«May not lie on the breast nor his lips on the hair
Of the woman that he loves, until he dies.
O beast of the wilderness, bird of the air,
Must I endure your amorous cries?»
(William Butler Yeats)
У січні 1989 року я відвідав замок Кастлкнок, що недалеко від Дубліна. Погода стояла сира і пронизлива, руїни замку оповив туман, часом налітав холодний вітер. Проте недалеко від замку в полі я помітив вогонь. Це місцеві селяни збиралися згідно давнього звичаю вшанувати леді Евлін О’Брінн. Я посидів з ними біля вогню, послухав розповіді старих людей про клан О’Брінн, що колись панував у цих землях, про сумну історію леді Евлін та поспівав разом з ними старих ірландських пісень. Розмова точилась англійською, звісно. І пісні так само лунали мовою чужинців. Нащадки колись гордих і незламних кланів О’Тул та О’Брінн забули ірландські мову давно. І навіть старожили не пам’ятають коли. Погрівшись біля вогню, я знову пішов до руїн, які так багато пам’ятають. І раптом помітив серед туману каменів жіночу постать у білій сорочці з льону. Вона йшла босоніж по холодній землі зі свічкою в руках, яка чомусь не гасла, не дивлячись на пориви вітру і співала ірландською мовою:
«Мій дух не знає спокою,
Ось я блукаю щороку
Навколо цього сумного замку,
Це покута моя сумна,
Але незабаром я спочину,
Розчинюсь в радості незримого.»
Я покликав дівчину: «Леді Евлін!» Але вона раптом зникла, ніби розчинившись в тумані. Я зажурений побрів полями до дороги щоб повернутись назад в Дублін до жаркого вогню мого каміну і згадував сумну історію, що трапилась біля цього замку. Колись, у XVI столітті володарем замку Кастлкнок був Х’ю Тіррел – останній шляхтич, що носив це ім’я, нащадок англо-норманських завойовників Ірландії. Він поїхав у мандри, а замком заволодів його брат Роджер Тіррел, що перетворив замок Кастлкнок в кубло розбійників і почав грабувати місцеве населення. Недалеко від замку були володіння ірландського клану О’Брінн, що так і не був підкорений Англією і був незалежним ірландським королівством. Дочку вождя клану звали Евлін О’Брінн. Серед ночі Роджер Тіррел напав на замок клану О’Брінн. Щоб не потрапити в полон Евлін перерізала собі горло. Цей факт викликав обурення в Ірландії. У цей час королівським притулком і шпиталем Кілмайнгам володіли лицарі ордену Святого Іоанна. Лицарі вирішили, що цей злочин не повинен пройти безкарно. Вони обложили замок Кастлкнок. Роджер Тіррел зробив вилазку з замку і почав битву у відкритому полі і був убитий. Ірландці довго тужили за дочкою вождя клану О’Брінн Евлін. У давні часи вважалося, що самогубство тяжкий гріх, і люди які вчинили самогубство не можуть потрапити до раю. Тому дух леді Евлін О’Брінн досі блукає зимовими вечорами навколо замку Кастлкнок. І згадуючи про той зимовий вечір я написав таке:
Леді туману
Блукає у пошукав вічного спокою,
Леді зимового вітру
І дощу холодних ірландських сутінків –
Леді Евлін О’Брінн –
Холодна тінь холодного замку
Погрійтесь біля вогню нашого
Вогню гелів,
Що палять свої ватри-світильники
Століттями –
Цими ночами темними і зимовими
Чи то на щось сподіваючись,
Чи то просто згадуючи
Як можна будувати собі житло не з каменю,
А просто з туману,
І жити в цьому білому домі
Чи то бути, чи то плаваючи
У ріці часу: потоці, річищі,
Що як вир нас тягне засмоктує,
Нагадує: «Ви жили».
Запаліть хоча б одне вогнище
У цьому домі холодному,
У цьому домі туману,
Що зветься Ірландія,
Зігрійте хоча б одну душу,
З тих неполічених, незліченних
Забутих, незвіданих,
Що блукають стежками мороку
Нашого сумного острова…