"Мамо!
Не дорікайте мені моїм щастям. Не дорікайте. Не нагадуйте про сина. Йому буде краще з Вами. Ви мали відмовити мене від дурного вчинку: народжувати без чоловіка. Коли б не дитина, то може й заміж би вийшла і жила б на рідній землі. а так... Я знайшла своє щастя тут. І маю на нього повне право!"...
Ці слова Славчик прочитав у 12 років. І зрозумів, що мама більше не повернеться. Тепер він залишився за головного. Дідусь не бачить і ним треба опікуватись, а в бабусі тиск часто "скаче".. У 12 років Славчик став дорослим.
***
Славчик сидів на лавці в парку. Тут він може бути яким завгодно: розчарованим, злим, слабким. Може навіть поплакати. Тут. Але не дома. Дома треба бути дорослим і сильним. Треба посміхатися Матусі і спокійно і виважено говорити з Татусем.Тут, у парку, треба залишити роздратування і злість.
А злитись було чого: вони з товаришами вигрузили два вагони, а заплатили їм лише за один! Решту віддадуть після свят.А коли гроші потрібні зараз? Адже він розраховував побалувати рідних їхніми улюбленими ананасами в сиропі, а тепер грошей може не вистачити. А щоб йому!!!
***
Ярослав їхав в машині по знайомому містечку. Він був тут кілька раз, 16 років тому. А тепер тут так усе змінилось, що Ярослав уже не був певен, чи знайде потрібний будинок?
Шістнадять років тому він заскочив свою Оленку, своє сонечко, своє кохання, в обіймах іншого. І хоч вона потім приходила, вибачалась і казала, що чекає від нього дитину, пробачити не зміг. І про дитину не повірив. Він бачив її в чужих обіймах, то чи його це дитина?
І чого він поїхав саме сьогодні, на Свят-вечір? Невже не міг почекати кілька днів? Треба знайти де заночувати. О! Знайомий парк і лавка, (тут вони вперше поцілувались). Якийсь хлопчина на лавці сидить. Спитатись у нього, чи що?
***
Славчик заспокоївся і піднявся з лавки, щоб іти додому. Правда, треба забігти в магазин і дещо підкупити, на що грошей стане. Сьогодні Свят-вечір, а завтра - Різдво. І все буде гаразд, адже поруч найрідніші Матуся і Татусь.
- Агов, хлопче! Чи не допоможеш? Я трохи загубився у вашому місті. Шукав знайомих, але не знайшов, а уже темніти починає. Де у місті зупинитись на ніч можна? - перед Славчиком стояв молодий, упевнений в собі чоловік. Біля огорожі стояло авто. Схоже на те, що чоловік зайшов у парк так само, як і Славчик: перестрибнув огорожу.
- На ніч? Ви у Свят-вечір збираєтесь бути самі?
- Уже четвертий рік так Різдво зустрічаю. Відтоді, як мати померла.
Славчик зніяковів:
- А ходімо до нас вечеряти? Не обіцяю, що буде багато, зате точно буде смачно. Матуся чудово готує.
- А хіба це зручно? - тепер зніяковів чоловік.
- Татусь каже, що гості на Свят-вечір у домі на щастя. Ходімо. От лише у магазин заскочимо.
Ярослав дивився на хлопчину і ніяк не міг зрозуміти:кого той йому нагадує? Неначе бачив уже і це світле волосся, і очі; і чіткі, виважені рухи йому знайомі.. От тільки звідки?
Вони зайшли в магазин, де Ярослав додав до Славчикових покупок велику банку ананасів (він помітив з яким розчаруванням той відклав її в сторону), коробку цукерок і велику молочну шоколадку з горіхами.
- Ви теж любите такий шоколад? - хлопчина здивувався, а тоді пояснив, - Це мій улюблений.
Вони розрахувалися і вийшли до машини.
- Тебе хоч, як звуть? А то ми так і не познайомились.
- Славчик. Ярослав.
- Тезка? І я Ярослав. Ну що, їдьмо?
Славчик показував куди їхати і уже за 15 хвилин вони були на місці.
- Матусю! Татусю! Я прийшов і не сам. Приймайте гостя! - весело прокричав на весь дім Славчик.
Ярослав здивовано подивився на нього.Де й поділись злі сльози, котрі він помітив у парку і розчарування, що затьмарювало погляд в магазині! Ні, Славчик посміхаючись кинувся обнімати жінку, що відкрила їм двері.
- Гість в дім - і радість на поріг! - прозвучав з кімнати чоловічий голос. - Не заморозь гостя, заходьте в хату.
А Ярослав не міг і слова промовити. Він впізнав голос, впізнав жінку. Це були вони: батьки його колишньої дівчини, його першого кохання. Саме їх він і шукав. Ні, не їх, а свою Оленку. Хотів упевнитись, що вона щаслива. Його теж упізнали. Алла Романівна (здається так звали Оленчину маму?) підійшла, обняла його і сказала:
- Доброго вечора Ярославе. Рада бачити, заходь.
- Ви знайомі? - здивуванню Славчика не було меж.
Довелося батькам розповідати, як їх дочка вирішила народити дитину та приховати це від її батька, а вони - не відмовили. Але помста ще ніколи й нікому не приносила щастя. За дитиною потрібен був догляд, а дівчині хотілось погуляти. А потім оленка поїхала за кордон, на заробітки і там познайомилась з чоловіком. Напевне зараз вона щаслива, бо не згадує ні про матір, ні про батька, ні про сина...
- Вона має право на своє щастя. - твердо сказав Славчик. - А ми - на своє! Давайте вечеряти.
***
Свят-вечір.. Чи є на світі чарівніший час? Напевне немає.
Ярослав вечеряв. Уперше за чотири роки не на самоті. Поруч сидів син. Його рідний син. Ярослав іще не знав, що йому казати, як виправдовуватись за всі ці роки, що хлопець жив без нього. Але одне Ярослав знав напевне: з ним трапилось Різдвяне диво! Він знайшов найдорожчий скарб, який тільки міг знайти - сім'ю!
Різдвяне чудо (продовження)
Вона йшла вулицями свого рідного міста. Скільки вона уже тут не була? Років десять? А може більше? У неї було все: великий гарний будинок, власна машина, престижна робота. Був поруч закоханий у неї чоловік, котрий безбожно її балував. У неї було все, чого вона колись хотіла.
Школа. Вона тут колись вчилась. А навпроти - церква. Коли вона їхала тут була лише капличка. Ось тут, біля церкви вона посидить, а потім поїде додому. Як то її там зустрінуть?Скільки помилок вона зробила! Треба буде вибачатись. Але чи вибачать?
- Татусю, посидіть тут. Я зараз в школу, книжки віддам і одразу сюди. Добре? Тільки нікуди не йдіть. Добре?
- Добре-добре.. Біжи уже!
Олена підняла очі на сусідню лавку. Дорослий уже хлопчина, усаджував на лавку старшого чоловіка. Той тримав в руках ціпок, на очах - темні окуляри. Це ж її тато! То виходить оцей хлопець - її син? Такий дорослий? Може підійти?
А Славчик уже біг до школи, притримуючи пакет з книжками.
- Доброго дня, Владе! - на сусідню лавку, поруч з її батьком присів незнайомий чоловік.
- Як справи? Як вдома? Все ще сваряться твої Ярослави?
- Сваряться, - в голосі батька відчувалась посмішка. - Старший відкриває тут філіал своєї фірми. Менший збирається там працювати. Старший кричить, що Славчику вчитись треба, а той відповідає: "А коли це робота мені вчитись заважала? Головне - мати бажання!" А ми не ліземо. Нехай розбираються між собою самі.
- А дочка як? Не пише?
- Ні, - в голосі батька забринів сум. - Думаю в неї все добре. А ти як, Іване?
Незнайомий Олені, Іван почав розповідати свої новини, але вона уже не прислухалась. Сум в голосі батька луною відбився в її серці.
Зараз вона встане і підійде до батька.. Зараз...
- А ось і я! Ну як, я швидко?- ніхто й не помітив, як повернувся Славчик. - Доброго дня, Іване Сергійовичу! Ну що? Йдемо додому, татусю?
- Йдемо. Лише до церкви зайдемо. Свічку поставимо.
Славчик легко підхопив Татуся під руку і обережно повів до церкви. Олена проводила їх поглядом, це помітив Іван Сергійович і пояснив:
- Завжди ставлять свічки за здоров'я і щастя доньки Владислава Олексійовича. Вона за кордоном зараз живе. Такі добрі люди: і дід, і внук. Ви мені вибачте, розбалакався.. Пора і мені додому. Всього Вам найкращого. - Іван Сергійович легко вклонився Олені і пішов.
А Олена залишилась на місці з думкою, що ось зараз вони вийдуть з церкви і вона точно до них підійде. Ось вони! Виходять. Олена уже піднялась з лавки, коли раптом почулося:
- Я тут, ходіть сюди! - чоловік ( невже це Ярослав?) стояв біля машини і махав Славчику рукою.
- О! По нас Ярослав приїхав! Ходімо, Матуся видно зачекалась. - батько повернувся на голос Ярослава.
Той підійшов, узяв батька під другу руку. Ярослави швидко підвели його до машини і посадили в салон. Старший підняв голову, подивився в очі молодшому і наставив на нього палець:
- А з тобою розмова ще не закінчена!
Молодший лише хитро посміхнувся на ці слова.
Машина від'їхала, а Олена зайшла до церкви.Тут горіло багато свічок. Тільки дві були засвічені для неї. Одна рукою батька - за здоров'я. Друга рукою сина - за щастя.
То кому вона помстилася? Кого покарала? Себе? Безнадія вужем залізла в серце жінки...
Телефонний дзвінок у церкві прозвучав занадто голосно і Олена швидко вийшла на подвір'я. Дзвонив Маріо. Чоловік. Те саме "щастя", яке вона зустріла на чужині.
- Кохана, де ти?
Сльози підступили Олені до очей:
- Біля церкви.
Жінка пояснила, як сюди під'їхати і знову опустилась на лавку.
Її Маріо... Він завжди був з нею. Любив, балував, підтримував. Завжди підтримував. А надто в той страшний, чорний день, коли її збила машина. Якби лише її! Але ж ні! Її синочок, її тримісячне янголя Бог забрав до себе.Жити їй тоді не хотілось і якби не Маріо, хто-зна, що було б. Саме тоді вона зізналась, що залишила дома дитину, сина. І саме Маріо настояв на їхньому приїзді сюди.
Вона їхала і боялась: не зрозуміють, не приймуть, не пробачать. А тут!.. Тут пам'ятали і бажали щастя.
- Оленко, люба, ти ще довго так сидітимеш? - за спогадами і роздумами вона і не помітила, як під'їхав чоловік. - Ходімо, покажеш куди їхати.
Рідний дім. Ось він, поруч. Варто лише вийти з машини і постукати в двері. А Оленчине серце знову завмерло від страху. Як зробити цей, останній, крок? Як подивитись в очі сину?
- Виходь, люба, ми уже на місці. Правда?
Олена стояла на порозі і ніяк не могла наважитись бодай щось зробити. І тоді Маріо підняв руку і натиснув на кнопку дзвінка. А за дверима почулося:
- Матусю, я відчиню!
Назустріч їй йшов син.