Писано не в січні 1844 року і не Генріхом Гейне.
І
Прощай, омріяна земля!
Тебе я залишаю,
Беру хохляцького бриля,
До рідного йду краю.
Моє селянське серце біль
Пройняв раптово нині,—
Для нього лікар є, та він
Живе не в Україні.
Врятує славний лікар той,
Та не пускають злидні,
Його мікстури дорогі,
А головне – огидні.
Прощай, придуманий народ
З революційним жаром!
Ти повернувся на город,
Тиняєшся базаром.
Я також згадую з теплом
Про смороди у стайні,
Овечок наших на лугах
І грядочки охайні.
Згадав я сморід тютюну
І кислий запах бочок,
Згадав корову, і свиню,
І куряток, і квочок.
Бажаю матері здоров’я.
По правді, то давненько,
Щось із тринадцять років, я
Не бачив моєї неньки.
Прощай, дружино, не збагнеш
Той сум, що крає душу,
До серця пригорну тебе,
Та повернутись мушу.
Реалії женуть мене
Від щастя неземного.
В своє село вернусь сумне,
Конаю я без нього.
І страх, і мука, й шаленство в мені
В болючих корчах тріпочуть,
І вже я в дорозі, уже вдалині —
На землю галицьку хочу.
Одужавши, в грудні я повернусь
З країни мрій чи в січні,—
Тоді вже найкращі тобі куплю
Дарунки новорічні.
В сумному листо;паді це було,
Похмурий час почався,
Вже листя вітер з дерев зривав —
До Києва я подався.
Коли я на Майдан прибув,
Забилося серце щосили
В грудях моїх, а правду сказать,
То й очі сльозу зронили.
Коли ж там мову рідну почув,
Відчув себе дивно знов я;
В цю мить, напевно, серце моє
З приємністю вмилося кров'ю.
Лижичко Руслану я чув — вона
Співала зі справжнім поривом,
Але фальшиво, і все ж мене
Своїм зворушила співом.
Співала вона про безвізовий бум,
Про наші мрії й бажання,
І про Європу співала, де всі
Зникають людські страждання.
Співала вона відречення спів,
Стару колисанку неба,
Співають її, коли плаче народ,—
І дурня зацикати треба.
Я знаю цю пісню, я знаю й цей текст,
І авторів тих породу,
Я знаю, що п'ють вони потай вино,
А нам проповідують воду.
Чудову пісню — пісню нову,
О друзі, я буду співати!
Ми хочемо царство небесне тут,
На цій землі, збудувати.
Ми щастя хочемо на землі,
Уже нам годі муки;
Хай пузо ледаче не стравить того,
Що створять трудящі руки.
Немало хліба дає земля,
Стало б для всіх потроху
Троянд, і миртів, і див, і краси,
Цукрового гороху.
Авжеж, гороху вистачить всім,
Ось лиш стручки дозріють!
Хай ангели та горобці
Тим небом володіють.
А виростуть крила по смерті в нас —
Прилинем до вас у гості,
Щоб скуштувати святих тортів
У вашій святій високості.
Європу геній свободи обрав —
За руки вони взялися,
Без міри щасливі, і їхні уста
У першім цілунку злилися.
Натхненні зорі — потоком вогню
Пливуть вони, рвуть загати,
Я чую дивну силу в собі,
Я міг би дуби ламати.
На землю київську ступив,
Неначе в чаклунські хвилі,
Дух революції стогне в мені,
Я знову почувся в силі.
ІІ
Поки арфістка про небеса
Співала і награвала,
Польська митниця мій чемодан
Уважно оглядала.
Спіднє, хустки, сорочки і штани —
Витягли все з-під запорів:
Шукали штампа в пасп;рті вони,
Страховок і догов;рів.
О дурні, при чому тут чемодан?
Чого вам треба — я знаю,
І ту контрабанду, що везу,
Я в голові ховаю.
Є у голівоньці хитрий план —
Краще брюссельських мережив,
Коли б його витягнув наш Іван,
Вас не на жарт би збентежив.
Є діаманти в моїй голові
Майбутньої свободи,
Великого Провідника скарби,
Нові гетьманські клейноди.
В моїй голові і книги є!
Якщо одверто сказати,
Одна про ОУН, одна про УПА,
Спробуйте конфіскувати.
В бібліотеці Сатани
Важко знайти страшніше;
Всіх ворогів лякають вони,
Що може бути миліше?
Тут зауважив поляк-пасажир,
Стоячи поруч зо мною,
Що то винувата волинська доба,
Мовляв, вона є ганьбою.
«Волинська доба,— сказав пасажир,—
Польську зміцнить основу,
«Від можа до можа» з'єднає вона
Річ Посполиту знову.
А вашому бидлу цензуру дасть,
Розроблену досконально;
Цензура ж духовну єдність дає,
Воістину ідеальну.
Цензура подбає, щоби в вас були
Думка і совість єдині;
Східні Креси потрібні Польщі —
Лояльні нам всередині».
ІІІ
На цвинтарі Мюнхенськім у труні
Бандера Степан спочиває.
Не думайте лиш, що наш Провідник —
Той в Швабії проживає.
«Не хочу я мертвим бути й лежать,
Хоч і в великій прикрасі.
Я краще б маленьким комбатом служив
В Лугандонії чи Даунбасі».
Нудьгують в «Азові» скажені пси
І тільки зітхають стиха:
«Хоч би прирізать того москаля —
Вже й з того матимем втіху».
В отому нудному досить гнізді
З годину я барився.
Побачив наших військових знов —
Цей тип не дуже змінився.
Чорно-червоний колір воскрес!
Плащ із рунами носять досі,
Все, як хотів учитель наш, Гесс:
Кров бандерівська виходу просить.
Ті самі упівці, тупі, як телиця,
Прямі кути й сьогодні
У кожному русі, і всі з лиця
Бундючні, тупі й холодні.
Ще й досі гуде скам'янілий крок
Ходульно, пихато, зухвало,
Неначе вони проковтнули дубця,
Яким їх колись лупцювали.
О ні, той фухтель не зовсім зник —
Тепер він у їхній суті,—
Хоч дружнє «ти», а не давнє «він»
Вживають ці типи надуті.
З нового — лиш оселедці прийшли
І вуса сумні під носом.
Такі красиві в АТО пішли,
З мізками молокососа.
В одежі крюки з'явились також,
Раніш мені невідомі.
То «ПриватБанк» постаравсь. Шалом!
«Дас Райх» тепер в них на шоломі.
Ідею лицарства в тім крюку
Завзятий втілив романтик:
Дай лицарські лати ти віслюку
І йди, отримуй свій грантик!
Нагадує він недавні віки,
Коли німаків посіпаки
Плекали відданість у серцях
І вбивць цілювали в сраки.
Майдани й служіння облудний культ,
Вони у ілюзій в полоні,
І дідо фашиста має інсульт,
Побачивши хрест на шоломі.
Так, так! Мені до вподоби шолом,
Є в ньому дотепність найвища:
Ішли в Європу, в майбутнє, вперед,
Прийшли в позавчора— навіщо?
Подумайте — що;, коли вдарить грім
Й примара дурна розлетиться,
Шолом попритягує вам з небес
Найбільші, страшні блискавиці!
А справді війна — потрібно тоді
Легші шапки купувати,
Віку минулого шолом важкий
Завадить швидко тікати.
В «Азові» знову я з орлом,
Мені ненависним, стрівся.
З віночком дубовим на мене він
Отруйливо дивився.
Огидний птах! Ще прийде час,
І я тебе впіймаю,
Тоді я вирву тобі хвоста
І свастику геть одрубаю.
Зажди, ти будеш таки вгорі
Сидіти на жердині;
І ми скличемо веселих стрільців
На свято стрільби в долині.
І той, хто зіб'є тебе униз,—
Скіпетр йому і держава!
Ми вріжем туш і гукнемо:
«Слава Вітчизні, слава!»
IV
Присмерком я в Коломию прибув.
Дома я з’їв квасолину,
І дух український мене сп'янив,
Вплинувши в ту ж хвилину
На мій апетит. Я одразу з'їв
З шинкою миску яєшні,
Вона пересолена була —
Наліг я на вина домашні.
Як римська чарка, стаканчик блищить.
Самогонка, мов золото, й досі,
А вип'єш декілька зайвих чарчин —
Одразу закрутить у носі.
Усе пішло в голові шкереберть,
Блаженні хвилини настали,
І я подався у морок нічний,
В напівтемні тихі квартали.
Будинки тут говорять мені,
Калюжі кричать, шепочуть помиї
Легенди давно минулих днів
Святої Коломиї.
Колись тут правив Шулхан-Арух
За приписами Галахи,
Тут-ка і нині єврейства дух,
Але мені то до сраки.
Олекса Довбуш тут укладав
З євреями договори.
З Рабі Ар’є вони пили вино,
Братались люди і гори.
І Шолом-Алейхем тут гостював,
І «кіріє елейсон» співали.
В полум’ї революційних кострів
Книги тут не палали.
Тут панували тупість і злість
В своїй одвертій суті,
Коли почали вбивати жидів
З віронестерпної люті.
Та що це? В місячнім сяйві я
Бачу велику потвору,—
З біса весь чорний собор католицький
Огидно пнеться вгору.
Бастилія духу це мала буть,
Ксьондз; вже змовлялись ниці:
«Русинський розум згноїмо
Ми в цій гігантській в'язниці!»
Нас унію змусили підписать,
І стали ми уніати,
Дає нам право католицький форт
Папу в п’яту цілувати.
Безумний задум! Даремна річ!
Ми зрадили діло Боже,
У кого тепер допомогу просить,—
Ніхто вже не допоможе.
Католиками не стали ми,
На греків не дуже схожі,
Тільки брати називають нас:
Греко-католицькі рожі.
Як тепер вийти з тої нужди,
З тих перекрещень потворних,
Тіні минулого звикли завжди
Жити у вежах соборних.
Вже наближаються часи
Величні і незвичайні,
Молимось в тих соборах ми,
Гриземось, як пси на псарні.
Як стане псарнею собор,
Де люди дітись мають,
Три східні волхви навіщо дари
Ісусу Христу вручають?
Чудн; запитання я чую! В наш час
Чи варт про дрібниці дбати?
Тоді доведеться східним царям
Притулку деінде шукати.
А я б вам порадив їх посадить
В три клітки з заліза міцного,
Дари свої хай повісять на цвях,
А ні, хай здадуть в податкову.
Як треба буде Месії вам
(Як змучитесь скакати), –
Замість юдейського царя
Іншого можна обрати.
V
Як я на місток річковий зійшов,
Біля причального валу
Побачив у місячнім сяйві Дністер,
Що вдаль спливав помалу.
Привіт тобі, мій батьку Дністре,
Що тут було з тобою?
Про тебе часто думав я
З одчаєм і журбою.
Сказав — і вловило в глибинах вод
Печальні звуки вухо,—
Неначе кашель старого душив,
Стогнав він і дихав глухо:
«З приїздом, хлопче! Приємно мені,
Що ти не забув мене досі.
Тринадцять літ не бачились ми,
Мені погано жилося.
Якийсь паталаха мій камінь з’їдав.
Сипав на берег отруту,
Потом потроху мене продавав,
Співав «Червону руту».
Він пісню зложив і про мене, що я
Цнотлива мамина дочка,
Яка уперто береже
Незайманості віночка.
Чуючи пісню безглузду цю,
Я хочу лаятись, битись,
Вирвати бороду сиву свою
І в самому собі втопитись.
Чи я ще незаймане дівча,
Лиш древні могли б сказати,—
У води мої не доводилось їм
Відходи і бруд зливати.
І пісня дурна, і співець не мудрець!
Мене він зганьбив цинічно,
І гірша річ — скомпрометував
На все життя політично.
Коли б тепер вернулись до нас
Ті, старі українці,
Та ти пам’ятаєш, напевно, їх,
Поляки, русини, німці...
Юдеї, вірмени, вертайтесь до нас, —
За вас червоніти не треба,
Вертайтесь браття, чекаю на вас,
З сльозами звертаюсь до неба.
І латинян я дуже любив.
Ну, як там мої латинята?
Грають, співають, як і завжди?
Ще білі в них штаненята?
Отак побивався батько Дністер,
Не міг розважитись знову.
Щоб звеселить його, я сказав
Розсудливу промову:
«Не варто чекати, батьку, тобі,
Забудь, нема на те ради.
Вони вже інші, і давно
Змінились їхні наряди.
Не білі — джинсові штани,
І всі вишиванки мають,
Не грають вже, не гасають вже,
А голови сумно схиляють.
Все фільософствують, на язиці
В них лиш Донцов та Міхновський,
І курять тютюн, і пиво п'ють,
Що робить завод Жигульовский.
Вони філістери, як і ми,
І це вже в них глибоко в серці,—
Вже більше не вольтеріанці вони,
А швидше хенгстенбержці.
«Отож вивчай, мій батьку Дністре,
Пісню єдину і нову.
«Не скаче на світі лишень москаль...»
Іду, та ми стрінемось знову».
VI
Услід за Паганіні ходив
Свій Spiritus familiaris,
Часом як пес, а часом з лиця —
Небіжчик Георг Гарріс.
Наполеон кожну грізну мить
Бачив червоного мужа,
Сократ мав демона свого;
Це не уява недужа.
І сам я, над письмовим столом
Нічною схилившись порою,
Не раз помічав, що в масці гість
У мене стоїть за спиною.
Ховав він щось під своїм плащем,
Що тьмяно блискало зрідка.
Я думав — сокира у нього там,
Сокиру там мені видко.
Кремезну він статуру мав,
Очі на зорі схожі.
Не заважаючи мені,
Стояв він, мов на сторожі.
Минули роки — вже я й забув
Відвідини ті актуальні,
Коли раптово зустрівся з ним
Якось в волинській копальні.
Там я вночі бурштин намивав
І бачив його за собою,
Як тінь свою; я спинявся — і він
Спинявся разом зо мною.
Спинявся він, наче мене дожидав,
Рушав я — і тінь його чорну
Волік за собою. Так ми прийшли
Аж геть на площу соборну.
Це стало нестерпно, і я повернувсь
І крикнув: «Скажи мені в очі,
Чого за мною ти ідеш
В пустелі оцій серед ночі?
Тебе зустрічаю я завжди,
Коли світова задуха
Груди стискає мої і горять
У мозку блискавки духа.
Чого ти дивишся й мовчиш?
Скажи — що ти ховаєш
Під темним плащем і що там блищить?
Хто ти й чого бажаєш?»
І привид одразу мені відповів
Спокійно і флегматично:
«Будь ласка, без нервів... Мене закликать
Не треба так патетично!
Я зовсім не привид старовини,
Не пугало з могили,
Ані філософії мене,
Ні красномовства не вчили.
З натури практик я; завжди
Мовчу й спокійний буваю.
Та знай лиш — усе, що намислиш ти,
Я у життя втіляю.
Минуть віки — я не спинюсь,
Покіль твою думку і мрію
На дійсність не перетворю;
Ти мислиш, а я дію.
Так, ти суддя, я — слухняний кат;
З покорою рабською, ревно
Я здійснюю кожний твій вирок, хоча б
Несправедливий запевно.
З сокирою ліктора в Римі мав
Консул перед собою,
У тебе є свій ліктор, лиш він
Сокиру несе за тобою.
Твій ліктор — я, за тобою йду
І маю в руці завжди я
Блискучу сокиру свою, бо я —
Думок твоїх втілена дія».
VII
Мов ангели приспали мене,
Отак заснув я вдома.
В китайських перинах добре спать,
М'які вони, як відомо.
Як часто за вами я сумував,
Рідні китайські перини,
Коли ночами лежав без сну
На твердих матрацах Вкраїни.
Чудова перина чудовий сон
На тебе навіває.
Душа європейська від пут земних
Лиш тут відпочиває.
Вона тут вільна й вільно летить
У вись небесну прозору.
Душа українська, як гордо в снах
Ти піднімаєшся вгору!
Сам Бог перед тобою — ніщо!
Крилом в небеснім просторі
До блиску начищаєш ти
Малі зустрічні зорі.
Бритам і руським належить земля,
На морі — гуляють пірати,
Зате ми пануємо в царстві мрій —
О, тут нас не подолати!
Тут ми єдині, і тут вже ми
Не коримось нікому,—
Інші народи, щоправда, живуть
На грунті більш твердому.
Заснув я, і приснилось мені,
Що в місячнім сяйві ясному
Лункими завулками знову я
Блукаю по Львову нічному.
І знову слідом за мною йшов
Мій чорний супутник незмінно,
І я від утоми не чув уже ніг,
Але ми брели невпинно.
Ми далі брели, і серце моє
Розкрилось, наче рана,
І з рани серця по краплі кров
Сочилася багряна.
Я часом у кров свою пальці вмочав
І часом зупинявся
Біля одвірків — і знак на них,
Кривавий знак залишався.
І щоразу, коли я дім
Отак відзначував, дальній
Вчувався дзвін похоронний мені,
Болючий, тихий, печальний.
Та вже на небі місяць блідий
Зникав у темній запоні,
І дикі хмари летіли вдаль
Повз нього, як чорні коні.
Ми довго блукали й нарешті прийшли
Знов на соборну площу,
Собор одкритий навстіж стояв,
І ми зайшли, як на прощу.
Всевладно тут панували смерть,
І ніч, і глухе мовчання;
Підкреслювало темноту
Свічок і лампад блищання.
Я довго блукав вздовж високих колон
Повільною ходою,
І кроки мого супутника чув —
І тут він був зо мною.
Та ось прийшли ми в темний куток,
Де тьмяно свічки блищали
На діамантах та золоті,— тут
Три східні царі лежали.
Та три царі, що мали б лежать
У раках старовинних,—
О дивна річ! Сиділи вони
На власних домовинах.
Ті три кістяки в фантастичнім вбранні,
В коронах, що блищали
На мертвих го;ловах, бе;рла в руках
Своїх костяних тримали.
Мов ляльки на шворках, здіймали вони
Давно уже мертві кості,
Смерділи гниллю, а разом з тим
І ладаном до млості.
Один навіть рота був розкрив,
Щоб довгу промову сказати.
Він добре мені пояснив, чому
Я мушу його шанувати.
По-перше, тому, що він мрець,
По-друге,— король, зрозуміло,
По-третє, ще й тому, що він святий,—
Мене це не зворушило.
І я йому, сміючись, відповів:
«Даремно себе ти бентежиш!
Я добре знаю — минулим часам
Увесь ти давно належиш!
Геть звідси, геть! З глибоких могил
На світло ви вийшли всує!
Скарби цієї капели життя,
Живе життя конфіскує!
Весела кіннота майбутнього тут
Має постоєм стати;
Добром не підете звідси — ми вас
Прикладами будемо гнати!»
І я на привид свій озирнувсь
По цих словах суворих —
Сокира блищала в його руках,
І він зрозумів мій порух.
Наблизивсь він і тую ж мить
Сокирою став навально
Трощити кістки забобонів старих
І нищити їх безжально.
Луна озвалась з усіх кутків,
І струмінь кривавий рвонувся
Страшним потоком з моїх грудей —
І раптом я проснувся.
VIII
Осінній ранок, сіра мла,
Лежить далина безмовна;
Повзем у багнах, але душа —
Душа моя щастя повна.
Це рідний вітер гаряче
Цілує мене щохвилини;
А це багно на шляху — багно
Коханої батьківщини!
Як давні знайомі, коні хвостом
Крутили привітливо й чемно;
Мов яблука для Аталанти, пахтів
Їх гній для мене приємно.
Минули село. Чудовий народ,
Містечко мале теж, нівроку.
Востаннє я тут у травні був
Дев’яносто першого року.
Тоді усе навкруги цвіло,
Про щастя пташки співали,
Сміялось сонце в небесах,
А люди надіялись, ждали —
Гадали: совєцьких героїв рать
Чкурне по шляхах завізних,
Прощальний келих ми їм наллємо
З довгих пляшок залізних.
О боже! І досі совіти тут!
Ті ж йолопи й боягузи
Свої посідали на теплі місця,
Нажерли на них добре пузо!
Сволота бліда, що вигляд колись
Любові й надії мала,
На наших хлібах собі животи
Добре понаїдала.
Тепер свободі рушати на штурм
Нелегко — нема вже наснаги.
Сумно звисають з веж прапори –
Жовто-блакитні стяги.
Хоч дійсно гетьман був воскрес,
Споживи червище кляте
Його втихомирило, і він
Себе дав знов закопати.
Я бачив сам золоту булаву,
Коли ланцюги єднали,
Але богинь перемог золотих
Зрада і підкуп тримали.
Натхнення було в очах у людей,
Охоплених снами новими,—
Та привид старої імперії знов
Підводився перед ними.
В той день я плакав. Очі мої
Туманом сліз застилало,
Коли я почув, як з тисячі уст
«Ще не вмерла» лунало.
IX
Ранком — три чверті на восьму було —
Зі Львову ми виїжджали.
В Тернопіль прибули коло обіду,
Саме на стіл подавали.
Обід чекав. Була тут сповна
Вся українська страва.
Привіт, капусто кисла, тобі,
Пирогам і паштетам— слава!
Для серця чулого назавжди
Лишиться вітчизна мила,
Яйце й оселедець я також люблю,
Коли їх засмажити вміло.
Свинячу голову внесли
На олов'янім підносі:
Безсмертним лавром квітчають у нас
Свинячі пики і досі.
Х
На Тернопіллі застала ніч.
Чимало я потрусився
Від лютого холоду. Тільки в корчмі
У придорожній зігрівся.
Дівча гарненьке там мені
Чудовий коктейль зготувало.
Волосся було в неї — жовтий шовк,
А очі — порівнянь мало!
Приємно чути мені було
Тернопільську чудну вимову.
Знайомий напій нагадав мені
Компанію чудову —
Чудових людей, з якими колись
Пиячили на Сибіру,
Аж доки не падали геть під стіл,
Ні вміли ми пити в міру.
Згадую ті щасливі деньки,
Трударів краю нафтового,
Та й бурова любила лише
Сильного і дурного.
Бадьорий народе, най Бог боронить
Твої поля й отави
Від подвигів і від війни,
Від героїзму і слави.
Нехай Господь юнакам твоїм
Найлегший шле екзамен,
Нехай щасливо до шлюбу йдуть
Дівчата твої — Amen!
XI
Аж ось відомий Чорний ліс,
Що В’ятрович заніс в аннали.
Аж ось класичні багна ті,
Що комусь могилою стали!
Його подолав тут один відчайдух,
Шухевич со рицарі дужі.
Український національний дух
Родився в цій калюжі.
Своїми білявими ордами тут
Не виграй Бандера бою —
Свободи нашої не було б,
Жили в Воркуті б з тобою.
У нашій Вітчизні мали б ми
Російською говорити.
В Одесі б самі москальки жили,
Євреї біля корита.
Прем’єром був би якийсь Яценюк,
Жандармом якась там Згуладзе,
А маршалом був би якийсь Гелетей,
То гірше, ніж Климпуш-Цинцадзе.
А другом у нас самий дядько Сем,
А не якась Грабавскайте,
Живемо заводами – не грабежем,
Гей, браття, хутчіш наливайте.
Борці за правду йшли б у нас
На левів, гієн та шакалів —
В цирк, на арену, а не, як тепер,
На псів з жалюгідних журналів.
Один Нерон у нас би був,
Не тридцять шість Неронів.
Ми вени вріза;ли б собі, щоб спастись
Від рабства та шпіонів.
Ура! Петро наш виграв бій,
І москалі геть ушились.
Пуйло з легіонами трупом поліг,
В Донбасі ми залишились.
І нація ми, і все у нас є,
І мова повна приваби,
У них акушер, у нас пупоріз,
Як по-інакшому – зрада!
Василько Шкляр письменник у нас,
Пише хороші балади
Про дурних москалів, а ще вчора він
Писав про статеві вади.
Щоправда, фільмів у нас нема
На рівні їх Голівуда,
Та й пес із ними, то пусте,
«Вечірній квартал» – наше чудо.
Великий Бандеро, ми вдячні тобі!
Недурно ж, повний блиску,
У Снятині пам'ятник ставлять тобі;
Я теж зголосивсь на підписку.
XII
Наснилась ніч, у лісі я
Один когось чекаю
В нічному лісі — і виття
Жахливе зачуваю.
Я думав, вовки, а то москалі
Страшними голосами
Кричать до мене в темноті:
«То ти тепер не з нами?
Була біда, то разом ми
Стояли проти спільно,
А курочку з борща дістать
Ти вирішив роздільно?»
Я в гідну позу миттю став
І теплу сказав їм промову:
«Брати мої, той час настав,
Коли я з вами знову!»
«Брати-слов’яни! Душа моя
У вашім гурті радіє,
Де стільки шляхетних рідних душ
З любов'ю до мене виє!
Словами важко мені сказать,
Що; зараз я почуваю.
Ох, я оцю чудову мить
Навік запам'ятаю.
Спасибі, що ваша громада мене
З довірою зустріла,
Тим більше, що ви у мить скрутну
Радо ставали до діла.
В мені не помилились ви,—
Варто також відзнаки,
Що ви не вірили тим, хто казав,
Що я перебіг у собаки,
Що зрадник я і, дайте лиш час,
Піду в ворожі гофрати,—
Подібним наклепникам мені
Не личить відповідати.
Турецька куртка, що часом я
Вдягав, щоб зігріти плечі,
Вірте, не так мене гріла, щоб я
Забув про духовні речі.
Я був трохи турок і трохи лях,
А серцем – козак лишився.
Лиш трохи побавив своє нутро,
Проте на вас не нажився.
Козак я, і щастя козацьке моє
На ваше вельми схоже —
Допомагаймо самі собі,
То й Бог нам допоможе!»
Вовків такою промовою я
Без підготовки вразив,
Вони повірили мені…
А я проснувсь відразу.
XIII
Коли розійшовся нічний туман,
Побачив я край дороги
В ранковому світлі на хресті
Обличчя розп'ятого бога.
Мій бідний родич, бачу тебе —
І серце моє сумує,
Спаситель людства, що наші гріхи
Бравсь іскупити всує!
Негарно з тобою вони повелись,
Пани з високої ради.
Та хто ж велів виступати тобі
Супроти церкви та влади?
На жаль, за твоєї доби книжок
Не вміли ще друкувати,
Не то спокійненько ти б видав свої
З небесних питань трактати.
Хоч цензор і викреслив би з них
Думки щодо лиха земного —
Цензура урятувала б тебе
Від розп'яття страшного.
Було б Нагірне Казання тобі
На інший текст проказати,
Душі і таланту ти досить мав
І міг би попів не займати!
Хитрих міняйлів ти з храму прогнав,
Бича ухопивши в руку, —
Нещасний, ти висиш тепер на хресті —
Ідеалістам в науку.
XIV
Мене схилило — я заснув,
І сон мені дивний снився,
Неначе я в казковій горі
У гетьмана опинився.
Сидів він на каміннім стільці
За камінним столом, як скульптура,
І постать його не така була,
Як уявляють, похмура.
Зо мною по залах підземних він,
Як з добрим гостем, тинявся;
Неначе антиквар, із своїх
Скарбів та курйозів пишався.
Мене навчав він, як булаву
В час битви тримати я маю;
Часом з мечів витирав він іржу
Полою свого горностаю.
У руки взяв він павиний хвіст
І заходився змітати
Столітній пил,що зброю вкривав,
Мечі, кольчуги, лати.
Він прапор витрусив і сказав:
«Це гордість моя найвища,
Що шовку ще досі не згризла міль,
Ані черва деревища».
Коли ж удвох прийшли ми в зал,
Де покотом на підлозі
Лежали озброєні бійці,
Старий сказав у тривозі:
«Тут треба тихіше нам говорить,
Щоб хлопців моїх не збудити;
Сто літ пройшло — і я мушу платню
Сьогодні їм платити».
І гетьман тихцем підходить до них
І кожному солдату
Кладе в кишеню крадькома
По золотому дукату.
Я здивувався, і він сказав:
«Не пропускаючи строку,
Дукат на брата я чесно плачу
Кожного сотого року».
В тім залі, де в німих рядах
Стояли при яслах коні,
Мій гетьман потирати став
Од радості долоні.
Він коні свої рахувати почав,
Дививсь їм на ноги і в зуби,
Лічба затяглася, і спрагло тряслись
Його пересохлі губи.
«Ні, все ще в мене мало їх,
І це мені серце крає.
Солдатів і зброї досить було,
А коней не вистачає!
Я ремонтерів розіслав
По всіх краях купувати
Для мене кращих жеребців,
Багато їх треба мати.
Діждуся коней і — тремти,
Напасників люта зграє,—
Звільню вітчизну і народ,
Що вірно мене чекає!»
Так мовив гетьман, а я гукнув:
«Та це ж нестачі звичайні!
Коли в тебе коней не повний комплект,.
Бери ослів зі стайні!»
А гетьман мені сміючись відповів:
«Навіщо нам поспішати?
Рим не збудуєш протягом дня,
Для діла час треба мати.
XV
Я знову по залах з ним блукав
Під тінню громохких зводів,
А він зо мною про се й про те
Розмови довгі заводив.
Йому розказав я, як руські прийшли,
А потім, як прийшли німці,
Як били ми щораз слабаків,
Не гладили їх по голівці.
Ми все коло сильного, віра в нас
То грецька, то католицька,
То ми атеїсти, а то православні,
Хапаємо грубшу ми цицьку.
Ах ти, нахабо,— відкіль принесла
Тебе нечиста сила?
Зажди, хлоп'я, підріжу я
Твої зухвалі крила!
Замовкни! Жовч вивертає в мені
Твоя страшна бравада.
Ти бунтівник, і подих твій —
Страшна державна зрада».
З такою люттю мене він кляв
І так проклинав без міри,
Що й я не стримавсь і виклав свій
Таємний символ віри:
«Гей, гетьмане, годі байок,
Що втратили принаду!
Лягай та спи, без тебе ми
Самі дамо собі раду!
Нас ліберали піднімуть на сміх,
Коли нас очолювать буде
Така коронована мара,—
Вони дотепні люди.
Найкраще буде лишитись тобі
У тій горі, у себе,
Бо, правду кажучи, давно
Нам гетьмана не треба!»
XVI
Отак посварився з гетьманом я,
Та тільки вві сні – зрозуміло,
Не сміємо ми говорить наяву
З сильними світу так сміло.
У сні лише, в ідеальному сні
Може хлоп відкривати
Рагульські погляди, що звик
У вірнім серці ховати.
Верхами похитували дуби,
Ялиці, сповнені болю,
Схилялись сумно, і я гукнув:
«Прости мені, мій королю!
Пробач мені лайливі слова!
Що ти мудріший, знаю,
Але мені увірвався терпець,—
Приходь, гетьмане, чекаю!
А гріх содомський не до душі —
Добре! Роби по-свому
Паскудників можеш карати мечем
І вішать міщан по-старому..
Або ж навпаки — підсмикуй дворян,
Креакли з селянами згодні,
Щоб голови кат відтинав їм мечем;
Всі ми створіння Господні.
Страхітний грішникам Божий суд
Не бійся поновити,
На церкви, чи там на віри, народ
Знов можеш поділити.
Священну Римську імперію знов
В наш вік поверни криваву,
Верни раз;м з тим огидним дрантям
Її ганебну славу.
Середньовіччя маячню,
Усю його гнилизну
Стерпів би я, – лише нас звільни
Від гермафродитизму
Одвічного лицарства, що в нім
Змішали в безформну масу
Хатині жах і нову маячню,
Воно ж — ні риба ні м'ясо.
Закрий цей балаган, розжени
Комедіантів зграю,
Що грається в старовину,
А сам приходь — чекаю!»
XVI
Ох! Привиди підхопили мене,
І я опинився в пустелі,
І тут мене прикували вони
До прямовисної скелі.
Жахлива орлиця, страшенно брудна,
На мене налетіла —
Була то сама Фаріонша чумна,
І в неї кігті і крила!
Вона обернулась фашистським орлом!
Він кігтями вп'явсь мені в тіло!
Він серденько рвав з грудей моїх,
Кричав я й стогнав безсило.
Я довго стогнав — закричали півні,
Мій сон розвіявсь марою.
Лежу я в ліжку, і вже не орел,
Реальність сумна наді мною.
XVI
Прибув я до неньки — від щастя вона
Злякалась до нестями,
Гукнула: «Сину любий мій!»
І аж сплеснула руками.
«Мій сину, ти тринадцять літ
Себе примусив ждати
І, мабуть, дуже зголоднів —
Чим тебе годувати?
Є риба, ковбаси, є коровай
Є кабачки з грибами....». –
«Дай ковбаси та діставай
Свою панчоху з грошима».
І поки я з апетитом їв,
Сміялась від радості мати,
А потім про се, а там і про те
Мене заходилась питати:
«Чи маєш догляд, сину мій,
На чужині хоч трохи?
Чи добре латає дружина твоя
Твої сорочки й панчохи?»
«Чудова вечеря, матінко,
Та слід її мовчки з'їдати —
Буває, що в горлі застрягне кусок;
Краще давай мовчати».
«Скажи, мій сину, в них чи у нас
Краще живеться людині?
Кому перевагу ти віддаєш,
Мій синку, якій країні?»
«Певно, що там, – там духовність,
Там розмаїття ідей,
Там люди ніколи не плачуть,
Без мук родять жінки дітей.
Зате у нас добра ковбаска,
Вгодованих більше гусей,
Матінко! Як ваша ласка,
Подайте печених курей.
А матінка знов почала
Цікавитись, питати;
Такі запитання гострі були —
Не знав я, що їй сказати.
«Ти й досі політиці вірний чи вже
Давно розпрощався з нею?
До котрої партії тепер
Належиш ти душею?»
«Чудовий, матінко, помаранч!
Ти бачиш — я радо ковтаю
Солодкий, пахучий сік, але
Лушпиння геть викидаю».
XVII
Пішов я, оглянув своє село:
Село моє оживає,
А он пасовище, де пастушок
Дівок за литки хапає.
А ось наш клюб, де я колись
З хлопцями сильно побився,
Ось і кафешка, де перший раз
Горілкою я отруївся.
Церква наша гарненька стоїть,
Пройшла крізь часу призму,
Чи православна тепер, чи ні?
Там був музей атеїзму.
Її християни щирі гуртом
Грошима порядкували,
Одні заробляли своїм горбом,
А другі з бюджету крали.
XVIII
Змінилось містечко, та більш значні
В народі знайшов я зміни.
Блукають розбиті й похмурі всі,
Немов живі руїни.
Кощавий ще більше схуд, товстий
Давно нагадує льо;ху.
Постаршали діти, а хто старий —
Здитинюється потроху.
Кого телям я покинув колись —
Биком реве тепера,
Гусята вийшли в гусаки,
Убрались в пишні пера.
Сусідку стару я також зустрів,
Поглянув – Боже Всевишній!
Придбала собі нові цицьки
І зуби білосніжні.
Залишився пива продавець,
Колишній мій друг, до речі,—
Здалеку не відрізнити його
Від Іоанна Предтечі.
Ще і дільничного зустрів,
Що все мені вішав кайдани,
Було за що, не гніваюсь я,
В дуже лихому він стані.
Ми привітались. В старого з очей
Скотилась холодна сльозина.
Він вельми радий, що бачить мене!
Дуже химерна картина.
Не всіх я бачив. Лютий час
Веде нас у домовину,
Секретаря райкому, либонь,
Тут більше не зустріну.
З атеїстичної душі
Упали земні закови,
Тепер він плаває, як серафим,
Перед престолом Єгови.
Містяни тут зроду-віку живуть
Хрещені та нехрещені.
Однаково пильно дбають вони
Про справи своєї кишені.
Хрещені порядні всі, як один,
Садиби у них чудові,
Ану позич в них пару рублів —
Побачиш, які гонорові…
Серед євреїв знову розкол,
Дві протилежні програми:
Старі не кидають синагог,
Нові відвідують храми.
Нові євреї свининки шматочок
Готові тепер ковтнути.
Старі – кошерні, але також
Добрі баламути.
Люблю і старих я, люблю й нових,
Клянуся Господом цноти,
Та значно більше я рибку люблю,
Що зветься — «Ріжскіє шпроти».
ХIX
Надвечір по вулицях сновигать
Виносить мене зі світлиці,
Живої душі шукає душа,
Бажано — в білій спідниці.
В подібні хвилини всю душу мою
Сповняє чуття блаженне,
Тепер не поет я, я – ловелас,
Жінки всі – прекрасні Єлени.
Поруч із кнайпою бачу я
Величну жінку,— не всюди
Побачить можна і не завжди;
Такі величні груди.
Було в неї повне і свіже лице,
В очах розцвітали блавати,
Трояндові щоки, як вишні — уста,
От тільки ніс — сизуватий.
Туніка біла на литки
Звисала в тієї матрони.
Литки! У неї ноги були
Мов дві дорійські колони.
Натури людської вона,
Здавалось мені, достоту,
І тільки її надприродний зад
Виказував вищу істоту.
Вона до мене підійшла,
З приїздом привітала:
«Тринадцять літ ти в нас не був,
А бачу — змінився мало.
Ти, мабуть, шукаєш створіння ті,
Що в цих місцях з тобою
Колись блукали ночами без сну
Мрійливою юрбою.
Давно вже поглинуло їх життя,
Страхітна гідра стоглава,—
Ні подруг давніх, ні давніх днів
Не знайдеш ти, от в чім справа.
Не знайдеш тих гордих квітів, яким
Душа твоя гімн співала.
Вони тут цвіли, та давно одцвіли,
Давно їх буря зламала.
Обірвано, збито, розтоптано їх
Судьби важкою стопою,—
Мій друже, такий кінець на землі
Всього, що зветься красою!»
«Та хто ж ти? — гукнув я.— Чи не тебе
Я бачив у сні старому?
Де ти живеш? Чи можна мені
Тебе провести додому?»
«Ти помилився, друже мій,—
Вона засміялася дзвінко.—
Я зовсім не те, що думаєш ти,
Я дуже порядна жінка.
Але, я бачу, тремтить душа
Твоя, співець, благородна.
Ти проведеш мене й тепер?
Ну що ж, ходім — я згодна!»
І сміючись я відповів:
«Не битиму одбою —
Іди вперед, а я піду
Хоч в пекло за тобою!»
XX
Не знаю, як опинився я
У неї перед дверима.
По сходах, мабуть, мене підняла
Могутня сила незрима.
В кімнатці цієї богині для нас
Чудова мить настала.
Богиня призналась, що давно
До мене симпатію мала:
«Кохала тебе, і ще дотепер
Портрет твій над ліжком у мене.
Вінчає свіжий бузковий вінок
Обличчя твоє натхненне.
Даремно тільки наших синів,—
Кажу тобі щиро, як мати,—
Своїм бичем шмагаєш ти...
Треба вже з цим кінчати.
Я сподіваюсь, що життя
Чогось таки навчило
І толерантнішим тебе
Навіть до дурнів зробило».
«Моя богине,— я їй відповів,—
Одне лиш для мене ясно:
Зустрілись ми із тобою тоді,
Так, як і зараз, – невчасно.
Еге ж, в мене діти? Та можеш ти
Мене коньяком підсвіжити,—
І, правду сказати, добре було б
У склянку пива підлити».
Вночі зітхав я і сумував
За Голгофою суму й любові,
Де ніс свого юнацтва хрест
І мій вінок терновий.
Хотів я ридати там, де колись
Доводилося ридати,
Совість з’їдала мене цілком,
Ото почуття дурнувате!
По суті — це хворість; і ми на цім
Довго спинятись не будем.
Забудемо й заспіваємо гімн:
«Най буде все, як буде!»
XXI
Богиня заварила чай,
Ром влила для звичаю,
Але сама той ром пила,
Як водиться, без чаю.
Чоло схилила на плече
Вона мені, холщову
При цьому зім'явши корону свою,
І так почала розмову:
«Не їдь нікуди, лишайсь у нас,
Забудь спокуси нечисті,
Ти знайдеш безліч тихих розваг
У нашому товаристві.
Лишайся у нас, тут тобі
Краще тепер буде жити;
Ми йдемо вперед, ти, певно, й сам
Значний прогрес помітив.
Свободу думки маси у нас
Безмежну і повну мають,
Обмежень зазнають лиш ті,
Що руку даючу кусають.
Сваволя? Її не знали ми!
Без постанови влади
Ми й демагога не зняли б
З державної посади.
Не все так погано в нашому домі,
Трапляються дрібниці,
А з голоду ще ніхто не вмирав
Не всі сидять у в'язниці.
XXII
Майбутнє наше можеш ти
Спокійно лицезріти,
Візьми пульта від ящика,
Доки не повернулись діти».
Що; бачив там — я не скажу,
Хоч як би кому не кортіло,
Сказати можу лиш одне —
Боже, як там смерділо!
Тяжко, признаюсь, було мені
Канали перемикати,
Та сам я собі присягнув:
«Мовчати, мовчати, мовчати!»
Насильство, що ніби зогнило
І лиш історично смерділо,
Вкололо безліч своїх отрут
В нове державницьке тіло.
Смердів навіть привид пресвятий,
Той труп у вічній обнові,
Що з безлічі людей і держав
Висмоктав досить крові,
Смерділи ведучі і глядачі,
Якісь політичні експерти.
Хто так смердить за життя, то як
Смердітиме після смерти?
Смерділо мопсом, таксою, псом,
Що плазом на пузі, мов гади,
Поперед троном та олтарем
Лизали блювотину влади.
Я втратив свідомість, а пробудивсь —
Сидів, як раніш, під боком
В богині, й лежала моя голова
На бюсті її широкім.
«Лишайсь у мене, тебе я люблю,
Ми їсти і пити будем
Сучасності устриці і вино,
А темне майбутнє забудем».
Твої славні діти там, за вікном,
Колони струнко шикують.
З факельним маршем, співом, вином,
Голодомор святкують.
Кружляє, гасає, вирує народ —
Танцює танок смолоскипів.
Буде промова, а потім парад
Партій і логотипів.
Приходить великомудрий мер,
Старшина сивочола,
Відкашлюється котрийсь радикал,
Про москалів буде мова.
Прийшло духівництво всіх мастей,
Всі як один – богослови.
О боже, і рабин прийшов,
Ударник Перебудови.
Старих лицемірів слухаю я,
І душить безсила злоба,
Але дарма — зведе їх в труну
Брехні гнила хвороба.
ХХIII
Нове покоління, що вироста,
Не піде стежками старими!
Я — з вільними духом новими людьми,
Усі мої помисли — з ними.
Квітує вже молодь, яка збагне
Поетову честь і гідність,
Зігріється в сонці його душі,
Свою з ним відчувши рідність.
Мов полум'я, чиста душа моя
І повна світла і віри;
Безсмертні богині краси натягли
Струни моєї ліри.
Пораду дам о, владо, тобі:
Вшановуй якнайвище
Мертвих поетів і спокій дай
Поетам, що живі ще.
Живих поетів не зневажай,
Є полум'я в них і стріли,
Страшніші Зевсових блискавиць,
Те, що поети створили.
Богів зневажай старих і нових
І всю олімпійську зграю,
Найвищого Єгову ганьби,
Одного поета — до ра;ю!
Безжалісні боги наших гріхів
Не звикли нам дарувати,
У пеклі лютий вогонь горить —
І треба в ньому палати!
Та все-таки є святі, що з вогню
Врятують нас при потребі
За свічку чи за споми;н душі,
Бо є ще протекція в небі.
Непорушні пекельні ворота Христос
Зламає в день Страшного Суду,
Та навіть від праведного судії
Чимало врятується люду.
Але є пекло — потрапиш туди,
Ніщо вже не допоможе,
Ні ме;си, ні молитви;, ні свічки;,
Ані заступництво Боже.
Чи чув ти про Дантове «Пекло» колись,
Про грізні його терцини?
Кого засудить туди поет,
Той вже там і загине.
Новітній вельможа, поетів спів,
Дійде хай до серця твого,
А будеш комизитись, ми зашлемо
В те пекло й тебе самого!
Переспівав поему Г. Гайне «Німеччина. Зимова казка» Микола Сміливий, за допомогою Леоніда Первомайського