Цінність людей переоцінена – такого висновку ти дійдеш одного дощового ранку. Цінність людей у нашому житті, як таких – замислимося на хвильку, хіба ж не переоцінена, хіба?
Нашим суспільством давно й сміливо гуляє прислів’я: «Не май сто рублів, а май сто друзів», свої сили, енергію, здібності та знання ми кидаємо на те, аби віднайти й захопити собою цих, хай не сто, але якумога, якумога більше людей поряд.
Не робити це у суспільстві вважається ознакою лузера, бо лиш люди – вважається, - є сила.
Є сила?
Певно, колись була.
Так, з минулих часів прийшла у наш давня звичка – за інерцією ми продовжуємо вірити у те, що нам можуть надати сили інші, їх кількість, ми не впускаємо нагоди, ми знайомимось, ми добровільно кладемо години, місяці, а бува й роки – на спілкування… із ким? Із людьми, які давно розучились підставляти плече й щит – у наш час. Ми бачимо у них силу, а вони – то є просто люди. Не зобов’язані бути силою для когось, та навіть для себе. Та й розучились вже давно.
А сила, певно то не в інших, навряд в інших - принаймні зараз. В нас самих – здібностях, енергії та знаннях, які ми використовуємо для свого розвитку. Не на догоду суспільству, бо мати когорту друзів зараз норма існування, а інше – то відхилення, то сором-сором. Ми стаємо сильними, коли розпоряджаємося своїми скарбами так, як підказує нам серце – не так, як велять постулати. Нема зараз сили у ста ніби «друзях», нажаль, у ста рублях – й то ії може бути більше. А сто друзів, та хто вони, придивись сперш, чи не люди, що вештаються із тобою від нудьги й самотності своїх сердець, пустоти своїх душ, що ладні розмінювати тебе вдруге й втретє... й інших розмінювати, до речі, теж. Ці люди – то є твоя слабкість, яка там сила.
Твоя сила – це ти. Лиш ти, пам’ятай.