ЖОРСТОКЕ МИЛОСЕРДЯ
оповідання
Не по лісі біда ходить...
Стояла суха, тепла осінь. Щедрою рукою вона встигла розсипати свої яскраво-цвітасті барви, так що будівля нової поліклініки на цьому золотаво-багряному тлі віддалеки здавалась заякореним на міській околиці океанським лайнером. По вузькій стежці, що петляла поміж старими кряжистими березами, сюди поспішала струнка, зовсім молода, але вкрай засмучена жінка. Відкрите, красиве, з тонкими рисами обличчя виглядало стомленим, у розумних великих очах бовваніли сумнів, душевний неспокій, побоювання. Хто міг знати, як то тяжко було медсестричці Каті Івановій усвідомлювати себе пацієнткою. Адже раніш, не рахуючи грипу та звичайних ангін, вона нічим не хворіла, займалась спортом, полюбляла танці. “Кров з молоком”, – по-доброму заздрячи, говорили про неї подруги. Та вірно кажуть, що біда не по лісі, а по людях ходить. То ж не минула вона й Катю.
Деякий час по тому, як із незрозумілої війни замість живого рідного брата повернулись його нехитрі речі, дівчина змарніла, стала незвично замкнутою. Не на жарт турбував впертий головний біль, замучувало безсоння. Волошкові очі облямували хворобливі темно-сірі тіні. Повільно й непомітно, як гадюка в траві, підкрадалась підступна хвороба. Часом довкола все двоїлось, туманилось, і працювати круглодобово, як було раніше, вона при всьому бажанні вже не могла.
Збиралась, було, порадитись з лікарем, та для такої „розкоші” не вистачало ні часу, ні рішучості. Зима, приміром, в тому році видалась воістину “гарячою”. Лютував грип і косив медиків так само немилосердно, як і решту смертних. З потеплінням спалахувала нова “епідемія” – відпусткова. І кожного разу, тамуючи біль та приховуючи хворобу від колег і самої себе, доводилось працювати за двох.
Та десь наприкінці осені, після виснажливого нічного чергування на п’ятихвилинці Катя раптом втратила свідомість. Прийшла до тями після уколів і, ніби в тумані, побачила над собою похмуре обличчя Федора Федоровича.
– Ось що, Катюшо, – скоріше радив, а не наказував завідуючий, – негайно в поліклініку! Ми тут тобі дещо ввели, тож доберешся самостійно. Довіреного лікаря, Степанову, знаєш. І – без черги, я їй зателефоную.
За дверима з табличкою
З високого, сяючого металевими поручнями ґанку в поліклініку вели подвійні, з прозорого плексигласу двері. У просторому вестибюлі, поруч з символічною скульптурною експозицією “Здоров’я”, зеленіли екзотичні віялові пальми. Стіни прикрашали картини й високі дзеркала. Під стелею мерехтіли оригінальні світильники, розсіваючи м’яке, тьмяно-блакитне світло. Просторе приміщення вражало чистотою і було майже безлюдним. Лише біля столу чергового адміністратора, за яким гортала довідник схожа на ромашку дівчина в білому халаті, бовваніло кілька постатей. Катя трохи відсапалась, піднялась на третій поверх і легко відшукала двері з охайною табличкою: “Довірений лікар Степанова Діна Сергіївна. Прийом медиків: понеділок, середа, субота від 9 до 12 години”.
Над дверима заклично спалахувало світлове табло. Катя рішуче переступила поріг та від несподіванки й подиву, як вкопана, завмерла на місці. На полицях, підвіконні, на столі, навіть на підлозі красувались вазони з яскраво-блакитними корзинками, рожевими дзвіночками, ясно-червоними парасольками суцвіть. “Теплиця?! ” – здивувалась хвора і на мить завагалась: чи ж туди втрапила. Та угледівши за столом серед квітів літню, у білосніжному халаті й високому, накрохмаленому ковпаку жінку, причинила двері і тихо привіталась. Діна Сергіївна кинула на дівчину пильний, професійно-оцінюючий погляд, її великі, без смаку накрашені губи ледь помітно ворухнулись:
– Іванова? Ну... проходьте. Сідайте. То що там у вас?...
Нове призначення
Довіреним лікарем, в обов’язки якого входило не стільки лікування, як видача санкцій на госпіталізацію медиків або звільнення їх від роботи по хворобі, Степанова була призначена не випадково. Довгі роки вона працювала заступником головлікаря. З недбайливих вимагала жорстоко. Тихо і вміло приборкувала непокірних. Поряд з тим, що вміла красиво говорити, де треба сама вчасно прикушувала язика. Отож кращої помічниці Лядова для себе й не бажала. Але над усе цінила в своєму замові уміння за всяку ціну досягати необхідних показників. Непомітно і не відразу, а все ж стала Степанова для головного лікаря своєю людиною. І не дивно, що після нового призначення Лядова запросила Діну Сергіївну на довірчу бесіду.
– Ось, полюбуйтесь! – зовні спокійне обличчя головлікаря повільно залила густа фарба гніву, у великих чорних очах майнули недобрі вогники. Ганна Іванівна підкреслила деякі цифри і підсунула бумаги Степановій. Потім, тяжко зітхнувши, додала;
– Неймовірно, але – факт! Подумати тільки – отак виросли по захворюваності медиків! І знаєте, дорогенька, чому?..
– Так, Ганно Іванівно, здогадуюсь. Очевидно...
– Яке там в дідька “очевидно”! Симулянти – ось що! Всіх мастей халтурники! Замість того, щоб надавати допомогу хворим, тижнями з лікарняним у кишені по пляжах, по гостях, по різних екскурсіях. А я не встигаю замісництва за них роздавати. От і виходить: одні прохолоджуються, а інші з ніг валяться. А ви – “очевидно”. Ні-і, голуб’ята мої, ні! Досить! Захворів – марш у стаціонар. А не подобається – лікуйся, як знаєш, але працюй. Працюй, чорт забери!
Мелодійний телефонний дзвінок зупинив Лядову на півслові. Вона підняла трубку і в ту ж мить роздратовано кинула її на важелі. Потім уже спокійним голосом промовила:
– Там, нагорі, таким “ростом” вкрай незадоволені. Отже, кров з носа, а захворюваність медиків треба негайно знизити. Гадаю, лише вам під силу навести у цій справі порядок. І не мені вас учити, як це влаштовують. Я вам довіряю, і це – головне. На те й існує довірений лікар.
Степанова очікуюче мовчала, а господарка кабінету хитрувато підморгнула й продовжила натиск:
– Не вагайтесь, Діно Сергіївно. Непоміченими ваші старання не залишаться: надбавка до заробітку, путівочка в кращий санаторій, та мало що... Та все, як кажуть, по кінцевому результату. Так що – успіхів вам, “довірений! ”
У знак згоди Степанова мовчки кивнула головою. Вона завжди “дивилася в рот” начальству й ладна була виконати будь-яке доручення Лядової...
Всі хвороби від нервів
– То з чим же, красуне, до нас завітали? – гортаючи пусту картку Іванової, знову запитала Діна Сергіївна. – Роздягайтесь. Послухаю, що там серденько...
Змірявши декілька разів тиск, вона похитала головою і турботливо промовила:
– Здається, підскочив. Що ж – суцільні стреси. Десь перевтомились, перехвилювались. Та журитися нічого. Ото диво! Ось направлення: аналізи, рентген, стоматолога, гінеколога... Ретельно обстежимо, а там – подивимось. Поприймайте еленіум, раунатинчик і... поменше стресів...
Орхідея в білому халаті
Після того випадку на п’ятихвилинці добових чергувань Каті не ставили, та відстояти навіть денну зміну було для неї сущими тортурами. Таблетки не допомагали, і до наступної суботи ледь вдалося дотягти.
– Знову ви, Іванова?! Встигли обстежитись? А Федір Федорович переконував, що ви там у них незамінима. Чудово виглядаєте... Ну, ось все й гаразд, – покрутивши в руках аналізи, зауважила лікар. – А тиск... З часом – заспокоїться. І взагалі, вважаю: не справжня у вас гіпертонія. Так, стреси...
Скрипучий голос Степанової то віддалявся, то гримів тамтамом у тяжкій від болю голові. Неприємно нило і калатало серце.
– Нічого, нічого, – помітивши на очах хворої сльози, почала заспокоювати Діна Сергіївна. – Обійдеться... Продовжуйте приймати таблетки, не перевтомлюйтесь. Ось направлення до психоневролога. І не дивуйтесь: нерви у вас нікудишні, самі ж бачите. А через тиждень-другий...
Катя подумала про наступні чергування, на мить уявила, що чекає її завтра, в нічну зміну, і не втримавшись, зупинила “рятівницю” на півслові:
– Тяжко мені. Погано... Зрозумійте, Діно Сергіївно, працювати не в силах...
– Ви що, Іванова?! – підмальовані брови Степанової поповзли догори, безбарвні очі округлились. – Подумати тільки: така молода і туди ж. Вирішила лікарняного виклянчити? Значить, у Крим, позасмагати? Ну й знахабніли, далі нікуди...
Зацюкали в скроні молотки-підголоски, вторячи величезному молоту, що невпинно бив у потилицю. Пекуча образа стиснула серце. По щоках поповзли дві прозорі бусинки. На ходу застібаючи кофтину, хвора поспішила до дверей.
– Зачекайте, Іванова! Постійте! – владним голосом зупинила її Степанова, – Що я такого сказала? Заспокойтесь, ради бога. Я ж не говорила, що ви цілком здорові. Ну, подивіться: тільки сліз тут мені не вистачало. Ось, на сьогодні – бюлетень, а завтра – на ліжко, в терапію! Та не проспіть місце, таких, як ви, вистачає.
Віддаючи направлення, з неприхованим роздратуванням пробуркотіла.
– Ні, без психіатра тут не обійтись. Стреси...
А Катя мовчки вийшла з кабінету й мимоволі прискорила крок.
Сокіл з місця, ворон на місце
“...Віра, довір’я, вірність. Які чудові слова і всі – одного кореня. Виблискують, мов грані кристалу, світяться самі і світять – іншим, – розмірковувала, повергаючись з поліклініки, Катя. – А Степанова?.. ” І тут пригадалась чутка, нібито двері з охайною табличкою частенько “прикрашали” слова, що пишуться на фіртках, коли в дворі мешкає злий чотириногий друг.
Чутка чуткою, та вона й сама чула, як про нове призначення Степанової хворі говорили прислів’ям: “Сокіл з місця, а ворон на місце”.
Біль незаслуженої образи й пекучий холод людської черствості посіяли у свідомості тривогу і незрозумілий жах. А підсвідомість була безсилою попередити Катю про наступні випробування, що незабаром зваляться на її відкриту всім вітрам душу.
“ Навідуйтесь, навідуйтесь...”
Вранці наступного дня довелося довго стукати в двері приймального покою. Гримаючи защіпками і солодко позіхаючи, відчинила чергова медсестра:
– О-о, Іванова! Ти б ще серед ночі заявилась. Сама ж знаєш: місця після обходу з’являються. То ж не раніш одинадцятої підгрібай...
Хлюпотів холодний дощ, і декілька годин виснажливого чекання у сирому вестибюлі здались вічністю. Потім вже інша медсестра неохоче повідомила:
– Юрій Андрійович велів підійти завтра. Господи, чим тільки люди думають?! Ось, поглянь: і сміх, і гріх – три направлення на одне місце. Та ти, Катюшо, не журись. До завтра якось протримаєшся, а там...
Однак, “комедія” з госпіталізацією повторювалась аж до кінця тижня. Хворій байдужно радили навідуватись, а Юрій Андрійович у приймальному й ока не показував.
“Можливо, у завідуючого багато тяжких і йому зараз не до мене. Але ж і працювати не маю сил. То що, знову до неї? Ні ні! Нізащо! До Степанової – що в зашморг. От і виходить – куди не кинь, все клин. Тепер у мене один шлях, – вирішила остаточно, – тільки до головлікаря. Ганна Іванівна – жінка сувора, та, кажуть, до людського горя не байдужа. Не випадково ж у неї біля серця рожевіє “донорська краплина”. Не дарма й фонд милосердя очолює. В усіх лікарнях вносили, хто скільки міг, а Лядова декого з медиків переконала, а декого й примусила “добровільно” віддати свій дводенний заробіток...”
Отак, не знаходячи іншого виходу, й вирішила шукати правди у головного лікаря.
У пошуках правди.
У приймальній наштукатурена секретарка зміряла відвідувачку холодним поглядом ї процідила:
– Ганна Іванівна в здороввідділі. Та й день у неї сьогодні не приймальний. Зрештою, коли щось термінове... Обіцяла бути в кінці дня. Навідуйтесь.
Нічого не лишалось, як терпляче чекати. Пройшла година, друга, і все відчутніше почали розвіюватись надії на допомогу. Поволі оволодівало природне, але не зовсім усвідомлене бажання: негайно, ось тут розповісти комусь про оті остогидлі “навідуй-тесь”, про заплескуючу все єство образу. Саме за ту думку, мов потопаючий за соломинку, відчайдушно вхопилась напружена свідомість. Катя попрохала чистого аркуша і бісерним почерком вивела: “Шановний товаришу Міністр, допоможіть!..” Через годину листа було відправлено. І хвора, повертаючись у приймальню, тішила себе райдужними надіями: “Нічого, нічого... там зрозуміють. За моєю долею побачать дещо більше. Адже не мені одній така допомога потрібна. Там розберуться. А як же інакше? Повинні. Не мені ж одній... ”. Голова гуділа, розколювалась, серце стискав біль, та на душі з’явилась полегкість, якої Катя давно вже не відчувала.
– У себе. Тільки-но з’явилась, – повідомила секретарка. Потім кивнула на високі двері і стишеним голосом додала:
– Стукайте. Я доповідала, стукайте сміливіше.
Хвора нерішуче відчинила оббиті дермантином двері. З глибини просторого кабінету донісся хриплуватий голос Лядової:
– Здрастуйте! Здрастуйте, Катерино... якщо не помиляюсь –Максимівна?
Пам’ять у неї на обличчя і прізвища була чудова, і, певно, пригадавши, як вручала Івановій почесну грамоту, з перебільшеною увагою та простодушністю продовжувала:
– Проходьте, проходьте! Ось сюди, у крісло сідайте, А ви, Катю, справжня скромниця, і – молодчина! Якщо вже сам Федір Федорович вами не нахвалиться, то що мені казати. Одначе, бачу – щось стряслося. На вас лиця нема.
Як не готувалась хвора до цієї зустрічі, та розповідала про все плутано і поспіхом. Але головне Лядова схопила. Брови над переніссям зійшлись, вона щось буркнула і підняла трубку зеленого телефону. На другому кінці відразу озвались.
– Юрію Андрійовичу? Ні, вихваляти поки ні за що, а от скарги на вас, голубе, посипались. Головне в нашій роботі що? Саме так, хвора людина. У мене тут Катя Іванова, сестричка з хірургії. Все знаєте? То що означає ваше “нікуди”? Та хоч у свій кабінет, хоч у власну квартиру кладіть! То – ваші турботи, голубе, ваші. Ну, гаразд, потім переведете. До речі, про показники теж не забувайте, може, ще й вискочите. О, вашими б вустами...
Тут Лядова вибухнула таким буйним і неприродним сміхом, що Каті чомусь стало не по собі. “Нема нічого безглуздішого від безглуздого сміху”, – прийшло на згадку десь почуте прислів’я, а свідомість знову пронизав незрозумілий жах.
– Машо, відведіть хвору в терапію. Але відразу ж – за справи, – наказала Лядова секретарці. Її рожеве обличчя сталої м’яким, благосердним, але великі чорні очі лишались холодними, чужими:
– Ну, Катю, лікуйтесь. І скоріше повертайтесь у стрій. Час тепер гарячий, і ви нам дуже потрібні.
– Не знаю, Ганно Іванівно, як вам і дякувати. Велике, від усього серця, найщиріше спасибі!
І, прощаючись, з радістю подумала: “Таки вірно кажуть, що світ не без добрих людей. З ними навіть хворіти не страшно”. Спокійні, волошкової блакиті, очі загорілись вогником надії.
Людина людині...
Обминувши приймальний покій, секретарка завела Катю в кабінет завідуючого. Юрій Андрійович бавився чайком, і його квадратна лисина сріблилась краплинами поту. Шумно посопуючи та смикаючи подвійним підборідком, він повільно вибрався з-за столу, обвів хвору уважним поглядом і запитав:
– Ну, суплікаторко, на що скаржитесь? Хотів би я знати, чим ви, так би мовити, дихаєте? Давайте – відверто: лікуватись в моєму відділенні збираєтесь, чи... скарги вигадувати?
Хитрі очі Юрія Андрійовича лукаво посміхались, але сам господар терапевтичного відділення був зразком солідності. Катя спробувала щось відповісти, та раптом, як і там, у довіреного лікаря, до горла підкотив неприємний клубок, і вона ледь втримала сльози.
– Ну, досить вам, досить! Триматись треба, Іванова, а не рюмсати. Скажу по секрету, – Юрій Андрійович підбадьорливо підморгнув, – якщо вже ви сюди попали, то неодмінно вийдете здоровою. Обов’язково вилікуємо. А не вправимось самі, все одно в обиду не дамо – відправимо в нейрохірургію, їм простіше – черепочок чик-чик і розкрили. Угледіли зайве, пухлинку, скажімо, якусь, чи гематомку – раз-два і відразу ж вилучили.
– Жартуєте, лікарю? Яка нейрохірургія? Адже Діна Сергіївна говорила – стреси... Чи щось приховувала?..
Обличчя хворої стало біле, як стіна, витягнулось. Жахлива здогадка майнула в підсвідомості і примусила здригнутись.
– Та що ви, їй богу! Що ви, Іванова? Вам нервувати шкідливо. Ви ж самі знаєте – в медицині все буває. Я це – так, на всяк випадок.
Юрій Андрійович довго ще заспокоював хвору, а вона марно намагалась прочитати у його лукавих очах щось втішне, і тому уява жваво малювала гнітючі картини й сумні прогнози,
– Ох, Іванова, Іванова, – удавано жалкував, знову всівшись за стіл, завідуючий. – Зрештою, все ж могло бути інакше. Як кажуть – по-людськи. Адже людина людині, ви ж самі знаєте, друг, брат і так далі. Вірно? А ви – до головлікаря, зі скаргою... Звернулися б до мене – і ніяких проблем. Щоправда, з місцями у нас завжди сутужно. Скоро самі переконаєтесь. Коридор – і той забитий, повернутись ніде.
Завідуючий нахмурився, гучніше і частіше засопів і з неприхованою образою в голосі закінчив:
– Дісталось мені, мов хлопчиську. По вашій, так би мовити, милості. Тож вибачайте, змушений буду вас у “люксі для двох” помістити. Звичайно – тимчасово...
У “люксі для двох”
Завели історію хвороби. Сніжно-блакитний робочий халатик довелось змінити на потицьканий плямами від штампу лікарняний одяг. Частину своїх обіцянок Юрій Андрійович дотримав: він таки помістив Іванову у горезвісний “люкс для двох”. Це була невеличка, напівтемна, поруч з туалетною, занедбана палата. Туди клали ракових та інших безнадійних хворих. З-за цього її ще називали “приреченкою”. На жаль, ліжка в ній теж не пустували, одначе завідуючий знайшов можливість помістити Катю саме в цю палату.
Бувалі люди стверджують, що тільки в неволі отак боляче повільно, як і на лікарняному ліжку, тягнеться час. А тут, у “при-реченці”, він ніби з розгону врізався у невидиму перешкоду. Завмер від болю і людських страждань, потім безслідно зник. Приймання ліків, процедур, лікарські огляди й обходи – все, що тут відбувалось, здається, проходило поза часом. У сьогочасному –лише невгамовний, непідвладний лікам головний біль та виснажливе безсоння. Та й як заснеш, коли на сусідньому ліжку другу добу вмирала бабця Євдокія. Приторно-задушливий сморід, що постійно йшов від хворої, пройняв усе навкруги. Від нього весь час нудило, наморочилась голова, часто дихалось. Ракова пухлина роз’їдала легені, і хвора щохвилини заходилась гучним, болісним кашлем. Вночі відкрилась кровотеча, і невдовзі бабця заспокої-лась назавжди. Та й мертвою ще кілька годин вона розточувала по відділенню нестерпний запах. Тільки під ранок заклякле, недбало прикрите закривавленим простирадлом тіло метушливо кудись винесли. Намагаючись заснути, Катя стискувала повіки, ховала голову під подушку, та перед очима без кінця зринали передсмертні муки покійниці.
Пройшло декілька годин, і на місце померлої “поселили” ще не стару, але білу, як лунь, жінку. Зовсім безпомічна, вона весь час силкувалась щось промовити, та лише беззвучно ворушила губами і тихо плакала. “Не інакше – інсульт”, – з жалем позираючи на нову сусідку, здогадалась Катя.
У ту ж мить свідомість обпекла страхітлива думка: “А що, коли необережний натяк Юрія Андрійовича зовсім не випадковий? Що він там говорив: розітнуть, подивляться, видалять. А якщо, якщо видаляти – пізно?! Тоді й мене хвороба перетворить в отаке німе і нерухоме створіння. Ні, ні! Вже краще смерть!..» Марно намагалась вона відволікти себе від надокучливих думок. А коли в тому щастило, у пам’яті чітко зринало найпрекрасніше з пережитого.
...Дзвенять знайомі схвильовані голоси, розсипається веселий сміх, ллється музика, і раптом, у цілковитій тиші: “...випускниці нашого училища Катерині Івановій диплом медичної сестри... почесна грамота... ” Оплески, вітання, квіти, музика. Та чому – траурна? Зусиллям волі Катя гонить геть з-перед очей мертве тіло бабці Євдокії, що зринуло враз в уяві.
...Знову – світло. Море ласкавого світла. Його випромінюють люди в яскраво-білих халатах, “...приймаючи в нашу трудову сім’ю Катю Іванову, бажаємо їй міцного здоров’я, великого щастя, успіхів у житті. Будь, Катюшо, завжди і всюди чесною, порядною, милосердною!” На згадку про посвячення у професію головлікар Лядова дарує рожеві гвоздики й ніжно, по-материнськи, цілує.
Відтоді й прижилась Катя в лікарні, мов міцне деревце на благодатному грунті. Хірургічне ж відділення стало для неї другою домівкою. Скромність, завидне терпіння, стриманість, непідробна доброта відгукувались повагою співробітників і хворих. Для хворих і після одужання вона залишалась сестрицею, спасителькою, дорогою людиною. Бо чи можливо ж було забути, як тендітна дівчина підносила, відносила, плакала від чужого болю, раділа одужанню. Пам’ять довго зберігала тепло і ніжність обережних рук, світло підбадьорливої посмішки, від якої німів і відступав, біль. Навіть найвимогливіші лікарі ставились до неї з повагою і недарма називали розумницею та незамінною помічницею.
Але все це – в минулому. Тепер – тільки нестихаючий голов-ний біль, похмурі, як одинокість, думки та ще тяжка над голими стінами стеля. І он там, в кутку над головою, ледь помітна павукова сіть. “А ось і жертва, – побачивши дзизкочучу сіру цятку, подумала Катя. – Про пастку, звичайно, не підозрює. Жаль, адже мисливець причаївся десь поруч...”
Сторонні звуки повільно зникали, важчали повіки, насувалась імла. Павуча сітка під стелею перетворювалась у розкішний, просторий кабінет. У його глибині, за широким столом з телефонами, важно розсівся павук-хрестовик із знайомим обличчям. Замість лап він мав декілька пар довгих, гнучких, мов щупальця спрута, рук. Розгорнувши ними “Медичну газету”, він, єхидно хихикаючи, взявся читати знайомим, з хряплинкою голосом: “...Нерідко листа-скаргу повертають з Мінздраву тому, на кого скаржились, хто був зобов'язаний вжити заходів... ” Раптом павук шпурляє газету на підлогу й заходиться диким реготом, примовляючи: “Скаржіться, скаржіться! Тепер всі грамотні, всі пишуть. А мені наплювати, чорт вас забирай! Вашого листа все одно ж до мене перешлють. Ось тоді й поговоримо! Ха-ха-ха-ха!..”
Злорадний регіт перейшов у пронизливе дзизкотіння – і вмить усе зникло. Катя відкрила очі: в кутку, у напівпрозорих липких нитках билась зальотна двокрилка. Ворушачи довгими тонкими лапами, до неї повільно наближався величезний, сірий павук. У гнітючій, що невдовзі запанувала, тиші знову почувся знайомий голос: “...вашу, знаєте, скаргу знову до мене перешлють... знову до мене...” Довелось закрити долонями вуха, та нахабний голос продовжував повторювати в’їдливі слова, що били в голову гучним полохливим дзвоном. Сон розвіювався, та увінчані довгими густими віями повіки знову наливались свинцевим тягарем і, ховаючи під собою синизну зажурених очей, відокремлювали свідомість від реального світу. З напливаючої імли чіткіше проступали хитросплетіння липких ниток. Павуче гніздо ставало майже відчутним на дотик, і лабіринти затуманеної свідомості заповнював їдкий жах. Напівпрозора сітка починала розтягуватись, опускатись, обплутуючи і її, Катю Іванову, і сморідну “приреченку”, і всю лікарню. Незміримий тягар скову-вав тіло. Не вистачало повітря. Хотілося на повний голос кликати на допомогу. Та коли очі відкривались, лише глухий стогін виривався з худих грудей. Потім повіки знову злипались, і страхітливі видіння повторювались.
Сон у руку
Та вона, певне, все ж заснула, бо не помітила, як двері тихенько відчинились, і до палати увійшла Ліда Олексіївна. Старша сестра хірургічного відділення обережно присіла на краєчок ліжка. Катя відкрила очі й винувато посміхнулась, а старша поцікавилась:
– Ну, сестричко, як ти тут? Тобі краще?
– За відвідини – дякую. А взагалі – хотілося б кращого.
– Від наших тобі привіт. Чекають скорого повернення. Ось тільки...
Ліда Олексіївна відвела погляд, тяжко зітхнула й неохоче видавила:
– Лядова тебе викликає. Там, кажуть, якась скарга. Чи то на тебе, чи від тебе... Та ти не хвилюйся, Катюшо, передчасно не рви серце.
– Передчасно? – гірко посміхнулась хвора. – Та ні, час від часу не легше.
Передгроззя
У приймальні не відповіла на привітання секретарка. Ніби не помічаючи Іванової, в кабінет головлікаря прошмигнула Степа-нова, а за нею, через хвилину – голова місцевкому. Інтуїція підказувала: має відбутись виволочка, та Катя намагалась тримати себе в руках. Подумки вона перебирала можливі варіанти розмови й готувала себе до гіршого. “Мова, звичайно, піде про той лист міністру. Та чого боятися, адже в ньому кожне слово – правда. Хіба ж тільки мене Степанова тижнями по аналізах, рентгенах та консультаціях футболила? Чи одній мені отак в стаціонарі місце відшукували? Нічого, нічого, там розібрались, розберуться й тут. Ганна Іванівна – людина справедлива, зрозуміє, що й до чого, і кожному віддасть по заслугах”.
Від різкого телефонного дзвінка Катя здригнулась, а секретарка, декілька разів угукнувши в трубку, мовчки кивнула на двері.
Виволочка
У центрі, за столом, з символічною рожевою краплиною на темно-синьому костюмі, сиділа Ганна Іванівна. Праворуч від неї в глибоких шкіряних кріслах зручно влаштувались Степанова, Федір Федорович та мужеподібна тілом жінка – голова місцев-кому. Ліда Олексіївна сиділа біля вікна зліва. Господарка кабінету переглядала папери й робила вигляд, що не помітила, як увійшла і, поздоровавшись, зупинилась біля дверей Іванова.
– Запрошували? – тихо нагадала про себе Катя.
– Запрошують, знаєте, в гості. А вас, кумонько, викликали, – Ганна Іванівна відсунула папери й постукала олівцем по телефону. – Досить, громадяни! Досить шушукатись, будемо починати. Треба гарненько просвітити душицю оцієї “художниці”, гнилу, знаєте, душицю. Ось вона – ваша виховна робота, вголос читайте! – і Лядова кинула майже в обличчя Федора Федоровича дрібно списаний аркуш паперу з підколотим до нього конвертом. Окрім Ліди Олексіївни, зміст скарги знали всі, та робили вигляд, ніби чули про неї вперше і слухали завідуючого з удаваною зацікавленістю,
А Лядова в ці хвилини відчувала у собі зростаючу роздвоєність – нібито боролись у ній дві зовсім різних, ворожих одна одній істоти. Чим завзятіше намагалась вона принизити й образити медсестру, що посміла винести сміття з хати, тим відчутніше не давала спокою твереза думка: “А все-таки ця маленька, затюкана людина у чомусь, без сумніву, має рацію. Степанова перестаралась, та й Юрій Андрійович хороший, нічого не скажеш. У “приреченку”, либонь, на перевиховання запроторив. У такого не те що людина, камінь завиє... ”
Та природне почуття жалю було швидко заглушене, і внутрішній голос нашіптував їй уже іншу, здавалось, більш вірну думку: “Подумати тільки – якась медсестра і... міністру! На щастя, скаргу мені повернули, та жаль – по “східцях”. Тепер і в міськздраві, і в області коситися будуть. А от зглянься я, не провчи, як слід, – інші голови піднімуть. І хто зна, куди ще, кому і про що надумають писати.. ”
Не довго йшла в душі Лядової підсвідома боротьба. Людину, жінку, зрештою – матір у ній переміг чинуша. Й тепер вона бачила перед собою лише непокірну, що посміла кинути їй, Лядовій, в обличчя грудку грязі. Хитрий чиновник взявся міркувати по-своєму: “Ні, Іванову мало покарати. Таких треба стирати в поро-шок, змішувати з багном. Руками ось цих тихонь у кріслах, іншим не принадно буде, та й цим, телепням - наука на майбутнє... ”
– Досить! І так все зрозуміло, – Лядова раптом зупинила читання скарги і злорадно запитала:
– То що, Іванова, допоміг вам міністр? Як же, тримайте кишеню ширше. Та у нього, як і в мене, за дверима така ж Машка сидить і сотні ваших послань – назад, назад. Нам, на місці, видніше, ось і розберемось. Подумати тільки: я їй місце в терапії, а вона – скаргу! Ну, громадяни, давайте – хто і що про це думає?
– Дозвольте мені, – нетерпляче засовався в кріслі Федір Федорович і, зустрівши схвальний кивок головлікаря, перевів поглял на Катю. – Іванова працює в мене не перший рік. І справедливості ради відмічу: медсестра вона – що треба. Лікарі задоволені, а хворі упадають за нею всією душею. Та без спотички, як кажуть, і кінь не пробіжить. Молоде та зелене. До того ж – захворіла, а лежачого навіщо бити?
– Досить! Замовкніть! – різко обірвала його Лядова. – Адвокати мені тут не потрібні. Та й не вам, Федоре Федоровичу, на цю роль претендувати. Давайте краще по суті.
Натяк головлікаря подіяв на “адвоката” як холодний душ. Адже тільки за останній місяць у його відділенні сталося декілька нічим не виправданих смертей. Хірург Білоногов проморгав флегмону, і всі зусилля врятувати студентку виявились запізніли-ми: згоріла в сепсисі. Потім – невинний апендицит: умудрились передозувати наркоз, і на столі залишився молодий робітник, батько трьох дітей. Потім — ще, ще... Пригадувати було боляче і неприємно. Пригадувати не хотілося, бо за кожним загубленим життям – трагедія, і за все відповідає він. На летальній комісії Лядова влаштувала “побиття”, видала наказ із суворим стягненням, та кожного разу справу повертала так, що рідні померлих у суд і до прокурора не звертались. Воно й зрозуміло: хірургічне відділення – лише частина лікарняного “мундиру”, зате яка! І Лядова, захищаючи його зовнішню чистоту, виявляла у цьому не просто вміння, а зразки мистецтва.
Все це блискавкою промайнуло в голові Федора Федоровича. І він прийняв нове рішення: “Назад! Від неї можна чекати чого завгодно. Позбавить завідування, переведе на “голу” ставку. Та мало що... Юридичний термін, здається, не випадково вжила. Адже їй нічого не варто передати декілька історій померлих в прокуратуру. Там у неї, здається, подружка в чині. Ото перспектива! Замість спокійної старості, пенсії та вудочок – казенні харчі. Ні, негайно – назад! Іванову, звичайно, шкода, та покартати, “повиховувати” доведеться... ”.
Федір Федорович вклав скаргу в конверт, повернув її Лядовій і несподівано для всіх закричав:
– Та хто ви така, Іванова!? Щоб ось так, прямо міністру! Всю лікарню ославили. Ганну Іванівну, найдобрішої душі людину, нізащо огудили! Не знаю, не знаю... Захищати вас я не збираюсь Заварили кашу, то самі її й хлебчіть...
Довго ще метав він громи й блискавиці в одну і наспівував дифірамби в іншу сторону. А в цей час до своєї звинувачувальної промови готувалась голова місцевкому. Густі короткі брови на квадратному обличчі говорили про її прямолінійність, безсердеч-ність та нестримний характер. Ще вчора, знайомлячись зі скаргою, вона розмірковувала приміром так: “Нічого гріха таїти, лікування медиків у нас йде за правилом: порятунок потопаючого – справа рук самого потопаючого. Отже, не напиши скаргу Іванова, це обов'язково зробив би хтось інший. Турбуємося ж більше за справні показники... ”.
Але сьогодні, побачивши розгнівану Ганну Іванівну і почувши завідуючого хірургією, вона почала розмірковувати інакше. “Ця медсестра дивиться далі власного носа. Десь вона, звичайно, права. Та не той, не той це випадок. Батогом обуха не переб’єш. А який Федір Федорович! Он як вивернувся! На скоку перебудувався. А ця, Іванова – приречена. Адже Лядова такого нікому не прощає... ” Вона раптом, без дозволу головлікаря, піднялась і зупинила Федора Федоровича:
– Послухайте, товариші дорогії! Та звідки ж вона звалилась, як затесалась у наш здоровий колектив? У сім’ї, як відомо, не без виродка. Та щоб ось так!.. Після цього вона, мабуть, збирається у нас і далі працювати?..
У грубому, майже чоловічому голосі голови місцевкому, що якнайкраще пасував її зовнішності, звучали неприховані ворожість і презирство.
– Ні, любонько моя, ні! Ми не допустимо, щоб паршива вівця все стадо псувала. Ми вас, як наклепницю... Ми вам статейку в трудову, з якою потім краще у в’язницю чи в психлікарню. Не медсестрою, звичайно...
Івановій не давали й рота відкрити. Отак і стояла мовчки біля дверей, приголомшена, заціпеніла, все ще не вірячи, що все, що тут відбувається, не сон у “приреченці”, а жорстока дійсність.
– Послухайте, ви, так звана медсестра, – не вгамовувалась голова місцевкому, – тільки відверто; подейкують, що ви, як би це сказати, серед хворих милих дружків собі заводите. Воно, звичайно, зрозуміло, з такою зовнішністю... Гаразд, можете не відповідати, диму без вогню не буває. Але хто, скажіть, потерпить, щоб вимазана з голови до п’ят людина паскудила порядних людей?!.
Від усього тут почутого Ліду Олексіївну нудило, мов від тухлого яйця. “Ото загнула! – подумала вона про голову місцев-кому. – Бруду злякалась. Та справжнє золото і в грязюці сяє. Хай Лядова, це зрозуміло, а ця, “слуга трудящих”? Катю, звичайно, жаль, та як їй допоможеш, коли не дозволяють рота відкрити?.. ”.
На якусь мить голова місцевкому змовкла, і Лядова владним
голосом запитала;
– Ну, то що, все? Що ви пропонуєте?
– А от що, – голова місцевкому загинала пальці лівої руки, –диплома позбавити – раз, по статті в шию – два. Ваш наказ, Ганно Іванівно, місцевком підтримає. Смітний бур’ян з поля геть!..
– Стоп, стоп, громадяни! – застережливо піднесла руку Лядова. Для чого такий поспіх? Не будемо жорстокими. Молодь – то наше майбутнє, і не гнати, а виховувати треба. Для початку ось переведемо Іванову в санітарочки. Звичайно, тимчасово, у зв’язку з... виробничою необхідністю. Не завадило б і в двірники, але там у мене нема вакансій. Воно, знаєте, не місце красить людину, а людина – місце. Вірно, Іванова? Місяць-другий туалетні подраєте, дивишся – уму-розуму й прибавиться. А ви, Федоре Федоровичу, займіться грунтовно кадрами. Воно, знаєте, попередити завжди легше.
Голос Лядової доносився ніби з глибокого колодязя. Молоточ-ки-підголоски вбивали у тім’я довгі цвяхи, все двоїлось, губило обриси. “Чи це не сон? Такий довгий і такий жахливий? ” – вкотре запитувала себе Катя, Та кожне нове слово безжально хльостало по затуманеній образою свідомості.
– А ви, Іванова, ось що, – звідкись здаля донісся голос Лядової, – вас, здається, консультував психоневролог? Що ж, це дуже до речі. Ось вам папір і, як тоді; “Шановний товаришу Міністр... ” А далі приблизно так: “Я, така й така, психопатією страждаю з дитинства. Скаргу вам у нетверезому стані надряпала, по пустяшній справі від роботи відірвала. Вилікували, працюю. Оточена турботою і увагою... ” Ну і до кінця, у тому ж стилі. Не мені ж вас учити, писати ви – майстриня. Та ось іще, “журналістко”; не хотілося б вас ставити на облік у психіатра. Все таки чомусь вас шкода..
Тут вона пригадала останнього листа від своєї молодшенької, що працювала на Півночі вчителькою, її численні скарги на грубість і бездушність тамтешнього директора школи і повторила:
– Так, чомусь шкода, тож пропоную кращий вихід. З лікарні вас виписано ще вчора, з цієї хвилини, запам’ятайте, ви – цілком здорова людина...
Опустивши низько голову й потупивши очі, всі сором’язливо мовчали. А Каті знову здалося, що то лише жахливий, як там, у “приреченці”, сон. І варто тільки напружити волю, вщипнути себе – і ці мерзотні видіння зникнуть...
Останнє слово
– Ви що, Іванова, язика проковтнули? Писати, запитую, тут будете?
– Зараз, зараз... Заждіть хвилинку. Зараз я відповім...
Нерівними, повільними кроками вона підійшла до столу й пильно подивилась своїй мучительці в очі. У своєму кабінеті Лядова не пам’ятала такого прямого, повного образи і презирства погляду. “Он воно що! – хмарами сарани носились у голові невтішні, що народились і визріли в цьому кабінеті, думки. – За що спонукає платити честю і совістю? Як павук, обплутала людей невидимим павутинням жаху. Повірила у свою безкарність. Що ж відповісти їй, і тим, що мимохіть втоптали мене у грязюку?.. ”
Перед очима все пливло, кружляло, туманилось. Щоб не впасти, вона міцно вчепилась за край столу й заговорила тихим, що бринів від хвилювання, голосом:
– Ой, люди, люди! Чи, ж не ви вчили мене милосердю і справедливості?! Чи ж не ви, Ганно Іванівно? Ні, ні! Ви, звичайно, по-своєму милосердні. Та не від серця, від розуму ваше милосердя. Від холодного й хитрого розуму. Тому й не справжнє, від того й жорстоке... Вважаєте себе доброю, а вас всі бояться. Чому? Адже доброти...
– Досить, Іванова! – з усієї сили гримнула по столу Лядова. – Зараз же замовкніть!
– Ні, мовчати не буду. Про це б не міністру, а всьому світу розповісти. Можливо люди добрішими б стали. А міністру – самі... Лікували, мовляв... Цілком здорова...
“...Але звідки тут отой знайомий задушливий сморід? І оте ла-поруке страховисько? ” – встигла ще подумати Катя. Гаряча, туга хвиля з неймовірною силою вдарила в голову. Перед очима спалахнуло величезне коло, підлога під ногами захиталась. І на тій крутій хвилі Катя кудись попливла. Втрачаючи свідомість, вона відчайдушно хапалась руками за стіл, за крісло, за білий халат Степанової, аж поки не звалилась біля її ніг на широку килимову доріжку...
Живі квіти під снігом
Вона померла не відразу. Добрих дві години чаклували над нею анестезіологи. Потім залишились формальності. На розтині нібито виявили розрив мозкової артерії, і, якщо вірити довідці, підписаній головлікарем, смерть наступила від крововиливу в мозок.
Ховали Катю з усіма почестями. Попрощатись з покійною зібралось багато молодих і людей похилого віку. Біля могилки, окрім рідних і близьких, стояли, схиливши голови, Лядова, Степа-нова і Федір Федорович. Коротку, але зворушливу прощальну промову виголосила голова місцевкому.
Немов намагаючись заглушити красиві слова, у голих віттях дерев печально стугонів холодний вітер. Він рвав ті слова у клоччя й відносив у безконечну холодну імлу. Потім знову скорботно кружляв над свіжим, вкритим вінками горбком, засипаючи першим снігом траурні стрічки й кошики живих квітів...