Пан Микола, або Микола Петрович – як я звертався до свого старшого друга, пана М. Будника – непересічна і талановита людина. З ним було всім, хто його знав, цікаво і корисно спілкуватися: адже у багатьох питаннях української культури він мав величезні знання і високу ерудицію. Начитаний Микола Петрович годинами міг детально розповідати про історію розвитку кобзарства в Україні з початку його виникнення і до наших днів, діяльність майстрів очолюваного ним Київського кобзарського цеху, панотцем якого він був тривалий час і де під його керівництвом багато зроблено у відновленні й розвитку українського фольклору. Глибоко віруючий, тобто високої духовності й моралі, великий патріот України, людина інтелігентна, інтелектуал, романтик і лірик – такими основними якостями можна охарактеризувати пана Миколу. Хочу відзначити, що Микола Петрович був на рідкість добрим. Мав у душі велику людяність, умів глибоко співчувати чужій біді. (У наш час це величезний дефіцит). Також вказував на недоліки і помилки своїм друзям не осуджуючи, виправляв чіткою логікою своїх переконань.
Пам’ятаю, Миколі Петровичу дуже подобалися мої вірші й проза, і він, перечитуючи їх у мене вдома по декілька разів, казав:
– Це ж класика, пане Олександре! – і тут же додавав, зауважуючи, – Ну, пане Олександре, це ж усе-таки мало! Творіть побільше.
Настанови Миколи Петровича не були тільки на словах. Він подавав їх власним прикладом. Глибокий знавець і майстер своєї справи, невтомний трудівник у галузі культури і мистецтва, пан Микола сам зі своїми учнями, послідовниками з Київського кобзарського цеху, постійно зимою в себе у хаті-майстерні, а літом на своєму подвір’ї, напружено, творчо працював над виготовленням музичних інструментів – лір, бандур, кобз. У такі часи він повністю віддавався роботі, був вимогливий до підопічних і самого себе. Колекціонував старовинні ікони і картини, мав філософську, романтичну натуру, був також художником, ще й вкладав у свої художні картини своєрідний релігійний і патріотичний зміст, немовби просячи у Бога благословення для сучасного і майбутнього України. А інтелігентність, людяність і висока культура Миколи Петровича були взірцем для багатьох людей, із тих, хто знав його. Повага до людей, намагання повністю зрозуміти співбесідника – ця рідкісна цінна людська риса також була притаманна пану Миколі. Пам’ятаю, дуже високо цінував Микола Петрович відомого композитора пана Ярослава Верещагіна, який працював у національній консерваторії ім. Чайковського у Києві, і видатного етнографа і фольклориста Володимира Григоровича Данилейка, які теж зробили свій великий внесок у розвиток української культури.
Мені було дуже цікаво розмовляти з паном Миколою на філософські теми. Адже він узагалі філософ за своєю природною сутністю. Пригадую один з мудрих висловів, який Микола Петрович Будник сказав своїм слухачам про творчу наснагу: «Хорошу музику самі по собі митці не творять. Музика є у Всесвіті, у просторі. Вона лише відкривається для одних людей, сходить, як Святий Дух, а на інших не сходить і не відкривається».
В останній рік свого життя Микола Петрович часто згадував і багато розповідав мені про свою поїздку до прекрасної сонячної Італії, де він виступав з концертом разом із кобзарською капелою. Згадував про свої творчі вечори в Україні, зокрема у Харкові, Полтаві, Одесі, Львові й Криму. Також розповідав мені про свої плани на найближчий час, яким не судилося здійснитися. А мріяв він ще не один раз помандрувати Україною, наслідуючи відомого українського філософа вісімнадцятого століття Григорія Сковороду: поїздити, обійти Україну, щоб ще більше і глибше вивчити побут, звичаї, народні думи, пісні й перекази, аби потім виконувати у своїх піснях. Воістину, справжній кобзар. Назавжди залишиться у пам’яті друзів світлий образ легендарного поета, художника і кобзаря, сина української нації, Миколи Петровича Будника.