Невже аби навчити людину не лиш розуміти, але й гоїти чужий біль та намагатись вирвати іншого з пазурів негоди – її потрібно занурити аж на самісіньке дно жахіть і втрат, сльоз і болю? Невже посеред полю комфорту й п’янких радощів в неї немає жоднісінького шансу – дістати меч, аби змагатися не лиш із своїми негараздами, а й негараздами інших? Невже… лиш опиняючись по коліно у сльозах людина врешті-решт має шанс стати людиною, а в інакшому випадку ні? Стати людиною – відчути й зрозуміти, що всі ми, зрештою, одне – а біль іншого стосується не лиш його самого, що то є випробування і для тебе теж – здатність не лиш розуміти загально, що ми – одне, але й втілювати це у життя. Змагатися за порятунок іншого, як за порятунок самого себе. І на кожному кроці цього шляху будуть чатувати перепони, квітнути буйним квітом ілюзії. Раптом в тебе все почне мінятися. У кращу сторону. Ти розслабишся, видихнеш, заспокоїшся. І подумаєш:
«А, може, не так воно й тре? Не так й нагально? Те – для іншого. Може… потім?»
Ти скоріше за все знайдеш аргументи на користь цієї думки – про потім, - а потім…
Так, ти зануришся у своє – яскраве й хвилююче, - життя.
Воно понесе тебе хвилями, одна, друга – тримаєшся?
Ти триматимешся. Навіть всміхатимешся. Часто. Дуже часто.
У серці запанує спокій, тиша й блаженство.
Часом тебе завертатиме – ти знов і знов будеш вертатися до думки про негаразди їнших і що ти можеш зробити для них – але все рідше.
Надто підступний шлях, надто багатий на спокуси. І край важко встояти, край важко згадати.
Про те, що ти був так близько до того, аби нарешті розкрити себе – як людину із великої літери, здатну на дії й зусилля не лиш для себе і своїх ближніх, але… так, піддався, так, відступив. Дорога щастя надто мерехтлива й барвиста, дорога до себе-Людини повна тенет і часом тмяніє ліхтар… що робити, просити у Долі про ті тенета й темряву, аби…
… піднятися увись?
Просити прибрати твоє щастя? Або лишити – якщо вже ти ажнастільки сильний, що здатен за промінчиками власної ейфорії не розгубити свою здатність і бажання тримати факел, аби розсіяти морок вже не своєї дороги – світлої й комфортної, - а дороги іншого, яка ще у темряві.
І лиш у тому випадку, певно, із тобою лишиться і твоє щастя і твоя душевна велич. Тебе – людини. У всіх інших, нажаль, та ти скотишся. Скотишся або у ейфорію, ще більш віддалившись від прекрасного себе, чи у морок – який надасть тобі змогу зберегти людськість. Огидний вибір, так? Бо то є дійсно надскладне завдання, до змоги лиш підготовленим.