ХТО КОГО ВРЯТУВАВ?
Літо в розпалі. В садах перестиглі яблука гупають. На баштанах дині золотавыють, від соків кавуни тріскають-лускаються. По вибалках, в ярах і на луках – безмежне розмаїття цвіту і пахощів. Вже й відкриття на носі. Ні, не нової зірки чи восьмого чуда світу, а чарівно-магічне відкриття, одна згадка про яке змушує мисливську душу завмирати і мліти від передчуття дивних пригод і нестримного хвилювання. Оте саме відкриття, коли то там, то сям тільки й чути лагідне і доброзичливе: “Ні пуху вам, ні пера! ”. А у відповідь несеться таке собі жартівливо-неприязне: “До біса? До біса!” І звідки, думаю, воно взялось оте “Ні пуху”?, хто його вигадав? Та мисливський сезон зазвичай саме так і починається. І одного погожого серпневого дня тисячі справжніх мисливців мають можливість поринути у світ загадково-непередбачуваного спілкування з природою. Декотрі з них, ніби випадково, навіть забувають набої прихопити, інші навмисне заряджають рушниці холостими. І – вперед, вперед! У найулюбленіші куточки угідь, до невимовних пригод і втіхи. Та є у мисливському сезоні особливо зваблива пора, коли полювання на пернатих ще не скінчилось, а на зайця та іншу пушно-шерстисту звіроту вже дозволено.
Дочекався і я тієї благодатної днини, коли можна, якщо, звичайно, поталанить, і пером похвалитись, і пухом здивувати. Рюкзак за плечі, двостволку в руки і гайда на широкий луг мисливського щастя шукати. Зліва – річка. В очеретах і зарослях верболозу качки крячуть. Праворуч – пожухлі трави, чагарники та болотця. Попереду, аж до блакитно-рожевого обрію, пізні трави похилились. Іду собі, щось під ніс мугичу, на зустріч з дичиною розраховую. В лівому стволі – набій на качку, в правому – на зайця. А як же? Все може трапитись. Рушниця, як завжди, на запобіжнику. Сам переконався, безпека на полюванні – перше діло...
Який дивний, який чарівний і милий світ! Яка неповторна довкола краса! Бо ж є у цьому світі не лише небо і сонце, річка, луг і трави, а й дикі качки та гуси, зайці та куріпки. Раптом – постріл! Ліворуч, – біля річки, – другий. Попереду – третій... Сьомий... десятий... Суцільна канонада, та й годі. На душі потихеньку зашкребли коти. Господи, скільки ж ото у ці хвилини живих істот із свинцем в серці прощаються з життям! Але так влаштований світ. І не я зробив його таким жорстоким. “Та невже? – перепитує мене внутрішній голос. – А хто ж тоді йде оце з рушницею на поготові? Хто заради мисливської насолоди йде по цій благодатній землі калічити і вбивати?” Отак і сперечались в мені справедливість з лицемірством, докори власного сумління з байдужістю, добро зі злом. Так було доти, доки мою увагу не привернуло невеличке, поросле очеретом озерце. У таких місцях, зазвичай, качки і інша водоплавна птаха водиться. В якійсь сотні кроків від озерця – кілька кущів і гребені густої пожовклої трави. Дивно, але докори сумління враз випаровуються і я ступаю так обережненько, що й билинка під ногами не трісне. З кожним кроком кров у скроні гупає все сильніше. Серце калатає, ось-ось вискоче з грудей. Руки міцніше стискають приклад. Очі – туди-сюди, туди-сюди: бігають від озерця до кущів, від трави до очерету. Знімаю запобіжника. Вказівний палець на спусковому гачку. Можливо, зараз пролунає і мій постріл. Ще крок... ще... Ще півкроку... З-під куща стрілою вилітає щось руде, волохате, вухате, невловиме. Він! Заєць! Треба стріляти! Стріляти! Та чому це створіння несеться прямо на мене? Він що, з глузду з’їхав, чи що? Ситуація, скажу я вам, для мисливця не з приємних. Оцінюю відстань, розраховую упередження, залишається натиснути на гачок. І тут!.. Прямо з-під ніг, перед самісіньким носом, неначе з-під землі: “Фу-р-р! Фу-р-р! Ки-ги! Ки-ги! Ки-ги!” Між моїми очима і зайцем з’являється десятків зо два куріпок. А мені на якусь мить здається, що в небо злетіли не куріпки, а оте нахабне, коричнево-сіре і вухате. Я навіть примружився, адже той, у кого бодай раз вилітали з-під ніг куріпки, мене зрозуміє. Тут спрацьовує інстинкт самозахисту. Свідомість поступається підсвідомості. Доки мій мозок відповідав на питання “Що це було? ” і приймав вірне рішення, зайчисько як крізь землю провалився. Зник, як привид. Та й куріпки, трясця їхній мамі! Знялися купно, а ось тепер... Розлетілись врізнобіч. Доки я вибирав у яку цілитись, найближча каменем впала у далеку траву, і стріляти вже було ні в кого.
Стою отак з відвислою щелепою, рушницю наче непотрібну палицю тримаю. Оце тобі!.. І дружина, пригадую, ще звечора, і сусід вранці, а нехай би їм абищо, з отим своїм дурнуватим: “Ні пуху, ні пера! ”. Як у воду дивились, дорогенькі.
– До біса! До біса! – роздратовано бубоню під ніс, закидаючи рушницю на плече. І тільки тепер помічаю, що стою у півкроці від покинутої криниці. Розчарування, що хвилину назад пекло душу, відразу зникає. Заєць нісся на мене випадково? І чи випадково куріпки злетіли у ту мить, коли я цілився в зайця? Ні, своїм несподіваним “Фур-р” вони врятували йому життя. А можливо, він своєю появою захистив їх від влучного пострілу. А чи й разом зупинили мене перед глибокою криницею. З кожним кроком душа наповнювалась тихою радістю. За звірка і пташок, що надійно сховались від пострілів. Та й за самого себе, що не стою перед вбитим мною життям і не радію, що по ніжному пушку чи по сіро-багряних перах котяться рожево-гарячі краплини.А головне – не борсаюсь оце зараз в холодній криничній воді. Йду і радію. І... до біса постріли! До біса! Ні пуху вам, ні пера!