Оксана

ОКСАНА
повість

Моїй матері з любов’ю і вдячністю.

“Я низько вклоняюсь могилі своєї неньки Оксани  Григорівни  Репешко, - пухом  їй  земля і вічна пам’ять! Це вона десятки разів виривала мене з лабед смерті. Це вона, жертвуючи власним благополуч-чям, виводила мене в люди.  Це вона  навчила мене любити свою малу батьківщину...
...Ненька й понині, коли її світла душа  витає  вже  поміж зірками,  лишається для мене живою людиною,  з якою я і раджусь, і веселюсь, і печалюсь...”

                Анатолій Грес  “Фрески пам’яті”

1.   В е с н а  т у р б о т,   в е с н а   н а д і й

Вздовж спокійної рівнинної річки, що петляє поміж полями, левадами та городами з одного боку і скелястими схилами – з іншого, розсипалось село Седнівка. З пологих берегів Інгулу у світ вдивляються приземкуваті, перекособочені хати-мазанки. А подекуди, поруч зі згарищами, ні-ні та й вигорбиться поросла бур’янами землянка. У перші повоєнні роки таких поруйнованих і спустошених сіл на таврійських просторах, як морського піску на узбережжі. Схожа з ними своїми згарищами-розвалищами та зубожінням і Седнівка.
У віддаленому кутку села, на пригорку, звідки добре проглядаються і сільські вулиці, й далекі поля та вибалки, вросла в землю, похилилась, неначе підранений птах, хата колгоспниці Оксани – жінки ще молодої, енергійної, але вкрай виснаженої постійним недоїданням та важкими колгоспними роботами. Отут, у Седнівці, де вікували її діди-прадіди, вона вперше побачила весняне небо і відчула красу рідної землі. Тут її батьківщина.
Зовнішністю Оксана – викапана мати: непоказна, невисокого зросту, сухорлява,  струнка і жвава жіночка. На скромному, засмаглому від вітрів і сонць обличчі, ніжністю і тугою світяться невеликі, світлосині очі. Голова вкрита білою, по-вдовиному пов’язаною хусткою. Під нею ховається довга темнорусява коса. Вилита бабця Еля в молодості. А от характером вона – геть-чисто в батька: нестримна, запальна і така ж довірливо щира та необе-режно відверта. А головне – до роботи прямо невситима. Бува, вже з ніг валиться, а без діла й хвильки не побуде. Її мозолисті, не по-жіночому жилаві руки навіть уві сні сіпаються, все ніби поспішають покінчити з якоюсь терміновою роботою. Часто ні світ, ні зоря, а Оксана то на городі, то в палісаднику з сапкою порядкує, своїми сумними очима вбирає кольори улюблених квітів. Всотує ту красу душею, щоб довгими зимовими вечорами перенести її на полотно. А тими рушничками прикрасити ікону Божої Матері на покуті, рамки з світлинами, застлати корзинку з паскою на Великдень. Вона любить поратись у дворі і біля хати. Щоправда, остання завдає жінці чимало клопоту, бо то не хата, а одна назва: стара, вікнами вросла в землю. Попрілий солом’яний дах увігнувся, подекуди дірами та ребрами струхлявілих кроков світиться. Аж проситься перекрити, та нічим. Та й стіни туди-сюди повипинались, на одній глині тримаються. Зима надворі чи літо, а як загримить чи нахмариться, у Оксани весь посуд напоготові, бо зі стелі не те, що капає – струмочками дзюркотить. І тоді, як з дірявого човна – тільки встигай вичерпувати.
Одначе, хата хатою. В Седнівці таких після війни вистачає. Хто як може, так свою й ремонтує. А от сусідів не причепуриш і не підсолодиш. Не даремно ж у народі кажуть: “Не купуй хату, а купуй сусідів”. Якраз на них одинокій жінці й не поталанило. Немилосердні і злостиві, заздрісні і гіркі, як полин, трапились їй сусіди. Це про таких часом кажуть: “...не так тії вороженьки, як добрії люди...” І розповісти про цих “добрих” людей випаде ще не одна нагода. Та про них - мова пізніше, бо у ту важку пору Оксані було не до сусідів.
Весна сорок шостого – перша мирна весна після великої Перемоги, видалась дружньою і обнадійливою. Рано зійшли сніги, повіяли теплі південні вітри. У палісаднику повистрілювали півники, зійшли мальви і півонії. Згодом у дворі, неначе молочною піною, взялися цвітом молоді вишеньки. Поміж ними побілена і причепурена до свят хата ніби молодшала і всміхалася своїй господині. У вікна до Оксани зазирнула довгожданна весна. То була весна звичайних селянських турбот і великих надій. Сільчани сподівались на майбутній врожай, обсіювались і обсаджувались, хто чим міг. Часом останню зернину чи картоплину не в чугунчик, а в землю кидали.
У травні випадали рясні дощі, часто гриміли грози. Знаючі люди хрестились і задоволено казали: “Грім гримить – буде хліб родить”. На городах густим цвітом біліли картоплі. Ніжному сонцю всміхались соняхи. Перешіптувались з вітром жита і кукурудзи. Рано заколосились хліба. До врожаю, здавалось, було рукою подати. За своїм невеличким городом, що біля хати, Оксана дивилась, як за малим дитям, бо теж покладала на нього чималі надії. А тому кожен кущик, кожну рослинку як не вдосвіта, до роботи, то при місяці обполювала. Дивлячись на сусідів, спробувала навіть обзавестись власним хазяйством. Назбирає, бувало, від п’ятірки курей яєць – і на базар з ними, на базар. Все-таки копійчина. Миколці до школи штанці і черевики потрібні, та й собі на зиму не завадило б якусь одежину придбати. І, як справжня хазяйка, навіть кота і собаку завела. Погустішав Оксанин двір, повеселішав, і вона раділа тим скупим здобутком, як дитя іграшці.  “Щось вродить на городі, а щось – в полі. І тоді дадуть якусь  дещицю  на трудодень. А там кізонька підросте, – своє молоко матимемо.  Якось вже перезимуємо”, – тішила себе надіями Оксана.
Та не так сталось, як гадалось. Наприкінці травня взялась нестерпима спека. З неба – ані тої краплиноньки. Тільки розжарене до біла сонце. Та неугавний гарячий вітер і вдень, і вночі. Ще донедавна зелена городина гинула на очах. Картопля, що ледь встигла набрати зав’язь, зів’яла, побуріла. Молочні зернята пшениці та ячменю висихали на корені. Такі посушливі весни на таврійських просторах – не новина. А от подібної посухи, як того літа, мало хто пам’ятав. І то була не просто посуха. То був перший, відчутний подих немилосердного, добре знайомого голоду.
Та коли б то тільки неврожай. Не даремно ж кажуть, що одна біда не ходить. На голови седнівчан звалилось ще одне, не менш підступне і жорстоке лихо. Колгоспові, щоб розрахуватись з державою, довелось віддати все до зернини. Здали навіть зерно, яким збирались засівати поля наступної весни. А вже про те, щоб розрахуватись з колгоспниками, не могло бути й мови. Після Покрови приїхали уповноважені з району, скликали колгоспні збори і запропонували селянам віддати свій річний заробіток державі. “Добровільно”, “у позику за облігації”, “на відбудову”. Оксані показали місце у відомості, де треба було поставити підпис. Мовляв, усе зароблене одержала сповна. Як не гірко й прикро було ставити той підпис, та вона його поставила, бо ж добре пам’ятала про страждання батьків, коли вперто відмовлялись вступати до колгоспу. Надто дорого заплатили вони за ту відмову.
Насторожувала Оксану і втеча своїх односельців з колгоспного “раю”. Втікали у міста, хто – сім’ями, хто – поодинці. У Оксани теж були родичі і в залізорудному Кривому Розі, і в портовому Миколаєві. А в “хлібному” Кіровограді в партійно-радянських органах працював навіть двоюрідний брат Олексій. Але про втечу вона і думки не припускала. Бо коли б хтось з родичів і погодився надати бідолашній прихист, згодом їй все одно довелося б повернути до “рідного” колгоспу. Адже система радянського кріпацтва все заздалегідь передбачила: видавати селянам паспорти було заборонено, а в місті без них не прижитись.
І їй залишалось єдине: щоб вижити – пристосовуватись до всього, що підносило саме життя. Іншого виходу у неї не було, хоч і гинули кращі надії.
Останню надію на виживання вбивали податки. Їх збирали поквартально. Та вже після жовтневих свят настирливо взялись за тих, у кого платити було нічим. Не забули й про Оксану. Комісії з правлінців та активістів навідувались до неї і вдень, і вночі, зазирали у кожну шпаринку. Перемірювали, переважували, перераховували та описували все, що попадало на очі. Спочатку до зернини вимели з горища кукурудзу. Наступного дня з погрібця забрали картоплю. Потім черга дійшла до курей. Останньою з двору вивели кізоньку. Замість сподівань якось перекалатати довгу голодну зиму, в Оксаниній душі все частіше оживали важкі спогади про не такий вже й далекий тридцять третій рік. Вони були такими гіркими, такими тривожними і відчутними, що не давали спокою ні вдень, ні вночі, переслідували її на кожному кроці і поступово переростали у страх і відчай. Час від часу спливали перед очима жахливі видіння. Ось з дворів виносять померлих від голоду, кидають їх на воза і тягнуть у спільну, за колгоспним садом, могилу. З їхнього двору теж забрали, – молодшого братика і сестричку. Пригадуються попухлі ноги матері і сухі, зчорнілі руки батька, розвалена активістами піч і ось така, як тепер у неї, порожня і холодна хата. Надворі лютує мороз і хурделить так, що світу білого не видно. Хату замело до самої стріхи, в сіни снігу насипало. В хаті – гнітючий напівморок. З темних, вкритих памороззю кутків виповзає колючий холод, а разом з ним – щось жахливе, грізне і непоправне.
Оксана відчула, як пекельне подружжя голоду і смерті налаштовувалось збирати свій ненаситний врожай, а тому готувалась до найгіршого. Після Різдва відчаю у її душі прибувало з кожним днем, і вона все частіше перебирала те, що вдалось приховати від податкових облав і наскоків. Перемацала відро дрібної, що відкладала на посадку, картоплі. Дістала з запічка торбинку з кукурудзою і переміряла її гранчаками. Півкруга макухи сховала за комин як недоторканий запас. Підрахунки, якщо навіть відмовитись від обідів, були невтішними. Може, вдасться до весни дотягнути, а там...один бог знає. Жевріла, правда, примарна надія на колгоспне картоплище. Як розмерзнеться, можна буде дістати з багна якусь картоплину чи пошукати побіля скирд мишачі зерносховища. Та то, як поталанить. А поки що вкотре все переміряла, вкотре розмірковувала, як то вижити. Вона добре знала, якими страхітливими видадуться голодні весняні дні, коли кожна крихта буде не на вагу золота, а ціною в її і Миколкине життя.


2.  “ . . . д н е м   к р а с н а,   а   н а   х л і б   п і с н а “.

“Хліб наш щоденний
Дай нам сьогодні...”
                З молитви.

Давно відтріщали немилосердні водохресні морози. Одспівали диких пісень лютневі заметілі. Віддзвенів ніжною мелодією нетривалий березневий капіж. Настав ранній квітень сорок сьомого. Запахло зораними ланами, молодими травами, лякливими вранішніми туманами. З видимим нетерпінням земля чекала тієї довгожданої днини, коли прийме в свої обійми перші хлібні зернята. Прийме цей дарунок з натруджених людських рук і плекатиме його, як мати улюблене дитя. І розродиться потім щедрим та багатим врожаєм. Щоправда, все те – згодом. І до того часу, до врожаю, ще треба якось дожити. Адже не даремно кажуть: “Весна днем красна, а на хліб пісна”. А седнівчани, радіючи теплим весняним дням, втішали себе сподіваннями: “Холодного Юрія пережили, дав би бог і голодного пережити”.
Оксана дістає останній десяток картоплин. Якийсь горох, а не картопля, та й та закінчується. Вона обережно миє кожну картоплину окремо і поглядає на Миколку.
– Оце і все, синку. Зовсім усе, – вона зітхає і винувато опуска очі. На виснаженому обличчі матері проступає вираз суму  і тривоги. – Сьогодні ще якось повечеряємо. А завтра, – Оксана тричі хреститься, – завтра... як бог пошле. – Потрісканими, пересохлими, обкиданими виразками губами вона ледь чутно шепоче: “...Хліб наш щоденний...”
– “...дай нам сьогодні...” – підхоплює молитву Миколка і теж хреститься.
– Бог нам, мамо, допоможе, – закінчивши молитись, каже він заспокійливо.
–   Не плачте, мамо. Не помремо.
Хлопчина задумливо вдивляється у молодий місяць, що човником виплив з рожево-синіх хмаринок, а далі розсудливо так, по-дорослому каже:
– А таки придумав!  Придумав,  ма!  Завтра – неділя,  школи  немає.  То  я зраночку на балку піду. Оту, що за глинищем. Только Мирон пропатякався. Каже, там вже ховрашки прокинулись. Талої води по балці скільки завгодно, буде чим виливати. От тільки б свіжу нірку знайти. Брешуть свистунці, вилізуть. Кому ж охота у власній хатці топитися. Не плачте, ма, будемо з м’ясом. Только казав, ховрашине м’ясо, як добре засмажити, то воно навіть смачніше за крільчатину.
– Добре, синку! Ой, як добре придумав! З самого раночку і йди.  Не дожидайся, доки тебе хтось випередить.
– Вони ж нічого поганого не їдять. Правда, ма? – щебетав далі Миколка.
– Ячмінь,  пшеничку на зиму собі ще до жнив носять.  А тепер у них всі запаси  вийшли. Свистунці, як і ми, голодні до смерті і вилазять травичку пощипати. А ми їх тут – цап-царап! Правда, ма?
– А шкірки заготівельнику здамо, – розмріялась і Оксана. –  Все ж якась копійчина буде. Тобі на сорочечку квітчастого ситцю наберемо. То ти, синку, вже не полінуйся. Бо мені завтра увесь день за сівалкою ходити. Отам, за городами сіятимуть.
– А ви б,  мамо,  того...  Хоч зернят там пожували.  Бо раптом ховрашки ще сплять і нічим буде повечеряти. Я Толька знаю, для нього збрехати, що...
– Ні,  дитино. Зернят – не можна.  Кажуть,  посівмат  отрутами оброблений. Нібито від шкідників. Може й брехня, а все ж боязко.
– А  ви,  ма, – не  вгавав Миколка, – водичкою його з баклаж-ки.  Промиєте  і  можна.  У вас он... ноги... Баба Марфа казала, як ноги пухнуть, то й померти не довго. Ви ж мене одного не залишите? Правда, мамочко? Пра?..
Він почав підшморгувати носом і тихо схлипувати. Потім присунувся до матері, пригорнувся до її грудей, вхопився рученятами за її шию, неначе боявся залишитись назавжди самотнім. Губи продовжували шепотіти якісь лагідні і водночас не по-дитячому пекучі слова.
– Та що ти, дитинко?  Що це ти, Миколко?! Ти ж у мене – мужчина, – намагалась заспокоїти його Оксана. А голос бринів і радістю, і тривогою. – Та нехай там що! Нехай з неба громовиці чи камені,  а я,  я тебе,  любесенький... самого... ніколи не залишу. Чуєш, синку, ніколи!
Стареньким фартушком вона витерла вологі очі і заспокійливо тихо всміхнулась.
Надворі зробилось зоряно. Місяць помітно понижчав, а невдовзі й зовсім сховався за безформним сірим обрієм. Поступово стихав сварливий лемент біля колодязя і собачий гавкіт на хуторі. Село все глибше занурювалось у короткий і важкий весняний сон.  А Оксана з Миколкою все гомоніли та гомоніли біля вже давно згаслої кабиці. Вони навпомацки вмокали солодкаво-нудотні картоплини у сіль і, вимушено прицмокуючи, поволі їх пережовували. Їжа віддавала металевим присмаком мідної гільзи, в якій її варили, та все ж  втамовувала болюче відчуття голоду.
Повечеряли. А незабаром втома і міцний сон перенесли їх в інший, більш лагідний і привітний, але, на жаль, нетривалий і примарний світ.
День, що настав після тієї короткої ночі, нічого особливого в їх життя не приніс. Хіба що на якийсь крок наблизив до заповітного врожаю. Зовсім іншим видався для Оксани вечір.
Починало сутеніти. По вибалках стелились легенькі туманці. Село переповнював звичайний вечірній гамір. Отам, внизу по вулиці, хтось напуває біля колодязя худобу. У сусідському дворі баба Марфа блудливу курку у хлівець заганяє.  Десь далеко за селом лунає сумна пісня, – дівчата з роботи повертаються. А неподалік, прямо за околицею, жалібно поскрипують немащені колеса старенького воза. Надворі тепло і затишно, і Миколка, закутавшись у латану-перелатану свитину, примостився на причілковій призьбі. Його хилить в сон, та він примушує себе ловити кожен шерхіт, кожен віддалений звук. Він чекає маму, – зморену, голодну, можливо, навіть, роздратовану, але найближчу, найріднішу йому людину. І вже крізь сон хлопчина вловлює оте поскрипування коліс і нетерпляче іржання втомлених конячат.  Миколка викочується зі свого кубельця, і уважно прислуховуєть-ся. Під сусідською хатою, у діда Короля, перемовляються.  Хтось покахикує і попихкує самокруткою.  А віз вже за самісіньким городом, торохкотить все гучніше, все веселіше.  Порівнявшись з невеличким сарайцем на провулку, коні зупиняються.
– Миколко!  Де ти?  Чуєш?  Йди-но сюди, синку!
“Хе! – всміхається до себе хлопчина. – Напевне мама подумала, що він – у хаті.  Спить.  А він тут, поруч.  Він так її чекав.”
–   Осьдечки я! Біжу, ма! – радісно кричить він у відповідь і біжить до сарайця.
– Візьми відро, синку. Десь там у хаті... Сховаєш.
– А ви, ма?  Може б попоїли? Я супчику... кропив’яного... З рибкою зварив. Я, ма, біля мосту двох окунців піймав. А ховрашків... не знайшов.
– Ну й молодець, Миколко! Яка у мене золота дитина! Я й справді голодна, ледь на ногах тримаюсь.  Та ти вже підожди трішки. Ось, тільки коней відведу і будемо вечеряти.  Я – швиденько, синку.  Я – швиденько...
Цвйохнув батіг, заспівали своєї пісні колеса.  Вискочивши з провулку, віз з гуркотом покотився вниз.
Літній табір для коней і волів знаходився за селом, у вибалку біля криниці. Туди й привела Оксана зморених конячат і взялась хутенько розпрягати.
– Ти... той, – пришкутильгав,  покахикуючи,  дід Тиміш, – облиш,  дочко.  Я помаленьку сам.  А ти чвалай додому.
Додому Оксані хотілося не чвалати, а летіти.  Та їй здавалось, що вона не йде, а повзе по цій наїзженій гладенькій дорозі.  Надто важко дихалось. І серце – підскакувало, як підранений заєць.  А ноги, такі важкі, такі неслухняні.  “Бач, як їх рознесло!  Йти зовсім відмовляються. Напевне, від перевтоми.  Та нічого, нічого, –втішала себе Оксана, – тепер не помрем.  І травичка он піднялась.  І ховрашки прокинулись. Та й річка ракушками і рибкою допоможе.  Не помрем!  Виживемо.  І Миколка мій виросте.  Він не лінивий і розумненький.  Душа у нього жаліслива.  І внуків мені подарує, і старість  мою догляне. Тож нічого на долю нарікать.  Гріх.  Адже доля, як казали мама, – від Бога...”
Доки допхалась, в хатах то сям, то там засвітились вікна.  “Напевне, Миколка мене не діждався і давно спить.  А хто ж тоді ото у нас на причілку бубонить?  Якась тяганина на призьбі.  Не інакше, як хтось схлипує.  Часом, не Миколка?..”
У душу, як з глибокої ями, війнуло холодком і підсвідомим страхом.  Підійшла ближче і обімліла: під хатою сиділи обидва сусіди – старий Король і бригадир Костя. А поміж ними, затиснутий з обох сторін, заплаканий, з відром біля ніг, Миколка.
– Добрий вечір, – привіталась тихим, тремтячим голосом. – Що тут?  Чого ти, синку? Хто тебе?..
– Що ж це ти,  Аксютко,  – з докором у голосі перебив її  Король, – колгосп обкрадаєш?  Рішила, знацця, зловмисно державі шкодить?
–  Яке обкрадання?  Що ви, Іване Степановичу, верзете? Та ще – зловмисне...
– А я тобі обіцяв? Я казав, що ти мене ще пригадаєш? – злорадно  всміхаючись, приєднався до Короля бригадир. – Ото, дорогенька, не треба було отам, у посадці комизицця.  А то... всі жінки, як жінки, а вона... Корчить із себе непорочну. От тобі й непорочна! Чи може свого байстрюка незайманкою привела?  Та я твого ляпаса на все життя, я його до гроба пам’ятатиму.  Тепер і поквитаємось... Ги-ги-ги...
– Брешеш, бицюро колгоспний! Як паршивий собака,  брешеш!  Є у моєї дитини батько!  Чуєш – є!  Тільки він по чужих жінках не бігає, вдів по посадках, як  ти, не щупає!  Він... Він...
Та й змовкла, на півслові зціпила зуби.  Не розказувати ж цим нелюдам, що її Петро гострого язика мав і на нетверезу голову умудрився щось не те про владу бовкнути.  От і кайлує вугіллячко за якимсь Холодним колом.  Таке одкровення їм було б на втіху.
– Ну, що? Вмовкла, незайманко? То ж бо й воно! – зловтішно хіхікав Костя.
– Мамо!  Мамочко! – сіпнувся, було, з живих лещат Миколка. – Я не винен. Це вони... Відро рябий, коло порогу вихопив, як я двері відчиняв...
– Відпустіть дитину, звірі! – крикнула Оксана.
– Забрав відро, а тоді ще й діда Івана покликав.  Я хотів... – сіпався з лещат Миколка.
– Воно,  звичайно:  голод – не свій брат, –  відпускаючи   хлопчину,  ніби  із співчуттям промовив Король. – Та от що я тобі скажу, Аксютко. Як пригадаю, що твій пес нашого півня і кращого кроля пошматував, мною аж сіпає. Або згадай, як ти мого Борьку... На все ж село зганьбила.  А за що?  За якийсь там метр городу?  Може він помилково межі не помітив.  А ти... Так шо... обідливо, чуєш.  Зразу... На все село... От і виходить, що Костя полностію правий.  І пора тебе, Аксютко, провчить.  В такіх случаях  положено акта составлять.  Бери, знацця, відро та й гайда з нами.  У сільсовєт...
- Дядьку Іване!  Що ж ви таке говорите?! – в голосі Оксани вчувався  і гнів, і розпач, і страх. – Ну, розірвав!  Так вони ж, зарази, півгороду у мене викосили.  А коли б ото вам?  Та й яке там у відрі зерно?  Придивіться краще, там більше землі.  В ріллю розсипалось, от і згребла. В сіялку ж не можна – сошники заб’є.  Не навмисне я, чуєте?  Простіть, Степановичу... Ми ж, як-не-як, сусіди...
І зайшлась тихим  плачем, притискуючи до себе переляканого Миколку.
Так, корінний седнівчанин Іван Король був її сусідом, бо межував з Оксаною і двором, і городом.  Його дружина, баба Марфа, як тепло і сонячно, виповзала у двір.  Пошвендяє туди-сюди, нагодує курей, повисить трохи на хвіртці та й знову у хату.  А Іван Степанович ще парубок моторний.  Як не біля крамниці чи колодязя, то біля млина або на вигоні чоловічі зборища очолює.  А як у старшенької, Фросі, почав розпухати живіт, Король, для годиться, побурчав, покаркав на стару Марфу, мовляв, не догледіла, та зрештою погодився на приймака.  Тим паче, що зятем  мав стати не якийсь там конюх чи пастух, а сам Захарько, хоч і бідний, зате – парторг і права рука голови сільради.  Від такого зятя хіба що дурень відмовиться.  Та й сам Король ще з часів розкуркулювання ходив у активістах.  А вже як з поміччю зятя-приймака пропхався у правління, то таким цабе став, що й не сказати.  Він, щоправда, і до того не кожному на добридень відповідав і не зупинявся будь-з-ким словом перемовитись, а як Фрося онуком розродилась і Захарько до них перебрався, Іван Степанович відчув себе справжнім у селі королем.  І доля якоїсь одиначки, нехай навіть сусідки, цікавила його не більше, аніж торішня трава при дорозі.  Завжди, коли у Короля щось просили або звертались за допомогою, він почував себе на сьомому небі.  А тут ще одна беззахисна мало не на колінах перед ним повзає.  От тільки шкода, що окрім Кості ніхто з односельчан цього не бачить.  “ Як шкода “, – подумав він зітхнувши.  А далі – до Оксани:
– Сусіди, кажеш?  Воно, канєшно...  Тільки обідливо...
– Ха-ха!  Су-сі-ди! – затрясся від сміху Костя. – І вкрала вона не навмисне! А по пиці, по пиці мені, отам у посадці... теж не навмисне?!  Я, я покажу тобі... колгоспного бугая!
Вигляд у рябого був загрозливо-жахливий.  Брудно лаючись, він розмахував кулаками, хрипів, заїкався від гніву і, здавалося, у цю мить, якби міг, з’їв би свою сусідку, не посоливши.
– Т-ти, Степановичу, як собі знаєш!  А я, й-я цій гадині не прощу!  Чуєш, ні за що! – закричав він Оксані у самісіньке вухо. – Т-ти у мене ще в тюрмі вошей погодуєш!
Потім ухопив перелякану жінку за руку і поволік з двору на вулицю.
Рябий теж був Оксаниним сусідом, тільки дещо випадковим.  Цей непоказний кривоногий чоловік з густо подзьобаним віспою обличчям  і безбарвними, як у риби, очима, що так і нишпорили по молодичках, раніше мешкав на другому кінці села і вже там мав славу небаченого нахаби і волоцюги. Деякий час рябий працював об’їздчиком і, чи треба, чи ні – зазирав жіночкам у пазухи.  Нібито шукав крадене зерно.  І біда чекала ту молодичку, коли й справді щось, окрім грудей, там знаходив.  Та то були тільки квіточки, бо невдовзі Костю призначили бригадиром, і відтоді баболюбські схильності кривоногого розквітли таким чортополохом, що й уявити важко. Найбільше діставалось сільським вдовам.  За ту підлу вдачу Костю прозвали колгоспним бугаєм.  А він цим не тільки гордився, а й мстив непоступливим як тільки міг.  Після війни чоловіки й справді були, як казав голова колгоспу, “ у діфіціті “.  Та все ж не кожна порядна жінка погоджувалась бодай на часинку стати власністю рябого.  А от Мілька, Оксанина сусідка, не лише погодилась, а й поставила волоцюзі свою умову: “ Або я – і тільки, або ж – без мене.  Он, - тицяла йому пальцем, - і Нінка, і Оксана, і Катря. Усі без чоловіків.  До того ж молодші і вродливіші...”  Та Костя вже прилип до Меланії, як шевська смола до чобота і, полишивши свою законну дружину з донечкою, пішов у прийми.  Але спідничником так і зостався, бо горбатого, як кажуть, могила виправить.  І не раз, бувало, і при Мільці, і при людях кидав похітливий погляд то на Нінку, то на колгоспну кріпачку Оксану.  От тільки сварливої і хитрої Катрі, яку в селі недаремно прозвали Солохою, Костя уникав.  Здавалося б, чим не ласий шматочок для слабкого щодо “адамових реберець” волоцюги?  Але так вже влаштована людина – шукає не собі подібних, а того, чого самій не вистачає.  Чи не тому, перехиливши в чоловічій компанії зайву чарчину, бригадир пихато похвалявся: “ І куди вона, ота Аксютка, подінеться?  Сама за мною як милесенька бігатиме.  На колінах приповзе...”
І слів на вітер дарма не кидав.  А робив усе можливе, усе припустиме і неприпустиме, аби й справді поставити Оксану у повну від себе залежність.


  IV.    Н а    ж и т т і,   я к    н а    д о в г і й    н и в і
“ Кажуть, життя – поле,
Що не розорати.
Не минути  долі,
Біди не приспати.”

Сільська рада, – у Седнівці  казали “ сільсовєт “ ( прийшли з сільсовєта, поскаржусь у сільсовєт, викликали у сільсовєт), –знаходилась у самому центрі села. Тут седнівчани “розпи-сувались“, реєстрували смерті і народження, вирішували побутові суперечки тощо. Саме сюди й тягнув Оксану колгоспний бригадир для складання акту.  Сюди її частенько викликали за несплату податків, тому одна згадка про сільраду викликала у жінки найнеприємніші почуття.  І першим з них  був страх.
Під час окупації сільраду перейменували на сільуправу і замість голови тут хазяйнував староста.  Разом з такими як і сам німецькими прихвостнями тут він і карав, і милував.  А ще –пиячив у свята і у будні.  Для покарань навіть окрему кімнату відвів: з ослоном, вірьовками, шомполами і щільно позаві-шуваними вікнами...
Нелегкі думи, що навівала сільрада на Оксану, змусили її пригадати трагедію, яка сталась у Седнівці влітку сорок третього.  Обмолот хлібів завершувався.  Залишалось впоратись  з останнім стогом, що жовтів за селом навпроти Одарчиного городу.  Того дня Оксана подавала у барабан снопи, а біля старенького, бувалого у бувальцях комбайна возився єдиний на все село механізатор – Захарьків брат Дмитро.  Воювать хлопця не взяли, – щось там лікарям не сподобалось.  А от зовні він був парубком хоч куди: високий, статний, веселолиций.  А головне – щирої і лагідної вдачі.  Втомиться, бувало, хтось з жінок біля барабана, а Дмитро тут як тут: “ Давайте, тітонько Оксано, я вам допоможу.”  І жбурлятиме снопи, доки сам не звалиться.  Сільські красуні кидали на Дмитра потаємно-сором’язливі погляди, а підлітки, яких комбайнер навчав машинерній справі, за ним душі не йняли.  Щасливішої людини у Седнівці, здавалося, й не було.  Але те, що сталось з Дмитром того літа і що лишилось в Оксаниній пам’яті на все життя, лише підтверджує – людська доля примхлива і непередбачувана.
І ось тепер, коли вони вже підходили до сільради, Оксана пригадала найменші подробиці тієї трагедії.
Наглядачем за молотьбою староста, як завжди, призначив Максима „скаженого”.  Так його охрестили ще до війни, бо цей чоловік міг завестись з півоберта, або ще гірше – ні з того, ні з сього пустити у хід кулаки.  А як одягнув форму поліцая, то й зовсім озвірів.  Не даремно його призначали наглядачем, бо коли мова заходила про роботу, то казали таке: “ Скажений не те що змореного, – мертвого працювати примусить..”
...Пообіді довоєнний комбайник  раз-пораз захлинався густим чорним димом. Молотильниці тишком раділи, бо від утоми валились з ніг. Який не який, а все ж перепочинок.  Але тоді починав божеволіти Скажений.  Від люті він просто шаленів і його крик та брудну лайку чули навіть у селі.  Дмитро тим часом мовчки і терпляче копирсався в моторі і молив усіх богів, аби це зношене залізяччя якимсь дивом знову заторохтіло. 
– Ху!  Ну, нарешті! – радісно всміхаючись, полегшено промовив Дмитро, коли комбайн знову загудів. 
– Ось, попий водички, Дмитре, – Оксана піднесла хлопцеві баклажку.
– Дякую, тітонько. Тепер... Може якось з божою поміччю і домолотимо. 
– Вставайте, жіночки!
Та не встигла Оксана подати першого снопа, як щось там, в металевому серці комбайна,  гулко луснуло, задеренчало, і він знову замовк.  Дмитро тільки винувато всміхнувся і безпорадно розвів руками.
– Оце... мабуть,  і  все, – промовив він тихим,  що тремтів від розчарування,  голосом і опустив голову.
– Усе?! – як ужалений, підскочив до нього Максим. – Я тобі покажу „усе“! Ти ба, навмисне, гад, вирішив шкодити.  Ану, заводь!  Заводь, кажу, бо я тебе, стерво, зараз заведу!
Скажений розмахував своїми пудовими кулаками і лаявся так, що всі жінки затуляли вуха і відвертались.  Тільки Оксана стала поруч з Дмитром і не змовчала:
– І чого лаятись?  Чи ж хлопець винен, що воно ламається?  Не сікайтесь до  нього, а краще допоможіть полагодити.  Якось домолотимо.
Всі сподівались, що це заспокоїть Максима, та сталось те, чого ніхто не чекав.  Розлючений зухвалістю жінки, з божевільними очима і нечуваною лайкою, Скажений вихопив у когось з жінок вила і з розмаху вдарив ними Дмитра по потилиці.  Той навіть не зойкнув.  Випустивши з правиці  гаєчного ключа, він, як підкоше-ний, повалився на землю.  З носа і з вух запульсували тоненькі яскраво-червоні цівки.  Спочатку всі остовпіли, заціпеніли, неначе їх ухопив правець. Потім жінки здійняли неймовірний галас. А Оксана, сподіваючись привести Дмитра до тями, кинулась обливати його водою.  Хтось намагався підмостити під голову солому, хтось витерав з блідого, як крейда, обличчя, потьоки крові.
– Розійдись! – заверещав, затупав ногами Максим і кинувся розштовхувати рятівниць. – Ще й прикидається, сволота! Вставай, бо я тебе зараз прикинусь!
Він знову цілив вилами Дмитрові у голову.  Та якась невідома сила змусила Оксану кинутись до поліцая і вчепитись руками в держак.  Тож наступний його удар прийшовся поруч з головою комбайнера. Ця невдача і несподівана зухвалість жінки так вразили Скаженого, що він на мить завмер на місці. А отямившись, вилаявся і швиргонув вила на стіжок. 
Знову запанувала тиша: глибока, повна розпачу, напружена.  Адже всі, навіть оторопілий Максим, зрозуміли: сталось непоправне.  Не буде тепер у них в Седнівці весельчака і красеня Дмитра, не буде безвідмовного і вправного комбайнера.  А легенький вітерець перебирав, неначе грався, русявими парубковими кучерями.  Тихо, з завиванням, схлипували жінки.  Щось невтішне бубонів собі під ніс розгублений Максим.  І  парокінну бричку помітили тільки тоді, коли вона зупинилась біля стогу. З заднього сидіння  вивалився вгодований, як кабан, помічник коменданта.  За ним на землю зіскочив охоронець зі “шмайсером” на шиї. 
– Што єсть здєсь проісходіль?  Потшєму нє работайль? – невдоволено запитав німець.
Пополотнілий Максим, відчувши непереливки, спробував, було, щось пану-начальнику пояснити.  Але той вже помітив мертвого комбайнера і зрозумів усе без слів. Він тицьнув хлистом Максимові у груди і показав на бричку.  Максим покірно сів біля кучера і “гості” зникли так само несподівано, як і з’явились. 
Сповістити Дмитровій матері про смерть молодшого сина доручили чомусь Оксані.
А наступного дня під вечір Дмитра хоронили.  Не було ані попа, ані музики.  Пославшись на жнива, провести односельця в останній путь седнівцям заборонили. Непокірним для остраху нагадали про окрему кімнату в сільуправі. Труну везли на запряженій волами гарбі. Дмитрову матір, що ледь дибала за гарбою, підтримувала під руку Оксана.  Осиротіла старенька час від часу зупинялась, завивала від безмежного горя, здіймала руки до неба.  Процесію замикали двоє копачів з лопатами.  Вони йшли безлюдною вулицею, а з вікон Дмитра проводжали винувато-сумні очі чоловіків і заплакані – жінок та підлітків.  Ніхто з них не бачив, як ще одна чиста душа витає над рідним селом, зазирає у кожен двір, у кожне віконце і всміхається своїм односельцям тією веселою посмішкою, якою їм завжди всміхався ще вчора живий Дмитро. 
А Скаженого не бачили в селі більше місяця.  В день загибелі Дмитра з сільуправи аж до млина доносився несамовитий чоловічий крик. Кажуть, то німці шомполами і нагайками прищеплювали своєму посіпаці палку любов до великої Німеччини.
Оксану тоді так і не покарали.  Мабуть, німцям було не до того.  А ось тепер на неї чекало нове, гірке побачення з сільрадою.  Таки правду кажуть: “ ...Не минути долі, біди не приспати.”

V.  С л а в ь с я,  О т е ч е с т в о,   н а ш е   с в о б о д н о е...
або   Х і б а   р е в у т ь   в о л и,   я к   я с л а   п о в н і?..

Відразу після визволення від окупації у Седнівці на казенній хаті знову змінили вивіску, і тут, як і до війни, запрацювала сільська рада.  В ній майже нічого не змінилось, хіба що портрети вождів поміняли, а в кімнаті для покарань відкрили сільську бібліотеку. Тепер тут, в кабінеті голови, збиралась вечорами керівна трійця. Того вечора підбивали підсумки весняно-польових робіт і вирішували, про що доповідати в район, а про що – вмовчати. Тютюновий дим в кабінеті висів коромислом. Під портретом вождя, за грубо збитим столом сидів Артем Іванович.  На вигляд йому було років п’ятдесят.  Обличчя у голови сільради похмуре, кістляве і бліде, певне, виснажене тривалою хворобою. На гострих, як шпичаки, плечах, висів поношений, незрозумілого кольору френч. В коричневих від тютюнового диму пальцях жевріла самокрутка. Тут таки, під рукою, стояв громіздкий, з важкою слухавкою, трофейний телефон. Зліва, в кутку, красувався сніп минулорічного жита.  Навпроти, з цигаркою в зубах, морщив чоло і похитував головою Матвій Григорович – перший після-воєнний голова колгоспу.  Людина в літах, по-селянськи мудра і розсудлива, він ніколи не поспішав лізти “поперед батька в пекло”. В ньому дивом поєднувались природня запальність і розважливість, вболівання за державно-колгоспні і особисті інтереси односільчан. Поруч з Матвієм переглядав несвіжий номер “Правди” парторг сільського осередку Захарько.      
– Ну, що, – загасивши цигарку,  запитав Артем Іванович, –підписуємо  зведення і по домівках?
Та не встигли вони поставити підписи, як знадвору почулась груба чоловіча лайка, а з коридору донеслась незрозуміла метушня і стриманий жіночий плач.  Наступної миті двері широко розчинились і до кабінету, мало не падаючи, влетіла заплакана жінка.  Слідом за нею поважно, з самовдоволеним виразом на обличчі, зайшов колгоспний бригадир Костя.  Артем Іванович відірвався від паперів і обвів прибулих здивованим поглядом.
– Ну?!  І що це все значить? – запитав він Рябого.
– Що?!  Що значить? – мов ужалений, підскочив Костя, – Ви її – в ланкові, в передовиці! А вона... Полюбуйтесь!  Рідний колгосп, нас, гадина, обкрадає! 
Хотів, було, розповісти про все детально, та тут, відсапуючись, поріг переступив старий Король.  Доки він тис начальству руки, бригадир трохи заспокоївся і далі продовжував більш мирно:
– Ага, ось і Степанович.  Спасибі, підказав, як вашу ударницю прищучити.  От і впіймали... З посівматом.  Своє дєло ми з Степановичем зробили. А вам, гражданє начальство, вирішувать, як з такими “передовичками” бути.
Голова сільради довгенько придивлявся до Оксани, неначе й справді побачив її вперше у житті.  З заплаканого, змарнілого від втоми та голоду обличчя переводив погляд на чорні від землі руки і босі, опухлі від голоду ноги.  Нарешті неохоче присунув до себе відро, яке поставив перед ним Костя, важко зітхнув і зазирнув у нього декілька разів.  Підкрутивши у лампі гніт, він знову перевів погляд на Оксану.
– Тут того й зерна... Більше землі, аніж пшениці.  Та це не просто зерно. Посівмат!  Розуміти, Аксютко, треба.  Хоча... яка різниця.  І Костя правий: вирішувати все одно прийдеться.
Артем Іванович неквапно дістав кисета і взявся крутити нову цигарку, а розкуривши її і відкашлявшись, неначе самому собі запропонував:
– Давай, Аксютко, для начала подивимось, як ти сплачуєш податки?  Візьмем, к примєру, минулий рік.
Він дістав товстого зошита, полистав його, повертів у руках  і густі брови сердито зсунулись до перенісся.
– Та тут, тут і дивитись нічого. М’яса й половини не здала. А з мене в районі за таких, як ти... сім шкур деруть.  Що ж тепер, накажеш тебе захищати?  Ти от що, Аксютко... Хоч і бідна, і без хазяїна, але... Посівмат є посівмат.  І чуже, слухай, переступи, а не займи.  Отак порядні люди радять.
– Вірно кажуть,  Артеме Івановичу, – озвалась,  нарешті,  Оксана. – Але ті ж мудрі люди ще й інше радять: “ Чужого не візьми, а свого не попусти.” А як тут не попустиш, коли ви його з душею вириваєте. Годувальницю нашу, кізоньку...  Пригадайте, як минулої осені самі з двору виводили...
Оксана закрила обличчя руками і зайшлась плачем, бо пригадала, як раділи вони з Миколкою маленькій тваринці, як сподівались бодай на склянку молока, смак якого майже забули.  Все літечко Миколка заготовляв для кізоньки сіно.  Не полінувались і сарайця на зиму утеплити.  А восени з сільради нагрянула комісія...  Тепер ще й дорікають.  Та тут не те, що заплачеш, вовком завиєш.
Артем Іванович теж легко пригадав засідання, на якому в рахунок податків вирішили описати усе Оксанине “добро”.  Щось боляче ущипнуло його за душу і він опустив голову так низько, що з-поміж гострих плечей замість обличчя вилискувала жовта як віск лисина.  Так і сидів незворушний, неначе заціпенілий, аж поки цигарка не присмалила йому пальця.  Він тихо і незлобливо вилаявся і перевів погляд на Захарька.
– А ви, Терентійовичу, якого біса ви мовчите?!  Чи тут усім байдуже, як державі податки сплачують?
Байдужих, звичайно, не було, адже всі знали, що Артем Іванович лише повторював питання, яке йому ставили кожного разу в районі, коли за недоїмки “ здирали сім шкур.“
– Я  розумію, – поспішив  озватись  парторг, – дитина,  голод,  і все таке.  Та інші ж якось викручуються.  От приміром, мій тесть, Степанович.  Так вірите, минулого року одними кроликами по м’ясу план виконав.
– Кроликами, кажете? – перебила його Оксана. – Може отими, що у мене півгорода викосили?  А як наш Каштан одного загриз, то Степанович ладен був мене на шматки розірвати.  Відтоді я йому – перший ворог.  Якби міг, то в ложці води утопив би.
– Ну, гаразд,  облишмо м’ясо.  А що з яйцом?  Теж не краще.  Ледь  половину...
– П’ятеро моїх курей не по три рази на день несуться, – знову не втрималась Оксана. – Та ви ж і тих... пам’ятаєте?  Разом з козою...
– А хто тобі забороняв розвести більше?  У людей он і качки, й гуси, - щоб не здаватись байдужим, підкинув слівце Король.
– Розвести?  А годувати чим?  Отією кукурузкою, що з горища вигребли?! Чи, може, як декотрі, – Оксана кинула виразний погляд у бік Рябого, – прямо з колгоспної комори “позичать”? Ті, що сьогодні кашу ложками уминають. З набитими животами сюди прибігли, а мені... кропив’яного супу... після роботи...
І знову зайшлась плачем.  Мабуть, її вже не тримали ноги, бо вона захиталась і мало не звалилась на підлогу, але вчасно обіперлась на одвірки. Одначе сісти так ніхто їй і не запропонував.  Аякже!  Перед владою треба стояти. 
– А ти, т-ти на мене не косись, – вилаявшись, сердито обізвався Костя. – Не впіймала!  Ти ба?  Позичають... – А далі – до голови колгоспу: – Коротше, Григоровичу, ти як знаєш.  А поскольку ми із Степановичем теж є членами правлєнія, то й до нас треба прислуховуватись.  Судить воровку треба.  Судить!
Матвій Григорович, що досі не проронив жодного слова і совався на стільці, як на гарячій печі, крякнув і, єхидненько так всміхнувшись, пробасив:
– Значить, кажеш – судить.  Ну-ну... А хто ж  його в біса  ланки  висапувати  буде? Ту ж таки пшеничку завтра... хто досіватиме?  Га?  Мовчиш?  То ж бо й воно!  Члєни вони... правлєнія... мать вашу!
На обличчі Матвія виступили червоно-фіолетові плями.  Шия горіла бузковим полум’ям.  Зрозуміти його було не важко. Тягла в колгоспі не вистачало.  Іноді жінки самі впрягались у вози і борони.  А руки були потрібні землі і в кращі часи.  І не просто – руки, а роботящі, потріскані і чорні, як ось у цієї, покараної долею жінки. 
Тишу, що запала на хвильку після протвережуючих слів Матвія, порушив голова сільради. З неприхованим роздратуван-ням він загасив недопалка і тихо, але гнівно запитав:
– Чуєш, Костю?!  А - пацана... для чого сюди пацана приволік, бовдуре?!
– Так воно... воно ж саме, Івановичу.  Повірите, вчепилось як зіньське щеня.   Знову ж таки – відро у двір він ніс.
– Знацця, теж учасник злочину, – додав старий Король.
– Он як! – аж підскочив Матвій Григорович.  –То, може і його, і хлопчака судить?! Таки вірно кажуть: мала б свиня роги, то всіх людей переколола б.
– Ти,  Григоровичу,  заспокойся, – вчасно  втрутився у розмову голова сільради. – Ми тут одне одному не вороги, щоб гризтись, як собаки.  Ми з вами, товариші, – однодумці.  А тому... Ти нам, Григоровичу, краще доложи, як там у неї з трудоднями.  Як вона воопще до роботи?  На якому, так сказать, що ту у колгоспі?
– І доложу! Аякже! – з гордістю в голосі прогудів Матвій. – Тут, як кажуть, проти вітру не попреш. Росточком мала, а вправна, в колгоспі таких раз, два та й усі.  Одне слово – чесна і старатільна колгоспниця.  А що пальця в рот не клади, так життя таке.  Пам’ятаєте, ще в школі вчили: хіба ревуть воли, як ясла повні?  А красти, Аксютко, все’дно...
– Та не крала я!  І гадки такої не було! – з розпачем в голосі  промовила Оксана. – А вам, Іване Степановичу, вже розказувала.  Так сталось.  Мішок з рук та в ріллю.  Не втримала.  А якщо вважаєте, зловмисно, то... – голос її забринів, на очі знову навернулись сльози, – то простіть.  До літа якось і без цього б... А тепер... Простіть, люди добрі!  Будь ласка...
Останні слова вона вимовила пошепки, і, втираючи сльози, впала на коліна.
– Встань,  Аксютко!  Піднімись,  кажу! – ніяково ховаючи очі,  бурмотів голова сільради. – Бачимо, все бачимо... І пацан, і голод.  І ноги он... попухли.  А кому воно сьогодні легко?..
– Все’дно!  Обкрадать колгосп нікому не дозволено! – погрозливо закричав  Костя. – І Аксютка не ісключеніє, щоб їй прощать!
– Бо до чого тоді воопще докотимось? – поспішив вставити слівце Король.
Та голова сільради застережливо підняв руку і якось неофіційно-примирливо запропонував:
– А що, товариші правлінці?  Може й справді у неї... якось випадково?.. Час пізній, то давайте закінчувати.  Га?  Бо ж пізно, кажу.  А декому, – кивнув на Оксану, – з раночку знову в поле.  Чи, може, ти, Костю, зі своєю Маланією сусідку підміниш? У тебе, напевне, мішок з рук не вислизне.
Рябий спалахнув, як перцем намазаний, цвіркнув поміж зубів собі під ноги, та все ж змовчав. Ходики на стіні пробили дванадцяту. Знадвору, з колгоспного гучномовця, донеслась знайома горда мелодія:
“... Славься, отечество,
Наше свободное...”
А коли все стихло, Артем Іванович підвівся і сказав:
– Давай,  Костю,  збігай до Сюрчихи за терезами.  Зважимо,  складемо акта, як положено.  А ти, Аксютко... Ти йди додому.  Іди, йди.  Ми тут без тебе помізкуємо.  Тільки на общественне більше не зазіхай. 
– І до сівалки  завтра  не  запізнюйся, – нагадав  Матвій  Григорович. – Отой клин за глинищем щоб до вечора досіяли, бо, як кажуть, сій вчасно, то й вродить рясно.  Чуєш, до вечора.

VI.   Д о к и    с о н ц е    з і й д е,   р о с а   о ч і   в и ї с т ь

Над Седнівкою, в безодні небесного оксамиту, тихо мерехтіли великі, по-весняному теплі і яскраві зорі. Звідти, з безмежного німого простору, вони байдуже дивились на невеличке степове село і не помічали жінки, що, спотикаючись від утоми й голоду, пленталась з хлопчаком темною, безлюдною вулицею. Жінка тихо схлипувала, часто зупинялась і, споглядаючи безмовні далекі світи, подумки проклинала свою нещасливу долю.  За хвилину-другу вона переступить поріг своєї убогої оселі, не повечерявши, впаде на ліжко і до сходу сонця втече від цього жорстокого і несправедливого світу.

С о л о м о н о в е     р і ш е н н я

А розмова в сільраді кипіла до перших півнів.  Дійти згоди заважала затята впертість Кості і Короля.  Вони стояли на тому, щоб справу Оксани негайно передати до районного суду.  Труднощів з цим, мовляв, ніяких не буде, бо вони і акта хоч зараз підпишуть, і свідками в суді виступити згодні.
Іншої думки притримувався голова колгоспу. Звичний для зубожілого села вчинок своєї працівниці він не схвалював.  Та не поспішав підтримувати й тих,  хто так вперто і необачно намагався не лише запроторити Оксану у в’язницю, а й „винести сміття з власної хати”. Чисто по-людськи йому було жаль цієї бідолашної жінки. У своєму житті Матвій Григорович багато чого побачив, а тому давно переконався: нужда будь-яку заборону і закон зломить. Та головна причина його незгоди полягала в іншому.  Як голова колгоспу, він побоювався втратити ще одні, роботящі і вкрай потрібні колгоспній землі, руки.  Тому вперто відмовчувався.  Терпляче слухаючи парторга, він надіявся на краще. 
Захарько, як завжди, говорив довго і кучеряво.  “Де тільки навчився так складно і хитро триндичити?” – дивувався подумки Матвій Григорович.  А парторг говорив то так, то інак.  То його думка збігалась з вимогою тестя і бригадира, то з мовчазливою незгодою голови колгоспу.  Невідомо, скільки б він отак патякав, якби Артему Івановичу не набридло слухати Захарькове розглагольствування.
– Ну,  от що,  товариші, – зупинив  він  парторга  на  півслові, – слухав я тут вас... Довго слухав.  До біса ж ви намололи.  Тепер послухайте мене.  Чуєш, Костю, не бубони, а слухай.  Аксютку ми, певна річ, накажемо.  Крути не верти, – а зобов’язані.  Інакше нас ні в селі, ні в районі не зрозуміють.  Якщо, звичайно, там про все дізнаються.
Останні слова, напевне, стосувались Рябого, бо Артем Іванович штовхнув його у груди важким поглядом і презирливо посміхнувся.
– Чи не так, Костю?  Але покараємо по-мудрому, – продов-жував він тихо і переконливо, – тобто – з користю і для неї самої, і для колгоспу.  Щоб, як той казав, і вовки ситі, і вівці цілі.  Ти, Григоровичу, от що... Давай, призначай колгоспні збори.  Навроді товариського суду, чи що... Який не стільки карає, скільки виховує.  А для Аксютки, як для кожної порядної людини, він може стати найсуворішим, та, зрештою, і найсправедливішим покаранням.  Погодьтеся, кліпати перед людьми – кара не з легких.  Для тих, зрозуміло, у кого ще збереглась совість. 
І знову вперся довгим поглядом у Костю.  Потім перевів його на Короля, ніби запитуючи, чи той все вірно зрозумів, і продовжив:
– Не як ми, Іване Степановичу,  а як народ скаже.  Ось така,  значить,  моя позиція, товариші.  Іншим – наука, а колгоспові і державі – вигода.  Хто “за” – голосуйте.
І першим підняв правицю.  Його охоче підтримав голова колгоспу, бо мудрішого рішення, не придумав би і сам Соломон.  Неохоче, та все ж піднесли свої руки парторг і Король з Костею.

VIII.    Л и х і    в і с т і    н е    л е ж а т ь    н а    м і с ц і

А надворі вже починало сіріти.  В сонне село готувався завітати новий день.  Як і всі попередні, він мав стати днем напруженої праці, нових тривог, важких випробувань і надій.  Та вже під вечір чутки про колгоспні збори, призначені на найближчу неділю, блискавицею облетіли все село.  Про це оголосили на польовому стані, гомоніли біля колодязя і крамниці, зітхали по дворах. Седнівка гула неначе розтривожений бджолиний рій.  Новиною ділились хто з острахом і тривогою, хто з втіхою і цікавістю.  “Кажуть,  когось судитимуть?”  “Та кого ж... Аксютку.  Нібито посівне зерно взяла.”  І змовкали, скрушно похитуючи головами.  І озирались боязко довкола, і ховали одне від одного очі.  Бо кому ж з сільчан не доводилось у ті важкі роки “безвідплатно позичати” якусь дещицю колгоспного добра?  То темної ночі приволокти зі степу в’язку напівзопрілої соломи, - нічим бо хату в морози протопити.  То падалишнє яблуко чи загублений на баштані у траві кавунець для діток підняти.  Не переводились, правда, і сміливіші та нахабніші.  Такі й справді “позичали” прямо з колгоспних комор. І не кишенями, не пазухами, як вдови та каліки, а лантухами та возами.  І ті, й інші сприймали майбутній сільський суд з острахом, вбачали у ньому момент покаяння.  Але каятись збирались мовчки, так би мовити, - про себе.  А в душі – раділи, бо тепер за їхні таємні і явні гріхи відповідатиме ота нещасна, що жменею протруєного зерна намагалась врятувати себе і своє дитя. 
– Чули? – цілісінький день неслось від двору до двору, – у неділю Аксюту судитимуть.  А за що б ото?  Не знаєте?
– Кажуть, Рябий на таборі хвалився: і з району будуть.
– Отакої!.. Спробуй тоді рота відкрити, відразу як торішнє листя загребуть.
–  Балакають – збори.  А воно, чуєте, – суд.  Чи то показатіль-ний, чи... товарічицький.
– Хе!  А яка в біса різниця.  Всьодно, загонять нас, як телят, докупи і гайда  клювати.  Гризтимуть, допоки самі бідолашну не осудимо.
– Еге ж, змусять-таки поклястись: перечеплюсь, мовляв, а жодної соломини з колгоспу не візьму.
– Опщім, Аксютку покарають, і про нас не забудуть.
– Та тихше, Одарко, тихше.  На заборі он стара Королиха висить.  Завтра  все у сільраді знатимуть.
– То ти ж, Палажко, приходь.  Як Аксюткі не допоможемо, то хоч послухаємо та людей побачимо.
– Авжеж... авжеж.  Жалько безневинної.  Ой, як жалько...

IX.     С у д н и й    д е н ь,   а б о    А    с у д д і    х т о ?

“...не судіте, люди!
Ніхто того не відає,
Де по смерті буде...”
                Т. Г. Шевченко

Була неділя.  Над устимівською посадкою з-за обрію підскочило сонечко і щедро всіяло довкілля ніжно-рожевими променями.  Поля, городи та левади всміхнулись новому дню живими самоцвітами густих вранішніх рос.  А село, як і в будні, прокинулось ще до світанку.  Сяк-так попоравшись по хазяйству, седнівчани заспішили на незвичні, призначені на ранок, колгоспні збори.  Першим сюди, прямо з нічного чергування, причвалав із своїм зведеним братом старий Григорій – Оксанин батько.  Згодом пришкутильгали баба Палажка з сусідкою і безногий дядько Павло.  Слідом за ними підгребла Мілька з королівською Фросею.  Збирались на високому пагорбі навпроти колгоспної кузні.  Люди сунули з усіх кутків села, плентались з Сичівки, вутленьким місточком пхались з того боку Інгулу.  Старенькі ледь човпали, спираючись висохлими від робіт руками на ціпки.  Час від часу вони зупинялись перепочити та привітати одне одного.  Хто йшов з малечею на руках, хто – поруч з одноруким, чи на милицях чоловіком.  Були й такі, що неслись майже підтюпцем, неначе боялись прогавити якесь цікаве і рідкісне видовище.  По-святковому одягнені правлінці і активісти кучкувались у дворі біля кузні. А небайдужих до лихої Оксаниної долі людей прибувало на пагорбі, як води у повінь. Нарешті перед пагорбом, прямо на дорозі, поставили довгого, грубо збитого стола і покрили його червоною матерією.  За стіл відразу ж посунула президія. Першим на лаву, в самому центрі стола, вмостився огрядний чоловік в міліцейській формі.  “З району”,  “з НКВС”,  “уповноважений” – поясню-вали сільчани одне одному пошепки.  Між іншим, ходили чутки нібито цей “представітєль” завітав сюди не випадково. Одні казали – Костя про все у район “доложив”, інші – що Артем Іванович сам міліціонера запросив, і ось тепер, покахикуючи, вмощувався поруч з енкавеесником.  А той вже нишпорив презирливо-колючим поглядом по пагорбу, ніби шукав там справжніх ворогів народу.  Раз-пораз він витирав від поту свою блискучу лисину і давав цінні вказівки то голові колгоспу, то Захарькові.  Далі, прямо на траві, розсілись правлінці і активісти. Звіддаля всіяний людьми пагорб нагадував мініатюрний Колізей. На пригорку, прямо перед червоним столом, приземлились старенькі та каліки. Трохи вище попихкували самокрутками і голосно перемовлялись чоловіки.  А вже середину і верхівку пагорба заселили справжні трудівниці, ті, що і зустрічали і проводжали сонце в полі.  Пагорб нетерпляче, але стримано гудів.  І в тому гулі відчувалось і нервове збудження і погано прихований острах.
Нарада в президії була короткою, і голова сільради нарешті постукав пужалном по столу.  Гамір і балачки на пагорбі відразу вщухли.  Принишкли навіть вередливі дітлахи та запеклі базіки. 
– Почнемо, – обвівши пагорб сумними очима,  упівголоса промовив  Артем Іванович.  А потім, витримавши паузу, вже голосніше проказав: – Опщі колгоспні збори об’являю одкритими...   На повесткі... Ану, мужики, тихо там!  Не на конюшні!  На повесткі – один вопрос: сохраненіє колгоспної соціалістіческої собственності.
Він пошукав очима Оксану і, помітивши її поруч з батьком та братом, наказав:
– А йди-но сюди, Репешкова! Розкажи, давай, людям, як тільки насмілилась піднять на опщественне руку?!  Іди, йди!  Уміла вкрасти, умій і очима лупать.
Під пильними, переважно співчутливими поглядами, Оксана нерішуче підійшла до столу.  Потрісканими, чорними від землі руками втерла сльози і опустила очі.  Було помітно, як вона намагалась щось сказати, та ледь шевелила пошерхлими, що тремтіли від хвилювання, губами.  З них замість слів зривались тихі, невиразні звуки.  Оксана не насмілювалась підняти голову, бо від сорому, здавалось, тієї ж миті провалиться крізь землю.  А коли все-таки себе пересилила, то і стіл з президією, і пагорб з односельцями на якусь мить гойднулись і потонули в густій жовто-гарячій каламуті. Вона захиталась, але не впала.  Їй здалось, що й справді вона відняла оті злощасні зернята ось у них.  У всіх тих, хто тепер так докірливо вдивляється в її обличчя і вимагає від неї каяття. Та й нібито не одні вони, виснажені роботами, змучені нестатками та голодом її земляки, а увесь білий світ німим докором осуджує її ганебний вчинок.  А чому, власне, ганебний?  Що ж ганебного у прагненні матері врятувати від голодної смерті своє дитя?  Так то воно так, але хіба вона одна б’ється тут як риба об лід?  Хіба одна готова на все, аби тільки вижити?  Он, у Пасмурихи, четверо і теж без батька.  У дядька Павла аж п’ятеро. І всі голодні, всі хочуть жити. Ні, виправдовуватись вона не стане.  Не має такого права. Не дозволяє совість. 
Минав час.  На пагорбі наростав гул невдоволення.  В президії почали перешіптуватись.  А Оксана все ще мовчала.  Тоді той, що з району, нетерпляче забарабанив пальцями по столу і кинув невдоволений запитливий погляд на голову сільради. 
– Мовчиш,  Аксютко? – схаменувся  Артем  Іванович. – Воно  й  пойнятно: сказать тобі, бач, нічого.  Тоді давай, Терентійовичу, – повернувся він до парторга, – введи собраніє в курс дєла.  Давай, зачитай акта.

X. Н е    т а к    т і ї    в о р о ж е н ь к и . . .

Знервований Захарько тільки цього і чекав.  Він хутенько підхопився і голосно, так, щоб його чули й там, на вершині пагорба, і в кузні та сусідніх дворах, розпочав, як і належало парторгу:
– Товварищі!  Дорогі наші труженики, чесні колгоспники і колгоспниці! У цей важкий час, коли увесь народ под руководством нашого дорогого вождя товариша Сталіна і рідної партії докладає максимум сил на відбудову сьол і городов, на восстановленіє народного хозяйства... – на мить парторг зупинив-ся, кинув краєм ока на уповноваженого і, помітивши, що міліціонер схвально киває головою, набрав повні груди повітря і продовжив:
– ...на жаль, товариші, в такий отвєственний момент... Сором говорити, но... Дехто з наших колгоспників зазіхає на святе.  На найцінніше, чим може віддячити державі наше село.  На майбутній врожай зазіхає. Може, навіть зловмисно хоче ввергнуть нас у новий голод.  Та ми цього не допустимо!  Боротимемось з крадіями усим миром.  Я вірно кажу, товарищі?!
Пагорб відповів йому напруженою тишею. У цій промовисто-неспокійній тиші почувся владний голос міліцейського мундира:
– Акта читай, парторг!  Акта!
– Так от, – забігав очима по папірцю Захарько, – ага, ось... Значить,  ми,  що нижче підписались, составили цього акта... Гм, гм... Ага, ось! ... у хлопця колгоспниці Репешкової одібрали відро з посівматом.  Пшениця яра, перемішана з землею, не ісключено, що навмисне. Общим вєсом кіло восімсот сімдесят грамов.  Своїми підписами засвідєтєльствуїмо факт крадіжки соцсобствен-ності для принятія мєр.  Підписали члєни правлєнія:  Іван Король, Костя Жук і... я.
Захарько передав акта енкавееснику, полегшено зітхнув і сів на своє місце.  Знову запала тиша. 
– Мо’ хто хоче висказацця, то не мовчіть, як німі, – озвався до колгоспників Матвій Григорович. Голова артілі добре знав: думку тих, хто склав акта, поділяє далеко не кожен.  А тому, хоч і не вів збори, спробував, було, втрутитись у їх перебіг і хоч якось розворушити тих, хто був на стороні Оксани. – Піднімайте руки і сюди.  Як з нею бути – рішать вам.  Мо’ візьмемо на поруки.  Все ж таки... з дитинчам.  І трудяга, кожен знає.  Чи мо’ оштрафуємо?  За нею ж таке вперше.  Коротше, вам вирішувать.  Але спочатку гарненько подумайте.  Як кажуть, сім разів відмір...
Напевне, колгоспний голова сказав би ще чимало добрих слів на захист своєї кращої трудівниці. Та волохаті пальці знову нервово затарабанили по столу, і Матвій неначе водою захлинувся: змовк на півслові, закашлявся і опустив голову.  А пагорб вже гудів, як розтривожений дикий рій. 
– На поруки, Григоровичу! Візьмемо на поруки! – викрикували на вершині жінки.
– Оштрафувати її, і кінці в воду! Знять двадцять трудоднів! – гули чоловіки в центрі пагорба.
– Судить воровку! – викрикували Костя і Король біля столу.
– Тихо! – закричав на все горло Артем Іванович. – Замовкніть!  Сюди виходьте!
Коли пристрасті трохи вщухли, до столу, не поспішаючи, підійшов старий Король.
– А давайте, товариші, я... Воно канєшно...Як подумать, то до сліз обідливо. Да, вона, можна сказать, моя сусідка.  Що там говорить – женщина трудівлива, скромна.  День і ніч, як та бджола... Знову ж таки – мати-одиначка.  Де там чоловік – не моє діло, а пацан все одно без батька росте.  У мене вже дорослі, та що таке голод і малеча добре знаю.  І здавалося б, що там та Аксютка вкрала?  Ховрашок, бісова душа, і той за літо більше поцупить.  Та то – несознатільний, клятий шкідник.  А тут... Ні, самі поміркуйте.  Кожна вкрадена зернина проросла б колоском.  І ті зерна не одне життя врятували б.  А вона... І у кого, подумайте, вкрала?  Та у нас з вами, у держави нашої і вкрала.  Воно, канєшно, голод – не свій брат.  Та все-таки... обідливо.
– Шо то ви, уважаємий, як циган сонцем, – зупинив Короля “представітєль  органов”. – Ні нашим, понімаєтє, ні вашим.  Шо ви конкретно предлагаєте?
– Я?  Конкретно? – здивовано перепитав Король. – А що ж тут предложиш? Кажу ж – обідливо.  Ніяких, значить, штрафів, ніяких там порук.  Судить її, от і все!  Тільки не цим, нашим, а настоящим, народним судом.  Тоді, чуєте, й іншим не кортітиме.  Тільки судить! – сказав, як одрубав Король і посунув на своє місце.
Душевний біль, з яким Оксана ловила кожне слово свого сусіди, поступово переріс у пекучу до цієї людини образу і навіть ненависть.  Тепер вона молила бога, щоб не зірватись, не почати говорити, бо тоді геть-чисто втратить самовладання і бовкне таке... таке... Побоювалась, що мимоволі знехтує вчорашньою настановою батьків.  “Нехай там що, – радили вони, – а ти, дочко, мовчи.  Мовчи і все.  Як камінь.  Не даремно ж кажуть: слово не горобець, а мовчання – золото...”
Та як тут змовчиш, коли у самісіньку душу, як змії жалять!  І її охопило гірке розчарування, бо пригадала, як напередодні, пізно увечері, заходила до старої Марфи і мало не на колінах благала сусідку переконати чоловіка, аби той на зборах замовив словечко.  Ото замовив, так замовив.  Вік пам’ятатиме.  Правду вичитала у “Кобзарі”: “...не так тії вороженьки, як добрії люди.”

XI.     Ч о р н і    т і н і    т р и д ц я т ь    т р е т ь о г о

А пагорб, неначе вулкан, відізвався осудливим, гнівним лементом і гудінням.  Довкола все вирувало, неначе весняною  повінню на Інгулі прорвало греблю.  Не соромлячись дітей і жінок, затято лаялись чоловіки.  Неначе намагались перекричати одна одну жінки.  Жалібно скиглили голодні діти.
– І що це ви,  Іване  Степановичу, мелете?! –  викрикувала,  поспішаючи  до столу,  запальна і відчайдушна жінка з Оксаниної ланки Нінка Пасмуриха.  Похоронки на чоловіка ій не приносили, бо нібито він пропав безвісти.  Баба Варушиха кидала на карти, і кожного разу випадало, що вбитий.  Та Нінка не плакала і не втрачала надії, хоч легше від того нікому не ставало.  І тільки Всевишній знав, як цій одинокій бідоласі вдалося уберегти свою малечу від погибелі. 
– Що ви тут всі, як блекоти наїлись?! – зупинилась вона перед президією. – Як розбираця, то по справедливості!  Хто завжди першим ланки висапує?  Та ще й іншим допомагає?  Аксюта!  А хто в мороз і заметіль напіводягнений і напівбосий солому з степу возить?!  Знову ж таки – вона!  Чи може ви, Степановичу, як її посадять, отого сироту, що од голоду аж світиться, та в свою сімейку візьмете?  Та крільчатинкою, та молочком з білим хлібцем відгодовуватимете?  А ви – судити... Та як же вам не совісно!  Як не жалісливо?!
– Ну,  всьо,  хватіт  тєбє! – підскочив,  як ужалений,  той,  що з  району.  Він увесь тремтів, а налиті кров’ю очі палали гнівом. – Шо ти тут не за колхоз, а за воров горой стоїш?!  Нєбось, сама такая, мать твою!..
– Люди, простить її треба!  Чуєте, якщо й винна, то все’дно простить! – не вгавала, неначе й не чула міліцейських образ і погроз, Нінка. – Ну, давайте тут, у себе... пополаємо, присо-ромимо... Та й простимо.  Бо як таку труженицю та в тюрму, то гіршого для колгоспу не придумаєш.  Хіба не так?
– Так, Нінко!  Так!  Вірно кажеш! – схвально гудів пагорб. – Простити її!  На поруки!  Берем на поруки! – лунало з усіх сторін.
Уповноважений сказав щось у вухо голові сільради і той з усієї сили гримнув кулаком по столу.
– Замовч, Нінко!  Забирайся геть звідси!  Я тобі слова не давав.  Ти ба, яка заступниця знайшлася!
Найбільше, чого тепер боявся Артем Іванович, так це втрати контролю над збуреною, розлюченою несправедливістю і голодом громадою.  Бо що тоді про нього подумають там, в районі?  Яка, скажуть, він у Седнівці влада?
Тим часом до столу пришкандибала баба Палажка, висохла, згорблена, у білій кофтині і чорній, як вороняче крило хустці жінка.  Тієї хустки Палажка ніколи не знімала і, здавалося, що чорний клапоть матерії став живою часточкою її самої.  Уздрівши чорну хустку біля президії, пагорб вщух як по команді.
– Кажеш,  не давав Нінці слова? – Палажка  кинула у бік Артема Івановича  зневажливий погляд. – То може й мені рота заткнеш?
А далі голосом, що тремтів від душевного болю і хвилювання, продовжила:
– У тридцять третьому я своїх, таких як у Аксютки і Нінки, трійко... отам, за колгоспним садом, царство їм небесне... З великого голоду діточки мої повмирали.  І нехай того вороги наші не зазнають, як то своє дитя хоронить, а самому зоставацця, щоб довіку світом нудить. Ні-і, брешеш, чоловіче добрий, –повернулась стара до Короля, –  як собака, брешеш!  Бо не ти, паскудо, а такі, як Нінка та Аксютка, знають, що таке голод.  Та ви на неї, на дитя її подивіться!  Як ще по світу ходять?  У чому тільки та душа держиться?!  А хоч би якусь зернину і взяла...  Не вмирати ж хлопчику у матері на очах.  То за що ж судити?!  За оті страждання, що стерплюємо щодня і щогодини?  За муки наших діточок судити?!
Баба Палажка змовкла, кінчиком хустки втерла вологі очі і почвалала прямо додому.  А на пагорбі в тривожній тиші чулись притамовані зітхання і схлипування.  Після Палажчиних слів люди неначе скам’яніли.  До глибин їхньої свідомості просякала якась надто гірка істина. Така болюча і незаперечна, що примушувала кожного бодай на мить відчути себе людиною.
А до президії, спираючись на ціпок, наближався ще один промовець. Підсліпуватий дід Свирид числився у колгоспі сторожем. В селі його не тільки недолюблювали, а й побоювались. А от у керівництва він користувався авторитетом, бо як активіста, діда знали не лише в районі, а й у області.
– Гражданє колхозніки! Ми в курсє, для чого нас сюда собрали. Ото вєрно: яблучко од яблуньки, как говоріца, даліко не падає. Так вот, ті грозні времена, аккурат, як сьогодні, припоминаю.  Ми тада ету сімейку разкуркулівали.  По старому Репі Сібірь плакала, дак він улізнул, со своєй жонушкой на рудніки, в Кривой Рог рванул.  Ну, а увесь їхній виводок не хто іной, как ета сама Аксютка і воспитувала.  Помніцца, ми тада зерно іскали.  Я рєшил, било, розвалить печь.  Дак она, сучка, чуть пальця не одхватила. Словом, куркульськоє плємя. Судить її надо, гражданє!  Вот і всьо!  А то повидумали – на поруки.  Да ми такіх в тридцять третьом...  к стєнкє, гадов!
Останні слова активіста воскресили в пам’яті сільчан не таке вже й далеке минуле і потонули в суцільному гулі і лементі.  Хтось на всі боки плювався, голосно і брудно лаючись, хтось скандував “ганьба!”, а відчайдухи почали вже й кулаками розмахувать. 
– Ну, всьо, парторг! Всьо! – аж тіпався від злості упов-новажений. – Наводі, давай, порядок і переходь к голосованію.  Всьо должно бить по закону.  А нє то... сам понімаєш!
Парторг зблід, зіщулився, неначе помінявся з Оксаною місцем, і почав кидати благальні погляди то на голову колгоспу, то на Артема Івановича.  Виручайте, мовляв, свого однодумця.  Та ті, як змовились – чомусь ховали очі під насупленими бровами і вперто мовчали. 
– Дорогі односільчани!  Колгоспники!  Заспокойтесь!  Та  досить  вам,  досить!  Втихомирьтесь, нарешті! – наважився  вгамувати людей Захарько. – Давайте кінчать, бо робота ж стоїть.  Значить большинство з вас за то, щоб...
– А нє то – сам сядеш!  Усьок, парторг? – сердитим голосом повторив енкавеесник.
– ... щоб дєло колгоспниці Репешкової Оксани передать... в народний суд.  Давайте всі піддержим руководство.  Піднімайте руки – і по роботах.
Всупереч Захарьковим сподіванням його пропозицію підтри-мали тільки правлінці і затяті активісти. Пагорб полегшено зітхнув і зайшовся радісним сміхом та пронизливим свистом.  І хоч збори ніхто не закривав, люди почали поволі розходитись.  Їх п’янив смак солодкої, бодай тимчасової справедливості. 
– Стаять! – підвівшись, гаркнув відразу на всіх широкоплечий міліцейський китель. – Стаять, говорю! – і до президії: – Руко-водітєлі, вашу мать!.. А ти, парторг, то лі партбілєтом не дорожиш, то лі не навчився собранія проводіть.  Так вот, пока я живой, мотай на вус. – А далі  – на всю горлянку у натовп: –Стоять!  І слушать мене!
Люди зупинялись там, де їх застигло оте загрозливо-грізне “стоять!”  Неначе наштовхувались на невидиму стіну і мимоволі прислухались до малинового кашкета, щойно накинутого на широку блискучу лисину.
– Як представітєль органов, должин отмєтіть: Седнівка була у нас не на плохому щоту.  Я не оговорився: була!  До етіх вот зборів.
Пагорб принишк. Колгоспники ловили кожне слово “пред-ставітєля органов”, бо знали – від його виступу залежить остаточне рішення.  До цього їх привчали десятиліттями, кого – податками, кого – голодомором, а кого й Сибіром та Магаданом.  Тож мундир і погони, якого б кольору вони не були, пов’язувались у їхній свідомості на генетичному рівні з несправедливістю, насильством і гнобленням.
– У то время, – продовжував енкавеесник, – коли ми ізо всєх сил боримся з бандами грабітєлєй, з расхітітєлями соцсобст-венності, работаєм, можна сказать на ізнос, часом не жалєя своїх жизней, ви, гражданє, рішили тут покривать воровство. Як, скажіть, ето понімать?! Тоді подиміть руки, хто тут протів політики нашої партії і правітєльства, хто протів інтєрєсов государства?!
Уповноважений навмисне витримав довгу паузу, щоб зміст його слів дійшов не лише до глухуватих і підсліпуватих, а й до жалісливих та “нєсознатєльних”.  А переконавшись, що волю цих знедолених і затурканих остаточно зломлено, задоволено всміхнувся:
– Нєт?  Вот і хорошо!  Це ж зовсім другоє дєло.  А січас,  гражданє,  хто за то, щоб преступніцу как слєдуєт наказать і тим поддєржать мнєніє руководства села і політику партії в целом?  Ну! – неначе на неслухняне стадо рявкнув малиновий кашкет.
На пагорбі то сям, то там  почали підніматись руки.  Вони піднімались повільно і неохоче, важко і болісно, неначе тримали невидимі пудові гирі.  Підводячи руки, люди опускали сумні, потухлі очі, аби тільки не зустрітись з палаючими гнівом поглядами тих, хто так і не скорився знайомій тюремно-табірній команді.  І все ж тих, хто побоювались за долю своїх дітей і проголосував за “мнєніє руководства”, виявилось набагато більше.
– Єдіногласно! – підвів підсумок енкавеесник і почав вибира-тись з-за столу.
Тоді на пагорбі від нерухомої купки людей відокремилась і постала, неначе пам’ятник в сонячних променях, згорблена стареча постать.
– Люди, заждіть! Люди! – у старому сільчани впізнали Оксаниного батька. – Що ж ви робите?  Хіба своїх дітей не маєте?  Прошу вас, люди!..  Ради бога!..
Мабуть у старого Григорія не витримало серце – він опустився на коліна. Сухими, давно виробленими руками він сховав від людей своє обличчя. Лише гострі плечі посіпувались від невтішного, судомного ридання. 
Президія ніби й не помічала старого і розходилась в різні сторони.  А Рябий все командував: – По роботах!  Давайте прямо по роботах!  Чуєш, Аксютко, тебе це теж касаїця!
Та Оксана вже нічого не чула і, окрім батька на пагорбі, нікого не бачила. Вона підбігла до нього, припала губами до сивого чола, до скалічених роботами рук, до заплаканих батькових очей.
– Нічого, тятечко!  Нічого... – шепотіла йому у саме вухо. – Заспокойтесь, рідненький.  Слава богу, живі зостались.  І ви у нас, слава богу, є.  А все інше... Слава богу... Слава богу...

XII. Б і д а   б і д у    з н а й д е,    к о л и    й    с о н ц е    з а й д е

Голодна весна сорок сьомого ось-ось мала поступитися літечку.  На скелястих схилах Інгулу відцвіли терники і глідники, вздовж його пологих берегів піднялись високі очерети і соковиті трави.  Вода в заплавах відчутно прогрілась і пом’якшала.  Разом з холоднечею відступив і немилосердний голод.  Школа розпустила дітей на канікули, і тепер Миколка щодня бігає на річку та радує Оксану то десятком-другим окунців, то відеречком виловлених з  мулистого дна ракушок. Відтаює від страху, людської жорстокості та несправедливості і Оксанина душа. Їй навіть не віриться, що голодна смерть і ув’язнення лишились десь позаду. Інколи, готуючи на кабиці скромну вечерю, щасливими очима мати стежить за Миколкою.  Як він підріс, як пожвавішав і повеселів!  Оксана милується безневинними дитячими пустощами, коли Миколка гасає з Каштаном по провулку чи грається з Мурчиком у піжмурки, аж поки кіт не чкурне на своє потаємне місце на горищі.  Забуваючи про свою гірку долю, вона разом з сином заходиться щирим веселим  сміхом.  Любо їй на душі, легко і тепло, бо немає для матері більшої радості, аніж бачити своє дитя здоровим і веселим.
Та одного дня на світанку, коли небо на сході ледь помітно починало снуватися вранішньою зорею, Оксану розбудив нетерпляче-нахабний грюкіт у двері. Неприємне передчуття змусило  підхопитись і визирнути у вікно.  Наступна мить зайвий раз переконала її у тому, що лихі передчуття, як правило, збуваються.  Худе, виснажене обличчя жінки зблідло, а неспокійні густосині очі взялися глибоким сумом.
– Ма-а, – від гуркоту і незнайомих голосів прокинувся й Миколка, – там  хтось гримає.  Я відчиню?
– Ні, синку, ні!  Не треба! – враз охриплим, що тремтів, голосом застерегла  мати. – То – чужі... По мою душу прийшли, іроди.
– Ану, одкривай, давай!  Нє то з дверима висадім! –надворі брудно лаялись  і по черзі гатили у двері.  З кожним ударом від одвірків, що й без того ледь тримались у стіні, на долівку сипались грудочки глини.  “А таки висадять.  Ще й винною зроблять”, – подумала Оксана і поспішила обізватись:
– Та кому там не терпиться?  Дайте хоч одягнутись.
– Во дайот!  Можеш, баришня, і так виходіть. Ми не із стидлівих.  Не такіх бачили, - розреготались під дверима. – Давай, одівайся, пока ми перекурим.
Накидаючи спідницю і кофтину, Оксана поспіхом заговорила до Миколки:
– Вставай, синочку.  Одягайся, – в її голосі бринів і страх, і розпач, – та слухай, що я тобі скажу.  Біда, дитино, до нас прийшла. Це – за мною. З міліції. Не обійшлось, бач. Не мину-лось. Та ти, синочку, не бійся.  Відвів бог від голодної смерті, то й цю напасть якось переживемо. От тільки... Тепер сам-один хазяйнуватимеш.  Та ти у мене бідовенький, впораєшся.  З тобою он і Каштан, і Мурчик зостаються.  А найперше, коли що, добрих людей тримайся: дядька Павла, баби Палажки, тітки Нінки.  Та ти й сам знаєш. А раптом... баба Еля і дід Гриша до себе забиратимуть, то ти не йди.  Бо коли хата без хазяїна... По трісочках рознесуть, і де нам тоді зимувати?  Та й то таке: горюватимеш один – може й зглянуться і мене швидше відпустять.  Важко тобі буде, дитиночко.  Та ти не бійся, мій любесенький.  Я повернусь...
Оксана вся тряслась і ледь стримувала сльози.  Вона збиралась сказати Миколці ще щось важливе і втішливе, та у двері знову загримали, загрюкали настирливіше, з більшою люттю та погрозами.  Оксана відчинила. На порозі, похитуючись, стояли двоє.  Обидва – в малинових кашкетах.  Один миршавенький, років тридцяти, блідий, з маленькими, колючими очима.  Другий – мордатий, з тугою бичачою холкою і червоними, виряченими баньками.  Той, що з бичачою шиєю, поплескав для остраху себе по кобурі і сердито запитав:
– Слиш, ти!  Са-а-магон... імєєцца?  Токо нє говори – “нет”.  Отищу – хуже будєт!
– Що ж, шукайте.  Воля ваша, – тихо відповіла Оксана, – тільки цієї гидоти в моїй хаті зроду не водилось.
А в голові промайнула обнадійлива думка: “Значить, не за мною.  Просто хтось помилково за самогоном направив.”
–  А сасєд балтал – єсть!  Во – сука!  Ну шо ж, на нєт, как говорят, і суда нєт. Тада... давай, падруга, сабірайся.  К восьмі ноль-ноль нам приказано доставіть тебе в райотдєл міліції.
– Окромя одежі нічого з собою не брать!  Пойняла? – додав миршавенький, розтоптуючи недопалка.
– О-о!  Да тут ісчо малєц! – вигукнув, помітивши Миколку, червонопикий.
–  Што дєлать будім?
– Што, што... Наказ виконувать, – відрубав худий і штовхнув Оксану в спину.

XIII.   Я к    г о р о х    п р и    д о р о з і . . .

Миколка не відразу усвідомив, яка сумна доля чекає на нього найближчим часом.  Він лякливо кліпав заспаними очима і від кожної брудної та образливої лайки щулився, як від ударів батога.  Спочатку хлопцеві здалось, що усе те – тільки сон.  Одне з тих страхітливих марень, що раз-по-раз виділись йому після колгоспних зборів. Та коли мама, виходячи з двору, міцно притисла до себе і, поцілувавши, знову повторила: “Тримайся, синку.  Чекай мене, я повернусь”, – нарешті зрозумів: ніякий це не сон, а справжнісінька жахлива ява.  “А ви ж, ма, обіцяли... Ніколи... Хай там громовиці...” – подумав Миколка і непритомним звалився на землю. 
А увечері того ж таки дня і в крамниці, і біля колодязя та на вигоні розповідали, як удосвіта два міліціонери, що напередодні всю ніч “гостювали” у рябого Кості, вивели Оксану попід руки і поштовхали вулицею до битої дороги на район.  Розказували, як слідом за ними біг, спотикаючись, падав у дорожний пил, підводився і знову біг Аксюткин хлопець.  “А як воно, слухайте, кричало! Людоньки, як тільки голосило та приказувало!  “Мамочко! Не кидайте мене! Ви ж обіцяли!  Відпустіть!  Віддайте мою маму!”  А ті нелюди, ви б тільки бачили.  Ногами дитину, ногами!  Як цуценя...”
Розповідали і так, і інак.  Та всі вмовчували, як кожен з них, аби не бачити тих знущань, не чути несамовитого дитячого крику, не відчувати себе причетним до тих страждань, втирали сльози і ховались по хатах.  Але й там, у глухих кутках своїх осель, кожен почувався, як горох при дорозі.  Хто не захоче, той і не потопче.
 
XIV.    С т р а х    с а м о т и
І помирати жах ні з чого,
І жити лячно без мети.
Нема ж страшнішого нічого,
Ніж страх німої самоти.

Миколка біг за ними аж до кам’яного містка, що за селом, на битій дорозі в район.  Волочився б і далі, та знесилений плачем і стусанами, звалився у густий придорожній бур’ян.  Трави пахли росою і ніччю. У повітрі витали терпкі медвяні запахи. Над селом, над сонною річкою, над довколишніми полями народжувався рожевий ранок. Миколка припав обличчям до прохолодної  з ночі землі і відразу чи то заснув, чи поринув у рятівне забуття.  Поволі його оповивали сірі сутінки.  Невідь звідки вони накочувались на нього хвилями, а коли розсіювались, прямо перед очима шелестіли колоски пирію, рожевіли квіточки осоту, похитувались суцвіття буркуну. А над головою, в прозорій глибині неба, виспівували ледь помітні живі цятки.
Довго лежав він отак у траві, то занурюючись у каламутні сутінки напівзабуття, то повертаючись до красот погожого весняного ранку. Коли ж врешті-решт наважився підвестись, гострий біль у грудях повалив його знову на землю. Зліва, під ребрами, щось неймовірно калатало, завмирало і знову підстрибувало, як отой заєць, що минулої зими потрапив у дідусеве сільце. Страшенно хотілось пити, час від часу по тілу розливалась неприємна нудотна кволість...
Вже й сонечко підбилось в ріст чоловіка, а Миколка продовжував безпорадно борсатись у високій траві.  Він не на жарт злякався своєї безпомічності і знову почав плакати. Та раптом десь неподалік заторохкотіли колеса двоколки. 
– Тпр-у-у! – знайомий чоловічий голос зупинив коня біля самісіньких Миколкиних ніг. – А що це ти, парубче, отутечки без діла ніжишся?  Либонь дременув від матері?  А рюмсаєш чому? – колгоспний об’їздчик безногий дядько Павло нахилився нижче і впізнав Аксюткиного хлопця.
– Ну, давай руку, козаче, підвезу, – по-приятельськи  запропонував  безногий. – Кажеш, непереливки?  Та бачу, бачу.  Одним тебе, хлопче, можу втішити: у цьому житті все минається.  І хороше, і погане.  У мене, он... ноги катма, та я ж не плачу.          
– Ага-а-а, вам добре-е, – ображено заревів Миколка. – У вас, дядьку, ноги, а у мене... Маму забрали.  Я хотів з нею, а вони... не пустили.
– Нічого, нічого, – всаджуючи  Миколку  біля  себе,  гладив  його по голівці безногий. – В житті ще й не таке буває.  Звикай, козаче.  Звикай.  А поки що... у нас біду перебудеш.  Де п’ятеро, там і шостий.  А мамця твоя... Повернеться вона, ось побачиш.  Втри ніс і очі, бо до села під’їзжаємо, а там наречених, як зірок на небі...
Увесь день Миколка просидів під чужою хатою.  Більше не плакав, а тільки мовчав та розмірковував, що його далі робити.  Повертатись додому і страшно, і сумно.  А дядько Павло казав правду: біда розгулює не тільки  в їхньому дворі.  А ще він радив звикати.  Триматися і звикати.  Та як звикнути до того, що немає мами?!  До цього ніхто і ніколи не звикне. 
Вже перед заходом сонця, коли дядько Павло пригостив його шматочком макухи і зазбирався на роботу, Миколка згадав про своїх вірних друзів -  Каштана і Мурчика.  По-дорослому, важко зітхнувши, він підвівся, скривився від болю в грудях і повільно побрів додому.

XV.    С о н    і    д і й с н і с т ь

То була чи не найжахливіша ніч у його житті. Спати на призьбі він побоявся – часом вулицею проносились тічки здичавілих собак, а десь на балці гудів розлючений бугай.  Миколка зачинив за собою сінешні двері і накинув металевого крючка.  А в хаті вже зовсім споночіло. З кутків визирали безформні загрозливі тіні.  Через вийняту у вікні шибку просочувались пахощі весняної ночі.  З провулка пахло білою акацією, з балки доносився запах полину і чебрецю, з палісадника – маминих матіол і м’яти.  Миколка вкрився куфайкою і спробував поскоріше заснути.  Та тільки він заплющував очі, як відразу з усіх кутків, з-під столу, з-за печі, навіть з-під ліжка виповзали і навалювались йому на груди волохаті сірі тіні.  Згодом страховиська перетворювались то в діда Короля, то в колгоспного бригадира Костю, то в двох підпилих міліціонерів.  Миколка розплющував очі і видіння зникали.  “Отче наш, що є на небі! – шепотіли дитячі вуста. – Мамочко моя, мамочко...”
Згодом у вікна зазирнув повний місяць і розістлав на голій долівці м’які світло-жовті килимки.  Біля порогу час від часу скиглив і завивав Каштан. Десь на горищі жалібно нявкав Мурчик.  Усю ніч Миколка боявся закрити очі...
Неначе й зовсім не спав, та тільки на світанку привидівся йому сон.  Якесь дивне, але солодке видіння.  Йдуть, нібито, та й не йдуть, а пливуть вони з мамою по високому стиглому житу.  Радісні, щасливі, веселі.  Легенькі, як пушиночки, гойдаються на незвичних колоскових хвилях.  Мама свою улюблену пісню про чорнобривці виводять. Так красиво виспівують, що й не передати.  А неподалік, на степовій дорозі, дідусь Гриша біля запряженого воза походжає. Коні справні, в яблуках, аж вилискують проти сонця.  А на возі!  Чого там тільки немає!  І калачі, і хлібці, і бублики, і паляниці.  Та ще й цукерками і горішками пересипані.  Дідусь тихо посміхається і привітно махає рукою:
– Сюди, внучику, сюди!  До мене, дочко, пливіть!  До мене...
Миколка неохоче просинається, бо в двері хтось настирливо гримає і, так,  як справді, чути дідусевий голос.
– Та відчиняй же, відчиняй, Миколко!  Я – це, я!
Миколку з ліжка неначе вітром здуває. Щоб остаточно переконатись, що то вже не сон, він поквапливо відчиняє двері.  А дідусь йому з порогу:
– Ну, от що, дитино.  Тут, бач, таке діло – нічого не вдієш.  Рано чи пізно, а воно, мабуть, так би й сталось.  Та дасть бог... А я насилу оце дотелепався.  А нехай йому!..         
Трохи виговорившись і втерши сльозливі очі, дідусь нарешті вмощується на табуретці, пригортає до себе онука і важко зітхає:
– Е-хе-хе!  Куди тільки той бог дивиться?!  А ти, внучику, молодець!  Двору і хати не покинув.  А тепер – так: прям зараз швиденько збирайся і зі мною.  Баба Еля там тебе виглядає не діждеться. 
– Ага-а!  А хата? – з розпачем у голосі запитує Миколка і вислизає з дідових обіймів.
–  Ні!  Щоб по трісочці розтягли?  Скоро мама повернуться, де тоді житимемо?
– Скоро? – дідусь знову зітхає і додає: – Твоя правда,  внучику.  Хату залишати не можна.  Тоді давай так: ти тут вдень хазяйнуй, а я приходитиму на ніч.  А тепер – пішли.  Давай, давай, внучику.  Ти ж мене завжди слухався.  Збирайся...
А що там збиратись?  Миколка вішає на двері замка, кличе за собою Каштана і разом з ним прошкує за дідусем на Сичівку.  Господарем в Оксанинім дворі зостається голодний Мурчик.

XVI.    С к о р б о т н и й    у ж и н о к    с о р о к   с ь о м о г о

А Оксану майже два місяці мордували в підвалі райвідділу НКВС.  Потім люди з “гарячими серцями і холодним розумом” вирішили відправити “злодійку” в Кіровоград. Нехай там начальство переконається, що даремно свій хліб у глибинці ніхто не їсть: з розкрадачами соцвласності та іншими ворожими елементами боряться, як і належить, не покладаючи “чистих” рук.
А на початку осені Оксану все-таки відпустили додому.  Можливо, хтось пожалів її малолітнього хлопця, або ж для того, аби в Седнівці було кого щовечора тягнути в сільраду і вимагать сплати податків.
Та як би там не було, а голодний сорок сьомий двадцятого століття добігав свого кінця.  Він вже не косив сільських трударів і їх дітей, а лише підраховував свій скорботний ужинок.  Чимало седнівчан, і дорослих, і старих та дітей, залишилось у цьому році назавжди.  А Оксані поталанило.  Як і в пріснопам’ятнім тридцять третьому їй вдалось вижити. Та ще й врятувати своє єдине дитя.  Вони дивом вижили. Попереду на них чекали десятки років і сотні нових випробувань. Та вони раділи сьогоднішньому існуванню і цьому світові. Раділи можливості жити і дарувати йому нове життя.

XVII.   С т е ж к а    у    в і ч н і с т ь
(замість епілогу)

Ось він, дещо усамітнений, але по-своєму привабливий і затишний куточок рідної землі.  Затиснутий постарілим дубовим ліском з одного боку та греблею і колишнім радгоспним садом – з іншого, він неначе приховав від байдужого ока себе і своїх поселенців.
Саме тут в молодості полюбляла Оксана збирати квіти і виплітати з них вінки.  Удвох з моїм майбутнім батьком тут вона слухала спів солов’їв і віщування зозуль.  Тут вони зустрічали разом світанки, любились, мріяли.  Тепер на цьому клапті землі – сільський цвинтар.  То там, то сям – свіжі горбики.  На давніх могилках – гранітні пам’ятники, в металевих огорожах горять червоним цвітом мальви і півонії.  На інших – дерев’яні хрести попідгнивали, на землю повалились.  А самі могилки під дощами та вітрами порозсовувались, густо поросли дикими травами.  Рівняє час вічний прихист праведників і грішників, знаменитостей і невідомих, примирює земля бідних з багатими, чесних з підлими, знедолених зі щасливими.
Над Оксаниною могилою при сонці – сяє, при місяці – виблискує, при зорях – біліє невеликий, з нержавіючого металу хрест.  Глибока скорботна тиша навіває невтішні роздуми.  Невже ж ото людина, що спочиває під цим хрестом, прийшла у наш  дивний світ лише для того, щоб пережити дві найкривавіші війни, зазнати фашистського поневолення, скуштувати усіх принад сталінської колективізації і колгоспного кріпацтва, віддати здоров’я післявоєнній відбудові і до останніх хвилин пам’ятати страхіття двох голодоморів? Скільки разів Оксанине серце, втомлене нещастями і втратами найдорожчих людей, обливалось кров’ю і благало про відпочинок!  Але й змучене та зболіле, воно продовжувало битись, і Оксана дожила до удаваної державної незалежності.  А відтак дізналась і про небачене пограбування новітньою владою власного народу.  І тоді серце не витримало.  Тихо та мирно відійшла Оксана в інший, по-справжньому справедливий світ.  Пішла назавжди, аби поєднатись з тією землею, якій віддала всю себе до краплини.  За своє довге і нелегке життя не стала вона ані знаною особистістю, ані видатною діячкою.  Не було для того ні можливостей, ні умов, ні поривань. Та нею можуть гордитись нащадки, бо вона була справжньою матір’ю і неперевершеною трудівницею.  Вона була Жінкою! А жінка, що за велінням власного серця і з Божою поміччю народжує нове життя, не вмирає.  Добрим словом згадуватимуть її онуки, в її житті шукатимуть своїх коренів правнуки. І навіть ця коротка оповідь може стати крихтою граніту у величний пам’ятник і самій Оксані, і тисячам українських Оксан, на який вони заслуговують.  Тим, що разом з нею вже пішли від нас назавжди, і тим, що прийдуть у цей буремний світ після неї. 
Тож нехай тепер безкінечною стежкою людської пам’яті до Шевченкової Катерини, Самчукової Марії, Мар’яниної Юганьки вирушить ще одна жінка: у Бозі – давно покійна, а у пам’яті – безмежно дорога, велична і завжди жива Оксана.