Оповідання
3 вересня.
Приїхав у кримське селище вдень, годині о четвертій. І одразу подався до моря.
А воно мене ніби й чекало. Таке свіже, привітне, ласкаве, блакитне і, незважаючи на вже осінню пору, ще тепле. І, на диво, дуже спокійне. Навіть біля самісінького берега не хлюпотіли хвильки, лише ледь-ледь хиталися, ніби ніжно цілуючи прибережні камінці.
Людей на березі було, як зазвичай о цій порі, небагато. Та я на них і не звертав уваги, мені тут було байдуже щодо людей. Я приїхав до моря, тому тільки його й бачив. Отже швиденько роздягся і попрямував до нього. Ступив у піняву водичку й посміхнувся мимоволі. Бо від водички наче голуба бадьорість потекла в ноги. Захотілося обняти цю водичку, цю голубінь, це море. По камінцях, камінцях і – шубовсть у море. І вже не я його, а воно обняло мене й лагідно понесло.
Заплив трохи далі за буї. Обернувся. Яка велична прибережна широчінь! Блакитне море й жовто-зелені гори, там і сям покраяні, наче пуповиною, байрачками, що бігли до моря. Це – морський край, ні з чим не зрівняний... Обернувся назад, кинув погляд у морську далечінь – і аж дух захопило. До самого обрію – море й море. Так його багато! І ніяке воно не чорне, хоч і зветься так. Блакитне, голубе, іноді деінде синє, але ніяк не чорне. Я б назвав його Лазуровим морем.
Потім сидів на камінюці біля води й милувався морським простором. Біля пляжу хлопці-рятівники вже затягували у сховище човники з “бананами” і різним прогулянковим водним причандаллям. А в морській далечі було пусто. Лише на самому обрії ледь майоріли силуети двох кораблів, що ніби тихенько йшли у небо. Сонце вже висіло над горами. Де-не-де вдалині заіскрилися електричні зірочки узбережних селищ та містечок. Звечоріло.
…Вночі вийшов на терасу будинку, в якому наймаю кімнату, і просто, як то кажуть, остовпів. У небі, густо всіяному яскравими зірками, плив золотавим брилем такий повновидий місяць, якого я ніде раніше не бачив. Під місячним сяйвом селище здавалося нереальним, потойбічним. І в дворі, і в садку, де на ближньому дереві червоніли гранати, було так видно, хоч бери книгу й читай. Навкруги панувала матова тиша. Ні людського гомону, ні собачої гавкотні. Життя ніби завмерло в обіймах кримської ночі.
По місячній стежці, що простяглась на терасі, я обережно пройшов у свою кімнату й ліг. Лежав, а перед очима мерехтіло казкове світло нічної лампади Таврії.
4 вересня.
Сьогодні день був сонячний. Людей на пляжі чимало. Спробував усамітнитися, наскільки це можливо за пляжних умов. Примостився біля великих камінюк, що ніби перегороджували пляж. По пляжу швендяли місцеві торгаші, і вздовж берега чулося: “Гаряча, солодка молода кукурудза!” “Пахлава!” “Виноград!” “Пиво!” і ще багато іншого їстівного, що є в Криму. Купувати мені нічого не хотілося. Я ж приїхав сюди не їсти, а купатися й загоряти.
Біля берега вовтузилися місцеві хлопці з човнами. Дехто з них уздовж берега гасав по хвилях на водних мотоциклах, заохочуючи бажаючих промчатися по морському простору. Знаходилися серед відпочиваючих і такі, що хотіли гострого відчуття, і їх хлопці-рятівники на помаранчевих “бананах” та гумових кругах на великій швидкості тягали човнами-моторками по морю, виробляючи усякі викрутаси, щоб любителям такої їзди все це надовго запам’яталося.
Море сьогодні хвилювалось, хвилі кидались на берег і з шипінням відкочувалися. Я досхочу наплавався. Потім ніжився на сонці й довго дивився у морську далечінь. Знічев’я розглядав пляжну публіку, та, не знайшовши там нічого цікавого, підвівся, трохи прогулявся берегом по дрібному камінні, повернувся, підійшов до однієї з великих камінюк і тільки тоді побачив на ній напис білою фарбою – ПЛЯЖ НУДИСТІВ. Тут уся бетонна стіна, що відгороджує берег з пляжем від крутого схилу, по якому тягнеться автошлях, густо розмальована усякими написами, що за багато років накопичилися і створили такий собі літопис дурнів, які дуже хотіли, щоб увесь світ знав, що вони тут були. Тому я й не звернув спочатку уваги на той напис на камінюці, зарахувавши його очима до того літопису.
“Пляж нудистів? Ого!.. Невже? Та де ж він є?” – промайнуло у мене в думці, і я, зацікавившись цим написом, почав обходити велику камінюку й через мить опинився з протилежного її боку. Опинився і… завмер. І було від чого. Ще б пак! Передо мною було море голих людей. Голих-голісіньких. У чому мама народила. Біля моря – море голих людей. Якби побачив біля берега голу людину чи хай двох десь у безлюдному місці, це не справило б на мене такого враження. Всяке буває. Можливо, плавок немає, чи ще якась причина. А тут – скопище дорослих голих чоловіків і жінок посеред селища, попід автошляхом, де мчаться автомашини з людьми, уздовж шляху швендяють місцеві жителі і відпочиваючі. Від несподіванки я мало не розреготався, та, схаменувшись, знизав плечима, посміхнувся й повернувся до свого пляжного рядна.
Я був вкрай спантеличений щойно баченим. Стало зрозумілим, чому до тих великих камінюк, біля яких я розташувався, не пускали з мого пляжу малих дітей. Малих дітей… А підлітки? А юнаки? Так ось чому з крутого схилу по той бік цих камінюк йому все чулися ніби здивовані вигуки й сміх. Є чому здивуватися.
5 вересня.
Лежу чи сиджу на своїй ряднині біля камінюки, і мене розбирає вже не сміх, а гнів від сусідства голих. Який тут сміх? Це ж справжнє блюзнірство! Зневага до інших людей, до оцього селища, до всього світу. Що це за люди, яких розпирає охота роздягтися перед усім миром? Що за психологія, врешті-решт, у цих людей? Чи це скопище божевільних?.. Такі думки охопили мене. Вони псували мені пляжний морський настрій. Звичайно, я чув і читав у пресі про нудистські пляжі на Заході. Знав, що останнім часом вони з’явилися й у нас. Але думав, що такі пляжі ховаються десь у таємних куточках. А тут – на виду у всіх!
Отак я думав, думав, і раптом у мене визріло тверде рішення – одним махом розпізнати цю таємницю, що примостилася за великими камінюками у казковому кримському куточку й не дає мені спокою…
Після обід подався знову до моря. Зайшов на пляж нудистів. Простелив рядно, роздягся догола і влігся, спочатку – долілиць, потім – навзнаки. Та як не крутився, все одно не міг позбутися думки, де я знаходжусь. А сонечко припікало й припікало, і морські хвилі кликали до себе. Треба було йти серед голого люду. Та головне – сам також голий… Підвівся, пішов, опустивши голову, до води. Поплавав. Вийшов на берег. Зиркаю навкруги. Бачу, ніхто на мене не звертає уваги. Усівся на рядні й почав розглядати голе зборище. Воно різноманітне, як і на будь-якому пляжі. Діти й дорослі. Молоді й старі. Он прийшла ціла родина: стара, старий, молода пара з малим хлоп’ям. Стара тягла за собою на мотузках двох кудлатих кумедних собачат. Собаки висолопили язики й важко дихали. Старий з молодим поставили велику парасолю від сонця. Стара налила з пляшки води у миску, й собачата почали хлиськати. Усі пороздягалися, старі й малі, і пішли у воду. “Гола родина, – подумалось мені. – Тільки собаки у кожушках…” Он товстезна гола жінка усілась на чималій камінюці посеред пляжу, ще й ноги розчепірила. “Диви, диви, якенна бабега!” – почулось мені з крутого схилу. Подивився наверх. Бачу, двоє хлопців, школярів, регочуть, один показує рукою на ту жінку… Словом, на пляжі й так можна надивитися усяких чудасій, а коли ще вся та чудасія гола, то вона набуває ознак содому і гоморри.
Отже, нічого дивного я на цьому нудистському пляжі не побачив. На вигляд – люди, як люди, а що там у них усередині, не заглянеш. Скоріше за все – порожнеча. Мабуть, тому всі вони, оці нудисти, здаються мені на одне лице, і я про себе назвав їх людьми попелястого кольору. Одне слово, якщо точніше, то це – намул в людській течії… І я хотів вже завершувати свій кумедний експеримент, тобто тікати з оцього ганебного видовища, як несподівано побачив… красиву молоду жінку, що стояла метри за два від мене й озиралася, очевидно, шукаючи місця, де б їй розстелити своє рядно. Кажу красиву, але для цієї жінки цього слова було дуже замало, щоб висловити її красу. Струнка, білява, з блакитними очима. Словом, що й казати – красуня. І вона свою красу не приховувала, навпаки – наче хотіла показати її усьому люду або ще й крикнути: “Дивіться, яка я красива!” І при всьому тому вона була абсолютно гола, як і всі на тому пляжі. Іноді кажуть, красива жінка, коли гола, ще красивіша. Воно-то так, але все ж таки… це ж не художня студія.
Та як би там не було, а красива жінка невдовзі розташувалася майже біля мене і ще й зиркнула в мій бік, коли стелила своє рядно. Це мене заохотило, і… через півгодини ми вже познайомилися. Отак несподівано вліз я у табір нудистів, прямо кажучи, з головою, бо вже нікуди не хотів іти. Через оту жінку.
6 вересня.
Пишу пізно увечері. Хочеться спати. Але треба занотувати усякі враження. По свіжих слідах. Бо з часом, можливо, ці враження потьмяніють. А зараз вони аж горять…
Учора, коли познайомився з тією жінкою, Оленою, і ми йшли з пляжу, запропонував їй увечері відвідати якесь кафе. Вона охоче згодилася. Тож того вечора побували ми в кафе на березі моря. Гарненько посиділи, хильнули досить смачного кримського винця, мускателю. Після кафе довгенько гуляли берегом, милувались краєвидом нічного моря. І, звичайно, я цілував її й пригортав до себе. Та так гаряче й міцно цілував і пригортав, що опівночі хотів привести її до себе в кімнату.
– Сьогодні не можна… у мене місячне… вже закінчується. Зачекаймо до завтра, – сказала Олена й додала: – До речі, завтра у мене день народження.
– О! – вигукнув я. – Це треба обов’язково відзначити!
Провів Олену до будинку, де вона тимчасово мешкала.
А сьогодні вранці ми зустрілися з нею біля ринку. Купили горілочки, винця, пивця і закусочки. Я купив їй червоні троянди. І пішли ми уздовж моря подалі від людей, аж до того місця, де берег густо усипаний великим камінюччям, над берегом височіє скеля, а далі – в море виступає скелястий ріг.
Знайшли велику камінюку з плескатим верхом біля самої кромки води. Простелили на ній рядно. Там і розмістилися й почали святкувати, відзначати день народження Олени. Посеред рядна поставив я пляшку з-під пива з морською водичкою та трояндами. Вийшло справжнє нудистське свято. Я, правда, не захотів і тут бути нудистом, тому був у плавках, а Олена була гола, так їй захотілося. Казав їй, що хоч би у свій день народження не соромила навколишню природу, та вона на це лише махнула рукою й мовила:
– Буду гола. Так якось більш екстравагантно. Люблю екстравагантність!
Ну, що ж, екстравагантно так екстравагантно. Похлюпались ми у морській водичці, бо тут скрізь у воді так багато великого каміння, що зайти в море, як на пляжі, й поплавати не так-то просто. А потім святкували на камінюці. Олена після третьої чи четвертої чарки так розпашілася, та й у мене добряче замакітрилося в голові. І ми почали несамовито цілуватися. Наша несамовитість закінчилася тим, що вона під моїми поцілунками вкінець розм’якла на рядні. Хіть опанувала нас. Одне слово, я взяв її. На тій камінюці. На честь її дня народження… Але в мене не було почуття, що я взяв красиву жінку. Чому? Тому що ця жінка – нудистка. Цього я не міг (і зараз не можу!) забути. Навіть на якусь мить. І саме через це у мене було почуття (і зараз воно розпирає мене), що я взяв якусь шльондру. Та й, взагалі, хіба ж трапляється отаке з нормальною жінкою, тим більш красунею, щоб отак… на камінюці, у свій день народження? Як на мене, це було паскудство посеред божої краси.
10 вересня.
Вже чотири дні намагаюсь повернути Олену на шлях праведний. Сидимо на пляжі нудистському, і втовкмачую їй про те, що вона піддалась впливу люципера, сатани тобто. Жінки, кажу їй, повдягались у штани, що суперечить Святому Писанню. Лихословлять вже більше, ніж чоловіки. Молоді дівчата, навіть школярки, всюди розгулюють з цигаркою в одній руці та пляшкою пива в другій. Оце тобі сучасні мадонни! Кого вони, оті мадонни, можуть народити? Кого завгодно, тільки не Христа… Так жінкам і цього замало. Від плавок типу бікіні вони перейшли до… цілковитого сорому. Назвали себе нудистами і роздяглись догола. Ось-ось в такому вигляді й вулицями будуть розгулювати… Олена лише знизує плечима та регоче, мов дурепа. Бачу, сатана цілком заволодів нею. Отже душа в неї – в лабетах князя тьми, а її зовнішня краса і привабливість – це диявольський камуфляж, який прислуговує їй, щоб зваблювати таких йолопів, як я. І замість зачарування цією жінкою зросла у моєму серці велика лютість до неї. Що ж це таке, думаю собі, прилип я до цієї красивої дурепи й не можу ніяк віддертися. Це проклятий вельзевул заманив мене і хоче й мою душу привласнити.
Думаю отак, а сам неспокійним поглядом спозираю навкруги. То в морську далеч подивлюся, то на гори, що юрмляться з протилежного боку й підпирають крутий схил, немов намагаючись скинути з нього в море автошлях. І раптом впала мені в око величезна кам’яна брила, що височіє на горі за автошляхом, якраз проти пляжу нудистів. Вона ніби нависає над тим місцем, де ми були з Оленою. Певно, колись в горах зірвалась скеля і покотилась до моря. По дорозі вона розкололась, і оця кам’яна брила з неї докотилася сюди й застряла отамечки, на оцій горі. Вона наче чекає слушної години, щоб покотитися далі й кинутися в море. Брила, цей шмат скелі, стоїть на верхів’ї гори, мов головешка закам’янілого звіра з тонкою шиєю. От якби оту шию, промайнуло у мене в думці, та лупонути чимсь важелезним…
11 вересня.
Вранці сьогодні поспішаю на пляж. Йду вуличкою мимо селищних будинків. Несподівано бачу біля воріт одного з будинків невеличкий гурт людей. Підійшов ближче. Посеред гурту – гроб на табуретках. В гробу – небіжчик, старий чоловік. Білий і майже прозорий, шкіра ніби аж світиться наскрізь. Навколо труни – люди з запаленими свічечками. Ось і священик почав поратися: помахав кадилом, став у головах померлого, розкрив книжку й вичитує молитву. Під вікнами голуби тупцюють, клюють риб’ячу голову. Напівголі відпочиваючі з усяким різнобарвним пляжним причандаллям йдуть до моря. А священик читає Отченаш. Спало на думку, що скільки разів я намагався запам’ятати цю найпростішу молитву, та через деякий час забував її. Неначе темна сила заважає цю молитву вивчити і назавжди запам’ятати.
Іду далі. Йшов, йшов і раптом зупинився, бо щось наче сперло мені в грудях. Куди це я йду, думаю, до нудистів, до сатанинського кодла? Це ж так треба попустити себе… І відчайдушна злість опанувала мене. Підійшов якраз до шосе. Підняв зненацька очі вгору й побачив ту скелясту брилу, яку я нещодавно роздивлявся. І вирішив – будь-що-будь! Та й повернувся я до будинку, в якому тимчасово мешкав. Там нікого не було. Зайшов у сарайчик, зирк – угледів там різний городній та всякий інструмент. Знайшов лопату й щось схоже на кирку, схопив їх і подався. Куди? Та до тієї ж брили.
За півгодини був я вже на горі. Обдивився ту брилу. Насправді шия в неї була не така вже й тонка, як здавалося знизу. Та мене наче охопила шаленість. Підняв я кирку і почав довбати навколо тієї шиї. Довбаю, довбаю, лопатою відгрібаю. Так довбав і відгрібав, мабуть, з годину. Але відчув, що з сил вибився добряче. Сів на горбочку й віддихуюсь. Не здолати мені, думаю, цієї брили, не перебити її шию. Шаленість моя трохи згасла.
Сиджу отак на горбочку поряд із клятою брилою, розчарований імовірною невдачею. Тільки тепер помітив, що погода, поки я довбав брилу, суттєво змінилася. Подув вітер з півночі, з-за гір посунула велика чорна хмара, що вкрила майже все небо над горами. Піднявся, підійшов до брили й зазирнув униз до моря, подивився на пляж. Нудисти, певно, ще не бачили хмари, бо за горою її не було видно. Та й вітер їм, мабуть, ще не допікав. Тому вони, як завжди, пестилися на сонці, вигріваючи свої голі тілеса. Серед них, бачу, й Олена на рожевому рядні. Господи, думаю собі, невже Ти не покараєш їх?.. Аж ось, дивлюсь, щось ще більш змінилося в природі навкруги. Вітер так рвонув, що я ледве встояв на ногах. У чорній хмарі полосонула вогненна блискавка. Ще мить, і так загриміло, трусонуло, що, здалось, навіть брила затряслась і начебто трохи подалася вниз. В цей же час почулося мені, як з боку гір, що здіймалися далі за тою горою, на якій я був, щось затріщало й загуркотіло. Я здригнувся, подивився туди й завмер від страху. З ближньої гори, звідки наростав шум, неслося прямо на мене щось велике й темно-сіре. Воно швидко наближалося, і я вже бачив, що це у клубах пилюки кам’яне громадище, завбільшки, мабуть, набагато більше, ніж та брила, біля якої я стояв, а навколо нього клубочиться, шалено мчиться безліч камінюк. Я кинувся в ярок, вимитий дощами, що був за брилою. Впав і закрив голову руками. Чую, наді мною зашелестіло, задріботіло, потім так ударило, наче бомба вибухнула. Підняв голову. Бачу, навколо мене тьма-тьменна дрібного каміння. Але – о диво! – кам’яної брили немає. Підбіг туди, де вона була, і очам своїм не вірю. Брила разом з отим кам’яним громадищем, пилом і скопищем камінюк з грохотом шугонула вниз, вже перетнула шосе і мчить до пляжу нудистів. Кирка й лопата, мабуть, полетіли з камінням… Миттєво все зрозумів. Громадище зіткнулося з брилою, зірвало її з гори і понесло вниз.
Чорна хмара вже спускалася з гір до моря. У небі гриміло. Я важко зітхнув і попрямував униз. Коли спустився з гори, з неба ніби звалився сильний дощ. По шосе у бік пляжу нудистів промчалося декілька машин “швидкої”. Вітер гнав по автошляху потоки брудної води.
Повернувшись до будинку, де я мешкав, зустрів у дворі заклопотану господиню. Вона переляканим голосом говорила сусідці:
– І звідки воно взялося, оте каміння? Скільки тут живу, зроду такого не було. Передавило отих нудистів… Тепер з остраху, мабуть, усі відпочиваючі повтікають звідси.
Я сказав їй, що й мені треба зараз же негайно їхати додому. З причини невідкладних справ.
– Ну, от… я ж казала, – промовила господиня й невдоволено відвела очі.
Швиденько зібрався і пішов до автостанції.
Коли їхав автошляхом уздовж берега, вже стемніло. Вдалині хтось з-під гори випускав помаранчеві кульки, мов скляні абажури, що світилися мерехтливими вогниками. Яскраві помаранчі піднімалися вгору і зникали в небі над бурхливим морським простором. “Ніби душі померлих праведників, що летять до Бога… А де ж душі нудистів, розчавлених сьогодні камінням? Никають, мабуть, у темряві. Можливо, вони вже й сатані не потрібні?” – подумалось мені.