Привіт, Тарасе.
Ось, захотілося написати ще один лист тобі. У минулому листі я написала, що не люблю тебе, і ніколи не любила. Насправді це не зовсім правда. Я люблю тебе. Але звісно не так тепло і ніжно, як Аркадія. Його я люблю найбільше. А це значить, що тебе я люблю менше, аніж його. Зовсім тихо. Зате тебе я поважала більше, ніж його, - так що бачиш, не все так сумно, як здається, є і в тебе перевага перед ним. Точніше, була.
Я поясню. Просто, розумієш... коли я ще носила тебе - ти вже був "татовий синочок". Мені ти вже тоді нібито не належав. Тато Вітя чекав на тебе палко, любив тебе... А мені лишалася тільки роль "поліцая": кричати та карати. Бо ж звісно, що ти був маленький, шкодничав... Хтось же мусив тебе сварити та карати. Залишалося тільки мені.
Зате ти був надійний. Коли я плакала, то могла покласти свою голову тобі на плече, і ти мене гладив по голові, жалів... Аркадій не вмів мене так пожаліти, як умів ти. А ще ти був працьовитішим, робив усе краще, аніж він. Аркаша хоч і чарівний був, зате ледачий та необов'язковий, дуже розсіяний, неуважний, на нього не можна було покластися. Але я любила його за його чарівність, та ще за те, що він був просто моїм. Від самої утроби був моїм. Точно так само як від самої утроби ти був татовий, точно так само від самої утроби він був мій. Так склалося. Зараз я не знаю, які ви, чи змінилися, чи ні в цьому... Але ти був надійніший за Аркадія, і я тебе за це поважала. За твою надійність.
Поважала, але не любила, як любила його. Можливо, і ти не любив мене, у відповідь. Я не знаю. Можливо боявся, бо я тебе лупила... І можливо саме тому зараз відносишся до мене агресивно. Я не знаю.
Чи жалкую я, що у нас склалися такі стосунки? Так, жалкую. Мені було би краще, якби ти мене любив. Або хоча би поважав хоч трохи... Але ти мене принижуєш прилюдно, як це колись робив твій тато. Саме тому я від нього і пішла. Саме тому я не хочу розмовляти і з тобою. Бо такі стосунки, коли мене принижують - мені не треба.
Зате я пишу тобі листи. Щоби ти колись прочитав і зрозумів що-небудь. Зрозумів, як воно було насправді.
Жаль, що ти змінився. Мені бабуся Оля та мама Люда розказували, як ти там пробив комусь камери на велосипеді, із заздрості. Мені за тебе соромно. Бо я тебе поважала. А ти, виявляється, здатен на такі ниці вчинки. Ти ниций, виявляється... Мені дуже жаль. Бо колись я гордилася тобою. Знаєш, чому гордилася? Бо ти зростом вийшов як ваш дідусь Анатолій, ти в нього пішов зростом. І це було предметом моєї гордості. Мені було приємно, що ти уродився такий високий. Найвищий у класі... Але не це головне.
Я пам'ятаю, як проводжала тебе у перший клас. Тато Вітя мені дозволив тоді піти з тобою на лінійку. Навіть сфотографував мене разом з вами... Думаю, у вас залишилося те фото. Я пам'ятаю, як за день до цього ми з тобою кудись їхали на автобусі. Коли під'їхав автобус, я тобі сказала, що відтепер ти вже дорослий, бо йдеш завтра в школу, тому мусиш пропустити мене уперед, бо я жінка. Ти розгубився трошки, але прийняв моє рішення... Після мене зайшов у автобус і ти. Я сіла на вільне місце спереду, а тобі вільного місця не залишилося, тому ти залишився стояти поруч. Ти стояв розгублений, кліпав очима, бо це були якісь нові правила поводження у громадському транспорті. А потім я тобі дала гроші і сказала: "Передай водієві, і скажи: Два". Ти не зрозумів, що саме треба робити і що казати, розгубився вкрай, і не наважувався підійти до водія, боявся, що він тебе не зрозуміє. Я як змогла, заспокоїла тебе, підбадьорила. І ти пішов до водія, щоби віддати йому гроші за проїзд... Ти справився з задачею, хоча тобі здавалося, що щось зробив не так. Але коли ти підняв на мене очі - я посміхалася тобі, з гордістю за тебе. І тобі полегшало, ти розслабився, і навіть трошки усміхнувся, позираючи на мене. Жаль, що я не могла жити поруч з тобою увесь час, щоби продовжувати вчити тебе дорослому поводженню... Ти дуже добре засвоював уроки, і намагався вчитися на відмінно. І тому я тебе поважала, і гордилася тобою. За це й любила. За це.
01.10.2016, 19:04