«Людина безсмертна і смерть її – це не кі-нець, а закономірне, біологічне вдосконалення через перехід від однієї до іншої форми буття, від земно-го до вічного життя – або у світлі, або у темряві. Від самої людини, способу її земного життя, її по-ведінки і віри залежить це місце. Щоб у вічності вам не було соромно і тяжко, боріться за безсме-ртя у світлі: й не на словах, а на ділах живіть з Богом, мирно, праведно за Заповідями Його, про-тивтеся злу, неправді та всякому гріху. І завжди пам’ятайте про смерть, бо ще латиняни казали: «Memento mori!» (Пам’ятайте про смерть!), і то-ді менше згрішите, відкинете гординю, будете щирішими, добрішими, щедрішими і поліпшите свою участь у вічності. Той, хто усвідомить і реа-лізує це, полегшить свою смерть і потойбічне життя».Василь Мельник.
ВСТУП
Немає жодної людини на землі, яка б колись не замислювалася про смерть. Життя і смерть завжди поруч. Смерть настільки повсякденна, близька й далека одночасно. Кожен день помирають люди – і старі, і малі, багаті й бідні, здорові й хворі, молоді й старі, сильні й слабкі, повсякчасно гинуть живі істоти. Нато-мість з’являються на світ нові – молоді, сильні. Навіть у окремо взятому органі-змі клітини і біологічні рідини постійно змінюються: щодня тисячами відмира-ють клітини і народжуються нові, через метаболізм змінюються біологічні рі-дини – все природним чином замінюється на нове, здорове. Народжуються, жи-вуть і вмирають зірки, туманності, планети, комети й інші космічні тіла, але ні-хто й ніщо не зникає. Все вступає у всесвітній кругообіг.
Смерть – це щось загадкове, невимовне, незбагненне, ніби безодня, що зненацька розгортається у будь-яку секунду життя, це й трагедія, що осягає ко-жну родину, куди вона заглядає, це й щось потойбічне, що не вкладається в наш реальний світ. Смерть – це остання подія в житті людини у цьому світі. Помер-ти – означає припинити свої відчуття, залишити цю реальність і все, що нас оточує, та піти в невідоме.
Про смерть написано неймовірно багато, зняті документальні фільми, під-готовлені радіо- й телепередачі, але ніхто не може відповісти вірогідно, що ж таке смерть? Напевно, це і є її головна таємниця, яка не піддається досліджен-ню, її неможливо зрозуміти, але смерть – це те, що кожен рано чи пізно для се-бе відкриє. Нині ми не можемо проникнути за грань смерті, ми можемо лише припускати, що ж там за цією гранню, але ми не знаємо, що нас там чекає: одні кажуть: «інше життя», інші вважають, що «смерть – це якийсь вічний сон», а дехто думає, що там нічого нема і померла людина йде в небуття.
Смерть, по суті, – це остання критична подія в житті людини, яка має ва-гому значимість і неабияке значення як для самого вмираючого, так і для його рідних і близьких. Вмерти – значить припинити відчувати, покинути улюбле-них людей, залишити незакінчені справи й піти в невідоме. Вмирання – це про-цес, у якому все живе перебуває, по суті, з першого дня народження. Мало того, що кожний день, кожна хвилина наближають нас до логічного завершення жит-тєвого шляху, до смерті, адже смерть може наступити у будь-яку мить, без будь-яких причин; і ніхто не знає хто, коли помре, хіба-що самовбивця і той може чудом врятуватися.
Безпосередньо перед смертю існує невиліковне захворювання, усвідомлю-ючи його і все більше наближаючись до смерті, і є процес вмирання, а далі смерть. Вмирання – це ще не агонія, а далеко до неї, коли людина усвідомлює безнадійність своєї хвороби. Вмирання – це індивідуальний особистий процес переходу від життя до смерті хворого зі своїми тілесними, фізіологічними, чут-тєвими, психоемоційними ознаками патологічних станів, які ведуть до смерті.
І вмирання, і смерть як психологічна проблема дуже мало вивчені. Ще бі-льшою загадкою є те, що відчуває людина, яка стоїть на краю життя і смерті, яка вступила у процес вмирання. Чи ці відчуття типові, чи індивідуальні? Чи залежать вони від причини, що веде до смерті, чи при всіх захворюваннях од-накові? Все це ми плануємо розповісти у цьому посібнику.
На жаль, лікарі й медичні сестри не достатньо володіють мистецтвом на-дання допомоги вмираючим. Досі медики намагаються виписати вмираючого хворого із стаціонару, хоспісів не вистачає, себто хибно зберігається ігноруван-ня вмираючих хворих, для них медична допомога залишається недоступною, весь передсмертний період аж до смерті лягає на плечі родичів і близьких. Ось чому ми вважаємо, що цей посібник буде доцільним для фахівців різних спеці-альностей і широкого кола громадськості.
ЕВОЛЮЦІЯ ВІДНОШЕННЯ ЛЮДЕЙ ДО СМЕРТІ
Відношення людей до смерті протягом історичного процесу змінювалося. Звісно, що смерть і відношення до неї суттєво впливають на життя кожної лю-дини, на її світогляд. З іншого боку, світогляд людини впливає й на відношення її до смерті. Про це докладно писав французький історик і демограф Ph. Aries (1977), досліджуючи відношення до смерті європейців протягом величезного історичного періоду. Виявляється, що відношення до смерті міняється від одні-єї історичної епохи до іншої, еволюціонує, і в цілому, з нашим доповненням, можна виділити шість основних етапів розвитку відносин людини до смерті.
1-й етап тривав з незапам’ятних давніх часів до християнської ери, коли було «примітивне, дике відношенням людей до смерті». Люди вірили, що сві-том управляють безліч богів і божків, один з яких керує мертвими, а мертві жи-вуть у підземному або підводному царстві. Їх життя схоже на життя в земному світі, тому під час похоронних ритуалів у могилу до небіжчика клали зброю, їжу й прикраси. Деякі течії серед древніх вважали, що після смерті покійний втілюється в дерева, рослини, тварин, птахів і комах. Інші вірували, що душа, яка нібито вивільнилися з тіла покійного, втілюється знову в людське тіло, а душі людей, які погано вели себе на землі, звіріють, тобто набувають тіло звіра.
2-й етап тривав від початку раннього християнства до XI століття. Відно-шення людей до смерті вважають як «нормальне», або як «приручена смерть». Всі люди знали, що коли-небудь умруть, вони розуміли, що смерть – це повсяк-денне, неминуче явище і не слід її боятися. Вони гадали, що померлі («покій-ні») заснули, тобто сплять «до кінця часів». Про те, що померлий спить і нині вважають протестанти, ґрунтуючись на євангельській притчі воскресіння дочки Іаїра, коли Ісус, прийшовши в дім Іаїра, де всі плакали і ридали над бездихан-ною, сказав: «не плачте, вона не вмерла, але спить» (Лк. 8:52). На цьому етапі смерть не сприймалася як драма або трагедія і відхід людини з життя не сприй-мався як повний розрив. Цвинтарі розташовувалися на території міста або села біля святих місць, біля церкви. Цвинтарі були місцем громадського життя, там постійно збирався народ, здійснювалася торгівля, обмін новинами, тобто на мі-сцях поховань співіснували життя і смерть.
3-й етап тривав з XII до XVII століття і був пов’язаний і вченням церкви про індивідуальний Суд Божий після смерті, а в кінці віків – Страшний суд. Цей етап еволюції відносин людей до смерті називають як «смерть своя». Тут більше значення надається похоронним обрядам, поступово створюються нові цвинтарі, які розташовані поза поселеннями, за територію живих. Колишня близькість живих і мертвих, що були на попередньому етапі, стає нестерпною. В ці часи з’явився заповіт. Разом з тим, смерть знаходить активне відображення в мистецтві.
4-й етап співпав із зростанням освіченості народів, а смерть названа як «смерть далека й близька». Людство уявляє смерть як щось дике, неприборка-не. Церква продовжує розвивати ідеї Страшного суду. Людина протягом всього життя повинна піклуватися про своє посмертне існування, щоб урятувати свою душу через покаяння й оплакування своїх гріхів.
5-й етап еволюції в переживанні смерті називають «твоя смерть». Смерть іншої людини переживають важче, тяжчою втратою, аніж близькість власної смерті. У суспільстві панує комплекс трагічних емоцій у зв’язку з відходом з життя коханої людини. Смерть чекають як моменту возз’єднання з улюбленою істотою, яка раніше пішла з життя. Феномен смерті естетизується.
6-й етап – це етап XX століття, характеризується як «смерть перевернена». У людей з’являється страх вже перед згадуванням смерті. Ця тема для багатьох стає неохочою. Суспільство поводиться так, начебто взагалі ніхто не вмирає. Похорони проходять простіше й коротше, кремація стала нормою. Скорочу-ються строки ритуалів, пов’язаних зі смертю. Трупам покійних намагаються додати вигляд, схожий на живих.
І так, протягом віків відношення до смерті мінялося залежно від зміни ін-дивідуальної самосвідомості людини і людства, залежно від змін захисних ме-ханізмів людини проти неконтрольованих сил природи, у зв’язку із утверджен-ням віри в загробне життя та його зв’язком між злом і гріхом, стражданням і смертю, що описані в Біблії.
ПОНЯТТЯ СМЕРТІ У РІЗНИХ РЕЛІГІЯХ, ТЕЧІЯХ І ФІЛОСОФІЯХ
Розглядаючи найбільші релігії світу, помічаємо, що на відміну від атеїстів і деяких філософів, всі вони вважають, що смерть це не кінець і не перехід у не-буття, а це народження нової форми життя – життя розумного (vitae sapiens).
Християнство. Першою смертю людини на землі стала загибель сина Адама Авеля, якого убив рідний брат Каїн (Бут. 4:8). Бог створив людину без-смертною і нетлінною. І такі були перші люди Адам і Єва (Прем. 2:23), яким Бог дав заповідь: не вкушати плодів з «дерева пізнання добра і зла», бо, коли з’їдять «смертю помруть» (Бут. 2:16-17). Однак, згрішивши, Бог сказав Адамо-ві: «у поті лиця твого будеш їсти хліб, доки не повернешся в землю, з якої ти взятий, бо порох ти і до пороху повернешся» (Бут. 3:17-19). І така кара спітка-тиме весь рід людський. Ось яким чином з’явилася на землі смерть – через грі-хопадіння перших людей смерть увійшла у світ на все людство. Це сказано у Посланні святого апостола Павла до римлян: «Тому, як через одного чоловіка гріх увійшов у свiт, i з гріхом – смерть, так i смерть перейшла на всіх людей, бо в ньому всi згрішили» (Рим. 5:12). З цього часу гріх став причиною усіх хвороб і смерті людини.
У біблійних книгах смерть визначається як «тиша», «сон», «мовчання», «країна забуття», «порох», «безодня». Архімандрит Никифор (1891) пише, що смерть буває тілесна й духовна. Тілесна смерть полягає в тому, що тіло втрачає душу, а духовна в тому, що душа втрачає благодать Божу, тобто людина втра-чає зв’язок з Богом.
Архімандрит Кіпріян у своїй праці «О молитве за усопших» писав: «Крім мучень і влади пекла, ще щось бентежить нас у смерті: це нез’ясованість того нашого життя. З моменту тілесної смерті для душі перериву не буде: душа, як жила до останньої хвилини земного життя, так і буде продовжувати жити до Страшного Суду... У християнстві немає смерті, тому що смерть лише вузька межа між життям тут і смертю в майбутньому віку, смерть – це лише тимчасове розлучення душі й тіла. Нема смерті ні для кого, тому що Христос воскрес для всіх. Там вічність, вічний спокій і вічна пам’ять у Бога й у Бозі.
Ідея безсмертя душі вперше була сформована на Нікейському соборі у 325 році, коли при утвердженні символу віри в нього був включений догмат про життя вічне («Очікую воскресіння мертвих; і життя майбутнього віку»). Без-смертя особистості як цілісної істоти (тіло, душа, дух) мислимо тільки через воскресіння. Шлях до нього відкритий всім нам спокутною жертвою Ісуса Хри-ста через Його смерть і воскресіння. І після смерті ця особистість зустрічається віч-на-віч з Богом, Який теж є Особистістю.
Після смерті ми не перестаємо існувати, а продовжуватимемо жити – жити у раю або у пеклі. Після смерті є не тільки життя, але й вічне життя. Для тих, що в раю життя настільки славне, настільки благоприємне, що «не бачило око‚ і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його» (1 Кор. 2:9). Воскресіння є наріжним каменем християнської віри – завдяки Христу, воскреслому з мертвих, ми можемо вірити, що також всі ми воскреснемо і надалі житимемо вічно як і Безпочатковий, Вічний Бог у Святій Тройці.
Отже, фізична смерть ввійшла в світ через Адама, з яким ми всі пов’язані. Але всі, хто прилучився до Божої сім’ї через віру в Ісуса Христа, отримають нове життя (1 Кор. 15:20-22). Так само, як Бог воскресив Ісусове тіло, так і наші тіла будуть оживлені під час повернення Ісуса (1 Кор. 6:14). Хоча ми всі свого часу воскреснемо, але не всі попадуть на Небеса. Кожній людині слід у цьому житті зробити вибір, від якого залежить, де він або вона проведе вічність. Біблія каже, що нам належить померти лише раз, а після цього настане суд Божий (Євр. 9:27). Ті, хто досягнув праведності, отримають вічне життя на Небесах, а невірні будуть відправлені на вічне покарання в пекло, про що свідчать слова євангеліста Матфея: «І підуть ці на вічні муки, а праведники в життя вічне» (Мф. 25:46).
Іслам стверджує, що смерть тіла – це ще не кінець людського існування. Смерть переводить душу й тіло в інші іпостасі. Між смертю й Судним днем, коли Аллах буде судити і остаточно вирішувати долі всіх людей, існує проміж-ний стан «барзах», що перекладається як «перепона, перешкода» (Коран, 23:100/102). У цьому проміжку тіла померлих усе ще щось відчувають, хоча й перебувають у могилах. Відразу після смерті над людьми відбувається малий суд і так зване «могильне покарання» – «азаб ал-кабр». «Могила» – це аналог «католицького чистилища», де визначається попереднє покарання або нагорода. Якщо померлому призначена нагорода, то «могила» стає лугом райського саду, якщо покарання – то ямою пекла. Похованого в могилі допитують два ангели – Мункар і Накир, які, виконуючи волю Аллаха, залишають тіла праведних насо-лоджуватися спокоєм до Дня воскресіння, грішників карають болісним тиском, а іновірців – б’ють по обличчі, спинах: «Вкусіть покарання пожежі!» (Коран, 8:50/52).
В Останній день усе буде знищено, а померлі воскреснуть і стануть перед Аллахом для остаточного суду. Всесвіт в день Справедливого суду буде зруй-нований і натомість буде створений зовсім новий світ, в якому восторжествує принцип зверхності законів моралі й розуму над фізичними закономірностями. У новому світі житимуть тільки морально чисті люди, на відміну від цього реа-льного світу.
Іудаїзм визнає вічне життя і стверджує, що життя після смерті відрізняєть-ся від життя в цьому світі. «У світі майбутньому немає ні їжі, ні питва, ні роз-множення, ні торгівлі, ні заздрості, ні ворожнечі, ні змагання, але праведники сидять із вінцями на головах і насолоджуються сяйвом Божества" (Талмуд, Брахот 17а).
Від часу виникнення Тори до часу появи перших книг Талмуда іудеї дума-ли, що душі всіх людей – і праведників, і грішників – ідуть у одну й ту саму за-гробну країну – «шеол» (у перекладі – «невідомий»). Шеол – це місце, де не бу-ло ні блаженства, ні мук. Перебуваючи в шеолі, душі всіх померлих людей очі-кували приходу месії й вирішення своєї долі. А після приходу месії праведників очікувала нагорода у вигляді щасливого життя на оновленій землі, а грішників – пекло.
З часу появи Талмуда й до другої половини ХХ століття іудеї вважали, що для одержання нагороди не треба чекати месію: душі праведників негайно після розставання з тілом Богом направляє у небесний рай («ган еден»), а грішників – у місце мук – в пекло, яке називали і «шеол», і «геєна».
Сучасні іудейські богослови вважають, що небесну нагороду у раю можуть одержати не тільки євреї-іудеї, як вважалося раніше, але й люди інших націона-льностей та релігій, які вели моральний спосіб життя.
Буддизм визнає тільки один вид «чудового безсмертя» – нірвана, як вті-лення трансцендентного Зверхбуття, Абсолютного Початку. Він розвиває вчен-ня брахманізму про переселення душ: після смерті будь-яка жива істота знову відроджується (перевтілюється) у вигляді нової живої істоти (людини, тварини, божества, духу й т. д. ) для свого вдосконалення. Душа після смерті потрапляє в одне із шести царств: 1) адах, 2) царство парфумів, 3) тваринного світу, 4) світу людей, 5) небеса богів і 6) напівбогів. Залежно від того у якому із шести царств душа переродиться, таке буде її життя на землі. Наприклад, з 1-го царства на-роджуються жорстокі, гнівливі люди, з 2-го – життя буде пекельне, жагуче, пристрасне, з 3-го – народиться твариною чи комахою й т.д.
Останнім часом буддисти вважають, що усяке перевтілення – це погано (нещастя і зло), тому метою буддиста має бути повне припинення перероджень і досягнення нірвани у теперішньому житті. Для людей, які не живуть благоче-стиво, досягти нірвани у цьому переродженні неможливо. Їм треба знову й зно-ву перевтілюватися, але таким способом людина може вийти з «круговороту буття» і припинити ланцюг своїх перероджень, тобто здобути вічну смерть.
Атеїзм (безбожництво, безвір’я) характеризується відсутністю віри в існу-вання будь-яких богів, духів, інших «потойбічних» істот тощо. Для атеїстів зе-мне життя – це все, а смерть – це трагедія, кінець, розкладання тіла і відсутність всякого позаземного життя, розумного і навіть елементарного життя. Це, по су-ті, робить життя безглуздим, бо відсутній всякий сенс життя.
Філософи по-різному інтерпретують смерть людини, але всі вони сходять-ся на тому, що в кожної людини є своє «почуття вмирання». Давньоримський політик, філософ Марк Туллій Ціцерон вважав, смерть ми повинні обміркувати в молодості, щоб могли спокійно відноситися до неї, «без такого міркування спокійний душею не може бути ніхто; адже вмерти нам. Як відомо, смерть мо-же бути навіть сьогодні».
Серед філософів ХХ століття панувала шопенгауерсько-ніцшенська ідея переваги смерті над життям. Тоді як Серен К’єркегор, навпаки, надає перевагу земного людського буття над смертю і життя в його філософії – це «стрибок через абсурд в абсолютну віру», а передсмертні переживання – це «мікро-смерть» «его, Я». Мартін Хайдегер розглядає людське існування як «буття до смерті». Жан-Поль Сартр вважає, що «якщо ми повинні вмерти, то наше життя не має смислу». Е. Левінас вважає, що смерть не є абсолютне ніщо, а це об-ласть, звідки ніхто не повернувся, і яка залишається таємницею.
Німецький філософ ХІХ століття Георг Вільгельм Фрідріх Гегель у своїй праці «Феноменологія духу» пише: «Людина проявляє себе як істота, яка зав-жди усвідомлює свою смертність, найчастіше приймає смерть добровільно й усвідомлено. Людина вперше проявляє себе в природному Світі; тільки упоко-рюючись із думкою про смерть й розкриваючи її у своєму дискусі. Людина приходить в остаточному підсумку до абсолютного знання або до Мудрості, завершуючи в такий спосіб Історію».
Філософ Семен Франк пише: «Смерть у її явно видимому значенні є самий виразний показник внутрішнього надламу буття, його недосконалості й тому його трагізму; але одночасно смерть за своєю внутрішньою сутністю є приго-ломшливе таїнство переходу зі сфери дисгармонії, зі сфери тривог і томління земного життя в сферу вічного життя».
Наука, що займається вивченням людської смерті називається «танатоло-гія». Вона вважає, що смерть – це припинення життєдіяльності організму через припинення дихання і кровообігу. Більшості клітинам багатоклітинних органі-змів притаманний апоптоз (запрограмована смерть). Одноклітинні організми припиняють життя двома способами: або гинуть, або діляться на дві клітини.
Настанню смерті передують термінальні стани – передагональний стан, те-рмінальна пауза, агонія та клінічна смерть. Якщо реанімаційні заходи не прово-дилися або виявилися безуспішними під час клінічної смерті, настає біологічна смерть – це необоротне припинення фізіологічних процесів в клітинах і ткани-нах (клітинна смерть, коли припиняється ріст волосся, нігтів, наступають не-зворотні зміни в тканинах).
Відомий лікар Р. Моуді (1976) у роботі «Життя після смерті», проаналізу-вавши розповіді 150 осіб, які перенесли клінічну смерть, показав, що багатьом з них здавалося, що вони перебували «поза власним тілом», спостерігали з боку за тим, що робили лікарі з їхніми тілами. Деякі пацієнти говорили про довгий тунель або коридор, у який їх засмоктувала невідома сила. Пройшовши цей ко-ридор, вони опинялися в чудесній екзотичній місцевості. Багато хто зустрічали померлих раніше друзів і родичів. Часто хворі шкодували про те, що лікарі на-сильно повернули їх зі стану пережитого в тунелі блаженства до реальності з її стражданням і хворобою.
ТРИВОГИ І ФОБІЇ ЛЮДИНИ
Стан тривожності – це звичайна, нормальна реакція на нову або стресову ситуацію. Її зазнає кожна людина у своєму житті. Наприклад, деякі люди нер-вують і відчувають тривогу при співбесіді перед працевлаштуванням, при пуб-лічних виступах або просто при розмові зі значимими для них людьми.
Дуже часто при виникненні захворювання в людини відмічається почуття тривоги і невизначеної небезпеки. Інколи при виникненні хвороби тривога зву-жується до фізичного і психічного «я» людини. При такому психологічному дискомфорті з’являється якась своєрідна тривога, яка приводить до інших емо-ційних станів, найчастіше до страху. Нині відомо більше 300 концепцій розвит-ку страху у хворих на різну патологію. Отже, найчастіше тривога еволюціонує у страх.
Хворий стривожений, що він не зможе працювати, втратить матеріальний добробут, а потім стане тягарем для своєї родини. Існує категорія людей, у яких рівень тривоги і страху при хворобі особливо високий – це категорія незамож-них громадян, людей літнього віку, людей, що мають певний соціальний статус, наприклад, єдина працююча людина у великій родині, у якій від його стану здоров’я залежить все благополуччя родини.
Стану тривожності притаманні: нервовість, напруга, відчуття паніки, страх, пітні, холодні долоні, розлад шлунково-кишкового тракту, відчуття сти-снення в животі, тремтіння й тремор, утруднення дихання, прискорений пульс, відчуття жару; може бути гіпервентиляція. Стан тривоги може бути дуже силь-ним і порушувати нормальне функціонування організму. Тривога виникає з пе-ршими провісниками захворювання, причому, чим невизначеніші ознаки захво-рювання, тим скоріше виникає тривога. Оскільки існування тривоги тривалий час небезпечне для організму, бо вона трансформується у страх, депресію та інші психічні розлади.
Найчастішою трансформацією тривоги є страх. При страху почуття неви-значеної небезпеки звужується до почуття конкретної небезпеки, завжди пере-оцінюється значення хвороби, а наслідки її розглядаються як найтяжчий: це смерть, група інвалідності, повна втрата здоров’я. Ці три види страху найчасті-ші, особливо при виникненні болючого синдрому.
Поширення різних страхів у популяції та серед хворих віддзеркалює стан поширення захворювань серед популяції, частоту реальних причин смертності. Серед них: 1) канцерофобія – страх смерті від раку; 2) кардіофобія – страх сер-цевого захворювання й смерті від хвороби серця; ці страхи можуть мати нав’язливий або надцінний характер; 3) танатофобія – страх смерті від будь-яких причин, за будь-яких умов; 4) нозофобія – нав’язливий страх занедужати невиліковним захворюванням.
Однак, серед людей, в т.ч. й хворих, зустрічаються найрізноманітніші види фобій. Їх більше тисячі, узагальнено їх можна згрупувати так:
1) страхи, пов’язані зі здоров’ям, наприклад: акнефобія – страх шкірних вугрів; альгофобія – страх болю; аміхофобія – страх ушкодити шкіру; ангіно-фобія – страх стенокардійних приступів; атаксіофобія – страх порушення коор-динації рухів; бацилофобія, бактеріофобія – страх патогенних мікроорганізмів; венерофобія – страх заразитися венеричними захворюваннями; вертигофобія – страх запаморочення; гематофобія – страх виду крові; гермафобія – страх зара-ження або інфекції; гідрозофобія – страх спітніти й простудитися; дентофобія – страх зубних лікарів; дерматопатофобія – страх занедужати шкірною хворобою; дінофобія – страх запаморочення; копофобія – фобія перевтоми; лепрофобія – страх заразитися проказою; лісофобія – нав’язливий страх збожеволіти; малев-зіофобия – страх перед пологами; маніофобія – острах занедужати психічним розладом; менофобія – страх болісних менструацій; морфінофобія – страх стати морфіністом; одонтофобія – страх стоматологічного лікування; паразитофобія – страх глистів, бліх, клопів і ін. паразитів; патройофобія – страх спадкових за-хворювань; психофобія – страх психічних захворювань і душевнохворих; рек-тофобія – страх закрепів дефекації; сифілофобія – нав’язливий страх занедужа-ти сифілісом; снідофобія – нав’язливий страх занедужати на СНІД; скабіофобія – страх корости; токсикофобія – страх отруїтися; фармакофобія – страх прийо-му лікарських препаратів; фебрифобія – страх лихоманки; емихофобія – страх подряпин; епістаксофобія – страх носової кровотечі.
2) страхи тварин або комах, зокрема: арахнофобія – страх павуків; кінофо-бія – страх собак; офідофобія – страх змій та ін.;
3) страхи природних і надприродних сил та явищ, наприклад: аквафобія, гідрофобія – страх води, плавання; акрофобія – страх висоти; апейрофобія – страх перед нескінченністю; астрапофобія – страх грози, грому й блискавки; ніктофобія – страх ночі, темряви, болісне очікування безсоння; пірофобія – страх вогню, пожежі та ін.;
4) страхи ситуацій, зокрема: аутофобія, монофобія – страх самітності, за-лишатися одному; афенфосмофобія – страх чужих доторкань; вомітофобія – страх блювоти в невідповідному місці; гемофобія – страх виду крові, тобто, ко-ли людина бачить кров, вона може або зомліти або почати кричати; гіпенгіофо-бія – страх відповідальності; клаустрофобія – страх закритого простору; демо-фобія – страх юрби, великого скупчення людей; ізолофобія – страх самітності в житті; іремофобія – страх тиші; клептофобія – страх злодіїв, часто в літньому віці, поєднується з настирливими ідеями обкрадання; пеладофобія – страх об-лисіння; пеніафобія – страх стати жебраком; петтофобія – страх неутримання кишкових газів у присутності сторонніх; трипанофобія – страх перед уколами; та ін.;
5) страхи предметів, наприклад: айхмофобія, белонефобія – страх гострих, колючих предметів; винофобія – страх уживання алкоголю; комп’ютерофобія – страх комп’ютера; хоплофобія – страх ножів; та ін.;
6) страхи дій і станів, зокрема: агірофобія – страх перейти жваву вулицю; амаксофобія – страх їздити на транспорті; аерофобія – страх польотів на літаль-них апаратах (авіафобія); гефірофобія – страх проходити по мосту; глоссофобія – страх виступати перед публікою; латерофобія – страх лежати на лівому боці (при кардіофобії); пейрафобія – страх перед публічним виступом; фагофобія – страх подавитися їжею; т. ін;
7) інші ізольовані фобії, наприклад: акустикофобія – страх голосних звуків; аматофобія – страх пилу; нумерофобія – фобія певного числа, наприклад 13, 666; виккафобія – страх чаклунів і чаклунок; мізофобія – страх забруднення, страх бруду; мікрофобія – страх перед мікробами; некрофобія – страх трупів, похорону, похоронних приналежностей; хронофобія – страх часу (форма тюре-много неврозу); ятрофобія – нав’язливий, що виходить за звичайні рамки, страх перед лікарями; та ін.
Це далеко не повний перелік страхів. Проте, він дозволяє скласти уявлення про те, наскільки широко поширені фобійні розлади в наш час.
Найпоширенішими клінічними симптомами страхів є: посилене або при-скорене серцебиття; пітливість; тремор або тремтіння; сухість у роті; утруднен-ня дихання; почуття ядухи; біль або дискомфорт у грудях; нудота або неприєм-ні відчуття в животі; почуття запаморочення, нестійкості або непритомності; дереалізація (відчуття, що предмети нереальні) або деперсоналізація (відчуття нереальності щодо власного «Я»); страх втрати контролю, божевілля; страх умерти; припливи жару або озноби; оніміння або відчуття поколювання у пев-них частинах тіла. Найчастіше зустрічаються перші 3 – 4 симптоми, яких доста-тньо для діагностування страху (фобії).
У декого може бути страх лікарні через їх малокомфортабельність, погану репутацію, незадовільні санітарно-гігієнічні умови. Страх лікарні часто пов’язаний зі страхом стаціонарного лікування через різкий відрив від звичного укладу життя, від соціальної й емоційної підтримки родини, боязнь нової не-знайомої обстановки й т.д. Можливий страх перед медициною взагалі, перед будь-яким медичним обстеженням як можливим джерелом небезпеки. Напри-клад, страх перед рентгенологічним дослідженням, при якому хворий боїться одержати високу дозу радіації, бо, як йому здається, це може зашкодити його здоров’ю. Тому бажано, щоб лікар завжди давав пояснення перед обстеженням: для чого проводиться обстеження, для чого приймаються ліки, які можливі по-бічні ефекти і т.д. Засоби масової інформації часто долучаються до формування негативних сторін медицини, а це одна з причин страху і ходіння хворих до ек-страсенсів, знахарів, чарівників, які можуть завдати шкоду хворому аж до його смерті.
ПСИХОСОМАТИЧНІ РОЗЛАДИ У ХВОРИХ
Психосоматичні розлади – це поєднання різних хворобливих станів при рі-зній соматичні патології, які проявляються щонайменше такою тріадою: 1) за-гостренням чи рецидивом і/або прогресуванням, і/або ускладненнями конкрет-ної соматичної патології; 2) різними симптомокомплексами, зумовленими вза-ємодією соматичних, невротичних і психоневротичних факторів; 3) соматизо-ваними психічними порушеннями. До них інколи відносять функціональні за-хворювання різних органів, які в минулому називали різними органними невро-зами, наприклад, кардіоневроз, невроз сечового міхура т. ін. Іншими словами, післяопераційний період, соматичну патологію та її неефективне лікування не-рідко супроводжують порушення психічної та соматичної сфер, неврозоподібні, невротичні симптоми, порушення психіки та їх поєднання.
Частота психосоматичних розладів у загально медичній практиці, за дани-ми різних авторів, коливається від 31,0 до 75,0 %, а серед популяції населення вона складає от 11,0 до 52,0 % (R. Keller, 1990; Ю. А. Александров, 1993; В. Я. Гиндикин, 1997; М. Гельдер із співавт., 1997; А. Б. Смулевич, 2000; В. В. Мари-лов із співавт., 2000; Б. В. Михайлов із співавт., 2001; А. Ю. Березанцев, 2001; С. И. Табачников, С. В. Титиевский, 2002; П. Т. Петрюк, И. А. Якущенко, 2003).
Причинами психосоматичних розладів є: різні психотравмуючі фактори (службового, сімейного, інтимного характеру та ін.), пов’язані з розвитком за-хворювання, незадовільні умови життя на тлі певних психоемоційних і харак-терологічних особливостей пацієнта, його спадковості, мікро- та макросоціаль-ного середовища, особливості основного соматичного захворювання тощо. До них схильні особистості сенситивні, тривожно недовірливі, емоційно лабільні, демонстративні, субдепресивні, ригідні.
Діагностика психосоматичних розладів ґрунтується на таких основних критеріях: психотравмуюча ситуація; психологічні особливості особистості; наявність психічного конфлікту; клінічні прояви захворювання.
У патогенезі невротичних симптомів найбільше значення відіграють по-рушення норадреналінергічних систем мозку і нейротрансмітерна дисфункція серотоніну, норадреналіну і гама-аміномасляної кислоти (ГАМК), а також ано-малія ГАМК-бензодіазепінових рецепторів або недостатність їх ендогенних лі-гандів що спричиняють тривожність. Такі метаболіти серотоніну, як нейрокіну-реніни (L-кінуренін, 3-оксикінуренін, хінолінова кислота, нікотинамід та ін.) сприяють розвитку стресу, тривоги, депресії, невротичних, психологічних і нейродегенеративних порушень.
Психосоматичний стан включає симптоматику основної органної соматич-ної патології, яка посилюється розладами соматопсихічної сфери і приводить, наприклад, до нападів стенокардії, гострого інфаркту міокарда, гіпертонічного кризу, важкого перебігу бронхіальної астми, астматичного статусу, загострення виразкової хвороби шлунка та дванадцятипалої кишки та ін. Всі вони перебіга-ють з тривогою, страхом за життя, конверсійними проявами, тобто проявляють-ся переходом психічного в фізичний (соматичний) симптомокомплекс, або на-впаки.
Основна симптоматика має вигляд тривоги, неврозів, психічних порушень з переважанням вегетативних проявів. Ці неврози свого часу називали: «вегета-тивні», «вісцеровегетативні», «системні» або «нейроциркуляторна вегетодисто-нія», «вегетосудинна дистонія», «соматоформні розлади». У хворих можуть бу-ти порушення чутливості (шкірні парестезії або гіперестезії, навіть часткова або повна втрата зору, слуху або нюху), які можуть поєднуватися з порушеннями моторики або координації (парези, паралічі, явища астазії-абазії), психалгії та тілесні фантазії. Може бути демонстративна виразність і наочність різних про-явів з відтінком перебільшення, нарочитості.
Соматизовані розлади характеризуються поліморфізмом різних патологіч-них тілесних відчуттів, які представлені різними «-алгіями», що варіюють сво-єю інтенсивністю від суб’єктивно незначних до виражених, гострих алгопатич-них феноменів. Поряд з тим при соматизованих розладах спостерігаються різні вегетативні прояви, які можуть імітувати навіть ургентні соматичні захворю-вання (симпатоадреналові, вагоінсулярні, змішані кризи) і функціональні по-рушення з боку різних внутрішніх органів і систем (тахікардія, дискінезії жовч-них шляхів тощо).
При деяких захворюваннях можуть бути болісні, «виснажливі», «нестерп-ні» болі. Спостерігаються також ізольовані функціональні порушення окремих органів («функціональні синдроми») – органні неврози, наприклад, кардіо- і ан-гіоневрози, психогенна задишка, кардіоспазм, синдром «подразненого» шлунка, «подразненої» або «збудливої» товстої кишки, «роздратованого» сечового мі-хура та ін. Психопатологічні прояви таких неврозів характеризуються тривож-но-фобічними розладами, фобіями іпохондричного змісту
Психореактивні стани проявляються різними психогенними (нозогенними) реакціями. Може бути гіпернозогнозія (висока суб’єктивна значимість пережи-вання тілесного неблагополуччя) і гіпонозогнозія (низька значимість відповід-них переживань). На нозогенні реакції впливають особливості динаміки сома-тичного захворювання з гострими порушеннями життєво важливих функцій. Вони супроводжуються страхом загрози життю, панічними атаками. Клінічну картину хвороби формують часті загострення основного захворювання, які у свідомості хворих пов’язуються різними емоційними розладами, невротичними синдромами (тривожно-фобічні та синдром «невротичного заперечення»).
Гіпернозогнозичний варіант психосоматичних розладів проявляється гі-пертрофованими тривожними побоюванням і страхом, пов’язаними з тілесним недугом, що загрожує здоров’ю і неможливістю повної соціальної реабілітації. Інколи домінують істеричні прояви (демонстративність поведінки, яскравість і образність скарг, конверсійні симптомокомплекси). Поступово формується іпо-хондрія.
Гіпонозогнозичний варіант психосоматичних розладів розглядається як прояв «невротичного заперечення». На перший план виходять синдром «бай-дужості» і соматизована тривога (тахікардія, тремтіння, пітливість), можливе демонстративно зневажливе ставлення до хвороби. Інколи можливі афективні реакції, реактивні депресії, гіпоманії.
При психосоматичних розладах можуть бути патохарактерологічні реакції (паранояльні, шизоїдні, істеричні) з проявом надцінних ідей (іпохондрія здо-ров’я, синдром «патологічного заперечення хвороби»). У хворих з аномальними рисами паранояльного або шизоїдного складу може бути синдром патологічно-го заперечення хвороби.
Головним симптомом, до вилікування якого в першу чергу прагне хворий, є біль. Відчуття болю дають практично всі органи і тканини людини. Біль може бути викликана як об’єктивним порушенням цілісності органу або тканини, так і головним мозком. Відчуття болю виникає в головному мозку, який сприймає імпульси, сигнали, від всіх органів і тканин, і переробляє у відчуття, які ми фі-зично відчуваємо. Розрізняють: гострий біль, який обмежений у часі; рециди-вуючий біль, що містить серію інтермітуючих епізодів гострого болю; хроніч-ний неонкологічний біль, інтенсивність якого міняється час від часу; хронічний прогресуючий біль, що збільшується за інтенсивністю з часом.
При психосоматичних розладах може бути, як психогенний, так і органіч-ний біль. Оскільки вони часто поєднуються у різній мірі, то розмежувати орга-нічний і психогенний біль здебільшого неможливо.
Отже, при будь-якому захворюванні можливі психосоматичні розлади, які мають складні етіопатогенетичні механізми і характеризуються розмаїттям симптоматики. При соматичній патології можливі зміни психіки або порушення психічної сфери, які можуть бути настільки серйозними, що розглядаються як патологія і відносяться до розділу психіатрії.
ВІДНОШЕННЯ ХВОРОГО ДО НЕДУГИ
При різних вперше виниклих захворюваннях тільки у 10,0 % хворих гар-монічний тип відносин до хвороби, у інших – майже у однакових співвідно-шеннях виникають такі зміни: тривожність (безперервне занепокоєння й замис-лення щодо хвороби); іпохондрія (зосередження на суб’єктивних хворобливих відчуттях); меланхолія (пригніченість, невір’я у видужання); апатія (байдуж-ність); неврастенія (реакція за типом «дратівливої слабості"); обсесивно-фобічні зміни (замислення, засноване на побоюваннях за хворобу); сенситив-ний тип (заклопотаність враженням); езопів комплекс (відхід у хворобу); ейфо-рія (награний настрій); анозогностичні зміни (відкидання думок); ергопатичні зміни (відхід у роботу); параноїчні зміни (упевненість, що хвороба – це чийсь злий намір).
Хворі реагують на діагностоване у них захворювання по-різному, залежно від того, який настрій панує у їх психіці, який їх психологічний тип, характер, темперамент, тобто яка психометрична характеристика була до діагностування захворювання, а також які взаємовідносини лікаря і хворого, як перебігає пато-логічний процес протягом лікування.
Дізнавшись про діагноз, у хворих виникає стрес, тривога, серйозна стурбо-ваність. Інколи, переживаючи, хворі намагаються відволіктись від ненормаль-них відчуттів, рідше стають байдужі до свого захворювання і його результату.
Практично у всіх хворих розвиваються ті чи інші психологічні, психічні, невротичні і нервово-психічні розлади, які поєднуються, збалансовуються й еволюціонують. Зазначена симптоматика непостійна. Вона еволюціонує пропо-рційно стану хворих, наявності інтоксикації, гіпоксії і клінічних проявів, що турбують хворого. Переживання хвороби в часі має кілька етапів.
Перший, початковий або передмедичний етап, починається тоді, коли з’являються перші, не значні ознаки хвороби й виникає дилема: Що робити? Іти до лікаря чи не йти? Тут повинен сімейний лікар вирішити: хвора людина чи не хвора, де і як їй лікуватися. Але хворий починає радитися зі знайомими і близь-кими щодо своєї недуги, деколи може звертатися до знахарів, екстрасенсів. Йо-му можуть надавати різні поради, іноді хаотичні й часто суперечливі. Проте тривожні побоювання наростають, аж до депресії, яка інколи може заблокувати наступний етап, бо хворий вважає, що допомогти йому ніхто не може, «скільки відпущено, стільки й проживу».
Другий етап ми назвали стресово-невротичний, на який впливають перші бесіди лікаря з хворим, мудрість, кваліфікованість, коректність лікаря. Хворі починають набридати своїм лікарям, медичним сестрам, часто запитують їх про свою хворобу, надмірно цікавляться результатами обстеження. При таких неду-гах як туберкульоз, СНІД та ін., то хворі задають собі питання: «А що скажуть мої знайомі, друзі, якщо в мене, припустимо, туберкульоз? Вони відвернуться від мене?!. Соромно... ». Це їх нав’язливо турбує. На цьому етапі спостерігаєть-ся гнів, напруженість, збурювання хворих. Вони ставлять запитання: «Чому це саме мені випала така доля?». Хворий продовжує боротися з болісними страж-даннями. Чого б він не дав заради того, щоб тільки звільнитися від цих мук. Чо-го тільки він не обіцяє долі, тільки б стало легше.
При стресі хворі схильні до блокування активності й до субдомінантної поведінки. Стан більшості пацієнтів емоційно напружений, дискомфортний. На тлі декомпенсованого стану у них можуть загострювалися мстивість, імпульсивність, уразливість, прагнення довести навколишнім, що вони «чогось варті». Вони уникають невдачі, схильні до непродуктивного перфекціонізму, депресивного або субдепресивного афекту, роздумують про невдачі.
Коли хворий госпіталізується в стаціонар, обстежується, лікується, або стає непрацездатним, тоді різко міняється його життєвий стиль. При невдачі хворий часто наполягає на повторному огляді, на уточненні діагнозу, прагне пройти додаткові обстеження, шукає інших фахівців більше високого рангу, мріючи про вилікування і/або зняття діагнозу невиліковного захворювання. На цьому етапі різко загострюються емоційні реакції, невпинно наростають три-вожні побоювання, з’являються різні страхи (фобії), інколи прогресує депресія.
Потім настає третій етап психічної адаптації до хвороби, тривалість якого залежить від типу нервової системи хворого і сприятливості перебігу захворю-вання. Хворі поступово приходять в стан нервово-психічної рівноваги. Цей етап затягувався в часі у тих хворих, у яких стан не поліпшувався, не зменшу-валися симптоми хвороби. Вони продовжували знаходитися в стані підвищеної тривожності, деякі з них натякали, що очікують «кінцевого вироку» і це було передумовою до поглиблення психопатологічних феноменів.
Інші хворі нерідко звертаються до Бога зі своїми бажаннями й проханнями. Деякі пацієнти невдоволені медичним персоналом і лікувально-діагностичним процесом, указуючи на «безладдя і хаос» в медицині. При психоемоційному підйомі з неадекватним реагуванням і поведінковими розладами, при не усві-домлені суті свого захворювання, зловживанні алкоголем, наркотиками хворі можуть покинути стаціонар, зникнути з поля зору лікарів, категорично відмов-ляючись від лікування.
Четвертий етап – це етап динамічних психоневротичних розладів, який еволюціонує залежно від перебігу й ефективності лікування. При загостренні, прогресуванні чи ускладненні захворювання, а також при оформленні інвалід-ності, проведенні передопераційної підготовки і чеканні хірургічного втручан-ня, психоневротична симптоматика стає яскравішою і вираженішою. А якщо хворі, що вірили в успіх лікування, розчарувалися, то настрій їх погіршується, неврозоподібні розлади прогресують, психічний стан їх погіршується і може досягати психопатологічних зрушень, тобто поряд з неврозо- і психопатоподіб-ними станами у хворих можуть виникати депресивний, антено-депресивний, тривожно-депресивний, обсцесивно-фобічний, істероформний синдроми.
Депресивний, астено-депресивний і тривожно-депресивний синдроми про-являються пригніченим настроєм. При астено-депресивному синдромі спостері-гається емоційна лабільність, дратівливість, плаксивість, особливо в жінок, не-стерпність голосних звуків, шуму, розлад сну. Ці хворі, як й особи з депресив-ним синдромом, не бачать сенсу життя, відчувають якусь спустошливість і не-повноцінність у зв’язку з неефективним лікуванням захворювання. У хворих із тривожно-депресивним синдромом подавлений настрій підсилюється тривогою за своє майбутнє. Обсцесивно-фобічний синдром проявляється нав’язливим страхом перед медичними маніпуляціями, причому частина хворих не вірять в свій діагноз і думають, що це злоякісна пухлина, оскільки лікування не дає ефе-кту. Істероформному синдрому притаманні плаксивість, примхливість, вразли-вість.
Психоневротична симптоматика зменшується при поліпшенні загального стану хворого, позитивній динаміці лабораторних, променевих й інструмента-льних досліджень. В процесі ефективного лікування з’являється піднятий, іноді ейфоричний настрій, у тих осіб, у яких він був пригнічений. Це позитивно впливає на їх поведінку. Деякі хворі намагаються стати лідерами в палаті, інші стараються завести любовні романи з хворими чи медичним персоналом. Після успішної операції і при неускладненому післяопераційному періоді настає ре-гресія невротичної симптоматики.
П’ятий етап, характеризується інволюцією або посиленням психоневроти-чних розладів. При успішному результаті лікування невротичні наслідки міні-мізуються, за винятком тих, у кого ще до хвороби були неврози, неврастенії. При неефективному результаті у хворих прогресує психоневротична симптома-тика, наступає психічна декомпенсація з почуттям обманутих надій, непевності, страху, втрати віри в медицину, у лікаря, з конфліктом і навіть агресією хворо-го з медичним персоналом. Якщо стан хворого невпинно прогресує, стає безна-дійним і наближається до смерті, то наступає наступний 6-й етап.
Шостий, передсмертний етап капітуляції, проявляється за 2 – 3 тижні до смерті. Більшість хворих, навіть запеклі атеїсти, схиляються до віри в Бога, стають добрішими, щирішими, доброзичливішими, благоговійнішими. В очах їх блискає благання про допомогу. Ближче до смерті психоневротичні розлади підсилюються, з’являється виражена загальмованість, надалі хворі з трудом на-зивають предмети, порушується їх мова. Свідомість умираючої людини, особ-ливо при хронічних захворюваннях, поступово звужується, часто хворий навіть відключається від зовнішнього світу. Свідомість зникає раніше, ніж припиня-ється діяльність організму.
Усіх хворих з різними захворюваннями можна розподілити на 2 групи: 1) хворі, що цілком «занурюються» у хворобу, – це особи з неадекватними, пато-логічними реакціями; 2) хворі, що бажають видужати, тобто з адекватними реа-кціями. Названі реакції залежать від характерологічних особливостей особисто-сті хворого, віку, уявлення хворого про своє захворювання, психологічного клімату в родині і на службі, відносин до цієї хвороби родичів хворого і праців-ників по службі, від тяжкості перебігу захворювання і коректності лікуючого лікаря в подачі інформації хворому про його хворобу і прогноз.
Загалом, у хворих на вперше діагностоване захворювання спостерігається різноманітна психоневротична симптоматика різної виразності. Еволюція цих розладів здійснюється поетапно: передмедичний, стресово-невротичний, етап психічної адаптації, динамічних психоневротичних розладів, інволюції або по-силення психоневротичних розладів з передсмертною капітуляцією, що збіга-ються з перебігом захворювання і результатами лікування хворих.
У хірургічній практиці розрізняють кілька етапів переживання хворого. На діагностичному етапі лікар повинен думати про те враження, яке складеться у хворого внаслідок повідомлення йому про діагноз. Він повинен враховувати особистісно-преморбідні особливості пацієнта (уразливість, емоційну нестій-кість, тривожність, ригідність і т.п. ). Інформацію про діагноз слід доводити до хворого в доступних для нього виразах, без вживання медичної термінології. Хворий в тривожному очікуванні вердикту хірурга. В нього можуть проявляти-ся вегетативні та емоційні реакції, пітливість рук, серцебиття. Може виникнути страх з відтінками від незначного занепокоєння, тривоги й до жаху і навіть ей-форії.
У передопераційному періоді хворий весь в очікуванні операції, коли буде прийняте остаточне рішення про її проведення й повідомлена дата хірургічного втручання. Найчастіше у хірургічних хворих спостерігається нормосоматонозо-гнозія і вони, хоч і хвилюються, але адекватно ставляться до майбутньої опера-ції, оскільки це для них єдиний спосіб виходу з хворобливого стану. Такі хворі адекватно оцінюють ступінь операційного ризику й можливих ускладнень.
У деякої частини хворих зустрічається гіперсоматонозогнозія, яка М. В. Виноградовим може мати такі варіанти:
1. Переоцінка значимості операційного ризику, яка може виражатися: або зниженням настрою з переважанням тривоги, страху за смертельний результат, побоювання післяопераційних ускладнень; або повним зовнішнім спокоєм, байдужістю, за якими може приховуватися відчуття безнадійності, пасивного очікування поганого або смертельного результату.
2. Недовіра до лікарів, до діагнозу, до обґрунтованості хірургічного втру-чання, яка супроводжується зниженим настроєм і злістю до навколишніх.
3. Заперечення необхідності операції зі свідомим приховуванням симпто-мів хвороби з метою запобігання хірургічного втручання.
Рідко спостерігається гіпосоматонозогнозія або анозогнозія, яка проявля-ється в недооцінці хворим тяжкості свого стану. Вона типова для алкоголіків, наркоманів з вираженими змінами особистості.
У післяопераційному періоді особливості реакцій, їх виразність і трива-лість залежать від характеру захворювання, перебігу післяопераційного періоду (порушень, пов’язаних безпосередньо з хірургічним втручанням та його ускла-дненнями), емоційно-психологічними особливості у преморбідному стані. На психічний стан хворого може впливати больовий синдром. Психотичні стани можуть виникати у хворих літнього віку з явищами атеросклерозу, а також у хворих, які зловживають алкоголем, у пацієнтів з захворюваннями печінки й нирок; у них може бути делірійний синдром, маніакальні, маніакально-галюцинаторні порушення.
ЧИ ПОВІДОМЛЯТИ ХВОРОМУ СМЕРТЕЛЬНИЙ ДІАГНОЗ
Ще донедавна в медицині існувала заборона на повідомлення хворому за-грозливого, смертельного діагнозу. Люди знають, що не можуть запобігти сме-рті, але не хочуть про неї говорити. Не знаючи свого діагнозу й не представля-ючи, що чекає хворого попереду, пацієнт виявляється в глухій психологічній ізоляції, бо не має можливості активно брати участь у процесі лікування, він не може приймати рішення у важливих для себе питаннях, наприклад таких: ліку-ватися чи ні, оперуватися чи ні, умирати вдома чи в лікарні й т.п.
У 1981 році Всесвітня медична асоціація прийняла «Лісабонську деклара-цію про права пацієнта», згідно якої пацієнт має право на: вільний вибір медич-ного закладу і лікарів; професійну допомогу лікарів; одержання адекватної ін-формації про стан свого здоров’я; дати згоду на медичну допомогу або відмо-витися від неї; конфіденційність взаємин з лікарем; достойну смерть; релігійну або моральну підтримку, включаючи допомогу представника будь-якої релігії. Словом, пацієнт має право знати про стан свого здоров’я і медична допомога йому може надаватися тільки на основі його добровільної згоди – інформованої згоди. У новій редакції цієї декларації від 1995 року записано: «у виняткових випадках, коли лікар упевнений у завданні серйозних збитків пацієнтові у зв’язку з повідомленням йому правдивої інформації, то така інформація може бути від пацієнта прихована». Для кожного лікаря проблема інформування про діагноз і стан приреченого хворого – це найтяжкий моральний вибір. Тут ліка-реві слід зважувати всі «за» і «проти», надаючи правдиву інформацію чи при-ховуючи її.
Краще, якщо діагноз повідомляє лікуючий лікар або консультант високого рангу. Повідомляючи хворому загрозливий, смертельний діагноз, медичний працівник повинен пам’ятати ази деонтології та незмінний принцип медицини «не зашкодь!». Перед тим, ніж починаючи розмову про діагноз, треба дуже тривалий час, може й кілька годин, спілкуватися з хворим, щоб розмова була взаємно довірлива і щоб хворий був розташований до того, щоб почути правду про свій діагноз. Але лікар повинен бути цілковито впевнений і переконливості у діагнозі, інакше може потрапити у неловку ситуацію і навіть виглядати комі-чно й непрофесійно, як це було першого року після інституту з одним із авторів цього посібника.
А було це так. Привезли 90-літнього пацієнта з діагнозом «кишкова непро-хідність». При огляді в лівій здухвинні області пальпувалася «пухлина». Все що змогли зробили хворому і я сказав родичам: «Знаєте, стан дідуся дуже важкий, у нього рак, він невдовзі може померти». Родичі написали розписку і забрали пацієнта «помирати у рідній хаті». Через рік приїхали ці ж родичі за порадою, оскільки у дідуся знову все повторилося. Я оторопів і, ніби проковтнув язик, ще тривалий час не міг слова сказати. А коли отямився, то кажу поїдемо до вас до-дому і подивимося: клінічна картина була така ж, сифонна клізма не допомага-ла і прийшлось калові завали витягати пальцем при ректальному обстеженні. Пацієнт прожив ще півроку. Ось вам моя самовпевненість при не обстеженні хворого, непрохідність була зумовлена каловими грудками, що були оцінені як пухлина. Нікому не раджу потрапляти у таку халепу.
Розмовляючи з хворим про смертельний діагноз, треба уникати медичних термінів, які можуть бути незрозумілі або неправильно інтерпретовані хворим. Повідомлення діагнозу не повинно виглядати як винесення вироку. Хворий не повинен почути в словах інтонацію типу: «Ви обов’язково незабаром умрете», або, що: «Діагноз настільки серйозний, що ви незабаром умрете». Після повід-омлення діагнозу краще дочекатися запитань хворого і відповісти на них. Треба бути готовим до прояву різних емоцій хворого, гніву, розпачу тощо і слід роз-ділити з хворим його сильні переживання.
ПОЧУВАННЯ НЕВИЛІКОВНИХ ХВОРИХ
Якщо хворі дізнаються про невиліковну патологію, то це приводить до різ-них розладів – від психологічних до гострих психозів. Всі невиліковні захворю-вання спричиняють серйозну психічну травму, яка проявляється розмаїттям від психогенної реакції до психічних порушень психогенно-реактивного характеру. У хворих настає психічна й фізична астенія, виснаження, порушується психічна діяльність і формуються соматогенні психічні розлади. E.Kubler-Ross (1969) виділяє п’ять фаз реагування на невиліковні захворювання:
1 фаза (заперечення), на якій хворий не може повірити, що це дійсно з ним сталося. Він заперечує можливість близької смерті, мовляв, «цього не може бу-ти» і може наступити психологічна ізоляція хворого. Хворий займається пошу-ками інших, більше підбадьорюючих думок і діагнозів.
2 фаза (дисфорична) наступає після підтвердження діагнозу й проявляється гнівом, напруженістю, збурюванням бурхливим протестом, дисфорією. Хворий часто думає: «Саме мені це випало на долю!». Як тільки хворий усвідомлює, що він дійсно вмирає, його охоплює гнів, образа й заздрість до навколишніх. Вми-раючий відчуває стан фрустрації, викликаний катастрофою всіх його планів і надій. Він схильністю робити які-небудь агресивні дії щодо навколишніх або себе (наприклад, суїцидальні). Один з авторів цього посібника пригадує, що йо-го хворий, тайком зайшов у ординарську і прочитав діагноз раку у своїй історії хвороби й плигнув з вікна багатоповерхового стаціонару й помер. Пацієнти у цій фазі часто обурені роботою лікарів, ненавидять здорових людей. Тому цю фазу називають ще «фазою гніву».
3 фаза (аутосугестивна) характеризується тим, що хворий нарешті сприй-має наявність у нього невиліковного процесу й необхідність тривалого й інтен-сивного лікування. Цей період ще називають як «торг», бо хворий ніби торгу-ється зі своєю долею і намагається укласти угоду з нею. Тут притаманні «торгі-вля з долею», «угода з життям». Хворий нерідко звертається до Бога з різними своїми бажаннями й проханнями. Він шукає способи продовжити життя, дає обіцянки й намагається домовитися з Богом, лікарями, медсестрами або іншими людьми, щоб віддалити розв’язку або полегшити собі біль і страждання. Хво-рий переконує себе, що він може чудом видужати.
4 фаза (депресивна) наступає після тривалого періоду неефективного або малоефективного лікування, Хворий поступовою втрачає надію на одужання, у нього з’являється песимізм, пригніченість, пасивність, відчай, жах, втрата інте-ресу до життя, визнання своєї провини й самобичування. Пацієнт корить себе «чим я цього заслужив?». Коли нічого вторгувати не вдається, а час минає, то хворого охоплює почуття безнадійності. Наступає стадія депресії. На цій стадії вмираючий горює про те, що вже втратив і про майбутню смерть і розлуку з рідними й близькими.
5 фаза (апатична) з’являється на останніх етапах захворювання й виража-ється «примиренням» хворого зі своєю долею. Хворий готовий прийняти будь-який результат й байдужий до зовнішніх і внутрішніх процесів. Він розмірковує собі: «Я прожив цікаве і насичене життя. Тепер я можу померти». Цю фазу на-зивають ще фазою «прийняття» і в ній наступає повна смиренність, прийняття безвихідності положення і прийняття факту неминучої смерті. Кінець життєво-му шляху, людина здається своїй невідворотній долі. На фінальній стадії при-йняття людина упокорюється зі своєю долею й спокійно очікує розв’язки.
Однак, слід пам’ятати, що не завжди пацієнти проходять через всі ці стадії, а порядок їх проходження може бути різний, і це залежить від стану пацієнта, його характеру і психологічних особливостей, від морального клімату оточення в сім’ї, на роботі. Й тому одні й ті ж пацієнти, схожі за віком, статю, патологі-єю, можуть не проходити через одні й ті ж стадії.
Виділяють три основних типи реакції хворого на можливу в недалекому майбутньому смерть від захворювання.
Перша реакція, властива досить великій кількості хворих, ці люди почи-нають «чіплятися» за життя, і використовують будь-які засоби й методи, для того, щоб залишитися в живих. Хвороба, або боротьба з нею, стають головним смислом їх життя. Вони шукають в книгах чи Інтернеті методи лікування їхньої хвороби, шукають цілителів, знахарів, екстрасенсів, словом «чіпляються» за будь-яку соломинку аби зцілитися. Хвороба позбавляє їх всіх радостей життя, крім однієї – боротьби й перемог над хворобою, перемог маленьких і більших. Вони радіють, «якщо сьогодні у хворого було щось краще, аніж вчора».
Другий тип реакції – це прийняття ситуації смерті, як імовірної. Як прави-ло, люди, які приймають ситуацію швидкої можливої смерті, починають жити «на всю котушку». Вони намагаються максимально збагатити себе духовно, не дати хворобі взяти над собою верх ще при житті. Інші можуть розпочати якусь нову роботу. Хвороба стає для них чимсь другорядним, але постійним, якимось «фоном» життя, але не керівною силою.
Третій тип реакції – це прийняття ситуації як неминучої та її очікування. Така реакція спричиняє апатію, «занурення» у хворобу, байдужість до всього. Такі хворі важко переживають при появі будь-яких ознак хвороби або, якщо якийсь симптом не щезає протягом нетривалого часу. Словом, хвороба визна-чає всі їх життєві вибори, центральною позицією їх поведінки є хвороба. Ці хворі роблять власне життя й життя своїх родичів нестерпними.
Отже, при всіх трьох типах зазначених реакцій відношення до смерті ви-значає життя хворих в цілому або до багатьох життєвих аспектів. У всіх випад-ках імовірної смерті в найближчому майбутньому спостерігаються: «любов до життя» і «страх смерті». Це дуже важливо, бо від цього залежить, чим напов-нює людина своє життя в останні дні.
Якщо людина сповідує «любов до життя», то наповнює це життя творчіс-тю, спілкуванням, любов’ю, роботою, радістю, світлом, всім, що дає людині мир у душі, та відкриває своє життя по новому.
Щодо «страху смерті», то дослідники вважають, що страху смерті, як тако-го, не існує. Адже не можна боятися того, чого ти не знаєш. Під страхом смерті розуміють частіше страх умирання, або страх невідомості. Хворий задає собі запитання: «А що там буде?». Більшості помираючих мучить страх за своїх рід-них і близьких. Вони бояться, «а як вони тут без мене залишаться, що з ними буде, аби вони не страждали на землі тощо». Хворі думають що без них тут стане гірше. Можуть бути й інші страхи залежно від життєвих ситуацій кожно-го хворого. Віруючих лякає страх Божого суду, страх проходження митарств; вони бояться опинитися в пеклі і нечистих духів, що там знаходяться. Деякі з них розмірковують про свої страхи так: «Я боюся, що я поганий, або був пога-ним раніше, і мене за це засудять. І тому я буду мучитися вмираючи, мене засу-дять на Божому суді, коли я вмру, мене ніхто не згадає, або всі зітхнуть із поле-гшенням…», ну й так далі. За кожним з цих страхів можна побачити відсутність душевного спокою і внутрішньої рівноваги.
СУЧАСНІ УЯВЛЕННЯ ПРО ВМИРАННЯ І СМЕРТЬ
Вмирання (умирання), термінальні стани вмирання (преагонія, агонія) і смерть (клінічна, біологічна, остаточна) – це послідовні стадії одного процесу, які починаються після того, як хворий дізнається про смертельний діагноз і що йому небагато залишилося жити і до останнього свого видиху. Термінальний стан – це передсмертна фаза вмирання. Протягом вмирання у хворого послідо-вно розвивається процес психологічних і психічних реакцій, функцій різних органів, систем і тканин, хоч і вгасають, але ще знаходяться на компенсаторно-му або субкомпенсаторному рівні, аж до термінального стану. Вмирання – це індивідуальний особистий процес переходу від життя до смерті хворого зі свої-ми тілесними, фізіологічними, чуттєвими, психоемоційними ознаками патоло-гічних станів, які ведуть до смерті.
Р. Ноем, К. У. Пэриш-Хара С. Рязанцев, И. Вагин і ряд інших авторів (1995–2005) запропонували чотири стадії вмирання:
Перша, коли хворий чинить опір смерті. Він з жахом усвідомлює її небез-пеку, але все ще намагається врятуватися різними способами (шукає лікарів, народних цілителів, ліки від хвороби та різні способи її лікування). Але, коли все це не допомагає, пацієнт усвідомлює все те, що з ним відбувається, і близь-ку смерть.
Друга стадія полягає в тому, що хворий в уяві своїй згадує, оглядає, аналі-зує все своє життя з почуттями задоволення або каяття.
Третя стадія вмирання характеризується тим, що вмираючий відчуває себе як би відділеним від свого тлінного тіла й спостерігає загибель свого тіла з бо-ку.
Четверта стадія, трансцендентна (уже посмертна?) з надзвичайними від-чуттями й чудесними баченнями, які не мають аналогів у реальному земному житті, з баченням ангелів добра й зла, єдиного Бога (чи «багатьох Божеств»). То бачення себе померлого з моторошними й насолоджувальними випробуван-нями, то повернення себе в земну реальність. Нерідко виникає питання: чи до-стовірні спогади тих, що отримали посмертний досвід про трансцендентну, по-смертну стадію вмирання, чи це лише галюцинації вмираючої, але усе ще живої людини? Важко сказати.
Термінальні стани вмирання – це найостанніші, кінцеві стадії життя, що характеризуються незворотним станом, вгасанням функцій організму та вини-кають внаслідок глибоких порушень функцій найважливіших систем життєза-безпечення організму – кровообігу й дихання, супроводжуються гіпоксією, на-самперед, головного мозку через різкі порушення роботи серця, а також асфік-сією.
Передагональний стан – це перший період термінального стану вмирання, під час якого різко знижується артеріальний тиск, прогресує пригнічення сві-домості, падає електрична активність мозку, наростає кисневе голодування ор-ганів і тканин. Тут може бути термінальна пауза, що триває від декількох се-кунд до 3 хвилин і характеризується раптовим припиненням дихання, вгасан-ням рогівкових рефлексів.
Агонія – другий період термінального стану вмирання. Він передує на-станню клінічної смерті. Спочатку зникає больова чутливість, вгасають всі ре-флекси, наступає втрата свідомості. Дихання може бути слабким, рідким або, навпаки, коротким з максимальним вдихом і швидким повним видихом, з вели-кою амплітудою дихання. При кожному вдиху голова закидається, рот широко розкривається. Ритм серцевих скорочень поступово сповільнюється до 40 – 20 за 1 хвилину, пульс стає нитковидним, ледь прощупується. Артеріальний тиск знижується до 20 – 10 мм рт. ст. Іноді виникає ригідність потиличних м’язів і загальні тонічні судороги. Можуть бути мимовільні сечовипускання й дефека-ція. Температура тіла різко знижується. Тривалість агонії залежить від причин смерті.
Ознаки смерті, що наближається: підвищена температура; швидкий, слаб-кий або неритмічний пульс; знижений артеріальний тиск; шкіра бліда, холодна й волога на дотик; руки й стопи холодіють і бліднуть; підвищена пітливість; нетримання калу й сечі; періоди прискореного поверхневого дихання, що пере-межовується періодами вповільненого дихання; в глотці скупчується слиз, що є причиною булькаючих звуків під час дихання; втрата свідомості або плавний перехід зі стану присутності свідомості в несвідомий стан і назад; втрата рухо-вої активності; втрата здатності спілкуватися.
Клінічна смерть – це 1-й, початковий етап смерті. Він характеризується тим, що у хворого припиняється дихальна й серцева діяльність, головний мозок перестає реагувати на подразники, зникають всі зовнішні ознаки життєдіяльно-сті організму, однак у клітинах, тканинах і органах людини за рахунок раніше накопичених запасів різних речовин і енергії ще відбуваються обмінні процеси. Клінічна смерть у звичайних умовах триває в середньому 6 – 10 хвилин залеж-но від фізичного стану організму на момент смерті й самих причин смерті. При «незвичайних» обставинах, наприклад, в умовах гіпотермії, клінічна смерть може тривати до 30 хвилин і більше. Сучасна медицина здатна реанімувати ор-ганізм на даному етапі смерті, однак якщо реанімація не вдалася або не була проведена, то наступає 2-й етап.
Біологічна смерть – це 2-й етап, середина процесу вмирання організму. Вона характеризується практично повним припиненням фізіологічних процесів у клітинах і тканинах. Біологічна смерть починається в інтервалі між 3 і 14 хви-линами й закінчується декількома годинами (аж до доби – точний час науці по-ки-що невідомий) після смерті організму у звичайних умовах. Сучасна медици-на не здатна реанімувати організм на цьому етапі смерті.
Людина вважається померлою тільки після того, як її обстежив лікар і кон-статував смерть. У померлої людини: відсутній пульс, дихання і артеріальний тиск; зіниці очей зафіксовані в одному стані й розширені, на світло не реагу-ють, рух їх відсутній; у міру того, як кров під силою земного тяжіння спливає до тієї поверхні тіла, на якій лежить покійний, на його шкірі з’являються темні, трупні плями; температура тіла повільно знижується до температури навколи-шнього середовища; сечовий міхур і кишечник могли мимоволі спорожнитися; протягом 6 – 8 годин після смерті оклякають кінцівки (трупне задубіння).
Остаточна смерть – 3-й, завершальний етап смерті. Існує думка, що навіть після біологічної смерті мозок зберігає інформацію й у ньому зберігається пам’ять. Однак процес розкладання, що запускається практично з першої секу-нди після смерті організму, поступово руйнує нейронні зв’язки й безпосередньо мозок і тим самим знищується інформаційна пам’ять. При нормальних умовах навколишнього середовища інформаційна смерть починається через кілька го-дин після біологічної смерті, коли починається активне молекулярне розкла-дання мозку й мозкової речовини. Заморожування й тим більше кріоконсерва-ція організму або мозку здатні призупинити або навіть повністю зупинити про-цес розкладання, а значить й інформаційну смерть.
Догляд за тілом покійного. Догляд за тілом померлої людини проводить-ся відповідно до релігійних і культурних традицій, у яких жив померлий. У ко-жному разі треба пам’ятати, що до тіла померлої людини необхідно ставитися з повагою. Згідно із Законом України від 10 липня 2003 року № 1102-IV «Про поховання та похоронну справу», Кримінального процесуального кодексу України та інших законодавчих актів у всіх випадках насильницької або рапто-вої смерті повинна здійснюватися автопсія трупа. Якщо смерть наступила під наглядом медичних працівників внаслідок тривалого хронічного захворювання, то родичі померлого можуть відмовитися від автопсії. Така відмова повинна оформлятися письмово.
При смерті на дому здійснюють два виклики: 1) у невідкладну чи швидку допомогу; 2) у міліцію. Лікар що прибув за вашим викликом, констатує остато-чний діагноз «смерть» видає спеціальну довідку про констатацію смерті. Мі-ліціонер повинен скласти протокол огляду тіла і місця смерті. Після цього по-мерлого везуть у морг для визначення причини смерті й видачі Лікарського сві-доцтва про смерть. Судово-медична експертиза не проводиться при ненасиль-ницькій смерті. З Лікарським свідоцтвом про смерть, своїм паспортом і паспор-том померлого відправляйтеся в ЗАГС, щоб отримати Свідоцтво про смерть. Тоді можна ховати покійного.
Чи можна передбачити смерть? Багато-хто сумнівається, що можна заго-дя передбачати, передчувати свою або чужу смерть. Є багато загадкових, інко-ли непереконливих свідчень про такі випадки, але вони є. Практично всі хворі якимось чином відчувають наближення своєї смерті. І навіть, коли їх намага-ються заспокоїти, буцімто «все пройде», «ви одужаєте», то можна почути від них «неправда, це вже мій кінець, я помру». Вмираючі хворі це переконливо відчувають.
В Інтернеті можна знайти багато описів передбачення смерті. Один з них: «По сусідству з моргом жив дідок. Часто приходив і балакав з працівниками моргу. Одного разу він рано прийшов і сказав: «Прийшов умирати», роздягнув-ся, постелив своє простиральце, ліг. Підійшли до нього, а в нього вже серце не б’ється. Знав, відчував свою смерть».
Митрополит Антоній Сурожський описав: «Я пам’ятаю вмирання моло-дого солдата, що залишав після себе дружину, дитину, ферму. Він мені сказав: «Я сьогодні вмру. Мені жаль залишати дружину, але отут нічого не поробиш. Але мені так страшно вмирати на самоті». Я сказав йому, що цього не відбу-деться: я буду сидіти з ним, і поки він могтиме, він зможе відкривати ока й ба-чити, що я тут, або розмовляти із мною. А потім він зможе взяти мене за руку й час від часу потискувати її, щоб переконатися, що я тут. Так ми сиділи, і він пішов з миром. Він був урятований від самітності при смерті».
Євангеліст Лука (Лк. 12:16-31) описує притчу, яку розказав Ісус Христос: «В одного багатого чоловіка добре вродила нива». Він збудував нові житниці, зібрав туди весь хліб і все добро своє і каже душі своїй: «Душе, багато маєш добра, що лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселись». «Але Бог сказав йому: нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе; кому ж діста-неться те, що ти наготував? Так буває з тим, хто збирає скарби для себе, а не в Бога багатіє». Це ж Боже передбачення, оскільки Бог всезнаючий і всюдису-щий.
Наявність смерті в сучасному світі – це благо для людей, бо дозволяє конт-ролювати амбіції деяких з них, а також вказує людям на існування Творця, і все це відповідає Його намірам. Тому передбачити смерті ніхто не може, окрім Бо-га, Який дає людині життя і забирає його. Інколи Бог дає людині знати про її близьку смерть.
Ведуться й наукові пошуки передбачень смерті. У 2014 році вчені з США розробили особливий генетичний тест, який, імовірно, допоможе передбачити, чи здатна людина дожити до 100 років чи ні. Група вчених з Університету То-ронто (Канада) розробила новий метод визначення часу смерті, за результатами аналізу геному людини. До аналогічних результатів дійшли й вчені з медичного центру Бет-Ісраель (США, Бостон), які виявили генетичну варіацію, що впливає на біологічний годинник настільки сильно, що може вказувати, у який час дня найімовірніше настане смерть тієї чи іншої людини.
ПЕРЕЖИВАННЯ ВМИРАЮЧОГО ХВОРОГО
E. Ch. Wahl (1964), И. Харди (1974) та ін. показали, що людина зазвичай вмирає так, як вона жила. Всі ті сили, почуття, думки, спосіб поведінки, що бу-ли притаманні для її життя, властиві й у процесі умирання, якщо це не раптова смерть.
У людей зі здоровою, урівноваженою нервовою системою переважно не відбувається значних змін особистості перед смертю. Однак, знаючи про смер-тельний діагноз, переживають всі хворі. Їх переживання можна узагальнити та-ким чином.
1. Духовні переживання. Для людей, що стоять перед близькою, немину-чою смертю, духовне життя має особливо велике значення. Навіть багато неві-руючих людей перед обличчям смерті шукають сенс прожитого ними життя. Один з авторів цього посібника працював районним хірургом і на його очах майнуло багато смертей. Він помітив, що майже всі радянські заядлі атеїсти згадували Бога перед неминучою смертю і благали Його допомоги.
Навколишні, у тому числі й лікарі, повинні розуміти, у якому сум’ятті пе-ребуває хворий у свої останні дні, і бути готовими простягнути йому руку до-помоги. Величезну допомогу тут надає священик. Коли вмирає віруюча люди-на, його віра дає йому сили й розраду в цей важкий час. У віруючої людини ви-никає гостра потреба в спілкуванні зі священиком, потреба в підготовці своєї душі до зустрічі з Богом. Його турбує не стільки питання про те, як він буде вмирати, скільки питання про те, що можна встигнути зробити в цьому житті, щоб підготуватися до вічного життя.
Щоб людина померла з гідністю, треба, щоб в останні дні хворого відвідав священик тієї конфесії, до якої хворий приналежний. Для віруючого христия-нина дуже важливо перед смертю висповідатися, отримати єлеопомазання (со-борування) за відпущення всіх гріхів, в тому числі забутих, причастися Святих Чесних Христових Тайн, щоб гідно зустрітися з Богом.
2. Емоційні переживання. Дізнаючись про діагноз і прогноз, і в процесі вмирання кожного хворого перемагає страх. Вмираючій людині буває дуже страшно. Вона боїться можливих болів, які почнуться або підсиляться надалі. Постійно напливає страх болісних і тяжких фізичних і душевних переживань у момент смерті. Хворий боїться залишитися в момент смерті один – і це страх самітності. Іншим, навпаки, чужа присутність не дає померти і вони помирають тоді, коли біля них нікого немає.
3. Переживання зустрічі з невідомим. Страх невідомості, пов’язаної з мо-ментом умирання, – це страх кожної мислячої людини. Невідомість завжди страшить. Особливо страшить невідомість тих станів і переживань, які будуть супроводжувати саме процес вмирання.
4. Переживання жалю про втрати. Людині не хочеться залишати того, кого вона любить і те, з чим вона зв’язана найміцнішими узами. Жаль втрачати сім’ю, дітей, онуків, батьків. Інші при житті мали якісь маєтки, якусь при-страсть або хобі, чи іншу прив’язаність, яких вмираючий теж не хоче втрачати і т.д.
5. Занепокоєння про залишені обов’язки. Вмираючі переживають, хто буде виховувати дітей, внуків, доглядати за старим і безпомічним чоловіком, хто бу-де піклуватися про дачу, собаку й т.д.
6. Занепокоєння про недороблені справи. Вмираючі переживають про неза-вершені діла. Їх непокоїть ненаписаний заповіт, невиконані обіцянки, нерозді-лене майно, недороблена робота та ін.
7. Переживання з приводу неналагоджених взаємин з людьми. Вмираючі переживають, щоб встигнути простити комусь, щоб примиритися зі всіма зна-йомими, порозумітися й т.п. Таке примирення може принести певний спокій. Часто хворі, що знають про свою близьку смерть, телефонують своїм знайомим і в їх розмові складається враження сповіді.
Водночас відбувається примирення хворого з думкою про неминучість пе-реходу від життя до смерті. Інколи вмираючий хворий просить у Бога час для завершення її важливих справ. Дехто хоче дожити до істотних для нього подій, наприклад, до весілля внучки, до свого дня народження чи ін. Хворий інколи дає Богу обіцянку, що, якщо він доживе або взагалі не вмре цього разу, то тоді він зробить те і те. Наприклад, хворий може думати або говорити: «Якщо я тільки доживу до весілля дочки, тоді я буду готовий покинути цей світ. Я біль-ше нічого не попрошу у Господа». Прохання до Бога може бути настільки щи-рим і гарячим, а бажання настільки сильним, що відомо багато випадків, коли хворий те, що просив, те й одержував, доживав до очікуваного і встигав закін-чити початі й незавершені справи.
Зазначені переживання і занепокоєння найчастіше приводять або відбува-ються на тлі депресії. Хворий відчуває страх, пригніченість, безпорадність, смуток. Він переживає, що наближається час розлуки з близькими, з усім, що йому дороге в цьому світі. Хворий підводить підсумки життя. Іноді на цьому етапі хворий відходить від реальності, відчужується від усього, не проявляє ін-тересу до навколишнього.
На інтенсивність тих чи інших переживань впливають багато факторів: вік, тривалість і тяжкість захворювання, культурні традиції, релігійність, вихован-ня, оточення та ін. Так, чим старіша вмираюча людина, тим природніше сприй-мається нею смерть. Адже, коли вмирає стара людина, яка прожила довге жит-тя, то її смерть, найчастіше, очікувана, прийнята, усі її розуміють. Самими лю-дьми похилого віку смерть, як правило, сприймається як частина життєвого ци-клу. Чим молодша людина, тим драматичнішою й неприродною здається її сме-ртельне захворювання. Особливо тяжкими переживаннями супроводжується смерть дітей, яку сприймають як несправедливу трагедію.
Чим довше й важче хворіє людина, тим легше сприймається повідомлення про її смерть. Якщо помирає людина, що хворіє недавно й від захворювання, від якого майже не помирають, то реакція завжди буває дуже бурхливою.
Звістка від лікаря, що смерть близько, завжди звертає людину до вічних, глибоких, основних питань буття. Тут має значення, як виховувалася людина, яке відношення до життя й смерті було закладено в її дитинстві.
Переживання вмираючого залежать і від того, як він прожив своє життя: чи у повну силу, чи не відчуває він жаль? Чи здійснив він усі свої надії й мрії? Чи було його життя цілеспрямованої?
Останній період життя багато залежить й від того, чи перебувають поруч з хворим його рідні й близькі та які з ними склалися відносини.
Не слід думати, що людина завжди й безумовно хоче жити. Змучений не-стерпними болями, виснажений хронічними захворюваннями хворий, якому вже не допомагають ніякі болезаспокійливі засоби, часто чекає смерті як рятів-ного кінця, як виходу з лещат нестерпного захворювання. Такими хворими опа-новує бажання смерті.
А. П. Зільбер (1998) розподіляє людей, які щиро бажають померти, на три категорії.
1. Перша – це найщасливіші – це ті, які усвідомлюють, що прожили добро-порядне життя, і хочуть померти, дякують Богу за все і не обтяжують тяжким настроєм себе і близьких. Це ті, що дожили до глибокої старості, зберегли свій інтелект, нехай навіть злегка потьмянілий, але втомилися жити та хочуть піти на той світ у мирі й спокої, словом, «почити в Бозі» (умерти з Богом). Але таких щасливців, на жаль, не так вже багато.
2. До другої категорії віднесені ті, для кого смерть – бажане рятування від страждань будь-якого роду: чи хвороби, чи мучення совісті, чи життєві тяготи, чи безглузді турботи. Їм погано і вони хочуть зректися цього світу через смерть.
3. Третя категорія – це найстраждальна категорія людей, які бажають уме-рти, – це ті хворі, які вмирають від хвороби, з якою медицина поки-що не вміє справлятися, від невиліковної хвороби. Ці люди найчастіше знають про свій майбутній кінець, і звичайно найважчим для них є очікування цього смертель-ного кінця.
В періоді очікування смерті у безнадійних хворих спостерігаються психо-логічні, психопатологічні реакції та синдроми вмираючих (А. В. Гнездилов, 2002; С. Л. Соловйова, 2003), найосновніші з них:
1. Тривожно-депресивний синдром зустрічається найчастіше і проявляєть-ся занепокоєнням і страхом перед безнадійним захворюванням. Хворі різко пригнічені, думки їх уявляють свою близьку смерть. Вони очікують болісний кінець. У них превалює тривога з подальшою депресією. У більшої частини хворих з’являються думки про самогубство і деякі з них можуть звершити суї-цид. Ті, що відмовилися від хірургічного втручання, коли усвідомили свій діаг-ноз, наслідки операції, інвалідність, відсутність гарантії рецидиву, то їх відмову від лікування можна трактувати як пасивний суїцид. Проте більшість пацієнтів виконують рекомендації медичного персоналу, на виду довколишніх «трима-ються, зціпивши зуби», борються, щоб виплеснулася їх емоційна напруга. На самоті такі хворі часто зануряються у себе і глибоко переживають. Їх думки ха-отичні, інколи наступають такі моменти, що «хочеться виплигнути зі шкіри».
Якщо з такими переживаннями взяти хворого на операцію, то ще до почат-ку її або при першій ін’єкції анестезіолога може статися зупинка серця або по-рушення мозкового кровообігу, що спричинені надто емоційними переванта-женнями.
2. Дисфоричний синдром з нудьгою і злобно-затьмареним забарвленням. Такі хворі дратівливі, невдоволені навколишніми, шукають причин свого за-хворювання і стану. Вони можуть звинувачувати медичних працівників або своїх родичів, буцімто вони все роблять повільно, не оперативно, недостатньо приділяють їм уваги. Такий комплекс ознак супроводжується великою триво-гою і різними страхами, і врешті-решт можуть бути сплески різкої агресивності, яка є компенсаторною реакцією щодо їх переживань. Цей синдром проявляєть-ся дуже сильною емоційною напруженістю. Він часто супроводжує хворих, у яких в преморбіді переважала підвищена збудливість, вибуховість, епілептоїд-ність.
3. Тривожно-іпохондричний синдром характеризується меншим ступенем напруженості, аніж при тривожно-депресивному і дисфоричному синдромах. У хворого переважають зниження настрою, інтровертованість, спрямованість на себе, емоційна напруженість з фіксацією уваги на своєму здоров’ї, страхи перед операцією, її наслідками, ускладненнями тощо. Хворий обтяжує своє захворю-вання за рахунок симптоматології, притаманної для неврозу, перебільшує бо-язнь за своє здоров’я. Можливі депресія і різні фобії. Стан хворого супрово-джується нав’язливими думками про своє захворювання, він переконує себе про невиліковність хвороби, що ще більше пригнічує настрій.
4. Тривожно-фобічний синдром спостерігається як серед хворих, у яких вперше в житті виникло захворювання, так і при повторному лікуванні недуги. Маніфестація невротичних розладів частіше відбувається в молодому віці, але може бути й у будь-якому віці. Клінічна картина найрізноманітніша – від еле-ментарного неврозу до неврастенії та істерії. Її спричиняють гострі, масивні психогенії, переважно, сімейно-побутового плану. У хворих відмічаються акце-нтуйовані риси особистості за психастенічним, сенситивним чи істероїдним ти-пом. Час від часу вони інтенсифікуються. У таких пацієнтів спостерігається найвищий рівень особистісної тривожності і найнижчий рівень соціальної ада-птації. Рівень індивідуальної стресостійкості у них помірно понижений.
5. Обсесивно-фобічний синдром частіше спостерігається в задумливих, тривожно-недовірливих осіб, які мають невротичні або психастенічні риси ха-рактеру. Він проявляється у вигляді різних нав’язливостей і страхів. Такий па-цієнт часто перераховує які-небудь предмети стугеньки, щаблі, кількість вікон, тумб чи ліжок у палаті, ніжки стільців, в умі робить якісь рахункові операції та ін. У хворого виникають якісь хаотичні нав’язливі спогади, наприклад, про якісь прикрі події у минулому. Нав’язливий характер можуть мати якісь легкі, прості рухи, наприклад, постукування чи ін., так і складніші рухи, дії, напри-клад, завжди однаково послідовно складає речі у тумбочку. У хворих можуть бути нав’язливі «тіки» у вигляді мимовільних посмикувань м’язів лицьової му-скулатури, часто, блефароспазм невротичного походження, чи місцеві гіперкі-нези.
Хворим характерна бридливість до своїх сусідів у палаті. У них нав’язливий страх забруднення, зараження «раковими мікробами». Складні нав’язливі рухові ритуали часто зумовлені «очисним», захисно-охоронним ак-том, наприклад, часте миття рук. У них виникають болісні уявлення про смерть під час операції або після неї. Вони стривожені навіть з приводу можливості випущення газів, калу, нетримання сечі й т.д.
6. Апатичний синдром найчастіше зустрічається в астенічних осіб. Він сві-дчить про виснаження компенсаторних механізмів емоційної сфери. У хворих спостерігаються млявість, деяка загальмованість, байдужість, відсутність яких-небудь інтересів, навіть щодо перспектив і життя. Цей синдром має адаптаційні можливості, які приводять до адаптації пацієнта до подальших мінливих умов життя хворого.
7. Астено-депресивний синдром найчастіше зустрічається в осіб з циклоїд-ним складом характеру, переважно при повторних (другий, третій) епізодах не-вротичної декомпенсації, а у хворих, які вперше захворіли, – під дією довготри-валих індивідуально-значущих різний психогеній (сімейних, побутових, вироб-ничих, міграційних, змішаних психотравм). Цей синдром характеризується пригніченістю, тужливістю з переживаннями безнадійністю свого захворюван-ня. Астено-депресивному синдрому притаманні часті зміни настрою, погана пам’ять, розсіювання уваги, проблемний сон, безсоння, нетерплячість, іпохонд-рія. Хворий нав’язує собі думки про ранню чи пізню його приреченість. Всю цю симптоматику супроводжує депресія.
За психологічними характеристиками такі особи відзначаються поєднан-ням високого рівня особистісної тривожності з пониженим рівнем стресостій-кості. Через соціальну невпорядкованість рівень соціальної адаптації в них по-нижений, що характеризує тривалу й виснажливу невлаштованість особистості в суспільному житті. Патогенна дія соматичної патології в преморбіді при да-ному синдромі чинить додатковий, хронізуючий вплив.
8. Астено-іпохондричний синдром часто зустрічається в післяопераційно-му періоді та у пацієнтів, які лікуються повторно. Він не характерний для хво-рих, які захворіли на невроз вперше в житті. Перша невротична декомпенсація пацієнтів часто буває у молодому віці, хоча може бути й у старшому. Психо-генні ситуації, що провокують появу хворобливих проявів, є хронічними і не-розв’язаними для особистості. За змістом домінують психічні травми внутріш-ньосімейного, побутового, виробничого плану.
При цьому синдромі на передній план виступають страх ускладнень, три-вога із приводу загоєння операційної рани, занепокоєння у зв’язку з наслідками складної операції. Пацієнти зкомпроментовані преморбідним фоном при наяв-ності астено-невротичних та істероїдних акцентуйованих рис характеру і знач-ній соматичній обтяженості в анамнезі. Психологічний профіль цих хворих проявляється високим рівнем особистісної тривожності та низьким рівнем стресостійкості, що обумовлює значну їхню уразливість до будь-яких негатив-них впливів, навіть не надто виражених, що підтверджується пороговим рівнем їх соціальної адаптації.
9. Деперсоналізаційно-дереалізаційний синдром частіше зустрічається в іс-теростигматизованих хворих. Хворі втрачають почуття реальності. Вони не відчувають ні навколишнього, ні навіть свого тіла, повсякденно вимагають снодійних ліків, хоча добре засипають і без них. Можливі зникнення смаку, апетиту. Хворі задоволені від здійснення своїх тих чи інших фізіологічних ак-тів.
10. Паранояльний синдром спостерігається рідко й проявляється в марев-ному, туманному, уявно придуманому трактуванні навколишнього. Хворі змі-нюють свої відносини в родині, на роботі, у побуті. Вони нав’язливо вважають, що їх переслідують, обманюють і не довіряють нікому через обманне сприй-няття. Це призводить до їх агресивності до навколишніх. Цей синдром часто відмічається у шизоїдних особистостей у преморбіді.
11. Ейфоричний синдром запускає механізм реакції «надії», «полегшення», «успіху». Нерідко ейфорія з’являється у осіб циклоїдного типу, у післяопера-ційному періоді й не оперованих хворих. Ейфоричний синдром проявляється підвищеним настроєм, переоцінкою свого стану й можливостей, невмотивова-ною радістю.
12. Синдром самоізоляції частіше спостерігається на катамнестичному етапі (після проведеного лікування). У хворих виникає страх рецидиву захво-рювання, метастазів. Вони стривожені своєю соціальною дезадаптацією, спри-чиненою інвалідністю. В думках вони відгороджують себе від проблем. Усамі-тнюються в своїй поведінці. Вони вважають себе безперспективними. Втрача-ють активність, стороняться навколишніх, втрачають колишні інтереси і т.д.
Особливості вмирання. Різні хворі помирають по-різному. Є смерть «лег-ка» і «важка». Не буває однакове вмирання у священика, лікаря і атеїста, гріш-ника і праведника. Одні можуть вмирати після максимально довгого молитов-ного спілкування з Богом перед смертю, інші – прислухаються до своїх боліс-них відчуттів, дають їм заспокійливу для себе оцінку, ще інші – вмирають як тварини; і грішники і праведники вмирають неоднаково. Однак, у всіх випадках смерть, як і народження, – це завжди біль, біль душевна й тілесна.
Примітно, що грішники тілесно страждають болісніше від праведників і тих, що покаялися не обов’язково перед священиком, а щиро безпосередньо пе-ред Богом. Хворі, які важко грішили, умирають з болями, мучаться душевно, вмирають з жахом. Спостерігаючи за такими помираючими, особливо, коли у термінальному стані їх свідомість, то втрачається, то повертається, складається враження начебто вони вже заглянули, у світ загробних мук своїх, і повернув-шись до свідомості жахаються, мучаться, страждають вже тут на землі.
Вмирання праведних спокійне, багато з них вмирають у нічному сні без всяких страждань, а у інших в очах перед смертю можна відмітити сум’яття й біль. Проте більшість праведних мирно, начебто засипають і так ідуть у світ інший, втрачаючи свою силу м’язів і тіла, і мову. Судячи з виразу облич і ви-гляду очей праведних, можна відмітити, що вони зберігають відчуття й свідо-мість довше від своїх тілесних сил; вони довше, імовірно по-особливому, усві-домлюють навколишній світ, земний простір, живих людей. Будучи у свідомос-ті, вони неохоче відповідають на запитання навколишніх, здається, що вони вже живуть своїм потойбічним життям.
Отже, переживання кончини залежить від характеру людини, від того, як вона прожила своє життя, від її релігійності. Неврівноважені, суєтні люди і вмирають суєтно. Ті, що прожили благе життя – вмирають спокійно. І навіть, коли відчувають біль, вони не втрачають достоїнства.
Дуже вражають присутніх при смерті очі вмираючого. В якийсь момент в очах є відчуженість вмираючого від всього навколишнього, начебто погляд йо-го звернений у світ інший. Незадовго до кончини в них часто раптом наступає полегшення, ніби пробуджується їх життя і вони часто промовляють якісь слова до присутніх: одні благають щось, інші з гіркотою прощаються, не зважаючи на душевний біль і страх. Таке короткотривале поліпшення стану хворого безпо-середньо перед смертю медицина пояснює останнім викидом в організм усіх гормонів, медіаторів і ферментів, а потім – різке згасання функції внутрішніх органів і смерть. В останні роки, у зв’язку з посиленням у людей боротьби у житті, боріння з подоланням негод, підсилилася скрута під час смерті в людей, стали більші труднощі під час відходу з життя (арх. Амвросій).
Із спостереження за помираючими видно, що перед самою смертю їх очі умаляють допомоги, просять порятунку. Навіть знесилені хворі, які не можуть рухатися, говорити чи дихати (якщо вони на штучному диханні) очима своїми просять порятунку і спасіння. Пізніше заклик про допомогу й страх зникають з очей і очі стають «осклянілими». Це свідчить, що людина вмирає безповоротно. Її вже не вдасться ні врятувати, ні оживити. При такому стані не допомагають навіть сучасні реанімаційні заходи. Але, якщо очі лише почали «скляніти», то таких пацієнтів ще можна повернути до життя, звісно, якщо у хворого не була виснажлива довготривала хвороба. А ті хворі, які вже готові прийняти смерть, щоб запобігти втомливих болів при затяжному, хронічному, невиліковному за-хворюванні, вмирають, відчуваючи в останню мить розгубленість і переляк. Це видно в їх очах, словах і поведінці.
Деякі перед смертю кажуть: «Я вмираю…». Помічено, що якщо хворий ви-знає свою близьку смерть, то реанімація рідко може бути успішною. При бли-зькому необоротному відході з життя наступає якийсь особливий стан вмираю-чого – це стан його тіла, душі, психіки. Й багато вмираючих його відчувають. Пам’ятаю, як в різний час помирали три близьких родичі. Я кажу, що ми ще вас вилікуємо. А він каже: «Ні, ти мене заспокоюєш, я знаю, що я помру». І всі зна-ли й повідомили це за кілька днів до смерті.
Буває такий момент невиліковної хвороби, коли досвідчені лікарі розумі-ють, що включилися «біологічні годинники вмирання» і почався відлік останніх годин, хвилин життя. Однак, нерідкі випадки, коли всупереч лікарському про-гнозу кінця життя, смерть хворого виявляється відстроченою. Медицина пояс-нює причину такого продовження життя тим, що включається психологічна установка вмираючого – дожити до важливої для нього події (його дня наро-дження, народження онука, до ювілейної дати й т.п.). Однак, ми переконані, що будь-яка психологічна установка без волі Божої – це ніщо.
Онкологічні та інші хронічні хворі протягом своєї хвороби багато раз усві-домили свою невиліковність, перетерпіли й продовжують терпіти болі й висна-жливе лікування. Вони постійно підтримують в своїй свідомості тягар хвороб-ливої кончини з душевними і тілесними болями. Якщо здорові люди абстрактно усвідомлюють смерть, то тяжкі безперспективні хворі реально усвідомлюють свою смерть, бо стоять поруч з нею і знають «свій земний кінець». Багато вми-раючих відстороняються від суєти буднів і стають самі собою, звільняються від життєвих умовностей і безладу.
Як бачимо, смерть – «важка», а чи буває «легка» смерть? Гадаємо, що смерть легка уві сні, будь-яка миттєва смерть від обширних травм, інфаркту, тромбоемболії легеневої артерії та ін. Щодо смерті від хронічних, невиліковних захворювань, то важко мріяти про легку смерть. Навіть люди легковажні, ті, що в житті легко сприймали й радості, й лиха, не можуть легко, без тяжких розду-мів умирати. Крайнє рідко (менше 1,0 %) після встановлення діагнозу, а тим більше, перед кончиною, буває ейфорія і та без ентузіазму, в роздумах, в пере-ляку після погіршення стану.
Є гендерні особливості вмирання: у чоловіків смерть болісніша, аніж у жі-нок. У чоловіків смерть дещо демонстративніша в силу їх характеру. До їх фі-зичних болісних страждань приєднується душевний біль. Чоловіки багаті уявою і багачі з великим достатком відчувають жах від втрати їх багатства зем-ного життя, тяжче, болісніше переносять передсмертні муки, причому чим ближче до смерті, то їх мучення збільшуються завдяки їх жадібності й гордині. До деяких мук приєднується страхіття і кошмари загробних відплат. На відміну від чоловіків, жінки легше закінчують свій земний шлях, оскільки вони орієн-товані на життя й несуть цю орієнтацію з собою, навіть помираючи.
«Голодна смерть» має ті особливості, що помираючий швидко вступає в стан «необоротної спрямованості до смерті», тобто швидко усвідомлює, що по-чався процес умирання. Переборовши вкрай болісні «муки» на початку голоду-вання, голодуючі надалі відчувають спокій, «сердечне умиротворення», «за-вмирання», що виникають від слабості. А далі вмираючі від голоду не тільки не відчувають ніякого страждання, але зазнають деякої насолоди, ніби їх охоплює сон і глибокий спокій. Мішель Монтень (1991) описав випадок, коли хворого лікували голодом, хвороба зникала, але людина, наблизившись до голодної смерті, продовжувала відмовлятися від їжі, щоб померти. «Він же, зазнавши деяку насолоду, породжену вгасанням сил, прийняв рішення не повертатися назад і переступив той поріг, до якого встиг так швидко наблизитися» – пише М. Монтень, і далі: «Це щось набагато більше, ніж безстрашність перед особою смерті, це нестримне бажання зазнати її й насолодитися нею до сита».
Умирання в лікарні. У лікарнях варто мати палату інтенсивної терапії або окрему палату для вмираючих, оскільки смерть є величезним потрясінням для інших хворих. Смерть одного з хворих у палаті таїть у собі небезпеку «психіч-ної інфекції». Несподівана смерть ще глибше потрясає сусідів у палаті. Агонія вмираючого не залишає без впливу навіть найдужчих духом хворих. Смерть хворого, коли починаються метушня медперсоналу, різні швидкі маніпуляції, лише збільшують напруженість у палаті, порушують «мертву тишу» у ній. Смерть хворого у палаті глибоко ранить всіх інших пацієнтів у палаті. Найбі-льше бояться ті, у кого захворювання подібне як у помираючого, стурбовані й ті, «хто ще не дійшов до цього» і безумовно важку травму одержують невроти-ки. Можна привести багато прикладів, коли у невротиків після пережитої ними смерті сусіда у палаті було погіршення психічного стану. Тому дуже важливо вчасно ізолювати вмираючого. Догляд за такими хворими в невеликих палатах інтенсивніший, сприятливий для самого помираючого і не наносить шкоди ін-шим хворим.
Помираючому хворому слід забезпечити належний цілодобовий догляд, весь арсенал комплексного лікування залежно від захворювання і його симпто-матики. Смерть у лікарні не повинна порушувати звичайного лікувально-діагностичного процесу для інших хворих і тому повинна бути непомітною для них, ніби нічого не сталося.
Правильно, коли вмираючого відвідує священик. Хворий має на це право вибору. Якщо мова йде про віруючого, то для нього відпущення гріхів, собору-вання, причастя перед смертю дуже важливі. Не слід забувати, що поява свяще-ника у лікарняному відділенні може викликати страх, паніку. Тому бажано роз-ташувати палату для важкохворих у такому місці, щоб священик не ходив через все відділення.
Після смерті слід повідомити близьких про смерть телефоном або телегра-мою. Усе, що належало померлому, не просто предмети, але й дорога пам’ять для близьких, тому слід дбайливо зберігати ці речі. Близькі, родичі померлого вимагають турботи, співчуття, особливої уваги. Варто бути готовим до проявів сильних афектів, уміти не тільки стерпіти їх, але й допомогти тим, кого осягло нещастя. Не раз доводиться спостерігати прояв гніву, агресивності, несправед-ливих звинувачень. Їх слід розцінювати, як приватні прояви реакції на смерть близьких людей.
На жаль, сьогодні є безліч випадків, коли тяжкохворого, вмираючого хво-рого лікарі або не госпіталізують, або виписують додому вмирати. Це не тільки не етично, але й злочинно. Таких хворих треба поміщати у хоспіси, де смерть їх може бути достойною.
Психологія медсестри, яка постійно перебуває серед тяжких і вмираючих хворих, надзвичайно важливо враховувати. В медсестер дуже сильні враження, почуття, пов’язані з умираючими хворими й самим фактом їх смерті. Все, що зв’язано зі смертю хворих, представляє серйозне психічне навантаження для медсестер. Причому вони по-різному реагують на смерть хворих. Частина їх разом зі своїми хворими сподіваються, вірять, чекають, а раптом все-таки мож-на допомогти цьому хворому. Стан емоційного й фізичного виснаження медич-ного персоналу, зайнятого допомогою вмираючим, отримав назву «синдрому вигоряння». Адже, звикнути до смерті ніколи не можна. Інша частина медсес-тер намагається відсторонити від себе страхи, як тільки хворого торкнеться по-дих смерті. Раціонально мислячі перекладають відповідальність на самих хво-рих: «Вони самі винуваті у своїй смерті, «навіщо стільки пив?», «чому не до-тримувався приписів лікаря?». І ще частину медсестер взагалі не хвилюють ці питання, страху смерті вони ніколи не відчували, тобто у них реакція запере-чення.
ЯК ДОПОМОГТИ ВМИРАЮЧОМУ ХВОРОМУ
Нелегко змиритися з думкою, що близька людина смертельно хвора й дні її полічені. Важка хвороба – це випробування, яке потрібно пройти не тільки са-мому хворому, але і його оточенню. Як вибудувати відносини з людиною зі страшним діагнозом так, щоб не розгубити душевні й моральні сили, прийняти хворобу як даність і знайти віру в щасливий кінець?
Вмираючі хворі інколи хочуть від своїх близьких, щоб вони просто побули з ними. Служіння хворому своєю «присутністю» має потужний психологічний ефект навіть коли у вас нема чого йому сказати. Родичі або друзі можуть прос-то тихо сидіти в кімнаті, не обов’язково близько біля ліжка хворого. Дуже часто хворі говорять, що це заспокоює та умиротворяє їх, коли вони прокидаються й бачать неподалік знайому їм особу. Вони перестають боятися, тому що хтось з рідних з ними. Сидячи в одній кімнаті з хворим, важливо виражати свої пози-тивні емоції Це передає хворому добре психологічне відчуття й потрібні йому життєві сили.
Для психологічної підтримки вмираючого хворого можна задавати йому «відкриті» питання, які стимулюють його саморозкриття. Коли ви мовчите, то використайте мовчання й «мову тіла», як спілкування з хворим: дивіться хво-рому в очі, злегка нахилившись уперед, час від часу ніжно, але впевнено тор-кайтеся його або його руки. Адже людський дотик – це потужний фактор, що змінює практично всі фізіологічні константи, починаючи від пульсу й кров’яного тиску, до відчуття самоповаги й зміни внутрішнього відчуття форми тіла. «Дотик – це перша мова, якій ми вчимося, входячи в світ» (Д. Миллер, 1992).
Особливо прислухайтеся до таких мотивів хворого, як страх, самітність, гнів, самозвинувачення, безпорадність. Стимулюйте їхнє розкриття. Наполя-гайте на чіткому з’ясуванні цих мотивів і самі намагайтеся домогтися їх розу-міння. Вживайте практичні дії у відповідь на почуте.
Відвідавши хворого, друзі дуже часто кажуть хворому: «Зателефонуй мені, якщо тобі щось буде потрібно». Звісно, що при такій постановці фрази хворий за допомогою не звертається, тому краще сказати: «Я буду вільний сьогодні ввечері й зайду до тебе. Давай вирішимо, що ми можемо зробити разом з тобою й чим ще я можу тобі допомогти». Допомогти можуть самі незвичайні речі, які хворий любив чи обожнював. Тому запитайте хворого, що він хоче прямо зараз.
У бесіді з хворим можна вдатися й до гумору. Відомо, що гумор позитивно впливає на фізіологічні й психологічні процеси людини, підсилює кровообіг і дихання, знижуючи артеріальний тиск і м’язову напругу, викликає секрецію гіпоталамічних гормонів і лізоцимів. Гумор відкриває канали комунікації, зни-жує тривожність і напругу, стимулює творчі процеси, підсилює впевненість у собі.
Не доцільно сторонитися спілкування зі смертельно хворим, міркуючи про те, що не знаємо, які слова підібрати в розмові. Правда й істинний стан речей нас лякають, тому присутні часто переводять розмову на сторонні теми. Відві-дуючи хворого, ви принесете більше користі йому, якщо хворий буде відчувати ваше щире співчуття. Якщо таке співчуття є, то й слова будуть підібрані прави-льні. Крім того, бесіда – це ще не єдиний спосіб спілкування, є ще поцілунки, обійми, дотики й просто мовчання. Отже, уникайте нещирості в спілкуванні з хворим.
Крім того, треба дати хворому виговоритися. Іноді варто навіть спробувати розговорити хворого. Справа в тому, що повсякчасно й щоденно, думаючи над однією й тією ж своєю проблемою, хворий починає залякувати себе. Якщо хво-рий довідався про свій важкий, смертельний діагноз, то не варто допустити, щоб він у бесіді з вами акцентував увагу тільки на своєму діагнозі. А з іншого боку, не можна допускати, щоб хворий жив як нічого не бувало, відмовляючись сприймати свою проблему й не хотів починати лікування. Тут тонка грань. Треба вести себе з хворим як партнери, а не як «здоровий і хворий».
Жалісливість і надмірна турбота про хворого неефективні й недоцільні. Хворому потрібні любов і компанійські відносини. Якщо ви звалите на свої плечі всі обов’язки і відповідальність за вмираючого, то ви позбавите хворого сил і діяти самому, він перестане боротися. Відомо, що близькими, які занадто піклуються про хворого, рухають егоїстичні інтереси: аби швидше з усім попо-ратися і уникнути зайвих турбот. Але це не вихід, подумайте спочатку про іншу хвору людину, як буде краще їй. Дайте зрозуміти хворому, що він як і раніше для вас дорогий. Турбота повинна бути розумною. З головою занурившись в проблеми смертельно хворої близької людини, зваливши на себе всі турботи про догляд за ним, ви ризикуєте перенапружитися самі й знесиліти, як фізично, так і морально. Це небезпечно тим, що ви можете залишити нужденну, хвору людину зовсім без уваги. Безумовно, багато праці й терпіння потрібно вкласти в догляд за хворим, але турбота насамперед повинна бути розумною, а також даватися з радістю й любов’ю.
Щиро поговоріть з хворим, обговоріть з ним хвилюючі речі, насолодіться спілкуванням і братерством один до одного. Своїм відношенням покажіть бли-зькому, що його думка й тепер важлива для вас, включайте цю думку в рішення важливих питань, радьтеся, намагайтеся розважити й відволікти помираючого від гнітючих думок.
Будьте готові до частих змін настрою хворого. Адже людина зі страшним діагнозом переживає кілька етапів стану своєї психіки: шок, депресія, агресія, прийняття свого стану. Наприклад, на стадії шоку хворому життєво необхідна ваша підтримка, участь і увага. У стані агресії йому треба дати можливість ви-словитися про свої почуття. Стадію депресії небезпечно лікувати ліками, щоб вивести хворого з депресивного стану, тому що ви позбавляєте хворого можли-вості усвідомити свій реальний стан, а це позбавить його сил боротися й споді-ватися на гарний результат.
У жодному разі не слід заохочувати жалість людини до самої себе. Дайте хворому зрозуміти, наскільки він для вас важливий, але якщо він тривалий час тільки буде жаліти себе, то він об’єктивно не усвідомить свого стану. Звісно, що якийсь короткий час слід й пожаліти хворого, але не постійно.
Завжди сподівайтеся на кращий результат. Навіть якщо важкохворий від-мовляється від лікування, бо думає, що дні його завершуються, й тоді не втра-чайте надію на кращий результат. Дуже часто хвора людина, упевнена в безглу-здості процедур, просто хоче почути від вас зворотне, що його врятує жива на-дія. У цих випадках, станьте для нещасного провідником віри й прагнення пе-ремогти хворобу. Чудесні зцілення бувають, головне – пам’ятати про це і наго-лошувати хворому.
В спілкуванні з важкохворим варто пам’ятати, що якраз від вашого на-строю, емоцій і почуттів прямо залежить душевний стан близької людини. То-му, якщо ви відчуваєте, що не справляєтеся з моральним навантаженням, звер-ніться за допомогою до потрібних фахівців або до інших родичів.
В останні дні й години життя в організмі вмираючого відбувається ряд фі-зіологічних змін. Кожна з них, якщо не розуміти його суті, може стати приво-дом для тривоги і гнітюче вражати родичів.
У міру вгасання функцій організму у вмираючого хворого наростають сла-бість і стомлюваність. Хворий відмовляється від звичної рухової активності. У цьому випадку пацієнта не слід насильно змушувати рухатися. На цій стадії бі-льшість лікарських препаратів для боротьби зі слабістю можна скасувати. При обмеженні рухів у суглобах можуть виникнути утруднена рухомість або біль. Тривале натискання на одну й ту ж ділянку шкіри, особливо над кістковими ви-ступами, приводить до ішемії шкіри й появи хворобливих відчуттів. Хворому необхідно влаштувати зручно постіль, підклавши подушки, щоб рідше виника-ла потреба повертатися.
В останні дні життя хворі, як правило, повністю втрачають апетит і пере-стають пити рідину. Припинення прийому їжі й рідини дуже турбує родичів. Однак зневоднювання в останні години життя не заподіює страждань хворому, а може стимулювати виділення ендорфінів і анестезуючих речовин, які поліп-шують самопочуття хворого. У цьому випадку часто низький артеріальний тиск і слабкий пульс пов’язані з процесом умирання, а не із зневоднюванням. Оскі-льки пацієнт лежачий, то у нього немає запаморочення. При ретельному гігієні-чному догляді за ротовою порожниною, порожниною носа й слизовими очей, їх зволоженні, можна не побоюватися, що хворого мучить спрага. У людини, що перебуває в несвідомому стані, очі можуть бути відкриті. При відсутності мига-льного рефлексу його очі можуть висохнути і тоді хворий ризикує повністю втратити зір. Тому очі хворого треба регулярно промивати охолодженою кип’яченою водою або спеціально приготовленим сольовим розчином за допо-могою ватяного тампона. Інколи варто вводити очні краплі, якщо в цьому є не-обхідність.
При периферичних набряках або асциті в організмі хворого накопичується надлишок води й солей, які реабсорбуються і зневоднювання не відбувається, хоча внутрішньосудинний об’єм циркулюючої рідини може зменшитися через гіпоальбумінемію. Однак, парентеральне наводнення в останні дні життя, особ-ливо при вираженій гіпоальбумінемії, може привести до перевантаження сис-теми кровообігу з розвитком периферичних набряків, набряку легенів з поси-лення задишки, кашлю й збільшенням секреції залоз ротової порожнини й тра-хеобронхіального дерева і до пришвидшення смерті. Крім того, внутрішньо-венні крапельниці заподіюють незручність хворому, особливо якщо він висна-жений і в нього погано виявляються вени.
При поглибленні періоду вмирання можлива втрата здатності ковтати. Як-що пацієнт не може ковтати, то варто припинити давати йому їжу й препарати усередину. Слід попередити членів родини, які доглядають за хворим, і серед-ній медперсонал про небезпеку аспірації. Для зменшення виділення слини й інших продуктів секреції можна призначити розчин атропіну сульфату (1 мг/мл) по 0,3 – 0,6 мл під шкіру або внутрішньом’язово. Він зведе до мінімуму або усунуть гучне «клекотання» при диханні через скупчення слизу в глотці та трахеї. Відсмоктування рідини з ротоглотки часто неефективне, оскільки в’язкий слиз виділяється за межами досяжності катетера і швидко знову скуп-чується. Тривалі спроби відсмоктати слиз можуть потривожити спокійного хворого й схвилювати членів родини, які перебувають поруч.
З процесом вмирання пов’язані різні необоротні неврологічні зміни, які об-тяжують термінальні стадії. Їх образно називають «дорогою до смерті». До них відносять поступове вгасання свідомості, після чого в дихальних шляхах нако-пичуються грудки густого, в’язкого слизу, а потім смерть.
Першим сигналом того, що хворому треба буде пройти «важкою дорогою» до смерті, є поява агонального делірію з ажитацією, який найчастіше буває при вмиранні алкоголіків, наркоманів, при інтоксикації. У таких хворих з’являється порушення, сплутаність свідомості (дезорієнтація), занепокоєння. Іноді виникає інверсія циклу сну (сон удень і активність вночі). У хворого сильне емоційне порушення, яке супроводжується тривогою і страхом та переходить в рухове занепокоєння. Хворий весь час перебуває в неусвідомлюваному русі або мов-ному занепокоєнні. Людина в такому стані надзвичайно метушлива і виконує тільки прості автоматизовані рухи. У неї з’являється відчуття порожнечі й від-сутність думок, порушується можливість мислити. Цей стан супроводжується вегетативними порушеннями: з’являється блідість, хекання, серцебиття, пітли-вість, тремтіння рук і т. п. Для родини й медперсоналу, який доглядає за таким вмираючим, це дуже тяжке видовище агонального делірію з ажитацією. Якщо делірій нерозпізнаний або не вжиті заходи для його усунення, то членам родини швидше за все запам’ятається страшенна смерть «у жахливих муках», які, на їх хибну думку, були спровоковані призначенням ліків. Це справляє дуже важке враження на родичів, навіть якщо вся попередня медична допомога була орга-нізована бездоганно.
Для купірування делірійних станів найкращим є метод тривалого сну неве-ликими дозами нейролептичних препаратів з вираженою седативною дією: роз-чин левомепромазину (тизерцину, метотримепразину) (25 мг/мл) по 75 – 100 мг/добу за 2 – 3 прийоми внутрішньом’язево або внутрішньовенно, інколи да-ють таблетки всередину, під контролем артеріального тиску та частоти серце-вих скорочень; або 1 – 2 мл розчину аміназину (25 мг/мл) внутрішньом’язово або внутрішньовенно не більше 3 разів на добу (можна у таблетках всередину). Їх варто комбінувати з наркотичними препаратами й засобами, що нормалізу-ють дихання і кровообіг. Можливе призначення протягом 2 – 3 днів невеликих доз преднізолону. Велике значення має введення рідин, електролітів, вітамінів у формі ізотонічних розчинів глюкози й хлористого натрію, а також сірчанокис-лої магнезії.
Буває, що порушення й неспокійна поведінка хворого супроводжуються стогонами й гримасами: це часто неправдиво витлумачують як наявність фізич-ного болю. Однак слід мати на увазі, що в останні години життя неконтрольо-ваний біль розвивається або посилюється рідко. Ознакою наявності болю може бути напружене чоло, зокрема поява на ньому глибоких зморшок. Термінальне занепокоєння болісне для пацієнтів, які перебувають у свідомості або у напів-непритомному стані.
Якщо важко оцінити стан пацієнта, який перебуває без свідомості, й лікар думає, що його турбує біль, то можна спробувати призначити опіоїди. Але слід пам’ятати, що при низькому нирковому кліренсі опіоїди можуть акумулювати-ся й посилювати делірій. Якщо при опіоїдній терапії не зникають порушення або збільшується делірій, з’являються міоклонічні судороги, то варто продов-жити купірування делірію бензодіазепінами, наприклад, лоразепам від 1 мг 2 – 3 раза на добу, збільшуючи дозу до 4 – 6 мг/добу усередину до одержання по-трібного ефекту. Інколи можна застосовувати таблетки діазепаму по 5 мг 1 – 3 рази всередину, таблетки оксазепаму (мазепаму) від 10 мг до 30 мг 3 – 4 рази на добу. Слід пам’ятати, що галоперидол і хлорпромазин не забезпечують адеква-тну седацію й можуть приводити до посилення тонусу м’язів і появи конвуль-сій. Якщо лікування бензодіазепінами не дає бажаного результату, то можна призначити ex tempore приготовлений розчин фенобарбіталу від 60 до 120 мг підшкірно кожні 4 – 8 год, поступово підвищуючи дозу.
Термінальне тахипноє справляє гнітюче враження на родичів та інших па-цієнтів, хоча сам вмираючий перебуває вже без свідомості. На тлі дихальних рухів з’являються передсмертні хрипи, обумовлені переміщенням секрету в глотці, трахеї й великих бронхах. Вважається, що передсмертні хрипи не доста-вляють занепокоєння хворому, який перебуває без свідомості. В цьому разі не-обхідно придати хворому положення лежачи на боці й пояснити суть цього ро-дичам, заспокоїти їх. Найчастіше використовують препарати, які пригнічують секрецію слизу. Препаратом вибору вважається розчин атропіну сульфату (1 мг/мл) по 0,3-0,6 мл підшкірно або внутрішньом’язово.
Ослаблення сфінктерів в останні години життя може привести до нетри-мання сечі й калу. Відвід сечі катетером і використання абсорбуючих пелюшок (памперсів) допомагають звести до мінімуму зміну білизни й проведення гігіє-нічних процедур. Дуже важливо підтримувати шкіру хворого в чистоті, регуля-рно проводити гігієнічні процедури.
Розвиток оліго- або анурії в останні дні життя не вимагає обстеження або терапії, якщо це не поєднано з болем або з наростаючою задишкою.
Очі хворого постійно відкриті, оскільки зменшується об’єм ретробульбар-ної клітковини і очне яблуко западає в орбіту, іноді так глибоко, що не вистачає довжини повік для того, щоб їм зімкнутися й повністю закрити кон’юнктиву. Це гнітюче діє на навколишніх. У такому випадку необхідно підтримувати во-логість кон’юнктиви за допомогою очних мазей або фізіологічного розчину.
Якщо хворий вмирає вдома, то родичам хворого необхідно пояснити, що процес умирання так же індивідуальний, як і процес народження. Неможливо вгадати точний час смерті та як саме все буде відбуватися. Проте люди, які сто-ять на порозі смерті, переносять ряд схожих симптомів, незалежно від типу за-хворювання.
Спілкуйтеся з умираючою людиною. Полегшити стан умираючого тільки за допомогою лікарських засобів неможливо. Не менш важливо, а може й най-більше важливо спілкування з хворим, відношення до нього, як до живої люди-ни, що все чує й відчуває і має потребу у вашій присутності й участі до самого кінця. Тому при спілкуванні з умираючою людиною: будьте завжди готові на-дати допомогу; проявляйте терпіння; дайте можливість йому виговоритися, умійте активно слухати, якщо вона ще говорить; промовте кілька втішливих слів, поясніть хворому, що всі його почуття зовсім нормальні; спокійно стави-теся до його гніву й невдоволення; уникайте недоречного оптимізму. Умираю-чий хворий повинен почувати себе захищеним. Він хоче, щоб його заспокоїли, сказали йому, що він не буде страждати в момент умирання. Треба допомогти хворому впоратися зі страхом. Треба говорити з ним про його страхи. Не можна обходити цю тему мовчанням на тій підставі, що ви не можете зробити його знову здоровим.
Необхідно запитувати, слухати й намагатися зрозуміти, що почуває хво-рий, допомогти йому доробити земні справи, обіцяйте виконати його останню волю, якщо він сам не встиг щось зробити. Хворому важливо знати, що для нього робиться все можливе. Він не повинен почувати себе в ізоляції, не пови-нен відчувати, що від нього щось приховують. Не можна використовувати по-милкові обіцянки видужання як спосіб не говорити з хворим на важкі теми.
Основна допомога вмираючим хворим складається з постійного спілку-вання з ним, у спільному проживанні останнього періоду його земного життя. Із хворим варто встановити довірчі стосунки. Він повинен знати, що в момент смерті він не залишиться один і що хтось буде допомагати йому прожити цей період. Сама по собі ваша присутність у постелі важкого й умираючого хворого може мати заспокійливу дію.
Хворий повинен бути впевнений у тому, що йому допоможуть зняти біль і інші тяжкі відчуття в момент смерті. Багато хворих мають потребу в тілесному контакті із близькими людьми в момент смерті. Вони просять, щоб їх взяли за руку, поклали руку на чоло, обійняли й т.п.
Для того щоб допомогти хворому впоратися зі страхом, необхідно вміти слухати; розуміти невербальну мову; уміти надати емоційну підтримку; спілку-ватися з хворим відкрито, довірчо; ставитися до нього зі співчуттям і повагою; чесно відповідати на питання; не вселяти незбутніх надій; давати можливість задавати питання; розуміти потреби хворого; брати до уваги й намагатися задо-вольнити його психічні, соціальні й духовні потреби; передбачати труднощі й бути готовим до їхнього подолання.
З наближенням смерті з’являються певні фізичні й емоційні симптоми: з кожним днем виникає й прогресує сонливість і виражена слабість, періоди ба-дьорості зменшуються, вгасає енергія; змінюється характер дихання: періоди частого дихання змінюються тривалими зупинками дихання; погіршується апе-тит, людина п’є і їсть менше, ніж звичайно, потім зовсім відмовляється від їжі й води. Сеча стає темно-коричневою або темно-червоною, кишечник перестає спорожнятися або, навпаки, буває мимовільний виділення калу. Міняється тем-пература тіла: підвищується або, навпаки, дуже низька. У міру наближення смерті людина перестає цікавитися зовнішнім світом й окремими деталями по-всякденного життя. Змінюються слух і зір; вони не просто погіршуються, а на-впаки, людина може чути й бачити речі, які інші не зауважують. Вмираючий може бачити і чути щось з потойбічного світу і знову повертатися у земний світ. Якщо вмираюча людина, про яку ви піклуєтеся, бачить або чує щось або когось, чого не бачите ви, то з ним варто погодитися – визнайте те, що він ба-чить або чує. Заперечення цих переживань може збуджувати вмираючу люди-ну. Поговоріть з людиною, навіть якщо вона без свідомості, потримаєте її за руку. Відомо, що вмираючі люди можуть чути, навіть коли вони перебувають у глибокій комі. Є приклад того, що люди, які виходили з коми, розказували все, що вони чули, перебуваючи без свідомості.
За згодою хворого, бажано запросити до важко хворої людини священика. Священик, поговоривши з хворим, дає йому виговоритися, висповідатися, по-каятися, примиритися з Богом і тоді хворому, як правило, стає легше і він по-мирає з легкістю й блаженством. Навіть самі запеклі атеїсти з приходом важкої хвороби сподіваються на порятунок, хоч і виду не подають, але можуть погоди-тися на прихід священика.
Часто медичний працівник, відвідуючи вмираючого вдома хворого, ціка-виться тільки станом самого хворого. Це сильно травмує його родичів, які не сплять ночами, прислухаючись до дихання хворого, виконують неприємні, але вкрай необхідні процедури й постійно перебувають у стані стресу. Їм теж по-трібна увага й допомога. Їм слід розповісти про елементарні правила догляду і гігієни.
Друзі й родичі хворого інколи можуть мати ірраціональні страхи, думаю-чи, що помираючий хворий заразний і від нього можна заразитися контактним шляхом. Це можливо лише при інфекційних захворюваннях і тут треба дотри-муватися всіх обережностей. Такого хворого поміщають в окрему палату (кім-нату), яку часто провітрюють, спілкуються з хворим у масці типу «пелюсток», часто миють руки в дезінфікуючих розчинах.
Кімната, у якій перебуває помираючий хворий, повинна утримуватися в чистоті, бути акуратною, небезладною, але й не походити на лікарняну палату. Улюблені речі особистого побуту хворого варто тримати поруч з ним, щоб він міг легко до них дотягтися. Доти поки він може, йому варто вставати. Щоб він міг побути з іншими членами родини, його можна везти в іншу кімнату на ко-лясці. Постіль хворого повинна бути чистою, нижнє простирадло – без складок, а верхнє не слід натягати поверх хворого занадто сильно, щоб не віджимати йому ноги. Необхідно пам’ятати, що чим більше хворий буде обслуговувати себе сам, тим краще для нього. Адже людині завжди дуже важко примиритися зі своєю залежністю від інших. А коли вже хворий не зможе обслуговувати се-бе, йому слід надавати необхідну допомогу. Коли він перестане рухатися само-стійно, необхідно регулярно перевертати його щоб уникнути появи пролежнів і інших ушкоджень шкіри, протирати шкіру спиртовим розчином, укласти на круг. Безнадійний тяжкохворий має потребу в регулярному догляді за своїми ротом, носом і очами. Якщо він уже не може самостійно полоскати рот, то вам належить очищати його зсередини за допомогою ватяного тампона. Міняйте вату для очищення кожної його сторони, верхнього піднебіння, язика й стежи-те. Вставні зуби також необхідно чистити щодня. Ніздрі треба промивати теп-лою водою й змазувати невеликою кількістю вазеліну або спеціальною маззю для запобігання їх від потріскування й запалень.
Жодна людина не повинна терпіти сильного болю протягом тривалого ча-су. Прописати хворому знеболюючі препарати має право тільки лікар, але той, хто доглядає за хворим повинен повідомляти лікареві про ефект від ліків і сте-жити за регулярністю їх прийому. Якщо хворий не може ковтати таблетки, то препарат можна дати йому в іншому виді. Не слід кришити таблетки без попе-редньої консультації з лікарем.
РЕАГУВАННЯ РОДИЧІВ І ОТОЧУЮЧИХ ХВОРОГО
Члени родини і наближене коло осіб до хворого, звісно, реагують на діаг-ностоване нове захворювання. Ця реакція тим вираженіша, чим ближчий сту-пінь спорідненості. Якщо колеги по роботі більш-менш нейтрально відносяться до захворювання, якщо воно не заразне, то у в одного чи декількох членів ро-дини хворого можливі психоневротичні й нервово-психічні розлади, а їх психо-логічні особливості можуть мати прямий чи непрямий вплив на хворого. У да-ному випадку можна вважати родину як соціальну і психологічну систему. Адже, сім’я містить у собі від 15 до 100 і більше усіляких відносин і взаємо-зв’язків. Для їх формування мають значення особистісні особливості членів ро-дини, її соціальне оточення, звичаї, традиції, соціально-економічні умови тощо.
Кожний хворий і кожний член його сім’ї має свій власний, індивідуальний сімейний досвід і найчастіше виходить тільки з нього. Багато (до 90,0 %) подій, що відбуваються в родині, характеризуються прихованістю (інтимністю), а та-кож їх мінливістю і відсутністю чітких контурів.
Члени родини, як правило, мають безпосередній, причинно-обумовлений вплив на розвиток психоневротичних розладів у хворого, тобто родина, відіграє надзвичайно важливу роль у виникненні та розвитку нервово-психічних, пси-хологічних, психічних і психоневротичних розладів не тільки у хворого, але й серед інших членів родини. Якщо немає психолога, то лікуючий лікар повинен провести психометричне дослідження членів родини, учнів і студентів навчаль-них закладів, працівників з роботи, кола друзів і знайомих хворого, причому хтось з них може перекрутити істинну ситуацію і сказати неправду. Це так звані «сімейні фільтри» або «товариські фільтри», які лікар повинен виявити.
Важливо дізнатися, чи у родині є визначені уявлення про те, яке повинно бути сімейне життя і відносини: якщо вони не такі, якими собі уявляють члени родини, то тоді вони чинитимуть дискомфорт і опір. Аналогічно й серед друзів та товаришів по роботі є свої уявлення на зміст життя, на політичні події чи сі-мейні стосунки і якщо, один з них нав’язує свої не притаманні іншому погляди, то це приводить до дискредитації їх стосунків і навіть до розривів.
Лікарю треба мати уявлення про всіх, що співіснують з хворим. Адже си-туація в родині (стан відносин у ній, матеріальне становище тощо) часто слу-жать причиною подружніх чи інших внутрішньосімейних суперечок. Як тільки в родині з’являється сторонній спостерігач (лікуючий лікар чи психотерапевт), то ця функція в родині стає вираженішою. Не слід забувати, що деякі з членів сім’ї можуть перебільшувати конфліктність взаємин у своїй родині, неблагопо-луччя одного з її членів або можуть звинувачувати кого-небудь, буцімто із-за нього все сталося з хворим. У конфліктних родинах можуть бути прямо проти-лежні, неправдиві покази про хворого.
Перекручування тих чи інших уявлень про життя родини, кола друзів лікар може виявити за такими непрямими ознаками: 1) наявність в інших членів ро-дини або інших друзів протилежної точки зору і те, що він інакше викладає од-ні й ті ж самі факти; 2) схильність неправдивого члена сім’ї або інших друзів робити негайні і досить однозначні висновки з того, про що він говорить і що описує, згущає фарби; 3) наявність спротиву висновкам лікуючого лікаря чи психотерапевта, якщо вони суперечать загальній тенденції розповіді. Тому ва-жливо вивчити всі фільтри інформації.
1. Реакція родини або сімейна дезадаптація при захворюванні одного або декількох членів родини. Її можна розподілили на три періоди.
1-й період, усвідомлення ситуації, що склалася. Він є найтяжчим випробу-ванням для членів сім’ї і триває відразу, коли вони дізнаються, що у сім’ї з’явився хворий, й до того часу, коли їм лікар чи психолог розкаже, що це за-хворювання виліковне, як треба оберегти інших членів сім’ї, якщо це заразне захворювання. Лікар повинен розказати сім’ї, як і де буде проходити лікування, коли можливе хірургічне лікування хворого.
У цьому періоді деякі члени родини можуть впасти у шоковий стан, інших може охопити почуття відчаю, страху, зневіри, розгубленості, тривоги, прови-ни, хтось може відчути свою вину. Різним членам родини потрібен неоднако-вий час, щоб усвідомити факт існування хвороби. Дехто спробує ігнорувати проблему, навіть удавали веселість або не бути щирим у вираженні своїх по-чуттів.
Особливо важким для усієї родини може бути проміжок часу після визна-чення діагнозу, але, як правило, через 3 – 4 тижні усі члени родини опановують свої власні негативні почуття. У сім’ях, у котрих гнів або розпач хворого пере-давався членам родини, цей проміжок часу був довший.
Загалом, протягом 1-го періоду у членів родини відбувається буяння ду-мок, переживань, загальмованість нервово-психічних процесів, причому най-вищий, найінтенсивніший ступінь переживань спостерігається у матерів за хво-рих дітей і чоловіків, потім у батьків за хворих дітей і матерів, потім у бабусь, а потім дідусів.
2-й період включає динамічні зміни психологічного клімату в сім’ї протя-гом лікування. У деяких сім’ях всі члени родини, як партнери, проходять разом весь процес діагностики, лікування, в т. ч. хірургічного, одужання. Більшість сімей буцімто звикають до захворювання у хворого. Практично всі сім’ї певним чином готові до змін, що склалися, і психологічні порушення у них відбувають-ся залежно від стану хворого.
Серед членів сімей, де хворі одужують, або згладжуються якісь симптоми, поступово поліпшується психологічний настрій: інтенсивність почуття тривоги зменшується, роздратування лише у декого залишається, частіше у тих, у кого дратівливість була до появи хворого у сім’ї. Поступово члени сім’ї стають ве-селішими, вдаються до гумору, у них з’являється почуття радості, а безнадій-ність відходить на задній план.
Однак, при неефективному лікуванні, його невдачі поодинокі хворі можуть перервати лікування. На таку ситуацію можуть відреагувати члени сімей цих хворих. Вони починають знепокоюватися, тривожитися, у деяких членів родин може погіршитися апетит, наступити розлад сну. Вони занепокоєні, починають турбувати лікарів, вдаються до читання літератури про це захворювання. Хворі, які покинули лікування через запої, можуть видавати агресію. На них наріка-ють, але знепокоюються менше, іноді бажають смерті хворого, бо він їм надоїв, затівав бійки.
У деяких членів сімей психологічний стан може коливатися хвилеподібно, синхронно зі станом хворого чи тією інтерпретацією, яку їм надає лікар. На хвилі погіршення стану хворого у членів його сім’ї може спостерігатися внут-рішня скованість, дискомфорт, невдоволення, погіршення внутрішньосімейних стосунків. Вони переживають, хвилюються, відчувають тривогу, можуть втра-тити сон, інколи зменшується апетит, а у декого може збільшуватися апетит. Наступає дезорганізація сімейної гармонії з неврозоподібними проявами.
У міру хоча б тимчасового поліпшення стану хворого у членів родини з’являється надія, поліпшується психоемоційний стан, причому найшвидше у жінок та дітей, пізніше у чоловіків, окрім тих, у кого був невроз. Деякі члени сім’ї спокійно сприймають звістку про те, що у родині з’явився хворий. Пооди-нокі члени сім’ї інколи хвилюються за ті чи інші симптоми у хворого.
Родичі хворих, які проживають у сільській місцевості й продовжують ви-конувати повсякденну, копітку роботу, менше реагують на наявність хвороби або до певного часу не звертають на це увагу. Пізніше, коли вони усвідомлю-ють захворювання, то психоемоційний стан в родині такий, як описаний вище і залежить від стану хворого.
Переломним моментом стає звістка лікаря про те, що стан хворого безна-дійний і він може померти. Це приводить до реактивного збудження більшості членів родин, депресії, журби, істеричних реакцій, плачу. Важко переживають перед смертю родича більшість членів сімей, вони уявляють собі похорони, до-мислюють могилу померлого хворого. Всі вони намагаються відвідати тяжко-хворого родича, ще за життя.
Загалом, психоемоційний стан родичів, у яких є хворі, міняється прямо пропорційно від стану хворого. В період загострення захворювання у більшості родичів зменшуються реадаптаційні процеси, спостерігаються реактивні, де-пресивні та субдепресивні стани, причому домінують журба, ефектно-шокові розлади, істеричні реакції, демонстративний плач, навіть можуть бути суїцида-льні висловлювання. У стадії ремісії зазначені нервово-психічні та неврозопо-дібні симптоми у родичів згладжуються різною мірою. Більшість родичів вреш-ті-решт примиряються з хворобою у їх сім’ї.
Повторні погіршення стану хворого призводять до хвилеподібного сплеску емоційної дезорганізації особистості членів сім’ї, які чергуються з періодами внутрішньосімейної адаптивності та емоційної вдоволеності.
3-й період – реадаптації психологічного клімату в сім’ї різного ступеня: повної, вираженої, часткової, відсутньої. Члени сімей вилікуваних хворих або живих хворих з поліпшенням можуть зазнати повної або вираженої реадаптації психологічного клімату, інші можуть були частково або зовсім не реадаптовані. Коли погіршується стан хворого, то наступає регрес реадаптації, а при поліп-шенні їх стану знову вираженішим і яскравішим стає ступінь реадаптації членів сімей.
У більшої частини сімей хворих поступово відступає відчуття страху, від-чаю, гніву, провини, лише деякі родичі ще триваліший час заглиблюються у власні почуття й у них спізніло наступає душевна рівновага. У родичів помер-лих хворих довго залишається занепокоєність і тяжкий душевний стан. Проте поступово всім сім’ям, навіть померлих родичів, вдається подолати почуття тривоги чи роздратування. Серед різних членів сім’ї у різні терміни з’являється надія на краще.
2. Психологічна реакція близького кола друзів і знайомих, товаришів по навчанню і службі та їх реадаптація. Серед учнів і студентів, працівників по службі, з якими вчився чи працював хворий, психологічна реадаптація прохо-дить майже такі ж періоди, як і серед членів сім’ї, однак менш виражена серед близького кола друзів і знайомих, ще менш виражена серед працівників по службі та майже непомітна серед учнів і студентів. А ці періоди такі.
1-й період – усвідомлення ситуації. Майже всі близькі друзі й знайомі з почуттям жалю і болю сприймають вістку про захворювання їх друга. У декого можуть бути різні тривожні розлади, навіть помірно депресивні, можуть поси-литися болі в серці, наступити безсоння, невдоволення життям та існуючою си-туацією, може знизитися пам’ять.
Товариші по навчанню (учні чи студенти) на захворювання одного з їх ко-лег реагують частіше стримано, бо кожен з них не хоче показувати свою реак-цію перед друзями. Перебуваючи у колективі, вони продовжують веселитися, жартувати. Коли ж мова йтиме про заразне захворювання, то більшість, в душі жаліючи свого товариша, зовні не проявляють особливої турботи. Лише міні-мальна кількість учнів і студентів можуть дещо засмутитися.
Коли товариші по службі дізнаються про захворювання у їхнього праців-ника, то вони серйозніше знепокоюються, особливо якщо це заразне захворю-вання. Адже вони разом працювали, разом обідали у їдальні або їли бутерброди на робочому столі й бояться захворіти. Вони починають згадувати, які симпто-ми були у їх товариша останнім часом. Це їх ще більше занепокоює. У декого можуть погіршитися апетит, наступити розлади сну, навіть загострюються хро-нічний гастрит, кардіоневроз, дерматит тощо.
2-й період – це динамічні зміни психологічного клімату. Дехто із близько-го кола друзів і знайомих може відчувати себе розбитим, одиноким, напруже-ним, скованим, не може зібратися з думками або знаходиться мов у оціпенінні. У вразливих можуть виникнути сексуальні розлади. Інші можуть скаржитися на своє життя, втратити інтерес до навколишнього, тяжко переживаючи за улюб-леного друга. Схильні до вживання алкоголю мають привид частіше випити.
Коли серед товаришів по навчанню був інфекційний хворий, наприклад, на туберкульоз, і медичні працівники порекомендують всім контактним з ним провести флюорографічне обстеження, а тим студентам, що жили з хворим в гуртожитку в одній кімнаті, запропонують профілактичну хіміотерапію, то це, природно, більше тривожить усіх учнів і студентів. Вони з певною боязливістю йдуть на флюорографію, боячись, щоб не знайшли у них туберкульозу. Найбі-льше стривожені ті, котрим призначена хіміопрофілактика. Вони знаходять у бібліотеці необхідну літературу, щоб більше дізнатися про це захворювання. Правда, ці контактні часто переривають повний курс хіміопрофілактики. При незаразному захворюванні товариша психоемоційний стан учнів і студентів хоч й дещо напружений, але особливо не страждає. У жодного не знижується успі-шність у навчанні. Вони не конфліктують на цих засадах ні з викладачами, ні вдома, ні у сім’ї. Лише незначна кількість учнів і студентів можуть відвідати хворого у стаціонарі.
При заразному або тяжкому захворюванні у працівників по службі може бути втомлюваність, менш ефективна праця. У декого може з’явитися або під-вищитися дратівливість, і навіть можливий конфлікт з начальством чи у сім’ї. Можуть бути такі, що схилилися до більшого вживання алкоголю. Інші можуть тривожно прислухалися до свого здоров’я. Деякі можуть вважати, що отриму-ють неправильні вказівки від свого керівництва, скаржаться на складність своєї роботи. Проте менше або зовсім не проявляються зазначені психологічні ознаки при незаразному і нетяжкому захворюванні у їх товариша.
3-й період – це період реадаптації психологічного клімату. Серед близько-го кола друзів і знайомих, школярів та студентів, працівників по роботі завер-шується у всіх повною реадаптацією.
Однак, не всі близькі друзі, знайомі, товариші по навчанню і службі реа-гують на захворювання їх колеги. Реагування їх різне, розподіляючись на кілька різновидів:
1) індиферентний, тобто без якої-небудь серйозної реакції, без зміни пове-дінки; навколишні продовжують жити й працювати так, як нічого не бувало. Це в основному люди фаталісти і флегматики, багато глибоко віруючих, які сприймають хворобу як кару і волю Божу. Сюди ж варто віднести й деяких осіб зі зниженими розумовими здібностями, а також ті, що схильні панікувати;
2) парадоксальний, зумовлений серйозними побоюваннями; такі люди ак-тивно шукають інформацію про хворобу, підшукують інших фахівців для вилі-кування хворого;
3) депресивний різновид реагування призводить до сповільнення діяльнос-ті на роботі, вдома, у навчальному закладі, знижується їх активність під впли-вом негативної інформації про хворого;
4) гіперактивний, коли довколишні відразу ж починають бурхливу, не зав-жди продуману, хаотичну діяльність допомогти і захистити себе у разі, напри-клад, інфекційного захворювання їх товариша;
5) хвилеподібний різновид реагування, представники якого спочатку дуже активно реагують на повідомлення, починають діяти, але потім швидко впада-ють у бездіяльність, навіть депресію;
Загалом, вираженість зазначених психоемоційних розладів найбільша у членів сім’ї, менша серед кола друзів і знайомих, ще менша у працівників на роботі й найменша серед друзів по навчанню, службі. Однак, це не означає, що учні та студенти більш черстві й менш емоційно забарвлені, аніж інші зазначені когорти. Тут певною мірою відіграє молодий вік порівняно з пенсійним або пе-редпенсійним віком друзів і знайомих, а також психологічний феномен натовпу серед студентства, потім серед товаришів по роботі.
ПЕРЕЖИВАННЯ РОДИЧІВ ВМИРАЮЧОГО ХВОРОГО
Члени сім’ї термінальних хворих переживають майже такі ж психологічні реакції, як і самі хворі. Їх сімейні взаємини можуть бути як позитивні, так і не-гативні, але всі вони чекають наближення смерті родича, що стимулює психо-логічний процес. Розуміння родичами стану безнадійного хворого розподіля-ють на такі періоди: 1) непорозуміння й нерозуміння того, що сталося з їх улю-бленим; 2) гіпертрофована інтерпретація того, що сталося; 3) розуміння на рівні доступної інформації (її нових доз, що поступає від лікарів, з літератури); 4) стабілізація розуміння; 5) «пульсуюча» інтерпретація, що обумовлена новими міркуваннями, чутками, науковими прогнозами й т. п.
Родичі вмираючого хворого відчувають безпорадність, неможливість до-помогти близькому і це змушує їх або психологічно відсторонятися від хворого, або надмірно опікуватися ним. А вмираючий, звісно, відчуває, що до нього ста-вляться по особливому, і це викликає хворобливе відчуття похованості заживо.
Рідні можуть тяжко страждати, приховувати гнів від відчуття безсилля й відсутності контролю над ситуацією. Під цим лежить й почуття провини й від-чування, що вони зробили в житті щось неправильно. У таких випадках самі родичі потребують індивідуальної допомоги психотерапевта або психолога.
Серед близького оточення хворого можна виділити шизоїдно-акцентуйованих родичів (замкнутих, відгороджених від навколишнього, які не-здатні чи не бажають встановлювати контакти і мають знижену потребу в спіл-куванні). Шизоїдним родичам бракує інтуїції та вміння співпереживати. Вони важко встановлюють емоційні контакти. Мають стабільні й постійні інтереси, досить небагатослівні. Внутрішній світ їх майже завжди закритий для інших і заповнений захопленнями й фантазіями, які призначені тільки для тішення са-мого себе. Можлива схильність до вживання алкоголю, яке ніколи не супрово-джується відчуттям ейфорії.
Переважно у інтелектуальних осіб створюються нейтральні взаємини. У інтровертованих можлива короткочасна, інтенсивна фіксація на хворому; вони більше зосереджені на своєму внутрішньому світі, замкнуті, не схильні до спіл-кування.
Типу «циклоїдних» родичів притаманна схильність до апатії та дратівли-вості й навіть до субдепресивних станів. Інколи може виникнути гостра афек-тивна реакція з суїцидними спробами. У циклоїдів «гарні» дні змінюють на «погані», головна риса для них – крайня мінливість настрою, коли підвищений настрій змінюється пригніченістю. При спаді настрою вони проявляють підви-щену чутливість до докорів, погано переносять публічні приниження. Однак, вони ініціативні, життєрадісні й товариські. Їх захоплення носять нестійкий ха-рактер, у період спаду закидають справи.
Бувають епілептоїдно-акцентуйовані члени сім’ї з прагненням до лідерст-ва; вони вольові, вибухові, намагаються все відкидати, які також характеризу-ється збудливістю, напруженістю й авторитарністю індивіда. Родичі з цим ви-дом акцентуації схильні до періодів злобно-тужливого настрою, подразнення з афективними вибухами. Вони часто шукають об’єкт для зняття злості. Для них притаманна дріб’язкова акуратність, скрупульозність, ретельне дотримання всіх правил, навіть на шкоду справі. Довколишнім допікає цей педантизм. Епілепто-їдно-акцентуйовані не переносять непокори й матеріальної втрати. Вони дуже ретельні, уважні до свого здоров’я й пунктуальні. Під час алкогольного сп’яніння вони вихлюпують гнів і агресію.
Тривожно-недовірливі, або психастеніки, в родині найчастіше нав’язують хворому модель гіперопіки. Вони схильні до самоаналізу й рефлексії, часто ко-ливаються при прийнятті рішень, не переносять високих вимог і тягаря відпові-дальності за себе й інших. Такі особи демонструють акуратність і розважли-вість, самокритичність і надійність. У них переважно рівний настрій без різких змін.
У істероїдних членів сім’ї переважають демонстративність, інфантилізм, награвання, лабільність, хоча в цілому їх реакція все відкидати. У них яскравий егоцентризм і жага бути в центрі уваги. Вони бояться викриття й осміювання, схильні до демонстративного суїциду (парасуїциду). Для них характерні завзя-тість, ініціативність, комунікативність і активна позиція. Вони на ходу легко міняють свої емоції.
Зазначені психотипи у переважній більшості випадків в динаміці зміню-ються одна на іншу. Зразу після повідомлення смертельного діагнозу або пога-ного прогнозу найчастіше спостерігається гіперопіка, зверхтурбота, а хворому одночасно нав’язується неправда про діагноз з очікуваними перспективами. Не-забаром, коли родина з хворим виклали всі сили і не дочекалися так званого благополуччя, навіяного родичами, їх взаємини легко й швидко переходять на модель «відкидання хвороби», виникає бажання утекти від захворювання, яке вимагає постійної напруги сил і праці.
Проходить якийсь час і в сім’ї формуються нейтральні взаємини. Розум і обов’язок змушують родичів доглядати за хворим, який виснажений, нестерпно напружений, втратив сили душевні й фізичні, дратівливий, а родичі перебува-ють в апатії, ніби осторонь від хворого. Тісний контакт з хворим під час догля-ду за ним пробуджує резервні сили і рідні починають діяти як партнери з пове-рненням емоційних переживань.
Рідко рідні проявляють жертовну любов і тоді вони здатні до повної само-відданості та ідентифікації з хворим.
РЕАГУВАННЯ НА СМЕРТЬ ХВОРОГО
У деяких родичів після смерті близького спостерігається буквально сплеск духовних і фізичних сил. Вони думають: «Слава Богу, що він [померлий] біль-ше не мучиться». Проживши в глибокому горі з умираючим якийсь відрізок ча-су, вони немов відроджуються після його смерті. Хоча це, здавалось би, непри-стойна реакція, але такий взаємозв’язок притаманний люблячій людині. У про-цесі вмирання рідного родичі віддавали йому, ще живому, всі сили, душею пе-реживали разом з ним відхід з життя, вони тяжко пережили смерть, похорон, то тепер після смерті вони ніби відгороджуються на певний час від улюбленої лю-дини, що пішла з життя, вони ніби відпочивають і народжуються заново. Вони починають жити заново, без каяття совісті, що щось не зробили для покійного, їм допомагає почуття виконаного обов’язку стосовно померлого, якого вони доглядали і віддали йому останню шану і почесті.
Турбота про рідного, який відходить з життя, згодом стає дуже важливим психологічним фактором, який знімає з родини почуття провини. Такий стан виникає рано чи пізно майже у всіх родинах. Ніякі витрати на пам’ятники не заспокоять так душу, не очистять і не зміцнять її так, як участь членів сім’ї у процесі смерті близької людини і розділена з ним гірка доля. Психологічний процес родичів померлого можна виразити такими етапами:
1. Усвідомлення факту втрати. Стан, коли навколишнім необхідно усвідо-мити факт втрати й сказати собі, що «така Божа воля» і це повернути неможли-во. Це ніби дає їм нову можливість пережити недопрожите раніше.
2. Незакінчені справи. Близькі вирішують собі, які незакінчені справи не дозволяють їм відпустити покійного з цього світу, що ще треба доробити за по-мерлого або в його пам’ять, як виразити йому свої почуття з приводу його сме-рті або колишніх з ним відносин. Ці справи важливо закінчити, виразивши то-му, хто пішов з життя як невдоволення, так і подяку. Часто деякі незакінчені справи використовуються як надія поліпшити відносини з покійним і допома-гають впоратися з почуттям провини, а деяке невдоволення дозволяє дистанці-юватися від цієї ілюзії.
3. Прощальна церемонія. Щоб краще переносити її, треба зрозуміти, що покійний вже не повернеться, треба подумки переміститися в сцену прощання й уявити похорон. Головне в прощанні уявити померлу людину саме мертвою і сказати собі: «Ти мертвий, прощай». «Прощай» треба наголосити і зробити ва-гомим, щоб визволити енергію для подальшого життя і повернутися в сього-дення, наповнене енергією для прийняття сьогоднішнього життя й для змін, які родич хоче зробити зараз.
4. Оплакування – це емоційне розставання з покійним, який був у чомусь значущий у житті. Тут вся сім’я висловлює свої емоції так, як може і залежно від своїх характерологічних особливостей. При ідеальному прощанні діти та-кож висловлюють свої емоції. Дітям зразу треба сказати, що вони розлучаються назавжди і що діти не були причиною того, що сталося. Наприклад, тато чи ма-ма ніколи знову не одружаться, повинні жити далі, або нам важко і може при-йдеться привести в дім іншу людину, побачимо. Для майбутнього здоров’я ді-тей все це необхідно повторювати, поки вони не зрозуміють цього.
5. Вітання сьогоднішньому дню. Після закінчення оплакування людині, що переживає втрату, необхідно відчути новий інтерес до життя й сказати сього-денню «здраствуй». І цей інтерес може виникнути тільки після смирення із втратою.
Як допомогти дитині пережити горе. Найскладніше для дорослого – це повідомити дитині про смерть близького. Найкраще, якщо це зробить хтось з рідних. Якщо це неможливо, то повідомити повинен той дорослий, котрого ди-тина добре знає і якому вона довіряє. В цей момент дуже важливо доторкнутися до дитини, взяти її руки у свої, обійняти, можливо, взяти на руки. Дитина пови-нна відчути, що її як і раніше люблять і що вона не буде відкинута. Важливо також, щоб у дитини не виникло почуття провини у зв’язку зі смертю близького їй.
Дитина може продемонструвати вибух гніву стосовно дорослого, який приніс цю сумну звістку. Не треба в цей момент умовляти дитину взяти себе в руки, тому що горе, яке не пережите вчасно, може повернутися через місяці або роки. Старші діти в цей момент можуть усамітнитися. Не сперечайтеся з ними, не приставайте до них, їх поведінка є природною і є свого роду психотерапією. Дитину треба оточити піклуванням: готовити їй їжу, стелити постіль тощо. В цей період не потрібно звалювати на дитину дорослих обов’язків, мовляв «Ти дорослий (доросла), не засмучуй мене своїми слізьми». Стримування зліз про-типриродно для дітей і навіть небезпечно. Не треба змушувати дитину плакати, якщо вона не хоче.
У період горя в родині не треба ізольовувати дитину від сімейних турбот. Всі рішення повинні прийматися всіма членами родини. Якщо в родині горе, то потрібно, щоб дитина бачила це й могла співпереживати його разом з усіма. Переживання дитини в жодному разі не можна ігнорувати. Реакції дитини в трагічній ситуації подібні до реакцій дорослих, діти так само переживають го-ре. Навіть якщо в родині є психічно неповноцінна дитина, то не можна недо-оцінювати її здатність зрозуміти те, що відбувається, а також глибину її емоцій. Така дитина, як й інші діти, повинна бути включена до переживань всієї родини і їй потрібні додаткові знаки любові та підтримки.
Не треба намагатися робити вигляд, що нічого не трапилося й життя йде звично. Всім членам сім’ї потрібен час, щоб звикнути жити без коханої люди-ни, переживши емоційне потрясіння, різні несподівані реакції, щоб запобігти виникненню глибоких страхів з тяжкими психологічними проблемами через багато років. У цей важкий час насамперед дітям потрібна підтримка, демон-страція турботи й любові до них.
Період гострого переживання горя в дитини коротший, ніж у дорослого. У дитини сльози часто змінюються сміхом, але, коли виникають нові життєві си-туації, горе знову може ожити. Наприклад, коли 1 вересня до школи всі прийш-ли з мамами, а тільки ця дитина прийшла з татом чи бабусею, то у дитини горе знову постає.
Реакція дітей на смерть різна, але має такі типові стадії.
1. Шок – це перша реакція на смерть. У дітей цей шок виражається упер-тим мовчанням або вибухом зліз. У дуже маленьких дітей може не бути шоку, а хворобливе почуття дискомфорту. Вони не розуміють, що відбувається, але до-бре відчувають атмосферу в домі. Такі розваги, як взяти на руки дитину, купити іграшку або солодощі, включити телевізор, не найкращий підхід в такій ситуа-ції. Він тимчасово відволікає увагу і не допомагає впоратися з горем. Краще обійміть дитину, щоб вона розслабилася, поплакала, посиділа або полежала. Їй потрібен час, щоб погорювати, поговорити про померлих матір, батька, брата чи сестри. Якщо дитина старшого віку, то дайте їй можливість брати участь у підготовці до поховання, тоді вона не буде почувати себе самотньою серед за-смучених і зайнятих справами дорослих.
2. Заперечення смерті – наступна стадія переживання горя. Дитина знає, що близька людина померла, бачила її мертвою, але всі її думки настільки зосе-реджені на близькій людині й вона не може повірити, що померлого більше не-має поруч.
3. Пошуки – це подальша стадія переживання горя дитиною. Вона втрати-ла когось, тепер вона шукає втрачене: якщо не може знайти, то це породжує страх. Іноді діти переживають ці пошуки як гру в схованки, й умом і зором уяв-ляють, як померлий родич входить у двері.
4. Стадія розпачу наступає тоді, коли дитина усвідомлює неможливість по-вернення покійного. Вона знову починає плакати, кричати, відкидати любов інших людей до неї. Тільки любов до дитини і терпіння можуть перебороти цей стан.
5. Подальша стадія гніву виражається в тому, що дитина сердиться на по-мерлого члена сім’ї, що її покинув. Маленькі діти можуть почати ламати іграш-ки, влаштовувати істерики, бити ногами по підлозі. Підліток раптом перестає спілкуватися з членами родини, нізащо б’є молодших брата чи сестру, грубить вчителям.
Тривога й почуття провини сприяють депресії. Дитину може тривожити те, хто буде проводжати її в школу, хто допоможе їй з уроками, хто дасть їй кише-нькові гроші. Старші діти інколи не можуть продовжувати навчання. Після за-кінчення певного часу на зміну можуть прийти такі явища, як енурез, заїкува-тість, сонливість або безсоння, дитина починає гризти нігті й т. п. Неможливо дати рецепт щодо кожного окремого випадку.
6. Потім настає звикання до ситуації, що склалася, й дитина поступово входить у звичний ритм життя, лише деколи згадує про тяжку втрату, яка су-проводжується миттєвими тривожними симптомами.
Потрібно допомогти страждаючій дитині. Треба, щоб переживання її роз-ділили всі члени родини. Горе ніколи не проходить. Всі ми зберігаємо помер-лих близьких живими в нашій пам’яті; це дуже потрібно нашим дітям. Це до-зволить їм отримати позитивний досвід горя й підтримає їх у житті.
ПІДГОТОВКА ДО СМЕРТІ
Підготовка кожної людини до смерті – це підготовка до життя вічного. Хвороба може підійти до такої стадії, що людина таки замислюється про смерть. Не потрібно й не корисно гнати свої думки про смерть ні при здоров’ї, ні при хворобі. Коли людина приймає той факт, що всі люди смертні, що всі рано чи пізно помруть, а зараз вона стоїть перед смертю, то вона буде жити не поверхово, а цінити той час, що у неї залишився. Відносини з близькими мо-жуть стати щирішими, без неправди. Може знижуватися тривога й до певного ступеня страх смерті.
У такому стані людина може готуватися душевно й духовно до свого пере-ходу у вічність. Вона може спокійно управляти завершенням своїх земних справ і внутрішньо розв’язати всі перешкоди, які заважають їй знайти душев-ний мир і спокій. Коли людина прийняла факт смерті, то й відношення її з ро-дичами й близькими стають справжніми, без усякої фальші. Вони разом можуть жити у сім’ї та радіти тому, що ще хворому даний час перед смертю.
Всім корисно пам’ятати про смерть, тому що якщо людина не пам’ятає про смерть, то й живе вона поверхово і у постійному страху. Християни знають, що завдяки тому, що Сам Ісус Христос помер на хресті й Воскрес, смерть не є кін-цем, а успінням і народженням у Житті вічному. Як казав о. Іоанн Крестьянкін: «Смерть – це перехід у той світ, у якому ми народилися через хрещення». А те, що хворий перед смертю страждає, терпить біль, муки, то владика Антоній Су-рожський вважає, що «страждання, хвороба, або просто біль у житті можуть бути засобами наближення до Бога, до Христа», то слід прагнути, щоб «стати чистими духом і душею, так, щоб усякий душевний біль або страждання тіла були плодом не смерті в нас, а нашою єдністю з Христом».
Тому треба готуватися до смерті, бо підготовка до смерті – це не підготов-ка до кінця, а це підготовка до життя, до зустрічі з Христом, до переходу у віч-ність, хоча хворому на гріхи тілу завжди важко підготуватися до смерті. Треба почати готовитися до смерті дуже рано, як тільки усвідомлена смерть, за кілька десятиліть до кончини, а не тоді, коли людина вже стоїть на порозі смерті, бо, коли тіло хворіє, коли все тяжко, трудно, коли свідомість перебуває під впли-вом ліків, тоді складніше готуватися до смерті. Як правильно підготувалися до смерті: не хрещеним слід охреститися; тим, що живуть нешлюбним життям слід взяти церковний шлюб; треба перемінити своє життя і побудувати його за Заповідями Божими, Церковними Заповідями і релігійними повчаннями; треба рішучіше, мужньо, щодня, душевно молитися, з розумінням читати ранкове і вечірнє правило, не відволікатися під час молитви; треба більше читати Біблію, акафісти й інші улюблені для кожного молитви; треба якнайчастіше відвідувати Богослужіння, а щонеділі й у свята обов’язково; треба частіше сповідатися і приймати Святі Христові Тайни на святій Божественній Літургії; глибоко в ду-ші слід формувати тугу за Богом; вже ближче до смерті слід обмірковувати своє життя і думати про смерть, примирившись з нею; попри серйозній і свідомій підготовці до переходу в інший світ, тут на Землі слід жити повним життям у рамках своєї хвороби; і здоровим, і хворим, а перед смертю обов’язково, слід сповідатися, причащатися Тіла Христового і прийняти Таїнство Єлеоосвячення (Соборування), щоб отримати прощення неусвідомлених, забутих гріхів, про які людина не згадувала на сповіді. «Чи хто з вас занедужає, нехай покличе пресвітерів Церкви і нехай помоляться над ним, помазавши його оливою в ім’я Господнє. І молитва віри зцілить недужого і підведе його Господь; і, якщо він гріхи вчинив, простяться йому» (Як. 5:14-15). Іноді при здійсненні цього таїнс-тва відбувається чудесне зцілення.
ВИСНОВОК
Немає такої людини, яка б не хворіла, або яка б була абсолютно здоровою. При будь-якому захворюванні можливі психосоматичні розлади, які рідко при-водять до смерті, а тяжкі хвороби бувають смертельні. Вмираючі хворі мають право отримати ефективну, кваліфіковану паліативну медичну допомогу у хос-пісах або у відділеннях для паліативного лікування, а також мають право на смерть з достоїнством. Вмирання – це індивідуальний процес кожного хворого, хоча в процесі вмирання люди проходить певні типові стадії, які пристосову-ють її до вмирання: реакція заперечення близької смерті; гнів, напруженість, збурювання щодо усвідомленої смерті; «торгівля з долею» і «угода з життям»; депресії; повна смиренність і прийняття смерті. Ці стадії не залежать від при-чини, що веде до смерті й при всіх захворюваннях типові, хоча можуть міняти-ся місцями. Проходячи ці стадії, вмираючий повинен отримати належний до-гляд і медичну допомогу на всіх етапах свого лікування. Він не повинен страж-дати, вмираючи. Окрім вмираючого, подібно страждають і навколишні: чим ближчий ступінь спорідненості родичів, чим ближчі друзі, тим вони вразливіші й більше страждають у процесі вмирання і смерті, а потім їх психоемоційний і психологічний стан поступово врівноважується.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Арьес Ф. Человек перед лицом смерти: Пер. с фр. – М.: Издательская группа «Прогресс» – «Прогресс-Академия», 1992. – 528 с.
Белоусов С. Психология страха смерти. – СПб.,1993. – 271с.
Вагин И. Психология жизни и смерти. – СПб: Питер, 2001. – С. 34.
Варава В.В. Метафизика смерти: опыт «апофатический рациональности» // Вопросы философии, 2005. – № 12. – С. 77-93.
Волкан В., Зинтл Э. Жизнь после утраты: Психология горевания / Пер. с англ. – М., 2007. – С. 54–62.
Гаврилова Т. А. Экзистенциональный страх смерти и танатическая тревога // Прикладная психология. – № 6. – 2001. – С.1-6.
Гнездилов А.В. Психология и психотерапия потерь: Пособие по паллиа-тивной медицине. – СПб., 2002. 162 с.
Гроф С. За пределами мозга. – М.: Изд-во Трансперсонального института, 1993. – 114 с.
Гроф С., Хэлифакс Дж. Человек перед лицом смерти. – Пер. с англ. – М.: Издательство Трансперсонального Института, 1996. – 246 с.
Гуревич П. С. О жизни и смерти. Жизнь земная и последующая. Сборник. – М., 1991. – С. 401-412.
Игнатий (Брянчанинов), свт. Слово о смерти. – Минск: Луч Софии, 2002. – С. 425.
Калиновский П. Переход. Последняя болезнь, смерть и после. – М.: Изд-во «Отчий дом», 2011. – 271 с.
Китаев-Смык Л. А. О стрессе и умирании // Вопросы психологии. – 2008. – № 5. С.121-125.
Козачинська В.В. У «міжтіні» танатоса (ще одна спроба осмислення смерті) // Філософська думка, 2007. – № 1. – С.15-35.
Линдеманн Э. Клиника острого горя // Психология эмоций/ Под ред. В. К. Вилюнаса Ю. Б. Гиппенрейтер. – М., 1984. – С.212 -219.
Лях К. Ф Смерть как проблема истории философии и биоэтики: Автореф. дис... канд. философ. наук. – Мурманск: МГТУ, 2007. – С. 23.
Монтень М. Опыты. Избранные произведения в 3-х томах. – Том 1. – Пер. с фр. – М.: «Голос», 1992. – 384 с.
Моуди Р. Жизнь после смерти // Жизнь земная и последующая / Сост. П.С. Гуревич, С.Я. Левит. – М.: Политиздат, 1991. – 150 с
Моуди Р.А. Жизнь после жизни. – Киев: Изд-во «София», 1994. – 349 с.
Мэй Р. Смысл тревоги. – Изд.: Независимая фирма – Класс. – 2001. – 384 с.
Мягков И.Ф., Боков С.Н. Медицинская психология: основы патопсихоло-гии и психопатологии. – М.: Изд-во корпорация «Логос», 1999. – 232 с.
Николаева В. В. Влияние хронической болезни на психику. Психологичес-кое исследование. – М: Изд-во МГУ, 1987. – 166 с.
Ньютон Майкл. Путешествия души. Жизнь между жизнями. – Пер. с англ. – СПб.: Будущее Земли. – 2002. – 336 с.
Оленюк Д. В. Научный контекст современного взгляда на смерть // Мате-ріали Всеукр. наук.-практ. конф. «Знання – духовнiсть – професiоналiзм» (Дніпропетровськ, 2 квітня 2013 р.). – Дніпропетровськ: ДЗ «ДМА», 2013. – Т. 2. – С. 21-24.
Осис К. Наблюдение врачей и медсестёр у смертного ложа. – Нью-Йорк, 1961. – 241 с.
Пэриш-Хара К.У. Смерть и умирание: новый взгляд на проблему. – М.: ИОИ, 2002.
Психология среднего возраста, старения, смерти / Под. ред. А. А. Реана. – М., 2003. – 384 с.
Психология умирания и смерти: Хрестоматия / Сост. К.В. Сельченок. – Мн.: Харвест, 1998. – 656с.
Рассел Б. Есть ли жизнь после смерти // Интернет-ресурс: http://tvasm.i-connect.com/atheism
Розин В. М. Размышления о смерти и бессмертии на рубеже третьего ты-сячелетия (беседа первая) // Философские науки. – № 7. – 2004. – С.132-151.
Роменец В. А. Жизнь и смерть. Постижение разумом и верой. – Київ: Либідь, 2003. – 230 с.
Русина Н. А. Эмоции и стресс при онкологических заболеваниях // Мир психологии. – 2002. – № 4. – С.152-160.
Рязанцев С. Тайна смерти // Танатология – учение о смерти. СПб: Астрель, 2005. – 123-128.
Серафим (Роуз), иером. Душа после смерти. – М.. Лепта Книга, 2008. – С. 456.
Сурожский А., митрополит. Жизнь. Болезнь. Смерть. – М.: Издательство: Фонд «Духовное наследие митрополита Антония Сурожского», 2010. – 96 с
Танатология (учение о смерти) / Под ред. М. М. Решетникова, А. И. Белки-на – СПб., 1994. – 380 с.
Турбан В.В. Страх смерті як етична проблема // Практична психологія та соціальна робота. – 2007. – № 6. – С. 28-30.
Фрейд З. Мы и смерть. По ту сторону принципа наслаждения: пер. с нем. – СПб.: Восточно-Европейский Институт Психоанализа. – 1994. – 382 с.
Хосписы. Сборник материалов // Отв. ред. В. В. Миллионщикова, С. А. Полишкис, Е. Кадетова. – М., 2011. – 528 с.
Янкелевич В. Смерть / Пер с фран. – М.: Литературный институт им. А. М. Горького, 1999. – С. 66–72.
Ярцев В. В. Мир души. – Омск, 1999. – 301 с.
Aries Philippe. L’homme devant la mort. – Paris: Ed. du Scuil, 1977. – 518 p.
Bronfen E. Over Her Dead Body Death, Femininity and the Aesthetic, – Man-chester: Manchester University Press, 1992. – P. 480.
Burleigh M. Death and Deliverance: ‘Euthanasia’ im Germany 1900-1945. – Cambridge: Cambridge University Press, 1994. – P 955.
Ferris F. D., von Gunten C. F., Emanuel L. L. Competency in end of life care: The last hours of living // J Palliat Med. – 2003. – Vol. 6. P. 605–613.
Grof Stanislav, Halifax Joan. The human encounter with death. – New York, 1978. – 109 p.
K;bler-Ross El. On death and dying. – New-York: Scribner, 1969. – 260 p.
Noys Benjamin. The Culture of Death. – Oxford: NY Berg, – 2005. – P. 147.
Twycross R., Lichter I. The terminal phase // Oxford Textbook of Palliative Medicine. – 2 Ed. – Oxford University Press, Oxford, England, 1998. – 987–988 p.
Vachon M. L., Kristjanson L., Higginson I. Psychosocial issues in palliative care: the patient, the family, and the process and outcome of care // J Pain Symptom Management. – 1995. – Vol. 10. – P. 142–150.
ЗМІСТ
Вступ……………………………………………………………………………... 1
Еволюція відношення людей до смерті………………………………………... 2
Поняття смерті у різних релігіях, течіях і філософія…………………………. 4
Тривоги і фобії людини………………………………………………………… 7
Психосоматичні розлади у хворих..……………………………………………. 10
Відношення хворого до недуги………………………………………………… 12
Чи повідомляти хворому смертельний діагноз……………………………….. 16
Почування невиліковних хворих………………………………………………. 17
Сучасні уявлення про вмирання і смерть……………………………………… 20
Переживання вмираючого хворого……………………………………………. 23
Як допомогти вмираючому хворому………………………………………….. 32
Реагування родичів і оточуючих хворого……………………………………... 39
Переживання родичів вмираючого хворого…………………………………... 44
Реагування на смерть хворого………………………………………………….. 46
Підготовка до смерті……………………………………………………………. 48
Висновок…………………………………………………………………………. 50
Рекомендована література……………………………………………………… 50