Куди поділися мамонти
/переклад автора/
Це було у 2*** році.
Йшла багаторічна гібридна війна.
Кордони країни зі сходу, півдня і півночі щільно обклали цинічні вороги, за даними розвідки підступно стріляючи самі у себе із кулеметів та іншого різнокаліберного озброєння.
Але герої відчайдушно оборонялися, захищаючи себе, Європу і весь цивілізований світ!
Стримуючи агресора, але при цьому заохочуючи війну, із заходу йшла невпинна моральна і матеріальна підтримка.
Моральну, використовуючи телебачення, навіювали населенню країни, матеріальну ж розкрадали, ні з ким не ділячись, ті керманичі, яки були ближче до грошей.
Також велику стримуючу силу від шаленого наступу підступного ворога мали декілька сотень метрів терміново побудованої, за останні не вкрадені у держави гроші, стіни із іржавої металевої сітки та викопаний нашвидкуруч недовгий рів, заповнений багнюкою, яка зробилася після останнього нерясного дощу.
Зрозуміло, що на ті гроші краще було б поміняти латані-перелатані труби теплотрас у містах, або провести водопровід по селах, але тоді би безпощадні вороги, захопивши країну, викопали їх і продали китайцям як металобрухт. А це була б велика зрада, і тому, зрозуміло, було неможливим.
Одначе, при цьому, зрада і так опанувала не тільки державні кабінети і подвір’я.
Вона ховалась майже за кожним кущем, полонила мізки, обтравлювала річки, знищувала картоплю під виглядом колорадських жуків.
По крамницям зрадники торгували паленою горілкою та простроченою ковбасою, зробленою із сої.
Кращі сини країни, її герої, гинули у кривавих бійках після вживання отієї горілки, або ж неякісного самогону.
Зрадники, незважаючи на війну, встановлювали мільйонні зарплати чиновникам, будували маєтки, майже не платили грошей населенню, обкладали податками все, що можна і не можна, невпинно підвищували ціни на газ, світло, воду, сало, горілку та на все інше.
І невпинно брехали, і, ясна річ, крали, крали, крали.
Населення, яке ще не вбили на війні, виживало з труднощами, потроху самостійно вимирало, хто зміг - розбігався по світах.
І от у цих, можна сказати, критичних, важких обставинах, після того, як славетний професор Бібік відзвітував, ким була перша людина на Землі, а також повідомив світові, хто викопав Чорне море, Кабінет Міністрів, зі згоди самої Верховної Ради, нарешті, вирішив розібратися з застарілим питанням - а куди ж такі поділися в ті давні доісторичні часи величезні волохаті мамонти?
Так би мовити - а хто ж таки з'їв наше мясо?
А оскільки більш важливих наукових або прикладних проблем перед країною у той час не стояло, було вирішено сформувати експедицію для остаточного прояснення цього питання.
Терміново прийняли Закон про бюджетне фінансування експедиції.
Звісно, керівником експедиції призначили пана професора Бібіка.
А хто ще, окрім нього, був би більш придатний прийняти цю пропозицію?
До експедиції запросили височенького, підтягнутого американця Арно Стейнбека, веселого, чемного представника Європи, француза Пьера Роше, та китайця Ден Сяо Цзина.
Ну то як можна було провести експедицію без Китаю? Адже на Землі, на цей час, більша частина населення вже була китайцями, і це був незаперечний факт.
Китай зайняв провідні економічні та політичні позиції в світі.
Та й наступні кредити отримати було можливо зараз тільки у китайців.
Головний вектор своєї діяльності експедиція, ясна річ, спрямувала на Україну, бо саме там, в селищі Вороньків біля Києва було знайдено велике скупчення останків доісторичного хітину.
Далі нам стане зрозумілим, яким чином хітин співвідноситься з останнім на Землі мамонтом.
Але про все поступово.
Експедиція працювала вже ціле літо.
Закінчувався черговий важкий день.
Він був заповнений напруженою працею, і подумати ввечері було про що.
Перед учасниками експедиції, як у далеку давнину, потріскувало сухими гілками невелике багаття, втім, розпалене більше для романтики, аніж з якихось практичних міркувань, і злітаючи від нього іскри виявляли, як на негативі, темні крони стоячих на віддалі дерев.
Ультрамаринова ніч над головами була вкрита блискучим срібними зірками і напоєна пахощами квітучих навколо трав.
Життя було прекрасне і дивовижне, і це з захватом відчували всі учасники історичної, а інакше її і не назвеш, експедиції.
Десь в стороні, під тремтячими кронами захованого в темряві ночі гаю, серед невидимого листя, дзижчали, такі ж невидимі, оси.
Єдиний, з міркувань економії, робітник експедиції Петро Невшупа, якого її члени між собою поблажливо називали Карась, неквапливо підкидав хмиз у вогонь.
Керівник експедиції професор Бібік знаходився у себе у наметі і щось писав.
- Все пише, - розвеселився Пьер Роше.
- Не кажи, Пьер, - зауважив йому завжди серйозний Арно Стейнбек , - це ж тільки завдяки його авторитету наша експедиція отримала фінансування , і ось тепер ми зустрілися з тобою тут. Ти ж знаєш, багато століть людство билося над розгадкою таємниці зникнення мамонтів, але, як мені здається, тільки зараз ми впритул наблизилися до розуміння того, що ж сталося в ту далеку давнину. І це завдяки пану Бібіку. Адже саме він помітив присутність такої великої кількості хітину в місцях загибелі мамонтів, що, зрештою, дозволило йому висунути свою блискучу теорію, яка пояснює, що ж сталося у ті доісторичні часи.
- Ти що, дійсно згоджуєшся з припущенням, що мамонтів з’їли оси? – не уймався Пьер.
- Не тільки згоджуюся, а, взагалі, не маю жодних сумнівів, - відповідав Арно, - і мені здається, що підтвердження цього ми знайдемо дуже скоро. За для цього ми і привезли з собою цю корову.
- А які ці мамонти були? - задав несподіване питання перебуваючи до цього немов у вві сні Петро Карась.
- Мамонт - це вимерлий слон, - відповідав йому американець, користуючись при цьому, хоч і з сильним акцентом, місцевою мовою /у 2*** році майже увесь цивілізований світ вже володів мовою!/, - жив він у другій половині льодовикового періоду в Північній Азії, Північній Америці і Європі. Жив він і на Україні. Мамонт є викопною твариною, характерною для епохи пізнього плейстоцену. Мамонт був сучасником людини стародавнього кам'яного світу. На стоянках палеоліту знаходять багато кісток мамонтів, яких, за припущеннями, з'їли люди, в тому числі були знайдені кістки і зі слідами обробки.
- Вивчати мамонтів почав ще російський цар Петро, - додав скептичний француз, який теж непогано знав мову, - а на Колимі в 1901 році навіть викопали з вічної мерзлоти цілий труп мамонта, який непогано зберігся, і який був всебічно досліджений. Скелет цього мамонта знаходиться в музеї Академії Наук в Пітері.
- Але ось куди потім зникли мамонти, чому ж вони, все-таки, вимерли, наука до цього часу так і не змогла докопатися. Ось тому ми тут. Може бути, настав час поставити крапку і в цьому питанні, - вступив в розмову Бібік, який саме підійшов до вогнища. – І я хочу підкреслити - це історічне відкриття станеться саме у нашій країні!
- А для чого це ми привязали корову під тими деревами? – спитав невгамовний Петро Невшупа-Карась.
- Ось для того і прив'язали, щоб перевірити теорію, - професор напружено подивився в глибину ультрамаринової ночі, - і будь задоволений, що там залишили корову, а не тебе, - закінчив він розмову, дещо, як на мене, із грубощами.
У цей час з-під дерев, з глибини ночі, пролунав страхітливий рев залишеної там тварини.
Професор Бібік плотоїдно посміхнувся і суворо промовив:
- Сподіваюся, всі важливі питання сучасності ви вже обсмоктали. Завтра нас чекає дуже напружений день. Я б радив усім, щоб зберегти сили, лягати спати.
Учасники експедиції не стали сперечатися та дискусувати із керівником і розбрелися по своїх наметах.
...Ранок був прохолодним, свіжим, вологим від роси.
Учасники експедиції вибиралися зі своїх наметів, злегка щулячись.
Тільки Петро Карась був життєрадісний і, вставши раніше за всіх, вже встиг закип'ятити каву.
За сніданком був відсутній лише один керівник експедиції.
- Спить, чи що? - пробурчав Пьер.
В цей саме час з гаю вийшов професор Бібік і замахав руками, закликаючи учасників експедиції наблизитися до нього.
Сніданок був негайно залишений і всі кинулися до керівника.
Бібік був у невластивому йому збудженні і, нічого не кажучи, показував у бік гаю.
Всі увійшли в гай.
На галявині, на зеленій траві, де вчора була залишена велика товста корова, її не було, а лише лежали білі кістки та плямиста шкура. Великі закручені роги валялися під кущем і як би із докором вказували людям на галявину.
Вся галявина була всіяна загиблими осами. Їх хітинові крильця відсвічували жовтим бурштином серед смарагдової трави.
Тварина, схоже, не задарма віддала своє коров'яче життя в ім'я торжества науки!
- Ну, ось вам і докази, - промовив стомлено Бібік. - Эксперимент, хоч і жорстокий, розставив все по своїх місцях. Тепер вже немає ніяких сумнівів щодо того, куди ж такі поділися мамонти. Як я вже зазначав у своїх працях, скрізь, де були знайдені останки мамонтів, виявлено велику кількість хітину навколо них, який, як ми знаємо, є одною з речовин, з якого складаються оси. Мамонти, як і корова, не з дуже великою охотою бажали бути з'їденими осами, і тому відчайдушно боролися за своє життя. В цій боротьбі і гинуло величезна кількість ос. Але ос було багато. Саме в той час на Землі стався Великий генетичний вибух, який дозволив доісторичним осам расплодится безмірно! І природі було завгодно, щоб харчовий ланцюжок відбувся на користь ос, а не мамонтів. І оси їх з'їли! Це була найбільша трагедія плейстоцену.
- Я вітаю Вас, - першим підбіг до вченого европеець Пьер. – Але що ж тепер буде з нашою експедицією?
- Експедиція буде розпущена, - з сумом констатував Бібік, - Всі повернуться до своїх країн і своєї колишньої роботи, але, я сподіваюся, людство не забуде цього грандіозного відкриття, зробленого нами в цей грізний час…
… Із роками у Воронькові відомому відкривачеві поставлять величний памятник із дуже рідкісного каменю коліру бурштину.
Поставлять посмертно, на кошти зібрані волонтерами через телефонні мережі.
… І якщо Ви були неспроможні пожертвувати на цю дуже патріотичну ідею, але якось знайдете час відвідати Вороньків, нехай Вам не буде обтяжливим підійти до грандіозного пам’ятника і віддати останню шану славетному та свідомому вченому - відкривачеві!
Вороньків, 2*** рік