Привіт, Аркашо...
Переглядаю твої фото. Подумки цілую тебе ніжно в лоба. Я так жалкую, що не могла тебе забрати з собою... Я би забрала, якби було куди.
Адже у мене досі немає свого житла... Власне, ти знаєш, що я з 2011-го живу по лікарнях, та чекаю, що мене переведуть у інтернат. Більше мені нічого не світить, окрім інтернату... А так би хотілося жити разом з тобою. Готувати для тебе твої улюблені страви, балувати тебе смачненьким і чимсь новим, чого ти ще не куштував.
Подумки обіймаю тебе, притискаючи міцно до серця. Подумки живу з тобою, чекаючи твого повернення з роботи, разом з Альоною... Подумки обіймаю твоє лице, і цілую в лоба, та посміхаюся тобі... Просто люблю тебе.
І як же добре, що ти не обізлився на мене, що зберіг свою любов до мене, як у дитинстві. Тому з тобою можу бути собою. Любити тебе...
Жаль, що ти забув мене додати ВКонтакті до своїх друзів. Я би писала тобі свої листи там. Але розумію, що ти просто звик жити без мене...
Знаєш, адже я дуже любила свого батька, вашого діда Анатолія, якого ти ніколи не бачив. Хоча я востаннє бачила його коли мені було 9 років. Але я пам'ятала, що він любив мене, тому і я любила його. Хоча жила без нього до самої його смерті, бо просто звикла жити без нього. Жила і мріяла: от би добре було, якби ми жили удвох... Але чомусь не писала йому. Ти мабуть знаєш, що він був дуже хворий. Я боялася, що він забув уже мене, що не пам'ятає... А тим паче, що я не жила на одному місці постійно, постійно подорожувала, - тому куди було писати мені, на яку адресу? Так і йшли роки... Але коли я взнала, що він помер - я зрозуміла, як сильно мені його не вистачає. До того часу, як він помер - мене гріла одна лише думка, що він мене любить, і можливо молиться про мене. Якщо пам'ятає мене, звісно... Я боялася приїхати до нього, сидіти навпроти нього, і дивитися у вічі, які мене не впізнають, не признають.... Я боялася. Тому просто мріяла інколи, як ми живемо разом, як я повертаюся з роботи, а вдома чекає він.
Отак само я мрію жити з тобою... Хоча можливо, ці мої мрії теж ніколи не здійсняться. Але цього разу я не боюся... Бо знаю, що ти пам'ятаєш мене. І знаю, що ти знаєш про те, що я люблю тебе, що молюся про тебе. Ти це знаєш, бо я встигла тобі про це сказати, коли ми востаннє говорили з тобою по телефону. Це було, здається 2-го вересня...
Я розумію, що ти просто звик жити без мене. Але надіюся, що колись настане день, коли тобі дуже сильно захочеться поспілкуватися зі мною, коли тобі не вистачатиме мене, моєї підтримки... І тоді ти напишеш мені, або подзвониш. Адже у тебе залишилися мої мобільні номери в пам'яті телефону, і ти знаєш, як знайти мене ВКонтакті...
03.10.2016 17:56