...і снилося мені, що зайчик сонячний тихонько, навшпиньках мандрує моїм обличчям… я ще сплю, та чую, як він перестрибує носа на щоку, збирає у свій заячий кошик мої сонячні веснянки, щільненько їх талує і мугикає собі під носа: весно-красна, що ти нам принесла...
а я лежу як мишка, абись не злякати його – бо сонячні зайці, серце моє, страшенно лякливі тваринки - варто оком змигнути - фіть! - і нема вже їх...
...і через отаку напівдрімоту щасливу я розчинаюся у ранкових звуках і запахах...я їх ще не знаю, вони нові для мене, та вони дуже ваблять мене...
напевно, саме через це я не розтуляю очей...
знаєш, буває так… ну, принаймні у мене в дитинстві таке от було – от чекаєш ти чогось довго… Гостей бажаних абощо… І коли він-вона – гість тобто – на порозі вже – ти не смієш кроку ступити назустріч...
Пригадую, як я мала була, то до нас влітку завжди приїздили двоюрідні брат і сестра – здалеку, з Прибалтики аж. Я чекала їх увесь рік, уявляла, що ми будемо робити, куди підемо разом, та чим ближче вони опинялися, тим маркотніше мені ставало… Приїздили вони зазвичай уранці, і я лежала у ліжку тихесенькою мишкою, і вдавала, що сплю… отаким от непросипним сном сплю…і дослухалася… я чекала тієї миті, коли гості наповнять, наводнять хату, коли їхні голоси й запахи вплетуться у мій побут, коли зникне отой чужий і вабливий протяг у грудях – це так наче над прірвою стоїш….і страшно крок ступити, і тягне…
…а коли отак – у міжсонні – ще напівсвідомо – лише за допомогою звуків і запахів, навпомацки вивчати світ – то світ відкривається дещо інакше… ніби книгу читаєш з кінця, виловлюючи найважливіше.
або ще одна паралель з приводу не відкривання очей – от ти, приміром, як цілуєшся? Із заплющеними чи роз_плющеними очима? (суперечливе словосполучення – розплющені очі – у контексті вікопомного – «мене плющить і ковбасить). Так от – як ти цілуєшся?
Я найчастіше – із заплющеними) хіба коли цікавість лоскоче – підглядаю тихесенько)
…отож,
і снилося мені, що зайчик сонячний мандрує моїм тілом….
я чула тепле стриб-постриб і намагалася зрозуміти – де я?
і відчуття спліталися, як коса:
- бо шовкове простирадло піді мною було незвично гладке…таке, знаєш, чорне на дотик….я ніколи досі не спала на шовкових простирадлах, та саме так, на мою думку, вони би мали тулитися до тіла – чорним холодом.
- бо легка ковдра пестила тіло. вона була водночас тепла і ніжна. Гадаю, що теж із чорно-шовковою накривкою.
- бо тихо було, тільки здалеку звуки чужі долинали – здається, пташка якась…здається, тронка якась…здається, пісня якась…
- і надмір повітря був.
- і деревом пахло.
- а ще кавою пахло.
- і хлібом.
...і коли все це вляглося в мені, як велика вода, коли розтеклося тілом, наповнивши всі закамарки – як у підводній печері, припустімо, отоді я відкрила очі…
…все як і я собі науявляла, як намацала відчуттями – все було саме так:
- зашторене велике вікно, і притишені кольори, і лише через шпаринку – отой допитливий сонячний зайчисько…
- шовкова постіль. Тільки не чорна, як мені здалося попервах, а кольору молочного шоколаду. Тепла зі сну, трішки зім»ята, як ото буває щока вранці)
- кімната велика і добра. Стелі високі – а тому повітря багато, але так, знаєш, затишно….речей у кімнаті обмаль – ліжко велике, стіл, шафка, дзеркало старе…
- а ще, знаєш, долівка…ота долівка – то вона і пахнула деревом, так. Певно, її нещодавно постелили, бо вона була така ще…лісова, чи що? Шкарубка така, не обтесана добре…
…я подумала собі, що по такій от долівці добре ходити у білих ангорових шкарпетках. Ну, вони зразу ж і взялися десь, як ото буває у снах…
…дзеркало показало мені мене – і я посміхнулася – довга шовкова льоля – кавового кольору, з ніжним мереживом на грудях – і білі ангорові шкарпетки)
…і я підійшла до вікна, і відхилила штори….
…а отам, за шторами, були гори…і луки, і ліс далеко десь, і кучеряві вівці товклися на горі, а за тамтою горою були ще гори, і ще, і ще….
…і нікого поряд, ну от ні-ко-гі-сінь-ко…
…лише раннє літо, і запах трави й дерева, і запах кави…
…звідки запах кави?
Щойно я про це подумала, як хтось – добрий і ніжний – обняв-підняв-заколисав-залюляв, і білі ангорові шкарпетки на тлі чорного шовку ліжка виглядали як дві цяточки снігу поміж Нескінченного Літа Любові….