RandJ

1. Марсіанин

Юлія їхала в метро. Зазвичай вона засинала вже на другій станції і прокидалася за станцію до виходу. Внутрішній годинник ніколи не підводив. Ось і цього разу вона прокинулась на станції «Теремки».  Уві сні до неї завжди приходили найцінніші ідеї. Ось і тепер план, який вона виношувала уже давно, остаточно викристалізувався в її голові. Бракувало одного – виконавця. Мимоволі її погляд упав на сусіда, який сидів праворуч. Виглядав той доволі дивно. Незважаючи на пізню осінь, був одягнутий у легенький спортивний костюм. На ногах – капці на босу ногу. Суб’єкт крутив головою на усі боки і безперестанку кліпав очима, ніби щойно прокинувся і поняття не мав, де знаходиться. Очі його ніби волали про допомогу.
- А чом би й не він? – подумала Юлія. – Ну й «виконавець», одначе.
Проїхали ще одну станцію.
- Вставай, ходімо зі мною!
- Куда?
- А тобі, хіба, не все одно? Вставай, кажу!
Ухопивши за комір куртки, потягнула його до виходу. Тип не опирався. Вже на ескалаторі майнула думка: «Хоч би лягаві не присіпались». Та куди там? Не з її щастям! Таки присіпались. Допомогла нашвидкуруч вигадана байка про чоловіка, який вирушив на  вранішню пробіжку і забув ключі, затраснувши двері. Поліцейського, що стояв на виході зі станції, не здивувало навіть те, що «чоловік» був у капцях і не мав грошей на метро. Та для рівня його інтелекту цього цілком вистачило. Всю дорогу вона тримала хлопця за рукав, але він ішов слухняно і не чинив жодного спротиву. Ось і її будинок. Вона відкрила двері під’їзду ключем від домофона і завела гостя у передпокій квартири. Вже переступивши поріг, спитала:
- То як тебе звати, хлопче?
- Не помню, кажется, Роман.
- І звідки ти такий Роман узявся?
- Не знаю. Не помню.
- Ти що, тільки й знаєш, що «не знаю» і «не пам’ятаю»?
Роман знизав плечима.
- Давай, іди в душ, скидай усе зі себе, знайду тобі щось перевдягтися.
- Извините, я плохо понимаю ваш язык.
- От москаль клятий! Ще не вистачало, щоб я з тобою російською говорила. В душ іди!
Хоч Юлія і виховувалась у російськомовній родині, та з того дня, коли пішла на Майдан,  жодного слова не сказала російською. Поки шуміла вода в душовій кабінці, Юлія підібрала у шафі банний халат, білизну і капці. Всі ці речі залишились у неї від колишнього домайданівського бойфренда, який пішов від неї з ідейних міркувань, залишивши всі свої речі, включно з білизною і взуттям. Вішаючи речі на сушарку для рушників, мимоволі відзначила, що через шторку душової кабіни просвічувалась доволі струнка чоловіча фігура, з широкими плечима і досить таки накачаними м’язами.
- Досить уже, вилазь! – сказала вона десь за півгодини.
Шум води припинився, і через деякий час у дверях ванної кімнати постав він у банному халаті, що виявився на нього трохи затісним.
- Їсти будеш?
- Что?
Вона показала знаками.
- Да!
За мить на столі з’явилися борщ з пампушкою і стейк з рисом. Юлія принципово не користувалася послугами закладів громадського харчування, все готувала сама. Хлопець їв так, ніби не їв із місяць. Через дві хвилини тарілки спорожніли.
- Випити хочеш?
- Что?
- Водку будешь? Москаль, блін!
- А, да!
Вона поставила перед ним келишок з горілкою і канапку з шинкою. Він випив одним духом, а канапку проковтнув, як таблетку, не розжовуючи.
- Ну, і як ти докотився до життя такого?
- Ничего не помню, помню только, что перепрыгнул через какой-то высокий забор, за мной гнались, я убегал, заскочил в метро. А в каком я городе?
- У Києві.
- Это что, Украина?
- Ні, блін, Франція!
- Нет, столица Франции – Париж – это я помню.
- А сам звідки?
- Чего?
- Сам-то откуда?
- Не помню! Ничего до того прыжка через забор не помню.
- Марсіанин якийсь, – подумала Юлія. – Теж мені, виконавець. З таким на вулицю тільки покажись – одразу заметуть.
Він розмовляв з явним московським акцентом, специфічно розтягуючи звук «а».
- Лягай спати, Марсіанине! Зараз постелю тобі на дивані.
Вона постелила йому на дивані у вітальні. Він, на диво, зрозумів без перекладу, чого від нього хочуть, ліг і за хвилину заснув. Юлія теж почувалася втомленою і, трохи прибравши і помивши посуд, навіть не  вечеряючи, розтяглася в ліжку.
- Нічого, завтра щось придумаємо, – подумала Юлія і вже за мить спала.
На ранок прокинулася від того, що хтось гримав на кухні посудом. Спросоння, відразу й не зрозуміла, хто.
- А, Марсіанин! – згадала вона.
Накинула халатик і вийшла на кухню, протираючи заспані очі.
- А где у тебя кофе?
- Бач, кави захотів! Там на полиці зліва у сірій бляшанці.
- Говори, пожалуйста, по-русски. Ничего не понимаю!
- Нічого, кави захочеш, знайдеш. За запахом.
На диво, він таки узяв потрібну банку, засипав каву в турку, залив водою і поставив на вогонь. Як на хворого на амнезію він орудував досить-таки вправно, правда, кава википіла, заляпавши плиту. Він зняв турку, дістав дві чашки, налив їй і собі.
- Сахар?
- Ні, дякую!
Він насипав собі дві ложки, розмішав і заходився пити каву великими ковтками, хоч напій був гарячий. Допив, поставив чашку у мийку і спитав:
- Сигаретки не найдётся?
- Зараз подивлюся.
Юлія сама не курила, але тримала пачку цигарок, на випадок, коли прийде Коля, її друг дитинства, який, здавалося, не випускав цигарки з рота ніколи. Вона дістала вже розпочату пачку і простягла її Марсіанину. Той припалив, і за хвилину цигарка вже догорала. Потягуючи каву маленькими ковточками, Юлія розмірковувала:
- Найперше – легалізація. Треба зробити йому документи, щоб ніхто не підкопався. Це, за теперішніми часами, завдання не з легких, зважаючи на велику кількість нелегалів, що поз’їжджалися до Києва. Але його цілком можна вирішити, враховуючи, що є дядя Льоня.
Дядя Льоня – старий мент, давній друг її матері, дивом пройшов переатестацію в нову поліцію. Це йому, напевне, вдалося тільки тому, що декілька разів був у зоні АТО. Ні, він не воював, просто кілька разів їздив туди у відрядження з якимись там перевірками і, відповідно, отримав статус учасника бойових дій. Вона набрала номер його мобільного:
- Дядя Льоня, можете говорити?
- Так, звичайно, Юлько-козюлько! Що трапилось?
- А чому мало щось трапитись? Просто так дзвоню! Про здоров’я Ваше довідатись, може, хочу?
- Ага! Не розказуй байок, а викладай по суті!
- Це не телефонна розмова, давайте зустрінемось.
- Давай об одинадцятій, в кафе на площі на Хрещатику, де той Кондратюк своє «Караоке на стакані» проводить.  Підходить?
- ОК, дядю Льоню, буду!
Вони нашвидкуруч поснідали канапками з шинкою, запивши їх кока-колою, Юлія швидко вдягнулася, вийшла з дому, замкнувши двері на обидва замки і наказавши Марсіанину нікуди не рипатися,  не ламати двері і не стрибати з балкона, бо розіб’є голову – дванадцятий ж бо поверх. Той, ніби, зрозумів, кивнув і простягся на канапі.
О 10:20 вона вже була у метро, а за п’ять одинадцята сиділа за столиком у кафе. Дядя Льоня виявився пунктуальним, як і личить старому менту-полковнику. На сучасного поліцейського він скидався мало – шкодив досить-таки величенький пивний животик.
- Привіт, дівко! Як справи?
- Та вашими молитвами, дядю Льоню!
- Ага, вдень не сплю, вночі не їм, все за тебе молюся! Викладай!
- Та тут справа вельми делікатна. Треба документи українські одному москалику зробити.
- А відколи це ти за москалів дбати почала?
- Та тут така справа, дядю, Льоню, довго розказувати.
- Ну тре, то тре…
Дядя Льоня завжди подобався їй тим, що не ставив зайвих запитань.
- П’ять штук євросоюзовських, і по справі. Для тебе – штука знижки.
- От, а кажуть, що нова поліція не бере…
- Хай собі кажуть. Може, хтось і повірить.
- ОК, коли буде готово?
- Десь за тиждень. Я тобі дзвякну.
- Добре, пароль «Марсіанин».
- Ти б ще щось венеричне придумала, Козюлько! Гаразд, «Марсіанин», так «Марсіанин». Він хоч мову знає, не спалиться?
- А мало у нас російськомовних манкуртів? Нічого, вивчить!
- Твоя правда!
- Добре, асталавіста, сеньйоре!
- Бувай, вертихвістко!
Вони допили каву і розійшлися.
З мовою, справді, була проблема. Російською тут говорив мало не кожен другий, але ж не з таким акцентом! Юлія згадала, що в АТО, в її роті служив такий собі Олег, в «миру» – викладач української філології в Могилянці. Йому відірвало ногу осколком з «Граду» майже до коліна, і зараз він був на реабілітації. Славний тим, що може навчити української мавпу, та що там мавпу – Миколу Яновича , шкода, що той своєчасно до нього не звернувся. За місяць уся рота щебетала українською, немов зі словника Грінченка, включно з «донєцкімі» і «криворожскімі». Вона набрала його номер:
- Привіт, Олеже!
- Привіт, бойова подруго, як справи?
- Та може бути. Маю до тебе прохання.
- Для тебе – зірку з неба!
- Ні, зірки не треба, мені планету, Марс! Точніше, одного з її мешканців.
- Нема проблем, доправимо!
- Якщо серйозно, то одного москалика треба навчити української, або хоча б російської без московського «акання».
- З російською київського зразка – проблематично. Давай уже навчу української.
- ОК. І скільки часу треба?
- За місяць щебетатиме, як горобчик, не відрізниш від уродженця Галичини. Але починати потрібно вже, бо за місяць їду в Німеччину на протезування.
- То як мені його, до тебе водити?
- Та ні, я вже на милицях скачу, як гірський козлик. Краще в тебе, щоб не світився.
- ОК! Десь на шосту вечора підходить?
- Так. Тоді завтра?
- Ні, сьогодні!
- Як спішно! Добре є, домовились. А що за тип за такий?
- Ай! Прийдеш – побачиш сам!
- Заінтригувала, одначе!
- Ви будете вельми здивовані, сер!
- Не «сер», а «пане»!
- Добре вже! Ви будете вельми здивовані, пане!
- О!
- Добре, до зустрічі! Ти й далі п’єш тільки текілу?
- Так, з оливочкою!
- Добре, бувай, сонце!
- Бувай, пташко!
Так, за основні дві справи домовились, що лишається? Одяг, але то дрібниці, купимо, а далі за планом, тільки б побачити, як наш інопланетянин стріляє. Але для цього є Діма.
Так, план. Тепер план. Прокрутити в голові усі деталі, щоб ніде не було збою, щоб усе пішло гладенько, як по маслу. План і тільки план.
 


2. План

План помсти зародився в її голові давно. Зненавиділа вона свого вітчима вже з тієї миті, як він уперше з’явився в цьому домі. Якась фізична, майже патологічна відраза з першого ж погляду. Правда, виглядав той доволі інтелігентно, був одягнутий, як дженджик, і щоразу дарував мамі квіти. Причому досить дорогі квіти. На той час орхідей у Києві майже не було, але він якось примудрявся їх діставати, зрозуміло, за шалені гроші. Оскільки жили вони доволі бідно: мама працювала на колишньому військовому заводі, який з розпадом Союзу мав от-от розвалитися, – то ж вона, зрозуміло, руками й  ногами вчепилася в цього вельми імпозантного і, на перший погляд, добре вихованого ще не старого чоловіка. Незабаром вони відгуляли весілля, правда надто скромне, як для статків вітчима. Вони з мамою і малою Юлею відразу перебралися жити до вітчима, а свою квартиру здавали. Причому гроші за оренду ішли відразу на банківський рахунок вітчима. Спершу він поводив себе з Юлією пристойно, купував іграшки, книжки, навіть купив комп’ютер, щойно ці диво-пристрої почали з’являтись у продажу. Інколи водив до школи. На Юлії красувався ранець з натуральної тонесенької шкіри. Такого у школі не мав ніхто. Загалом, такий собі ідеальний татко.
Уперше він проявив своє справжнє нутро у той день, коли Юлії виповнилось дванадцять. Гості уже розійшлися, мама мила на кухні посуд, а Юля допомагала зносити брудні тарілки зі столу. Коли вона збирала зі столу останні тарілки, він непомітно підійшов ззаду і запхав свої липкі руки їй під блузку, торкаючись грудей, які ледь-ледь починали бубнявіти. Юлія ледь не скрикнула, але стрималася, бо боялась, що почує мама. Вона лише кинула на нього такий погляд, що він відсахнувся і випростався, як солдат, що стоїть у стійці «струнко». Скорчивши ніякову міну, вибачився, сказавши, що у всьому винний зайвий алкоголь. Деякий час нічого такого не траплялося, він і надалі корчив зі себе ідеального уважного татка, аж до моменту, Юлії на той час було майже п’ятнадцять, коли вперше вночі зайшов у її спальню. Тієї ночі вона не забуде ніколи! Вона ще не спала, але вже загасила світло. Він увійшов у спальню, засвітив нічник, відкинув ковдру і рвучким рухом задер її нічну сорочку. Вона прикинулась, що спить, але спостерігала усе шпаринками напіврозплющених очей. Він спустив штани і неквапливо почав мастурбувати. «Горобець» його довго не хотів підніматися, і він додав інтенсивності. Зрештою, той таки піднявся, але якось кволо, і хвилин через п’ять з грудей вітчима вихопилось якесь дике гарчання, а на килим щось закрапало. Потім він закинув ковдру назад, загасив нічник і вийшов з кімнати. Юлії захотілося блювати, але вона боялась вийти із кімнати. Юля не спала цілу ніч, а вранці, нічого не сказавши нікому, як завжди пішла до школи.
Десь із півроку це не повторювалось. Він узяв її вперше, вона точно пам’ятала цю дату, 12 квітня 2002 року. Вона погуляла трохи увечері з подругами і повернулася додому досить пізно, мами на той час вдома не було, поїхала до бабусі у село. Вітчим сидів на кухні. Перед ним стояла уже майже порожня пляшка коньяку і повна попільничка недопалків. Виглядав він досить ніяково, на обличчі застигла якась дивна гримаса. Юля нашвидкуруч повечерявши, пішла у свою кімнату, запалила нічник і почала щось читати. Він з’явився хвилин за п’ятнадцять у майці і штанах з розстебнутим ременем, затулив їй рукою рота, спустив штани, задер ковдру, перекинув дівчину набік і пристроївся ззаду. Далі майже нічого не пам’ятала. В голові її тільки щось гупало в такт його рухам, і цей нестерпний біль внизу живота, і цей запах, який переслідуватиме її довго: суміш алкогольного перегару з цигарковим димом. Потім він встав, застебнув штани і сказав якимось не своїм голосом:
- Щось комусь скажеш – приб’ю!
Це повторювалося доволі регулярно, аж до моменту, коли одного разу уже таки доросла Юлія не стрималася і роздряпала йому обличчя аж до крові. Подряпини були досить глибокі і довго не загоювались. Вона не знала, що там він казав мамі і на роботі. Зрештою, на маму останнім часом він зважав мало, та й розмовляли вони між собою зрідка. Так, похапцем на кухні про якісь побутові несуттєві речі. Мама на той час серйозно перехворіла і виглядала, зрозуміло, не найкраще. Вітчим звертав на неї все менше уваги, приходив додому пізно і частенько під «шафе». А одного дня з’явився з якоюсь молодою блондинкою і прокричав з порога, щоб вони з мамою виміталися з його квартири завтра ж. Мама на той час уже ніде не працювала, завод, звісно ж, розвалився. У їхній двокімнатній квартирці жили квартиранти, їх одразу не викинеш, бо заплатили наперед за півроку, отож, вони ночували у маминої подруги, у якої самої було двоє дітей, в її двокімнатній квартирі. Мама пішла торгувати на базар овочами і вони якось перебивались з хліба на воду. Невдовзі мами не стало – померла від раку, так і не оговтавшись від попередньої операції. Юля з тіткою, молодшою на п’ятнадцять років за маму і старшою за Юлію років на десять, поселились у їхній старій квартирі. Тітка була ще та вертихвістка, в голові в неї були лиш мужики та гулянки, отож, у них вдома були такі собі перманентні вечірки, які частенько закінчувались груповим сексом. Юлію, щоправда, ніхто не чіпав, бо відразу отримував відкоша: ляпаса по обличчю, а то й копняка межи ноги.
Вітчим з’явився наступного разу на її випускний. Під’їхав на шикарному «порше» з величезним букетом троянд, підійшов до неї, віддав квіти. Вона взяла, а наступної миті почала шмагати його колючим букетом по обличчю. Її ледве заспокоїли, вітчим утік і відразу відчалив на своєму авто, а Юлія ще довго ридала на грудях у своєї улюбленої вчительки української мови. Після того випадку вона його не бачила, тільки читала у газетах, що він став управляючим одного з найбільших банків України, а згодом – народним депутатом. Потім вона побачила його ще раз, коли вже була в зоні АТО. В розташування їхньої частини прибули якісь там високі шишки. Вони покрасувалися трохи перед телекамерами у новеньких імпортних камуфляжах, їм розбили намета, в якому вони пиячили і горланили мало не цілу ніч, а десь за північ їм підвезли молоденьких дівчаток, очевидно, школярок з випускного вечора, бо всі вони були в вечірніх сукнях. Зранку сукні виглядали досить таки пошарпаними. Наступного дня «слуги народу» від’їжджали, і тоді в юрбі інших народних обранців вона побачила вітчима. Той про щось жваво розмовляв з якимось чоловіком. Навколо них стояла охорона, так що підійти ближче не було можливості.
Про те, що вона його колись уб’є, Юлія знала завжди, відтоді, як його руки уперше проникли під її блузку. Тоді ще не знала, коли і як, а тепер вже знала. В її голові народився план. Спочатку сирий, а з часом виважений до деталей. Перша частина – економічна. Вітчим, ставши депутатом, формально втратив місце управляючого в банку, але посадив туди до мозку кісток віддану людину – свого двоюрідного брата. Увесь час, протягом його депутатства, спрацьовувала одна і та ж схема дерибану грошей. МВФ переказував Національному банку України черговий транш, який Нацбанк пускав на рефінансування «неплатоспроможних» банків-кредиторів. Вітчимів банк на той момент став таким «неплатоспроможним», тобто всі депозити і відсотки за ними були заморожені і не видавались, відсотки ж за кредитами збирались регулярно, а в разі протермінування боржник відповідав власним майном: нерухоме і рухоме майно конфісковувалося миттєво, незважаючи на сльози, сварки і прокляття. Гроші ж, які йшли на рефінансування, відразу, того ж дня, переказувалися на рахунок одного з банків на Британських Віргінських Островах. Новий рахунок відкривався на підставну юридичну особу. Потім з цього рахунку кошти переказувались у банк іншого офшору, і так за ланцюжком п’ять-десять разів, щоб заплутати сліди. У кінцевому підсумку вони осідали на рахунках вищого керівництва держави і якась частка, звісно, – на рахунку вітчима. Слабкою ланкою цієї схеми було те, що транзитний рахунок відкривався в тому самому банку на Віргінських Островах. Отже, знайшовши вихід на той банк, можна було б «вирахувати» номер щойно відкритого рахунка. Далі б мав братися до справи Бармалей, так в IT компанії, де працювала Юлія, звали одного з найкращих хакерів галактики Олексія Антоненка. Бармалей міг зламати будь-який код, хай би він знаходився під десятьма ступенями захисту. Він для сміху зламував навіть коди NASA, правда, потім повертав усе на місце, а там навіть не здогадувались, що код було зламано. Суть плану полягала в тому, що в банку на Віргінських Островах відкривався ще один рахунок, який відрізнявся від вітчимового транзитного рахунку лише однією цифрою. У процесі переказування коштів файл переказу перехоплювався, і Бармалей мав за декілька секунд затримки підібрати код до платежу і змінити в платіжних реквізитах усього одну цифру. Отже, гроші потрапляли на наш рахунок, звідки теж миттєво переказувались на інший у надійному європейському банку, який гарантував таємницю вкладів. Проблема полягала в тому, що Бармалей був людиною дуже порядною, мав свій кодекс честі і подібними «лівими» махінаціями не займався. Але він давно, хоч і без взаємності, підбивав клини до Юлії, і вона сподівалася, не без підстав, що таки умовить його.
Отже, вітчим, не отримавши підтвердження, що кошти надійшли на рахунок, миттю кинеться у банк особисто все перевіряти. Далі вступала в дію друга частина плану – фізичне знищення вітчима. Перед банком слід було організувати мітинг незадоволених вкладників, що було не так уже й важко зробити, кинь тільки клич у пресі. Потім треба було спровокувати сутичку між охороною банку і мітингувальниками. Хтось навіть може стрельнути кілька разів по охороні і тим самим викликати вогонь у відповідь. Тоді Юлія, імітуючи вогнепальне поранення, а можливо, й отримавши реальне, повинна зробити собі ін’єкцію. Препарат сповільнює на певний час серцеву діяльність і людина стає ніби мертвою. Після цього «стрілець» має убити вітчима перед банком, або, якщо це не вдасться і вітчим кинеться везти її в лікарню, завалити його на вході або на виході з неї. Ніби все мало б спрацювати. Залишалося лише дочекатися чергового траншу МВФ і провести декілька підготовчих етапів.
На роль стрільця був призначений, хто б ви думали?.. Правильно, мій здогадливий читачу!
Отже, підготовка починається…
 

3. Підготовка, початок

Отже, що треба зробити? Юлія уклала собі у голові план дій з підготовки:
1. Легалізувати Марсіанина і  якнайшвидше. Вивести його межи люди, як то кажуть, щоб він трохи пообтерся, звичайно, лише після того, як він більш-менш пристойно оволодіє українською.
2. Перевірити, чи вміє той стріляти, і, якщо ні, відправити його на навчання до Дмитра, інструктора з підготовки снайперів для Національної Гвардії і спецпідрозділів СБУ, у якого Юлія навчалася стріляти перед відправкою в зону АТО. Щодо Марсіанина ніби все. А так, ще купити йому мотоцикла і виробити права, щоб він міг вільно пересуватися містом, оминаючи численні київські затори.
3. Організувати мітинг обурених вкладників під банком вітчима в потрібний час. Для цього треба було довідатися точну дату надходження траншу і плюс-мінус дату та час переказу рефінансування.  В Юлії була одна надійна людина, яка працювала в НБУ, так що з цим проблеми не повинно бути.
4. Організувати заворушення під час мітингу зі стріляниною. Тут мав би допомогти один з «тітушок» часів майдану, який згодом, розкаявшись, пішов добровольцем в АТО. Звали його Максом.
5. Умовити Бармалея зламати код платежу і змінити реквізити банківського рахунку, мабуть, найважчий пункт плану. Тут доведеться застосовувати всі свої жіночі чари, і теж не факт, що той погодиться. Але нічого, мадемуазель, піднатужся – і прорвемось!
6. Відправити Колю «відпочивати» на Британські Віргінські Острови, щойно надійде інформація про черговий транш МВФ. Він повинен не проґавити момент, коли в тамтешньому банку відкриється транзитний рахунок, і відразу ж відкрити свій.
7. Відкрити ще декілька транзитних рахунків у офшорах і один кінцевий банківський рахунок у респектабельній країні, наприклад, у Швейцарії, де гарантується таємниця вкладів.
8. Знайти підходящу зброю і підготувати вогневі точки поблизу банку вітчима, клініки «Феофанія» і приватної клініки, в якій лікується вітчим. Найважче було знайти місце для стрільця у Феофанії, оскільки та надійно охороняється і буквально нафарширована відеокамерами зовнішнього і внутрішнього спостереження. Але навряд чи вітчим захоче везти людину, підстрелену на мітингу, та ще й пасербицю, до урядової клініки. Розголос був би неминучий. Так що на рахунок Феофанії не слід особливо паритися, але все-таки якісь варіанти прикинути треба.
9. Подбати про препарати для імітації больового шоку і зупинки серця, і антидоти до них.
10. Організувати відхід  Марсіанина з вогневої точки і максимальну затримку прибуття поліції на місце злочину.
Так, ніби усе, якщо вилізуть ще якісь деталі, про них можна буде подбати безпосередньо під час виконання.
Отже, до діла! О 18:00 має прискакати Олег вчити Романа української. О пів на шосту Юлія вже була вдома. Марсіанин тихо-мирно спав собі на дивані в капцях і солодко посапував. Як з’ясувалося, він змів з холодильника тижневий запас харчів і допив почату вчора пляшку горілки. Юлія миттю кинулась у найближчий супермаркет, купила пляшку текіли, оливки, і ще дещо, щоб нашвидкуруч зробити канапки. Засапана прибігла додому і швиденько заходилася готувати ці самі канапки. О 18:02 пролунав дзвінок домофона:
- Це я, Олег, як там твій інопланетянин, готовий?
- Ага, «готовий» на всі сто, навряд чи добудимось, але заходь!
- Іду, моя пташко, точніше, стрибаю!
- Стрибай, мій горобчику!
Вона відчинила двері, провела гостя до передпокою, допомогла зняти куртку, той намагався роззутися, але вона сказала:
- Можеш не роззуватися, буде загадка для криміналістів, чому це в кімнаті сліди однієї ноги?
- Для криміналістів? То ти, така-сяка, замислила проти мене щось кримінальне?
- Ні, сонце, наразі планів замордувати тебе у мене немає!
- Дивись мені, а то у мене у лівій кишені лимонка.
- А у мене у правій – оливка! До речі, текілу будеш? Я тим часом спробую розштовхати нашого Марсіанина.
Вона налила йому келишок текіли, поставила перед ним вазочку з оливками і тарілку з канапками і заходилася будити Романа. Той не реагував ні на слова, ні на стусани, ні, навіть, на вилиту йому на голову склянку холодної води.
- От, блін, глухий номер! І що накажеш робити з ним?
- Треба б його під душ холодний.
- Та я сама його туди не донесу, а з тебе який помічник?
- Та нічого, удвох якось упораємось.
Юлія спустила ноги Марсіанина на підлогу і легенько підштовхнула за плечі. Так лікар у військовому шпиталі вчив садити після операції хворих. Роман якось сів, але вже наступної миті відкинувся на спинку дивана і захропів. Потім вони удвох спробували поставити його на ноги. За третім разом затія ніби вдалася. Перші два рази він падав на диван, як підкошений. Разом спробували вести Марсіанина до ванної кімнати, але де там! Його весь час хилило набік. Раз він навіть мало не перекинув одноногого Олега.
- Марна справа! Тазик і ківшик маєш?
- Уже несу!
- І відро води прихопи.
- ОК!
Вони повернули  Марсіанина на диван, роздягли догола. Потім підняли і поставили його ногами у тазик. Юлія підтримувала його під пахви, а викладач-філолог поливав його з ківшика холодною водою. Десь за сім-вісім хвилини такої терапії очі Марсіанина ледь розплющилися, а язик заговорив:
- Где я? Что со мной?
- От, блін, тепер він ще й короткочасну пам’ять втратив! Ти у мене вдома, мене звати Юлія, я підібрала тебе вчора у метро.
- А-а, вроде помню. А кто этот тип на костылях?
- Його звати Олег, він буде тебе вчити української мови.
- А на хрена мне этот украинский язык?
- Жити захочеш – вивчиш, не вивчиш, заметуть, як тільки покажешся на вулиці.
- А, тогда понятно, давайте!
Методика Олега полягала в тому, щоб змусити учня думати українською, тому він не вживав жодного слова російською. Всі нові незрозумілі слова він пояснював за допомогою інших, уже відомих тому слів, або за допомогою предметів, або, в крайньому випадку, за допомогою міміки чи жестів. Як відомо, навчити української неслов’янина набагато легше, аніж слов’янина, оскільки однакові букви у неслов’янських і слов’янських мовах вимовляються здебільшого по-різному. Для росіян завжди особливою проблемою були  тверді «ч» і «щ», а також голосні «о» і «и», замість яких вони «акають» і «ікають». Роман виявив, попри синдром похмілля, непогані здібності. Невідомі слова він хапав на льоту. Здавалося, що прогалина, яка утворилася в його пам’яті, тільки й чекала моменту, щоб заповнитись. Але «о» після приголосних ніяк йому не давалося. «Масква, Масква, как многа в этам звуке» з наспівним московським «а», і хоч кіл на голові теши!
- Нічого, за тиждень освоїть, – сказав Олег.
- А що це за тип такий? – спитав він відходячи.
- Кажу ж – марсіанин, з Марса прилетів, а я підібрала!
- А що, Марс теж уже русифікували?
- А, дай їм волю, вони весь космічний простір русифікують! Дякую, Олеже, скільки я тобі винна?
- Та ну тебе в баню, подружко, щоб я з тебе щось брав?
- Тоді дякую красно, пане учителю! Я правильно висловилась?
- Так, цілком. До зустрічі, Юлько!
- Ага, завтра о тій же годині і в тому ж місці. Цьомки-бомки!
- А ось це уже – діалект!
- Ну, хай буде діалект…
Вона поцілувала його в щоку і зачинила за ним двері.
Повернувшись у кімнату, застала Романа на дивані з заплющеними очима.
- Хочу хотя бы что-нибудь  вспомнить из прошлой жизни, и не могу. Смутно мелькают какие-то вспышки, вроде, идет бой. И какие-то лица, будто я ловлю их в прицел. И больше ничего не помню, полная пустота…
- Так-таки нічого й не пам’ятаєш?
- Ничего, полный провал. Ни папы, ни мамы, ни роду, ни племени…
- Бідний мій Ромчику! – Вона сіла поряд і легенько обійняла його за плечі, а він притулився до неї, ніби мале дитя до матері.
Отак і сиділи мовчки до ночі. Та потім Юлія схаменулася – пора спати. Завтра рано вставати, а вона і так прогуляла сьогоднішній робочий день і завтра доведеться виправдовуватись. Але нічого, щось придумає.
Наступного дня вона прокинулась рано, приготувала грибну юшку і котлети, зварила макарони на обід. Коли Роман прокинувся, вони поснідали канапками з кавою і Юлія, зачинивши двері, як і вчора, на два замки, помчала до метро. На роботу приїхала вчасно, прочитала вхідні листи, написала потрібні відповіді і пішла «охмуряти» Бармалея. Бармалей мав звичку працювати ночами, а вдень міг або спати, причому навіть на голих зсунутих табуретках без подушки, або грати у комп’ютерні ігри, або сидіти безвилазно в інтернеті. Керівництво компанії закривало очі на усі його витівки, бо те, що він творив ночами, коли його «осявало», було геніальне. Цього не зумів би зробити цілий відділ за цілий місяць. Він досить рідко виходив з офісу, харчувався абияк – це для нього не мало жодного значення. Його подруга приходила інколи ночувати до нього в офіс, і нерідко вранці в його персональному кабінеті можна було знайти кілька порожніх пляшок з-під вина, відкриту бляшанку шпротів, розкиданий одноразовий посуд, використаний презерватив чи ще щось… Але усі давно перестали дивуватися звичкам Бармалея. Геніям  закони не писані! Ось і зараз Бармалей сидів, закинувши ногу на ногу, у навушниках за комп’ютером і грав у якусь гру. Він навіть не помітив, як Юлія зайшла в кабінет.
- Привіт геніальним геймерам двадцять першого сторіччя! – голосно крикнула вона.
Нуль реакції… Вона підійшла ззаду і стягнула навушники з його голови. Той стрімко повернувся, але побачивши Юлію, раптом усміхнувся на цілий рот.
- А, це ти, Юлько? Заходь, радий бачити!
- Каву маєш?
- Та десь тут ніби була… – розгублено водив великими трохи виряченими очима Бармалей.
Можливо, саме за ці очі його й прозвали Бармалеєм. Багатьом співробітникам взагалі не було відоме його справжнє ім’я. Бармалей та й Бармалей! В інтернеті всі його знали теж як Бармалея.
- Ай, у тебе фіг що знайдеш, роззяво ти моя! Філіжанки хоч маєш?
- Ні, є одноразові стаканчики, отам десь, на полиці між дисками.
- Добре, зараз принесу каву, розмова одна є!
- Про любов?
- Про яку там любов, про шалене кохання! Чув, як кляті москалі називають наше шалене кохання?  – «Блізость». Забила би гадів!
- Ги! Ну давай, неси! Можливо, у нас і буде ота «блізость».
- Ай, голодній кумі – одне на умі. Зараз, шість секунд!
Вона метнулася до себе, заварила каву, швиденько повернулася і поставила дві філіжанки запашного напою прямо на комп’ютерний стіл, відсовуючи всілякі диски, флешки, плати та інші незрозумілі предмети набік.
- От, перебила мені усю гру! Я вже мало не дістався п’ятого рівня… Ну, розказуй!
- Бармалейчику, золотце, рибко ти моя, потрібна твоя допомога в одній дуже делікатній справі. Таке в усій сонячній системі можеш зробити тільки ти!
- Викладай, не тягни!
- Потрібно перехопити, зламавши код, один банківський платіж з нашого українського банку в банк на Британських Віргінських Островах і змінити всього лиш одну цифру у номері банківського рахунка одержувача.
- Дівчинко ти моя, це абсолютно, фізично неможливо. При відсиланні платежу з банку «А» відразу повинно надійти підтвердження з банку «Б». Затримка не повинна перевищувати п’яти мілісекунд. Інакше, платіж вважається недійсним і трансакція скасовується. Мені ж, щоб зламати код, навіть використовуючи найсучасніше «залізо» , потрібно секунд десять – тридцять а то й більше. Так що, на жаль, ластівко ти моя! Хоча…
- Думай, сонечко, думай!!!
- Хоча, – провадив далі Бармалей, – теоретично можливо змоделювати «глюки» в інтернеті в банку «А», тим часом перехопивши і розшифрувавши інформацію. Банківському працівнику дозволяється повторювати відправку платежу тричі. Будемо сподіватись, що тамтешня  роззява витратить на це десь хвилину-дві. Цього часу цілком вистачить, щоб зламати код і замінити цифру рахунка. Проблема в іншому: підтвердження платежу повинно надійти саме з того рахунка, на який цей платіж був відправлений. А на те, щоб розшифрувати підтвердження і змінити номер рахунка, у нас не буде часу, бо все відбувається на автоматі. Так! Тут треба посидіти нічку і помізкувати…
- Бармалейчику, любчику, обіцяю тобі «блізость», якщо ти з цим упораєшся!
- Ай ну вас, всі ви тільки обіцяєте, а як доходить до справи… ОК! Ця ніч присвячується Вам, королево! Точніше, Вашій проблемі. А це хоч того варте?
- Ти навіть не уявляєш, наскільки це для мене важливо. Справа навіть не у сумі, справа – в принципі!
- ОК, помізкуємо! До речі, потрібне «залізо» можна знайти штуки за дві – дві з половиною баксів, плюс баксів триста – п’ятсот коштуватиме незасвічена IP-шка. Витрати, шампанське і секс за Ваш рахунок, королево!
- Добре, нема питань!
Допивши каву і погомонівши ще трохи про те – про се, Юлія вийшла з кабінету Бармалея і попрямувала на своє робоче місце.
Допрацювавши без особливих пригод зміну і прихопивши дорогою каву і дві пляшки кока-коли, вона за десять шоста вже шпорталась ключами у дверях квартири. Застала Романа у тій самій позі і на тому ж місці, де залишила зранку. Він сидів на дивані з якимось відстороненим поглядом і дивився в одну точку. Враження було таке, що він навіть у туалет не ходив.
- Егей, Марсіанине! – вона декілька разів провела рукою перед його очима. – Вставай, кушать подано!
- А? Что?
- Вставай їсти, поганцю, скоро Олег прийде.
- Какой Олег?
- Та той, що тебе, засранця, української навчає.
- А!
Він повільно поплентався на кухню. Юлія розігріла приготовану вранці юшку, котлети та макарони і поставила тарілки йому і собі. Їв він уже без учорашнього «звірячого» апетиту, ледь соваючи ложкою. Коли вони уже попивали кока-колу, пролунав дзвінок домофона:
- Заходь, Олеже!
- А звідки ти знаєш, що це я, може, то бабай якийсь?
- Я тебе, гада, нюхом чую! Заходь.
Олег зайшов, роздягнувся, як і вчора, не знімаючи взуття, пройшов у вітальню і почав займатися з Романом. Той, на диво, запам’ятав всі слова, які вони вивчали вчора, десь близько тисячі.
- Е, то так ми за місяць з тобою весь словник Грінченка опануємо. Молодець! – похвалив  Марсіанина Олег.
Закінчили урок, Олег допив свою текілу, закусив оливкою, попрощався і пішов.
Наступного дня десь о восьмій пролунав дзвінок Юлиного мобільного. Телефонували з неавторизованого номера:
- Алло, слухаю!
- Це вас турбує Леонід Макарович Кравчук!
- Це Ви, дядю Льоню?
- Так, так, дядя Льоня Кравчук.
- Ай, ну Вас!
- Слухай, тут виникла одна проблема з твоїм Марсіанином, точніше дві. Перша – бабло треба наперед і не готівкою, а на рахунок в євриках. Номер рахунка можу скинути тобі електронною поштою. І минулого разу ми поговорили про усе, навіть про англійську королеву, а забули про прізвище, ім’я та по батькові твого Марсіанина, які мають фігурувати в ксиві. Скинь мені їх електронкою у відповідь!
- Нема проблем, дядю Льоню! Сьогодні ж скину і те і інше.
- То ти стала міліонеркою?
- Ні, але Вашими молитвами скоро буду.
- Добре, успіхів тобі, Козюлько!
- І Вам не хворіти, дядька Льонька!
«Так, з документами справа просувається, що лишилось? Зі стрільбою розберемося пізніше, тепер Коля. Але йому я зателефоную з роботи». Вона приїхала на роботу, як завжди, на метро. Юлія, хоч і мала власне авто, користувалась ним украй рідко, як звикла з дитинства на метро – так весь час на метро. І відразу, не відкладаючи справу в довгу шухляду, набрала Колю. Коля був шкільним приятелем Юлі, вони з першого до останнього класу сиділи за однією партою. На нього у будь-якій справі можна було покластися, як на себе. Першим, хто довідався про сексуальні домагання вітчима, був саме Коля. Коля був затятий холостяк і не збирався одружуватись ні за які «бублики». Він жив досить усамітнено, і якщо вже кудись вибирався, то тільки до Юлі. Вони разом гаяли довгі вечори, частенько він навіть залишався ночувати, навіть коли у Юлі вже з’явився бойфренд. Коля – це було щось святе і недоторканне. Разом, ще коли вчились у школі, вони поклялись один одному, що відомстять Юлиному вітчиму.
Отож, Микола взяв слухавку за другим разом і сонно мовив:
- Алло!
- Привіт, сонько. Проспиш так царство небесне!
- Привіт, Юлько!
- Як воно, життя молоде? Не одружився, бува?
- Та я одружусь, як рак свисне. Я люблю, але без взаємності, лише одну особу, і ти її, напевне, знаєш…
- Та ну тебе в баню! Без взаємності? Та ця особа любить тебе більше за життя, ти ж знаєш!
- Але платонічною любов’ю, блін!
- Не вистачало ще, щоб плотською. Ти б з глузду з’їхав.
- Це точно! Як справи? Давно тебе не чув!
- Та й сам міг би подзвонити, гад! Та кручуся-верчуся…
- А як в особистому?
- Та без змін, ти ж знаєш, що я однолюбка. Як закохалась у тебе у першому класі – так і донині.
- А як же Артур?
- Та ну його до біса! Не при світлі дня будь згадуваний. Слухай, а ти не хочеш часом відпочити за мій рахунок на Британських Віргінських Островах? Поплаваєш там, позасмагаєш, мулаточок за цицьки помацаєш, га? Напевне, з дому не вилазив з осені?
- А з чого б така щедрість, Юлько? А де вони взагалі, оті твої острови?
- Та в Карибському морі. Неподалік від Куби. А щедрість моя досить меркантильна – це стосується нашого з тобою юнацького плану.
- Це щодо того педофіла старого?
- Саме так! Ну й здогадливий ти, Колько!
- Атож! Заради такої справи – хоч в Антарктиду!
- Е ні, ти там замерзнеш. І там цигарок нема…
- Ні, тоді в Антарктиду не поїду! Так коли відлітати?
- Оце розмова не хлопчика, а мужа! Я ще точно не знаю, десь за тиждень, я тобі маякну. Адреси, паролі, інструкції, явки – все при очній зустрічі.
- На рахунок очної зустрічі… Моя пачка цигарок ще ціла?
- Е, ні! З’явився тут один інопланетянин – викурив!
- Ану, розповідай! Не те – задушу, як Отелло Дездемону.
- Та так, тип один безхозний з амнезією. Підібрала у метро, готую його на роль виконавця.
- А, тоді чекай у гості! Оцінимо суб’єкта. І, щоб моя пачка була на місці!
- Для тебе куплю цілий блок і заховаю так, що ніхто не знайде.
- ОК, цілую тебе, кохання моє!
- І я тебе, котику!
Минуло ще декілька днів. Успіхи Марсіанина в українській мові були вражаючими: він уже не те що розумів усе, а навіть міг доволі непогано говорити. Йому навіть підкорилось тверде «и». Правда з «о» досі були проблеми, але це, як сказав Олег, – справа наживна. Документи на Кошарського Романа Андрійовича, уродженця і зареєстрованого в селі Нижні Млини Боярського району Київської області, були у Юлії на руках. Фото вона зробила сама і віднесла дяді Льоні разом з пляшкою вірменського коньяку. Отже, справа просувалася не зле, чи таким же непоганим буде продовження?
Поживемо  – побачимо…
 
4. Підготовка, продовження +

Минуло декілька тижнів. За цей час Марсіанин уже досить пристойно оволодів українською, і Юлія вже декілька разів виводила його «у світ» – межи люди: ходила з ним у супермаркет, причому розраховувався на касі Роман сам, гуляла з ним по місту – нехай звикає. Зовсім скоро йому потрібно буде орієнтуватись у Києві, як у себе вдома. «Жуку, жуку, де твій дім?» – майнула думка… Поряд із паспортом на полиці лежали новенькі права категорії «А» на ім’я того ж Кошарського Романа Андрійовича. Ціна питання – тисяча євро мінус двадцять відсотків (особиста знижка від дяді Льоні).
Наприкінці тижня до неї на роботі підійшов Бармалей і сказав:
- Привіт, Юлько, ану ходімо до мене!
- Зараз забіжу, золотце!
Вона заварила дві філіжанки кави і за хвилину вже заходила в «апартаменти» Бармалея. В апартаментах цих панував ще більший хаос, ніж зазвичай. Вона поставила філіжанки на стіл, відгорнувши, як і завжди, всякий мотлох набік, спитала:
- Чого кликав, любчику?
- Є пару питань і одна фінансова проблема!
- Я так розумію, технічні проблеми вирішено? – мало не підстрибуючи, запитала Юлія.
- Технічні – так, ну, плюс-мінус, а щодо фінансових – то потрібні будуть дві «залізяки», одна не впорається, і дві «ліві» IP-шки. Ну і, відповідно, два сеанси «блізості». Так що витрати подвоюються, королево!
- З приводу витрат – не проблема! А «блізость» тільки одна, а то ще звикнеш!
- Та ну тебе! Я ж знаю, що буде, як у казці про сороку-ворону: «тому дала, тому дала, а тому не дала»…
- Ну тебе до біса, насмішив, Бармалею! Так, це проблема, а які запитання?
- Одне, суто інтимне, щоправда «блізості» воно не стосується: про яку суму йдеться? Я маю на увазі суму переказу.
- Десь сто-двісті лимонів зелених, може, й більше…
Бармалей аж присвиснув:
- Ні фіга собі! Оце так! А в долю взяти не хочеш часом? Жарт, звичайно!
- Та тут справа не в грошах, а в принципі. Гроші віддам волонтерам. Одного «козла» треба провчити!
- О, вчити «козлів» – це моє! Я в колишньому житті, мабуть, пастухом був. А ти знаєш, що такі суми  обов’язково «пасе» Служба Бракованих Унітазів? У ста відсотках випадків.
- Яка, яка служба???
- Читай абревіатуру!
- Ги!!
- Не «ги», а проблема, одначе…
- Тут йдеться про гроші з траншу МВФ і залучені такі «бонзи», що СБУ тут не при справах.
- Ох, куди ти мене завела, любко ти моя! Але, як на мене, що ризикованіше, то цікавіше, – в очах Бармалея затанцювали бісики, – все одно потрібно подбати про безпеку, а то, якщо вирахують, – з-під землі дістануть! Але мене чорта з два вирахують! Кишка затонка!
- Я у Вас вірю, містере головний хакер галактики! Гроші коли потрібні?
- Що швидше, то краще!
- ОК! Завтра будуть.
На тому й розійшлися… Завтра – вихідний, і треба було подбати про навчання Марсіанина стрільбі. Але стоп! Юлія повністю випустила з уваги один пункт, без якого увесь план летів шкереберть. А що, як Роман відмовиться стріляти? А от тоді – повний капут! Треба буде сьогодні ж поговорити з ним, можливо, розказати про мотив помсти, ну, не знаю, що зробити, але якось умовити. Після роботи вона забігла в супермаркет, купила дещо, щоб поповнити запаси, і з пакетами в обох руках переступила поріг квартири. Роман сидів на дивані, підібгавши ноги «по-турецькому», і читав, що би ви думали? Словник української мови Бориса Грінченка!!! Вона підійшла, обійняла його за плечі і сказала:
- Ідемо вечеряти, москалю!
- Най буде негр, аби не москаль, – почула у відповідь.
- Ого! Шкода що не чує папка пупкін!
- Путін – ла-ла, ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла, – наспівував Марсіанин.
- Ти де цього навчився? Оце так патріот! Москаль-патріот… Ходімо вже, чудо ти моє! – вона дала йому легенького запотиличника.
- Та по телеку футбол ішов, там таке співали…
Вони повечеряли, випили по келишку коньяку і сіли на дивані:
- Слухай, Романе, я тебе тоді підібрала в метро не просто так, а з метою…
- Зараз ображусь! – він жартівливо закопилив губи, – ну і яка була мета?
- Тут довга розмова…
- А ми кудись поспішаємо?
- Та ні, але ця розмова не буде надто приємною ні для мене, ні для тебе.
- Давай уже, розказуй!
- Ти мені потрібен, щоб виконати місію мого життя!
- Он як? А точніше?
- Слухай, є один тип, якого я ненавиджу з дев’яти років і якого хочу убити. Не буду вдаватись у деталі, двома словами: це мій вітчим, який зґвалтував мене ще зовсім юною. Отакі ось справи…
- От гад! Добре, а до чого тут я?
- А ти, Романе, маєш, власне, стати моїм спусковим гачком…
- Добре, але ти певна, що я можу когось убити? Я й сам не знаю тепер, що можу, а чого ні…
- А це ми згодом перевіримо.
- На мішенях? Одна справа – стріляти по мішенях, інша – по живих людях.
- Твоя правда! Тоді не знаю…
- Знаєш, мені вже декілька ночей поспіль сниться один сон, ніби йде якась війна, я вицілюю когось у приціл гвинтівки, вже готовий натиснути на гачок, як в останню мить відводжу гвинтівку убік. Весь час одне і теж, з точністю до кадру. Боюсь, що таке може повторитись і наяву.
- Бідний ти мій, Романе! – вона ніжно обійняла його за плечі і пригорнула до себе, відчуваючи до нього щось ніби материнське.
Марсіанин, здоровенний мужик, заплакав, як мале дитя:
- Нічого не можу пригадати, що за війна, хто воює, на чиєму я боці? Але враження таке, що це було насправді.
- Нічого, минеться! Спершу потренуємось на мішенях. А там побачимо.
- Добре! Давай.
Він так і заснув, сидячи на дивані в обіймах Юлії, а вона ще довго сиділа непорушно, боячись розняти ці обійми. Потім обережно встала, поклала його на диван, накрила ковдрою, загасила світло і просиділа ще з годину поруч, вдивляючись, як періодично здригалось його могутнє тіло, а обличчя спотворювала якась дивна гримаса. «Хто ти такий, Марсіанине?» – подумала Юлія.
Наступного дня задзвонила Дмитрові – інструктору з бойової підготовки снайперів:
- Привіт, Дмитре, це тебе Юлія турбує, пам’ятаєш ще таку?
- А, це та, що могла поцілити з відстані п’ятиста метрів в око комара, і про яку газети писали, що вона поклала в АТО зо два десятки російських снайперів? Ще б пак, пам’ятаю! Привіт!
- Слухай, ти можеш навчити одного товариша стріляти з СВД?
- Ну, якщо він не сліпий і руки не трусяться, – без проблем.
- Звісно, не задарма. Про суму домовимося на місці. То коли і де?
- Привозь його на полігон наступного понеділка о десятій. ОК?
- Добре, Дімасику! Цілую тебе!
- І я тебе!
На п’ятницю припадав Юлин день народження. Вона принципово не відзначала цей день ще з дитинства, коли від них з мамою пішов батько, саме у день її народження. Деколи, ще в шкільні роки, заходив привітати Коля, але кожного разу вона проганяла його, не брала ні квітів, ні подарунка. Потім перестав… Цього разу вона трохи затрималась на роботі і додому повернулась десь о дев’ятій вечора. Відчинивши двері, одразу помітила, що Романа немає вдома. Вона вже декілька днів довіряла йому ключі, він виходив, але щоразу був удома ще до її повернення з роботи. Цього ж разу його не було. Вона прочекала з годину і вже почала було хвилюватись, але десь близько десятої почула шкрябання у замку:
- Де це тебе нелегка носить, Романе?!
Роман з’явився на порозі зі здоровенним букетом чорних троянд, пляшкою шампанського і київським тортом. Уже з порога простягнув букет Юлії.
- Викинь усе це до бісової матері в смітник! Ненавиджу цей день! Але звідки ти довідався по дату моєї появи на світ і звідки знаєш, що чорні троянди – мої улюблені квіти?
Вигляд у Марсіанина був, як у побитого собаки.
- Та в Інтернеті трохи посидів – от і знайшов. А квіти купив навмання. Просто сподобались…
Роман не пам’ятав тільки того, що було з ним у минулому. На диво, всі звички та набуті раніше навички залишились незмінними: він вільно володів комп’ютером, мав феноменальну пам’ять, непогано куховарив, навіть інколи сам готував їм вечерю.
- То що робити з цим усім, викинути?
- Гаразд, давай уже квіти, став шампанське і торт на стіл, я зараз принесу келихи. Тільки свічок бракує…
- Я миттю!
- Та ні, це я так пожартувала невдало. Став, будемо бенкетувати, гори все вогнем! А де, до речі, ти взяв усе оце? У тебе ж немає грошей?
- Та так, трохи довелось попрацювати вантажником – от і затримався!
- А де ж це вантажникам платять на день по п’ятсот гривень?
- Та так, знайшов одне місце…
- Добре, наливай уже, з тебе перший тост!
Він наповнив келихи, встав і, злегка зашарівшись, промовив:
- За Тебе, гостинна господине! Кат зна, де б я був, якщо б ти тоді не підібрала мене в метро!
- Дякую, сонце! – відповіла, трохи соромлячись, Юлія.
Вони підняли келихи, випили. Так просиділи, не помітивши, як перейшло далеко за північ. Потім Юлія сказала, що вже час лягати. Розійшлися по кімнатах, а десь о третій над ранок Юлія несподівано прокинулась: Марсіанин стояв у дверях її спальні, очі його палали так, що було видно навіть у темряві.
- Чого стоїш, світиш очима? Ану стрибай сюди!
Юлія різким рухом відкинула ковдру. Чому вона це зробила, сама не розуміла … Можливо, тому, що їй стало шкода цього хлопця без роду-племені, можливо, тому, що в неї ніколи не було справжніх стосунків з чоловіками, можливо ще чомусь… Хто знає? Роман миттю опинився під ковдрою. Вона відчула його уста на шиї. Потім нижче, нижче, де закінчуються лопатки. Потім ще нижче – в забороненому місці, дозволеному тільки обраним. Потім? Потім тепло внизу живота. Потім? Він увійшов в неї настільки легко, що Юлія навіть не відчула звичного болю. Рухи його всередині неї були м’якими і плавними, з якоюсь дивною аритмією: один, два, три, пауза... Один, два, три, пауза... Потім? Потім гаряча хвиля розлилася десь там усередині і піднялася знизу  вверх до пупка... Потім він ще довго не виходив з неї. Вони так і лежали, сплівшись докупи в одне ціле. Потім він заснув, а вона ще довго лежала з розплющеними очима і було їй якось щемно і солодко…
Після того випадку з вітчимом Юлія довго не мала чоловіків. Просто не могла мати їх фізично. В медицині це називається вагінізм. Не вдаючись до подробиць, це можна пояснити так: партнери при спробі статевого акту залишаються зціпленими докупи. У неї було вже декілька випадків вагінізму з різними чоловіками. Починалося все ніби добре, а коли доходило до інтиму – на маєш! Допомагала лише швидка. Юлія вже гадала, що в неї уже ніколи ні з ким і не вийде. Першим, кому вдалося зблизитись з нею фізично без негативних наслідків, був Артур, її колишній бойфренд. Можливо, тільки тому вона його так довго терпіла, незважаючи на численні їхні сварки і зради Артура. З Романом нічого подібного не сталося, не було навіть натяку на судоми, чим Юлія була дуже й дуже здивована. А зараз вона лежала поруч з ним і тихо плакала від щастя. Тривала ніч, ніч кохання, яке пускало вже перші несміливі паростки…
У понеділок вранці вони з Марсіанином прокинулися, зібрали деякі речі і харчі, вдягли камуфляжну форму, сіли в Юлине авто і поїхали на полігон під Києвом. Дмитра їм вдалося знайти не відразу –  він був на дальньому полі для стрільби. Закінчивши заняття з нацгвардійцями, той підійшов до них. Це був десь років під сорок кремезний дядько з яскравими рисами обличчя: досить масивним гачкуватим носом і великою квадратною нижньою щелепою, що була ширша за його лоба. Вигляд його навіював жах на тих, хто бачив його вперше. Він, відповідно до своєї зовнішності, найчастіше обирав для спілкування маску циніка, щось на зразок доктора Хауса з однойменного серіалу. Але насправді це був добряк, який, якщо його, звісно, не зачепити, навіть мухи не образить.
- Привіт, Юлю! Оце і є він, отой твій «стрілець»?
- Так, знайомтесь! Роман – Дмитро!
- Дуже приємно! – сказав Роман.
- Мені буде приємно, якщо ти хоч раз із десяти потрапиш у «молоко».
- Не знаю, давайте спробуємо!
Дмитро подав марсіанину гвинтівку СВД.
- Знаєш де приціл і де спусковий гачок?
- Знаю, – відповів той.
Марсіанин на диво вправним рухом взяв гвинтівку, ліг на позицію, приставив приклад до плеча, пересмикнув затвор і спитав:
- А куди цілитись?
- Отам мішені, для початку на відстані сто метрів. Цілитись треба, наводячи хрестик у прицілі на центр мішені.
- Знаю!
- Звідки, цікаво?
- Не пам’ятаю звідки, але знаю!
- Тоді – вогонь!
Роман зробив десять пострілів, і Дмитро почав розглядати мішені в окуляр монокля на штативі. Що далі, то вигляд його робився більш ніяковим…
- Уперше за життя таке бачу! Десять десяток! Ану, спробуймо на п’ятсот метрів!
Відстріляні мішені лягли, натомість піднялися нові на відстані п’ятисот метрів. Знову десять пострілів – і десять десяток! Дмитро відвів Юлію убік.
- Слухай-но, – сказав він майже пошепки, – а цей тип не служив, часом, у спецслужбах? Таке вдається навіть не кожному СБУ-шнику зі снайперського спецпідрозділу після років тренувань!
- Не знаю, хто він. Він нічого не пам’ятає зі свого попереднього життя.
- А не прикидається? Я б радив бути з таким типом дуже й дуже обережним…
- Та ніби ні? Ні, точно ні! – твердо заявила Юлія.
- Дивись мені! В разі чого – свисни! Щодо стрільби, то мені тут нічого робити. Це мені треба вчитись у нього.
- Дякую, Дімчику! Скільки я тобі винна?
- Та за що винна? Я ж нічого не зробив. Він уміє все й без мене.
- Тоді просто ще раз дякую тобі красно! Щоб ти був мені здоровий!
- Дякую, дзвони в разі чого! У будь-який час дня і ночі. І придивися-но до нього прискіпливіше!
- Усе буде добре, Дмитре. Па-па!
- Бувай, Юлю!
Вони сіли в авто, і Юлія спитала:
- Справді, а звідки ти так добре вмієш стріляти?
- Не знаю, але враження таке, ніби я тримав гвинтівку в руках ціле життя.
- Добре, а по живій мішені потрафиш?
- Тепер, після тієї ночі, око не моргне і рука не здригнеться.
- Це добре!
Вони в’їхали у Київ і попрямували у салон вибирати мотоцикл. Роман відразу ж підійшов до спортивної «Ямахи» серії VMAX з об’ємом двигуна 1679 кубічних сантиметрів. До них відразу підбіг продавець-консультант і вкрадливим голосом почав розповідати про переваги цієї моделі. Такі мотоцикли коштували надто дорого і купувались досить рідко, особливо зараз, у часи фінансової скрути.
- Ти не розказуй тут, а тест-драйв давай! – сказав Роман.
- Надто дорога модель для тест-драйву!
Юлія дістала із сумочки золоту картку «Visa» і покрутила нею перед носом у продавця.
- О, прошу панства, без проблем, – він на мить відлучився і приніс два шоломи. – Будь ласка, але не більше години!
- Ти хоч вмієш їздити? – спитала вона Романа.
- Не знаю точно, але, здається, вмію. – відповів той, – Сідай, прокатаю з вітерцем!
Вони сіли – Роман за кермо, Юлія ззаду, і помчали! Майже зимовий вітер обпікав щоки. Юлія міцно обхопила Романа за талію, і вони летіли і летіли вперед і вперед зі швидкістю світла у безмежність і у невідомість…
Так невідомість… Що ж чекає їх напередодні?
 
5. Напередодні

Минуло декілька місяців, а транш МВФ все затримувався. Чи то Верховна Рада, чи Кабмін не виконали якихось там умов щодо його надання. І ось чергова сесія ВР і, як дізналася Юлія з преси, всі умови Фонду виконано. Зателефонувала «надійна людина» з НБУ і сказала, що транш очікується з дня на день. Отож, треба діяти! Юлія задзвонила у туристичне агентство і замовила п’ятизірковий готель на Британських Віргінських Островах терміном на два тижні на ім’я Петровського Миколи Івановича, також замовила квиток в один бік на те саме ім’я. За мить вона вже набирала номер Колі:
- Привіт, Колю!
- О, привіт, Юлько!
- Відліт на Віргінські завтра о 10:00.
- Зрозумів, іду оформляти відпустку. На який термін?
- На два тижні, можливо, з продовженням.
- Ясно!
- Добре, тоді зустріч сьогодні у мене о сьомій вечора.
- Добре, буду, як штик. Сигарети мої купила?
- Звичайно. Лежать у недоступному для Марсіанина місці.
- І як там той Марсіанин? Чекаю, не дочекаюся побачити на власні очі.
- Та так нічого чувак, правда – загадкова особистість..
- Ти там вважай! Принаймні, не допускай його до тіла.
- Уже…
- Що уже? Уже сталося???
- Угу!
- Протизаплідні хоча б використовували?
- Не пам’ятаю, все сталося спонтанно.
- От тобі маєш! У разі чого, я дітей бавити не буду!
- А я до тебе й не звертатимусь. Та й яка з тебе нянька? Нікотинова залежність дитині гарантована.
- Дивись мені, Юлько!
- Та, стараюсь! Тоді па і до зустрічі.
- Добре, па, буду!
Тепер препарати. Треба було зімітувати больовий шок, у разі, якщо він не настане сам від поранення і, за потреби, зупинку серця в лікарні, якщо вітчим не поїде з нею туди після нещасного випадку на мітингу. Хто ж у нас серед знайомих фармацевт? А, є один – Андрій, сусід по намету на Майдані.
- Андрію, привіт! Це Юля телефонує. Пам’ятаєш Майдан?
- Ще б пак! Привіт, Юлечко!
- Як життя молоде?
- Та так, може бути…
- Слухай, Андрію! Тут є одна справа, треба було б зустрітись.
- Без проблем!
- Коли і де тобі зручно?
- Давай сьогодні о сьомій біля метро «Арсенальна». Підходить?
- Звичайно!
- Тоді до зустрічі!
- До зустрічі, Юлю!
О сьомій вона вже стояла біля входу у метро. Андрій підійшов хвилин за п’ять. Юлія ледь упізнала його: хоч риси обличчя майже не змінилися, але голова його була повністю сива.
- Привіт, Андрію!
- Привіт, Юлечко!
- Що з тобою сталося?
- Ти маєш на увазі сивину? Та так, АТО, аеропорт…
- Зрозуміло! Добре, що живий.
- Та так. Підемо кудись на каву?
- Звичайно, за мій рахунок.
- Ні, справжній кавалер ніколи не дозволяє дамі платити!
- Ну, гаразд, мій кавалере!
Вони сіли за столиком під парасолькою на вулиці. Був уже кінець березня, на дворі було доволі тепло, отож, місцеві кафешки вже подбали про місця на вулиці. Замовили кави з лікером «Бейліс».
- Так яка у тебе справа до мене?
- Слухай, ти ще працюєш у фармацевтичній компанії?
- Так! Там, де і раніше.
- Мені потрібен один препарат, точніше, два: один для імітації больового шоку, другий –  який ніби вводить людину у стан летаргічного сну. Ну, і антидот до нього.
- Стривай, треба подумати… Так, для больового шоку є один, називається, каравентин , але коли його прийняти, справді буде дуже боляче. Щодо летаргії… Хвильку! Треба глянути у телефоні…
Він трохи покопався у своєму мобільному, і за мить мовив:
- Є! Тераметазепам . Вводиться внутрішньом’язево, відразу після введення функції серця і дихання суттєво сповільнюються. Людина впадає у стан глибокої летаргії. Діє, поки не прийняти антидот. Але є одна проблема. Препарат не дозволений до використання в Україні.  Я зміг би його замовити нелегально за кордоном, але потрібно буде днів два-три на доставку. Та й коштує усе це недешево…
- Ціна не має жодного значення. Коли можна чекати?
- Десь  днів за два-три. Я тебе наберу, добре?
- Домовились! Наперед дякую! Гроші я тобі скину на картку. Скинь СМС-кою суму і номер рахунка.
- Добре!
Допили каву, Андрій розрахувався, і вони розійшлись.
Так, тепер Бармалей! За годину вона вже заходила в його «апартаменти». Бармалей спав на зсунутих докупи табуретках сном немовляти, і добудитися його було неможливо. Набравши в рот води, порснула йому в обличчя, потім ще раз і ще. Одне око Бармалея врешті-решт розплющилось та уже за мить заплющилось знову. Юлія ще разів зо три повторила «процедуру». Нарешті Бармалей прочуняв.
- А! Що?!
- Прокидайся, сонько. Сурми кличуть!
- Блін, поспати не дадуть, гади! А, це ти, Юлько?
- Ні, це свята Магдалина!
- А де ж німб?
- Затерся трохи! Ну, як наші справи?
- Слухай, дві ночі поспіль не спав, але таки заліз у систему безпеки нашого банку «А». Довелося трохи поколупатись, але таки зламав. «Залізяки» наші працюють, як годинник! З банком «Б» було трохи простіше, в офшорах не так дбають про безпеку.
- То я бачу, усе на мазі? Дуже рада! Добре, коли настане година «ч», я тебе повідомлю. Будь готовий!
- Всегда готов!
- Піонер ти мій юний! – вона розколошматила Бармалеєву нечесану декілька днів гриву. – Добре, тоді чекай сигналу!
- Та я й так тут безвилазно…
Сівши за своє робоче місце, Юлія почала звіряти усі деталі плану: «Так… Марсіанин готовий. Про вогневі точки подбаємо завтра, у Бармалея все гаразд, Коля сьогодні отримає детальні інструкції… Стоп! А на чиє ім’я він буде реєструвати рахунок у Віргінському банку? Якщо на своє, спалиться умить! Тут проблемка, одначе». Вона набрала номер мобільного:
- Доброго дня, дядю Льоню, ви де?
- Где, где – в Караганде!.. Та на роботі, Юлько! Що треба?
- Є одна вельми невідкладна справа.
- Коли зустрічаємось?
- За півгодини під вашим управлінням, я вам маякну знизу.
- ОК!
За півгодини вони вже пили каву за столиком найближчої кафешки.
- Потрібен паспорт громадянина іншої держави, не має значення, якої.
- Т-а-ак… Країни Євросоюзу відпадають – там не беруть хабарів або беруть стільки, що в тебе стільки немає. Дай-но мені хвильку…
Він на мить задумався і сказав:
- Є один варіант у Білорусі, там колись служив у паспортному столі один мій давній співробітник, ще за часів Союзу, але чи служить досі, не знаю. А який термін?
- Три, максимум, чотири дні!
- Ого! Не обіцяю, але постараюсь. Ім’я особи має значення? Напевне – ні. І мабуть, потрібне фото. Коротше, деталі я тобі до кінця дня скину на ящик.
- Добре, дядю Льоню, я покладаюся на Вас.
- ОК, рибко! Як там поживає наш інопланетянин?
- Та нічого, помалу адаптується, українською вже щебече будь здоров.
- Добре, біжу, бо робота! Часи міняються, а кількість паперів збільшується… Реформи, одначе.
- До побачення, дядю Льоню!
- Щасти тобі, Козюлько!
«Що ще не враховано?» –  думала Юлія, їдучи в метро. – «А, мітинг! Зараз!»
- Васю, здоров!
- Ти, Юлько? Скільки літ, скільки зим? Радий тебе чути!
Вася був її колишній однокурсник, який, не бажаючи працювати в IT-сфері, здобув другу освіту і пішов у журналістику. Зараз він працював в одному престижному трохи жовтуватому виданні Києва, яке неодноразово вже писало про обманутих вкладників банків.
- Слухай, ти часом місце праці не змінив?
- А що, в тебе є пропозиції? З радістю б утік із цієї «жовтяниці».
- Та ні, мені якраз жовтизна на руку.
- То слухаю…
- Знаєш такий банк «Миколаївський» ?
- Це той, що там депозитів не видають уже з півроку?
- Ага, саме той! Так от, треба б організувати мітинг незадоволених владників прямо перед входом головного офісу цього банку. Людей що більше, то ліпше. Точну дату і час я скажу трохи згодом.
- Не проблема! Кинемо клич у нашій «жовтушці» – люди збіжаться, як зайчики. Тільки знати треба за два дні наперед.
- ОК, я повідомлю. Щиро тобі вдячна!
- З тебе сто грамів і пончик!
- Не питання, бувай!
«Тепер заворушення» – летіла далі думка.
- Максе, здоров!
- Хто це?
- Хто, хто? Кінь в пальто! Юля.
- Яка ще Юля?
- А та, склеротику, яку ти з’їздив свого часу палицею по хребті на Майдані, забув?
- А, Юлька? Здоров!
- Як тебе побачити? Справа є!
- У тебе до мене справа? Та не тринди!
- Кажу є, то є!
- Я зараз у спортзалі на Троєщині. Буду ще з годину, підгрібай.
- Добре, я тобі дзвякну, коли під’їду.
Блін, пхатися в інший кінець Києва? І Колька має прийти о шостій…
- Колю, сонце!
- Що, пташко моя? Я вже в дорозі до тебе.
- Слухай! У мене невідкладні справи, ти їдь, подзвони, Роман тобі відчинить. Посидьте з ним, поспілкуйтеся трохи. Я буду години за дві. Цигарки твої лежать на кухні у посудомийці.
- Добре, раз цигарки є, можна і посидіти…
Вона попередила   Романа, вийшла з метро і замовила таксі. За сорок хвилин вже була на Троєщині біля входу в спортзал:
- Максе, я тут!
- Зараз виповзу.
Макс мав вигляд типового «тітушки» часів Майдану. Але час, проведений ним в АТО, вніс у його зовнішність певні корективи. Підборіддя трохи загострилося, очі набули більшої виразності, його жаргон типового «гопника» трохи згладився. Та й вбраний він був уже не в спортивний костюм типу «село без сільради», а у камуфляж.
- Що треба? – без зайвих формальностей спитав він.
- Та треба на одному мітингу трохи побузити. Можливо, навіть зі стріляниною, зрозуміло, холостими.
- Це ми можемо! По триста гривень кожному, і по справі. Ну і мені штуки зо три. Людей п’ятнадцять вистачить?
- Цілком! Коли, де і як, я тобі повідомлю додатково, тримай ось гроші!
Він перерахував суму і пробубнів:
- Ідьот. Усе буде вищий клас!
- Добре, все, чао!
- Чао-какао!
Усе, тепер додому…
Відчинивши двері квартири, Юлія побачила доволі дивну картину. Роман з Миколою сиділи на дивані, поряд лежала розкладена колода карт на «дурня», дві напівпорожні пачки цигарок, попільничка, повна недопалків, а гравці несамовито сварились:
- Ти побив мою бубнову даму червовим тузом!
- Неправда, Коля!
- Кажу ж, побив! Я точно бачив!
- Ні, туз був бубновий!
- Ні, червовий!
- Зараз відбій перевіримо!
- А дудки! – Роман змішав колоду з відбоєм.
- Твій Марсіанин – шулер, Юлько! Я з ним більше не граю. – Микола надув губи.
- Та ну вас обох, як діти малі! Так, усім встати! Струнко! І марш на кухню!
- Так точно, товаришу генерале!
Вони почалапали на кухню, зиркаючи з-під лоба один на одного. Юлія нашвидкуруч приготувала вечерю, поставила на стіл пляшку горілки і все, що необхідно. Вони швидко повечеряли і Юлія взялася до справи:
- Колю, ти приїжджаєш у Бориспіль 25 квітня. Відліт твого борту о 10:00, ось квитки. Поселяєшся у готелі «Віргінія» – ось проплачений тур на два тижні. Я к тільки дам знати, відразу ідеш у банк «Британія»  і відкриваєш там рахунок на ім’я громадянина Білорусі за фальшивим паспортом. До речі про паспорт, зараз!
Вона взяла ноутбук, увімкнула його, там на неї чекав лист:
«Козюлько, з документом все ОК, буде двадцять третього поточного місяця. Ціна питання – сума «X» плюс десять відсотків за терміновість мінус двадцять відсотків твоєї знижки – разом десять штук «зелених». Гроші на той самий рахунок, що й попереднього разу. Твій дядька Льонька».
- Так от, Колю! – вела далі Юлія, – Коли я тебе повідомлю, що гроші надійшли, ти телефонуєш у банк, перевіряєш, чи є на рахунку енна сума. Потім ідеш у банк і переказуєш усю суму на рахунок у швейцарському банку – ось реквізити. Далі стрімголов мчиш в аеропорт, сідаєш на перший-ліпший літак, не важливо куди. Там відразу пересідаєш на інший літак, теж не має значення, в якому напрямку. Усі квитки береш за фальшивим паспортом. Врешті-решт повертаєшся в Україну за своїм документом. Ти ж маєш шенгенку, правда?
- Так, маю.
- Добре, усе зрозумів?
- Так, буде виконано, товаришу генерале! – Микола взяв «під козирок».
Вони ще трохи посиділи, погомоніли про те про се. І Микола, уже збираючись іти, тихенько сказав Юлі у передпокої:
- А він у тебе класний, Юлько! – підняв догори великого пальця і вийшов за двері.
Уночі Роман з Юлією спали разом, міцно обійнявшись, немов боялися втратити один одного.
Що ж чекає на них під час втілення її грандіозного плану?..
 
6. Втілення. День перший.

І ось нарешті надійшла інформація від «джерела» з НБУ: транш надійде завтра десь між 11:00 і 12:00. Засідання правління, на якому будуть розподіляти кошти, призначене на 15:00. Кошти на рефінансування у наш банк потраплять, скоріш за все, наступного дня, як тільки розпочнеться банківська зміна. Але не виключено, що кошти в банк підуть того самого дня, що й транш, щоб вхопити бика за роги. Або, перефразуючи одну відому російську приказку: «Куй желейный, пока горячий».
Так, треба було діяти терміново. На скайп Миколи, який на той момент уже був на Островах, полетіло повідомлення: «Негайно берися за пункт «А» плану!». Юлія зателефонувала фармацевту Андрію:
- Привіт, це Юля, наші препарати вже на місці?
- Так, якраз перед твоїм дзвінком принесли. Можемо зустрітися на тому ж місці хвилин за сорок?
- Так, безумовно! До зустрічі.
У кафе біля «Арсенальної» Андрій передав Юлі три наповнені шприци:
- Слухай мене уважно, Юлю, – сказав Андрій,  – і запам’ятовуй:
- зелений шприц призначений для введення людини у стан больового шоку. Вміст його починає діяти негайно і діє десь протягом трьох годин. Якщо болітиме і без того, достатньо половини дози. Якщо дуже болітиме, то препарат краще не вживати, бо може не витримати серце;
- синій шприц – препарат для імітації клінічної смерті. У людини нібито раптово зупиняється серце. Таку людину, зазвичай, везуть у реанімацію і підключають до апаратів штучного життєзабезпечення. Навіть, якщо пацієнта відключають від апаратів, життєдіяльність організму все-одно триває, хоча на апаратах не видно ані пульсу, ані дихання: просто їх частота і інтенсивність істотно знижується. Тобто людина жива, але на апаратах і візуально – вона мертва. Стан такий триває невизначений час, аж до введення антидоту.
- антидот у рожевому шприці, вводиться внутрішньовенно, той, хто це робитиме, повинен мати певний досвід введення таких ін’єкцій.
Усе зрозуміло?
- Так, Андрію, красно дякую!
- Вважай мені, не наплутай там чого!
- Ні, все буде зроблено саме так, як ти сказав.
- Якщо не секрет, для кого призначені препарати? Можеш не відповідати…
- Хай краще залишиться секретом.
- ОК, але ще раз прошу: будь дуже обережна!
- Добре, так і буде!
- Тоді, до зустрічі!
- Бувай, Андрію, ще раз дякую!
Вона повернулась додому і просто з порога сказала Марсіанину:
- Одягайся, бери ключі від мотоцикла і права, поїхали!
За мить вони уже мчали у напрямку банку «Миколаївський». Юлія вже давно пригледіла горище в одному з будинків навпроти банку. У будинок можна було потрапити через головний вхід, який виходив на вулицю, де знаходився банк, другий, чорний, вів у двір, з якого був прохід на паралельну вулицю через інший будинок, який теж мав запасний вихід у той самий двір. На головний вхід будинку навпроти банку щойно поставили домофон, до будинку ж на паралельній вулиці вхід був вільний. У крайньому випадку, можна було подзвонити і у домофон у будь-яку квартиру, сказавши, наприклад: «Це працівник «Київенерго», знімаємо покази лічильників», – або щось на зразок цього. Народ у нас довірливий і, як правило, ведеться на такі штуки. Зазвичай, навіть не перевіряють, чи справді хтось такі покази знімає. Але при вході в банк було декілька відеокамер. Не виключено, що одна з них могла спостерігати за входом у будинок навпроти. Тому варіант входу Марсіанина через парадний вхід розглядався як винятковий. Отож, вони зайшли через вхід у будинок на паралельній вулиці, пройшли у подвір’я, а звідти, з чорного входу, без проблем дістались на горище. З горища на вулицю виходило єдине вузеньке віконце з розбитим склом. Воно було розміщене десь на рівні плеча Марсіанина – ідеальна вогнева позиція.
- Підходить? – спитала Юлія.
- Кращої позиції годі й придумати, – відповів Роман.
- Поцілиш?
- Атож, без проблем!
- Тоді тут усе ясно, поїхали далі.
Вони вийшли на паралельну вулицю тією ж дорогою, що і заходили, і поїхали в напрямку приватної клініки «Ескулап» .
- Умикай повний газ і засікай час!
За вісімнадцять хвилин і сорок три секунди вони були уже перед входом у клініку. На вході їх спинив охоронець:
- Куди й до кого?
- У відділення реанімації, довідатись про стан здоров’я одного пацієнта.
- Туди нікого не пускають, пишіть прізвище, ім’я, по батькові. Я передам у віконце реанімаційного відділення і повідомлю вам інформацію за десять-п’ятнадцять хвилин.
- Ой, мій батько у вкрай важкому стані, може й не дожити до завтра! Я б хотіла поговорити з лікарем віч-на-віч (у Юлиній руці з’явилась десятидоларова купюра).
- Ну, взагалі-то, не маю права! Але для Вас…
Купюра перекочувала до кишені охоронця, і вони увійшли на територію лікарні, але попрямували не у головний корпус, а у корпус навпроти  – другий корпус, де було розташоване відділення діагностики. Хворих у цьому корпусі не тримали,  а тільки провадили дослідження. У цій лікарні, як і у більшості новоспечених приватних лікарень, економили на всьому. Власники таких лікарень, як правило, страшенні скупердяї, а тому охорона стояла тільки на в’їзді в лікарню і на вході у головний корпус, де й було розташоване відділення реанімації та інтенсивної терапії. Охорона набиралась здебільшого з колишніх військовослужбовців, таких собі дідусів-відставників, які були не надто пильними. В особливих випадках до стеження за палатою залучались люди із особистої охорони VIP-пацієнтів. Але в реанімацію, з відомих причин, їх не пускали. З лівого боку коридору відділення реанімації були розташовані ординаторська, кабінет завідуючого, сестринська, інші службові приміщення, з правого – загальні палати і палати для VIP. Вікна усіх цих палат виходили на другий корпус.
Отож, вони піднялись на третій поверх другого корпусу, де містилося рентгенологічне відділення. Корпус був переобладнаний зі старого приміщення, яке раніше мало інше призначення. На вимогу пожежної інспекції, був облаштований аварійний вихід, що мав би закриватись на замок, але практично ніколи не закривався, бо медичний персонал та й пацієнти, які знали про нього, тишком-нишком бігали туди на перекур. Аварійний вихід, усупереч протипожежним правилам, був захаращений усіляким мотлохом: старим медичним обладнанням, ліжками, поламаними стільцями та іншим непотребом. Пожежна інспекція за кожної чергової перевірки вносила в  акт пункт про захаращений аварійний вихід, але, отримавши хабаря, забувала про нього.
Юлія з Романом зайшли в аварійний вихід, протиснулись між кількома особами у білих халатах, які курили і, не звертаючи на них уваги, продовжували про щось дуже жваво розмовляти, і спустились на півповерху нижче, ледь продираючись між мотлохом, густо вкритим пилом. Вікно на сходовій клітці між другим і третім поверхами було якраз навпроти вікон палат реанімаційного відділення. Поцілити у будь-яке з семи вікон для такого стрільця, як Марсіанин, не становило жодних проблем. До того ж, можна було безперешкодно заздалегідь сховати зброю всередині старого рентгенівського апарату, який стояв прямо на марші сходової клітки пожежного виходу. Отож, переконавшись у всьому на місці, Юлія з Марсіанином залишились вельми задоволеними побаченим.
У третьому корпусі приватної клініки було розташоване патолого-анатомічне відділення,  у простонародді – «трупарня», і ритуальний зал-капличка для випровадження колишніх пацієнтів у «кращий світ». Це була одноповерхова будівля, один торець якої виходив до другого корпусу, а з протилежного був вхід у ритуальний зал. Але варіант, що доведеться стріляти у моргу, планом не був передбачений, як з’ясується згодом, даремно…
Отже, оглянувши вогневу точку і залишившись повністю задоволеними її розташуванням, вони вийшли із «Ескулапа» і попрямували на полігон. Там на них уже чекав знайомий інструктор Дмитро. У сумці кольору хакі, яку він для них приготував, були дві гвинтівки СВД з оптичними прицілами-тепловізорами, на випадок стрільби у темну пору доби, і автоматичний пістолет Стєчкіна із знімними прикладом і глушником. Зброя ця була, звісно, ніде не «засвічена». В Україні тепер гуляє багато «чистої»  трофейної зброї, нелегально вивезеної з зони АТО.
Тим часом настав вечір. Вони повернулись додому десь  близько одинадцятої. В останню ніч вони кохалися якось по-особливому жадібно, немов не могли натішитись один одним, або, хто зна?, передчуваючи щось лихе. Це був не просто секс, це було дещо більше. Вони були пов’язані вже не тільки планом. Коли Роман заснув, Юлія зловила себе на думці, що кохає його. Однак на запитання «за що?» відповіді не знаходила, адже мало що знала про його звички, вдачу, характер. Та хіба кохають за щось?
Заснула Юлія десь над ранок і прокинулась, звісно, доволі пізно. На годиннику було 7:48, коли вона розплющила очі. Тихенько вилаявшись, миттю одяглася, розбудила Романа і о 8:00 була за кермом. Забігши у кабінет Бармалея і переконавшись, що той, як і завжди, на місці і, що траплялося вкрай рідко о такій ранній годині, не спить, вона поцілувала його в щоку і шепнула на вухо:
- Година «ч» сьогодні о 16:00, ти готовий?
- Готовий, як служба NASA до запуску чергового «Шатла»! – відповів Бармалей, –«блізость» – безпосередньо після виконання трансакції.
- Я тобі зараз покажу «блізость»!!!
- Ну от, передчуття мене не обманули… Балаболка ти, Юлько, ось ти хто! – вдаючи ображеного, надув губи Бармалей.
- Буде, усе буде, але не відразу, – посміхаючись сказала Юлія.
- Ага! «Приходите завтра, ну, а лучше – никогда», як співається у пісні безсмертної Алли Борисівни…
- Та годі вже, Бармалею! Але, чур, не спати!
- Добре, я тут вже енергетиками запасся на дві ночі. На першу – для справи і на другу – для «блізості».
- Ай, ну тебе в баню! Бувай уже!
- До зустрічі, балаболко!
Юлія зайшла у свій кабінет, але робота вперто не бажала рушати з місця. З голови не йшов план. Чи все враховано, чи чогось не забули?  Юлія була реалісткою, що досить дивно для молодих жінок, і розуміла, що гладко все піти не може. Можливі збої, і, скоріш за все, якісь деталі плану доведеться коригувати на місці, «з коліс». Але основні моменти плану були продумані й опрацьовані, як їй здавалось, ідеально. «Запасний» варіант – на випадок, якщо її після поранення повезуть у «Феофанію», теж був «згрубша» продуманий. Туди Марсіанина повинен був провести дядя Льоня, який обіймав одну з найвищих посад у київській поліції і мав доступ усюди, мало не у кабінет президента. Номер Леоніда Онуфрійовича був записаний у мобільному Марсіанина. Рожевий шприц був уже у дяді Льоні. Полковник був докладно проінструктований, як його застосовувати.
При підготовці до служби у сучасній поліції усі майбутні співробітники, незалежно від посад, проходили навчання з медичної підготовки, де їх вчили на практиці наданню невідкладної медичної допомоги: накладанню джгутів у випадку кровотечі, транспортуванню поранених, методам порятунку на випадок клінічної смерті, тобто штучному диханню і непрямому масажу серця тощо… У тому числі – введенню медичних препаратів шляхом внутрішньом’язевих і внутрішньовенних ін’єкцій. Отож, з ін’єкцією антидоту шприцом у вену у дяді Льоні не повинно виникнути жодних труднощів. Він також повинен був непомітно вивезти Юлію з клініки, провести попереднє розслідування загадкового «зникнення» пацієнта з реанімації, а також «розслідування» вбивства вітчима, якщо усе вдасться.
Об 12:27 Юлія отримала СМС-ку від «джерела» в НБУ. На екрані її мобільного висвітилось: «Капуста вже на складі і буде розподілятись по магазинах на нараді о 15:00» У відповідь полетіло повідомлення: «Поінформуй про час, коли капуста потрапить на прилавок нашого магазину».
Здогадливий читач, звісно, зрозуміє зміст цих СМС-ок… А нездогадливим нема чого читати це «безсмертне» творіння!
Отож, у 14:39, трохи з запасом, «залізо» Бармалея повинно бути приведене у повну бойову. На Віргінські Острови полетіло повідомлення скайпом: «Слідкуй за відкриттям мушлі на пляжі, щойно чувак у синіх плавках її відкриє, зафіксуй номер банкноти у ній, та одразу відкривай свою».
Здогадливий читачу, ти – молодець! Нездогадливим вже варто полишити непосильний процес читання усякої мури.
Василь із «жовтухи» ще вчора отримав повідомлення: «Незадоволені нувориші повинні зчинити рейвах післязавтра, бажано побільше людей і кольорових виробів із тканини на вудках. Розрахунковий час події – з 10:00 і допоки рак свисне». Колишньому «тітушці» Максу полетіло повідомлення: «Бузимо завтра із голосним пухканням».
Сподіваюсь, нездогадливий читач залишився відпочивати на узбіччі, а ми прямуємо далі…
Отже, всі ролі розподілено, накази – роздано, і Юлія, плюнувши на роботу, бавилась у «солітера» на своєму комп’ютері. Годинник на ньому вперто не хотів висвітити заповітні цифри. Коли ж, нарешті, ці цифри таки з’явилися в кутку монітора, Юлія стрімголов увірвалася в «апартаменти» Бармалея.
Таким зосередженим вона його ще не бачила! Він чаклував над двома електронними пристроями без корпусів, рясно нашпигованими якимись платами та коробочками, призначення яких було зрозуміле лише їх творцю. Пристрої були приєднані до двох моніторів, на екранах яких з шаленою швидкістю пробігали зелені колонки якихось цифр. Як у фільмі «Матриця»! Раптом на одному з моніторів ці цифри зупинились.
- Так, банк «Б» готовий, – пробурмотів Бармалей.
Через хвилин двадцять цифри зупинились і на другому з моніторів:
- Чудово, з банком «А» теж all right! Ті місцеві придурки сисадміни  навіть не запідозрили. Та й не дивно, бо в їх систему вліз сам Бармалей! Добре було б, щоб їх там керівництво повідомило про час надходження грошей милом** по внутрішньобанківському комп’ютерному зв’язку. Такі повідомлення, зазвичай, не шифрують, покладаючись на надійність системи захисту. Ми б могли спокійно підготуватись до часу початку трансакції в банк «Б».
Поки Бармалей промовляв ці не зовсім зрозумілі для Юлії фрази, з Віргінських надійшло повідомлення скайпом від Колі: «Друга мушля відкрита, всередині банкнота з номером 6923  **** **** 6562. У першій мушлі була банкнота, відповідно, з номером, на одиницю меншим, а саме: 6293 **** **** 6561».
Нездогадливий читачу, Ви ще тут? Ану, геть!
Об 15:27 надійшло наступне повідомлення від «джерела» в банку: «Капуста у вашому магазині буде десь між 15:45 і 15:55. Точніше сказати не можу, все залежить від вантажника на складі. Слідкуйте вже самі».
Сподіваюсь, що нездогадливий читач вже давним-давно жбурнув цей «без сумніву талановитий» опус  у кошик зі сміттям…
- Тобто, – сказав Бармалей, – маємо на всю підготовку п’ять хвилин, зрештою, у нас і так усе готово. Операційний день у банках Віргінських Островів починається о 10:00. Там, очевидно, люблять поспати довше. Нехай на інертність оператора банку «А» ми даємо ще хвилин дві – п’ять. Враховуючи різницю у часі між Києвом і Островами – мінус шість годин, платіж повинен вийти з банку «А» десь о 16:02 – 16:05. Щойно він вийде з банку «А», моя розумна «залізячка» подасть звуковий сигнал, і на ній одночасно запустяться дві програми: перша – вірус, який зімітує «глюки» в інтернеті у мережі банку «А», друга – для зламу шифрування платежу, зміни останньої цифри у номері розрахункового рахунку, часу трансакції, і повторного шифрування платежу. Платіж має вийти від нас у банк «Б» з фіктивним часом, який буде відповідати часу третього, останнього, натискання на клавішу «повтор» оператором банку «А». На той час наша друга розумна «залізячка» повинна перехопити, розкодувати, замінити номер рахунка-приймача і час трансакції повідомлення-відповіді. Фіктивний час цього повідомлення повинен відрізнятись від фіктивного часу вихідного повідомлення не більше, як на п’ять мілісекунд. Якщо все вийде так, як я описав, – справа в капелюху, і ми можемо спокійно приступати до «блізості». На таку «блізость» у нас буде ціла ніч, бо про те, що платіж не надійшов на черговий «транзитний рахунок» на Кіпрі, у банку «А» довідаються не раніше, як завтра. Там операційний день закінчується рівно о 16:00 за Києвом і о цій годині автоматично відключаються всі програми обміну банківськими платежами.
Поки Бармалей промовляв цю тираду, годинник показав 16:00.
- Тепер усім тихо і увага! – промовив Бармалей так, нібито, крім нього самого, говорив іще хтось. Обличчя його стало ще більш зосередженим і напруженим.
Рівно о 16:02 з одного із пристроїв пролунав протяжний писк і на екрані, який тепер був розділений на дві частини по вертикалі, ліворуч знову застрибали стовпчики зелених цифр, а праворуч почали з’являтись повідомлення про етапи виконання програми-вірусу для імітації негараздів з інтернетом на комп’ютері оператора банку.
- Фактичний час трансакції 16 годин 02 хвилини 00 секунд і 03 мілісекунди – так і запишемо, – говорив сам до себе Бармалей, – ну, «залізячко», не підведи! Час першого натискання на кнопку «повтор» 16 годин 02 хвилини 15 секунд і 385 мілісекунд. Ну ти й нетерплячий, операторе! Шифр поки не зламано. Сподіваюсь, що друга затримка буде довшою. Так і є – 16:03:58:249. Тепер, друже-операторе, що робимо? Правильно! Телефонуємо сисадміну. Секунд через 20 програма-вірус повинна припинити «глюки» і лише фіксувати час останнього натискання кнопки «Повтор». Ну ж бо, прого -дешифраторе, поквапся! О! Є!!! Не дурень тебе писав, – Бармалей погладив себе по потилиці, що уже починала лисіти від постійного контактування із голим табуретом. Цифри в лівій частині екрана зупинились. – Так, тепер чекаємо, коли наш друг – оператор отримає інформацію від сисадміна-сонька: «Чого причепився, дурню! З інтернетом усе гаразд. Були, можливо, якісь «глюки», але все минулося само по собі», і востаннє натисне кнопку «повтор».
У цей час колонки цифр у лівій частині монітора знову забігали. Час спливав, а цифри усе миготіли.
- Чорт, не встигаємо! – незадоволено пробурмотів Бармалей, – але чи є у вас план «Б», містере Фікс? Звичайно ж, є!
Він запхав у якийсь з отворів материнської плати  ще одну коробочку, вставив вилку, яка виходила з неї у гніздо, і цифри на екрані монітора другої «залізяки», що відповідала за банк «Б», забігали з такою інтенсивністю, що їх уже неможливо було розрізнити. На екрані монітора світилося декілька суцільних вертикальних зелених смужок. Раптом смужки зникли і на моніторі закляк тільки один рядок цифр:
- Так, YES-ОБХС! Ти готовий, банку «Б»! – потираючи руки, скрикнув Бармалей.
У правій частині монітора, що відповідав за банк «А», зблиснули червоні жирні цифри 16:08:28:518 – Трансакція, фіктивний початок. На екрані монітора, що відповідав за банк «Б» , натомість загорілось червоним 16:08:28:521 – Трансакція, фіктивне закінчення.
- Усе, кінець, крапка!!! – на обличчі Бармалея розквітла і на мить застигла усмішка. – От тепер «блізость»! Юлько, де ти там, кохана моя?
Юлія підійшла до нього,  обійняла за плечі і смачно поцілувала його у те місце, де щойно була усмішка. Цілунок цей був міцним і несподівано тривалим!
- На маєш «блізость»! – сказала вона, ледь вирвавшись з обіймів розпашілого від жаги Бармалея.
- Оце і  вся «блізость»? Ні, я так не граюсь! – надув губи Бармалей, як Карлсон – герой незабутнього мультика за мотивами казки А. Ліндгрен.
- Ти не підозрюєш, коханий, як це багато! Таке у мене було всього із двома чоловіками. Я серйозно кажу!
- Тоді, що поробиш, годиться. Але другий раз – за другий банк!
Цілунок повторився, і Бармалей, вдоволений і втомлений, бухнувся на найближчий табурет.
- Тепер ти вільна. Вони отямляться не раніше восьмої ранку, коли їм повідомлять із Кіпру, що платіж у тамтешній банк не надійшов.
Юлія вийшла з кімнати Бармалея, заскочила в свій кабінет, настукала повідомлення Колі у  скайп: «Усе закінчено, скоріше переказуй капусту і пали ходаки!», швидко одяглася і за мить їхала додому. Незважаючи на корки, вдома була уже о шостій тридцять вісім. І, не роздягаючись, з порога віддала наказ Марсіанину:
- Бери зброю, сідай на мотоцикл і розвозь її по вогневих точках.
Зброя, почищена і змащена, уже лежала у чохлах. Роман поскладав чохли у сумку, одягнувся і о шостій п’ятдесят вийшов із дверей квартири. Юлія почула, як загуркотів двигун його мотоцикла. Десь за годину він повернувся.
- Усе нормально? – спитала Юлія.
- Так, – відповів Роман.
- Тоді, лягаймо спати, любий!
Вони полягали і відразу провалилися у сон. Останньою з Юлиних думок перед сном була така: «Перший день втілення минув гладко, як по маслу. Що ж то принесе другий?..»
 
7. Втілення. День другий

Настав ранок. Теплий весняний ранок. Юлія прокинулась о шостій, глянула у вікно і була вельми втішена погодою.
- Добра погода нам на руку, – подумала, – Хто б то стояв на мітингу цілий день у дощову погоду?
Розбудила Романа:
- Вставай, любий, нам треба добряче поснідати, хто зна, коли і чи взагалі доведеться обідати.
Роман підвівся з ліжка, вони пішли на кухню і поснідали. Уже за кавою Юлія давала йому докладні інструкції на сьогоднішній і наступні дні:
- Ти сідаєш на мотоцикл і рівно, як штик, о 10:00 маєш бути на вогневій точці – на горищі будинку навпроти банку готовим до стрільби. Заходиш, звісно, через внутрішнє подвір’я, як і минулі рази. Мотоцикл паркуєш біля виходу з будинку на паралельній до банківської вулиці.
- Обижаешь, начальник! – промовив російською Марсіанин.
- Слухай мене далі! Під час мітингу, коли до банку під’їде авто вітчима, там зчиниться безлад зі стріляниною. Якщо вітчим, що малоймовірно, опиниться на лінії вогню, ти стріляєш. Стріляєш у голову. Двічі. Якщо ж ні, то, коли охорона почне стріляти у натовп, прицільно чи в повітря – неважливо, ти стріляєш у мене зі Стєчкіна. Я буду стояти скраю натовпу на лінії вогню. Старайся не поцілити в кістку, цілься в найм’якшу частину тіла, сам знаєш куди… Коли відстріляєшся, якщо вітчим буде мертвий, кидаєш зброю, мерщій виходиш через чорний хід, сідаєш на мотоцикл і кружляєш по місту, перевіряючи, чи немає «хвоста». Якщо ж нам не поталанило, і цей гад не пішов до пекла, чекаєш поки прибуде швидка, їдеш слідом, поки не зрозумієш, куди мене везуть, –  у «Ескулап» чи в «Феофанію». Якщо в «Ескулап», займаєш вогневу позицію на сходах запасного виходу другого корпусу, сидиш там і чекаєш, поки цей гад не з’явиться в палаті реанімаційного відділення, куди мене доправлять. Це може статись того самого дня, наступного чи через день або, навіть, тиждень, але станеться обов’язково, бо «жовта» преса роздує неабиякий скандал з того, що на мітингу обурених вкладників «Миколаївського» охороною колишнього і фактичного власника банку, народного депутата України, була мало не на смерть підстрелена його прийомна дочка. Так що, рано чи пізно, він таки має відвідати мене в лікарні. Тоді, якщо він підійде до вікна й опиниться на лінії вогню, ти стріляєш, знову ж таки двічі, йому у голову. Якщо ж ні, йдеш до виходу з реанімаційного відділення, а ще краще, заходиш усередину відділення, не знаю вже як, щось там придумаєш, і стріляєш у нього з пістолета впритул. Один постріл у серце, другий, контрольний, у голову. Далі пробуєш «змитися» від охорони. Це може й не вдатися, але, як то кажуть, хто не ризикує, той не п’є шампанського. Якщо тебе поранять, то дядя Льоня спробує тебе якось витягнути. Ну, а якщо уб’ють, я щодня носитиму квіти на твою могилку. Але  давай будемо вірити у краще!
Юлія на мить замовкла, бо їй пересохло у горлі, відсьорбнула ковток вже холодної кави і повела далі:
- Якщо справа з приїздом вітчима на відвідини в реанімацію затягнеться, ти сидиш на вогневій точці денно і нощно. Про твоє харчування подбає моя колега, Ніна, яка уже поклала в «Ескулап» свого батька, так що з проходом на територію в неї не буде жодних проблем. Сидиш там і не відлучаєшся навіть у туалет, гадиш просто на сходову клітку. Зрозумів?
- Угу, – мугикнув Марсіанин.
- Добре, хоча б курити там можна, бо там це роблять усі. Слухай, може статися, що мене підключать до якихось апаратів. Нічому не дивуйся – все так має бути за планом. Коротше, зустрінемось, коли уже буде по справі. Зустрінемось на цьому ж місці. Що ж, удачі тобі, Марсіанине!
- Ех, і тобі теж, Юляшко!
- Нічого, бог добрий – прорвемось. Ага, якщо ж повезуть у «Феофанію», що малоймовірно, знаходиш по телефону дядю Льоню, він проводить тебе на територію клініки, а далі дієш за ситуацією. Що ж, поїхали, час, сурми, як то кажуть, кличуть!
Із дому вони вийшли разом, Марсіанин сів на мотоцикла, Юлія – в авто і поїхали в напрямку «Миколаївського». Рівно о 9:30 вони були на місці. На вулиці перед банком почав збиратися натовп невдоволених вкладників. Вони розгортали принесені прапори і  гасла і кріпили їх на заготованих раніше вудилищах. Серед натовпу виділялася купка молодиків, чоловік так з п’ятнадцять, «спортивної» зовнішності. Вони трималися гуртом, намагаючись нічим не вирізнятись у натовпі. Серед них був Макс. Юлія стала збоку від натовпу, що ріс із наближенням годинникової стрілки до позначки 10:00, як тісто на дріжджах, зі сторони будинку навпроти. Десь із десяток поліцейських авто перекрили рух вулицею.
А тим часом усередині «Миколаївського» події розгорталися так: о 10:15 управляючий банку задзвонив на Кіпр у банк з метою перевірити, чи надійшли кошти на «транзитний» рахунок. Не отримавши підтвердження, він передзвонив ще за десять хвилин. Відповідь була та ж: гроші на рахунок не надходили. Тоді він подзвонив у банк на Віргінських Островах. Коли довідався, що гроші на щойно відкритий там рахунок учора не надходили, здивуванню його не було меж. Тоді викликав оператора, який був на вчорашній зміні. Той підтвердив, що трансакція завершилась успішно, щоправда, після третьої спроби повтору відправки, бо глючив інтернет. З рештою, на екрані з’явилося повідомлення «Трансакція завершена успішно».
Тоді управляючий, киплячи від злоби, викликав у свій кабінет сисадміна.
- Ану піднімай логи  і доповідай, що відбувалось вчора з 16:00 до 16:30 на сервері платежів. І миттю мені! Не принесеш докладний звіт за дві хвилини – пристукну, як муху!
Зблідлий сисадмін за півтори хвилини знову заходив у кабінет головного менеджера зі звітом у руках.
- Платіж з НБУ надійшов о 15:45:00, – вів сисадмін, до блідості якого тепер додався зеленкуватий відтінок, – о 16:02:00  і 03 мілісекунди була здійснена спроба відправки платежу на банк на БВО**. Потім – три спроби повторів:  перша, невдала, о 16:02: 15 і 385 мілісекунд, друга, також невдала, о 16:03:58 і 249 мілісекунд і третя, уже вдала, об 16:08:28 і 518 мілісекунд. Код відповіді надійшов об 16:08:28 521 мілісекунда. Тобто затримка становила три мілісекунди, що цілком у межах норми. Невдача трьох перших спроб пояснюється неможливістю нашого сервера з’єднатись ні з основним ні з додатковим  ДНС-сервером***. При останній з можливих спроб, з’єднання відбувалось через проксі-сервер**** і було успішним.
- Я тобі скільки разів повторював, щоби ти перевіряв інтернет? А? Усе! Пиши заяву на звільнення! І дивись мені, щоб у тебе не виникло серйозних проблем з пошуком наступного місця роботи, ми тобі репутацію зіпсуємо, будь певен.
Сисадмін з похиленою набік головою вийшов з кабінету. За мить управляючий набирав номер шефа:
- Шефе, добрий день! – дрижачим голосом промовив той.
- Здоров, що там у тебе сталося?
- Та тут така справа, – голос управляючого, дрижав усе більше, – наш платіж не надійшов на рахунок «Х» на БВО.
- Як це не надійшов?! Думай, що говориш!!!
- А отак! Не надійшов і крапка…
- Ти що! Ти хоч уявляєш, яка сума переказу і чиї це гроші? Повбиваю вас усіх! Дзвони ще раз на БВО і з’ясовуй деталі. За п’ять хвилин чекаю відповіді!
За п’ять хвилин мобільний вітчима задзвонив знову:
- Це Юрій. Ось що вдалося з’ясувати: гроші на рахунок 6293 **** **** 6561 дійсно не надійшли, хоч код підтвердження прийшов на наш платіжний сервер саме з цього рахунка із допустимою затримкою. Натомість місцевий управляючий банку стверджує, що така сама сума надійшла на рахунок 6293 **** **** 6562, відкритий на ім’я якогось там білоруса і саме з цього рахунка був відправлений код підтвердження об 16:02:00  і 04 мілісекунди, тобто за одну мілісекунду після першої, ніби невдалої, спроби повтору відправки платежу нашим оператором. До нас же надійшов інший код підтвердження з нашого рахунка об 16:08:28 521 мілісекунда, тобто за  три мілісекунди після третього, нібито вдалого, повтору. На мою думку, тут не обійшлось без втручання якогось вельми вправного хакера. Наш сисадмін, до речі, уже звільнений, сам тут не розбереться. Нам потрібен справжній профі. Я знаю одного такого, він працює на фірмі-розробнику антивірусної програми «Зілля», але послуги його коштують вкрай недешево…
- Сума тут значення не має! Ну ж бо, їдь за ним, і щоб за півгодини він сидів у тебе в кабінеті! І дивись, щоб колишній сисадмін не постирав там чого.
- Я розпорядився, за ним назирці ходить наша охорона і до жодного з комп’ютерів його не підпустить.
- Добре, я особисто буду у центральному офісі через двадцять хвилин.
- Будьте обережні, шефе! Тут під стінами офісу мітингують наші обурені вкладники, гамір там ще той.
- Не вчи вченого! Гайда, дій!
За хвилину Юрій, насуплений і зосереджений, хоча зазвичай був доволі життєрадісною людиною і частенько любив пожартувати і помацати банківських дівчаток за заборонені місця, непомітно висковзнув через двері другого під’їзду, що виходили на ту ж вулицю, що й двері головного під’їзду, але метрів на двадцять лівіше, сів в авто і у супроводі патрульної поліцейської машини на шаленій швидкості помчав у невідомому напрямку.
Десь хвилин за десять до другого під’їзду офісу під’їхала машина шефа. Юлин вітчим  не встиг вийти з машини, як його відразу взяли у тісне кільце охоронці. Марсіанин спостерігав за цим усім у вічко прицілу СВД-шки. Здійснити постріл не було жодної можливості, оскільки мішень надійно закривали могутні охоронці.
- Так, на жаль, вступає в силу варіант «б», – подумав Марсіанин, – Бідна, бідна Юлька! –  Але, може, той гад ще вибіжить, коли зчиниться стрілянина.
Між тим перед центральним офісом «Миколаївського» розгортались такі події: у натовпі хтось, дуже подібний до знайомого читачу Макса, кинув клич: «Давайте сюди шефа! Я бачив, як той заходив у двері другого під’їзду». Обурений натовп одразу підхопив клич і щоразу гучніше скандував: «Шефа! Шефа! Шефа!» Врешті-решт вийшов заступник управляючого банком, такий собі Максим Петрович, і звернувся до мітингувальників у мегафон:
- Шановні мої, високоповажні вкладники «Миколаївського»! У нашому банку дійсно були тимчасові труднощі з виплатою за депозитами, спричинені падінням курсу долара. Зараз, з наданням МВФ чергового траншу, на рахунок нашого банку з НБУ надійшли кошти на рефінансування. Отже, відсотки за депозитами почнемо видавати частинами, починаючи з наступного понеділка. Самі ж «тіла» депозитів поки що залишаються замороженими, та не хвилюйтеся, їх обов’язково повернемо.
Але натовп не припиняв скандувати «Шефа! Шефа!»
- Антон Миколайович наразі має в банку вельми невідкладні справи і вийти до вас, вельмишановні вкладники, не може. Сформуйте ініціативну групу, викладіть свої вимоги на папері, поставте підписи і я передам їх Антону Миколайовичу.  Як тільки він відповість вам, я відразу озвучу його відповідь. Пристаєте на таку пропозицію?
- Згода, – почулись спочатку поодинокі голоси у натовпі. Потім уже весь натовп ревів «Згода!».
- От і добре, я  чекаю тут на ваші письмові вимоги.
За півгодини аркуш із вимогами вкладників був у руках Максима Петровича, і той миттю зник за дверима центрального під’їзду, а ще за годину з’явився перед ясні очі мітингуючих з іншим аркушем у руках:
- Шановні вкладники, – кричав у «матюгальник» заступник управляючого, – зачитую вам офіційну відповідь почесного голови банку «Миколаївський» Свінцицького Антона Миколайовича: «Дорогі мої вкладники! «Миколаївський» високо цінує вашу безпосередню участь у формуванні оборотних коштів нашого банку. Він завжди дбав і надалі дбатиме про кожного клієнта, незалежно від суми його вкладу. Але, зважаючи на тимчасові труднощі з фінансами, які будуть безумовно подолані найближчим часом, правління банку на позачерговому засіданні прийняло рішення: відсотки за депозитами почнемо видавати з наступного понеділка, але не одразу, а частинами, що не перевищують 200 доларів для доларових вкладів, або їх еквівалента за курсом НБУ для вкладів у інших валютах, або п’ять тисяч гривень для гривневих вкладів у одні руки на місяць. У паспорті вкладника буде робитися відповідна помітка. «Тіла» ж депозитів тимчасово видаватись не будуть. Банк, без усякого сумніву, поверне їх вкладникам, починаючи з першого січня наступного року. Правління банку щиро сподівається, що вкладники з розумінням поставляться до тимчасових труднощів, які виникли з об’єктивних причин. Сподіваюсь на ваше розуміння і підтримку. Щиро ваш, почесний голова закритого акціонерного товариства «Банк Миколаївський», Антон Миколайович Свінцицький».
Натовп загув «Ганьба! Ганьба!» і в напрямку переляканого заступника управляючого з розлюченої юрби полетіли перші камені. Той миттю щез. Натомість, з того ж таки центрального під’їзду банку, висунулися і вишикувалися в бойовий порядок десь із двадцятеро охоронців із металевими щитами і гумовими кийками у руках. Вправно орудуючи щитами і кийками, вони почали відтісняти мітингуючих від входу у банк.  У відповідь на таку зухвалу поведінку охоронців, хтось з юрби вихопив газовий пістолет, вистрелив із нього, і від шолома одного з охоронців відбилася гумова куля. Той у відповідь вихопив із кобури свого Стєчкіна і пальнув із нього, але так, щоби куля просвистіла над головами мітингувальників. У ту ж мить десь іззаду почувся голосний жіночий крик, і одна з жінок упала, як підкошена, на бруківку. На бруківці відразу з’явилася і щодалі більшала калюжа крові.
- Швидку, швидку сюди! – заволав хтось із юрби.
Швидка стояла напоготові позаду патрульних машин. Останнім часом на усі масові заходи виїжджають патрульні поліцейські й обов’язково карета невідкладної медичної допомоги. Тож вона під’їхала до місця події миттєво. Поки медики оглядали поранену молоду жінку, у кабінет Свінцицького увійшов начальник охорони банку Валерій Вікторович Коропенко:
- Що там таке діється, Валеро?
- Антоне Миколайовичу, там зчинилась заворуха, потім стрілянина, наш охоронець відкрив попереджувальний вогонь у відповідь, куля пролетіла над головами мітингувальників і рикошетом від стіни влучила, я точно не певен, але мені так здається, сам дивився запис з камери зовнішнього спостереження, у вашу пасербицю, Юлію. Вона жива, над нею там чаклують лікарі швидкої.
- От тобі маєш, тільки цього мені й бракувало! А що та курва там робила? Слухай, Валеро! Піди туди особисто, поговори з лікарями, у разі необхідності, дай їм п’ятдесят – сто баксів, нехай відвезуть її у клініку «Ескулап». Поїдь з ними сам і розпорядись на місці. Пристав там до її палати охоронця, і щоб ніяких там мені медіа! Зрозумів?
- Так точно, шефе!
- Тоді дій! Доповідай мені особисто по телефону через кожні десять хвилин.
Коропенко вийшов з банку через другий під’їзд. Він був у цивільному, але під сорочкою його вгадувався бронежилет. Відшукавши очима лікаря швидкої, підійшов до нього:
- Я – начальник особистої охорони почесного голови правління банку народного депутата України Свінцицького Антона Миколайовича, Коропенко Валерій Вікторович. Яка тут у нас ситуація?
- Поранено молоду жінку. Куля рикошетом від стіни будинку, що знаходиться на протилежному боці, потрапила у задню поверхню стегна. Кістки стегна і тазу ніби не зачеплені, але точніше покаже лише рентгенівське дослідження. Але жінка втратила багато крові, також є явні ознаки больового шоку. Можлива навіть раптова зупинка серця. Отож, їй необхідна негайна госпіталізація.
- Куди повезете?
- Сьогодні ургентна сімнадцята клінічна лікарня.
- Слухайте, співробітників нашого банку обслуговує приватна клініка «Ескулап». Ця поранена – колишня наша співробітниця, везіть її туди!
- Ні, ми повинні везти лише в ургентну клініку.
- Ось вам, тримайте! – в кишеню форменої куртки лікаря пірнула стодоларова банкнота.
- Добре, в «Ескулап», так в «Ескулап»!
Карета швидкої, в яку вже поклали Юлію, одразу ж рушила в напрямку приватної клініки. За нею з паралельної вулиці виїхав якийсь тип на спортивній «Ямасі», два квартали проїхав за каретою, а потім обігнав її і стрімголов помчав уперед.
Юлію спочатку доправили до приймального покою клініки, але там  з нею стався раптовий серцевий напад з повною зупинкою дихання і її відразу ж повезли у відділення інтенсивної терапії і реанімації, помістили у VIP-палату №1 і під’єднали до апаратів штучного життєзабезпечення.
- Прощавай, свідомосте, – наостанок прошепотіла Юлія сама до себе, вводячи препарат із синього шприца собі в сідницю і з останніх сил встромляючи порожній шприц у кишеню куртки одного із санітарів, – сподіваюсь ще зустрінемось, коли настане хепі-енд.
 
8. Хепі-енд.

А тим часом у кабінеті почесного голови правління «Миколаївського» розпочалася «виробнича» нарада. На ній були присутні: сам шеф Свінцицький, управляючий Карплюк, заступник управляючого Максимів, уже звільнений сисадмін Адаменко і головний спеціаліст з комп’ютерного захисту фірми-розробника відомого антивірусу «Зілля», такий собі Михайло Заболотний, який завжди підписувався ніком «Антикілер», але у IT спільноті був більше відомий, як Презерватив, чи то за те, що залишки волосся на його голові були завжди ретельно виголені, чи то за захисні якості однойменного протизаплідного засобу, які збігалися з місією Антикілера – захистом серверів. Презерватив разом з Адаменком перед тим десь із годину чаклували над сервером платежів. Робота банку, звісно, була припинена з двох причин: треба було перевірити систему захисту сервера і через заворушення і трагічні події, що сталися на вулиці.
Першим слово взяв Презерватив:
- На сервері платежів виявлені деякі ознаки втручання ззовні. Працював явно високий професіонал, оскільки всі сліди втручання дуже якісно затерті. Очевидно, були використані «хмарні» технології, тобто використовувався віддалений доступ через сервер, розташований за межами України. Єдине, що вдалось вирахувати, – IP адреса цього сервера, але відстежити вихідний комп’ютер, з якого проводилось втручання, немає жодної технічної можливості. Пізніше було імітовано перебої в інтернеті після першої відправки платежу, зламаний його код, замінені час трансакції і номер банківського рахунку. Потім був перехоплений файл-відповідь з приймаючого банку, його було теж розшифровано, змінено і в кінцевому підсумку передано на наш сервер платежів. Працював явно фахівець високого рівня, я таких в Україні не знаю. Зламати кілька ступенів захисту сервера платежів, в тому числі апаратний фейєрвол  – тут треба неабияке вміння! Це або хтось новенький, у що мало віриться, або старий гусак, що раніше жодного разу не засвітився. Почерк його мені невідомий, хоча, повірте, цих хакерів я переловив силу-силенну. Доступно пояснюю?
- Так, усе зрозуміло, пане Заболотний! І що, ми того хакера ніяк не вирахуємо? – спитав Свінцицький.
- Боюсь, що ні. Хіба, як засвітиться наступного разу. Це міг бути хіба-що Бармалей, мій давній «приятель», але він такими справами категорично не займається. Перевірю власними каналами. Усе ж систему захисту вашого сервера платежів, хоч вона і так майже бездоганна, слід удосконалити. У мене є унікальна власна розробка – програма «Антихакер», щоправда коштує недешево – п’ятдесят тисяч доларів, але ще жодного разу не підводила.
- Добре, пане Заболотний! Ми поміркуємо над вашою пропозицією. То, кажете, наш сисадмін тут не винен?
- Ні! Він за усього бажання не зміг би нічого вдіяти.
- Зрозуміло, пане Заболотний. Дякую Вам і не смію Вас більше затримувати. З Вами розрахуються і відвезуть, куди скажете. Пане Адаменку, ви теж вільні і працюєте у нас далі. Обумовте з паном Заболотним деталі встановлення «Антихакера»  на наш сервер платежів.
Презерватив з сисадміном вийшли з кабінету шефа. Нарада тривала далі:
- Юрію, – звернувся шеф до управляючого. – Що там тобі вдалось накопати по БВО?
- Доповідаю: кошти у результаті зламу комп’ютерних кодів платежів замість рахунка 6293 **** **** 6561 надійшли на рахунок 6293 **** **** 6562, відкритий того ж таки дня, що і наш. Цей рахунок відкрито на ім’я громадянина Білорусі Волочкевича Николая Ивановича. Хто такий, зараз з’ясовуємо, можливо, такої особи насправді й не існує, а паспорт підроблений. Далі з цього рахунка кошти були перекинуті на транзитний рахунок у швейцарському банку «National Swiss» ,  на клієнта з ID 369879. Швейцарські банки свято дотримуються принципу нерозголошення таємниці вкладів, і довідатися, яка особа значиться під цим ID, неможливо. Як і неможливо повернути платіж, бо трансакція відбулася цілком легально. Так що, новини, на жаль, невтішні…
- Блін, з мене три шкури здеруть за ці кошти, – вихопилось у Свінцицького. Але він, зрештою, отямився і прикусив язика. «Мені кінець, я банкрут» – подумав він. – Що діється там на вулиці, під банком? – уже вголос промовив.
- Після інциденту з пострілом народ одразу в паніці почав розбігатися, – доповідав заступник управляючого.  – Туди десь із півгодини тому приїхав наряд поліції на чолі з полковником Мельникевичем Леонідом Онуфрійовичем – заступником начальника кримінальної поліції Києва. Чим обумовлений приїзд аж такого високого поліцейського чину, сказати не можу, але напевне можу сказати, що «копає» він досить таки ґрунтовно. Зараз вони провадять там якісь заміри й опитують свідків.
- Так, а де зараз Валера?
- Зараз довідаюся, – відповів управляючий, зателефонував по мобільному і за мить продовжив, – він тільки-но повернувся із клініки і вже іде сюди.
Двері відчинилися й увійшов захеканий начальник охорони Коропенко.
- Ну що там, Валеро? – спитав шеф.
- Та нічого хорошого, Антоне Миколайовичу! Коли Юлію привезли в лікарню, у неї стався напад серця вкупі з зупинкою дихання, ймовірно від отриманого при пораненні больового шоку. Зараз вона у відділенні реанімації, її підключили до апаратів штучного життєзабезпечення. Лікарі поки не дають жодних прогнозів, але, гадаю, прогнози будуть невтішними. До того ж, незрозуміло звідки, про інцидент уже пронюхала «жовта» преса. Мало того, вони звідкілясь знають, що постраждала саме Ваша пасербиця. Тепер там під лікарнею стоїть із десяток кореспондентів різних медіа, в тому числі телевізійники з камерами. Всередину лікарні їх поки-що не пускають, але не факт, що рано чи пізно вони туди не прорвуться.
- Та що це за день такий?! – скрикнув Свінцицький. – Так, Валеро, іди-но на вулицю і спробуй переговорити з цією поліцейською «шишкою». Одразу ж повертайся. Поки що банк не відкривати, ніяких операцій з безготівковими і готівковими коштами не проводити, персонал відправити у відпустку за власний рахунок до кінця тижня, – вже віддавав розпорядження шеф, – банк відкривати тільки з мого особистого розпорядження. Якщо всім усе зрозуміло, нараду закінчено. Усі вільні!
Усі виходили з кабінету з похнюпленими головами, настрій їх можна було зрозуміти.
Десь хвилин за 20 забіг розчервонілий, як рак, Коропенко і прямо з порога випалив:
- Антоне Миколайовичу! Там повний капець! Виявляється, та «шишка» поліцейська добре знає Юлію: він давній друг її покійної матері і її хрещений батько. Казав, що з усіх три шкури спустить і особисто Вам це так просто не минеться.
- Я цьому депутату-банкіру драному покажу, де раки зимують! Якого це милого охорона відкрила вогонь з вогнепальної бойової зброї? Де дозвіл на неї? Хто дав право виносити таку зброю на вулицю та ще й у час проведення масової акції? Зовсім ви там подуріли, чи що?! – кричав полковник. І продовжив після нетривалої паузи, –  Ви ж колишній бойовий офіцер, Валерію! Я Вас знаю особисто як чесного військовослужбовця. Невже не знаєте правил? Чи думаєте, що ваш шеф всемогутній і все зможе покрити? Ні, я цього так не залишу й особисто доведу цю справу до кінця! Ви знаєте, хто жертва? Це моя похресниця і пасербиця вашого шефа Юлія Кириленко. Майте на увазі, не попущу! Нікому, незважаючи на чини та обличчя.
- Що вдалося довідатися, – вів далі Коропенко, – так це те, що дійсно куля влучила в стіну будинку на протилежному боці вулиці, відбилася від неї і вже рикошетом влучила Вашій пасербиці в сідницю. Поранення, взагалі-то, не таке вже й важке, але Ваша пасербиця виявилась дуже чутливою до болю. Звідси й больовий шок.
- Чи приставили охорону до її палати? Ще не вистачало, щоб медійники увірвалися туди!
- Охорона стоїть на вході в реанімацію. Всередину лікарі нікого не пускають.
- Дивись мені, щоб туди комар не пролетів! З’являться її знімки в пресі чи її обличчя промайне на ТВ – звільню з усіма наслідками! Ясно?
- Куди вже ясніше, Антоне Миколайовичу! – сумно промовив Коропенко.
- Усе, вільний!
Коропенко вийшов, а Свінцицький, залишившись у кабінеті наодинці, міряв кабінет з кута в кут напруженими нерівними кроками з гримасою безвиході на обличчі. І розмірковував на ходу: «Гроші треба, безсумнівно, повертати. Тут задіяні такі люди, що не повернеш – і тобі гаплик. Уб’ють і прізвища не згадають. Але такої суми у мене нема. Це ж сто лимонів баксів! Є десь відсотків сімдесят на рахунках, плюс ще відсотків десять у нерухомості, плюс чотири-п'ять відсотків у дорогоцінних металах і камінні, і все! Хіба-що продати активи банку, але хто зараз купить активи банку-банкрута та й ще з такою репутацією, яку нам намалюють після сьогоднішніх подій? Чкурнути за кордон навряд чи вдасться, а якщо й так, то знайдуть і на краю землі. Там уже, напевне, почали хвилюватися, адже сума не дійшла до місця призначення». Тривожні думки підтвердив дзвінок:
- Антоне, ти? Упізнав?
- Аякже, пане Лодкін!
- Ти що там з глузду з’їхав, мать твою так! Де бабло? Я перевірив – рахунок порожній. Ти дивись мені там, бля...! Не буде завтра бабла – тобі пипець!
- Тут технічна затримка, пане Лодкін! Завтра ж будуть!
- Дивись мені! Ти ж мене знаєш…
На цьому розмова обірвалася, абонент на тому кінці кинув слухавку.
«Так, дійсно пипець!» –розмірковував далі депутат, продовжуючи напружено ходити з кута в кут. «Але стій!.. Є заначка в одному з швейцарських банків. Я ж відкрив там рахунок років двадцять назад, зовсім забув! Сума там попервах була не надто велика, але за ці роки там набігли чималі відсотки. Так, це трохи міняє справу! Якщо зняти все бабло з усіх рахунків, включаючи той, швейцарський, і продати відсотків з десять акцій банку, то нерухомість можна й не чіпати. Тим паче, що ціни на нерухомість зараз істотно впали. Так, з фінансами ніби ясно, треба тільки якнайшвидше усе прокрутити. Тепер що робити з тією малою сучкою? От, як не везе, так не везе! Не могли підстрелити когось іншого? Що ж за чорний день, чорт забирай?! І так пила кров мені усе життя, вертячи своїм задком у мене перед носом, потім ніби спекався її, і от, на маєш! Добре, поки у лікарню пхати носа не варто. Все покаже час і стан її здоров’я. Тільки от уже ці медійники! Роздмухають скандал, і доведеться гратися в «доброго татуся». Гаразд, час покаже!»
Так розмірковуючи, він не помітив, як стемніло. На годиннику було 21:23. Він швидко вдягнувся, викликав охорону і в її оточенні вийшов через другий під’їзд, кинувши кореспондентам, які юрмились там, очікуючи можливого інтерв’ю: «Без коментарів!» –  сів у машину. Водій на великій швидкості помчав додому. Вдома Антон вихилив одним духом з горла пляшку віскі, не роздягаючись, упав на диван і заснув…
Марсіанин сидів на вогневій позиції на сходах запасного виходу другого корпусу клініки «Ескулап» і спостерігав за вікнами палати №1 реанімаційного відділення у вічко прицілу. Коли очі втомлювались, він лише на мить відводив їх, а далі знову напружено вдивлявся, наводячи хрестик у прицілі на вікно палати. У палату час від часу навідувалася медсестра, напевне перевірити покази приладів апарату, до якого під’єднали Юлію. Про те, що з нею сталося, він дізнався, зателефонувавши Леоніду Онуфрійовичу:
- Це Марсіанин. Що з Юлею, не знаєте?
- Вона в палаті №1 відомого тобі відділення. Сиди, де маєш сидіти, і роби, що маєш робити! Зрозумів?
- Так, цілком!
- Тоді все! В разі чого, я тебе знайду сам.
- Добре.
Найбільше Роман боявся заснути і проґавити момент, коли в реанімацію приїде Юлин вітчим. Але, на диво, спати поки не хотілося. Минув вечір, потім ніч, потім ще один день і ще одна ніч, а той так і не з’являвся. Декілька разів забігала Ніна, приносила якісь харчі, раз навіть підмінила Романа, давши йому години зо три поспати на столі поламаного рентгенівського апарату, і спостерігаючи замість нього за вікнами Юлиної палати в армійський бінокль, який принесла зі собою. Вона готова була розбудити його будь-якої миті.
Так минув уже тиждень, почався другий…
У середу у кабінеті завідуючого реанімаційним відділенням зібрався консиліум. Були присутні: сам завідуючий Павленко Климент Борисович, лікуючий лікар-реаніматолог Савенко Борис Іванович і провідний фахівець Інституту неврології і кардіології  доктор медичних наук, професор Сіроконь Костянтин Аркадійович.
- Нам треба обговорити стан пацієнтки Кириленко Юлії Євгенівни. Це та підстрелена в зад на мітингу перед банком, Костянтине Аркадійовичу, у якої сталася зупинка серця від больового шоку. Що можете сказати про неї, Борисе Івановичу?
- Стан пацієнтки, взагалі то, безнадійний. Мозок активності майже не проявляє. Вона перебуває у глибокій комі і життєдіяльність її організму підтримують лише наші апарати. Задоволення це не з дешевих, усі витрати обіцяли покрити за рахунок банку «Миколаївський», але поки, я перевіряв особисто, звідти не надійшло жодної копійки. У банку цьому, як я чув, досить серйозні фінансові проблеми, отож, не виключено, що гроші так і не надійдуть. Тому раціональніше було б її відключити.
- Таке рішення приймати не Вам! – гаркнув завідуючий. – До того ж треба мати обґрунтовані медичні підстави і дозвіл від родичів. Може, Ви б її оглянули особисто, Костянтине Аркадійовичу?
- А що мені на неї дивитися? Давайте результати аналізів, роздруківки з приладів, інші папери, і я тут же напишу свій висновок, – сказав професор.
Йому принесли усе потрібне, і він почав перебирати численні папірці, діаграми та графіки, методично постукуючи пальцями лівої руки по столу.
Десь за півгодини – хвилин за сорок висновок було готовий і підписаний.
- Мозок функціонує на субфібрилярному  рівні, центри, які контролюють дихальний процес, не функціонують, серцебиття відсутнє і навряд чи відновиться. Якщо такий стан триватиме і надалі, зовсім скоро можуть відмовити нирки, і тоді пацієнтку треба буде переводити на гемодіаліз. Навіть на апаратах штучного життєзабезпечення вона, в разі відмови нирок, протягне максимум три-чотири дні. Так що маємо вагомі медичні підстави для того, щоб її відключати. Я так і написав в висновку. Ось, тримайте, – він передав списаний дрібним почерком аркуш завідуючому.
- Добре, а що там у неї з родичами?
- Там усе складно, – відповів лікуючий. – Вона незаміжня, дітей не має, мати її померла у 2009 році, батько був з матір’ю розлучений і з ними не живе, невідомо, чи й живий. Тітка відбуває покарання у в’язниці. Єдиний, так би мовити, родич – її вітчим, який свого часу удочерив її. Цей вітчим – Свінцицький Антон Миколайович якраз і є фактичним головою того банку, навпроти якого підстрелили нашу пацієнтку на мітингу. Він же за сумісництвом народний депутат, або навпаки, депутат і голова банку за сумісництвом! Чорт їх там, отих народних обранців, розбере! Голова – ноги – ноги – голова, – уїдливо сказав він. – Єдиний, хто міг би дати дозвіл на відключення – це він. Але той гад сюди носа не каже: від часу, коли її сюди привезли, жодного разу не приїжджав.
- Треба б йому зателефонувати й акуратненько запросити сюди, а то ще витрати на її лікування спишуть на наш рахунок. Добре, це беру на себе. Усім дякую! Костянтине Аркадійовичу, може залишитеся на каву?
- Та ні, справи, справи… – буркнув професор.
На тому й розійшлися.
За мить завідуючий телефонував Юлиному вітчиму:
- Алло! Це Ви, Антоне Миколайовичу?
- Так!
- Це Вас турбує Павленко Климент Борисович – завідуючий відділенням реанімації і інтенсивної терапії клініки «Ескулап».
- Слухаю Вас уважно, Клименте Борисовичу!
- Наша пацієнтка, Савенко Юлія Євгенівна – правда ваша пасербиця, офіційно удочерена Вами?
- Так, а що з нею? Їй стало гірше?
- Стан її безнадійний. Життєдіяльність підтримують лише апарати. Недоцільність подальшої штучної підтримки її життя підтверджено висновком медичного консиліуму. Але для відключення її від апаратів потрібен Ваш дозвіл, оскільки інших найближчих родичів  у неї немає.
- То привозьте його, чорт забирай, сюди, я підпишу! – крикнув вітчим.
- Ні, такий дозвіл Вам можна підписати тільки особисто в клініці, за присутності всіх членів медичного консиліуму.
- І коли ж збереться отой ваш конвульсіум?
- Не конвульсіум, а консиліум, Антоне Миколайовичу! Він може якраз зібратися завтра о 7:30 у нашому відділенні, за умови, що Ви прибудете.
- А о п’ятій ранку не краще? – єхидно спитав Свинцицький.
- Та справа в тому, що її лікуючий лікар закінчує зміну. Це найкращий час, повірте! Відкладати на післязавтра не варто.
- А, може, вона сама того, як його?..
- Сама помре, маєте на увазі? Сучасною імпортною апаратурою її життєдіяльність можна підтримувати досить тривалий час, але це обладнання унікальне, і година його роботи коштує вельми недешево – десять доларів. За добу виходить двісті сорок. Та ще вартість витратних матеріалів і медикаментів, заробітна платня персоналу клініки. От і порахуйте самі! А Ви до цього часу не оплатили жодного дня її перебування в клініці.
- Добре уже, годі! Буду завтра о пів на восьму. Гроші привезу особисто! – і кинув слухавку.
О пів на восьму наступного дня чорний «Порше кайен» уже заїжджав у подвір’я клініки. Марсіанин побачив це зі своєї вогневої точки. «Почалося!» – подумав він і пересмикнув затвор. Авто вітчима під’їхало впритул до дверей головного корпусу, і той відразу шмигнув у відкриті охороною двері корпусу. «Обережний, гад! Але нічого, рано чи пізно потрапить на мушку…» Марсіанин пильно вдивлявся у приціл. У палаті нічого не відбувалось. Минуло ще хвилин п’ятнадцять – нічого, ще десять – нічого. Через дві хвилини у палату зайшли лікарі, але Свінцицького з ними не було. Марсіанин, навівши на вікно армійського бінокля, поставив його на максимальне збільшення. Він побачив, як медсестри метушилися навколо Юлії, щось крутили, знімали з її тіла датчики. Лікарі також долучилися до цього процесу. Роман зрозумів: «Усе, Юльці кінець! Але де ж той гад гнійний? Ні, так не буде!!!» Кинувши уже непотрібну гвинтівку, зарядив пістолета і прожогом кинувся на вулицю, обігнув головний корпус. З тильного боку впритул до нього росли розлогі старезні акації, які сягали мало не четвертого поверху. Роман помітив що в одному з вікон на третьому поверсі горіло світло. Миттю видерся на акацію, поколовши собі руки об колючки дерева, навів бінокля на це освітлене вікно. Банкір сидів у кабінеті завідувача і тихо-мирно потягував каву з керамічної чашки. «От вилупок паршивий, її там відключають, а він каву п’є?» – вилаявся Роман, витягнув пістолета, навів на ціль, пролунало два неголосних пухкання, дзвін розбитої шибки, і огрядне тіло депутата-педофіла почало сповзати з крісла.
Роман миттю зліз з дерева, викинув бінокль, знову обігнув головний корпус, і побачив, як з дверей  виїхали ноші ногами вперед. Під простирадлом вгадувалося тіло. Транспорт прямував у морг. Дочекавшись, поки тіло завезуть  у морг і ноші заберуть назад, витримав ще з хвилину-другу паузи, вдягнув халат, який знайшов на сходовій клітці, і відкрив двері моргу. У приміщенні на той час нікого не було. На столі лежало накрите білим простирадлом тіло. Відкинувши простирадло з голови, побачив бліде знекровлене обличчя Юлії. Різко застугоніло у скронях, на мить втратив рівновагу.
Раптом перед очима замиготіли  якісь кадри, як у кіно. Він, Роман Григорьєвич Панкратов, капітан, командир роти снайперів спецпідрозділу Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації, сидить у кабінеті командира спецпідрозділу і чекає команди про відправку у Київ.
Заходить командир і каже:
- Отправка отменяется, они решили послать туда этих недотёп из ФСБ! Ну, ну, они там им настреляют! Рома, будь готов, на всякий случай, к отправке и жди дальнейших распоряжений!
Потім наступний епізод: Донецьк, кабінет якогось високого ДНРівького  військового боса:
- Товарищ капитан! Вам надлежит снять одного укроповского снайпера, верней, снайпершу. Она положила уже с полтора десятка наших снайперов, причем, наглая сучка, постоянно меняет позицию и иногда заходит в наш тыл. Все предыдущие попытки наших стрелков её снять либо ни к чему не приводили, либо приводили к гибели этих стрелков. Вся надежда на Вас, Роман Григорьевич!
- Фото и карту местности! – сухо сказав Роман.
Наступний відтинок фільму: він лежить на заздалегідь підготованій позиції поблизу терикона, прикритий березовими гілками. Нарешті він упіймав її! Снайперка короткими перебіжками неслася стежкою, ховаючись щоразу за кущами. На ній камуфляж, каска і балаклава. Але він точно знав, що це вона, та, на яку він полював так довго. Він упіймав її на хрестик прицілу. Вона ж, думаючи, що її ніхто не бачить, витягла з кишені штанів баклажку, відкрутила корок, підняла балаклаву і стала жадібно пити великими ковтками. Палець Романа уже лежав на спусковому гачку, коли він у вічко прицілу побачив зовсім юне дівоче обличчя. Час уже було натискати на гачок, бо дівчина, закінчивши пити, ховала баклажку назад у кишеню і от-от уже була ладна бігти далі, а Роман усе марнував час. «Что это со мной? Не могу! Впервые в жизни – не могу!». Не могти офіцер ГРУ просто не міг, або він не офіцер ГРУ. Але він таки не зміг. Дівчина побігла далі і скоро уже зникла з поля зору… «Наваждение какое-то», – подумав Роман. Більше тієї дівчини він не бачив…
- Як не бачив? Та ось же вона! – скрикнув Роман, вдивляючись у бліде лице Юлі, – Тоді побігла жива, а тепер мертва!
Не кажучи більше ні слова, він твердою рукою професіонала дістав пістолет, приставив його до скроні, натиснув на гачок… Тіло його повільно сповзло вниз, просто під стіл патологоанатома, на якому лежала Юля.
Рівно за три хвилини в морг тихо зайшов дядя Льоня. Він був у білосніжному халаті, накинутому поверх форми поліцейського, у руках тримав рожевий шприц. Підійшов до Юлі, відкинув простирадло. На згині ліктьового суглоба дівчини він помітив венний катетер, який чомусь забули витягнути, коли безнадійну пацієнтку відключали від крапельниці. «Тим краще», – подумав полковник. – Не треба буде колоти». Він від’єднав голку від шприца, вставив його в отвір катетера, натиснув на поршень і ввів вміст шприца у вену.
За мить Юлія розплющила очі і почала інтенсивно кліпати віями.
- Привіт, Козюлько!  З поверненням у гірший світ!
- Дядя Льоня? Де я? Що зі мною?
- Все ОК, сонце! Ти у лікарні, зараз ми звідси заберемося. Твій Марсіанин хвилин десять назад таки завалив того козла!
- Що, правда?
- Завалив, завалив, як того тхора смердючого! Давай, спробуємо встати. Може трохи крутитись голова, але Андрій казав, що за хвилину це мине.
Юлія звісила ноги зі стола, спробувала встати, але наступила на щось м’яке. Глянувши униз, побачила Романа у калюжі крові.
- Що це, дядю Льоню? – скрикнула, не відводячи погляду від Романа з наскрізним отвором на обох скронях. Вона зрозуміла усе! Вона ж забула попередити його…
- Ой Ромчику! Що ж ти накоїв, любий? – скрикнула Юлія. Схопивши шприц, який кинув полковник, затягнула повний циліндр повітря, вставила його у катетер і з силою натиснула на поршень…

Як там писав класик?
«Сумніших оповідей не знайдете,
Ніж про любов Ромео і Джульєтти.
Усі виходять.»
Вільям Шекспір, «Ромео і Джульєтта», переклад Ірини Стешенко.

Так, так, мій здогадливий читачу! Пора на вихід. Бажано – без сліз…

Львів,  25 травня – 6 червня 2016 року.
Усі персонажі вигадані, будь-які збіги випадкові.