Сонечко, світило мені прямо в очі, я сиділа в кофе, очікуючи свій заказ, коли до мене підійшов молодий гарний чоловік.
- Привіт! Дозвольте біля вас присісти? – сміливо спитав він.
- Вам мало вільних столиків? – відповіла я на питання, питанням. В мене сьогодні зовсім не було настрою з кимось знайомитися, тим паче з незнайомими людьми.
Моя душа була стурбована, вчорашнім випадком, коли сталася несподівана ситуація. Я ніколи не вірила в над людські можливості, це мені вважалося за межами розумного. Тому що, моя спеціальність фізик, правда я ще студентка, яка навчається на 4-му курсі, а фізики поки не доведено наукою, поки і не повірять.
- То. що? Можна? – перервав мої думки, м’який чоловічий голос, що підкупив мене.
- Що. Добре.
- Чому сумуєте? – невимушено спитав він.
- Нічого. – буркнула я.
- Я ж бачу, що вас щось турбує.
Мабуть, він ніколи не відстане від мене, що ж доведеться щось вигадати:
- За сесію хвилююсь.
- Ви ще студентка? – здивовано спитав він, після я почула, його думки – «З цим можуть виникнути складнощі».
- Які складнощі, до чого тут я? – тільки мені варто було промовити ці слова, як відчула, що мені раптово стало дурно, нібито я ось-ось втрачу свідомість.
Через хвилину, другу я відчула я міцні чоловічи руки пригорнули до грудей, в ніс вдарив цитрусовий аромат його духів, змішаний зі шкірою. Свідомість намагалася схопитися за світло, але все було марно, сон обволікав ніжними хмаринками, виникало відчуття легкості, турботи покинули мене. Десь на межі свідомості, і країни сну.
Проснулася я від світла яке різало очі, я не розуміла звідки воно бралося. Раптом я підірвалася, зрозумів що сталося, кімната була з м’яких білих стін, які показували в телевізорі коли люди опинялися в психлікарні, але з різницею, що було вікно – дзеркало, в якому ти не бачиш людей а вони з іншої сторони тебе бачать. Цікаво , що я тут роблю?
Ледве тримаючись на ногах я піднялася, оглянути кімнату в повний свій ріст. Добре хоч вона була достатньо великою, що не так давило на психіку, але безмірне хвилювання турбувало мене. Цікаво, скільки часу я проспала?
Двері кімнати відкрилися, і увійшов чоловік, який так нахабно намагався сісти, за мій столик, ось побалакала з незнайомцем. Почуття самозбереження, повідомляло мене про небезпеку. Згодом я зрозуміло, що не тільки почуття страху хвилює мене, а щось нове і незнайоме раніше до цього, дивне бажання, піднімалося з темних глибин душі, мені це не подобалося, що втрачаю владу над собою.
Він присів на стілець, що стояв коло мого тимчасово, я сподіваюсь ліжка.
- Привіт! – як завжди оксамитовим голос привітався незнайомець.
- Чому я тут? І в загалі де я? – не привітавшись, поквапилась я з питаннями. Знаю , що з моєї сторони, це занадто грубо, але і він не питав мого дозволу, коли притяг невідомо куди.
- По правді сказати, я і сам не можу, коли ми їхали сюди, хоч ти і спала, мені теж очі зав’язали, по відомій тобі причині.
- Цікаво, це ж по якій? – щиро здивувалася я.
- Хіба ти не чуєш моїх думок?
- Ви, мабуть передивились фільмів, так от повідомляю, люди не можуть читати думки, один одного, це не можливо.
- А зараз ти що зробила, я не ставив питання в голос, ти його почула в моїй голові – спокійно повідомив він, мене.
- Це не можливо, я ж чула – перервав речення, я замислилася, бо начебто чула чи не чула його голос що лунав в кімнаті.
Він несподівано підвівся, я і не помітила як занадто близько опинилася, так що між нами відстані зовсім не було. Наші погляди зі шлися, його дихання стало важким, він поклав свої руку мені на талію, підтягнув до себе і поцілував. Мої думки перемішалися, в животі з’явилося відчуття турботи, задоволення, і бажання, те саме небезпечне бажання.
В кімнату ввірвалися люди в білих халатах і відтягли його від мене. Я знову втрачала свідомість, і це ще дужче лякало мене, я зрозуміла що не можу більше так. Потрібно боротися, я спробувала вирватися, але безсилля долало мене. Міцні руки притягли мене на ліжко, де я вже не опиралася, мені стало байдуже до всього світу.
2.
Коли я відкрила очі на мене дивилось вже знайоме лице, крадій бадьоро дивився на мене, намагаючись поглянути мені в очі.
- Знову ти. – розчаровано промовила я – Коли мене відпустять? Я хочу додому, мені набридла ця невідомість.
- Терпи, в тебе нема вибору, поки вони не отримають, що хочуть.
- Вибір завжди є – проричала я, додавши - Можливо ти хоча б, скажеш своє ім’я, якщо ти єдиний відвідуєш мене?
- Наіль.
- Може бути це дурне питання, ти мабуть знаєш як мене звати?
- Звичайно.
- Добре, тоді як мене звати?
- Проект «Орор», тобто «Ранкова зоря».
- До чого тут ранкова зоря, начебто Аврора - це ранкова зоря, не розумію. І чому саме таку назву дали, чому саме я?
- В тебе стільки питань, дозволь по черзі пояснити. – заспокоював мене, молодий чоловік з дивним ім’ям. – Орор, це на французькій мові, а в Європі, ранкова зоря – Аврора. Вона перша з’являється на небі, і на світанку зникає.
- Добре, а до чого я?
- Ти ще сама не знаєш, але ти перша людина яка має не одну здібність.
- Тобто? Я звичайна, в мені нема нічого особливого – заперечила я.
- Ти помиляєшся, ти та, яку я так довго шукав.
- Хто ти? – раптово до мені дійшло, що він щось приховував.
«Як їй пояснити, що мисливець на людей здібностями, я не можу, і не хочу їй казати» - почула я, його думки. Так я зрозуміла, що він де в чому прав, але як це контролювати, бо мені не подобається, що я чую тільки тоді його думки коли починаю хвилюватися.
- Твої очі видають тебе, мені не потрібно мати ніяких здібностей, щоб зрозуміти про що ти подумала.
- Ти , ти…Тобі краще піти, я не хочу бачити тебе.
- Помиляєшся, ти знову з хочеш, щоб прийшов – промовивши, він зник за дверима.
Я лягла на ліжко, замислюючись, які почуття в мене виникають, коли він приходить, якщо зізнатися, то виникає відчуття дитячої радості, але що це, не розумію. Саме він затягнув мене в це пекло, Наіль винний, що я тут, що робити з цим далі, не знаю, але точно слід вибиратися звідси.
В мої думки ввірвалися два голоса, один відразу я впізнала, він належав мисливцю, а інший, зовсім не приємний, холодний немов лід.
- Що скажеш про досліджуваний об’єкт, Наіль? – спитав незнайомий голос у чоловіка.
- Ви лікар, ви і скажіть, чим вона відрізняється від інших? – збентежено задав питання мисливець. – Як я бачу, вона може читати думки, і то дуже слабко, це навіть здібністю, важко назвати. Ні контролю, ні поняття в своїх можливостей, я не помітив в неї, за час нашого спілкування.
- Спитай себе, чому ти тоді її поцілував? Це теж, здібність, про яку вона не здогадується.
Наіль зненацька засміявся:
- І це ви називаєте здібністю. Ну схотілося їй мене поцілувати, вона молода дівчина, в її віці це не дивно.
- Хіба ти не відчув сильний потяг до неї, ніби ти не владний над собою, що не відома сила тягне. – продовжував наполягати лікар.