ОСОБИСТЕ БАЧЕННЯ СВІТУ
Перед тобою, шановний читачу, перша книга двотомного видання Анатолія Греса – прозаїка, поета, автора текстів багатьох пісень. Виданню передував десяток книг здібного і працьовитого письменника. Це: “Зірки і квіти”, “Два крила душі моєї”, “Передзим’я”, “Кайф”, “Мне бы спеть о судьбе”, “Смуток останнього прощання”, “Могли бы жить”, “Гріхів зціляюча спокута”, “Поміж небом і землею”, “Оксана”.
Виступав він і в ряді колективних збірок як їх співавтор і упорядник.
Майже кожна з цих книг містила, – за його власним визнанням в одному з листів до мене, – “такий собі “вінегрет” з прози, віршів, гуморесок, нарисів, байок, бувальщин”. І Анатолій Петрович вірно вирішив, що буде доцільніше, якщо кращі свої твори він розмежує, відвівши перший том прозі, а другий – поезії.
У колективній збірці “Зорі над Стиром”, що вийшла далекого 1992 року, в короткому автобіографічному слові “Про себе” Анатолій Петрович сказав: “На мою прозу і поезію вплинули як професія лікаря, що змушувала щодня дивитись у вічі людським стражданням, так і життєві вітровії та особисте бачення світу.”
Особисте бачення світу і є, на мою думку, характерною рисою творчості Анатолія Греса, з котрим познайомився в 1994 році, коли з групою літераторів м. Кузнецовська він приїздив до мене у Висоцьк, щоб привітати з 70-річчям від дня народження.
Відтоді я уважно стежив і стежу за його творчим зростанням, радів і радію за його безсумнівні успіхи.
Як у прозовій, так і в поетичній його творчості чільне місце займає вічна і невичерпна тема любові. Адже у всі часи це почуття було, є і назавжди залишиться мірилом величі людської душі, бо тільки вона, та вічна душа, береже в собі любов до рідного краю та до тих “…хто дав колись душі горіння, водив малим по росяних стежках…”, хто заради твого благополуччя готовий віддати власне серце. Бо тільки у любові вся неповторність і незміримість почуттів до дитини, до батьків, до коханої людини. Зрештою, у цьому почутті все, що зветься любов’ю до життя.
Але як не може бути дня без ночі, щастя без нещастя, так само не буває і любові без ненависті. Щоб по-справжньому любити, треба, на думку Анатолія Греса, вміти ненавидіти, тобто не бути байдужим до всього, що приносить людині страждання. Чи не тому вірш “Люблю” починається словом “ненавиджу”. Те “ненавиджу” повторюється десяток разів. І лише останнім і єдиним стоїть слово “люблю”, яке адресоване кожному з нас. Отже, визнання любові до ближнього найвищою морально-етичною нормою – то справді висока громадянська позиція автора. Звідси стає зрозумілим, чому одну з своїх книг Анатолій Грес назвав “Гріхів зціляюча спокута”. Своїми творами він не тільки закликає кожного спокутувати власні гріхи, але й дає часткову відповідь на вічне питання:”Задля чого людина приходить у цей світ?” Можливо, тільки для того, – стверджує автор вустами і вчинками своїх літературних героїв, – аби спокутувати гріхи. Не тільки власні, а й гріхи своїх предків.
Незмірима любов до матері звучить у віршах “Світе мій”, “Квіти запізнілі”, “Низький уклін”, в оповіданнях “Серце матері”, “Спадщина”, у повісті “Оксана”. Такою ж невичерпною і щирою любов’ю до рідного краю, до своїх предків пройняті поезії “Дорога до раю”, “Дарунок від Бога”, “Пора, пора…”, нарис “Фрески пам’яті”. Кожен рядок цих творів нагадує і переконує: всі ми у вічному і неокупному боргу перед тими, хто подарував нам життя, і закликає віддати їм данину вдячності і пошани. Чи то гарними справами, чи добрим словом, а чи й світлою про них пам’яттю. Але обов’язково – віддати. Про щиру, незрадливу і глибоку любов до жінки-матері, жінки-берегині, жінки-дружини йдеться у таких поезіях, як “Другу”, “До тебе”, “Глаза”, “Вальс юности”, “Джерело кохання”, “Любимой”, “Знал я женщин”, “Плетью по сердцу”, “Роса и солнце”, “Ти – одна”, а також в оповіданні “Білий танець”, повісті “Троянди для Діани”, романі “Кайф”. І справді непереборною любов’ю до життя, як найвищою ступінню цього почуття, насичені такі оповідання як “Нічна пригода”, “Ніка”, “Подих незримої тіні”.
Саме в цих та багатьох інших творах Анатолія Греса яскравими променями пробивається до читача нерозділима з любов’ю і така ж вічна, як саме людство, тема пам’яті. Від пам’яті як явища, властивості людського розуму, як категорії чисто побутової, буденної, аж до пам’яті суспільної, історичної – такими сходинками підпорядковуються цій темі твори Анатолія Греса. У цьому переконують такі поезії як “ Пам’ять”, “Не забывайте”, “Домашние музеи”, “Колись”, “Не забули б”, “Уходит в прошлое война”, “Восьмидесятые двадцатого столетья” та багато інших.
На творчість Анатолія Греса, на мою думку, окрім особистого бачення світу, безперечно вплинули історичні події другої половини 20-го століття та особиста трагедія. Тому зовсім не випадково більшу частину своїх поезій він присвятив загиблому при виконанні службових обов’язків сину та його побратимам по зброї, котрі даремно віддали свої молоді життя в чужих країнах. Невтішним горем, невимовною тугою віє від тих творів. Батьківське горе – в піснях, написаних на ті вірші багатьма композиторами. В першу десятку можна сміливо включити “Афганскую аллею”, “Мне бы спеть о судьбе”, “Негрибные дожди”, “Афганский вальс”, “Третий тост”, “Чорні тюльпани”, “Хвилина мовчання”, “У широкім полі”, “Гітара і я”, “Мужчины не плачут”. Про них – зайве говорити. Ці вірші треба читати, а пісні – слухати.
Не оминає Анатолій Грес у своїх творах і теми творчості. Слово для нього – інструмент виховання у людини високих почуттів, обов’язку перед оточуючими її живим і неживим світами. Але як лікар, він розуміє, що інструмент той – обоюдогострий, а тому вимагає вдумливого і вправного з ним поводження.
І тоді у вірші “Слово” автор ніби застерігає самого себе й інших такими рядками:
“…А іноді бува і страшно, й сумно:
Чи хто наважиться той гріх мені простить?
Бо кожне слово, кинуте бездумно,
Чортополохом може прорости”.
Сподіваючись, що в його творчості “…прості слова міцніші сталі будуть і м’якші від води і від трави”, що в людях вони будитимуть Людину, рятуватимуть її від лиха і біди, Анатолій Грес разом з тим у повісті “Могли бы жить” показує, як недбало кинуте слово може довести людину до самогубства.
Будучи людиною віруючою, він не міг не звернутись в своїй творчості і до теми духовності. Але поміж його чисельних “Сповідей”, “Молитв” чи не найпомітнішою є сповідь перед Великим Кобзарем. У вірші “Іду до Тараса” автор звертається до творчості Шевченка, подумки йде на Тарасову могилу як до живої людини, аби в буремному лихолітті “розвиненого соціалізму”, в роки руйнівної перебудови та загальної духовної мімікрії залишитись людиною “поміж мислячих звірів”. Безперечно, творчість Тараса Шевченка для таких людей, як Анатолій Грес, і школа письма, і ліки для зболілої від життєвих негараздів душі, і джерело натхнення. Вклоняючись генієві української нації, величі його таланту, автор висловлює глибоку віру у краще майбутнє нашої вітчизни.
Громадянська позиція чітко відстежується в багатьох його віршах (“Ветеранам”, “Не про себе тільки”, “Час каміння збирати”, “Проснись, знедолений народе”, “Пламя и тепел”) та майже в усіх прозових творах. Надто ж – у повістях “Могли бы жить”, “Оксана”, романі “Кайф”. Часом від невеличких літературних творів віє гірким гумором і сатирою, що правдиво віддзеркалюють наш неоднозначний час. Та головне, майже всі вони написані на фактичному матеріалі, а значить глибоко правдиві і актуальні. Як кажуть, написані з любові і муки, цих головних і невід’ємних компонентів будь-якого творчого процесу. А ще – з Божої іскри, запаленої в душі такої непересічної людини, як Анатолій Грес.
... Твердо переконаний, що читачі сприймуть його творчий доробок з прихильністю і безперечною користю для себе, для власного духовного збагачення і морального самовдосконалення.
Петро Красюк
член Національної Спілки письменників України (з 1965 р.), лауреат літературних премій імені Валер'яна Поліщука та імені Микити Годованця