Присвячене Ларисі Смітцькій, людині з ніжною і світлою душею
Їй пасувало ім'я дане батько-лісником - Світлана. Тонкі риси обличчя, світле русяве волосся, великі сірі очі. От тільки очі ці нічого в житті не бачили. Ні мами, ні тата. Ні лісу, з його великими сильними деревами, ніжними пахучими травами. Все це вона любила безмежно, хоча й ніколи не бачила. Світлана народилася сліпою. але це не заважало їй любити життя і радіти йому. Хоча серед людей у неї було мало друзів, та це її не засмучувало.Адже серед дерев, квітів, трав, серед тварин друзів у неї було доволі.
Не бачачи, Світлана швидко навчилась руками розпізнавати навколишній світ. І скоро в лісі не було дерева, квітки чи трави, про які б вона не могла розповісти все: коли і як ця рослина допоможе людині; коли і як - зашкодить.
Але найбільше вона любила стару яблуню, що росла під вікнами її хати. Під її розлогою кроною легко можна було сховатись і від літньої спеки, і від осіннього дощу. А ще, листочки на яблуні завжди шелестіли, немов розповідали щось дуже цікаве.
Одного вечора Світланка помітила коло яблуні маленький пагінець - дитину її улюблениці.Світлана присіла біля яблуні, притулилась спиною до стовбура і ніжно погладилалисточки паростка. Незчулась, як задрімала... Прокинулась від того, що поруч плакала жінка, гірко плакала. Світлана повернулась на голос і спитала хто вона і чим так засмучена. Відповідь її дуже здивувала:
- Я твоя Яблуня.А плачу тому, що твій батько, Світлано, вирішив викинути мій паросток, а не пересадити його. А я уже стара, хвора.Не знаю, чи прокинусь весною.
- Не турбуйся, будь ласка. Я вмовлю батька пересадити яблуньку, а тебе він полікує і ти ще довго радуватимеш нас своїм цвітом і плодами. - Світлана погладила жінку по плечах, притулила до себе, - не плач.
- Добре в тебе серденько.
..........................................................
- Світлано, доню, а ходи но сюди!
Світлана здригнулась, повернулась на материн голос і зрозуміла, що прокинулась лише зараз. Її руки обіймали пустоту, а серце боліло від чужого, яблуневого, болю.
Вона піднялась і швидко пішла до хати. Їй треба поговорити з батьком. той довго не йняв віри Світланиним словам, але погодився пересадити пагінець і подивитись за старою яблунею.
А час не чекає, він біжить вперед...
Минуло літо, пройшла осінь, прийшла зима.
На Різдво батько обійшов весь сад з сокирою, а Світлана підійшла до своєї яблуні. притулилась до холодного стовбура, закрила очі і чомусь засумувала: " Не сумуй! Краще придане збирай. У цьому році тебе знайде твій суджений, твій сонячний промінчик. А ще за рік ти візьмеш на руки своє сонечко. Але подумай добре, адже доторкнувшись до сонця можна згоріти" - голос Яблуні лунав все тихіше і тихіше, а попередження й зовсім ледве чутно було. Задумалась Світланка. Складний вибір: відмовитись від кохання і прожити довге життя? Чи бодай на часину, бути поруч з коханою людиною? Нехай і не довго!
А час не чекає, він біжить вперед...
Прийшла весна. Усі дерева в саду почали зеленіти, квітнути. Лише стара яблуня так і не прокинулась від зимового сну. Шкода було Світлані свою яблуню, але вона раділа маленькому яблуневому пагінцю. А той, ніби відчуваючи, що радість приносить, швидко ріс і зеленів.
Івана Купала... Чарівний день і найзагадковіша ніч у році. Саме на Івана Купала трави набирають найбільшої сили, саме тобі слід їх збирати і вони принесуть найбільше користі.Світлана про це знала, а тому на весь день пішла в ліс, трави збирати. А увечері їй захотілось скупатись в лісовому озері. Прохолодне і чисте, воно манило до себе.
Скинувши одяг, дівчина зайшла у лісову прохолодну воду.
- Ти хто? Людина чи мавка лісова? - запитання прозвучало несподіванно і трохи перелякало Світлану. Адже судячи з усього, хлопеці має бути біля її одягу. І що тепер робити? Як вчинити, коли не бачиш?
А парубок уже посміювався," викуп" за одяг вимагав: поцілунок.
- Ходи сюди! Хіба не бачиш де я?
- Не бачу. - просто відповіла дівчина.
Підійшла, забрала з рук ошелешеного хлопця плаття, швидко поцілувала в щоку і побігла геть. Дорога до дому ще ніколи не була такою короткою! Її думки заполонив незнайомець.
І не здогадувалась дівчина, що й хлопець байдужим не залишився.
А дуже скоро вони зустрілись. У церкві. А потім ще раз і ще раз. Молодих людей наче притягувала одне до одного якась невидима сила. І скоро вони зрозуміли, що це за сила: кохання. Поруч з Ярославом Світлана відчувала дивний спокій і тепло. І за це тепло називала хлопця Сонячним Промінчиком.
Її особистим Сонячним Промінчиком.
А восени Ярослав і Світлана побрались.Весілля було гучним та веселим. Все село раділо за молодят.
За кілька місяців Світлана зрозуміла, що при надії і розповіла про це Ярославу.А той від радості наче очманів: схопив дружину на руки і закружляв по кімнаті:
- У Сонячного Промінчика скоро буде власне Сонце!! - кричав він на повний голос.
І тут Світлана згадала попередження своєї яблуні: Доторкнувшись до сонця можна згоріти. То невже вона ніколи не тільки не побачить своєї дитина, а ще й не торкнеться ? Невже залишить чоловіка й дитину самих?
А час не чекає, він біжить вперед..
Наближався час пологів і Світлана нервувала все більше і більше. а одного ранку сильний біль скрутив тіло молодої жінки. Побачивши це, мати швидко відіслала чоловіків з хати,наказавши привести лікаря. Батько поїхав по нього. минав час, уже й полудень надворі, а їх усе немає.
Біль то вщухав, то накочувався з новою силою. Уже й терпіння не вистачало Світлана почала стогнати. Ярослав цього не витримав, заскочив у хату, підбіг до дружини. але мати наказала йому допомагати, і уже за годину щасливий батько тримав на руках їх донечку, його маленьке Сонечко. Він поклав цей згорточок щастя дружині на груди і Світлана доторкнулась до дитини.І раптом вона зрозуміла, що бачить чоловіка. Рудий, з ластовинням на щасливому обличчі.. Ну справжнісінький промінчик! Перевела погляд на донечку. Маленьке руде сонечко мирно сопіло у неї на грудях. "За це можна віддати життя" - промайнула в голові думка.
- Не спіши віддавати! - голос яблуні звучав в голові Світлани. - Ти випросила у батька життя моєї дитини. Я випросила у Бога життя для тебе. Ти житимеш стільки, скільки буде гріти тебе твій Промінчик.
Очі Світлани згасли, вона знову опинилась у звичному світі темряви і звуків.
А час не чекає, він біжить вперед...
Минуло три роки. Сонячний липневий ранок. Світлана сиділа біля молоденької яблуні, що цього року вирішила порадувати господарів першими плодами. Вона чула, як в саду її Сонячний Промінчик бавиться з Сонечком. Мала аж пищить від захвату, коли батько підкидає її вгору:
- МАМО!! Дивись, як високо я літаю! Аж до сонця!!