Розпочати напевно треба з того, шо я ніколи не сумнівався в тому шо я українець. Навіть цокочучи в свої два рочки мовою "інтєрнаціонального общєнія", як електрична швацька машинка, в якої затисненно педаль регулювання обертів , зростаючи в місті шо росло разом зі мною, поряд із "всєсоюзной ударной комсомольской стройкой". Позаяк, в мому щасливому радянському дитинстві "Велика і могутня" вважалася більш перспективною мовою, а українська була, за визначенням мовою переферійною, так би мовити мовою абориненів то, в принципі україномовні, мама і бабуся спілкувалися ЗІ МНОЮ російскою. Хоча МІЖ СОБОЮ, ПЕРЕВАЖНО, обмінювалися вербальними знаками українською. І звісно така любопитна дитина якою я був тоді(та власне і лишаюся зараз, в свої теперешні сорок років) не могла того не чути. І не задавати питань, на кшталт того: "А шо це ви таке сказали?" ,"А як воно перекладається?", "А навчить мене" і тому подібних. Так воно і повелося. І хоча ще буквально років десять тому мене оточувало переважно російскомовне коло з яким я більшість часу і спілкувався але мову знав звідтоді, з самого малочку. Знав настільки шо в в вісім років не особливо напружуючись читав українською доволі грубезні книжечки. Саме тому напевно мені не судилося хоча б колись зрозуміти людей які торочать про те шо їх змушують розмовляти українською або їм (у більшості випадків таких шо прожили на Україні все життя) незрозумілий той чи інший напис або вислів українською.
Але, менше з тим. Час минав, я собі спокійно вчився в школі(радянській) будучи майже чемним учнем, читав(посеред іншого) книги, газети, дивився теле- і слухав радіопередачі українською АЛЕ спілкувався ВИКЛЮЧНО РОСІЙСКОЮ. Жодного сумніву не маючи шо я українець, а Україна найкраща країна в світі. І коли ( це стало відбуватись на зламі епох, коли Радянський Союз вже розвалився а чи народилось з того всього бодай шось було ще незрозуміло) мені стали закидати шо мовляв який ти українець якшо слова сказати не можеш українською я вперше, як не сама дурна людина, почав відповідати тим шо зараз би назвали витонченою "азіровкою". Ну може трохи краще. Звідтоді(а це був самий початок 90-х) я зробив для себе висновок шо треба доводити рівень володіння рідною мовою до рівня як мінімум такого яким я володію російскою. І бажано як то кажуть "з ходу" і без недолугого "братнього" акценту. Як це зробити я збагнув трохи згодом. В середовищі де українська довший. час сприймалася як певний мовний атракціон або довготривалий експеримент я почав думати українською. Спочатку годину на день. Потім дві. Поступово довів цей показник до доби. А потім настав період коли я думав українською цілий тиждень. Це зараз виглядає смішно . Тепер коли я вже понад п'ять років відсотків на 90 спілкуюсь українською. Але на той момент це було досягнення.
Потім була, в мому російскоорієнтованому житті, мить коли я впритул(на початку 2000-х) обличчя в обличчя зіткнувся з тим шо зветься російским великодержавним шовінізмом(шо ми зараз спостерігаємо з усих РФ-медіа ) коли в мене вперше почав з'являтися тверезий погляд на нашого гіпертрофованого теріторіально, північного сусіда, потім був Майдан а потім була Війна. Але це вже декілька окремих історій.
Але повертаючись до мого мовного аутотренінгу і шоб логічно завершити тему скажу лише шо коли в(нарешті!) україномовному середовищі я перейшов на українську, процес відбувся органічно і природньо. Хоча багато співрозмовників з посмішкою зазначали шо моя українська така надмірно чиста і настільки літературна шо заслухатись можна(жарт).
Отож я бажаю всім нам успішного і доброго повернення до власних витоків. Я вважаю, ми на те заслуговуємо.
З повагою, Юрій "Дезорієнтація" Бондар.