв її від аборту. А потім... А що – потім? Вона таки симпатична. І чоловіки, особливо заможні, безумовно клюватимуть на її жіночі принади. Але то будуть не розваги, не втіхи. Усе те стане для неї тяжкою, ганебною, але прибутковою справою, і нічого думати про смерть. Ні, ні, вона ще заживе. Вона стане багатою, а значить і щасливою. Бо ж, здається, ні перед ким, ні перед людьми, ні перед богом, ні навіть перед оцим немовлям завинити нічим ще не встигла. Потім, коли розбагатіє, зустрінеться з гарною людиною, зі справжнім чоловіком. Має зустрітися. От хоча б з таким, як Сергійко Круглов. Щось давненько він не попадався їй на очі. Після тієї зустрічі в бункері бачилась з ним раз чи двічі. Та й то – випадково. Ех, Сергійко, Сергійко! Як мені тебе не вистачає!»
Отак розмірковувала молода мати, годуючи своє нелюбе немовля. А Сергій тим часом готувався до незвичайного іспиту. Паралельно зі школою він відвідував курси водіїв, куди його за власним бажанням направили з військкомату. Армії водії завжди потрібні, а Сергійкові по заріз потрібна бодай якась професія. Теоретичні знання хлопець засвоїв на відмінно і тепер, тримаючи в руках кермо навчального автомобіля, з неприхованим задоволенням і гордістю мчав вулицями рідного міста. Інструктор, колишній “афганець”, уважно стежив за кожним рухом свого учня, перевіряв його знання з правил дорожнього руху. А курсант піддавав газу і витав думками у хмарах. “Складу цей іспит, одержу посвідчення і... Нарешті відчую себе дорослим. Відслужу, нехай навіть в гарячій “точці”. Додому повернусь з нагородами і обов’язково одружусь. Можливо, навіть на Таньці...  Але де вона тепер? Що з нею? Здається, вічність її не бачив... Ех, Таня, Танечка, як мені тебе не вистачає!”
 Буває ж таке: люди одночасно думають одне про одного, а їх долі, мов дороги на перехресті... Розходяться у різні сторони. Надовго. Можливо, на все життя.
*  *  *

ВБИВЦЯМИ   НЕ   НАРОДЖУЮТЬСЯ

Час для Сергія Круглова не йшов, а повз скаліченою черепахою. Так буває завжди, коли від життя доводиться чекати чогось незвичайного і важливого, А ще безперечно, так буває в юності, якщо будь-які, навіть незначні події, сприймаються не інакше, як найголовніші у житті і чекаєш їх з нетерпінням. Та коли тому чеканню приходить край, людина з полегкістю зітхає. І тільки для того, аби відразу ж почати все знову. Ось так – усе життя.
Чекати Сергійко навчився у тата. Чекати не пасивно, склавши байдуже руки, а настирливо, крок за кроком долаючи шлях до омріяної мети. І ось та важлива для Круглова подія нарешті настала. Годину тому він склав іспит з автосправи і, одержавши посвідчення водія, попрямував знайомими вулицями, як кажуть, куди очі бачать. Радість, що переповнювала душу хлопця, нагадувала жаринку на долонях. Тримати її ставало нестерпно важко. Тією радістю треба було негайно з кимсь поділитись. В першу чергу – звичайно ж, з друзями. Льоха, на жаль, відпочиває ще десь у тітки в Криму. Не завадило б показати новенькі корочки Таньці. Але тільки вчора Сергійко дізнався, що вона нібито потрапила в лікарню. Що ж залишається? Йти додому? А що там хорошого? Домівка давно перетворилась для нього у вимушене пристанище. Та є ще... бункер. Хтось із своїх у ньому обов’язково має чергувати. Там можна дещо “вжити”, послухати музику, як слід розслабитись. А привід для цього є. І – не абиякий: треба ж з кимсь таке довгождане посвідчення “замочити”. Щоб завжди фортунило...
І ноги самі понесли хлопця на знайому вулицю, до горезвісного бункера. За металевими дверима стояла незвична тиша. Невже – нікого? Постукав ще раз. Почекав. Зібрався, було, йти геть, та тут, нарешті, двері відчинила розпатлана, напіводягнена жінка років тридцяти. Вона обмацала Сергія з ніг до голови своїм нахабним поглядом і процідила:
– Заходь... Якщо не жартуєш...
Не встиг хлопець переступити поріг, як повія піднесла йому гранчака з смердючою сивою рідиною і, кинувши на розкладачку виразний погляд, промовила:
– Пий, доки Макс не проснувся. А потім... трішечки побавимось. Я ж бачу, що ти хочеш. Як там тебе кличуть і хто ти – мені по барабану. Головне, щоб ти хотів. А я готова.
Та й не договорила, а, виваливши на хлопця свої розкішні оголені груди, почала його обціловувати. Не встиг Сергійко пригубити, як жінка поспішно притримала його руку.
–  Що,  хлопчику,  самому  не зручно? То давай,  дурненький,  разом...  На брудерфаш... ша... шафт...
Чокнулись. Мовчки випили. Після символічного закушування – запалили. Як не бридко було Круглову спілкуватись з розпусницею, та залишатись у ці хвилини наодинці було б справжнім самокатуванням. Тому Сергій був змушений слухати її безсоромні жарти, знову пити і палити. Чи то самогонка, чи дим отруйного зілля, чи те й інше подіяло так, що Сергій, вкрай розчарувавши жінку, несподівано відключився...
...Голова безболісно відокремилась від тулуба і повільно попливла бункером під самісіньку стелю. Показуючи звідти язика, вона почала кликати Сергія на вулицю. “Ну, й дива! Хіба ж таке може бути?!” – чудувався Круглов. А голова тим часом знову стала на своє місце. Поруч з Максом хлопець розгледів жінку, яка, не просинаючись, бурмотіла щось незрозуміле, від чогось відмахувалась, від когось відбивалась, Наступної миті важка втома розлилась по усьому тілу, і Сергійко знову поринув у міцний нездоровий сон.
Ніхто не знає, скільки часу перебували вони у цій дурманній сплячці, але згодом одне за одним почали приходити до тями. Жінка взялась переглядати порожні пляшки і зі злістю жбурляти їх у віддалений куток бункера. Макс ніби й не помічав Сергія. Він тільки тер голову, важко зітхав і брудно лаявся. Ділитися тут своєю радістю Круглову було ні з ким. Він вже намірився було залишити цю брудну компанію, та у двері знову постукали. Жінка відчинила, і до бункера ввалились Краб з Філософом. Нерозлучні друзі були вже напідпитку. Але на подив і задоволення присутніх Краб поставив на стіл пляшку дешевого вина. Його відразу ж розпили. Повеселішали. Розговорились. Макс, який увесь час мовчав, штовхнув Краба в бік і нарешті поцікавився:
– А що там, нагорі? Зірки блимають чи, може, вже сонечко світить?
– Місяць, мов розжарена сковорідка, висить. А що? – запитав Краб.
– Видно, хоч голки збирай... – проспівав Філософ.
– Хлопці, а я сьогодні на права здав. Не вірите? Ось, можете подивитись, – і Сергій подав Максу новеньке посвідчення водія.
– О-о! Довгий, з тебе – належить!
– Гони пляшку, Серж! Треба прилити!
– Заткніться! – гримнув  Макс,  поклавши  Сергійкове посвідчення  собі  в кишеню. – Права – це добре. Вони нам знадобляться. Можливо, візьму тебе, Довгий, до себе на роботу. А тепер – будемо закруглятись. Менти нашого брата саме в такий час відловлюють.  Виходити,  як завжди.  По одному.  І – в  різні сторони. Давай, Краб, вимітайся! А ти, Довгий, зачекай мене у дворі, під кленом.
Останнім з бункера вийшов зі своєю подругою Макс. Він підізвав до себе Сергія і тицьнув на сусідній під’їзд.
–  Ось що, хлопче, ти ж розумієш, що за все треба платити. Надто ж – за кайф. Чиє зілля сьогодні палив? Чию горілку жрав? Пам’ятаєш? Тож-бо й воно! А тепер... Оту тачку бачиш? – запитав він, підкинувши на долоні в’язку ключів. Потім вибрав одного з них, подав Сергійкові і додав: – У тебе, Довгий, є шанс негайно за все розрахуватись. Заодно покажеш, чого тебе там навчили. Усього то й роботи – підкинути мене з цією муркою на хату. Бо й справді, не плестися ж нам у такому вигляді через усе місто.
– Не можу, Максе... Чесне слово... Голова йде обертом! Все тіло тремтить. Зараз ніяк...
–  Ну, ти! Сученя! Гони гроші, або... Оце своє посвідчення в останній раз бачиш. Я не жартую, Довгий. Ти ж мене знаєш. Коротше, або я плентаюсь пішки, а ти збиратимеш в бункері клаптики свого посвідчення. Або – вперед!
Сергійко неохоче взяв ключ запалювання і, озираючись, попрямував до новеньких “Жигулів”. Мотор запрацював відразу, і Макс зі своєю «муркою» плюхнулись на задні сидіння. Та тільки-но машина почала вирулювати зі стоянки,  з під’їзду, погрожуючи кулаками, вискочив молодий, у спортивному костюмі. чолов’яга.
– Гони, Довгий! Відступати пізно! – наказав Макс. Зачепивши мотоцикла, що знаходився поруч, “Жигулі” вискочили на центральну вулицю. Руки і ноги угонщика працювали автоматично. Часом поруч чувся скрегіт гальм, вищання шин, брудна лайка тих, кого вони обганяли. Але  все  поки-що  було  благополучно.  Центр  міста теж  проскочили  без пригод. І, здавалось, все обійдеться. Та десь за другим чи третім перехрестям з провулка вискочив на мотоциклі міліцейський патруль.
– “Жигулі” 22-15, наказую зупинитись! Негайно зупиніться! – на всю вулицю гриміла через підсилювач команда патрульного.
– Жми, Довгий! Жми! Зараз тюркнемо в провулок. А там – ми в безпеці. Там відірвемось, – бубонів у саме вухо Макс. І Сергій змушений був гнати. Гнав доти, аж поки попереду зліва не зупинився нічний трамвай. Сергій вчасно загальмував, адже на проїжджу частину вулиці з трамваю вийшла спочатку жінка з сонним дитям на  руках,  потім  випурхнуло двоє дівчат,  нарешті  вулицю переповзла якась старенька. Шлях, здавалось, був вільним. А   позаду знову гриміла команда патрульного взяти вправо і зупинитись.
– Та чому ж ти стоїш, гад! Ти що, хочеш, щоб мене замели менти?! – як навіжений, закричав Макс. – Чи тебе поворушити?! – і Сергійко відчув під лівою лопаткою щось гостре й холодне. – Жми, парашо! Тобі кажу!!
Знаючи, що Макс жартувати не любить, Сергійко мимоволі натиснув на педаль газу. «Жигуль» рвонув з місця немов неприборканий мустанг. Саме в цю мить з передніх дверей трамваю на землю з валізою в руках зіскочив високий стрункий юнак в парадній формі десантника. Окрім нехитрого солдатського скарбу з гарячого Афгану, він віз у своєму тілі декілька мінних осколків. Але обличчя його сяяло, він радісно всміхався. Нарешті, він вдома. Ще якась сотня кроків он до того будинку, що потопає в зелені, і його радісно зустрінуть тато, мама, сестричка. Та не встиг демобілізований десантник у ту трагічну мить ані озирнутись, ані зойкнути, ні навіть чогось подумати. Оранжеві “Жигулі” проклали собі шлях по його молодому, але вже скаліченому війною тілу. Неушкодженою лишилась тільки валіза, біля якої, наче страшний докір цьому жорстокому світові, валявся солдатський кашкет.
      Наступного дня біля старого дуба, поруч з місцем аварії з’явилась ваза з жовтими та червоногарячими трояндами. Стовбур дерева був оповитий двома чорними стрічками.

*  * *

ДОЛЯ   “КЛОФЕЛІННИЦІ”

З усіх колишніх завсідників бункера найглибшу зацікавленість у Макса викликала шалапутна і, як йому здавалось, морально найбільш підготовлена до справжньої “роботи”, Ірина. За характером дівчина відрізнялась від інших своєю нахабністю і безсоромністю. Та більш за все Макс цінував її агресивність, можливо, тому, що ця риса характеру була притаманна йому самому. Ще будучи випускницею школи, Іра замість атестата зрілості отримала в суді сто другу статтю Кримінального кодексу. Подобався їй однокласник. А тут дорогу перейшла найближча подруга. І, мабуть, дуже пошкодувала. Іра влаштувала подрузі таку розбірку, після якої та на довгий час зріднилася з лікарняним ліжком. Судово-медична експертиза кваліфікувала завдані Ірою тілесні ушкодження як середньої тяжкості, і їй довелось декілька років свого юного життя провести в зоні. Саме там пройшла вона свої перші “університети”.  Більш досвідчені навчали її, як там, на волі, особливо не напружуючись, влаштувати собі “розкішне життя”. З отих десятків способів, які Іра встигла засвоїти в зоні, Макс обрав для неї такий, від якого і сам мав чималий зиск.
– Спробуємо, Ірок, зробити з тебе невидимку, – запропонував він дівчині в одній з довірливих розмов. – Станеш, рибонько, клофелінницею. Справа, скажу тобі, прибуткова. Ні, ні, сама вживати не будеш. Клофелін – це така штуковина!.. Він допомагатиме звільняти твоїх “клієнтів” від зайвих «бабок» і цінних речей. Ніякого насильства, а значить – і криміналу. А прибуток... Не турбуйся, будемо ділити чесно.
–  Ну, що ти мені, як первістці, якісь лекції читаєш? З усім цим, Максе, я ще там познайомилась. Скажи краще, де я оті “колеса” братиму?
–  Де братимемо “ліки”? Ніяких проблем, Ірок. Ніяких проблем. В аптеці у мене знайома є.  Ти віриш, за бабки вона не те що клофелін, рідну маму продасть. Я вас якось познайомлю. Сама братимеш у неї все потрібне. Та дивись мені, не зламай їй передчасно ребра...
Максові сподівання на швидкі і солідні прибутки мали незабаром виправдатись. Адже окрім усього, Іра була вродливенькою, вміла спілкуватись навіть з незнайомими їй людьми, була хитрою і обережною. Її батьки ось вже кілька років поспіль, аби забезпечити собі “спокійну старість”, перли плуга десь в Сибіру, на нафтогазових родовищах, і увесь цей час дівчина жила з одинокою рідною тіткою. До особистого життя племінниці та придивлялась не надто, а після повернення дівчини з колонії і зовсім нею не цікавилась. Отож для виконавиці Максових задумів Іра підходила, як ніхто інший, а “клієнтів” для неї він вже якось підшукає.
Для початку вона вирішила відвідувати нічні клуби, бари та ресторани. Особливу увагу звертала на вік, одяг, поведінку своїх майбутніх жертв, на наявність у них прикрас та потягу до жіночої статі.
–  Зовсім не обов’язково підставляти себе кожному, з ким доведеться мати справу. Головне у твоїй роботі, – повчав її Макс, – вчасно і непомітно плеснути клієнту в чарчину чого треба. А далі – справа техніки. Як кажуть, вправність рук І ніякого шахрайства. Обчищай і зникай у невідомому напрямі. А дах я тобі завжди забезпечу.
– На це мені розуму вистачить, не турбуйся. А відносно...
– Та ти не   перебивай. Слухай далі. Якщо деколи і доведеться потішити клієнта,   то  не  кочерижся.   Від  цього  з  тобою  нічого  не станеться. Зайвий раз отримаєш задоволення. А ще – доведеться постійно дбати про свій зовнішній вигляд. Вірніше – про його вчасну зміну. Ти ж повинна стати справжньою невидимкою! Придбаємо моднячий прикид, купимо декілька париків, потурбуємось про косметику. А будеш знайомитись, кожного разу вибирай собі нове ім’я, вигадуй коротку, але правдоподібну біографію. “Клієнт” повинен впевнитись, що має справу усього-навсього з недосвідченим дівчиськом легкої поведінки. Побачиш сама – справа піде. І знай, я завжди знаходитимусь неподалік. Скривдити нікому не дам. Та ти й сама з будь-ким впораєшся. Не кожен ласунчик до жіночих принад знатиме, з ким має справу.
Свій перший успіх вони відзначали по-домашньому, спокійно і розсудливо. Попиваючи коньяк, ретельно аналізували, аби не повторити у майбутньому деяких дрібних промахів і помилок.
–  Ні, Максе, – з щирим  захопленням  повторювала  Ірина, – ти  – геній! Справжніх козлів мені підсовуєш, їх навіть трішечки шкода. Але “працювати” з такими – одне задоволення. Надуті, як індики. Корчать з себе хрін знає  що... А насправді – звичайнісінькі бабники. Особливо отой товстун. Сміхота та й годі! Тільки-но я поклала йому на ширінку руку, старий козел аж затремтів. І відразу ж запросив до себе додому. Дружина, мовляв, десь на курорті, з іншими бавиться, а йому, бачте, так тоскно, так одиноко. Чому ж не пожаліти старого? Правда, я йому тільки пів дози капнула: боялась, від повної загнеться... козлина морда. Та він і від того миттю відключився.
– Слухай сюди, бовдурко, – тихо, але твердо промовив Макс, – ніякої мені більше самодіяльності! Чула?! Нарвешся на такого, що прикинеться відключеним, і матимеш проблеми. Мені це – ні до чого. Зрозуміла?!
– Та ти що, Макс, за дурку мене маєш? У мене ж на цих козлів око набите. Будь спок!  Я  тоді,  не  встиг товстун  захропіти,  відразу ж до  гаманця.  Потім  по шухлядках пройшлась. І знаєш, Максе, навіть оті “зелені” потьм’яніли. Декілька каблучок із справжніми діамантами, півдюжини золотих ланцюжків, два рідкісних годинника... Та що я кажу? Ти ж сам знаєш. Ото улов! Скажи!.. Але де ми усе те збуватимемо? Як перекуємо золото у гроші?
–  Не переймайся, подруго. Є тут, у мене, одна непогана ідейка. Ще декілька подібних уловів і...  Ми з тобою, Ірок, таку справу закрутимо. Будуть не тільки гроші. Влада нашою буде. Дай тільки строк.
– Не накаркай, Максе. Дати строк можуть нам обом...
– Тьху ти, сучко! Заткнись, паскудо! Замовкни негайно! – Макс увесь зблід, аж затіпався, підхопився і потягнувся рукою до ножа.
–  Все, все, Максику. Ти що, жартів не розумієш? Я ж просто так, до речі кажучи...
Трохи заспокоївшись, Макс ковтнув прямо з пляшки коньяку і вже примирливо запитав:
– То як ти себе цим придуркам назвалась?
– Неонілою. Непогано, правда? А наступного разу буду... Мариною. Це так цікаво!
– От що, Неоніло. Досмоктуй пійло і під душ. Зрозуміла? Сьогодні я хочу, щоб ти … мене хотіла.
Ірина допила свій коньяк і, не закушуючи, покірно піднялася з-за столу.
Як чоловік, Макс їй не подобався. Від інтимного спілкування з ним очікуваного задоволення ніколи не наставало. Навіть у ті хвилини, коли до жінки належало виявляти ніжність і повагу, він дарував відверту грубість і звірину хтивість. Але й огиди до нього Іра теж не відчувала. Коли ж Золоте Ікло підвищував голос, її свідомість пронизував незрозумілий страх, адже дівчина переконалась, що від цієї людини можна очікувати чого завгодно. Якось ще в бункері вона спробувала йому не підкоритись. Та пізнавши міць Максових кулаків, остаточно змирилася зі своєю долею. Коротке життя встигло переконати дівчину у тому, що таким, як вона, шукати захисту у цьому світі – марна справа. Той, з чиєї вини відмотала декілька років у зоні і заради кого ладна була стерпіти будь-яку образу та наругу, легко й безжурно викреслив її зі свого життя. Жодним вчинком, ба, навіть словом не виказав їй ані жалю, ні звичайнісінького людського співчуття. Він її просто зрадив. А Макс? Так, грубий, навіть, жорстокий. Бо злий на увесь білий світ. Але ж він таким не народився. І на зрадника зовсім не схожий. Такому можна вірити. В скрутну хвилину такий наодинці не залишить. То що ж виходить – друзів собі, як і батьків, не вибирають? Хоча... Який він їй друг? Швидше – хазяїн, роботодавець. Та все ж, кращий, аніж отой липовий друг, підлий зрадник.
Той черговий “вихід у світ”, а саме так називала Ірина свою “роботу”, мало чим відрізнявся від десятків попередніх. Тільки й того, що припадав він на якесь свято.  Та ще тим, що дівчина останнім часом почала утаювати від Макса частину “виручки”, але він нічого не підозрював і продовжував довіряти їй, як нікому іншому. Навіть іноді дозволяв працювати без підстраховки. Тоді у клофелінниці і народилась думка збити власний капіталець. Та відвідувати злачні місця одній було не тільки незручно, а й небезпечно. Тому на чергову “справу” Ірина вирішила запросити свою давню, знайому ще по бункеру, подругу. Світлану умовляти довго не довелось, і того вечора вони завітали в невеличкий, але престижний ресторан “Біла акація”. Відвідувачів на подив було мало, і  увагу дівчат відразу привернув симпатичний, модно одягнений молодик. Як не посміхались, як не підморгували йому «невидимки», красунчик залишався незворушним. Ірину це дещо насторожило, але виблиск каблучки з дорогоцінним каменем на правій руці молодика подіяв на неї магічно. Перемігши вагання, Ірина вирішила діяти. Сама запросила красунчика на танго, поклала йому на плечі руки і притиснулась до незнайомця тугими дівочими грудьми. Партнер вичавив із себе щось схоже на посмішку і прошепотів їй у вухо:
–  У мене тут, – у готелі... це зовсім поруч... окремий номер. Якщо згодна продовжити знайомство на “сьомому небі”, то я... замовлю по телефону дещо в номер. Проблем з подругою, сподіваюсь, не буде? Третій, як кажуть, зайвий. Чи не так?..
Ірина нічого не відповіла, а на знак згоди  лише лукаво посміхнулась та ще міцніше притислась до красунчика. Незабаром вони вже сиділи в затишному, добре вмебльованому номері готелю. Біля вікна на них чекав сервірований на двох осіб стіл. Господар відкупорив шампанське. Нічого міцнішого на столі не було, і це знову насторожило Ірину. Випили ще й ще. А нагоди підлити “клієнтові” снодійного все не випадало. Нарешті донжуан вийшов на балкон палити. Дівчина тільки цього й чекала. Зробивши свою справу, вона сповна відчула смак успіху. “Ось зараз він повернеться, вони доп'ють вино, а через лічені хвилини “операція” буде успішно завершена. Улов і цього разу має бути солідним. ”
– Давай, любонько, на брудершафт, – повернувшись до кімнати, запропонував господар, – адже на нас давно чекає ота чиста і м’яка постіль.
Дівчина солодко всміхнулась, від задоволення опустила повіки. У ту ж мить на її руках клацнули наручники.
–  Такий от “брудершафт”,  мурко.  Ми за тобою не один день слідкуємо. Вирахувати тебе було не важко, а от взяти на гарячому вдалось тільки сьогодні. За все, дитинко, колись доводиться   платити.   Іноді,   на   жаль,   найціннішим. Свободою.

                *  *  *

СУПРОВІДНИЦЯ   НА  СХІД

Арешт своєї подільниці Макс сприйняв досить боляче. Можливість викриття їхньої змови і подальшого арешту його самого виглядали цілком реальною. Та це не надто його лякало. Адже Макс був впевнений – такі, як Ірина, ніколи не розколюються. Та й чого їй “колотися”? Це дівчисько, напевне, розуміє: якщо справа дійде до суду, то за групове злодійство прокурор запросить значно більше, а суд буде “щедрішим”. Окрім того, виказавши його, як організатора злодійської групи, вона назавжди втратить не тільки перевіреного справою партнера, а й надійного захисника. З іншого боку, знаючи його характер, вона просто побоїться втягувати Макса у цю справу. Вона – дівчина розумна: щось вигадає, у чомусь зізнається. А загалом, усе візьме на себе і своє відмотає. Макс згадав про його обіцянку виручати Іру з будь-яких неприємних ситуацій. Але що він може зробити тепер? Хіба що зайвий раз біля неї засвітитись, і тоді менти, мов гончі пси, підуть по його сліду. Шкода, звичайно, що втрата такої цінної партнерші кепсько вплине на його прибутки. Але триматися тепер треба від неї подалі. По правді кажучи, Ірина й так виправдала його сподівання. Адже, якщо хоча б приблизно оцінити все, що вони встигли разом “заробити”, то вийде кругленька сума. А отже, треба, мабуть, вже братись за здійснення отієї ідейки, про яку він колись обмовився Ірині. Одних тільки золотих прикрас, срібних речей і старовинних монет зібралось стільки, що не вміщаються у велику спортивну сумку. А отже – його чекає довга, небезпечна і, треба сподіватись, щаслива дорога. Настав нарешті час перековувати золото в наркоту, щоб потім гребти гроші лопатою.
Ще там, в зоні, один із співкамерників, родом з Туркменистану, зблизився з Максом настільки, що при звільненні залишив йому цінну адресу в Термезі. “Там тебе, Максе, зустрінуть будь-коли, як свого. На моїх людей можеш розраховувати, як на самого себе, — запевняв тоді Агаджа. – Вік волі не бачити! Сука буду!.. – клявся він Максу. – А привезеш срібла чи золота, обміняєш на гашиш, опій... Взагалі, на все, що замовиш...”
Відтоді всі помисли Макса зосереджувались на цій “ідейці”. Скільки вдасться – награбувати, скільки зможе – придбати золотих речей в ювелірних магазинах, а потім з усім цим добром вирушити в далекий Термез, на самісінький кордон з Афганістаном, щоб обміняти цінності на опій чи героїн. Придбану наркоту можна буде реалізовувати і у своєму, і в інших містах. Збувати за такими цінами, що отримуваний навар не снився навіть крутим ділкам.
Добиратись до незнайомих друзів доведеться, мабуть, залізницею. І хоча в такій дорозі треба чекати чимало незручностей, зате так буде набагато безпечніше. Була, правда, ще одна, на перший погляд майже не вирішувана проблема, -- їхати з таким “вантажем” одному. Навіть дурень розуміє, що це вкрай небезпечно. Чого тільки з людиною в дорозі не трапляється. Можна з кимсь посваритись, побитись, захворіти. І зустріч з ментами гарантована. Прощавай тоді не тільки золото, а й свобода. Отже, кров з носа потрібен супровідник. А де його в біса взяти? І треба ж було Ірині так невчасно “згоріти”! Ні, поспіх тут ні до чого. Не завадить все добряче обмізкувати. А поки-що... Є менш важливі, але більш термінові справи. От хоча б допомогти Едиковій чувисі забрати його з лікарні. Ех, Едик, Едик!.. Отак ні за що, ні про що стати раптом інвалідом. А чому, власне кажучи, ні за що? Адже усі оті легкі “бабки”, витрачені ним на придбання заміської дачі, арабських меблів, японських телевізорів, імпортних костюмів та черевиків не що інше, як чиясь загублена доля, а, можливо, і життя. Але ж такі закони їхнього бізнесу, тому раніше це його не турбувало, не соромило і не жахало, як тепер не турбує Макса. Можливо, віддавшись сатані, Едик і робив свою сатанинську справу. А бог, віддаючи належне кожному з нас, віддав належне й  Едику. І, можливо, отак само дійде колись черга і до нього, Максима Нанова. Та зараз про це ліпше не думати. А по Едика доведеться-таки поїхати. Він, на жаль, закінчений інвалід, але втрачати зв’язки з цією людиною не варто. Бабок у нього – без ліку! Та головне, він тепер сам ні на що не здатний. А тому шукатиме людину, якій можна було б передати “справу”. А отже, і подругою його, – Едик, здається, називав її Назірою, – нехтувати нічого. Симпатична чортяка! Апетитна. А головне – розумна, хитра і стримана. Бачив цю діваху пару разів на Едиковій дачі, а от запам’яталась, сучка, до найменших дрібниць.
При згадці про Назіру свідомість Макса починала непокоїти якась тривожна і нав’язлива думка. Вона, ніби в густому осінньому тумані, плавала десь в глибинах його мозку, і всі спроби позбутись отої нав’язливості були марним. Нарешті Макс зрозумів, у чому справа. Це ж він нещодавно гадав, кого б взяти собі у супровідники до Термезу. То чому б не задовольнитись Назірою? Їхатиме така собі молода пара в Туркменистан, у гості, до родичів... Можливо, це і не кращий варіант, але іншого поки що нема. Та чи готова на таке Назіра? Чи погодиться вона залишити хворого Едика і ризикувати задля чиїхось інтересів якщо й не життям, то, принаймні, свободою? Треба зробити так, щоб погодилась.
Наступного дня Макс взяв таксі і, зателефонувавши Назірі, заїхав за нею на квартиру. Дівка зустріла гостя слізьми.
– Ну, що тепер буде? Що я з ним робитиму? Ти, Максе, не уявляєш, який він безпомічний. Я йому, можна сказати, ніхто. Але залишити людину в такому стані наодинці зі своєю бідою... Ні і ще раз – ні! Ну, як гадаєш?
По дорозі в лікарню Макс налаштовував себе на гірше, але Едик, якого вивезли з лікарняного корпусу на кріслі-каталці, справив на нього надзвичайно гнітюче враження. Плечі схудлі, опущені. Руки тремтять. Обличчя перекошене, одне око прикрите повікою. З куточків рота постійно капає слина. Макса він, мабуть, не впізнав, адже на його появу ніяк не зреагував. На привітання не відповів. Доки Макс з водієм переносили Едика в машину, лікар давав останні рекомендації Назірі. Всю дорогу додому вона притискала Едика до грудей і втирала сльози. Макс уважно придивлявся до поведінки жіночки і дійшов висновку: “Ні, серйозної розмови з нею сьогодні, мабуть, не вийде, їй треба трохи оговтатись. А для цього потрібен час. Треба ще вирахувати і поквитатись з отими виродками, які так безжально покалічили цінного партнера...”. З цими думками Макс почав збиратися додому, та Назіра зупинила його на порозі:
–  Максе, ти б залишився... Бодай на одну ніч. Сьогодні мені з ним не тільки важко, а й страшно. Не знаю, чого, а боюсь. Навіть... Едика. До того ж, нам треба поговорити.
–  Так, подруго... Поговорити нам дійсно є про що. Але сьогодні вам краще залишитись удвох. Чи не так, Едику?
Каліка нічого не відповів, тільки втупився пустими очима в орнамент розкішного турецького килима і тихо щось бубонів собі під ніс. По його впалих щоках повзли сльози, і посмішка на неголеному обличчі здавалась вкрай недоречною. Можливо, від такого жалюгідного вигляду колишнього компаньйона в глибинах Максової душі ворухнулось щось людське, на зразок жалю до собі подібного. Можливо, саме це, разом з потребою знайти супровідницю, і примусило його змінити попереднє рішення.
–   Гаразд, Назіро. Я залишаюсь. Але давай спочатку нагодуємо цього нещасного. Що зможемо, влаштуємо для його зручностей. Все інше – потім.
Такому повороту справи жіночка по-справжньому зраділа і ладна була цілувати Максові руки.
–  Ти – справжній друг, Максе. Я тобі безмежно вдячна і... зобов’язана. Знаєш, кажуть, у житті, як на довгій ниві. Колись, можливо, і я стану тобі в пригоді. Відтепер можеш на мене розраховувати.
– Що ж, – перебив її Макс – ловлю на слові. Такий випадок, люба моя, вже настав. Тож перевіримо, як у тебе ладять слово з ділом.
Вони нагодували Едика. Потім перенесли його ліжко в кімнату, що межувала з туалетом, вклали хворого відпочивати, а самі перейшли на кухню. За скромною вечерею Макс продовжив довірливу розмову.
– От що, Назіро, у мене тут одна справа намічається. А тому вкрай потрібна не тільки розумна і хитра, а ще й віддана людина.
–  То ти вважаєш мене ненадійною? Чи, може, маєш за дурку? Якщо так, то далі не треба нічого говорити, – не на жарт образилась Назіра.
– Ну, ти, фраєршо! Я тюльку гнати не збираюсь, так що ціну собі не набивай. Спочатку уважно вислухай, про що піде базар. Найближчим часом махнеш зі мною у відрядження. Є таке місто – Термез. Чула?
– Здається, десь в Середній Азії. В Туркменистані, чи що? І надовго? А як же?.. Ні, Максе, ні! Залишати його одного... Ти ж сам розумієш.
– Досить скиглити! З Едиком щось придумаємо. Є у мене одна знайома. Головне – як ти? Скажу відверто – подорож не весільна. Важка і небезпечна подорож.
–  Давай, Максе, без натяків. Кажи, не тягни, що конкретно я повинна там робити?
– Твоя справа маленька. Везти сумку. Туди – з золотом. Назад – з опієм. Робота, як бачиш, не важка, але... відповідальна. Мені ж випала честь охороняти тебе від усіляких несподіванок і неприємностей. Якщо такі, звичайно, виникнуть... Ось це бачиш? – він показав їй фінського ножа. – Інколи діє краще від пушкаря. Працює без зайвого шуму. І, нарешті, головне. З навару – десять відсотків твої. Повір, це великі гроші.
– Що нас у цій поїздці чекає – здогадатись не важко. Але я вірю тобі, Максе. і, оскільки я твоя боржниця, то, як кажуть, що винен – оддати повинен. Та й бабки зайвими ніколи не бувають. Грошей у Едика до біса, я це знаю, але... Він, на жаль, ще довго не зможе пригадати, де саме їх тримає. До речі, хто ота твоя “знайома”,  яку збираєшся приставити до мого бідного Едика?
– Яка різниця. Є тут... одна. Можливо, вже завтра вас і познайомлю. Хто вона Едику – по барабану. Все одно нікого не впізнає. А нагодувати, дати ліки чи там в туалет зводити та кицька зможе.  Вона,  як і ти, жалісна. До того ж – бідна, як церковна миша. Нічого, попрацює. Зрештою,  не  погодиться  по-хорошому, примусимо. Вважай, що ця проблема вирішена.
Годинник пробив першу ночі. Назіра задоволено посміхнулась і пішла готувати постіль.

*  *  *

СОЛОДКА   ЗДОГАДКА

Відшукати Таню йому було неважко. Адресу колишньої квітки бункера, – Незабудки, – Макс відшукав у старенькому записничку, яким давно не користувався. Поспішаючи до неї, лише побоювався, аби за цей час дівчина не перебралась в інший район міста. Він вперто намагався настроїти себе на рішучий лад. Спочатку підсуне “цукерку”, спробує зацікавити бідолашну грошима. Ну, а не вийде, нехай нарікає сама на себе. Доведеться переконувати іншими, більш дієвими, методами. Свого він, у будь-якому разі, доб'ється.
Двері відчинила молода, з помітно змарнілим обличчям жінка. Вона мовчки дивилась на Макса, не запрошуючи до квартири. “Невже... Це – вона? Ота Танька? – здивувався Макс. – А була ж такою симпатичною, справжньою квіточкою”. У глибині квартири почувся тихий дитячий плач. З ванної кімнати у коридор валили клуби пару з неприємними запахами дитячих пелюшок.
– Що тобі, Максе? – не сходячи з порогу, роздратовано запитала господиня. – Ти ж знаєш, я зав’язала. Дитина у мене. Зрозумів? І ніяких справ з тобою я мати не збираюсь.
Вона хотіла зачинити за собою двері, та непроханий гість встиг підставити ногу.
– Нічого мені  від тебе не треба. Хоча, якщо по правді, то...  Я  прийшов просити у тебе пробачення і допомоги.
–  Ха-ха! Насмішив. Такі, як ти, за допомогою? Йди собі, Максе. Йди геть.У мене он дитя розривається.
–  То що, так і не впустиш? Може, хоч вислухаєш? Але на порозі... Яка розмова?
Таня окинула його недовірливим поглядом і невдоволено промовила:
– Чорт з тобою, Максе! Заходь. Але пам’ятай: у ваші ігрища я більше грати не збираюсь. Дитя у мене. Зрозумів? – повторила вона ще раз.
Затишне колись житло нагадувало тепер кімнати запустілого гуртожитку. Стіни і підлога – голі. Меблі, якщо одиноку шафу і старезні стільці взагалі можна було вважати меблями, усі в подряпинах.
–  Проходь на кухню. Почекай, я заспокою Петрика і пригощу тебе чаєм. На щось міцне і смачніше не розраховуй.
На кухні, куди його запросили, звідусіль, з кожного куточка: з порожньої хлібниці, з розчиненого навстіж холодильника, з голих полиць на Макса з німим докором дивились злидні. Тут, як і там, в Едиковій квартирі, де в очі зазирала людська безпомічність, у Максовій душі знову щось тенькнуло. Чи то пригадались далекі дитячі роки з гультяйством батька і безпробудним пияцтвом матері, чи отака порожня, непривітно голодна кухня з купами спорожнених пляшок. І як це йому не прийшло в голову прихопити щось із собою!? Вони ж голодні!  Вони...
–  Це ж треба? Прийшов у мене допомоги шукати! Ну й ну! Кажи, чого тобі треба?-- заспокоївши дитя, до кухні зайшла хазяйка. -- Але якщо проситимеш грошей, то не сподівайся, – відволікла його від неприємних спогадів Танька.
–  Не  мені,  а  нам.  Нам  треба допомога,  –  відразу пішов    у  наступ Макс. – Бачу, не солодко тобі з малим. Десь працюєш? Хоча... Хто ж тебе з “причіпом” візьме? На що тільки живете?
– Живемо, як бачиш. Та ти ж сюди не жалкувати мене приплівся.
– На це я, на жаль, дійсно не здатний. А от запропонувати тобі дещо, аби чесно заробляла – можу. Робота не пилова: тижнів зо два доглядатимеш мого... Як би це сказати? Коротше, скалічили мужика. Сама побачиш. Ось аванс. – Макс поклав на стіл пачку грошей. – То як, Таню? Погоджуйся.
Вона промовчала. Грошей теж не взяла, бо знала: нічого хорошого чекати від Макса не доводиться. І раптом – оця пропозиція. Чи не затягує він її у якусь брудну і небезпечну аферу а то й злочин?
– Дурного не думай. Все – чесно, – ніби вгадуючи її сумніви, продовжував Макс. – Малого твого теж візьмеш з собою. Поживете у цього бідолахи. А будеш його добре доглядати, матимеш вдвічі більше.
–  Гаразд, Максе, я... подумаю. Але прошу: ради бога, ради малюка... Не втягуй мене знову в пекло. Я звідти з такими муками вибиралась...
–  Ну, що ти, Таню! Я ж по-чесному. Вік волі... Вибач! Обіцяю – усе буде добре. Завтра я за тобою заїду. Ну, бувай, Таню! А козака, значить, Петриком назвала? Гарне ім’я. Красиве...
Дивне відчуття заволоділо Максом після усього побаченого й почутого. Ніяких особливих почуттів до Тані у нього не було. Як жінка, вона його не приваблювала. Вища від нього зростом, якась кістлява. Як кажуть, кожен Івась має свій лас. Та Макса виводило з рівноваги те, що з цієї, по-своєму вродливої, дещо холодної і розсудливої людини завжди струменіли незрозумілі, а тому й ненависні йому доброта і щирість. Він марно намагався зрозуміти, як ото сьогодні на якусь мить сам раптом став уважнішим і добрішим до цієї знедоленої жінки. Невже з його скам’янілої душі табірна наука, -- “вовк вовку – друг і брат,” -- почала потроху вивітрюватись? Якось навіть дивно: йшов сюди залякувати, шантажувати, а змушений був сам просити. І у Тані, і у того нещасного є щось спільне, незрозуміле. Щось таке, що змусило його, залізного і безжалісного Макса, задуматись над своїми вчинками. Змусило окрім дріб'язкових власних проблем помітити трагізм і безвихідь існування подібних собі за долею.
А перед очима знову постав отой крикливий рожевощокий бутуз, побачити якого вдалося лише мигцем, коли Таня вкладала його спати. Тоді здалось, що він, як дві краплини води, схожий саме на нього, Макса. Навіть рученята до нього протягував. І подумки Макс повернувся до тієї шаленої ночі, коли він насолоджувався грою в “ромашку”. Спочатку навіть вжахнувся припущенню, що батьком Петрика міг бути саме він. Пригадав, що над дівчиною тоді глумились ще оті двоє сопляків – Краб та Філософ. І трішки заспокоївся. Отже – хтось з них трьох. Але хто? Він? Батько? Ну й дива! А чом би й ні?!
Наступної миті Макса переповнила міцна, дурманна суміш радості, гордості, тривоги і душевного щему. Захотілося раптом крикнути на всю вулицю, на все місто: “Люди! Ви чуєте!? Я – батько! Батько!!” Від цих думок запаморочилась голова. Перед очима, немов на екрані, попливли дивовижні рожеві картини. Простора лісова галявина поросла густою травою і квітами. Навкруги перешіптуються столітні дерева. А він, Макс Нанов, підкидає у безмежну синю глибінь неба усміхненого Петрика. Поруч, у весільній сукні, щаслива, схожа на Таню, жінка. “Це ж... справжній кайф! Кайф! – шепочуть тремтячі від хвилювання Максові губи. – Кайф! Кайф!” – повторює він солодке слово. І тільки довгий сигнал автомобіля, що зупинився біля самісіньких його ніг, повертає мрійника у дійсність.
– Тобі що? Жити набридло!? – горланить переляканий водій. – Ану, геть з дороги! Ну скоти, блін!..
– Вибач, друже. Замислився... – несподівано для самого себе відповів Макс і з загадковою посмішкою   на радісному обличчі поспішив на протилежну сторону вулиці.


*  *  *

ЗУСТРІЧ   НА   КОРДОНІ

В Термезі його не чекали, але дійсно, зустріли, як рідного. Варто було сказати, що він мотав строк разом з Агаджою Курбасовим, і йому почали не тільки приділяти увагу, але й віддавати усілякі почесті. Наступного дня завітали в районний центр Тахта-Базар. Відвідали зеленого туркменського чаю. Місцеві хлопці Хоммат і Гурбаняз ознайомили Макса з деталями запланованої “операції”, з її можливими варіантами. Перший з них передбачав перехід кордону як своєї, так і сусідньої держави. Спочатку малопомітними дорогами треба було доїхати до кордону, в безлюдному місці непомітно його перетнути і дістатися до найближчого афганського кишлака. Там на них вже чекатимуть. Залишиться тільки швиденько обміняти дорогоцінності на опій чи гашиш і повернутись непоміченими в Термез. Другий варіант був дещо простішим, бо обмін мав відбутись безпосередньо на кордоні. Десятки разів Макс прокручував подумки кожен крок, кожне своє слово, яке він вважав необхідним говорити при обміні. Він боявся не так своїх спільників, навіть не оклику прикордонника “Стій! Буду стріляти!”, як жахався зустрічі з незнайомими людьми на території чужої держави. “Чого варто отим бороданям всадити в мою дурну башку пару куль, забрати сумку з дорогоцінностями, а мене кинути в якусь гірську ущелину чи в бурхливий потік? Я на їх місці, – розмірковував далі Макс, – можливо, саме так і зробив би. А ще можуть і в довічного раба перетворити...”
Та цього разу все обійшлось якнайліпше. Бороданям з афганського кишлака не було ніякого сенсу чинити над ним насилля. Втрачати добре налагоджений ланцюжок збуту наркотиків вони не збиралися. Навпаки, усіляко намагались підтримати “престиж” своєї “фірми”, залучаючи до такого вигідного для них бізнесу все нових і нових ділків з сусідньої держави. Конкуренти поруч з ними росли, мов гриби після дощу. Мабуть, тому підтримка злодійських зв’язків була для них дорожчою від Максового золота.
...Машина поспішала до державного кордону по ледь примітній дорозі, що то з’являлась, то зовсім зникала вздовж петляючої в туркменських пісках річечки. Бурхливого потоку майже не було видно. Його береги поросли високими густими очеретами. У вечірніх сутінках зупинились біля самісінької контрольно-слідової полоси. Десь поблизу шерхотів очерет, булькотіла вода гірського потоку. Хоммат залишився в машині, а Гурбаняз потягнув Макса в прибережні зарослі. Там на них вже чекали люди в смугастих халатах. Обмін товарами відбувся за лічені хвилини. Спочатку оті худі, в чалмах, оглянули вміст Максової сумки, потім, передавши усе найстаршому, наповнили її важкими целофановими пакетами. Гурбаняз по-східному попрощався з бороданями і підштовхнув Макса в спину. Ледве встиг Макс плюхнутись на заднє сидіння “Жигулів”, як машина рвонула з місця, залишаючи в темряві стовп куряви. Макс міцно притискав до колін важку сумку. Серце невимовно калатало, руки і ноги тремтіли, голова розламувалась від болю. А душа, як не дивно, душа співала. Ще б пак! Ось він, живий, неушкоджений, з повною сумкою товару повертається, вважай, з пекла. І він задоволене всміхнувся, опустив повіки. “Дивне відчуття... Ніби ловлю “кайф”. Ніби все це – рожевий сон, який ось-ось скінчиться”. Обличчя його супутників неначе скам'яніли, тільки очі прискіпливо і тривожно вдивлялись в густу темряву, ніби там і справді можна було щось помітити. Руки Хоммата міцно стискали автомат, аж поки машина не завернула у знайомий двір в Тахта-Базарі.

*  *  *

ОТАКИЙ   КАЙФ...

Відзначати свої успіхи з простої звички перетворилось для Макса у добру традицію. Зворотна дорога додому виявилась для нього і його супутниці легкою і відносно безпечною. Якщо, звичайно, не зважати на перевірку документів, що влаштували їм тамтешні охоронці порядку. Назіра, вдало загримована під вагітну жінку, жодної підозри ні в кого не викликала. Що ж до Макса, то їм теж не було до чого прискіпатись. Звичайний роботяга в старомодному потертому костюмі і стоптаних черевиках супроводжує вагітну дружину, яка ось-ось має розродитись. Багажу – ніякого. Хіба що ота побутова сумка.
“Працювали” вони нахабно і ризиковано. Саме на це і розраховували. І свій перший великий успіх вирішили відзначити на Едиковій дачі, куди відразу й подалися з вокзалу. Тільки там, надійно сховавши “товар”, можна було не лише розслабитись, а й до дрібниць проаналізувати деталі подорожі.
–  Все добре, що добре закінчується, але, Максе... Що, коли б отой вусатий мент захотів зазирнути в сумку з товаром? Знаєш, коли він запитав, чий то багаж, у мене все похололо.
–  Задрижала, фраєршо? І дарма. Все йшло по плану. Звернула увагу на молодика, який до самого відходу потяга прогулювався під вікном нашого купе? Ото і був на всяк випадок “господар” сумки. Вийшов, мовляв, пивка на дорогу взяти, а нас попросив доглянути його багаж. Тут, кицю моя, все продумують до найменших дрібниць. Сам Агаджа запевняв, що на їх території проколів не буває.
–  Ну, то що, давай? – наповнюючи чарки, запропонувала Назіра, – за успіх! За нас з тобою, Максе!
– За перший  успіх!  – підтримав   він  тост. – Дорога  була  довгою, отож вистачило часу, щоб дещо обмізкувати. Але калякати сьогодні про справи просто гріх. Давай, подруго, краще вип’ємо.
Та вже десь чи то після третьої, чи четвертої чарки Макс не втримався і почав знайомити дівку із своїми, як йому здавалось, геніальними планами.
–  Головне, Назіро, що я тобі довіряю. І якщо вже так сталося, що робимо спільну справу, то рано чи пізно, обов’язки доведеться розподілити.
– Невже знову щось затіваєш?
– Нового -- нічого. А от з тим, що вже маємо, розібратись не завадить. Тут, на місці, є робота, яку ти, подруго, просто не потягнеш. От, скажімо, реалізація того, що привезли. А може знаєш, як придбати золото, де взяти срібло? От і виходить, що цей шмат роботи – мій. Тобі ж, мурко, доведеться їздити за товаром. У тебе це класно виходить.
– Ні, ні, Максе! Тільки не це! Я – боюсь! Не хочу у в’язницю...
– Замовкни, сучко! Хочеш... Не хочеш... Запитувати тебе ніхто не збирається! Ти хоч здогадуєшся?.. Коротше, ми тепер працюємо на отих, що в Термезі. Думаєш, випадково тебе клацали з вузькоокими, яких, до речі, давно розшукує міліція? Ті фотки у будь-який момент можуть лягти нашим ментам на стіл. Та ще й з “дарчим” підписом: хто ти, звідки, коли і скільки наркоти перевезла. Ще й речовими доказами забезпечать.
– Але ж, послухай! Ніяких обіцянок, Максе, я нікому не давала! Я боюсь! Зрозумій..
– Давала, давала! Мені давала. А я – їм. Отже – будеш працювати, не сперечаючись. Любісінько працюватимеш. Тож ... Пропоную тост. За другу поїздку! Нехай вона буде такою ж вдалою. Пий, подруго! Пий!
Втираючи сльози, Назіра осушила чарчину і відразу наповнила її знову. Шосте почуття підказувало їй, що ця “робота” добром не скінчиться. Рано чи пізно, якщо не вб’ють, то сяде за грати. Чортів Макс! Де тільки він взявся на її голову!? Це він, негідник, продав її новим господарям. А ще розсусолює про розподіл обов’язків! А що, як він просто блефує? І вигадав усе, як тоді, коли примушував працювати на себе.
– Запам’ятай, Назіро, з такими речами не жартують, – вгадуючи її думки, вів далі Макс. – Ось відпочинеш тиждень-другий і... у “відрядження”. Дорога тобі знайома. Вони там тебе знають, чекатимуть з нетерпінням. А будеш брикатись... Ти мене добре знаєш. Я свій зад підставляти не збираюсь. Давай, дорогенька, приготуй ліжко. Я тим часом перевірю обстановку навколо нашої “барлоги”.
Справ у Макса назбиралось, як кажуть, під саму зав’язку. Для того, щоб втілити в життя бодай половину задуманого, потрібен був час, багато часу. І Макс навчився цінувати кожну хвилину, кожну мить життя. Саме тому й вирішив: досить підставляти себе з будь-якої дрібниці. Адже одна з заповідей успіху – вміть примушувати працювати на себе інших. І він давно і ретельно продумував варіанти створення власного “синдикату”, у якому він, Макс Нанов, займав би найвищу посаду, щось на зразок “хрещеного” батька. Такого керівника в обличчя знали б не більше двох-трьох його наближених, яких, при потребі, легко було б усунути. Заплатиш якомусь головорізові, не шкодуючи, і -- кінці у воду. Дуже не хотілося б, щоб щось подібне сталося з Назірою. Тут треба йти іншим шляхом. У таких випадках важливо знати, як створюються обставини, коли людині легше самій накласти на себе руки, аніж очікувати кари за зраду боса. Для Макса це – проста арифметика, а тому з Назірою проблем взагалі не повинно бути. Але є такі речі, про які слід заздалегідь подумати. Ворогів у нього, принаймні відкритих, поки-що... тьху-тьху. Та варто буде лише спробувати прибрати до рук наркобізнес, як вони обов’язково випливуть. А отже, без особистої охорони не обійтись. Потрібен бодай один охоронець, але такий... Щоб готовий був віддати за господаря усе. Навіть – життя. Посвящати його у справи ніхто не буде. Його обов’язок – мов тінь слідувати за Максом. Коли треба – покласти мента, а то й зі “своїми” розібратись. Надто ж з тими, кому мимоволі доведеться перейти дорогу. А потім... Досить йому світитися серед шпани, котра за дозу наркоти рідній мамі голову відкрутить. Збутом зілля нехай тепер займуться бариги. Ні він їх, ні тим паче, вони його знати не повинні. Але долю кожного з них вирішуватиме саме він.. А тому всі їх прізвища, імена, кликухи, адреси і притони – усе це повинно лежати у нього на столі. Макс вирішив остаточно: товар збуватиметься оптом і тільки одній людині. Доведеться когось і карати. Такі вже закони злочинного бізнесу. А щоб карати, треба мати ката, бо не самому ж бруднити руки цією наволоччю. Виходить, крім охоронця, до штатного розкладу “фірми” вкрай необхідно ввести парочку головорізів. Ніякої проблеми, окрім грошей, це не складатиме.
Не даремно найголовнішою ланкою в ланцюжку збуту Макс вважав оптовика – людину, котра знатиме його в обличчя і розраховуватиметься за всю партію наркотиків відразу і повністю. Є у нього на прикметі декілька торговців наркотою. Не прості “шестірки”. Ділки солідні. Ходять, як правило, з пушками. А перевагу, мабуть, слід віддати отому високому, русявому нахабі, з яким колись познайомився на п’ятачку. Як же його?.. Чи то Стасом, чи  то Стахом звати. Спочатку треба буде цьому типові влаштувати щось на зразок вступного іспиту. Складе успішно – буде весь час ходити по лезу бритви. Аж поки... Та чи варто про це зараз думати? Усі ж бо – смертні.

                *  *  *

            ЗНАЙОМСТВО   З   ВОВКОДАВОМ

Коли Таня вперше побачила Едика, то ледве не розплакалась, адже будь-яке людське горе сприймала, як своє власне. А тут – ще зовсім молода людина, і в такому жахливому стані. Тому й почала доглядати Едика, як доглядала б, не приведи господи, когось із своїх близьких чи рідних. Ті гроші, що виділив їй Макс, наймаючи на цю роботу, зайвими не були. Але вже найближчим часом жінка про них майже забула, і все потрібне робила від усієї душі та доброго серця. Кілька разів на добу – інтенсивний масаж усього тіла, вранці та ввечері – цілющі ванни, декілька ін’єкцій дорогих імпортних ліків, приготування їжі та прибирання квартири – все це не стільки входило в Танині обов’язки, скільки виконувалось нею із зацікавленістю і задоволенням. У відновленні Едикового здоров’я така щира турбота не могла не принести позитивних результатів. Але вірно мовиться: час – найкращий лікар, і вже через кілька місяців Едик став почувати себе значно краще. Він впевненіше пересувався по кімнаті, мова ставала більш зрозумілою, обличчя посвіжішало, на ньому часом з’являлась навіть посмішка. Та головне – до Едика поступово почала повертатись пам’ять. То про одне згадає, то – про інше, а інколи навіть намагається якісь важливі події з свого життя пов'язати в одну логічно завершену картину.
Але жодного разу він так і не поцікавився, чому саме тут, в його квартирі, окрім цієї лагідної і чуйної жінки, яку він вперто продовжував називати не інакше, як Назірою, мов пташка щебече ще й оте спокійненьке і симпатичне дитя. Неодноразово чув, як Назіра-Таня називала хлопчика Петриком, бачив, як вона упадає біля нього усією душею. І все більше переконувався: саме так все і має бути. Жодного разу, коли Петрик починав капризувати і Таня змушена була розриватися на шматки, в Едика не з’являлось ані злості на малюка, ані тіні невдоволення. Навпаки, у душі він дякував богові, що той послав оце крихітне створіння, яке і своїм сміхом та бешкетуванням, і навіть своїм плачем звеселяло Едикову душу, скрашувало його нелегке, монотонне буття. Між калікою і малим, здавалось, виникла якась тільки їм зрозуміла спорідненість звичок, бажань, почуттів. Вони тяглись одне до одного немов тонка вразлива квітка до лагідного сонця. Таню це не тільки радувало, але й насторожувало. Ще місяць-другий, та хай навіть і рік і їм доведеться розлучитись. Їй то що? До розлук вона звикла. А що буде з Петриком? Та й цьому нещасному нова психотравма зовсім ні до чого. Таня не знала, що його далі й робити. А вони тим часом з вереском і реготом ганяли по всій квартирі великого червоного м’яча. Зі сторони здавалось, що ці дві людські істоти довгий час шукали одне одного і тепер радість зустрічі переливалася через край. Вони ловили справжній кайф – божевілля, народжене радістю власного буття і щирого людського спілкування. Так, то був справжній кайф. Бо він не тягнув людину в бездонне багно ілюзій і пекельних ломок. Не штовхав у безодню, а піднімав її на сяючі вершини такого простого і такого безцінного спільного щастя.

*  *  *

ЗГОВІР

Вже наступного дня Макс, тверезий, як скельце, і уважний, як сам Шерлок Холмс, поспішив на п’ятачок. Йому конче було необхідно зустрітись зі Стахом, жодних координатів якого, на жаль, не мав. Почав розпитувати про білявого бестію у бариг, “шестірок” і навіть у знайомих повій. Та всі прикидались чи може й справді про Стаха нічого не знали. Вбивши на пошуки майже цілий день, Макс зібрався було ні з чим повертатись додому. Аж десь під вечір, коли п’ятачок кишів наркоманами і повіями, у натовпі майнуло обличчя самого Стаха. Ніби знічев’я Макс підгріб до нього, привітався по-блатному. Той відповів неохоче, навіть руки не подав. Така поведінка нахаби вразила Золоте Ікло до глибини душі, та Макс взяв за мету привчити себе до найважчого: бути витриманим і терплячим.
– Є розмова, Стах.
– Та невже? – ніби глумлячись, перепитав той. – Бабки потрібні. Я вгадав?
– А кому вони сьогодні не потрібні? Але я сам можу нагодувати тебе ними до ригачки. Кажу ж тобі, треба серйозно покалякати. А там – видно буде...
– Прямо тут? Ну й місце вибрав!
– Була б згода, а місце для ділової розмови завжди знайдеться.
– Відколи це ти таким діловим став?
– Коротше, Стах, берем  мотор і  до мене. Ніяких  охоронців. Розмовлятимемо віч на віч. Ти, бачу, з пугачем, а отже – боятися тобі нічого.
– Гаразд. Ось тільки пляшечку з собою...
– Ніякого пійла! Розмова досить серйозна. Січеш?
– Ну, що ж, їдемо. Але спочатку, – Стах зробив руками якийсь знак над головою і в ту ж мить, немов з-під землі, біля нього виріс не хлопець, а справжній бугай. – Я їду з оцим. Чекай мене тут. Якщо не повернусь... Ти ж цього фраєрка, Макса, запам’ятав? От і добре. Що потім робити, знаєш.
Менш ніж за годину вони сиділи за столом на веранді Едикової дачі. Аби позбутися зайвого свідка їхньої розмови, Макс завбачливо порадив Назірі провести цей день з Едиком. Він не те що не довіряв їй, ні, швидше ховав Назіру від стороннього ока. Навіть Стах, а, можливо, в першу чергу Стах, не повинен знати, хто на нього, Макса, працює.
– Чим ти займаєшся, Стах, мені давно відомо. Якщо відверто – брудним дріб’язком. Такій людині, як ти, під силу круті справи.
– Ха-ха! Максе! Чи ти часом не в благодійники подався? З чого б це?
– Спочатку вислухай, а хахакати будеш потім. Ніяким благодійником я ніколи не був і бути не збираюсь. А розмову цю з тобою затіяв тільки тому, що ціную тебе, балбеса, як класного партнера. Скажемо так: можливого партнера. Та спочатку – питання на засипку. Закон ватаги ти, сподіваюся, знаєш?
– Щось пригадую... За вхід – карбованець, за вихід – два. Чи не так?
–  От-от. Саме так. Я ж знав, що у тебе голова варить. Тому відразу – до справи. Як мені відомо, “товар” дістаєш, де завгодно, у кого завгодно та ще й за шаленими цінами. Чіткої системи збуту і надійних “шестірок” не маєш. Частенько змушений ризикувати і сам.
– Ну, Максе, ти як у воду дивишся. Все так правдиво, так переконливо, ніби сам побував у моїй шкурі. Воно і дійсно, все вже в печінках. І якщо ти запропонуєш щось краще, я готовий  платити за вхід удвічі дорожче.  Кажи,  що конкретно пропонуєш і... скільки за вхід?
– Товар, Стах, братимеш у мене. Тільки – оптом, і тільки у мене. От і згодяться тобі бабки, які не знаєш, куди притулити. Ціни – договірні, а головне – стабільні. Коротше, ціни на наркоту диктуватимеш у місті ти. Більш вигідних умов тобі ніхто не запропонує.
– Як це? Я встановлюватиму свої ціни?
– Слухай далі і не перебивай. Є ще одна, не менш важлива й обов’язкова, умова: сам світитися не будеш. Забороняю! Як партнеру, допоможу тобі створити власну “фірму”. Підшукаємо пару-трійку надійних бариг. Справу матимеш тільки з ними. Але зарубай собі на носі: про кожного, з ким ризикнеш працювати, я повинен знати більше, аніж його мама.
– Ну, й закрутив ти, Максе. Над цим варто подумати. Я ...
– Досить, Стах! Ніяких роздумів. Я вже відкрив тобі всі карти. Так чи ні? От і все!
– А якщо ні? – якось невпевнено перепитав Стах.
– Тоді... будь-який мій прокол буде на твоїй совісті. Ні, я не погрожую, але... ти мене трохи знаєш. Боргів я нікому не залишаю.
– Не кип’ятись,  Максе. Я теж...  не пальцем зроблений. Ось ти вимагаєш брати товар тільки  у тебе. А де  гарантії, що поставки  будуть  постійними  і вчасними?
–  Гарантії? – зневажливо посміхнувся Макс. – Ми однаково зацікавлені у збуті наркоти. Мої збитки – це твої збитки. І навпаки. То як? Твоє останнє слово...
–   По руках,  Максе! Я  й  не підозрював,  що ти такий  крутий.  Ну,  прямо вроджений наркобарон. “Хрещений” батько...
–  Досить тріпатись. Товар можеш взяти, коли захочеш. Але... придумав я для тебе невеличкий іспит. Через тиждень, ні – через десяток днів, отут, на цьому столі, повинні лежати списки усіх бариг та наркоманів міста, їх адреси можна буде уточнити потім. Підключи до цього своїх знайомих у ментовці і в лікарнях, своїх і чужих “шестірок”, дрібних злодюжок, повій.
– Іспит – то й іспит. Але для чого тобі ті списки?
–Згодяться, Стах. Обом нам згодяться. І останнє. Ти, звичайно, помітив, що розмова наша відбувалась без свідків, і це не випадково. Про все, що тут калякали, знаємо тільки ми двоє. Головне – мовчання. Воно, як кажуть, золото. Я б сказав – дорожче золота. Остання тобі порада: не хочеш залишитись без язика, міцно тримай його за зубами.
— Я все зрозумів, Максе. Мої проколи тобі не загрожуватимуть. Не турбуйся. Товар заберу завтра. Давай обговоримо деталі.
Деталі Макс давно продумав, і через декілька хвилин вони потисли один одному руки.

*  *  *

СУД   ВЛАСНОГО   СУМЛІННЯ

Дивна річ – час. То цілі роки миготять блискавицями, то лічені хвилини здаються довгими роками. Людині притаманно по-різному оцінювати плин часу. Іноді для цього достатньо стрілок годинника, іноді – листків календаря. На оцінку часу впливає безліч обставин, але головними з них, без сумніву, залишаються дві: воля і неволя. Навіть на лікарняному ліжку час іде швидше, ніж у в'язниці.
Ось вже більше року Сергій Круглов, випускник однієї з шкіл міста, перебував під арештом у слідчому ізоляторі. Одні називали його вбивцею, інші – без вини винною людиною. Та розставити усе на свої місця міг тільки суд. А він місяць за місяцем відтягувався. Чи то слідчі не могли довести розслідування до кінця, чи пани судді були вщерть завантажені більш важливими справами. Та як би там не було, але хлопцеві за ці довгі місяці довелось скуштувати усіх “принад” земного пекла, яке і в злочинному світі, і в правоохоронних колах називають одним коротким словом – “сізо”. За всю історію свого існування слідчий ізолятор набув серед арештантів сумної слави побратима фашистських концтаборів. Зовсім не випадково ці два витвори караючої системи, – один родом з війни, інший – з часів мирних, – мають чимало спільного. Всупереч земним законам і християнській моралі головним їх призначенням стала не тільки ізоляція підозрюваних у злодійстві від “порядної” більшості, а й безкінечні тортури: відкрите знущання над тілом і цинічне глумління над духом людини, безмежне смакування повним її безправ’ям. Одним словом – безмір’я! Воно і стало найвлучнішим синонімом слова “сізо”. Чимало з тих, котрим в'язниця встигла стати рідною домівкою, при арештах побоюються не самого повернення в зону, не її жорстоких законів. Як вогню бояться вони слідчих ізоляторів, де взагалі ніяких законів, крім закону безмір’я, не існує.
Перебуваючи в “сізо”,  Круглов  часто  пригадував  подробиці тієї трагічної ночі. Чому так безмовно скорився він тоді злій волі Макса, чому так сліпо виконував його накази?! Можливо тому, що побоювався за власне життя? Так, своє життя він зберіг, а у іншого, хто був йому майже ровесником, забрав. Що з того, що ненавмисне? Кому від того легше? Він пригадав, як наполегливо їх переслідувала міліція. Увесь час їм наказували зупинитись. Але дотик леза примушував його гнати ще швидше. Не зупинився й тоді, коли під колесами машини тріщали кістки “афганця”. Піддавши газу, він таки звернув у найближчий провулок. Потім вони заїхали у вузький і глухий двір.
– Глуши! – відразу ж наказав Макс. – От що, Довгий, слухай уважно. Менти будуть через хвилину-другу, тому запам’ятовуй головне: хильнув ти на радощах. Приливав щойно отримані права. Закортіло покататись. От і поцупив першу ліпшу машину. Потім вирішив поєднати приємне з корисним, зупинився на мій “автостоп” і ось за це, – Макс всунув йому в кишеню гроші, – погодився довезти нас додому. Головне – настоюй на своєму: від ментів, мовляв, не тікав, їх гучномовця не чув. А пацана збив, бо той сам під колеса кинувся. Ну, Довгий, бувай! Ми – звалюємо.
І, вже вилізши з машини,  Макс суворо додав:
– Тебе,  фраєр,  все одно пов’яжуть. А закладеш мене, запам’ятай: ти – труп! Якщо ж будеш розумником – допоможу. Тобі – у в’язниці. Твоїй маман – тут, на волі.
Ледь встиг Макс зі своєю шльондрою заскочити у найближчий під’їзд, як у двір влетів міліцейський газик. Сергій і не збирався тікати, та двоє кремезних даішників накинулись на нього з гумовими кийками і брудною лайкою. Перші удари посипались на голову, тому він відразу втратив свідомість і вже не чув, як його гамселили кулаками, як із звірячою люттю і невимовною садистською насолодою били кийками і ногами. Не знає, як, непритомного, його жбурнули в кузов і як, залишаючи на освітленому місяцем дворі криваву пляму, міліцейський газик попрямував до найближчого відділку міліції. Два дні тримали Сергія в камері попереднього ув’язнення, а на третій – примусили, не читаючи, підписати протокол. В ньому, до речі, значилось, що він, Сергій Круглов, при затриманні чинив опір працівникам міліції. Можна подумати, що коли б того протокола й прочитали, то щось змінилося б. Підписувати все одно довелося б, але, як кажуть, з більшим клопотом. Не випадково ж над головою, красномовно поплескуючи по долоні гумовим кийком, єхидно посміхався вусатий мент.
Але найгірше почалося потім. Прокурор дав дозвіл на арешт, і Круглова повезли в слідчий ізолятор. Вели довгими вузькими коридорами. Час від часу лунали короткі команди: “стій! ”, “обличчям до стіни!”, “вперед!”... Зупинились біля металевих дверей з вічком у центрі. Коли їх відчинили, звідти вдарив такий сморід, що Сергія занудило і він ледь втримався від блювоти. Голова запаморочилась, підлога захиталась, довелось на якусь мить зупинитись. Та охоронник не забарився і штурханом в спину “запросив” в’язня до камери. Усі, хто в тій камері мешкав, перебували під слідством. Новенького вони зустріли колючими поглядами і глухим ремствуванням. Вздовж стін стояли двоповерхові нари, на яких, мов хрущі на віттях, ворушились напівроздягнені, змокрілі від поту в’язні. Людські випари доповнювались смородом з параші – невід’ємного атрибуту в’язничного побуту. Баддя з ексрементами стояла біля порогу. Поруч, на її рівні, виднілось сухе, заросле обличчя в’язня, котрий безупинно кашляв і спльовував харькотиння прямо на підлогу. Вікон тут не було. Під стелею блимала слабенька електрична лампочка. Камера була так нафарширована в’язнями, що спроба протиснутись подалі від параші, не вдалася. Аби не впасти на баддю, Сергій змушений був притулитись біля туберкульозника. Думав, на хвилину, а вийшло... Черга посувалась надто повільно, і своє “законне” місце на нарах Круглов зайняв місяців через чотири.
На перших порах слідчий ставив одні й ті ж за змістом, але різні за формою запитання. То прикидався   хорошим   дядечком,   то ніби дещо уточнював, то пробував щось заперечувати. Та й недоумкуватому стало б зрозумілим, що окрім статті про ненавмисне  вбивство,  Сергію  намагаються  приліпити  ще  й  групове викрадання автомобілів. На той час в місті активно орудувала зграя викрадачів машин, і настирність слідчого була певною мірою  виправданою.
Ретельно перевірялась причетність хлопця до кожного випадку крадіжки автомобілів за останні два роки. Та як ревно не старався молодий слідчий, з цією версією у нього так нічого й не вийшло, адже Сергій ні словом, ні півсловом про Макса не обмовився. Він добре пам’ятав погрози Золотого Ікла і в першу чергу побоювався за матір. Тут від Макса його захищають в’язничні решітки, а хто захистить її? Там, на волі? Дядько Степан, котрий, мабуть, вже остаточно спився? Чи хто-небудь іще? В одному Макс був правий: за групове злодійство дійсно дають більше. Отож, зваживши всі “за” і “проти”, Сергій остаточно вирішив і викрадення автомобіля і ненавмисне вбивство взяти на одного себе. Доказів про інші злочини у слідчого не було, і Круглов з нетерпінням чекав суду.
Та найсправедливіший суд для Сергія вже відбувся. За той час, що довелось провести за ґратами, хлопець встиг осмислити всю ганебність свого вчинку, увесь тягар і трагізм того, що сталось. То був суд власного сумління, власної совісті над самим собою, Той суд був немилосердним і прирік Сергія Круглова на довічні душевні муки, на відчуття неокупної провини перед загиблим.

*  *  *

ОСВІДЧЕННЯ   КАЛІКИ

Вже більше року Таня господарювала в Едиковій квартирі. За цей час Макс спромігся навідатись сюди разів зо два, не більше. Якось під Новий рік привітав їх із святом, зробив усім подарунки. А ще забігав, щоб вручити “заробітну плату” і продовжити з наймичкою контракт. Зі своїм становищем на пів служниці, на пів господині Таня давно звиклась, а тому з пропозиціями Макса покірно погоджувалась. Ремствувати жінці було справді нічого: тут її ніхто нічим не дорікав, не ображав, не принижував. На їжу і одяг грошей вистачало. І головне – було достатньо часу, щоб виховувати Петрика і відчувати себе жінкою. Здоров’я Едика значно покращилось. Він був не просто задоволений домробітницею, а почав ставитись до Тані, як до близької йому людини. Та і їй іноді здавалось, що Едика вона знає змалечку, і він, як і Петрик, потребує усієї її уваги, тепла і клопотання. Усвідомлення того, що обов'язки служниці поступово перетворились у потребу душі і що Петрик на очах прикипає до Едуарда, викликали у жінки то задоволення, то глухий внутрішній протест, то бажання душевного спокою. Тому, коли одного разу Едик, помітно хвилюючись, заговорив про їхнє майбутнє, слухала його мовчки, аж поки той не зізнався:
– Я приггаддав... Чуєш, Т-таню! Я ззнаю, куди сховав гггроші!..
–  Не треба, Едику! Не хвилюйся. Це добре, що ти... Що повертається пам’ять. Але нічого мені не говори. Хто я тобі, щоб...
–  Ні, Тттаню, ні! Я хочу, щоб ти... одна ззнала... Я буду Петрику ддобрим... батьком. Кклянусь, Тттаню! Я люблю вас обох... як рідних!
Він вхопив руки жінки і почав їх палко цілувати. Він не стримував сліз і не приховував свого хвилювання. Так хотілося, щоб вона довго-довго залишалась в його слабких обіймах. І Таня, ніби вгадуючи оте потаємне бажання, сиділа мовчки, не рухаючись, даючи можливість Едику виплеснути свої емоції повністю.
– ... Тти тільки не говори “ні”. Ннічого не говори. Потім, Ттаню, все – потім...
Ці зізнання каліки її не здивували. Вразила сама форма виразу почуттів. Ще й про гроші сказав. Отже – повністю довіряє їй. А що, окрім довіри, може бути дорожчим у стосунках між чоловіком і жінкою, між подружжям взагалі?
–  Заспокойся, Едику! Прошу тебе! Ось послухай: я ж не кажу тобі “ні”. Не хочу  красти  у тебе  бодай  найменшу  надію,  але...  Прошу ,  не тисни,  не примушуй мене робити  щось супроти  власної волі.  Нам обом треба у всьому розібратись.  Зрозумій,  моїх... жалю і поваги до тебе вистачить надовго. Та чи достатньо лише цього для щасливого сімейного життя? Едику! Хороший наш, не ображайся. Погодься – поспішати нам нікуди. Головне, щоб ти поправився.
Едик не заважав Тані висловлювати свої думки, на знак згоди він тільки кивав головою. Незважаючи на свою молодість, він вже мав певний життєвий досвід, а стосовно жінок мав власні погляди. Так, у кожної з них, окрім недоліків, чимало достоїнств. Одна , не відаючи, з чого варять борщ, вміє палко і вірно любити. Інша навпаки, добра господиня, але у стосунках холодна, як крига на полюсі. Третя – порадниця в біді і помічниця у важких справах. Та найголовніше для жінки, – Едик зрозумів це тільки під час останньої розмови, – вміти не забирати у людини, навіть якщо вона твій ворог, останньої надії. Надії на краще. Це – так просто. Це – нічого не коштує. І як прикро, що саме про це люди частіш за все забувають. Таня ж вміла дарувати людям надію.
*  *  *
ЗАГИБЕЛЬ   ДРУГА

У це важко було повірити, але їм неймовірно фортунило. Більше двох років пройшло відтоді, як Віктор і Людвиг остаточно розпрощались з училищем. До війська їх не взяли: Людвиг був занадто короткозорим, а Вітьок стояв на обліку в наркодиспансері. Вільного часу у хлопців вистачало, і його треба було кудись дівати. Вони й використовували його на повну котушку: за ними тягнувся такий шлейф негідних вчинків і злочинів, що вистачило б не на одну статтю Карного кодексу. Взяти хоча б випадок з Едиком. Слідство по цій справі продовжувалось, але сподіватись на розкриття істини найближчим часом не доводилось. Та й Макс, не дивлячись на те, що поклявся знайти Едикових кривдників, навіть думки не допускав, що таку підлість могли вчинити колишні його підопічні. Їм таки справді фортунило, адже усе це, не рахуючи вже дрібних пограбувань, залишалось без покарання. І хлопці повірили у найгірше – свою невразливість та безкарність. Щоденне збільшення дози, спроможної викликати кайф, вимагало чималих грошей. А де їх було взяти байдикуючим бовдурам? Філософ вирішив цю проблему по-філософськи: “Без експропріації чужих гаманців і приватизації вмісту глибоких кишень громадян не обійтись.” За короткий час хлопці почали успішно втілювати ці теоретичні висновки у щоденну практику. Та, як вчить наука мудрості, усьому колись приходить кінець.
Якось одного разу, тиняючись на п’ятачку, Краб дізнався від знайомого “наркома”, що його сусіда за чималі бабки загнав свого “Опеля”. А сам нібито збирався податись чи то в Сочі, чи в Ялту. Цей фраєрок, мовляв, великий ласун на тепле море і засмаглих дівчаток. Все почуте Краб виклав Філософу. А той, не відкладаючи справу у довгий ящик, відразу почав розробляти план майбутньої “експропріації”.
– Зверни увагу, Вітьок! Яка тільки несправедливість! За який хрін оте бидло встигло придбати іномарку? Коротше, дістань його адресу і, якщо й справді він на юга зібрався, то успіх у справі я гарантую. Не всі ж бабки він з собою прихопить. В разі чого, скажемо, що шукали твого знайомого, та от, помилились поверхом. А щоб не ритись довго по шухлядах, візьмемо за горлянку того, хто нам відчинить.
– Дійсно, Люд, усе так просто...
– Все, що просто – геніально, – зауважив Філософ.
А вже через кілька днів Краб мав повну інформацію і про все детально доповідав Людвігу.
– Отже, слухай. Той козел подався-таки в Крим. Вдома лишилась одна його мати. Стара відьма, напевне, знає, де сховані гроші. А якщо й забула, то ми допоможемо їй пригадати.
–  А ти, старий,  на очах прогресуєш.  Впевнений, з тебе  вийде людина. Операцію ж відкладати не варто, не одні ми такі мудрі. На якому, кажеш, поверсі працювати доведеться?
– На шостому. Ліфт працює цілодобово. Люк на дах не зачинений. Поруч з вікном – водостічна труба. Сусіди на поверсі – люди молоді, цілісінький день на роботі пропадають.
–  Молодець, Вітьок! Досвід дає себе знати. А я собі так кумекаю. Щоб не було зайвої підозри, з’явимось там серед білого дня. Видамо себе за електриків. Прийшли, мовляв, з енергонагляду, лічильники перевіряти. Оті посвідчення ти, сподіваюсь, зберіг?
– То що, завтра?
– Так, Вітьок, тягнути нічого. І щоб був мені у формі. Кайф ловитимемо потім, коли від бабок кишені тріщатимуть.
Наступного дня вони зустрілись біля потрібного під’їзду. Окинули один одного прискіпливими поглядами: чи хтось, бува, не згрішив зайвою дозою наркоти.
– Присядьмо. Щоб потім не сидіти.
–Знаєш, Люд, щось у мене на душі коти шкребуть. Всередині усе тремтить, як ніколи, і ноги... Неслухняні якісь, ніби до них каменюки причепили.
– Проста справа, Вітьок. Ми ж без мокрухи. Так, налякаємо трішки стару і... адью, мадам. Ну, досить тут світитись. Пішли, старий!
Передбачити все, що буде далі, вони не могли, але продовжували вірити у свою фортуну.
Старенька довірливо відчинила двері і показала хлопцям лічильника.
Свою справу Краб знав відмінно, тому відразу ж приставив до бабчиних грудей звичайнісінького кухонного ножа:
– На роздуми, стара відьмо, одна хвилина. Або гроші, або... Сама розумієш.
– Не хвилина, а вже менше, – додав Філософ і почав “огляд” квартири. Бабця клялась усіма святими, що всі гроші син забрав з собою А їй ось, півсотні на їжу лишив. Якщо треба, нехай забирають.
– Ану, Вітьок, я потримаю цій стерві руки, а ти перекрий їй кисень. Ставлю один проти ста: за лічені секунди вона розколеться.
Філософ заломив старій руки, а Краб накинув їй на голову поліетиленового пакета. Жертва спочатку пручалась, робила спроби кричати. А потім якось враз посиніла, обважніла і бездиханною звалилась на підлогу.
– Невже загнулась? Тільки цього нам не вистачало, – роздратовано сплюнув Філософ.
– Нічого. Відсапається. Ці старі такі живучі.
Та не встиг Краб заспокоїти свого дружка, як у двері постукали:
– Ану, відчиняйте! Негайно відчиніть! Міліція!
Стукіт у двері наростав щосекунди, і треба було щось негайно робити. Але що?!
–  Це – той  гад...  Це  він  нас заклав. Хороший знайомий, твою мать! – вилаявся Людвиг.
– Що будемо робити? Може... по водостічній трубі?..
–  Іншого виходу не бачу.
– Я – перший, Люд! Перший!
– Давай! Тільки швидше, швидше...
Не пройшло й хвилини, як за вікном пролунав несамовитий крик і брязкіт металу. Людвиг підбіг до вікна і там, внизу, побачив мертве тіло Віктора. Розпростерті руки хлопця неначе намагались обійняти всю землю. Ту землю, що ось-ось має прийняти його навічно. Віктор притулився до землі обличчям, ніби цілував її закривавленими губами, безмовно благаючи захисту від усього, що так безжально штовхало його у земне пекло.
–  Вітьок! Як же це?!! Вітьок!!! – увіп’явшись руками в підвіконня, шепотів Людвиг. Заціпенівши, не звертав уваги ні на окрики в коридорі, ні на гуркіт у двері. У ці жахливі хвилини він ще не знав, яке пекло чекає на нього в слідчому ізоляторі і в зоні, та відчув найстрашніше: він втратив справжнього друга. Втратив назавжди людину,  яка  розуміла  його глибше за інших,  краще,  аніж батько з  матір’ю. А відчувши сповна тягар непоправної втрати, пізнав, зрештою, і справжню ціну облудному кайфу.
Сусіди, які видавали себе за міліцію, вибили двері і кинулись до злодія. А коли спробували відірвати його від віконної рами, той з усієї сили закричав:
– Вітьо-о-ок!!!
Закричав так, неначе тим криком і  слізьми, що  градом  котилися  по  його обличчю, міг ще врятувати Віктору життя.

*  *  *

ВІН   ЗНАВ   СВОЄ   МАЙБУТНЄ


Звичайнісінька ангіна непомірно затягувалась, і Макс, не зважаючи на свою алергію до білих халатів, був таки змушений звернутись до лікаря. Літній ескулап з сивою борідкою і в масивних окулярах уважно вислухав пацієнта, поцікавився його минулим життям і, зазирнувши в горло, призначив стандартне у таких випадках лікування. Минув тиждень, другий, та ніякого покращення Нанов не відчував. Навпаки, в найбільш непідходящих місцях, як гриби після дощу, почали з’являтись фурункули. Відвідини дерматолога закінчились призначенням нових аналізів. Цього разу симпатична медсестричка в гумових рукавичках вміло проколола вену і націдила повну пробірку крові. Потім старанно вимила під краном руки.
–  Результати  аналізів  передадуть  вашому лікарю,  – повідомила  вона, вловивши   німе  запитання  хворого.  А  незабаром  додому  до   Макса  завітала дільнична медсестра:
– Максиме Геннадієвичу, вам потрібно терміново з’явитись до свого лікаря. Сьогодні – вже ні, а завтра – з самого раночку і обов’язково. Зрозуміли? От і добренько. О десятій вас вже чекатимуть.
Всю ніч Макс майже не спав. В голову лізли непрохані думки одна жахливіша за іншу. Мимоволі він почав перебирати в пам’яті свої близькі стосунки з випадковими жінками. Та хіба все пригадаєш? Адже бувало й таке, що засинав з однією красунею, а просинався між двома іншими. Невже нагородила таки якась стерва?! Ой, як прикро! Як неприємно! Та чи варто вже так розкисати? Чиряк – то ще не сифіліс. А якщо й справді?.. Вилікуюсь. І для лікарів, і на ліки грошей вистачить. Звернусь, якщо треба, до відомих світил, в якийсь науково-дослідний інститут.
Вранці, як і обіцяв медсестрі, Макс зайшов до лікаря.
– От що, голубе, – повертів той перед окулярами відповіддю з лабораторії потім зробив якусь позначку на амбулаторній карточці і, нарешті, заявив, – мені випала не зовсім приємна, а вірніше, зовсім неприємна місія. Та що поробиш. Як лікар, я мушу повідомити...
– Не тягніть, лікарю. Сифіліс? Так? – не витримав такої   тривалої “підготовки” хворий. – Не рвіть душу!..
– Якби ж то, – зітхнув лікар. – Коротше, Нанов. Аналізи говорять за велику вірогідність враження вашого організму вірусом імунодефіциту людини. Про СНІД, сподіваюсь, щось чули?
–  Про СНІД? У мене – СНІД?! Та ти що, старий, з глузду з'їхав? Звідки йому взятись?
– Заспокойтесь,  Нанов. Щоб  підтвердити діагноз  або ж  його  відхилити, аналізи доведеться повторити. А відносно запитання, де йому взятись... То для цього вам достатньо пригадати своє “рожеве” минуле. Самі ж розповідали, як у в’язниці кололись одним шприцом з іншими. Та й статеве життя у вас... м’яко кажучи, далеке від нормального. От і всі відповіді на ваше риторичне запитання. Тому давайте...
– Але ж, лікарю! Хіба не буває помилкових аналізів? Можливо, десь хтось щось переплутав?
– Я й кажу – велика вірогідність. Повторимо обстеження. Та якщо бути до кінця відвертим... І ота ваша ангіна, і фурункули – то тільки перші квіточки СНІДу. Щоб гідно зустріти своє майбутнє, яке ви тепер знаєте, доведеться вам, Нанов, міцно взяти себе в руки, проявити справжню мужність і надію на краще.
– Та що це ви, лікарю? Залякувати мене здумали? Чи що? Та я таке бачив... Та мені...
– Максиме Геннадійовичу, я своїх пацієнтів залякувати не звик. Не став би цього робити навіть за гроші. А вас прошу заспокоїтись. У нас є про що поговорити без істерик. До речі, ви жонаті?
– Ніби ні... А що?
–Що значить ваше “ніби ні”? Це, повірте, не проста цікавість. Адже довгий час ви могли бути джерелом небезпечної інфекції. Коротше, мали не одну нагоду заразити інших. І, в першу чергу, свою коханку чи дружину.
–  Послухайте, лікарю! А як відносно... потомства? Ну, припустимо, хтось народив  від  мене дитину, – перед очима  Макса  спливло усміхнене обличчя Петрика. – Вона що? Теж... приречена?
– А хто вам сказав, що ви приречені? Будете лікуватись... Хвороба дійсно невиліковна. Та це ж не значить, що вже сьогодні треба себе хоронити. Ви ще можете  встигнути зробити чимало корисного. А дитина...  СНІД досконально не вивчено.  Він  може піднести найнесподіваніші сюрпризи. Іноді у хворих батьків дитина народжується цілком здоровою. В інших випадках стає лише носієм вірусу. Та це – винятки. А зазвичай – дитя народжується хворим. Та як би там не було, вашу... співмешканку чи дружину і народжене нею дитя треба обстежити. І негайно. І  ще одне, ледь  не  забув.  Ніяких статевих зносин! Це, Нанов, не прохання, а вимога. І не моя особиста, а закону. Доки не дозволять аналізи – ані-ні!
Лікар говорив спокійно, переконливо. Та жодних його настанов Макс майже не сприймав. Одне тільки припущення, що Петрик, якщо навіть і не його син, може бути інфікований СНІДом... “Ні! Тільки не це! Про які там статеві акти базікає цей козел у білому халаті? Які статеві зносини, коли знаєш, що ти, саме ти є вбивцею власної дитини?!” І Макс вже нічого не чув, нікого не хотів бачити. Як залишив кабінет лікаря і як добирався додому, майже не пам'ятає. Йому захотілося якнайшвидше позбутися цієї жахливої реальності. Але як?! “Може... вколотись? І, як колись, поринути у рожеві сни? Втекти від самого себе? Хоч на якийсь час забути про своє існування і цей жорстокий світ?! Усього – один раз. Тільки сьогодні, коли так нестерпиме важко, коли зовсім не хочеться жити, – одна й та ж спокуслива думка настирно свердлила мозок. – Невже це – кінець? Ні! Я не хочу! Я ще такий молодий. Жити! Жити!! А Петрик? Він же ні в чому не винен. Хіба йому не хочеться жити?! Його треба будь-що рятувати. Якщо й доведеться, бодай за власним бажанням, попрощатися з цим ненависним світом, то, принаймні, я, Максим Нанов, житиму у своєму нащадку. Житиму у його справах, в його коханні, в його щасті. Разом з ним житиму у своїх і його внуках...”
*  *  *
                ВІН  –  ТВІЙ  СИН

Макс відчував, що ця ніч буде такою ж безсонною, як і минула. Можна, звичайно, наковтатись снодійного, але ж треба обдумати деталі розмови, що має відбутись у нього з Танею. Якими словами доведеться повідомити їй про небезпеку? Де знайти в собі сили і витримку, щоб тій, котру мріяв мати за дружину, завдати жахливих душевних страждань? Як повідомити матері свого сина, а в цьому Макс майже не сумнівався, що, можливо, не тільки здоров’я, а й життя Петрика в небезпеці? Вертячись у постелі, він до самого ранку шукав відповіді на ці та багато інших питань. А десь перед світанком втома зробила свою справу. “...Ще побачимо, що покажуть аналізи. Можливо, все й обійдеться...” Отак, з надією на краще, він провалився в короткий і тривожний сон. І відразу ж опинився біля схованого в хащах лісового озера. Сріблясті хвильки манять своєю прохолодою, і Макс з розбігу кидається у воду. Та відразу ж грузне по пояс у трясовині. Хапаючись за віття, робить відчайдушні спроби дістатись берега, але багнюка затягує його глибше і глибше. Сил майже не залишилось, і, коли б не ота молода берізка, до якої встиг дотягтись однією рукою, то болото, напевне, поглинуло б його повністю. “Люди! Допоможіть! Хто-небудь, порятуйте!” А у відповідь йому – тільки лісова луна та квакання болотяних жаб. Нарешті на березі з’являється Довгий, худющий до невпізнання і в табірному одязі. До нього підходить увесь закривавлений, з навпіл розколотим черепом Краб та отой стукач, якого Макс пришив відразу ж після першого звільнення. До них приєднуються Таня з Петриком на руках і Вовкодав в інвалідській колясці. Всі вони якісь прозорі, немов привиди, тільки очі у кожного палають глибоким докором і презирством.
– Ну! Допоможіть же! Хіба не бачите – я ж гину! Гину! – благає Макс. А вони байдуже спостерігають і мовчать, їх обличчя ніби витесані з каменю, та й самі вони більш схожі на надмогильні пам’ятники. Один тільки Петрик, всміхаючись, протягує Максові свої рученята. І враз якась невидима сила виштовхує Макса на берег...
Увесь покритий рясним холодним потом, він нарешті просинається. За вікном з низьких сірих хмар моросить дрібний холодний дощ. Годинник на стіні показує шосту ранку.

*  *  *
Відвертість   ЗА   ВІДВЕРТІСТЬ

Цю зустріч і розмову з Танею Максу хотілося провести віч-на-віч, без зайвих свідків, тим паче – без Едика- Вовкодава. “До речі, – Макс кисло посміхнувся, – сьогодні з того Едика такий Вовкодав, як з мене… Золоте Ікло. Невблаганний час. Як змінює він людей і все те, що їх оточує! Декого, правда, змінити не під силу навіть йому. От, скажімо, Краба. Шкода хлопця, але тепер він лишиться у землі молодим назавжди. Та хіба тільки він один? Незабаром до таких зможу приєднатись і я сам. А поки що треба подумати, як позбавитись присутності Едуарда. Може, запросити Таню до себе? Та навряд чи вона на це погодиться. Що ж, як кажуть, купив не купив, а поторгуватись можна.”
З такими намірами Макс переступив поріг Едикової квартири, зовсім не сподіваючись на щось хороше. Замість енергійного і самовпевненого Макса Таня побачила заклопотану, помітно змарнілу людину. Коли ж гість повідомив, що має відбутися довга і серйозна розмова, Таня відразу погодилась поїхати до нього додому. Варто було їй переступити поріг Максової квартири, як жіноче око вловило найдрібніші наслідки тривалого холостяцького життя. Не роздумуючи, вона взялась за наведення елементарного порядку, а Макс тим часом накривав стіл. Коли сервірування закінчилось, він, чи не вперше в житті, не приховуючи хвилювання, взяв її ніжно за плечі і обережно посадив за стіл.
– Ну, ось, – видавив винувато. – Як кажуть, чим багаті...
– Ой, Максе! Щось ти сьогодні на себе не схожий. Виявляється, можеш людиною бути.
– На жаль, довгий час я вважав себе справжньою людиною… за інших обставин. Наприклад, коли відчував владу над іншими.
– Не треба, Максе. Я не хочу про це згадувати.
– Вислухай мене, Таню. Я і справді хотів би стати людиною. Та, здається, вже надто пізно. Про це навіть мріяти пізно. А от батьком...  Як ти вважаєш, чи маю я право стати батьком... своєї дитини?
–  Стати людиною ніколи не пізно. Але чому це ти, друже, заговорив про смерть? Невже “дружки” пообіцяли? Маячня якась!
– Ти не відповіла... Відносно батька...
–Чому ж, стати батьком можеш коли завгодно. Здібностей на таке у тебе вистачає. Сама колись переконалась.
– Та не про це я, Таню! Не про це! Сьогодні вже й сліпому видно, що Петрик... Що ми з ним як дві краплі води... Чи, може, тобі медична експертиза потрібна?
– Так, Максе. Ти і є... його батько. І ніяких експертиз тут не потрібно. Адже, якщо не брати до уваги отих недоростків, котрі не знали ще “куди, що і як”, то ти був першим, хто позбавив мене незайманості. Першим і останнім. Відтоді я зненавиділа чоловіків. У кожному бачила тільки бездушного, похітливого самця. Такого собі бугая без будь-яких людських почуттів і свідомості, з одними тваринними інстинктами. Була, правда, одна людина. Мені той хлопець не просто подобався, я його поважала. А ще – жаліла, бо доля у нього – не позаздриш. Зізнаюсь: зустрінься він мені у цю мить – не відпустила б. Зробила б усе, щоб стати йому потрібною і вірною на все життя.
–  Що ж, Таню, відвертість за відвертість. Тут така справа. Я розповім тобі це, як матері свого сина і найдобрішій з усіх жінок, котрих я знав. Як не прикро, але про свою смерть я згадав не випадково. Дружки мої, правда, тут ні до чого, та своє майбутнє я добре знаю.
– Як би там не було, Максе, я хочу, щоб ти завжди пам'ятав: Петрик – не “дитя ромашки”. Він – твій син. І рано чи пізно – має право знати, хто його батько. Хоч і поганий, та все ж – справжній. Своє життя влаштовуй, як знаєш. Я ні на що не претендую. А от Петрикові у батьківстві не відмовляй.
– Та ти що, Таню?! Хіба ж я остання сука?! Та я вас обох на руках носив би. Але... Не знаю навіть, як про це сказати. Річ у тому, що я дійсно приречений. Там, у в’язниці, а може десь і на волі... підхопив... Лікар заспокоює, пропонує повторити аналізи. Хочеться, щоб усе це було помилкою, але ймовірність СНІДу надто велика. Тож мова – не про мене. Тобі і Петрику треба терміново обстежитись. Розумієш?..
З кожним словом обличчя жінки блідло і кам’яніло. Почувши найжахливіше, вона не проронила й звуку. А коли він змовк, Таня тільки тяжко зітхнула і втерла оті найгіркіші, тихі жіночі сльози. Потім повільно вийшла з-за столу і з болем в голосі промовила:
– Не хочу! Бачити тебе більше не можу!
І, не попрощавшись, пішла геть.
*  *  *

                ОСТАННЄ   ВІДРЯДЖЕННЯ

Макс чекав чого завгодно: істерики, лайки, докорів, та не думав і не гадав, що розмова з Танею закінчиться таким спокійним і найжорстокішим для нього вироком. “Бачити тебе не хочу!”. Ці слова вразили у саме серце, вбили останню надію. Можливо, він не наважувався щось заперечувати, принаймні зупинити її, щоб переконати у чистоті своїх намірів. Подвійне почуття оволоділо ним в перші хвилини самотності. З одного боку, відкривши їй всю небезпечність ситуації, відчув приємну полегкість, ніби висповідався і гора з плечей зсунулась. А з іншого, знаючи її впертість і рішучість, зрозумів, що остання надія на примирення і майбутнє спільне життя назавжди втрачена. Це страшенно пригнічувало і розчаровувало, адже втрата тієї надії викликала відчуття непотрібності усьому світові. “Що ж ?-- зробив невтішний висновок Макс, -- Мабуть, так і повинно бути. У житті за все доводиться розплачуватись. Якби ж то раніше знати чим, якою дорогою ціною доведеться за все розраховуватись. Навряд, чи обрав би собі отой  “легкий” у житті шлях”.
Довгий дзвінок у двері вивів його з цих сумних роздумів. “Невже? Невже вона повернулась?!” – радісно закалатало серце. Та коли відчинив двері, то водночас і здивувався й розчарувався. В квартиру ввалились веселі, прямо таки сяючі, Стах і Назіра. “Вони що, під кайфом, чи що?! І взагалі... Що б це означало?” – дивувався мовчки Макс. Зазвичай такі гості могли навідатись до нього тільки по запрошенню чи домовленості. А тут... Ні, щось тут не те.
–  Максику, любий! – обсипала його поцілунками Назіра, – ти чому такий кислий? Жіночки та дівчатка доконали? Чи, може, захворів?
– Ну, досить тобі, досить, – пробував зупинити її Стах. – Дай з шефом поздороватись.
–  А що це ви... ніби з дуба впали? Щось непередбачене сталось? Але ж веселі?..
–  Ой, Максику! Так, дорогенький, так! Сталось! – Назіра знову повисла у нього на шиї. – Ось, вирішили нарешті! Скріпимо свій союз шлюбними узами, щоб, як у людей... До тебе, Максику, прийшли за благословенням. Як до батька.
– Бути на нашому весіллі почесним гостем ти, сподіваюсь, не відмовишся? – запитав Стах.
“Оце новина! Ну й Назіра! Оце так відколола! Навіть припустити не міг. Нещасна кур’єрша! Підстилка... Розкладачка... Навіть ця лахудра провела  навколо пальця. А як ублажала! Як вміла щебетать. От тобі й Назіра!” – аж кипів Макс, запрошуючи гостей до кімнати.
Раптом в його свідомості вихором пронеслась грізна здогадка. Пригадав, як у ту ніч, коли відзначали перший успіх, вона шкодувала, що не може народжувати дітей. “Розумієш, Максе, я на це не маю ніякого морального права. Я не можу бути матір’ю. Навіщо пускати на світ приречених?” – шепотіла, горнучись тоді до нього. А він не надавав тим словам ніякого значення. Чого тільки не наговорять жінки в стані сексуального сп’яніння?! І от, тепер маєш. Невже це вона прирекла його до смерті? А значить, – обличчя Макса засяяло радістю, – значить і Таня, і Петрик цілком здорові! Адже з Танею у нього було все набагато раніше. Можливо, і він був би здоровим, коли б не оця клята Назіра. Що ж, він знає, як помститися. Він вміє це робити. І він це обов’язково зробить!”  Вдавши, що звістка про їх весілля здивувала і порадувала, Макс поцікавився:
– І  коли ж, якщо не секрет? Коли будемо кричати “гірко”?  Ну,  бісенята, кажіть, якого подарунка ви хотіли б мати?
– Заяву подали вчора. Але у них там черга на цілий місяць, – розчаровано повідомила наречена.
– Нічого, нічого, – чмокнув її у щічку Стах, – кину, кому треба, по стольнику зелених і обійдемось без черги. Хочу порадитись з тобою,  шеф,  кого будемо запрошувати? Весілля, сам розумієш, не рядове. А грошей я не пошкодую.
“...Ех, Стах, Стах! А чи знаєш ти, фраєр, чим замість дитяти може нагородити тебе твоя майбутня дружина? Якщо вже не нагородила. А ти, баран, радієш, плани виношуєш. Сучі діти! Кинути мене вирішили?! Ну,ну... Незабаром поквитаємось. А поки що будемо удавати, ніби і я такий щасливий, як і вони."
– Я запитую про день весілля ще й тому,  що найближчим часом Назірі доведеться привезти вагому партію товару. І треба уникнути накладки, -- обличчя Макса скам’яніло.
–  Але ж Макс! – благальне подивилась на нього Назіра. На очах у жінки забриніли сльози. А він ніби нічого не чув і не бачив і спокійно продовжував:
– Вчора он, з Термеза телеграму одержав.  Читаю:  “Кокс розвантажили.  Негайно забери три тонни. Дзв’якни. Агаджа.” Так що, Назіро, доведеться тобі, дорогенька, їхати. Але думаю... Обіцяю, це буде -- твоє останнє відрядження. А ти, Стах, тим часом помізкуй, ким маємо її замінити. Людина, сам розумієш, повинна бути нашою, перевіреною. А за сьогоднішній несподіваний візит і запрошення на весілля щиро вдячний. З цього приводу, гадаю, слід відкупорити пляшечку шампанського. Вбереглась тут у мене одна. Французьке...
Вони ще довго радилися стосовно майбутнього весілля. Говорили одне одному чимало добрих і   красивих  слів, і зі сторони могло здатись, що за столом зібрались найближчі друзі.
А вранці наступного дня Макс знову здав кров на аналізи. Та головне – від знайомого лікаря дізнався, що ось вже кілька років Назіра стоїть на обліку, як ВІЛ-інфікована. “Отже, знала, чим я ризикував! Знала, сучка, і... мовчала. Навмисне мовчала!  – кипів  від  гніву  Макс. – Про недопустимість статевих  зносин  їй, певне, теж говорили. А вона так вміло розпалювала його хтивість, так палко віддавала себе в ліжку. І не думала ані про свою, ні про його, Макса, долю. Тепер прийшов час розплати. Адже розплачуватись доводиться за все. І всім. Вона теж розплатиться. Сповна!”
А вже через декілька днів Макс проводжав Назіру в Термез.
– Максе, – благала вона, – дай слово, що... Я втомилась. Кожного разу тремчу, як у пропасниці. Ніяк не можу звикнути. Нехай це й справді буде востаннє.
– Обіцяю, мурко, обіцяю. Туди ти більше ніколи не поїдеш. І подумав: «А звідти не повернешся».
А як тільки потяг відійшов від перону, слідом за Назірою  послав телеграму Агаджі: “Кур’єр повинен зникнути. Назавжди. Бабки забери. Кокс ваш. Гість”.
“Ой, Стаху, Стаху! Довго тобі доведеться чекати свого весілля. У кращому випадку її продадуть. Як рабу. У гіршому... її долю я вирішив. А тепер, – думав Макс, – час остаточно вирішити  і свою долю. Зовсім не варто тягнути доти, поки хтось інший не візьметься вирішувати її за мене. Ні, таки не варто...”
                *  *  *
ПОВЕРНЕННЯ   КРУГЛОВА

Брязнули ключі. Заскреготів засув. Металеві двері з вічком відчинились.
– Круглов! – голосом робота вигукнув охоронець. – З речами -- на вихід!
Сергію не раз доводилось чути ці тривожні слова. Але тоді вони стосувались інших в’язнів. Сьогодні, нарешті, прозвучало його прізвище. До воріт в’язниці він йшов  спокійно. Ніби і не на волю крокував, а так, на звичну для табірного життя роботу. Та тільки-но переступив за ворота і опинився за отими ненависними, обнесеними колючкою, стінами, серце враз защеміло, закалатало, немов після тривалого і напруженого бігу. А до горла, як колись, в один з пам’ятних для нього Днів народження, підсунув шорсткий клубок. Над головою повзли низькі сірі хмари. А йому здавалось, що довкола усе залите яскравим сонячним промінням. В очах замерехтіло, перехопило подих. Він боязко озирнувся. За спиною – нікого. Нікому кричати: “Обличчям до стіни! Стояти! Вперед!”  Тепер – хочеш, стій. А хочеш – біжи, лети на крилах свободи. І він відчув смак цього простого і найсолодшого слова. “Воля! Воля!” – повторював він з кожним кроком, віддаляючись від ненависної в'язниці. Наступним словом було “мама”. “Боже! Як вона там? Що з нею? За довгий час його ув’язнення жодного разу не приїхала на побачення, жодного листа не написала”.  І Круглов мимоволі прискорив ходу, переходячи іноді на біг. Ні, йому хотілося вже не бігти, а летіти. Та Всевишній чомусь, бодай в таких випадках, не дав людям крилець. А в нього ніби й справді з’явились крила, невидимі, міцні крила, що несли над цією грішною землею до рідної домівки. Окрім тих примусових затяжок у бункері Сергій ніколи не вживав нічого такого, щоб потім, втрачаючи розум, як казали “знавці”, ловити кайф. Тому не мав про нього справжнього уявлення. Та саме у ці хвилини Круглову здалось, що він таки пізнає оте загадкове відчуття кайфу. Свобода і здоров’я, коли вони разом, ото і є справжній кайф! Адже нічого приємнішого в світі не існує. Нічого! У цьому Сергія переконали не лише довгі роки ув’язнення, а й перші хвилини свободи. Більшість людей, на жаль, влаштована так, що починає розуміти цю просту істину тільки тоді, коли, шукаючи втіхи у всьому, що губить найдорожче, безнадійно його втрачає.
Розпитавши зустрічних, як дістатись до вокзалу, Сергій тішив себе надією, що вже сьогодні під стукіт вагонних коліс уявлятиме, як зустрінеться з мамою, як вперше за довгі роки зможе досхочу поніжитись в постелі. А потім... Потім можна, ні в кого не питаючи дозволу, піти до знайомих чи просто побродити алеями старого парку. Він зможе напитись газованої води з автомата, купити морозива, смак якого почав забувати. Він зможе потиснути руку комусь із друзів. Можливо, навіть побачить Таньку. Та що це він? Куди його занесло? Минуло скільки років, і дівчина, напевне, давно вийшла заміж. Ех, Круглов, Круглов! І доки ти будеш нею марити? І чому саме нею? Чи не тому, що пізнати іншої просто не встиг? Та ні ж бо, зовсім не тому! Він добре знає: іншої такої, як Таня, немає!
Діставшись вокзалу, Сергій уважно вивчив розклад руху потягів. Потім вистояв довгу чергу до квиткової каси. Та, на жаль,  тільки  змарнував час.
– Квитки на ваш потяг продані на тиждень вперед, – байдуже відповіла розмальована касирка.
– Послухайте, але ж я... У мене ось довідка.
–Тут вас таких, з довідками, знаєш скільки? Підходь частіше, може, щось буде на ті, що проходять мимо.
“Нічого собі, втішила! Ось вона, – подумав Сергій, – гіркота першої зустрічі з життям на волі. Виходить, зовсім невідомо, скільки ще доведеться тут смажитись.”
Вокзал ніколи не був порожнім, а в ці літні дні, коли сюди, до моря, кидались юрмища народу, нагадував розтривожений вулик. Всі лави і проходи між ними були зайняті пасажирами, валізами, сумками. Одні кудись поспішали, інші, вмостившись зручніше, опускали безсило голови і похропували. Хтось когось кликав, хтось голосно реготав. Плакали і верещали стомлені дорогою діти, нервували їх батьки. У цьому живому котлі Сергій відшукав собі місце на підвіконні і втомлено спостерігав за цим розтривоженим мурашником, аж поки його не зморив сон.
Йшла третя доба його вимушеного перебування на вокзалі, а надія дістати квитка на потрібний потяг танула з кожною годиною. Воістину, нема нічого гіршого, ніж чекати й доганяти. Разом з невизначеністю відчутно дошкуляв і голод. Купив би якогось черствого пиріжка, так грошей тих... ледь на квиток вистачало. Якщо не рахувати, що минулого дня якийсь товстяк розщедрився і пригостив шматком хліба, то за цей час, окрім кип’яченої води Сергій нічого не бачив. Декілька разів підходив міліціонер, запитував документи. Його, безперечно, насторожував бомжівський одяг і пострижена голова підозрілого пасажира. Та ніхто не спромігся допомогти бідоласі швидше покинути це привітне для багатьох місто.
Того ж таки дня, пізно увечері, до залу чекання зайшли троє у матроській формі. Очолював трійку офіцер з кортиком на поясі. У всіх на руках – патрульні пов’язки. Окинувши уважним поглядом ряди лав і про щось перемовившись, патруль попрямував до виходу. Щось до болю знайоме вловив Сергій у володареві кортика, коли той, не поспішаючи, проходив повз нього.  “Та невже?! Та ні-і! Не може бути!” – якусь мить вагався Круглов. А потім, будь що буде, голосно так і трішечки нахабно гукнув:
– Агов, морячок! Зачекай-но!
Морський офіцер зупинився, озирнувся і окинув Сергія здивованим поглядом.
–Слухай, братішка. Ти, часом, не... Льоха? – моряк здивовано посміхнувся і підійшов до Сергія ближче.
– Я? Ви мали на увазі Олексія?
– Якщо обізнався, вибачте... “Маестро”, – розчаровано відповів стрижений.
– Серьожка! Круглов!! Очам своїм не вірю!
   Вони кинулись одне одному назустріч і на мить завмерли в міцних чоловічих обіймах. Один – у туго пригнаному морському кітелі, з кортиком на поясі. Інший – втомлений і змарнілий, високий і худий, у старому, зім’ятому, не по плечах одязі з наголо остриженою головою.
– Звідки ти тут, Довгий? Якими вітрами?..
– Та от... – ніяково опускаючи очі, промовив Сергій. – Достроково... Дякуючи амністії... Інакше довелося  б  ще  пару  років  на  казенних  харчах  “жиріти”.  Хотів швидше додому добратися, та от, ніяк не можу звідси вирватись.
– Так, так. Розумію. От що, Серьожо. Служба є служба. Тому я телефоную дружині. Ось адреса і гроші на таксі. Та ти не тушуйся, Довгий,  вона у мене – золото. А після дванадцятої я й сам буду.
– Але ж... Олексію...
– Ніяких “але”! Ти що, така зустріч! Над друга старого нема в світі нікого.
– Я б сказав... вірного друга, – з тремтінням у голосі додав Сергій.
Незабаром  за   вказаною  адресою  йому  відчинила  тендітна   блондинка  з великими зеленими очима. Привітно всміхнулась. Ніби давно чекала    бажаного гостя.
– Заходьте,  заходьте. Альоша просив зустріти  вас, як рідного. Ви що,  і  справді з ним якісь родичі? Я – Марина, а ви?
– Круглов. Сергій Круглов. З Олексієм ми... так... Але він   мені дорожчий від будь-кого з родичів. Людина він. Справжня людина.
– Та ви, Серьожо, роздягайтесь. Будьте, як вдома. Давайте, давайте. Спочатку – в ванну. Ось вам білизна. І – відпочивати! Відпочивати! Ой, ви ж, мабуть, голодний! Зараз, зараз. Я – миттю. Думаю, від яєчні з ковбасою ви не відмовитесь. Бо я оце зі своїми вихованцями закрутилась. В спортивній школі, знаєте, тренером працюю. На носі – змагання з художньої гімнастики. А мої дівчата, знаєте...
М'яка і мелодійна мова Марини нагадувала веселе щебетання пташки у весняному саду. А дерева у ньому всі білі-білі. Аж вгинаються від пахучого цвіту. Лагідне сонечко осипає усе довкола золотаво-рожевим сяйвом. А він, Сергій Круглов, іде оцим молодим квітучим садом, крокує назустріч постаті, вбраній у напівпрозору, виткану з хмаринок, сукню. Легенький вітерець сором’язливо розвіює ті хмаринки, і перед Сергієм зупиняється усміхнена Танька. Вона горнеться до нього своїм теплим і ніжним тілом. Вона міцно цілує його в пошерхлі від спраги губи і шепоче щось солодке і заповітне. А на віттях дерев безупинно щебече весняна пташка...
Його не насмілились будити. Нехай собі людина спочине. Нехай додивиться свій короткий і, можливо, найкращий у житті сон.
*  *  *
ОСТАТОЧНЕ  РІШЕННЯ

Він лежав на лікарняному ліжку тихий, до всього байдужий, знесилений. Втупив зір у низьку сіру стелю і мовчав. Не хотів помічати ані заклопотаних білих халатів, ані таких, як сам, слабких, безпомічних, по суті – приречених людей. Думи, думи. Вони насідають на нього, немов надоїдливі мухи. Вони повертають його в минуле і нахабно перегороджують стежину в майбутнє. “Як же це воно сталось?” –безліч разів запитував він сам себе. Останнім часом Макс намагався будь-що уникнути лікарні. Але стан здоров’я погіршився настільки, що, врешті решт, довелось-таки погодитись з переконливими доводами лікаря.
– Як не кажіть, Нанов, а в лікарні вам буде краще. Уколи, всілякі процедури, вчасна їжа. У вашому становищі це, знаєте, багато що значить.
І ось тепер він, Максим Нанов, має можливість нікуди не поспішати. Забути про важливі, як здавалось, справи і, нарешті, неначе після довгого бігу, зупинитись, щоб порозмірковувати, куди це він увесь час так поспішав, куди прагнув усі свої свідомі роки, що за цей час придбав і що втратив? “Ось так, – з грудей виривається глухе зітхання, – ледь перевалило за тридцять, а мені треба вже збиратись... туди”. Що хорошого встиг зробити він за своє коротке життя? Довго силкувався пригадати бодай один такий випадок, та так і не зміг. І тоді роз’ятрену свідомість затьмарила невимовна образа на самого себе. Молотом вдарила в голову, розжареним каменем впала на груди. Серце стислось. Завмерло. З очей покотились прозорі горошини. “Яка несправедливість! Чому?! Ну, чому саме тепер, коли, він нарешті зрозумів, що жити заради одного багатства зовсім не варто, коли вже збирався якщо й не почати життя спочатку, то, принаймні, для тих років, що йому лишились, обрати більш чесний шлях. Чому саме тепер доводиться гнити у цьому лікарняному ліжку і думати про Вічність? Зрештою, Вічність – це не так вже й погано. Людський розум неспроможний охопити бодай найменшу її часточку. Бо ж сам є лише часточкою тієї Вічності, належить їй від початку і до кінця. Отож, рано чи пізно, а доведеться таки з Нею поріднитись. То чи не краще – рано, аніж пізно?” – вкотре запитував себе Нанов. І щоразу приходив висновку: “Для чого чекати? Чекати тих днів, коли не зможеш, куди заманеться, поїхати, посидіти у колі друзів, втішити молоду і красиву жінку? Для чого жити, коли вже сьогодні твоє непотрібне існування завдає оточуючому світові безліч незручностей і зайвих турбот? А відтак викликає у оточуючих неприховану злість і роздратування...”
Ось вже другий місяць поспіль його штиркають десятки разів на день, напихають усілякою гидотою, а краще від того не стає. Навпаки, зникло найдорожче – бажання боротись за своє життя. То чого, питається, чекати? Чого?! Ні-і, він не такий дурень, і не допустить, аби його в якості експоната виставили в анатомці для студентів-медиків. І якщо вже так сталось, що не зумів  толком розпорядитися своїм життям, то зробити це з власною смертю ніхто йому не завадить. Для цього трохи часу ще є. І думати тепер треба не про те, як вижити, а як красивіше прожити ті дні чи місяці, які, можливо, ще подарує доля. А прожити їх треба так, щоб у Вічність піти з радістю, навіть не підозрюючи, що завтра тебе вже не буде. Саме так він і зробить, адже знає, як це зробити. Спочатку покине лікарню, негайно продасть оті дві автозаправні станції, які придбав минулої осені у якогось банкрута. Відкриє у банку рахунок на Петрика. Заповіт напише. А потім... Ні в чому собі не відмовлятиме. Ні в чому! Оті попередження лікаря про небезпеку статевого життя бачив він, як кажуть, у білих капцях. Хіба ж із ним рахувалися ті, хто про таку небезпеку знав? Будуть у нього молоденькі дівчатка. Скільки побажає, стільки їх і буде. Захворіють на СНІД? Ну то й що? Чому він про це повинен думати? Не для того у нього лишились лічені дні, щоб він думав про чиюсь чужу долю. А хто думав про його, Макса, долю, коли віддавався у постелі? Чи, даруючи одним шприцом кайф, водночас нагороджував його смертельною хворобою?"
Перед очима, на низькій сірій стелі з’явилось обличчя Назіри. Мертовне, бліде, нерухоме. Вона так і не повернулась з останнього “відрядження”: свою справу Агаджа знав добре. Що ж, боржників у Макса, здається, не залишилось. От тільки шкода, що він відчуває сам себе боржником. І перед загиблим Крабом, і перед в’язнем Довгим, і перед матір’ю його сина -- Танею... Відчуває себе боржником перед кожною живою істотою. Він це добре знає, і готовий оплатити всі свої борги. Заплатити всім, все і відразу...
– Досить вам, Нанов, у постелі ніжитись, – зупинила сумні роздуми чергова медсестра. – Либонь знову про гарненьких дівчаток та про кайф мрієте? Краще йдіть швиденько у процедурну, вже час вколотись.
Він слухняно підвівся і немов уві сні, байдуже поплентався у знайому кімнату. А наступного ранку – у лікарні переполох: невідомо куди зник хворий Нанов з сьомої палати. Завідувачка всипала прочухана черговому лікарю. А медсестрі й няні наказала обстежити всі закутки і кущі на прилеглій території. Під вечір втікач сам зателефонував до лікарні і повідомив про свій намір більше туди не повертатись, і тим дзвінком швидше заспокоїв, аніж стурбував наполоханих лікарів.
На нього дійсно чекало чимало справ. За пару днів, не зважаючи на кепське самопочуття, він встиг знайти покупців на свою нерухомість, побував з ними у нотаріуса. Там, окрім всього іншого, залишив один екземпляр заповіту. Потім відвідав директора “Бригантини” і замовив на найближчий вихідний банкетний зал. Склавши окремого списку, Нанов доручив своєму охоронцю від його, Макса, імені запросити на цей незвичайний банкет тих, хто у тому списку значився. А значилось там не більше двадцяти осіб. Але що то були за люди! Або найвідоміші, або найбагатші у місті особи.
Гостей зустрічали музикою. Нанов з симпатичною дівицею зустрічав гостей на порозі і з кожним вітався окремо. Потім вів до столу і просив зайняти визначене місце. Стіл ломився від спиртного і закусок. Білим, як сніг, скатертинам пасували високі кришталеві вази з червоними та жовтими трояндами. Запрошені, хто сам по собі, хто з дружиною чи коханкою, відчували себе, як вдома. Перші години застілля пройшли у неспішній їжі та веселій розмові. Потім були сюрпризи для гостей: то випаде комусь дорогоцінний подарунок, то когось поздоровлять з Днем народження.
Після невеличкого, але досить-таки веселого концерту місцевих артистів публіка розділилась на дві групки, розмови в яких набували більш серйозного та інтимного відтінку. Були танці, пісні, жарти. Розходились під ранок. Нанов аж сяяв від задоволення. Прощався з кожним окремо, дякував за приємне товариство, довго тис в обіймах і бажав успіхів у справах та довголіття.
Уважне око не могло одначе не помітити, що прощання те не було звичайним: господар застілля ніби бачився з кожним востаннє. Неначе просив у кожного вибачення і прощення. І ніхто з гостей не міг навіть подумати, що минуть усього якісь три дні і усім їм доведеться стояти над свіжою могилою Максима Нанова. Стояти, дивитись у землю і мимоволі думати про Вічність.
*  *  *
У   КОЖНІЙ   ПРАВДІ   –   СВОЯ   ПРАВДА
Вмирати наркоманом він не захотів, хоч така смерть була б для нього найлегшою. Заздалегідь заготовлена отрута так і залишилась невикористаною. Охоронець знайшов його з перерізаними венами у наповненій закривавленою водою ванні. До дзеркала була прикріплена записка: “Я не потрібен цьому світові і йду з нього свідомо, з власної волі”.
На кладовищі до гурту людей, котрі кидали на Максову домовину по жменьці сирої землі, підійшов підсліпуватий дідусь. Перехрестившись і спершись на палицю, він тихо запитав:
– Кого хороните, діти мої?
– Самовбивцю, – відповів хтось з гурту.
– Вбивцю! Підлого вбивцю! – поправив його, сплюнувши, Стах.
Як не дивно, обидва говорили правду. Адже в кожній правді – своя правда.
Правдою було і те, що алея небіжчиків могилкою Макса не закінчувалась. Її продовжував довгий ряд свіжих, виритих про запас ям, котрі терпляче чекали своїх єдиних і вічних господарів.

Кінець першої частини
                ***
                Частина друга         
            Чверть століття по тому

     Що для вічності якась чверть століття? Навіть для історії -- це мить. А для людських доль не те що чверть століття, навіть мить може видатись вічністю. Хтось подумає: « Яка банальна істина!»  А для когось усе те -- суворі і непереборні закони буття.
     За час, що минув, багато води втекло. Багато чого змінилось. Країна, в якій колись народились Едики, Таньки, Стахи, Сергійки, давно зникла. А до молодих колись «героїв кайфу» почала непомітно підкрадатись старість. Багато чого зникло. А от кайф !.. Залишився.
     Петрик, син Макса Нанова, колишнє «дитя ромашки», вже давно не Петрик. Він вріс, змужнів, встиг закінчити медичний інститут, і ось, вже кілька років поспіль, завідує  одним з міських наркологічних диспансерів. Спеціальність обрав свідомо. Безперечно, на той вибір не могли не вплинути відверті і щирі розповіді матері про їхнє колишнє життя-буття  і про смерть Петрикового батька Макса Нанова.
          Молодий лікар не тільки добросовісно виконував свої службові обов’язки, а й зовсім не випадково цікавився моральним станом та життєвими проблемами своїх пацієнтів. Петро Нанов готувався захищати кандидатську дисертацію на тему: «Соціальні корені наркоманії у нинішній незалежній державі». А тому після роботи він годинами просиджував у бібліотеках, перечитував купу книг, знайомився з законами, публікаціями та повідомленнями, що стосувались цього суспільного зла. Там, якось випадково, він натрапив на незвичайну книгу маловідомого автора. Якийсь Гран Петров написав її російською мовою і назвав «Глазами простого украинца». Картина життя в новій, незалежній, державі змальовувалась автором аж надто реально. Усе, про що йшла мова, Нанову нібито було давно знайоме. Та ось -- ще один розділ книги: «Наркоманія і мор». О, це вже те, що йому потрібно! І книга неабияк зацікавила майбутнього кандидата наук.  Своєю допитливою свідомістю Нанов почав жадібно всмоктувати кожен рядок того розділу. І ось про що він дізнався.
                ***
     «Люди победили чуму, малярию, тиф… Но пьянство, наркомания, СПИД, словно злые джины, терзают человечество. Эти проблемы в нашем обществе долгое время предавались забвению. Но в эту «бездну», рано или поздно, пришлось бы заглянуть».
                « Бездна», Издат. «М.Г.»  1988 год

      А далі автор пропонував кожному широко відкрити очі і зазирнути в ту безодню.
  « …   Что ж, давайте широко откроем глаза и вместе заглянем в ту пропасть, о которой говорилось в книге «Бездна» более двух десятилетий назад.  Еще в далеком 1880 году была проведена международная конференция, на которой на весь мир заявили о появлении новой страшной болезни, связанной со злоупотреблением наркотическими веществами.  Дали этой болезни имя -- «наркомания». Как только ее потом не называли: сначала -- добровольным безумием, затем -- окопной наркоманией, несколько позже -- белой смертью. И уже к середине второй половины прошлого века наркоманию образно и обоснованно  назвали бичем 20-го века.
      А как обстоят дела с этой болезнью  сейчас, в начале века 21-го? Наркомания, о которой у нас тогда говорили как о чем то очень далеком и нереальном, быстро превратилась в один из факторов неинфекционного мора в Украине. О наркотиках и наркомании сказано и написано так много, что вновь пересказывать все, что об этом  давно известно, как-то рука не поднимается. К тому же складывается впечатление, что чем больше об этой, угрожающей всему человечеству, неинфекционной эпидемии говорят и пишут, тем большие масштабы она приобретает, тем явственнее становится одной из причин неинфекционного мора в нашей стране. Наркомания приносит наибольшие потери среди людей преимущественно молодого, трудоспособного возраста. Ведь наркоманы обычно живут не более 5-7 лет и к 30-и годам, как правило, умирают.
     И все же, как бы ни было больно и трудно, писать об этом в который раз приходится. А начнем с примеров, базирующихся на местных материалах. Вот всего несколько строчек в одной из газет нашого города. «Бизнес на чужой беде -- продаже наркотиков -- позволяет наркодиллерам получать с 5 --10 точек реализации зелья до полутора миллиона гривен валового дохода в месяц. Почти третья часть этих денег, как сообщил начальник криворожского городского управления внутренних дел … идет на выплату «вознаграждения» различным структурам, в том числе силовым и властным». Вслушайтесь, вчитайтесь, вдумайтесь! Ведь это -- словами власти о самой власти! На какую помощь общественности может после этого расчитывать та же милиция? О каком сотрудничестве с ней рядовых граждан после таких заявлений может идти речь? А далее будем исходить из того печального факта, что Украина по числу наркозависимых вышла на первое место среди стран Европы и на сегодняшний день занимает 6-е место по темпам распространения наркотиков среди 50 европейских стран.   На конец 2009 года у нас зарегистрировано 118 тысяч наркоманов, а на учете с этой проблемой в органах МВД состоят 154 тысячи человек. В Украине по этому позорному и печальному явлению первое место занимает наша область, а в ней -- крупный промышленный центр, наш город с 750-ти тысячным населением .
   И если уж речь пошла о наркотиках и наркоманах  именно в этом  городе, то не лишним будет привести здесь краткое интервью с начальником городского управления милиции, помещенное на страницах газеты «Вестник…» от 15.07.2009 года. «Хочу сказать, -- сразу же предупредил главный милиционер города, -- что милиция пугалом для наркоманов не будет. (Обнадеживающее заявление, не правда ли? авт.) Мало толку от того, что мы прогоним их, скажем, от водонапорной башни на Центральном кладбище -- они найдут другое место. Месяц назад мы с прокуратурой взяли под стражу одного из дилеров, который контролировал продажу наркотиков на рынке «Юбилейном». За полгода уже трое таких дельцов арестованы. Сложность в том, что состав отдела по борьбе с незаконным оборотом наркотиков обновился процентов на 70. Нужно время, чтобы сотрудники набрались опыта. Да и было бы легче и оперативнее, если бы санкции мы получали не в областной прокуратуре, а в городской. Да, мы знаем, что в сфере услуг есть наркоманы, состоящие на учете. Есть парикмахеры, водители маршрутних такси. Но подбор кадров -- не наша задача. Мы тоже ежемесячно ставим на наш, милицейский, учет по 200--300 человек.
     За полгода выявлено 671 преступление, связанное с наркотиками, в том числе 241 -- за сбыт. Мы ликвидировали 109 точек сбыта, так называемых «банок», и 10 подпольных лабораторий. Среди них одну, поставлявшую в наш город амфитамин, мы закрыли в Днепропетровске. Она была базовой -- там проходили обучение лица, собиравшиеся открывать такие же лаборатории в Кривом Роге. Наркобизнес, -- делает вывод главный милиционер города, -- это бизнес на человеческом горе. Его надо выжигать каленым железом».
     Хотите иметь хотя бы малейшее представление об этом «каленом железе»? Пожалуйста, вот вам  небольшая заметка в газете «Аргумент плюс» за № 7 от 2--8 июля 2010 года под заглавием: «Майор милиции возглавлял банду наркоторговцев».
      «СБУ разоблачила и прекратила деятельность межрегиональной преступной группировки, которая наладила поставки в Харьков и распространение больших партий наркотиков.
     Как сообщили в прес-центре СБУ в Харьковской области, возглавлял преступную группировку 32-х летний майор милиции, который занимал руководящую должность в одном из подразделений ГУ МВД в Харьковской области. Кроме него в состав группы входили еще пять харьковчан. Сотрудники СБУ задержали организатора преступления «на горячем» при осуществлении им очередной передачи наркотических средств. Заметим, что это не первый арест в Украине, в том числе и в Харькове, работников милиции, связанных с оргпреступностью. Но почему-то ничего не меняется…»
     Вот оно, то самое «каленое железо»!  Вот вам, кушайте, как говорится, с маком и маслом! Милиця «пугалом для наркоманов» не будет. А для кого, позвольте спросить, будет? Для тех старушек, которые, превозмогая болезни и немочь, выносят на рынок несколько пучков укропа или банку клубники? Такое уже проходили. Они и сегодня вынуждены прятать свой  неказистый товар, издали завидев «стражей» порядка. А вот наркоманы на этих стражей, извините… Нет, страх, он всегда, от пещерных и до компьютерных времен, был, есть и надолго останется главным сдерживающим  фактором аморальных, преступных и иных неблаговидных деяний. Знала бы «милицейская крыша», что ее ждет не увольнение с работы, а, скажем, лет этак 20-25 строгого режима, вряд ли «крышевала» бы преступный бизнес.
     Но милиция, по словам нашего городского начальника, не сидит сложа руки, и хлеб свой даром не ест. Только -- вот вопросы. Не совсем понятно, с чем связано такое кардинальное (70%) и поспешное обновление кадров в отделе по борьбе с незаконным оборотом наркотиков? Напрашивается недобрая, тревожная догадка: не потому ли, что большинство уволеных или уволившихся сотрудников так или иначе были связаны с «крышеванием» наркодилеров и наркобаронов? И второе: как-то даже не верится, что городская прокуратура лишена права выдавать санкции на привлечение к ответственности наркодельцов. Тогда, может быть, за санкциями  сразу,-- в Киев, в Генпрокуратуру? А пока наркобизнес в городе, как летний торфяной пожар, чуть притушен, пламя вроде бы и не видать, только едкий, удушливый дым не дает людям нормально жить. Но наркотический пожар, как и тот, лесной, в любое время готов розразиться с новой, испепеляющей человеческие жизни, силой. Ведь наркозависимых здесь больше, чем в любом другом городе, тоесть  примерно 50


наркоманов на 10 тысяч криворожан. На самом же деле в стране количество тех, кто постоянно употребляет наркотики, давно перевалило за миллион. И хоть живут  несчастные не больше 30-ти лет, самое страшное то, что армия этих обреченных ежегодно пополняется не менее  десятью тысячами новых наркоманов. Ну, что вы, что вы! Конечно же, кем угодно, только не вашими  чадами.  И так, по крайней мере, думает почти каждая семья. Не вашими, не нашими! тогда, кем же? Откуда берутся эти новые десятки тысяч наркозависимых? Как один алкоголик втягивает в пьянство десяток новых, так и один наркоман тащит  в бездну все новых и новых потребителей зелья. Вот что по-настоящему страшно. Вот с чем, в первую очередь, бороться бы государству!
     И здесь трудно не согласиться с автором статьи «Как отвоевать детские души?», напечатанной в газете «Пульс» (№26, от 01.07.2009 года), что «ситуация похожа на пожар или наводнение, когда надо принимать срочные меры, чтобы хоть как-то приостановить распространение этой заразы…».   И снова, уже в который раз, возникает один и тот же вопрос: неужели правоохранительные органы так бессильны в борьбе с наркоманией? Или так несовершенны наши законы, касающиеся этой прблемы? Или, как и в случае с инфекционным мором, государство не усматривает во всем этом истинной угрозы национальной безопасности? А пока мы будем теряться в догадках и поисках причин поражений в борьбе с наркоманией, наркотический мор будет ежегодно забирать  20-25 тысяч жизней, а наркотики будут втягивать в бездну новые десятки тысяч наших детей. Ведь наркобароны и наркодилеры  люди не только хитрые и жестокие, но и изобретательные. Совсем недавно с целью получения еще больших прибылей они, в обход уже существующих законов, принялись за широкое распространение в Украине так называемых аромомиксов, курительных трав. Они намного дешевле тяжелых наркотиков, но способны вызывать такой же эффект, как и настоящие наркотики. Продажа таких трав запрещена и в России, и в Белоруссии. Все европейские страны в законодательном порядке признали  аромомиксы наркосодержащими продуктами и запретили их распространение.  А вот в Украине торговля аромомиксами, в 5 раз превосходящими по силе наркотического воздействия марихуану, не запрещена. Пока что ими свободно торгуют и в глубинке, и в крупных городах, и в стольном граде Киеве. Нет, видите ли, закона, запрещающего употребление и распространение этой отравы. А тем временем проект соответствующего закона, как дикий конь в прериях, гуляет комитетами Верховной Рады. Не один месяц гуляет. И снова у государства до этого просто еще не дошли руки. Его больше .беспокоит судьба летучих мышей А наркотический мор тем временем набирает все новые и новые обороты.  Одесса, жемчужна у моря. Подросток, накурившийся аромомиксов, в наркотическом дурмане нанес своей матери тридцать ножевых ранений, лишив ее жизни.  Вина в содеянном, конечно же, на парне. А еще -- на торговцах ядовитым зельем. А еще -- на государстве, на представляющих его в Верховной Раде «неприкасаемых», народных, доселе  не нашедших времени принять очень важный, защищающий человеческие жизни, закон. А пока…20-25тысяч жизней самых молодых, энергичных, работоспособных украинцев забирает за год наркотический мор».
     « Яка дисертація!? -- дочитавши книгу, гірко запитав себе Петро Нанов. -- Про яку дисертацію може йти мова, якщо… Коли сьогодні під загрозою не сотня його пацієнтів, а , можливо, тисячі, а то й мільйони людських життів. В небаченій небезпеці -- ціла країна. Більше того -- все людство! Триклятий кайф забирає в могили найцінніше -- талановиті і працьовиті молоді життя. Як побороти кайф?! Тисячі вчених і практиків , правоохоронців і державних діячів як риба об лід б’ються над вирішенням цієї проблеми. Та усі їхні потуги  до цього часу розбиваються об кайф, як хвилі об скелю. Невже ж цей кайф і справді такий всемогутній і непереможний? -- вкотре запитував себе лікар. -- А чому ж дрімає все досяжна світова наука?»
     Тут Нанов, пригадавши вислів одного з мудреців: «Наука любить точність, але вчений повинен вміти фантазувати» -- подумав: «Я поки що не вчений. Але чому б і справді не пофантазувати? От, скажімо, які б шляхи запропонував я світові для подолання кайфу? Якщо кайф -- це певний патологічний, ненормальний стан людської психіки, викликаний низкою психотропних хімічних речовин, то … Так, десь там, в глибинах людського мозку має бути скупчення клітин, що відповідають на хімічну отруту формуванням кайфу і наркотичної залежності. То чому б не відключати, а чи й повністю виключити цей центр від мозку, піддавши його дії інших хімічних сполук. А ще краще -- вибірковому точковому гама опроміненню. І тоді вживання будь-яких наркотиків стане зайвим, бо не виникатиме … кайфу. Зникне попит. А відтак зникне і пропозиція. Цікаво, чи не правда? Але, якщо кайф -- хвороба, то чому б, як ото  великий Пастер, не винайти відповідну вакцину. Уявляю собі, як безпечна і дешева вакцина від кайфу створюватиме імунітет до наркотиків. І проблема вирішена.
     А що іще можна запропонувати з області фантастики? Об’єднатись!  І країнам, і народам, і їхнім урядам, і сильним світу цього. Об’єднатись, щоб діяти! Діяти вперто і наполегливо, аж поки наука не винайде своїх ефективних засобів боротьби з кайфом. Мабуть, тільки так ще можна врятувати людство від загибелі..». Лікар переступив поріг свого неординарного закладу, і знайомі обличчя його пацієнтів повернули мрійника у гірку і жахливу дійсність.