Я сидів на березі океану. Мірно шуміли хвилі, кидаючись на берег та плавно повертаючись назад.
Переді мною лежала купа каменів.
Я дивився то на океан, то на каміння не знаючи що я маю робити. Нарешті я помітив за декілька метрів від мене худого діда з довгою сивою бородою. Перед ним також лежала купка каміння, але вона була зовсім маленькою. Він не відводив від неї погляд. Аж тут прямо на моїх очах один з його каменів зник.
- Ви це бачили? – запитав я.
- Так. Я вже збився з рахунку котрий раз я це бачу, - відповів дідок.
Він хвилинку помовчав, а потім додав:
- Ти краще б за своїми слідкував.
Я перевів погляд на каміння поперед себе і в цей же момент один з камінців розчинився в повітрі.
- Часто вони так?
- Достатньо часто.
- Скоро їх всіх не стане.
- Але ж і каміння достатньо багато. Точніше, так здається.
Дід знову замовчав.
Я трохи посидів, роздумуючи. Потім побачив як зник другий камінчик з моєї купи.
- Що буде, коли зникнуть вони всі?
- Я не знаю, - сказав дід. – Думаю, нічого.
Це не означало «нічого не трапиться». Це означало «не буде нічого».
Мені стало тривожно і страшно, коли десь пропав третій камінчик.
Дід мені сказав:
- Мої каміння скоро закінчиться. Тоді і дізнаємся.
Але мені не хотілося чекати доки зникне його купка, бо за цей час відніметься така ж кількість моїх.
Я думав, що це треба якось припинити. Я брав каміння до рук, але воно зникало прямо з моїх долонь, я не міг їх втримати. Чим довше я думав про те, як зупинити їхнє зникнення, тим більше втрачав.
Дідок байдуже спостерігав за мною. Раптом він втрутився:
- Кажуть, їх можна обміняти.
- На що?
- На щось.
- Де?
Дід розповів мені. І додав: «Але навіщо це тобі?».
Я схопив у жмені скільки влізло каміння і побіг у вказаному напрямі. Повернувся до узбережжя я з цілим оберемком речей.
- І що далі? – спитав дід.
- Не знаю, - відповів я, розставляючи предмети навколо себе. – Але я не можу просто дивитись, як вони зникають. Речі на відміну від каміння хоча б ніде не дінуться.
- Поки не зникне останній камінь, - додав старий.
Я це розумів, хоч і намагався не думати про це. Мене охопив відчай.
- А якщо я їх знищу? Що буде?
- Нічого, - незворушно відповів дід. – Нічого настане раніше.
Я знову сів перед своєю купою каміння, яка стала помітно меншою. Я обійняв руками свої коліна і непомітно для себе почав монотонно розкачуватись.
- Дехто їх їсть, - порушив тишу дід.
- Каміння?
- Його ж.
- І що?
- Тоді ці люди стають сильнішими і вищими.
Я підняв один камінець, що лежав до мене найближче та спробував надкусити. Це далось мені нелегко, та врешті в мене вийшло. Врешті, я старанно з’їв увесь камінь. Я відчув що мої ноги стали дужчими, серце билось сильніше та рівніше, а руки налились міццю.
- Ну як? – запитав дід.
- Добре. Наче й не дарма…
Дід пильно вдивився мені в лице і я зрозумів: я обманюю і себе, і його. Дарма. Коли зникне останній камінь, моя міць не матиме ніякого значення. Я з’їв цей камінь, обміняв чи він зник сам – немає ніякої різниці, це все неважливо. Вони зникають і я нічого з цим не зроблю.
- Як ти можеш бути таким спокійним? – запитав я в діда.
- Бо я вже спробував все, чим зараз займаєшся ти. І зрозумів, що в цьому немає сенсу. Врешті решт, найбільше з усього мені подобається просто сидіти тут.
- Більше немає ніякого способу що-небудь з цим зробити?
- Є ще один, - сказав старий.
- Розкажи мені про нього, - швидко промовив я.
- Встань, розвернись і піди звідси. Ти ніколи не озирався по бокам? Між іншим, це чудове узбережжя, по якому можна непогано прогулятися. А позаду нас – прекрасний острів, що багато чого цікавого ховає в своїх глибинах.
Я подумав, що це, мабуть, найкраща ідея. Я повільно підвівся, окинув поглядом свої обміняні речі і засумнівався чи брати їх з собою. Нарешті я вирішив, що вони будуть лише заважати. Я розвернувся і збирався йти, аж тут мені в голову прийшло одне запитання:
- Чому ж тоді ти сидиш тут?
Старий хмикнув.
- Думаєш, я не пробував піти звідси? Пробував. Я довго блукав островом, багато чого побачив, прожив не одну хвилину щастя. Бували навіть такі миті, коли я забував про це каміння. Але вони минали і я з тривогою згадував його. Думав, чи багато його залишилось там, на березі. Час від часу я повертався сюди, щоб з відчаєм побачити, що його стає в рази менше. Одного разу я прийшов, і вже не відходив. Був не в силі повернутися до нього спиною, так мало його залишилось. Мені здається, я тільки відведу погляд, і воно вже закінчиться. Мені простіше бути тут. Складається враження, що я щось контролюю, хоча це лише враження. Та по-іншому я не можу. А ти йди. Ти ще встигнеш повернутися сюди багато разів, доки каміння не зникне зовсім. А якщо в тебе вийде, йди і забудь про нього, викинь з голови дорогу сюди.
І я пішов, з надією, що в мене вийде, що я зможу прожити так, як хотів цей чоловік. Добре, що коли я повернувся вперше, його вже не було і він не розчарувався через мою невдачу.