ТРОЯНДИ ДЛЯ ДІАНИ
Новела
У такі спекотні дні сонце, здається, плавить не тільки землю і небо, а й саме море. Ночами дме смалкий, настояний на запахах степових трав, вітер. На морі він здіймає помірну хвилю, і теплохід, що кинув якір на ялтинському рейді, розгойдується на ній, мов величезний білий птах. З верхньої палуби далекий берег вгадується стрічкою різнобарвних вогнів. Вони весело мерехтять, переморгуються і зазивно кличуть до себе. Часом здається, що оте рубіново-янтарне намисто кинуло до підніжжя гір саме море, і тепер воно виграє у місячному промінні фантастичним південним сяйвом. На тій вузькій смужці землі, що вічною зеленню буяє поміж морем і голими скелями, круглий рік вирує дивне безтурботне життя. В тіні екзотичних дерев люди грають в шахи, читають романи, цілуються.
Десь там, у курортному місті, розчинились поміж відпочи-ваючих і туристи з білого теплоходу. А отой, котрий з перших днів привернув мою увагу своїм відлюдництвом, з самого вечора і до ранку маячив, мов статуя, на кормі верхньої палуби. Вітер тріпав йому посивіле волосся, сльозив великі сірі очі. Густі вії самітника часом сходились на переніссі, широкий лоб морщився. Але він продовжував пильно вдивлятись у звабливий берег. Його душу, мабуть, млоїли якісь спогади. Та й тоді, коли він, повертаючись спиною до узбережжя і міцно стискаючи повіки, намагався ті спогади одігнати, видіння далекого минулого ставали ще виразнішими. Він палив одну цигарку за другою, знову й знову напружено вдивлявся в море вогнів, так, ніби й справді хотів побачити там обличчя давно втраченого друга.
Я розумів: у такому стані йому може допомогти не оця нічна самотність, а мудрий і терплячий співрозмовник. Саме тому я й вирішив будь-що познайомитись з одинаком і, якщо не розвеселити, то бодай розговорити його. Нехай, якщо захоче, зіллє мені усе, що його турбує і непокоїть. Та доки я проходжався мимо і розробляв план знайомства, відлюдник, припалюючи нову цигарку, несподівано запитав:
– Що, іще один? Нехай вже я, а чому вас не приваблює берег? – і, не чекаючи відповіді, він першим протягнув мені руку. – Зарічний. Якщо завгодно, Андрій Миронович. Можна просто – Андрій.
Рука у нього була теплою і легкою, потиск – щирим.
– Чудова ніч, Мироновичу. Просто фантастична ніч! У такі години хочеться побути наодинці зі своїми спогадами. Чи не так? З далеким і близьким минулим.
У відповідь новий знайомий ствердно кивнув головою. Потім глибоко втягнув цигарковий дим, довго мовчав, мабуть знову поринув у свої спогади, нарешті, посміхнувся і тицьнув пальцем у місячну доріжку на морській гладі.
– Он, погляньте! Бачите, що витворяють?! У них, напевне, справжнє кохання. – І несподівано запитав: – А у вас, вибачте, воно було? Ну, справжнє?
Тяжко зітхнувши і не дочекавшись моєї відповіді, він знову повернувся обличчям до берега. У якійсь сотні метрів від корабля пустувала пара дельфінів. Морські звірі то розходились у різні сторони, щоб потім чорними стрілами нестись назустріч одне одному, то ніби зливались в одну істоту і, тихо попискуючи, пливли вздовж місячної доріжки. Іноді вони раптово зникали в морській безодні, щоб потім знову з'явитись в іншому місці. Я так замилувався цим видовищем, що на мить забув про співрозмовника.. Але той нагадав про себе розміреним стишеним басом.
– Було, було... Та зів'яло. Як білі троянди. Як троянди...
Я інтуїтивно відчув, що можу втратити шанс на відверту розмову, тому відповів першим, що прийшло в голову:
– Ех, молодість, молодість... Її вважають найсвітлішою порою життя. А саме тоді у людини відбувається вирішальний, часом непоправимий злам. Тому цілком з вами, Мироновичу, згоден. Щось подібне трапляється у житті кожного з нас. Один ламається від убогості, інший від багатства. Той на владі, а той на славі спіткнеться.
– Еге ж...
– А хочете, Мироновичу, я вам одну історію розповім? Сталось це зі мною багато років тому. А може й не зі мною. Яке це має значення. – Його мовчанку я сприйняв за згоду, тому впевнено продовжував:
– Ми познайомились на вечорницях. Я навіть наважився її проводжати. Той острах, з яким вона погодилась, я сприйняв за недосвідченість вродливої дівчини у тимчасових коханнях. Знали б ви, Мироновичу, як жорстоко я тоді помилився.
– Нічого дивного не бачу. Але… хто ж вона була?
– Розповідала, нібито батьків своїх не пам’ятає. А от дитбу-динок і відчуття голоду збереглись у її пам’яті на все життя. Ми безтурботно блукали тоді липовими алеями, а вона все щебетала, щебетала. "Знаєш, – запитала мене, – коли я майже позбавилась відчуття голоду? – і несподівано розсміялась. Той сміх поступово перейшов у істеричне схлипування і тихий плач. Та не встиг я відшукати для неї заспокійливих слів, як вона витерла фарби, що струмочком повзли з вій, і спокійно продовжувала: “Вже й сама не розумію… Чи грішниця я, чи… Маю коханця, а йду ось з тобою. Скажеш – підло? Та він у мене… незвичний. І дивний. Саме з ним я в той вечір вперше у житті відвідала ресторан. Страшенно хвилювалась, коли він запропонував зробити замовлення на свій смак. Здається, вперше відчула себе щасливою Та попереду була ніч. Вона повністю розвіяла мої химери про щастя. Хоч він і подобався мені до нестями, та заволодів мною лише завдяки погрозам і грубій силі. Відтоді я намагаюсь його уникати, адже окрім образи в душі нічогісінько не лишилось. Та увесь час шукаю людину, яка захистила б мене від цього красивого звіра. Коли б ти тільки бачив його сп’янілим!..”
Ми ще довго бродили порожніми вулицями, аж поки не зупинились на порозі одноповерхового бараку-комуналки. Вона затремтіла і озирнулась. "Ось тут я й живу. Нам краще зайти в кімнату. Звір сьогодні – в зміні. Але… упаси бог, коли щось… Нам тоді обом кінець. Він здатний на все”. “Але й я на дещо здатний”, – відповів тоді їй. А вона тільки посміхнулась, приби-раючи з своїх тугих грудей мої руки і додала: “Саме так. На дещо…” Потім повела мене вузьким, напівтемним коридором і відчинила двері. Світло не вмикала. Тільки попередила: “Вікна, як бачиш, біля самої землі. Так що вибити скло і влізти з вулиці не так важко.” “Обійдеться”, – махнув я рукою, і ми, не роздягаючись, впали на ліжко.
Мабуть, не тільки я, а й той звір, були у дівки не першими: у постелі вона показала таке вміння кохати, що їй, безперечно, позаздрила б у цьому не одна досвідчена жінка. Та коли ми в зне-мозі звели повіки, я знову почув тихе схлипування. “Грішниця… грішниця…”– відчайдушно шепотіла вона. “Спаси. Помилуй…” А я, пишаючись своєю легкою перемогою, розмірковував: “Нічо-го, нічого… Заспокоїться. Вони, жінки, всі такі”. І, здається, задрімав. Та неспокій і настороженість не покидали мене навіть у ві сні. Незрозуміла тривога пройняла усе моє єство і сон, як рукою зняло. Ні схлипувань, ні навіть дихання поруч не було чути. Спробував підняти її руку, що звисала з постелі, і відчув щось гаряче й липке. Місячне світло вирвало на підлозі темну пляму з нерівними краями. Я увімкнув нічника і завмер від жаху. На руці, яку я тільки-но підняв, у ліктьовому згині зяяла широка рана. 3 пошкоджених вен текла кров. Поруч на постелі валялось лезо. 3 оціпеніння мене вивело її мертовно бліде обличчя і закриті повіки. Я роздер простирадло і туго здавив їй передпліччя. Кровотеча відразу ж припинилась. А в голові роїлись думки: що далі, викликати “швидку”? Та навряд, щоб у цих нетрях був десь телефон. Що, що далі?! – стукало мені в скроні. А як помре? Чим доведу, що то не моїх рук справа? І хто мені повірить, коли на її тілі не лишилось місця, де б не було відтисків моїх пальців? Он і килимець біля ліжка просяк кров’ю. Негайно, негайно його запрати! І я, замість того, щоб викликати “швидку”, побіг з килимцем до ванної. Як відшукав її у незнайомому будинку, до цього часу не розумію. Шум води з крана здавався мені водоспадом, а моє плескання – морським прибоєм. Я молив бога, щоб хтось з мешканців комуналки не зазирнув ненароком до ванної і не застукав мене за таким дивним заняттям. Напівголий незнайомий чоловік пере закривавленого килимця. Опівночі! Здійме, звичайно, галас. Викличуть міліцію. Який скандал! Доки розберуться, що до чого, – прощавай інститут! А що вже сорому – на все життя вистачить. Нарешті вода у ванні стала прозорою. Лишаючи мокрий слід, я поспішив з килимцем у кімнату. Але на порозі, як на стіну, наткнувся на справжнього велетня. У правій руці він тримав шмат водопровідної труби і помітно похитувався…
Пригадуючи деталі найстрашнішого, що відбувалось тієї ночі, я змовк. А Миронович, чи то з іронією, чи з співчуттям, промовив:
– Навіть дивно, що я бачу вас тепер живим.
– Я, Мироновичу, і сам цьому іноді дивуюсь. А тоді, повірте, було не до жартів. Головне, дівчина лишилась живою.
Ніч непомітно втікала. Над морем забринів світанок. Вогні на узбережжі тьмяніли й гасли. Коли повністю розвиднилось, до теплоходу підійшла шлюпка. Бравий капітан бережно підтримував вродливу жінку, що намагалась сховати обличчя у величезному букеті білих троянд. Гріх було не замилуватись такою парочкою, та мене вразило обличчя Андрія Мироновича. Скам’яніле, бліде, з відкритими очима сліпця, воно стало невпізнаним. Стояв повний штиль, та Миронович, ухопившись за груди, злегка похитувався. Майнула думка: з ним щось коїться. Тримаючись за моє плече, він кілька разів глибоко втягнув повітря. Потім важко зітхнув і промовив:
– Відведіть мене, друже, в каюту. Спочити треба… Спочити…
2
Кілька днів я чекав нової зустрічі. І марно: Миронович з’являвся тільки в їдальні і, схоже, уникав будь-якої розмови. А на останній стоянці теплохода, коли всі знову зійшли на берег, ми ніби випадково, зустрілись на звичному місці.
– Як почуваєтесь, Мироновичу? Чи я, бува, не образив вас минулого разу?
– Та що ви, друже… Просто я… Серце, знаєте. І все може статись. Тому вирішив… Раніш, ніж воно надумає зупинитись, хтось таки має знати і про мій злам.
– Небо сьогодні похмуре. Та й час вже пізній, – зауважив я, намагаючись уникнути неприємних для нього спогадів.
– Е, ні! Ви вже вислухайте. Я ж вас он скільки слухав. Цілу ніченьку.
– То може… в каюті?
– Ні, друже, ліпше тут. В каюті, як у домовині. – Він знову запалив і, вдивляючись у нечіткі обриси берега, почав свою розповідь.
– Хоч було це й давно, та вірите, пригадую кожну дрібничку. Так, так. Зліва на верхній губі у Діани була невеличка родимка. Та давайте, мабуть, усе по порядку. Я, тільки-но спечений кандидат наук, влаштувався у престижному, напівзасекреченому інституті. Батьки мене ні здоров’ям, ні вродою не обділили. Але в коханні мені чомусь не таланило. Щось, мабуть, в характері було таке, що відштовхувало не лише красивих і порядних жінок, а й нічим непримітних дівчат. Це постійно пригнічувало і робило мене відлюдьком. Одначе, інтуїція постійно нашіптувала своє: “Нічого, нічого, прийде і твій час”. Підсвідомо я чекав і готувався до нього, але все відбулось несподівано. Якось серед літа раптово захворіла дружина мого начальника. Про їх спільний відпочинок в Криму не могло бути й мови. І свою путівку він запропонував мені. Чому ж не погодитись? І вже наступного дня літак ніс мене назустріч привітному морю. А ще – назустріч моєму зламові. У Криму я бував і раніше. Але відпочивати у такому престижному санаторії ніколи не доводилось. Більшість його мешканців складали військові званням не нижче полковника та ще вчені з секретних і дослідних інститутів. Путівка, з якою я туди прибув, була не на моє їм’я, але на мене тут вже чекали. Не встиг я вибратись з ванної, як чергова запросила в їдальню. Їдальня з високими дзеркалами і химерними бра на стінах, великими люстрами під стелею і білосніжними скатерками на столах нагадувала банкетний зал першокласного ресторану. Два місця за столом під віяловою пальмою займали військові. Це вгадувалось по професійній розмові та їх виправці. Місце навпроти мене залишалось вільним. А наступного ранку я побачив на ньому усміхнену жінку. На високий лоб і оголені плечі спадало довге, мов льон, волосся. Але перше, що впало у вічі були ніжні, красиві руки. Вони немов випромінювали тепло і ласку, і полонили мене з першої миті. У свідомості зажеврів слабкий вогник чи то спокуси, чи примарної надії. Та ще – прихованого від самого себе відчаю.
– Діана, – вона ледь кивнула головою, посміхнулась і обпекла поглядом синьо-зелених, як морська хвиля, очей. Пасмо золо-тавого волосся ковзнуло по рожевій щоці, віялом розсипалось по високих, напівоголених грудях. Вона підвелась і подала мені руку.
– Ан… Андрій, – заїкаючись пробурмотів я і подумав, що переді мною ніяка не Діана, а знаменита Марина Владі.
– От і познайомились, добрі мої три богатирі. Бажаю вам, Олексію, вам, Юрію і вам, Андрію, смачного. Якщо не по-миляюсь, є серед вас досвідчений морський вовк. Та запам’ятайте: санаторій – не палуба авіаносця. Тому командувати тут буду я. Отже, до вечора – усі вільні. Приведіть себе в належний вигляд. А рівно о восьмій – бути в танцювальному залі. І… спробуйте не з’явитись. Чекатиму вас у повному складі.
Як по команді, ми дружно підвелись і відповіли їй веселим сміхом. Саме так висловили свою згоду і своє задоволення.
Розповсюджуватись тут про себе і свою роботу не тільки вважалось поганою звичкою, а й заборонялось. Тому й не дивно, що знайомлячись, чи спілкуючись поміж собою, мешканці санаторію обходили цю тему осторонь. І якщо спочатку мені здалось, що у житті Діана причетна до театру чи кіно, то після її жартівливо-суворого наказу в пам’яті зринув образ комісарші з “Оптимістичної трагедії”. У крайньому разі, вирішив я тоді для себе, якщо не служить в органах безпеки, то викладає у військовій академії психологію. Інакше як пояснити, що полонила нас за лічені хвилини?
За годину до зустрічі кожен чепурився, як міг. Військові одягли парадні мундири. Круті груди Олексія прикрасила Золота Зірка. На морському кителі Юрія з’явилась широка орденська колодка. Тільки я у цій незвичайній кампанії виглядав у своєму сірому костюмі вайлуватою вівцею. Але наказ є наказ і, кидаючи крадькома погляд на годинника, я намагався приховати своє хвилювання.
Близько восьмої вечора просторий танцювальний зал сана-торію сяяв веселками електричних гірлянд, гримів музикою. Як ретельно не готувались ми до зустрічі, але поява Діани стала для нас повною несподіванкою. Спочатку всіх засліпила її чарівна посмішка. Потім приємно вразило шовкове волосся, що на тлі бальної сукні кольору морської води нагадувало гребінь пустотливої хвилі, готової щомиті розсипатись міріадами живих перлин. Здавалось, вона не йшла, а пливла до нас по дзеркально відполірованому паркету. Випадково, чи ні, але на якусь мить завмерла навіть музика. У повній тиші десятки звабливих поглядів проводжали її через увесь зал. Та маестро вчасно схаменувся і оголосив білий танець. Діана привіталась, підморгнула Юрію, мені подарувала посмішку, і поклала руки на полковницькі погони Олексія. На очах у вишуканого товариства закружляла пара з відомого усім роману. Діана була на розхват, і мені поталанило лише в кінці вечора. Танцював я взагалі не погано, але так хвилювався, так дурманили мене близькі запахи моря, що кілька разів умудрився збитись з ритму. А вибачаючись, встиг наступити комусь на ногу.
– От що, лицарі, – мовила по закінченні вечора Діана, – сьогодні проводжаєте мене всі разом. А завтра – кого я виберу. Заперечень немає? І не може бути! – і розсміялась таким чистим і дзвінким сміхом, що здалось, ніби поруч співає лісовий струмок.
За звичкою вранці я пішов до моря зустрічати сонце. Далеко за буйками, у передсвітанковому тумані плавала Діана. Вмостив-шись біля її одягу я милувався горами і морем. Та коли вона вийшла з води, мене засліпили краса і витонченість ліній жіночого тіла. Я так захопився її вродою, що спочатку не помітив на ній напівпрозорого купальника і тоді здалось, що Діана зовсім гола. Поспішно підвівшись, я спробував втекти, але мене зупинив м’який і водночас владний голос:
– Андрію! Хвилиночку!'У мене щось з рукою. Мабуть, після волейболу. Якщо не важко, візьми, будь ласка, рушник і витри мені спину. Все життя дякуватиму.
Я обережно водив рушником по рожевій шкірі, а руки чомусь не слухались і помітно тремтіли. Тепер вражала не лише краса, а й пружність та еластичність її тіла. “Ось чому вона так міцно пахне морем”,– зробив я для себе чергове відкриття. А Діана жартівливо запитала:
– Любий мій Андрійку, ти все робиш отак повільно і обережно? Не бійся, я не кришталева. Чи може знесилений вчорашніми танцями? – І я знову почув голос лісового струмочка.
Вдень її бачили на екскурсії. Увечері Олексій засік її з якимось капітаном першого рангу в ресторані. А наступного дня вона відчайдушно грала на пляжі у преферанс. Хоч наша трійка і не була обділена її увагою, – шанобливі вітання, приємна посмішка, жвава розмова за столом, – та ходили ми як неприкаяні. А вже десь в кінці тижня на всю ніч зник Олексій. Вранці він зізнався, що ще звечора Діана запросила його на нічне купання . “Та не подумайте чогось дурного, – попереджав полковник. – Просто тут, на морі, вона над усе цінує нічні купання. При повному місяці і щоб… жодної нитки на тілі”. Я заздрив Олексію. Опустивши повіки, я бачив перед собою струнке і красиве жіноче тіло, хвилю пшеничного волосся, зелено-блакитні озерця очей. Вогник, що запалав у моїй свідомості ще під час нашого з нею знайомства, розгорявся у велике і небезпечне багаття, здатне спопелити мою душу.
Через кілька днів на концерт столичних артистів Діана запросила “морського вовка”, який повернувся тільки вранці. Юрій не обмовився й словом. Та у нього після тієї ночі, здається, виросли крила.
Підходив кінець нашому перебуванню в санаторії. Все рідше марив нічними купаннями Олексій. Продовжував грати в мовчанку Юрій. Одному мені не було чого втрачати, ні на щось сподіватись. Пройдуть якісь два-три дні, і я вже ніколи не зустріну світанок з Діаною. Та як жорстоко я помилявся. Бо саме в ті останні дні і відбувся злам, якого ні я, ні хтось інший передбачити не міг. Але про це, друже мій, іншим разом. Втомився я... Піду, відпочину.…
І Миронович, не прощаючись, пішов у свою каюту.
3
Наступного вечора, а вірніше ночі відбулась наша з ним остання розмова. Поспішаючи, він запалив свій улюблений "Космос" і, кинувши погляд на берег, промовив:
– Отже, запасайтесь терпінням і вислуховуйте мою останню сповідь. Якось після сніданку, прихопивши Уілкі Коллінза, я сховався у віддаленому куточку парку і захопився читанням. Раптом чиїсь теплі й ніжні руки закрили мені очі, а поруч відразу загомонів лісовий струмочок і відчувся запаморочливий запах моря. Я відклав книгу і міцно притис руки до свого обличчя. Коли б ви знали, друже, як не хотілося їх тоді відпускати. А Діана легенько доторкнулась до мого чола губами. На мене одна за одною почали накочуватись гарячі хвилі. Серце калатало. Я боявся дихати, щоб не розбудити самого себе.
– Якщо не заперечуєш, Андріечку, на деякий час я заміню тобі Коллінза…
– Будь ласка... Сідай, Діано...
–Ти не повіриш, Андрію, але все так набридло. Все і ...всі. Ось тільки ти…ведмідь…Ні, ти – тигр. Бач, як зачаївся. Невже саме ця, єдина на все узбережжя людина, отак до мене байдужа?
Ми довго з нею розмовляли, та про що б не йшла мова, веселість не сходила з її обличчя. Вона сяяла і сліпила. Вона чаклувала своїми простотою, дитячою наївністю, свободою мови і рухів, строгими, але приємними рисами обличчя, своїми великими зелено-блакитними очима.
– Хто ти, Діано? Звідки у тебе оця чарівна сила? – запитував я її відверто.
– Жінка я, зрозумів? Жінка – і в цьому увесь секрет. Та благаю – ніяких розпитувань, не руйнуй прекрасного. В людях над усе я ціную вміння слухати. Та так, щоб не тільки чути, а й відчувати.
– То говори, Діано, говори. Я ладен слухати тебе з вечора до ранку. Слухатиму, що завгодно.
Вона на мить стала серйозною і задумливою. Потім обхопила мою голову і притисла до своїх грудей. І я відразу поплив кудись на високих теплих хвилях. Коли стою отут на палубі і вдивляюсь у знайомий берег, то знову й знову пливу у непорушних спогадах на хвилях моєї пам’яті.
– ...Що завгодно? Ні, не треба що завгодно. Краще я розповім тобі про своє перше кохання, – відповіла вона тоді і додала: – Тобі, здається, можна.
В моїх очах вона, мабуть, вловила щось суттєвіше від звичайної цікавості. Можливо, то було німе співчуття, можливо – заздрість. Та не було там і натяку на осуд чи глузливість. Але свою розповідь вона розпочала плутано і нерішуче.
– Хтось закохується вже в школі, хтось – на схилі життя. А моє перше кохання народилось і вмерло на цій квітучій землі неподалік звідси. А вірніше – у цій воді, у цьому морі. Оту скелю, що звисає над водою, бачиш?
Неначе воліючи повернути час, вона довго і напружено вдивлялась у те місце, на яке щойно вказала пальцем. Нарешті заговорила знову.
– Він знав, що я його кохаю до нестями і відповідав взаємністю. Він бажав мене. Бажав усю, до краплиночки. А я була полохливим дівчиськом. З чоловіками ще не зналась. І хоч як його кохала, а тілесної близькості боялась. Взяти мене силою він не міг. Та, мабуть, і не хотів. Бо був красивий не тільки тілом, а й душею. На жаль, домогтися свого вирішив по-чоловічому, примітивною хитрістю. Так, принаймні, мені тоді здавалось. І погрожував, і переконував, і умовляв. У тебе, каже, Діано, душа чи скеля, на якій стоїмо?! Адже любимо одне одного... А будеш, каже, й далі упиратися, візьму та й скочу отуди вниз головою. Я завмирала від страху, не могла й слова вимовити. А він жартівливо всміхався і крок за кроком наближався до краю урвища. У ті хвилини ним, мабуть, володіли почуття сильніші від розуму. В такому стані він і... зробив свій останній крок.У море падав з моїм іменем на вустах. Вдарився об гострі камені, що виступали з води і відразу пішов на дно. Отак, Андрійку, розбилось і затонуло моє перше, моє справжнє кохання...
Я побоювався, що з її вологих очей ось-ось потечуть сльози і тоді навряд чи Діана закінчить свою сповідь. Та вона тільки скрушно всміхнулась і, мабуть, за вміння слухати нагородила мене поцілунком, а потім несподівано запитала:
– А ти, лицаре, чи зробив би для мене щось приємне?
Але я був настільки вражений усім почутим, що не знав, що їй відповісти. Лава, ні якій ми розмовляли, стояла на трояндовій алеї. Чисті і білі, як гірський сніг, квіти росли великими розкішними кущами. За ними до самого обрію синіло безмежне спокійне море. Наближалась обідня пора. І на алеї ставало дедалі людніше. Та я нікого не помічав і продовжував пильно вдивлятись у величезну сіру скелю. Раптом на її маківці чітко вималювались обриси юнака, який крок за кроком наближався до урвища.
– Ну... То що, Андрійку? – прошепотіла Діана.
– Але чого, чого тобі хочеться?
– Не гнівайся, любий. Ти краще зрозумій... Мені часто, дуже часто дарували квіти. Але щоб отакі! Таких білих троянд... ніхто... ніколи... Ні, я розумію: ти – солідний фізик. Навколо – людський натовп. А ти, як хлопчисько, забредеш у квітник... Розумію. Усе розумію, але... Коли б там, на скелі, замість погроз він подарував мені бодай одну таку троянду, навряд чи моя душа лишилася б скелею. Ну, то як, Андрійку? Ні, він був не таким, як ви всі! Він...головою вниз... з моїм іменем на вустах... На гостре каміння… Можливо, тому, що в ту пору не цвіли троянди...
Важко зітхнувши, вона змовкла. А я провів долонею по шовковому волоссі, зазирнув у озерця з морською водою, доторкнувся вустами її гарячих вуст. Потім рішуче підвівся і ступив на клумбу. Міцно затиснув у руці стебло найбільшої квітки. Воно хруснуло, але відразу не здалось: ніби розжарені голки вп’ялись мені в тіло. Ось ще і ще одна зірвана квітка. Покірно лягають вони у букет для Діани. А з долоні до самого ліктя цебенить кров. Від гарячих краплин зарожевіли, запалали білі пелюстки. Ніби червоною росою вкрились. Зірвавши останню квітку і не помічаючи натовпу, що сміявся, погрожував і тицяв на мене пальцями, я повернув до лавки. Тільки тоді відчув раптом у грудях пекельний біль: Діани там не було. Мабуть так розпорядилась доля, що за все життя я так ні разу більше її не зустрів. Рани на руках швидко загоїлись. Як бачите, одні рубці лишились. А ота, що в серці – до цього часу ятриться...
Теплохід здригнувся, тривожно загудів і, поглинувши останні слова сповіді, взяв курс у відкрите море.