Оповідання
За десять-п'ятнадцять кілометрів від центру, на старих пляжах віддаленого району Одеси, – Чорноморки, не поспішаючи прогулювались уздовж берега двоє хлопців з двома вродливими дівчатами – білявкою і брюнеткою. Вони приїхали здалеку – з-під Києва пару днів тому на літній відпочинок до Чорного моря. Адже теплі моря завжди приваблюють до себе справжніх романтиків. Парубки – Віктор і Дмитро, а дівчата – Світлана і Тетяна. Обличчя і постаті дівчат вражали красою, милували око своєю завершеністю, повною гармонією та досконалістю, а чарівні посмішки робили їх ще гарнішими.
Віктор – хлопець середнього зросту, із майже чорнявим, ледь хвилястим волоссям, з носом грецького профілю. Його очі світились розумом та розсудливістю. Він підтримував під руку Світлану.
Свєтине довге світле, м’яке, як льон, волосся, яке водограєм зрілого колосся розлилося б по спині, якби не було легенько перехоплене синьою стрічкою, пасувало до її синіх, як море, замріяних очей. Мала повні, трохи зволожені, свіжі, мов пелюстки троянди, вуста, що так і вабили до себе. Вона ще не встигла засмагнути та й не дуже прагнула це робити, бо більше заходила в затінок. Її оксамитова шкіра ніжно біліла, а пахла, немов чайна троянда.
Приятель Віктора, Дмитро, леґінь міцної статури, про якого всі говорили «фігура атлетична, хода класична», невимушено йшов, обнявши за гнучку талію Тетяну – смуглявку, з пасмами темного волосся, які розсипались по спині хвилястими локонами. В карих очах її світилось бажання ризику.
Дорогою Дмитро розповідав багато анекдотів. Компанія, жартуючи і весело сміючись, непомітно підійшла до місця, яке їм одразу здалося найбільш придатним для зупинки. Безлюдний берег на невеликому проміжку був піщаним і похило спускався до моря. Неподалік стояли два стареньких рибальських будиночки, а поряд з ними – п’ять перевернутих човнів. Далі вздовж берега піщаний пляж звужувався, з води виглядали мокрі блискучі валуни, а позаду пляжу піднімався обривчастий черепашковий берег з вирубаними колись напівстертими сходинками, який переходив у пасмо диких скель, крутих обривів, схилів та ярів. Скраю цього природного пляжу, ближче до будиночків, видався метрів на двадцять у море на старих іржавих палях причальний місточок. Ця споруда завширшки в чотири прогнутих скрипучих дошки найбільше зацікавила товариство. Адже за достатньої уяви її можна було вважати за трамплін для стрибків у воду.
– Хлопці, треба позначити територію! – вигукнула Таня.
– Атож, – по-діловому відповів Дмитро і подався до будиночків. Дуже швидко він повернувся, з гордістю несучи трофей – метрів чотири завдовжки тичку.
– А прапор? – докинула Свєта. У Дмитра була світла теніска з синіми смужками, що здалеку нагадувала моряцький тільник. Дмитро вдавано сумно зітхнув і пожертвував теніску. Її зразу ж прив’язали на кінець тички, а другий кінець надійно закопали в піщаний берег. Пустотливий вітерець весело затріпотів цим імпровізованим прапором.
– Ура-а-а! – закричала Тетянка. – Це наша морська держава.
– А то наша флотилія, – вказуючи на човни, додав Віктор.
– Замочимо цю видатну подію, – зауважив Дмитро і першим почав роздягатися. Невдовзі всі весело вовтузились у воді і освоювали «трамплін».
Досхочу накупавшись, вийшли на берег і попадали на теплий пісок під ласкавим промінням сонця. Через деякий час Дмитро, ні до кого особисто не звертаючись, запитав:
– Чи не пора розпочати наш бенкет?
На знак згоди залунало дружнє гудіння. Світланка хутко розстелила чистий рушник, а Віктор почав викладати із рюкзака нехитрі пожитки. Потім хлопці по-змовницьки перезирнулися і на «столі» з’явилася гарна пляшка марочного кагору. Не встигли вони відкоркувати цю «гордість чоловічих запасів», як Таня ласкаво промовила:
– Дмитрику, доки ми із Світланкою готуємо, розвідай, як можна буде покататися на човні.
З власного досвіду Дмитро знав, що у віддаленні від «цивілізації» при розрахунках найкращим еквівалентом грошовому є рідкий варіант. Він з награним виразом розпачу взяв зі «столу» пляшку кагору, сховав у пакет та побрів до рибальських будиночків. І досвід його не підвів. У затінку під стіною на складаному стільчику Дмитро знайшов сторожа, який сумно смоктав цигарку.
– Доброго Вам дня! – сказав Дмитро.
– Кому добрий, а кому не дуже, – буркнув у відповідь сторож.
– Мене звати Дмитром, – каже хлопець, підходячи ближче.
– Семен, – коротко відказує сторож. Його впалі бліді неголені щоки і червоний ніс з синіми прожилками вказували на пагубну звичку, а стійкий запах перегару знімав усякі сумніви.
– Дядьку Семене, там он на пляжі мене чекають друг Вітя, а з ним Свєта і Таня. Дівчата дуже просять покататися на човні.
Сторож з великим зусиллям набрав неприступного вигляду і з іронією Остапа Бендера сказав:
– Може тобі ще й ключі від тумбочки, де гроші лежать? Ти знаєш, що це «казьонне імущество»?! Нікому «не положено» і ні за які гроші.
– Дійсно, що то гроші, полова та й годі, – каже Дмитро і ніби знечів’я витягає з пакета кагор. – Найголовніше – допомогти людині в скрутний час. Правда, дядьку Семене?
Очі сторожа ожили, пожадливо заблищали. Він за звичкою озирнувся довкола. Боротьба між обов’язком і бажанням була короткою та жорстокою:
– Гаразд, беріть! Тільки не надовго, а то самі знаєте…
Потім Дмитро добре розвеселив компанію, мальовничо передавши перебіг їхньої розмови.
Квапливо пообідали і гуртом пішли до човнів. Дядько Семен, що став зовсім іншою людиною – повеселішав, подобрішав, – видав їм весла і порадив, який човен краще взяти. Але потім задумливо попередив:
– Далеко не запливайте бо погода скоро поміняється. – І, посміхнувшись, додав:
– Як у нас в Одесі інколи кажуть – «Зрі в корень».
– Який там корінь! Що він нас залякує, цей дивакуватий дядько Семен. Дивіться, яка чудова погода, – по-своєму сприйняла Таня.
Усе також гаряче і привітно, як завжди на півдні, світило сонце, тільки слабкий вітерець зовсім стих, і десь далеко на обрії з’явилася невелика смужка темних хмаринок. Начитаний Віктор, який, до того ж, у минулі роки бував на Чорному морі, раптом зауважив:
– Буде шторм.
– Чому ти так у цьому впевнений? – запитала Тетяна.
– Тому, що нині на морі не видно жодної медузи, а нещодавно, минулими днями, були близько берега, ще й інколи немало. Коли медузи відходять подалі від берега на глибину, це, без сумніву, свідчить про наближення штормової погоди, – відповів Віктор.
– А ще, згадайте: минулими днями чайки та баклани ходили біля води, сиділи, спокійно літали. А сьогодні чайки кружляють щільними зграйками подібно до того, як ворони в наших краях на Київщині перед негодою. Усе це на дощ, а також вказує, що море буде неспокійне, – закінчив Віктор.
Усі з цікавістю вислухали Віктора, а розсудлива Світланка спитала:
– Може тоді не будемо брати човна?
– Хочеш – залишайся на березі. А я люблю шторм! – гордовито і з викликом вигукнула Таня.
Після такої заяви хлопці не могли не показати свою мужність перед дівчатами. Свєта піддалася загальному настрою, і здоровий глузд покинув усіх разом.
Перекинули човна, підтягли до берега і зіштовхнули у воду. Першими посідали дівчата на пасажирські місця. Хлопці вставили весла в кочети, ще підштовхнули човна і вже на ходу заскочили у нього. Дружно, злагоджено, як одна команда, налягли на весла і човен весело погнався лазурною гладдю моря. Сонце міріадами зайчиків примножувалося на брижах води і, віддзеркалюючись від неї, стрибало по тілах і обличчях. Настрій був прекрасний. Невдовзі місточок і берег залишилися далеко позаду. Раптом Світлана тихо попросила:
– Давайте повернемо назад.
– Так, уже берег ледве видно. Молодець Світланка, вчасно нас зупинила, – похвалив Дмитро.
Хлопці дружно розвернули на місці човна і попливли до берега. Коли залишилося менше половини зворотного шляху, непосидючій Тані набридла пасивна роль пасажирки.
– Хлопці, ми теж бажаємо повеслувати! – заявила Таня і спитала у подруги:
– Вірно, Світланка?
– Так, звичайно хочеться, – підтримала її Свєта і звернулась до хлопців:
– Дозвольте, ми вас змінимо на веслах, а ви будете пасажирами.
– Ні, ми будемо продовжувати гребти, куди там вам, це треба вміти, ви сидіть собі на лавці і далі, – твердо сказав Дмитро.
– Коли ми гребемо веслами, то при цьому ще й накачуємо свої м’язи, для нас це також і спортивне тренування, – делікатно зауважив Вітя. Дівчатам стало прикро.
– Ну, які вперті хлопці, – шепнула подрузі Тетяна, – покажемо Дмитру і Віті, що ми теж уміємо веслувати. – І через пару хвилин вдалася до хитрощів:
– Дивіться, дивіться, що там вдалині?! – звернулася до хлопців.
– Де саме? – спитав Дмитро.
– Та он, що ти не бачиш?
Дмитро став підніматися на повний зріст, а Таня несподівано штовхнула його у спину. Дмитро втратив рівновагу і шубовснув у море. Човен сильно захитався, але Вітя таки втримав рівновагу, спираючись веслами на воду. Він хотів щось зауважити, піднявся, простягнув руку Дмитру, щоб допомогти йому залізти в човен, але Таня зіштовхнула з човна і Вітю. І тепер уже обоє веслярів опинилися у воді. Тетянка, радіючи зі своєї бешкетної витівки, запально і весело сміючись, не давала хлопцям залізти назад у човен.
– Ох і Тетяна, – сказав Дмитро, і хлопцям нічого іншого не залишалося, як плисти до берега.
– Як дівчата без нас будуть у човні? – турбувався Вітя.
А Таня тим часом взяла одне весло, друге дала Свєті і дівчата почали самі веслувати.
Ніхто за цією веселою метушнею не звернув уваги, що ті маленькі хмаринки непомітно виросли у важку чорну хмару, яка зайняла вже півнеба і стрімко наближалася. А на обрії темні хмари повільно наповзали і нависли так низько, що, здавалося, вони ось-ось торкнуться води. Тільки тоді, коли сховалося сонце, Свєта і Таня помітили грізну зміну погоди. Вони стали швидко веслувати у напрямку до місточка. Але дівчата професійно робити цього не вміли. До того ж хвилювання, що їх охопило, призвело до відповідного наслідку. Рухи весел стали неузгодженими, гребки розрізнені, і від цього човен почав рухатися повільніше, часто рискаючи і збиваючись з прямого шляху.
Раптово з моря подув сильний поривчастий вітер, важку чорну хмару розрізала навпіл яскрава блискавка, і сильний рокіт грому сповістив про початок шторму. Море швидко здибилося високими хвилями, які стрімко помчали до берега. Свєта і Таня майже досягли місточка, коли крута хвиля повернула човен впоперек свого руху і перекинула, мов пір’їну. Хлопці в цей час стояли на місточку і були напоготові будь-якої миті упіймати причальну мотузку, яку б дівчата їм кинули.
– За мною! – тільки й крикнула Тетяна Світланці, випірнувши на поверхню.
– Та я ж не добре плаваю! – вигукнула Свєта. – Допоможи мені!
Але Таня, не озираючись, швидкими сильними гребками попливла до берега. Страх і нервове напруження додавали їй сили, а могутні хвилі підштовхували. Тільки біля самого берега сталося найгірше – хвилі, обрушивши свою міць на пісок, відкочувались назад і відносили за собою Таню. З блідим, застиглим від жаху обличчям, вона марно намагалася вибратись на мілину. Останні сили лишали її змучене від страшного напруження тіло.
– Допоможіть! – заволала Тетянка.
Дмитро рвучко кинувся у воду, наздогнав її, підхопив за талію, ще багато сильних гребків і, нарешті, відчувши колінами дно, неймовірним зусиллям витримавши відкат хвилі, поволік Таню далі. Знесилена Тетяна вже не могла допомагати Дмитрові боротися з хвилями. Наковтавшись води, вони ледве виповзли на сушу.
Свєта в цей час безпорадно борсалась у воді зовсім поряд з місточком, то підносячись на крутих спинах хвиль, то провалюючись у прірву між ними. На її обличчі застиг глибокий відчай і жах. Віктор, миттєво оцінивши обстановку, крикнув Свєті:
– Тримайся, зараз повернуся!
Він швидко побіг на берег, різко витяг з піску тичку, на якій тріпотіла порвана сильним вітром теніска, і кинувся на місточок. Але через місток уже перекочувались хвилі. Старі металеві палі хитались під могутнім напором хвиль, а разом з ними і мокрі слизькі дошки настилу. Віктор почав обережно, але якомога швидше просуватися вперед, утримуючи в руках тичку під сильним напором вітру. Десь на середині місточка раптом відчув тверду підтримку руки товариша, який кинувся допомагати, і вони пішли швидше. Аж ось з’явилася голівка Свєти, що піднеслася на наступній хвилі. Дівчина слабо інстинктивно робила якісь рухи руками і ще трималась на поверхні. Відчужений вираз її обличчя свідчив про покору долі і готовність до неминучої смерті. Хлопці почали розмахувати руками і кричати:
– Ми вже тут, ми тут! Хапайся за тичку!
Почувши крики своїх рятівників і відчувши дотик тички, мертвою хваткою потопаючої схопилася за неї. Друзі, балансуючи на слизьких і хитких дошках, помалу рушили до берега, тягнучи за собою Свєту, яка міцно трималася за тичку. Біля берега Віктор зіскочив у воду, підбіг до напівнепритомної Свєти, взяв її на руки і поніс далі від води. Свєта продовжувала зціпленими пальцями тримати тичку, а другий її кінець ніс Дмитро. Так вони і пішли утрьох по береговому піску. Тільки тоді, коли Свєта відчула тверду землю під ногами, зрозуміла, що врятована від такої близької та страшної загибелі, і істерично розридалася.
Тетяна, трохи отямившись, підійшла до Свєти, обійняла її за плечі, щоб заспокоїти. Але Свєта тільки якось дивно глянула на неї і мовчки відсторонилася. Весь епізод порятунку дівчат зайняв лічені хвилини, але чого це коштувало всім!
Шторм бушував, набирав силу. Через грозові розряди, гуркіт грому і свист вітру важко було почути один одного. Інколи блискавка, здавалось, над самою головою, зливалася зі звуком такої сили, неначе небо з могутнім різким тріском розколювалося або розривалося навпіл. Дівчата аж присідали, завмираючи від страху, і навіть хлопці здригалися. Вітер був такий сильний, що, здавалося, можна було лягати на його щільні потоки. Сталеві громади хвиль обрушувалися на берег, наче удари велетенського молота, а відкочуючися назад, гуркотіли прибережним камінням і тягли його за собою. Велику частину берега залило і причальний місточок опинився у воді. По морю уже легко гуляли гори хвиль, а шалений вітер, регочучи, зривав з їхніх гребенів піну і кидав далеко на сушу. По небу в демонічній круговерті, міняючись відтінками від темно-синього до чорного, клубочились і мчали низькі хмари.
Аж ось суцільною стіною полив дощ, і вже не можна було зрозуміти, де закінчується небо і починається море. Тільки часті блискавки на мить вихоплювали окремі деталі. Невдовзі не витримав і місток: мов від вибуху, дошки з тріском були зірвані і, як легенькі сірники, полетіли на берег.
– Ой, ховаймося мерщій! – скрикнула Світланка.
Ошелешені, оглушені, страшенно втомлені таким всепоглинаючим розгулом морської стихії, яка ледь не забрала їхні життя, хлопці і дівчата, підтримуючи один одного, через силу пішли до рибальських будиночків, що, незважаючи на свій древній вигляд, вистояли. Дядько Семен, бурмочучи лайки з приводу їхньої недбалості, закінчив:
– Куди ваші очі дивилися, адже з морем не жартують.
Та усередину впустив одразу. В будиночку було сухо, тепло і такі ж сутінки, як і за вікном. У димарі голосно завивав і свистів вітер. Море бушувало поруч. Часто шибку вікна і все в кімнаті заливало яскраве біле сяйво блискавок, і потужні удари грому примушували дівчат інстинктивно здригатися. Сторож дав їм купу рибальських бушлатів та іншого одягу, який назавжди просякнув запахом риби, але був сухий і теплий. Усе оточення навіювало відчуття спокою і захищеності. Уже ніхто напевне і не пам’ятає, куди впав: дівчата на якісь тапчани, а хлопці, мабуть, просто на підлогу і всі забулися тяжким сном.
Всю ніч шаленіла буря, море шуміло великими хвилями. І тільки на ранок стало затихати. Поступово запанувала спокійна погода. Зліва, трохи вдалині від пляжу, терся об прибережне каміння напівпритоплений пошарпаний штормом човен.
– Цього разу море зглянулося на вас і всі залишилися живими, але повірте моєму досвіду, далеко не завжди так буває. Як одесит, я точно знаю, – частіше всього море не відпускає своїх жертв, – сказав уранці дядько Семен.
– Завдяки нашим хлопцям-рятівникам, ми залишилися живими. Ми вже не будемо такими необачними, – несміло і тихо відповіла Свєта.
– І хлопців зіштовхувати з човна також, – додала Таня.
– Так, власний досвід – суворий вчитель, але запам’ятовується надовго, часто на все життя, – завершив розмову сторож Семен. І зробивши паузу, якось задумливо і зі скептичним виразом обличчя мовив, не звертаючись ні до кого:
– Хто ще з наступних новачків, які приїдуть до моря, також наївно вважатимуть себе сильнішими за морську стихію? І з ризиком для життя побажають з морем пожартувати, та ще й у сильний шторм?