ПЕТРО – ГОЛУБ
бувальщина
Весни на Поліссі пішли коверзуваті. Прямо таки химерні зарядили весни: затяжні, прохолодні. Одним словом – непривітні. А такої примхливої, як минулого року, то навіть старожили не пригадують. Чи то дірок у небі побільшало, а мо’ ще якась напасть до того лиха причетна. Достеменно навряд чи хто знав. Знав чи ні, а холодна погода стояла майже всю весну, аж до початку травня.
Та навіть у погожі весни дачникам дозоляла ще одна біда. Довгими зимовими ночами в їхніх будиночках часто-густо безцеремонно хазяйничали крадії. З часом до цього звикли і постраждалі, і ті, кому вони скаржились. І, як водиться, ніхто ніяких заходів вживати не збирався. Усі з цим змирились, і злодії, відчувши повну безкарність, остаточно знахабніли. Там банки з консервацією поцуплять, у іншого – двері сарайця вивалять і всю живність загребуть. Мою “фазенду”, на жаль, теж не обійшли стороною. Замки живцем повивертали, прихопили дещо з одягу та взуття, поласились на садово-городній інвентар. Більше, здається, й тягти нічого. Та злодій завжди знайде, що вкрасти. Мабуть, то були “бізнес-металісти”, бо одним махом усю огорожу зрізали, адже алюмінієвий дріт у брухтоприймачів залишався в ціні. Не так шкода було дроту, як напруженої праці. Отих трьох днів, впродовж яких ми з дружиною відгороджували свої шість соток від вулиці.
І ось – маєте! Сидимо собі під будиночком – голови повісили, журимося. Не те, що поскаржитись, свій гнів виплеснути нікому. А тут, звідки не візьмись, Петро Михайлович, наш добрий знайомий, співбрат по нещастю. Хоч він і моїх років, та я завжди величаю його по-батькові. Може тому, що цей дебелий старий завжди бадьорий і, на противагу мені – усміхнений та привітний. Дивно, але він посміхався навіть тоді, коли не на жарт гнівався.
– Здоровенькі були! – здаля гукає нам Петро Михайлович. – Бачу, бачу, – скрушно похитує він головою, – не проминула, значить, сволота і вашої халабуди. Такий, чуєте, світ настав. Жорстокий люд пішов, і тут вже нічого не вдієш. Та не побивайтесь ви, людоньки. Не беріть так близько до серця. Воно, знаєте, буває й гірше...
На якусь мить Михайлович вмовкає, ніби силкується щось пригадати, потім безнадійно махає рукою і з презирливою посмішкою на обличчі продовжує:
– Он, у баби Василини... Не чули? Нелюди! Сарайця розвалили, за одну ніч усіх курей хапонули. А-а, нехай їм трясця! Старенька, чуєте, у будь-яку погоду, в мороз та заметілі на палиці сюди пришкандибувала. Птицю свою з руки годувала. Любив я спостерігати, як вона це робить. “А як же! – раділа, було, вголос, коли мене помічала. –Повесні якесь яєчечко матиму. А з нього – і копійчину на хліб...” У-у, звірота, та й годі! А на тому кутку... Чули? Кажуть, на минулому тижні там вгодованого кабанчика поцупили. Отакої! А ви... З- за якоїсь дрібниці та отак носи повісили.
Хазяйським поглядом Михайлович обводить нашу пограбо-вану дачу і, весело всміхаючись, додає:
– Десь у мене завалявся шматок дроту. То я вам хоч від дороги накину. А двері...Їх теж полагодимо. Тут, правда, нового пробойця вставити доведеться. Та, то – дрібниці. Я його у кума замовлю. Добра, чуєте, людина. Виточить...
– Та що ти, Михайловичу?! Що ти? – спробував, було, я заперечити нашому благодійнику. – Ми вже якось... самі. У тебе он, на ділянці... Роботи теж вистачає. До того ж ... Катерина твоя бурчатиме. Знаю, знаю: неодмінно бурчатиме. Своє, мовляв, покинув, а для когось стараєшся. Так що – того. Дякую, Михайловичу. Щиро дякую, але...
– Ніяких, чуєте, але! – перебив мене Петро. – А дякувати потім будете. Катря моя, звісне діло, побурчить. Та на те вона й жінка. А ми будемо своє робити ...
Минуло декілька днів після тієї втішливої розмови, і ми з дружиною знову навідались на дачу. Понівечену злодіями огорожу було не впізнати: стовпці підправлені, дріт на них натягнутий, як струни.
– Невже, Михайлович?! – здивовано вигукнули ми в один голос. Я уважно оглянув огорожу і задоволено додав: – Більше – нікому. Хазяйська рука вгадується відразу. От тільки... Знаєш, не люблю довгий час у боржниках ходити. А чим і коли віддячу – розуму не приберу.
– Віддячиш. Було б бажання, а добра душа зажди знайде, чим віддячити. Не ділом, то цінною порадою. Зрештою – щирим словом.
– Так то воно так, – погодився я з дружиною, – але... На жаль, справжній сенс мудрих слів досягає нашої свідомості надто пізно.
– Про що це ти, чоловіче? Яких таких слів?
– А таких. Творити добро – це красиво. Навіть – благородно. Але творити його, думаю, треба не взагалі. Бо таки вірно кажуть, що благодіяння, зроблені недостойному, можна вважати злочином, лиходійством. Ось тому мудра людина, вона дотримується міри і в достойних ділах. І виходить, добро тільки тоді й добро, коли, як те дитя, народжується вчасно. Не смертельний гріх, якщо з’явиться на світ трохи раніше. Аби ж тільки не запізно. Можливо... Та ні, переконаний, саме так і думав Михайлович, кваплячись полагодити нашу огорожу. Людина, бач, поспішала зробити добро.
– Чи не хочеш ти, мій любий „філософе”, сказати, що оцим своїм вчинком Михайлович, можливо і помимо власної волі , а все ж спонукує задуматись... А ми, ми самі, чи достойні людських благодіянь?
– А якщо й не достойні сьогодні, то ота його доброта примушує поміркувати, як все-таки стати достойним завтра.
Наша з дружиною розмова на вічну тему добра і зла затягнулась тоді до пізнього вечора. А чому Михайлович поспішав робити людям добро, ми зрозуміли набагато пізніше. До людей його неначе магнітом притягувало. І до нас – теж, яким би зайнятим своїми справами він не був, навідувався чи не кожного разу, як тільки помічав когось на „фазенді”. Іноді приходив просто перекинутись слівцем. Часом – щоб поділитись свіжими новина-ми. Та завжди – то з дощечкою під пахвою, то з молотком і цвяхами в руках. Мудруючи біля вибитих злодіями дверей, натягуючи на огорожі дріт чи поправляючи на будиночку дах, все примовляв: – Гіркий, чуєте, світ настав. А жити – все’дно треба.
Потім, як завжди, весело всміхався і ніби комусь невидимому давав мудру пораду:
– А не будемо один одному підсобляти, хто ж тоді нашому лихові зарадить?
І ту його просту і щиру правоту щодня повторювало наше непросте життя.
Та згадаймо про поліські весни. Люди вже давно примітили – каверзні витребеньки тутешнього клімату відчутно почастішали. І тоді, як ото й минулого року, десь наприкінці березня, щойно починають темнішати і осідать сніги, приходить несподіване раптове потепління. Не по-весняному щедро припікає сонце. За лічені дні земля звільняється від снігового полону. Опівдні на відкритих пагорбах вона дихає вологим теплим паром. Дерева ніби молодшають і довірливо простягають до сонця і неба усіяні набряклими бруньками віття. По невидимих жилах рослин піднімаються життєдайні соки землі, і на кущах чорної смородини та раннього винограду прокльовуються перші листочки.
Радіють ранній весні усі: і дерева, і тварини, й люди. І нікому й вірити не хочеться у тривожні попередження синоптиків: перше щедре тепло – оманливе. Чекайте, мовляв, справжнього різкого похолодання. Зі снігом та морозами.
Погані віщування, як правило, збуваються. Так сталось і тогорічної весни. В середині квітня небо заволокли брудні лахматі хмари. Незабаром вони пролились рясним холодним дощем. Того ж дня під вечір дощ змінився густим мокрим снігом. А на світанку, коли небо геть чисто прояснилось, вдарив нищівний заморозок. За годину-другу вода в калюжах заледеніла. Над синюватим обрієм піднялось червоне, як перестиглий кавун, але холодне, неначе чуже сонце. На віттях дерев і кущів мертвим сріблом замерехтіли льодяні бурульки. Деякий час рослини тримались, опирались безжалісливій негоді як тільки могли. Але і третя, і наступні ночі все міцніше огортали їх вбивчим холодом. І тоді, неначе зраджені своїми найближчими друзями, вони опустили віття, зіщулились, принишкли, як оті безпорадні незахищені діти. Живий жаль було дивитись на ту сумну і непоправну картину. Коли ж на п’ятий чи сьомий день повернулось нарешті тепло, було вже занадто пізно. Під лагідними променями весняного сонця на землю сипались пожолоблені, покручені мертві листячка і зародки майбутніх плодів.
Відтоді весна повністю вступила у свої права. Та вірно мовиться: одна біда йде, то й другу за собою веде. Ні, не було ані повеней, ні нашестя хрущів чи сарани. А була інша, не менш жорстока стихія. Було літо. Таке ж тривожне і підступне, як і весна. Спочатку – ніби й нічого. Пекло зранку до вечора, але через день-другий перепадали дощики. Та й весняні води втекти у підземні ріки ще не встигли. Заколосились хліба. Потішали око вкриті буйною зеленню поля. Трохи передчасно почала викидати цвіт картопля. По грядках розповзалось кабачине і огіркове огуддя. У настояному на квітучих травах повітрі бриніла солодка пісня бджіл та джмелів. Високо в небі заливались жайвори. Здавалось, нарешті настало справжнє, таке довгождане, таке любе і лагідне літечко І раптом...
На каламутному, вигорілому небі – ні хмаринки. Сонце не встигло піднятись в ріст чоловіка, а на термометрі вже за тридцять. Перегріте повітря стоїть нерухомо, як вода у ковбані. Нічим дихати, важко рухатись. Минають дні, тижні. Десь недалеко горіли торфовища. Обрій потонув у задушливій сизій поволоці. Усе, що так обнадійливо цвіло і зеленіло, скоцюрбилось, побуріло, пожовкло. Розпечена земля зашкарубла, потріскалась. Висаджені навесні деревця всихали на очах. Настав час будь-що рятувати сади і городину, визволяти з біди те, що вціліло від весняних заморозків. Та криниці теж почали міліти. Як тільки втомлене сонце ховалось за обрій, з них черпали останні відра води і поливали городину. І з надією подивлялись на небо. Часом з ранку набігали ледь помітні хмарки, і там погримувало. А короткими задушливими ночами десь на заході, за обмілілим Стиром, обнадійливо спалахували далекі зірниці. Розповідали, нібито поруч, на Волині, випадали рясні дощі і навіть – зливи. Та тут – як замовило: ось вже більше місяця – ні тої краплиночки. Лиха не помічали хіба що ті, чиї дачні ділянки впирались у річку чи глибокі канави з проточною водою. А мені з моїми серцевими проблемами – хоч сядь та й плач. Полити деревце, що орачу добру загінку впорати. Отака, значить, біда: і дерев до сліз жалко, і сил бракує. А воно все на очах тьмяніє, сохне і гине. Один бур’ян, трясця його матері, тієї спеки ніби й не помічає. У садку така трава піднялась, так вибуяла, що незабаром і дерев не буде видно. Очі від людей ховаю. Та де ж того здоров’я набереш?! Ото, напевне, про таких, як я, кажуть: радий би косити, та нікому косу носити. Сиджу в затінку, журюся. Коли це:
– Здоровенькі були! Як ся маєте?! Як поживаєте?
Це – Михайлович. На спеку та на свою жебрацьку пенсію поскаржитись завітав. Не встиг я й рота відкрити, а він – далі:
– Ну й пече, чуєте! Як у пеклі! А нехай йому біс! А ви ж... Як? Як воно, здоров’ячко? Бачу, бачу, голубе... Не дарма ж розумні люди кажуть: було б здоров’я, все інше – наживемо. Але погодь-теся, Петровичу, комусь у цю мить набагато гірше. Набагато, чуєте...
І отак, не змовкаючи – з добру годину. Туркотить і туркотить, як той голуб у шлюбний сезон. Рота не дає відкрити. І не вмовкне, добре знаю, доки не виплесне з душі усього, що гнітить її важким невидимим каменем. Видно, то була вироблена роками захисна реакція порядної людини від кривд і несправедливостей цього світу. У тому, зціляючому його душу монолозі, Петро іноді ставив дивні, далекі від розмови запитання і тут-таки сам на них і відповідав. Швидш за все йому був потрібен не так співбесідник, як уважний і терплячий слухач.
– Е-е, Михайловичу... Яке там у біса здоров’я, – нарешті і я долучив до розмови декілька слів, – як нема сили, то й світ не милий. Он, хотів, було...
– А знаєте, – перебив мене відразу сусіда, – кажуть, весела думка – то вже половина здоров’я. То ви, голубе, сумних роздумів у голову не пускайте. А погані звідти мітлою, гоніть геть.
І знову його неначе вітром понесло. Та так, що й не зупинити. Часом здавалось, ніби він розмовляє сам з собою. Це трохи дивувало і засмучувало, але я намагався його зрозуміти. Адже Михайлович був людиною мого віку. Мешкав він не у нашому і навіть не в сусідньому будинку. Наші дачні ділянки теж не межували. Але я вважав його справжнім сусідою. На жаль, суть цього слова в останній час почали забувати. Іноді люди роками живуть поруч: у селі – двір біля двору, у місті – на одному поверсі і, уявіть собі, навіть не вітаються. Бо й імен одне одного не знають. По декілька разів на день носами тицяються, а справжніми сусідами так і не стають. Чому? Хтось скаже – різні вікові категорії, інший пошлеться на несхожі уподобання чи не однаковий соціальний стан. Може воно й так. Бо які вже там сусіди, коли один їздить на пошарпаному велосипеді, а інший – на мерседесі, один – безпросипний п’яниця, а інший – заслужений діяч мистецтв. Та мало що може відрізняти людей. Існує те, невидиме і найстрашніше, що їх роз’єднає: в людині вмирає потреба у спілкуванні. І „спілкуються” тепер переважно з телевізором. Або ж із собі подібними. І тільки тоді, коли від того спілкування тхне хоч якоюсь вигодою.
Не такою людиною був Петро Михайлович. Користолюбцем принаймні ніколи не вважався. Його слухали, і те приносило людині справжню насолоду. Він тоді ніби світлішав, очі сяяли, з обличчя не сходила весела посмішка.” Слухають, – думав напевне Михайлович, – отже комусь я таки потрібен. Значить, не зайвий у цьому світі. А коли так, то можу вважати себе щасливим...” Інакше чому б ото такою радістю сяяли його очі?
Розмірковуючи отак про Михайловича, подумки я знову повертаюсь до минулорічного посушливого літа, коли спека не давала життя ані вдень, ні вночі. А ще не давав спокою зарослий бур’яном сад. То ж то – така сяка напасть, а спати не дасть. Окріп клятий бур’ян, встоявся. Тепер його будь-якою косою і не візьмеш. У дружини теж терпець увірвався.
– Хоч у Сірка очей позичай, – якось у відчаї випалила вона. – Доведеться, мабуть, отой „врожай” самій ... серпом збирати.
– Якби ж ото нашому молодому сусідові, – невтішно відповідаю їй, – бодай крихту від Петрової вдачі.
– Еге ж, твоя правда, чоловіче. Йому до Михайловича, як жабі до зірок. Здатний хіба що врожай у нашому садку хвалити.
Бідкаємось отак, перемовляємось, аж тут, звідки не візьмись, і сам Михайлович, аж сяючий і як завжди усміхнений, з молотком і цвяхами в руках.
– Ну ж бо, сусідоньки, давайте, – каже, – я вам отого стовпця підправлю. Бо я оце, – веде далі, – до депутата, до „народного”, чуєте, обранця навідувався. Пенсійною реформою цікавився. Так знаєте, що він мені відповів? „Чого це ви, каже, гражданін, сюди бігаєте?! Чого владі голову морочите?! Вам же недавно три гривні добавили? Добавили...” Воно, чуєте, свята правда: піп не допоможе, як життя негоже. Ану, Петровичу, підсобіть. Отут стовпця притримайте...
– Облиш, Михайловичу. Нікуди той стовпець не подінеться. Ти б краще... Якщо, звичайно, твоя ласка. Косу он я дістав. А збити оцей клятий бур’ян, повір – не в моїх силах.
На обличчі сусіда промайнула добродушна співчутлива посмішка. Він зрадів моєму сором’язливому проханню. Зрадів так, неначе замість важкої роботи під пекучим сонцем йому запропонували кухоль холодного пива. Та взявши в руки стареньку, пощерблену косу, він побренькав по лезу великим пальцем і винувато всміхнувся:
– Тупувата, чуєте... Воно б спочатку поклепати чи що. Для такого бур’яну, знаєте, їй-бо не завадило б. А може хоч якийсь брусок знайдеться?
Сякий такий – знайшовся, і сусід, підгостривши косу, почав вимахувати нею, як молодий. Косив красиво: вправно і енергійно, з апетитом. І увесь час розмовляв, розмовляв. Не вмовкав навіть тоді, коли зупинявся перепочити чи підмантачити косу. Між деревами лягали нові й нові покоси, і незабаром мій садок набув належного вигляду. Пахло перепрілим торішнім листям і щойно скошеною травою. Нарешті Михайлович зробив останній помах, витер картузом спітніле обличчя і, помацавши мокру сорочку, задоволено промовив:
– Ну, ось... Тепер ніби порядок. Гарно тут у вас...
Вдихнувши на повні груди, він підняв очі до неба. Там, високо над головою, кружляла зграя голубів. Птахи так глибоко пірнали в небо, що перетворювались у ледь помітні цятки. Потім, неначе підстрелені, падали звідти живими кольоровими грудочками. Михайлович, помітивши мій пильний, сповнений неприхованого захоплення погляд, з гордістю в голосі промовив:
– Голуб, чуєте, птах незвичайний. Особливий птах! Що вже красивий, що розумний і цікавий! До того ж – гордий і відданий. Я своїми, то вже так тішусь, так милуюсь.
– Тут, Михайловичу, дійсно є чим милуватись. А тільки як же ... Катерина? Чи не ревнує, бува, до сизокрилих?
Чи то запитання було безглуздим, чи воно зачепило якусь чутливу струну в Петровій душі, але цього разу мій балакучий сусіда так нічого й не відповів. Скоріш за все він, хоч і стояв поруч, але зовсім не чув мого запитання. Було помітно, що в той час він був далеко звідси. Разом зі зграєю вільних птахів він був там, у безмежному, безхмарному небі. Бодай на мить вільний від злигоднів, принижень, знегод.
І нічого дивного у тому не було, адже таких знедолених, як він, з року в рік більшало. У місті Михайлович мав невеличку квартирку в дев’ятиповерхівці. Там і мешкав зі своєю Катрею. Жили одні, бо ні дітей, ні онуків не мали. Чи від одинокості, чи то від щирої любові до усього живого полонило Петра одне захоплення. На горищі будинку він облаштував голубника і згодом заселив його туркотами. Мені доводилось частенько бачити Михайловича на дахові, куди він забирався годувати птахів і милуватись їхньою красою. В голубиній зграї були дикуни, були й породисті особи. Були там сизокрилі і коричневі. Були сірі, в цятку і зовсім чорні. Але жодного білого птаха. Жодного! Тоді я вважав це за випадковість і не надавав тій дивині ніякого значення. Мене захоплювало інше. Щоразу, як тільки зграя пролітала над нашим будинком, я намагався перерахувати птахів, бо десь у підсвідомості співставляв їх кількість з відведеними мені роками життя. Щоразу, долічивши отак до десяти, я мимо волі збивався з ліку: птахи змішувались у суцільну різнобарвну купу і знову шугали під хмари. Дивлячись їм у слід, я подумки дякував Всевишньому, бо встиг вже пізнати справжню ціну не десяткові років життя, а кожному дню, кожній миті власного буття.
На початку серпня, коли спека досягла своєї вершини, ми з дружиною зазбирались у важку і далеку дорогу. Подорожі у таку погоду для хворої людини – справа небезпечна. Та що поробиш? Ми не хотіли і не мали права зраджувати самими встановленій традиції: щоб там не було, куди б не закинула доля, не забувати рідних, провідувати живих і мертвих. Перед самим від’їздом вирішили ще раз полити дерева, кущі та городину. Увесь день черпали з криниці залишки води. Вовтузились на ділянці до пізнього вечора. Смертельно втомлені, але задоволені, вже лаштувались додому. Коли це, – як завжди доречно і несподівано, – Петро Михайлович. Чому доречно? Бо я й сам хотів його здибати, щоб доручити тимчасовий догляд за дачею.
Сусіда мав стурбований вигляд, був стриманим і небалакучим. Замість звичайної радісної посмішки по обличчю гуляла сіра тінь смутку. Згаслий Петрів погляд ні на чому довго не затримувався і то блукав по невиразному далекому обрію, то витав десь у високому безхмарному небі. Таким дивним я бачив Михайловича вперше.
– А я, чуєте... Оце вчора, мимо проходив. Збирався дещо тут у вас полити.
Михайлович важко зітхнув і сумним поглядом обвів наші посохлі грядки. Потім потупив очі і невідомо до чого додав:
– Та воно, дорогенький, що не роби, а напасть нас і на гладкій дорозі здибає.
Приголомшений його дивним станом і таким невтішним пророцтвом, я розгублено мовчав. Складалось таке враження, ніби у далекий путь збирались не ми з дружиною, а добрий мій сусіда. І оце тільки для того й навідався, аби попрощатись.
– Ну, гаразд. Гаразд, голубчику, – гірко всміхаючись, промовив він. – Полили, то щось-таки і матимете. А я ...
Він мовчки подав мені руку. Цього разу мою міцно не тис, а тільки довго не хотів випускати з своєї. Потім лагідно всміхнувся дружині. Та й пішов.
Хто ж міг знати, що бачились ми з Михайловичем останній раз.
* * *
З подорожі ми повернулись на початку вересня. Увесь час непокоїла тривожна і надокучлива думка: чи не даремною була наша праця, чи вціліло бодай щось у тому пеклі на дачі? Щоб не мучитись здогадками, вирішили першим ділом навідатись на свою „ фазенду”.
Обабіч шляху, від самої діброви аж до міста, то тут то там – вази з живими квітами. Ні, то не квіти, вірніше, не просто – квіти. То – невимовний людський біль, невтішна скорбота за тими, хто на цьому короткому шляху пішов від нас у нескінчену путь. Пішов безглуздо і передчасно. То не квіти, то – безмовне нагадування про крихкість людського життя. Прикро, але до придорожніх ваз із квітами, здається, почали звикати: повз них на великій швидкості проносяться легковики, сміючись, проходять мимо і не звертають уваги люди. Жахлива, непростима звичка!
* * *
Навпроти невеликого, оточеного розкішними березами розсадника декоративних кущів, там, де стежка перетинає асфальтівку, на узбіччі – ще одна ваза з квітами. До самої землі схилили свої голови червоні півонії. Поникли в глибокій зажурі жовті троянди.
– Поглянь, свіжі, – впівголоса кажу дружині і киваю в сторону квітів. А у самого так неприємно занило під ложечкою, так тривожно затіпалось серце, а в голову вдарила важка гаряча хвиля.
– Так, свіжі, – тихо відповіла дружина. – Такі півонії я бачила на Катриній дачі. Пухом земля...
– Царство тобі, людино... І добра пам’ять, – додаю схвильо-вано, так, ніби загиблого я знав особисто.
Далі йшли мовчки. Неначе враз поніміли. На душі стало незатишно, холодно і сиротливо. З півночі насувались важкі темні хмари. Над полем гуляв колючий, далеко не вересневий вітер.
Самотня, в старенькому одязі і чорній хустці на голові, збирала на своєму городі скупий врожай Катерина. Жінка не голосила, не здіймала до небес руки, а мовчки, неначе примара, сновигала між грядками і час від часу кінчиком хустки втирала свої вологі впалі очі.
А в осінньому небі, прямо над її головою, туди-сюди, то під чорні хмари, то до самої землі, шугала зграя голубів. Один з того гурту, білий, неначе грудка снігу на тлі похмурого неба, долетівши до Катриного городу, робив над вдовицею широке коло, а потім стрілою кидався наздоганяти своїх побратимів.
Крадькома від дружини я витер неслухняні очі і подумав: „Кажуть, ніби людську душу посилають у цей світ вищі сили. А ще – нібито після фізичної смерті людини її душа повертається на землю в новому тілі. А що, як?.. Пригадалась колись ще в дитинстві, десь біля моря почута стара, як світ, і влучна, як стріла, легенда про чайок. Ніякі це нібито і не птахи. Принаймні, зовсім незвичайні птиці. Бо саме в чайок переселяються душі тих, кого назавжди поглинає байдужа морська безодня. От і скиглять чаїними голосами так сумно і жалібно за усіма, кого залишили на землі. І отой, єдиний на всю зграю, білий голуб... І чому саме білий? Адже поміж Петрових – білого ніколи не було. Гм... А може, може тому й не було, що ... Може й справді... душа не вмирає? А Петрова – у того білого птаха переселилась? Та й поривається оце тепер з піднебесся до клаптя землі, по якому сновигає вкрай осиротіла Катря. Білим голубом витає над світом ота чиста, ота світла душа, яка поспішала творити добро на землі, і якій тепер так легко і вільно у просторому, безмежному небі.”