Не існує двох однакових ранків. Це, звичайно, якщо пильно придивитися. Впевнений, що різницю мало хто помічає, але вона є. Здавалося б: прокинувся, розплющив очі, потягнувся. Вимкнув набридливий будильник, поніжився ще хвилинку в затишних обіймах теплої ковдри. І потужним зусиллям волі витяг тіло в похмуру ранкову прохолоду. І так кожен день.
Запевняю, вже на цьому етапі спостережливе око здатне помітити відмінності. Одного дня прокидаєшся на спині, другого — згорнувшись калачиком на правому боці. Одного ранку тебе будить сонячний промінчик, що дивом знайшов щілину в шторах, які надійно відгороджують зовнішній світ від вікна твоєї спальні. Іншим разом прокидаєшся від пташиного співу за вікном. А буває й таке, що виринаєш із потоку нічних марень від відчуття, що крім тебе в кімнаті є ще хтось... І цей таємничий “хтось” ніби пильно дивиться на тебе. Окремо можна багато розповісти про ранок закоханих, але на ця тема настільки масштабна, що матеріалу вистачить на окрему книгу.
А ще я впевнений, що величезну роль у тому, як ми сприймаємо ранок, відіграють наші сни. Як часто ви прокидаєтеся з німим стогоном від усвідомлення, що дивовижні пригоди, які ви щойно пережили — то лише сон? А чи часто відчували полегкість від того, що все позаду, що тваринний жах залишися в краплях поту на зім'ятій подушці?
Сьогодні мені снилося щось приємне. Калейдоскоп видінь, відчуттів, вражень. Але спогади завжди важко втримати у ледь пробудженій свідомості. Залишається лише приємний настрій і відчуття повної свободи від думки, що сьогодні вихідний! Зазвичай доводиться докласти чималих зусиль, щоб прийняти горизонтальне положення і зібратися на роботу. Але у вихідний день підсвідомість вирішує припинити вередувати і задоволено розплющує мої очі о сьомій ранку. Якщо різко підвестися, миттю скинувши із себе ковдру, і поспіхом умитися холодною водою, можна забезпечити собі бадьорий настрій на цілий день! На справді, це одна з багатьох таємниць щасливого життя.
Радісне сонячне проміння пліч-о-пліч зі свіжою ранковою прохолодою миттю заповнюють спальню, як тільки я відчиняю навстіж вікно. Сьогодні в мене важлива зустріч. Зустріч з Містом. Сьогодні я піду до його серця, і ми спробуємо налагодити відношення. Скільки часу тут живу, а ще жодного разу не сказав Йому про свої почуття, жодного разу не спробував потоваришувати. Все часу не було на такий, здавалося б, дріб'язок. Скажіть, хто в здоровому глузді стане розмовляти з Містом? А от я сьогодні спробую. Хто сказав, що міста не мають власної свідомості, власної душі?
Ледь не проґавив каву, в останню мить встиг зняти джезву з плитки. Горня густої, запашної рідини з гіркуватим присмаком наповнює тіло додатковим допінгом. Кожною клітиною відчуваю, як по артеріям розливається чорна субстанція замість крові. Не нафту слід називати чорним золотом, не нафту. До кави відчуваю особливу слабкість, можу пити її навіть на ніч. І чудово сплю! Навпаки, сни стають цікавіші, кольори в них набувають теплих осінніх відтінків, а в сновидному повітрі відчувається ледь відчутний кавовий аромат.
Вулиця привітала мене стрімким поривом прохолодного осіннього вітру. Рудий кіт Діоген виліз зі своєї діжки, в якій жив останні два роки (за що й отримав від мене своє ім'я), і ліг у мене на шляху. Його зелені очі зацікавлено втупилися в пакет у моїх руках. Товстого нахабу підгодовує весь під'їзд, проте це не заважає йому збирати данину з усіх, хто проходить повз його діжку. Зазвичай, він лягає прямо на шляху перехожого і мовчки дивиться йому в очі. Мовчки, але так жалісливо, що мало хто може просто обійти чи переступити його. Тож і діляться всім, що мають. А якщо нічого нема, Діоген залюбки проведе перехожого до сусіднього магазину. А потім сяде біля входу, і буде терпляче чекати, поки йому винесуть чимось поласувати. Жителі мого дому чудово знають усі хитрощі і забаганки кота. Тому завжди, коли кудись виходять, добровільно несуть йому щось зі свого столу. Я не виняток. Ось і цього разу пухнастик безпомилково вгадав у пакуночку сосиску для нього. Але він не поспішав. Навіть коли я поклав їжу йому в миску, він тільки уважно подивився на мене і тихенько уркнув, ніби дякуючи. Я знаю, що він візьметься за сосиску лише коли я піду геть. Смачного, вухастий! Я не змушую його довго чекати, і прямую до зупинки.
Сьогодні ніяких навушників. Часто приємно відгородитися від реальності, одягнувши навушники і увімкнувши улюблені треки. Особливо у громадському транспорті. Міський транспорт — це окремий осередок негативу. Де ще можна побачити стільки злості, стільки ненависті? Люди штовхаються в переповнених автобусах, тролейбусах, трамваях, маршрутних таксі, спітнілі тіла заповнюють смородом салон, не вщухають постійні війни між тими, кому душно, і тими, кому дує, в яких немає правих і винних. Колотнеча біля водія і на виходах може довести до сказу. А якщо комусь наступили на ногу, можна пізнати всю глибину внутрішнього світу обуреного пасажира. Картину доповнюють всюдисущі кишенькові злодії та маніяки. Серед цього пекла навушники — справжній порятунок. Але сьогодні я навмисне залишив їх удома. Сьогодні я буду слухати Місто.
Звичайно, не все так погано з транспортом. Завжди можна поглянути на все через призму іншого настрою. Коли у тебе був чудовий ранок, ти сповнений сил і готовий до пригод, все здається іншим. Не кваплячись, сідаю у старенький трамвай, на вільне місце в самому кінці вагона. “Обережно, двері зачиняються”. Коротко дзенькнувши, трамвай повільно рушає до наступної зупинки, похитуючись в такт стукоту коліс на стиках рейок. Я люблю трамваї. В них живий дух старого Міста. В них живе магія минулого століття. Це особливо помітно на стику дня і ночі, коли Місто запалює тисячі вогників у вікнах домівок. Існує легенда, що якщо повертатися трамваєм додому пізно ввечері дуже втомленим, то, зазирнувши у вікно, на якусь мить можна побачити Місто таким, яким воно було сто років тому. І це правда. Найкраще працює взимку, коли крізь хуртовину погляд раптово вихоплює кінні екіпажі і старовинні автомобілі.
Старе Місто — мій пункт призначення. Де може знаходитися серце Міста, де його душа? У найдревнішому куточку. Марно його шукати серед новобудов, серед спальних районів холодних багатоповерхівок і торговельних центрів. Я виходжу з вагону на Контрактовій площі, і вдихаю на повні груди. Ціль уже близько, і я наперед відчуваю задоволення від прогулянки і запланованої зустрічі. Впевнено крокую повз численні кіоски і вітрини магазинів. Поділ поступово втрачає свої чари. Рекламні проспекти затулили його зморшкувате обличчя, модні бутіки обліпили старовинні домівки. Важко впізнати Поділ. Важко, але можливо. Ще проглядає минуле століття крізь примарне різнобарв'я сьогодення, ще всміхається загадково сучасній молоді. І ті, кому вдається побачити цей усміх, закохуються в Поділ на все життя.
Затишне кафе на Андріївському узвозі гостинно відчиняє переді мною двері. Невеличка зупинка, свідоме відтягування моменту зустрічі з Містом, з його душею. Так маленький хлопчик може довго споглядати улюблене морозиво перед тим, як поласувати ним. Так само й я споглядаю Місто з тераси. Перед моїми очима снує натовп туристів, і майже всі кудись поспішають. Жага вражень не дає їм вільно дихати. Треба ж усе встигнути, все оглянути, обов'язково сфотографувати, щоб потім гоноровито показувати друзям, вихваляючись вдалою поїздкою. Метушня ззовні, метушня і в середині. Туристи... Хто ж так з Містом знайомиться? Поспіх у такій справі недопустимий. Моє Місто живе вже більше тисячі років, і хіба воно може відкрити себе у всій красі людині, що поспішає? Вирує, біснується потік людей перед моїм поглядом. Якби ж тільки стихла ця метушня! Впевнений, витерті до блиску тисячами ніг каміння бруківки могли б розказати стільки цікавих історій! Але в такому лементі не чутно їхнього шепоту, а вночі вони сплять. І ніякої можливості підгледіти ці сни не існує. Що сниться бруківці на Андріївському узвозі? Можливо, про це знають стіни навколишніх будинків, та вони здебільшого мовчазні, занурені у спогади. Я вдивляюся у темні провали вікон, і мені здається, що то очі будівель. І в очах тих причаївся сум.
Струшую з себе заціпеніння, допиваю каву і вирушаю далі. Змішуюсь з натовпом, і потік метушливих туристів сам виносить мене нагору. Ось і фінальна точка, серце Міста. Вершина Княжої гори. Саме тут у сиву давнину наївним немовлям народився Київ. Саме звідси він зростав, набирався досвіду, прощався з дитячими ілюзіями. Саме сюди тікав від незгод. Проте і тут йому не було спокою, і в цей глухий куточок його дитинства зазирала сувора дійсність. І він вистояв. Хоч і змінився до непізнаваності.
Пильно оглядаюся довкола, намагаючись відшукати душу Міста. Десь тут, безперечно, але де саме? Оселилася в Історичному музеї? Відпочиває, втомлена, на Пейзажній алеї? Чи блукає знедоленою примарою по фундаменту Десятинної церкви в полоні ностальгічних спогадів? Погляд зупиняється на старезній розлогій липі. Так! Звісно! Все моє “я” голосно кричить до мене, що душа Міста оселилася у цій чотирьохсотрічній липі! Підхожу притул до огорожі, що охоплює стовбур, і довго розглядаю її. Від дерева віє силою і свіжістю. Це я тільки тепер помітив, раніше проходив повз неї, не звертаючи особливої уваги.
Вітаю тебе, моє Місто. Нарешті зважився заговорити до тебе прямо. Добре, що поруч нема людей, а то подумали б казна що. Хоча це не важливо. А важливо те, що я хочу бути тобі другом. Масова свідомість намагалася мене переконати, що у світі безліч місць, де можна бути щасливим. Що ти не є таким місцем. Що десь далеко буде краще. Але я переконався, що добре там, де нас нема. А щасливим можна бути будь-де, і ти не винен, що у багатьох не вийшло. Я щасливий з тобою. Будь і ти моїм другом...
Довго стояв, втупивши погляд в пожовкле листя липи. Чи почув мене Київ? Так. Він все чує і все бачить. В глибокій задумі повернувся і пішов, не прощаючись. Ми ж тепер завжди разом. Незчувся, як видряпався на Щекавицю, Замкову гору. Знайшов затишну, віддалену від людей місцину, і вмостився під деревом, насолоджуючись величавою панорамою Міста. Споглядання краси привносить спокій, дарує відчуття затишку в душі. Тому щасливі люди не поспішаюсь. Вони споглядають красу навколо. Так і заснув, під деревом. Задоволений зустріччю і щасливий. А снився мені старезний сивовусий чолов'яга на ім'я Київ. Його очі всміхалися.