Сьогодні знову снилося щось химерне і кольорове...
Початок 50-х років, Японія, невеличке занюхане містечко. Я молода американка, струнка білявка, яка невідь звідки взялася тут. Гадаю, що я жила там уже кілька років – дитиною потрапила у ту японську сім»ю – яким чином? – після війни чи то в полон потрапила, чи викрали мене – я не знаю. Не пам»ятаю. Живу в постаршої японки, допомагаю їй поратися по господарству – вона утримує кафе – невеличка бідова забігайлівка. Я подаю страви. Готую на кухні. Стара японка добра до мене, та ніколи не виявляє свої почуттів. Вони взагалі усі досить стримані...Та мене в містечку недолюблюють – терплять, але не люблять. Доки ще була мала, ще так-сяк. Але як переросла усіх їхніх пташиноподібних жіночок, та й чоловіків деяких...а ще те кляте світле волосся... Варто мені вийти на вулицю – дурнуваті перешіптування за спиною, гегіт...чоловіки ласо обмацують поглядом...люто і водночас ласо, така от в»язка суміш схибленої цікавості...Мене кличуть у містечку «та західна штучка». Мені це неприємно, тому я намагаюся не виходить з кухні. Господиня одягла на мене своє старе кімоно, та воно закоротке на мене... Тому я потайки знімаю його – хто ж на кухні побачить? – і одягаю чоловічий одяг – той принаймні не тисне... Разом зі мною працює молодий японський хлопець. Ми не те що товаришуємо, принаймні, він не дивиться на мене отим масним поглядом. Він сирота, і ми виросли разом.
Справи у нашій чайній їдуть геть погано – поряд відкрили пафосніший заклад. Час обіду, у нас порожньо, а всі йдуть у конкуруючу забігайлівку....
Сиджу із хлопцем на дерев»яних сходах чайної, сонце нагріло долівку, запах теплого дерева, рожевий цвіт вишні осипається на землю, кілька квіток заплутується у моєму волоссі. Розмовляємо. Питаю у нього: «Ну чому всі йдуть туди? Що у тій таверні особливого?»
А він – А от сама йди і подивися!
- А от і піду! – струсила квіти з волосся – і пішла...
Заходжу – а там людей купа, але страви звичайні, такі як і в нас – рис, риба, чай... проходжу залою – вдаю, що шукаю поглядом когось, не звертаючи уваги на улюлюкання молодих хлопців та липкий погляд якогось пишно вбраного панича...
– Ооо, західна штучка! Ану сідайно-но! Ходи-ходи!
Тільки плечем пересмикнула...
Мовчки вийшла.
Повернулася додому. Стара господиня самим поглядом запитала: і як?
...вона самотужки утримувала цей бідовий заклад, чоловік загинув на війні, дітей немає, ото лише я впала їй на голову...
- Доведеться закриватися, - зітхнула стара...
І я раптом вигукнула: Пані, я придумала, пані! Я все зроблю, лише слухайте мене, ми будемо найкращими!
Стара японка посміхнулася: «Дитино, не жартуй так... Яким чином?»
- Ми зробимо піцерію! Першу піцерію у вашому занюханому місті! Це не складно, я вмію, я пам»ятаю, як мама пекла піци! І зал, зал треба трохи переробити – оці от столи прибрати. І стійки поставити, і стіни побілити, і фото, великі фото обо»язково!
- Хм...цікаво...А як же назвати оцю твою...як ти кажеш, дитино, піцерію?
- А так і назвіть – «Західна штучка»!
...а потім сонця багато, і духмяний запах свіжої випічки, і рожева квіточка сакури у волоссі...
Отакий от сон.