Коли ми розійшлися з Франсуа, все нарешті стало на свої місця. Пазл зійшовся докупи. Я випила повний келих червоного вина. Видих-вдих. Глибокий видих. Все добре. Певно що, з віком приходить оця «життєва мудрість» чи то життєвий досвід. Знімаєш рожеві окуляри й починаєш тверезо дивитись на світ. Світ ні добрий, ані злий, як би його не змальовували. Світ такий, який є, й все залежить від того, під яким кутом дивитись на речі та події.
Я могла б ридма ридати, що їду з Ніцци, не бачитиму набережної з цим лазуровим неймовірних відтінків морем, не продефілюю повз Негреско, не сховаюсь в затишку Mus;e des beaux-arts…Але я не плачу. Я щаслива – справді щаслива – бути нарешті вдома, біля рідного Чорного моря, пити каву в затишку Міського саду, ховатися з книжками в парку, блукати вулицями та двориками. Часом здається, що це блукання лікує душу. А зараз це мені вкрай потрібно.
Я не могла відразу повернутись до своєї квартири: її порожнеча гулко віддзвонювала всередині мене. Тому на кілька тижнів я зупинилась в доброї подруги Йори. Вона єврейка, за батьком. А мати – італійка. То, певно, від неї вона дістала свою вроду: пишне каштанове волосся та темно-оливкові очі, які зачаровують. Довгі сексуальні плаття, два зашифровані татуювання (сенс яких відомий лише Йорі), прозорий блиск на губах, сумка-рюкзак з лептопом – це Йора. Ідеальна подруга. Ніколи не лізла в моє особисте життя, не змагалась зі мною за чоловіків. Зрештою, і не була в цьому зацікавлена, бо була лесбійкою відколи її пам’ятаю (а ми товаришуємо з 17 років). Самостійна, впевнена, інтелектуалка – Йора захопила мене від самої першої нашої зустрічі на якійсь літературній тусовці. В нас ніколи не було інтимних стосунків. Нас поєднала любов до книг, літературних івентів, гарного вина та світанків біля моря. Я часто лишалася в Йори на вихідні в її затишній квартирі на Фонтані, ми раненько вставали та йшли з кавою в термосі та канапками з сиром прямо до моря. Ті ранки, особливо весняні та літні, були неймовірними. Я пам’ятатиму їх все життя. Йора досипала ще півгодинки в мене на плечі, я повільно пила каву, подумки читаючи рядки Паустовського чи Елюара. Щось про море чи про відраду. І то був чистий кайф, без жодних допінгів чи наркотиків.
І от знову, як роки тому, я ховалася у моєї Йори, шукала прихистку біля мого моря. Тікала подалі від Франції. Чи від себе.
Йора обіймала мене і казала не перейматись і не плакати, ще й через якогось француза, який не вартував мого кохання і який наважився три місяці крутити мені голову, зводити з розуму, доводити до божевілля й всіх ймовірних (і неймовірних) граней ніжності…і зрештою сказати, що не кохає мене серйозно. Так, забавка. Курортний роман, mademoiselle.
Ніколи не розуміла людей, які сприймали кохання як розвагу. Знижували його до рангу гри, втіхи. Те, що для мене було цінністю та святістю, для Франсуа виявилось лише грою.
Йора відпоювала мене каркаде (а ввечері вином), жартівливо казала «може тобі жінку собі слід шукати? Он скільки шрамів на серці через твоїх чоловіків». І я сміялася з нею. Сміялась і плакала. Тішилась можливістю проводити ранки біля моря. Вірила…ні, не в це кліше «все буде добре». Просто вірила: все буде. Якось буде. Бо життя триває.
16.06.2016