Олюнька і Павлик бавились м’ячем. Яскравий,кольоровий він перелітав від одного до другого. І дзвінкий сміх, так само яскравий, як м`яч, лунав навколо. Кожен,
хто проходив поруч і глянув на них, мимоволі посміхався: щирі посмішки на їх
обличчях ніби випромінювали тепло.
Олюньці було 6 років, а Павлику – 60, але посмішки були цілком однакові:
щирі й яскраві. І бажання, і думки в їхніх головах, швидше за все теж були
однаковими. А все тому, що Павло був хворим, божевільним. Спокійним і тихим,
але – божевільним.
У селі до нього ставились добре. Він міг зайти у будь-яку хату і його обов`язково нагодують. Ввечері, Павло обирав собі клуню чи сарай і ночував там. В хатах ночувати не хотів. Люди завжди дивились чи добре він вбраний і
якщо щось здавалось брудним – прали; старим і зношеним – намагались замінити.
Павло жив, як птаха: вільний і щасливий!
Так було не завжди. Ще 20 років тому, Павло думав, як і де дістане шмат хліба. Адже селяни не радо його тоді зустрічали, не ображали ( як можна образити хворого?), але й не раділи його присутності. Мовчки терпіли. Але все змінив один випадок…
Одного пізнього вечора, гуляючи селом, Павло побачив вогонь Горіла хата. А в
ній жила сім`я з трьома дітьми. Про дітей Павло знав точно, адже не раз
бавився з ними. Він прожогом зірвався з місця і побіг туди. А по дорозі стукав
у шибки і двері будинків…
Поки збіглись люди, на траві, поруч з палаючим будинком, уже лежали двоє дітей, а Павло біг назад у полум`я – за третім…
МОРАЛЬ: людяність у душі не залежить від того «вільна» людина у Бога чи ні.