В цьому місті дуже багато любові. Любов – у всьому: в цій витонченій архітектурі, старій бруківці, затишних кав’ярнях, книгарнях та музеях, залізничній колії і трамваях, старовинних соборах, картатих пледах на терасах кафе, старих квартирах з п’єцами, горнятках кави, яку п’єш о шостій ранку, парках, що так рясно й гарно жовтіють восени…
Любов ніби в самому повітрі. Розливається ним, проникає в легені, селиться теплом десь всередині. Можливо, саме тому тут так легко дихається. Навіть взимку, коли морозно й холодно, ніколи не мерзнеш, бо всередині – любов. Або, принаймні, завжди є можливість забігти до однієї з численних кав’ярень й випити каву з цинамоном чи імбирем.
Любити це місто – вже щастя.
Але любити в цьому місті – не завжди історія з гепі-ендом, бо часто ці любові скороминучі, плинні й невзаємні, на відміну від тієї одної, яку шукаєш – високої, вічної, натхненної. Ті любові, ті чоловіки кружляли, немов карусель у парку, як ті сніжинки у вихорі, лишаючи по собі лиш холод й порожнечу. Але життя триває далі. Вічним лишається лише один мій роман – роман з містом. Взаємний та натхненний.
Дякую, Леве.