Вона була гарна і тепла. Шовкова шкіра її стегон торкалась моєї спини. Вона дивно витягнулась в котячій позі , та не калачиком, а немов струнка, ніжна самиця.
Вона любила вдягатись в чорний колір, щоб не виділятись з натовпу. Та все одно вона виглядала неначе богиня серед яскравої маси . Темне волосся і карі, запальні очі. Спокійна ходьба та величава постава. Вона відлунювала в собі сексуальність та щось спокійне, потустороннє. Навіть Сонце меркло перед нею. Яскрава в своїй незворушності.
***
Ми познайомились випадково. Я сидів на лавці в парку, споглядаючи київські обрії та плавно сідаюче сонце. Вона тихо присіла коло мене :
- Не заперечуєте? - запитала вона.
- Ні, будь-ласка - здивовано відповів я.
- Я хочу вам де з чим поділитись, не можу тримати це в собі.
Я знітився. Не знав, як реагувати. Дивна незнайомка. Що ж вона хоче сказати? Про хлопця, який її кинув? Чи про батьків? Про зраджений дружній досвід? Я зам'явся, та після паузи відповів:
- Прошу, ви мені не завадите.
Дівчина підняла погляд на небо.
- Скоро вийдуть зорі. Ви знаєте, що їх мільярди? Людина не в силах їх всі злічити. Вони покривають орнаментом нічне небо. Ми насолоджуємось їхнім виглядом. Хтось хоче дістатись до них, так вони заворожують... Але ж вони такі одинокі. Між ними відстань в мільйони кілометрів. Вони дивляться один на одного та мріють зблизитись, та це смертельно для них. Такі самотні і навіть не знають , що надихають нас, людей, а може й якихось там марсіан , чи ще когось. Що їхню красу оспівують в піснях, віршах, поемах. Паруюють у вакуумі космосу. В п'ятому класі я написала вірш про самотню троянду, яка незрозуміло як проросла посеред степу. Троянді так полюбилась одна зірка, шо вона вигадала собі дружбу з нею. Як не дивно, та зірка також узріла квітку. Отак вони, самі того не знаючи, Дійсно дружили. Троянда фантазувала, як вона підіймається та знайомиться з далеким вогником, зі своєю подругою. Але зима вбила її разом з морозом та холодним снігом. Іноді цей вірш трапляється мені в записниках і сльози накочуються на очі... Дуже жаль.
Мене вразили Слова цієї дівчини. Проте в мене не було що сказати їй. А що я мав казати? Тим паче, моє горло стис сталевий кулак.
- Ви п'єте вино? - зненацька вивела мене з трансу дівчина.
- Ну, іноді... Червоне...
- Тоді давайте вип'ємо разом. НЕ хочу бути як зірки. Хоч мені й хочеться полинути до них крізь світові рокиі розповісти, як ми їх любимо. До кожнісінької планетки - дістала з сумки дороге червоне вино та пластикові стаканчики - Тримайте, нехай ця пляшка буде за самотність. Знищимо її до ост анньої краплі.
Я взяв мнимий келих. Ми пили напій Бодлера та Греції, Франції та Єсєніна. Мовчали. До самого ранку. Смакуючи тишу та прохолодну самотність в червоних краплинах п'янкого винограду. Потім вона щезла...
***
Наступного разу я побачив її на Андріївському. З сувоєм паперу в руках. Чорний янгол, що зійшов з Олімпу, прекрасна діва в темному одязі.
Чи правильно було б одразу підійти та привітатись? Я не можу цього вже взнати. Я просто пішов за нею поміж люду, намагаючись не втрачати її з виду.
Завернувши на Пейзажну алею, вона спустилась на пагорб та сіла просто на траву. Зайшлась малювати пейзаж простими кольоровими олівцями, розсипавши їх долі. Неначе зачарований, я тішився її роботою, приникши на лавці неподалік. Дивився крізь зелений кущик на вселенську красу.
Як виявилось, я там провів декілька годин, я забув лік часу. Мене відволік телефонний дзвінок з роботи, де обшукались свого кур'єра.
Я розвернувся порозмовляти. Коли я обернувся назад, я побачив там лише прим'яту траву та стружку від олівців. Мене охватив розпач і незрозуміла смута. Наче я ота зірка і зима вкрала в мене троянду.
- Ви за мною стежите? - почувсь муркочучий голос за спиною.
Вона з'явилась так по-магічному раптово, що я ковтнув язика та забув як звуки складаються в фрази.
- Ну.... еееее... Вибачте... я.... просто...
- Ти сам живеш? - несподівано запитала вона.
- Ну... Так..
- Поїхали до тебе!
Так я втратив роботу і отримав картинку на голу стіну - схили Замкової гори.
***
Вона люблила секс і гучну музику. рідко розмовляла. З'являлась зневідкіль, набираючи мене з різних номерів. Я намагався перетелефонувати туди, але навіть не знав її ім'я, тому кидав слухавку. Іноді вона дуркувала. Тільки запримітивши мою змиловану посмішку, знову робилась серйозною та граційною.
Сьогодні вона принесла "наше" вино,та багато шоколаду. Ми дивились фільм "Шоколад". Вона любила таку поетичність в відносинах. Та й наші дивні відносини їй подобались саме такими, коли ніхто нічого не знає. Я не був проти, адже не розумів, як можна щось більшого просити у неї.
Ми вже спали, після довгого сексу. Секс під Мерліна Менсона. Їй здалось, що треба якось відтінити фільм і зробити щось божевільно-романтичне. Тож ми піднялись на дах будинку, де три години міняли позиції та вдивлялись в зоряне небо. В місячному сяйві вона здалась мені Булгаківською Маргаритою, відьма з пружними грудьми.
Зараз вона спала. Її стегно гріло мою спину. Чи я такий один у неї? Чи особливий? А може в неї таке хоббі, знущатись з чоловіків, закохуючи їх в себе...
***
Вранці її вже не було поруч. Як завжди, вона тихо зібралась і пішла. Залишила мені записку під кухликом запашної кави та тарілкою сніданку. "До зустрічі..." - коротка фраза , разом з відбитком червоної помади.
Смуток захопив мене. Коли наступного разу задзвонить телефон і котячий голос запитає : " Ти вдома? Я буду через сорок хвилин."
ЇЇ бездонні очі з'являться на моєму порозі. Я наче відчув, що бачу її востаннє.
***
Так воно і вийшло. Через тиждень я вже не міг знайти собі місця. Підрахував всі наші зустрічі. Їх було сто двадцять шість.
Через місяць я прокручував весь наш час в голові і не відходив від телефону. Згадував її погляди, доторки, рідкі слова.
Через півроку я почав шукати її всюди, моя безнадія перейшла в натиск. Я ходив нашими й ненашими стежками. Годинами гуляв містом, іноді навіть без сну, дві доби провів в пошуках. В моїй голові прокрутились сотні тисяч варіантів. Хвороба. Амнезія. Втікла від мене. Забрали батьки за кордон. Померла.... Моя чорна троянда. Зникла перед першим снігом....
***
Пройшов цілий рік без неї. Я рідко їм, тільки коли заходить мій друг та заставляє мене. Я кинув пошуки. Я просто представляю її поруч, гладжу її руки і молю, щоб вона більше так не робила, щоб більш нікуди не йшла. Але вона все одно йде. Вона кидає мене кожного дня. Кожен ранок я прокидаюсь сам в холодному ліжку. Навіть її звичка готувати сніданок... І ту вона кинула. До обіду я намагаюсь відновити її образ в своїй голові. Відчути її дихання на своєму плечі, заглянути в карі глибокі очі. А потім заклинаю, щоб вона не йшла, падаю на коліна і тримаюсь за поділ її сукні. Іноді плачу. Вона гладить мене суворо по голові і заманює в ліжко. Я міцно тримаюсь за неї, не відпускаю і намагаюсь не спати. Якщо мені фартує, я можу протримати її днів зо три, але потім організм бере своє... І я знову прокидаюсь з раною в серці, зі сльозами на очах, з болем в душі, з дірою, котру повинна заповнити вона... І знову будую тонкий образ, і тримаюсь її, з надією, що вона цього разу мене не покине....