НІЧНА ПРИГОДА
Оповідання
Усюди: на полях, луках, в садах і в лісі, на землі й над землею панувало передзим’я. Прийшла та пора року, коли щедра на все осінь встигла несподівано кудись подітись, а справжня зима, з її холодами та заметілями, невиправдано запізнювалась. Усе довкола тонуло у суцільному тумані. Обриси будівель, стіжків, дерев спотворювались сірою пеленою і набували сумнівних, чудернацьких форм. Днями й ночами стояла гнітюча тиша. Над стомленою землею ледь повзли тьмяносині хмари. Час від часу вони тихо плакали дрібним холодним дощем.
Виснажений дорогою, повертався я тої пори з далекого відрядження. Ще якась сотня кілометрів залізницею – і на мене чекають затишна домівка, гаряча вечеря, справжня кава і ніжні погляди рідних. Та на душі, як і у природі, було кепсько. До смакування приємною зустріччю приєднувалось надокучливе передчуття незрозумілої тривоги. “Нічого, нічого, – намагався я заспокоїти себе, – ще якихось пару годин подорожі й усі мої митарства нарешті скінчаться... ” Але стан внутрішньої напруги і неспокою відчутно зростав. Мимоволі мені довелось примиритись з думкою – у дорозі можна очікувати найнеймовірніших і найнесподіваніших пригод. Так воно й сталось.
Найближчий дизель-потяг, яким я мав дістатись потрібної кінцевої станції, відходив близько першої години ночі, і декілька годин мені довелось “милуватись” сірою стелею і брудними стінами напівпорожнього залу для транзитників. Як кажуть, нема нічого гіршого, ніж чекати й доганяти. Та ось, нарешті, посадка у вагони скінчилась, двері загуркотіли, клацнули, і потяг, набираючи швидкість, пірнув у оточуючу темряву. Брудні плафони, в яких ще не встигли перегоріти лампочки, ледь пропускали світло. І поодинокі пасажири, увіткнувшись носом в комір, безтурботно дрімали чи удавали, що дрімають. А я увесь час напружено вдивлявся у темряву за вікном. Та нічна пітьма поглинула все на світі і, окрім цього незатишного вагону, здавалося, більше нічого не існувало. Пізній час і втома брали своє: я теж почав клювати носом. В голові ж постійно жевріла думка: “Так і свою зупинку прогавити не довго...Прощавай тоді міцна кава і тепла постіль...” Правда, на зупинках з динаміка замість назви станції доносились крізь шипіння і тріскотіння декілька незрозумілих слів, тому єдиною надією у цій ситуації залишався власний зір. Станція, на якій на хвилину зупинився потяг, у тумані була як дві краплини схожа з тією, на якій я мав виходити. Зупинили і заспокоїли стрілки годинника: від початку подорожі, виявляється, пройшло усього-навсього хвилин двадцять. Вагон монотонно гуркотів, похитуючись на рейкових стиках, заколисував. Солодка втома просочувалась в кожну клітину, розливалась по всьому тілі приємним теплом. Обважнілі повіки зробились неслухняними і безсило опускались. Чи я й справді задрімав, чи тільки поринув у роздуми і приємні спогади – важко сказати, бо пройшла, здасться, тільки мить, а дизель знову зупинився. Немов підкинутий невидимою пружиною, я кинувся до вікна. Там моросив дощ і світло самотнього ліхтаря на узбіччі у безмежному морі пітьми видавалось нечіткою жовтою плямою. “Та це ж моя зупинка, – пронеслась у голові непевна здогадка. – Як добре, що не проспав. Он і стрілки годинника перевалили за другу. Мерщій, мерщій! Доки не зачинились двері!” Підхопивши саквояж, я стрімголов кинувся до виходу, а зіскочивши на платформу і дещо заспокоївшись, почвалав за отими двома, котрі мовчки йшли попереду. Та вже через кілька кроків зупинився, немов на невидиму стіну налетів. “Що це!? Звідки оті дерева?” Адже біля потрібної мені станції ніякого лісу не було! А тут він – з обох сторін від полотна. Та й сама будівля ніби крізь землю провалилась. І замість неї, он там, в тумані, бовваніє якась цегляна халабуда. Під грудьми неприємно засмоктало, ноги обважніли і не знали, що їм робити далі. Жодних сумнівів у злому жарті зі мною туману і темряви не лишилось. Хотів, було, прояснити у випадкових попутників, де це я опинився, але тих і слід захолов. За якусь хвилину вони вже встигли кудись завернути по тільки їм примітній стежині і ніби розчинились у пітьмі. Я кинувся до найближчого вагону, але стулки дверей, ніби насміхаючись над моєю безпорадністю, клацнули перед самісіньким носом, а ще за хвилину сигнальні вогні потяга сховались за поворотом. Опинившись віч-на-віч з невідомістю і самотністю, я почав знайомитись з “красним письмом” тутешніх підлітків, залишеним ними на стінах цегляної будки, а відтак натрапив на уривки слова “Жо...дськ”. Так ось де мене сатана підловив! Що ж його тепер робити? І я спробував тверезо оцінити ситуацію, в яку так безглуздо влип. Стрілки мого “Польоту” показували опів на третю ночі. Десь недалеко звідси, за ліском, гавкали собаки. Отже, до найближчої оселі зовсім близько, може, не більше кількох сот метрів. Та то – вдень. А в темряві відстані набувають інших вимірів. А такої ночі, та ще й по слизькій, ледве примітній стежині... Якщо не шубовсну в якусь ковбаню чи у канаву з водою і чудом поталанить дійти до села, то й тоді радіти буде нічому. Навряд чи хто з сельчан наважиться у наш час відчинити серед глухої ночі незнайомцю. В кожному селі є, звичайно, і добра душа. Але доки її відшукаєш, не в одне віконце постукаєш, не від одного собацюри зад рятуватимеш... Та не стовбичити ж отут, під дощем до самого ранку. Оптимісти стверджують, що з будь-якого становища є якийсь вихід. То чому б не уявити себе оптимістом, тим паче, що й виходу іншого нема. Думка запрацювала в іншому напрямку і спинилась на ледь видимих металевих нитках, що безпечно бігли собі в неозору далечінь. Це не якась там забаюрена стежина у двір зі злими собаками, це хоча і довга, зате пряма і рівна дорога. Нехай поміж лісів, нехай у непроглядній темряві, але з неї навіть сліпий не схибить. І десяток кілометрів, які відділяли мене, тренованого і досвідченого мисливця, від потрібної станції, здалися іграшкою. Півтори години середнього ходу – і о п’ятій ранку буду у потрібному місці. А там на запізнілих пасажирів завжди чекають автобуси. От і все. І нічого створювати проблему на рівному місці. І ніяких пригод – таке собі маленьке непорозуміння. Та звідки мені було знати, що справжня пригода тільки починалась?! Нерішучим до неї був тільки перший крок. Потім пішли другий, третій. І ось – вороття назад вже немає. Як часто людині не вистачає ані розуму, ні мужності, щоб вчасно зупинитись, а, можливо, й повернути назад. Чи то вона переоцінює свої можливості, чи так вже влаштована її психологія – робити все наперекір здоровому глузду. Чи, може, щось інше штовхає її до непередбачуваних вчинків? Та як би там не було, але більшість людей, на жаль, так і робить. Я належав саме до тієї більшості.
Намацуючи ногами у темряві шпали, я мугикав якусь пісеньку і дибав отак, не поспішаючи, з чверть години. Але оскільки така швидкість мене не влаштовувала, то була зроблена перша жалюгідна спроба прискорити крок. Та я не врахував однієї “дрібнички”: відстань між шпалами не відповідала широті мого кроку. Це збивало з ритму, дратувало, затримувало ходу. Зрештою, я переконався: якщо не ризикну поламати собі ногу, то отак, напівкроком, і дибатиму до кінця шляху. Та навіть тоді, коли вирішив рухатись обережно, не один раз спіткнувся на отій “рівній” дорозі. Збочити у суцільній темряві не давали безкінечні удари ногами по рейках. Тільки завдяки їм я не скотився з високого насипу.
Кожна хвилина такого руху здавалась вічністю, а кожна подолана сотня метрів – безкінечністю. Тим часом село з капосною зупинкою залишилось уже далеко позаду. Навіть собачого гавкоту не було чути. Мене обступала суцільна темрява і гнітюча тиша. А калатання власного серця здавалось ударами величезного бубона. Щоб не було так тоскно на душі замість пісеньки, що вже не заспокоювала, вигадав собі іншу розвагу. “Почну лічити шпали. А що? Як кажуть, одним пострілом заб’ю двох зайців. По-перше, це відволікатиме від неприємних думок, що бридкими комахами ворушилися десь у підсвідомості. А по-друге, так легше контролювати пройдену відстань. Якщо на кожному метрі полотна покладено дві-три шпали, то скільки ж це я їх іще переступлю!” З ліку збився несподівано, десь на другій тисячі. Далеко позаду чи то вчувався, а чи й насправді знову звучав приглушений гавкіт. Згодом він перейшов у скавучання і моторошне підвивання. Під грудьми знову неприємно засмоктало. “Та мало що...”– спробував я себе трохи заспокоїти. Якийсь недбалий господар забув нагодувати свого чотириногого слугу. А той, зірвавшись з цепу, подався в ліс за здобиччю. Ач, як далеко чується! А все – від небувалої тиші. Такої глибокої, що чути навіть, як з мокрих гілок у придорожні калюжі краплі падають. Бульк... Крап... Бульк... І знову – тиша. Ніколи не думав, що вона може отак пригнічувати. Оглушлива, моторошна тиша... Через якусь сотню шпал чулося вже цілком очевидне – не собаче підвивання. Ось прозвучало воно набагато ближче, й хутряна шапка на голові ожила й повільно поповзла на потилицю. Серце підскочило, немов підранений заєць, боляче затріпотіло. Ноги обважніли, наповнились свинцем і дрижаками. Замість того, щоб частіше ступати по шпалах, вони зробились неслухняними і незабаром зовсім зупинились. Довго прислухався я до гострої, як мисливський ніж, тиші. Мо... вчувається? Чи й справді? А у відповідь: бульк-бульк... кап-кап... Дике підвивання... І знову – тиша. Холодний піт заливає очі, градом котиться по обличчю. А по спині – холодні мурахи гасають. Переборюю страх і повертаю голову в один бік, потім – в другий. Чи не блимнуть, бува, десь поруч, у темряві живі вогники? Великим зусиллям волі примушую себе озирнутись. Боязко і напружено вдивляюсь у непроглядну темряву. Ні, ніде ніяких вогників не видно. Але чому ж тоді не зникає тривога? Чому гострий страх пронизує мозок і паралізує м’язи? То підсвідомість попереджує людину про небезпеку, про загрозу її життю. Так, тут і не мисливець зрозумів би – у ситуації, що склалась, треба бути готовому до найгіршого. Адже навколо – лісові нетрі, а я при собі навіть ножа не маю. Хоч бери та з головою в оцю щебінку чи під бетонну шпалу заривайся. Втікати ж бо нікуди.
Мимоволі я кинув розпачливий погляд у той бік, де нічний небокрай ледь просвітлювався над смугою темного лісу вогнями далекої електростанції. І мене знову опанував тваринний страх. В голову, мов бридкі черви, полізли жахливі думки. “... То скільки ж це мені... від роду? А яка, власне, різниця? Скажуть, був ще молодим...” Був... Якось незвично і прикро говорити отак про самого себе. Про себе – так, а от про Наталку Іванівну, про свою першу вчительку... Страх, що заповнював свідомість, неохоче поступився місцем чи й доречним на той час спогадам. У темряві я чітко побачив її добрі очі і лагідну посмішку, які закарбувались в дитячій пам’яті на все моє подальше життя. У ті далекі повоєнні роки щодня приходила вона з сусіднього села у нашу школу. У будь-яку погоду, в дощ, у мороз і заметіль долала близько десятка кілометрів, щоб навчити нас, малечу, не тільки читати, рахувати, малювати, а й любити життя. Любити таким, яким кожному посилав його Бог. А потім вирушала у зворотний путь, адже вдома на неї чекали чоловік і маленька донька.
Та одного разу, саме після зимових канікул, вчителька затрималась і вирушила додому, коли вже сутеніло. Мабуть, вона довірилась повному місяцю, що мав світити їй у дорозі. “Наша Наталка чи не захворіла? – губилися у здогадках колеги, коли наступного дня вона не з’явилась на роботу. – Або ж яка біда у сім’ї трапилась. Будемо чекати... ”, – вирішили вони. А на третій день до школи влетів захеканий, розгублений чорновусий здоровань – вчительшин чоловік. Спочатку він ніяк не хотів вірити, що його дружини тут немає. Потім увесь затрясся, як у лихоманці, зблід і, низько похиливши голову, мовчки побрів у свою Степанівку. Йшов навпростець, тим шляхом, котрим завше ходила його Наталка. Вбитого гіркими передчуттями чоловіка за селом наздогнав директор школи. Так і йшли вони мовчки по несвіжому, але чіткому сліду вздовж лісосмуги. І раптом – учнівський зошит. Через десяток метрів – другий. Потім – третій. На кожному – тремтливим почерком виведено усього по три слова: “Мене переслідує вовк”, “... він зовсім близько...”, “...доньцю, Сашику, прощайте... ” Там, де слід обривався, з-під снігу бовваніла вчительшина хустка, а зтолочений і закривавлений слід говорив про короткочасну і нерівну боротьбу. Далі йшли вже по вовчому сліду і на дні глибокого яру, що проліг неподалік від Степанівки, знайшли чобітки з потрощеними кістками та пошматований і закривавлений жіночий одяг. Все говорило за те, що вовча зграя влаштувала тут справжню трапезу.
“...Може й мені, доки не пізно, – від спогадів повернув я у жахливу дійсність. – Темрява, хоч око виколи, та надряпати щось можна. Принаймні, люди знатимуть правду... І то – добре.” Я машинально потягнувся до кишені, але ні записника, ні ручки там не знайшов. Треба поритись в саквояжі...
Свідомо я майже змирився зі своєю участю. Разом з тим щось владне у мені, щось сильніше за мене самого, примушувало шукати вихід. Спочатку я навіть спробував себе присоромити: “Та ти ж того звіра навіть здалеку не бачив, а так розкис! На мисливця це аж ніяк не схоже. Хоча... Тут не те, що здалеку, за крок нічого не видно. А Наталка Іванівна бачила. Дивилась прямо у вічі своїй смерті. А я? Ех, “мисливцю”!.. Хоча, чи можна вважати мисливцем людину без зброї? Ба, навіть без палиці! Так, так! В першу чергу треба, на всяк випадок, роздобути хоч якусь ломаку. Тут, здається, проблем не буде. Кущів і дерев обабіч вистачає. Яка не яка, а все ж – зброя. І я, переборюючи страх, зробив крок з полотна, у напрямі чогось, що в темряві нагадувало кущ лозняку. Ноги ковзнули по дрібному, мокрому щебеню, і я мало не впав. А коли нарешті зупинився, то відчув, що по коліна стою у крижаній воді. Мабуть, у мене запаморочилась голова, бо, хоч ноги й дубіли від холоду, видряпуватися на насип я не поспішав. Повертатись потрібно було з палицею. Та розумів – варто зробити в сторону куща бодай ще один крок, і вода сягне мені вище пояса. Такий високий насип тут, звичайно ж, зроблено не випадково: довкола залізниці – болото. Перед очима зринає ще одне симпатичне обличчя. Русява дівчина у військовій формі. Та це ж... Ліза Бричкіна! А зорі? Зорі й тут, у нас, на Поліссі, тихі. Он вона, вибиваючись з останніх сил, відчайдушно хапається за ряску, за латаття... І повільно зникає у підступній трясовині.
Від холоду нили кості, від розпачу і безпорадності горіла душа, та, міркуючи розважливіше, я вирішив повернутись на полотно. Адже перспектива втопитись у болоті теж не приваблювала. Обережно балансуючи, хапаючись за кожну стеблинку, врешті решт видерся на шпали.
На протязі усього життя не відчував я себе таким безпомічним і безпорадним, як тієї жахливої ночі. Не важко собі уявити, що може відчувать людина, котра звикла ходити полем чи лісом, але – вдень, та ще й з двостволкою за плечима. А тут... Замість зброї – напівпорожній саквояж з паперами. Розпач розпачем, та не стояти ж отак пеньком і чекати ганебного кінця. Накульгуючи, я попростував далі, туди, де над лісом світлівся небокрай. Чи то від холоду, чи то від нервового потрясіння мене трясло як у лихоманці. Зуб на зуб не потрапляв, і під ту музику мурахи на спині відновили свою дискотеку. А по обличчю знову котилися струмочки холодного поту. Переконуючи себе у тому, що озиратись тепер нема ніякого сенсу, я прискорив ходу. Та не встиг отямитись, як знайоме завивання нахабно повторилось, тільки вже з іншого боку, в якомусь десяткові метрів від мене. “Виходить, не один, – промайнула гірка думка. – Напевне, вожак... Скликає зграю, щоб, значить, відразу... Може воно й краще – відразу”. Саме так несподівано і приходить до людини кінець. Ні, вмирати зовсім не страшно. Бо у житті я таки дещо встиг. Приміром, звів, як годиться людині, будинок. І не біда, що живуть у ньому зовсім чужі люди. Та й дерево на цій землі не одне посадив. А ще – виростив сина. На жаль, зростив, аби поховати його, вісімнадцятилітнього, в цинковій домовині. Під залпи військового салюту. Тож вмирати й справді не страшно. Жахливо тільки перетерпіти власну смерть, відчувати нестерпний біль у пошматованому тілі, чути хряскіт власних кісток, бачити над собою запінені, закривавлені звірячі морди.
Порившись у саквояжі, я налапав ручку і блокнота і взявся був писати свої останні слова, але у ту ж мить владний голос у мені самому гнівно запитав: “Послухай, ти, боягузе, чи ти хоч пальцем поворухнув, аби врятувати своє життя? Адже воно належить не одному тобі. А якщо по великому рахунку, то – усьому світові. Пригадай хоча б отих двох, що у Джека Лондона. Пам’ятаєш, з якою насолодою ти читав і перечитував його “Любов до життя”? Там теж був вовк. І була Людина! Справжня людина, бо над усе вона любила життя. А ти... Невже ота історія тебе так нічому й не навчила? Тоді, може, й справді таким, як ти, не варто жити...”
“Не варто? Це мені не варто?! Е, ні-і! Як і той, у Джека, я буду боротись до останнього подиху. Хоч і не знаю ще, як це робитиму, але...Напевне вони нападуть усією зграєю відразу. І, коли я борсатимуся з вожаком, інші переріжуть зубами горло. Чекати, здається, лишилось не так вже й довго. Он і щебінь на схилах насипу шерхотить. Це вони, вони... Підкрадаються, сволота... "Значить – смерть?! А що – смерть? Це усього-навсього – вічний спокій, це – позбавлення від усіх фізичних і духовних страждань. Але чому ж тоді так сильно хочеться жити? Мабуть, так буває з кожним, хто зазирає у вічі смерті, бо тільки тоді пізнає справжню ціну життя. Та чи кожен з нас у змозі в такі хвилини кинути виклик самій смерті? Відчути, що то не вона, людина, хапається за найдорогоцінніше, а саме життя не хоче нас покидати. Я уявив, як у ці хвилини десь поруч, в кількох кілометрах звідси, вирувало своєю неповторною буденністю життя: одні донестями любились, інші – народжували дітей, хтось когось рятував від смертельної хвороби. А тут... Може так статись, що новий схід сонця буду зустрічати не я, а купа моїх кісток! Можливо, вмирати не хочеться тільки тому, що всі і все довкола, увесь цей світ залишається жити. А ти... Нічого, хтось-таки знайде мого записничка і прочитає кілька останніх слів. Вмирати зовсім не страшно, все одно це колись станеться. От тільки шкода, що після цієї безглуздої загибелі ніхто не зможе виконати мій заповіт – поховати поруч з могилою сина...
Готовий до всього, навіть до найгіршого, я зупинився. Ніякого страху вже не відчував. Мною заволоділа нечувана байдужість. І в цю мить звідкись здаля донісся нечіткий, наростаючий гуркіт. Тихо-тихо заспівали рейки. Для мене то звучала симфонія життя. По рейках до мене котився спочатку слабкий, а потім усе яскравіший пучок світла. Гуркіт вагонів і стукіт коліс заглушив довгий, пронизливий гудок тепловоза. Я все розумів, але продовжував, як вкопаний, стояти між рейками. Машиніст, безумовно, помітив на полотні якогось дивака, і протяжний сигнал ще кілька разів лякав усю околицю. А я, не маючи сили зрушити з місця, продовжував стояти на полотні. “Ось він – мій рятівник! Він не може не зупинитись. Треба тільки енергійно махати руками...” Та ні руки, ні ноги мене не слухались. Тільки в останню мить якась невидима сила штовхнула мене на узбіччя, вмирати тепер було б справжнісіньким безглуздям. Повз мене з гуркотом і свистом проносились вагони. Вже за моєю спиною по довкіллю знову розлився протяжний гудок, і потяг зник так само несподівано, як і з’явився, залишивши мене знову наодинці з темрявою і лісом. Та я вже ні до чого не прислухався. Навіть не рахував шпали. І ні разу не озирнувся. Я був упевнений – цього разу перемогла не смерть.
Незабаром попереду, поміж суцільними стінами лісу, що обступали насип, забовваніло слабке світло залізничного переїзду. А ще через годину я переступив поріг своєї квартири. Мої домашні міцно спали. Їм і уві сні не привиділося б того, що довелось мені щойно пережити.
Наступного ранку, збираючись поголитися, я зазирнув у люстерко. На лобі з’явилась глибока зморшка, а голову прикрасило свіже пасмо сивого волосся.