Розділ 11: Львів.
Четверговий ранок, був напрочуд світлим й теплим. Ще з 9 ранку, стовпчик термометра на Аніному вікні показував +18 градусів за Цельсієм. Дівчина, проснулась у своєму ліжку й мимоволі посміхнулась. Довго не лежавши у жаркій постелі, Анюта, пішла у душ. За декілька хвилин дівчина, вже обсихала у м’якенькому рожевому халаті, вишукуючи, щоб це такого неймовірного одягнути. Вона дуже хотіла справити враження витонченої дівчини перед сімейством Караоглу, яке вже після обіду мало прибути у Львів.
--- Аня, сніданок на столі, - почулось із-за дверей.
--- Добре. Біжу..
Дівчина спустилась у їдальню й побачила, за столом Софі.
--- Ти, що тут робиш?
--- По перше, доброго ранку! По – друге, я приїхала у гості. Мене твоя мама запросила. А по –третє, ми з Іваном, їдемо готувати, магазин до рейду турків… - засміявшись на останньому слові, сказала дівчина.
--- Ахах.. Ну, ти, подруго молодець…Ой я забула… Доброго ранку.
Нюх Ані, страшенно занепокоїв запах, маринованого м’яса.
--- Фе, що тут так смердить, аж рвати хочеться…
Дівчину й справді знудило й вона швиденько побігла у ванну кімнату. Софія, як справжня подруга пішла слідом за Анею.
--- Сонечко… Анюта, що з тобою…
--- Та я вчора наїлась морозива у новому кафе й мабуть воно було зіпсуте…
--- То ти з Максом була7
--- Ні з мамою… ой зову. --- дівчині підійшов клубок повітря до горла й вона закашляла – ке-кхе…
Леся Іванівна почувши що у ванні хтось є зайшла туди.
--- О Софійка, - жінка, обійняла майбутню невістку, - доброго ще раз ранку… Що сталось, хто у туалеті…
---Доброго й вам, ранку. – промовила Софі.
--- Мамо то я, - знесилено промовила Аня.- мені так кепсько…
--- І тобі погано. Я пів ночі не спала… Зараз заварю тобі чаю із ромашки, нехай прочистить шлунок.
--- Ви, йдіть, а я ще трошки тут побуду – сказала Аня.
--- Добре.
Леся взяла під руку Софі й повела за родинний стіл.
--- Давайте я вам допоможу із сніданком.
--- Хіба що тарілки порозставляєш, а так все готове.
--- А Іван куди поїхав? Бо привіз мене під двері. Відкрив ворота й каже: «ти, йди заходь у дім, а я буду за 30 хв.»
--- На вокзал за батьком. Мирон із відрядження повертається. Цього разу їхав поїздом із Гданська до Варшави, там ще якісь справи мав і потім знову на поїзд. Замучився, не виспався, от і Іван його пожалів й вирішив поїхати забрати.
--- О то це ж добре. Хоч трошки відпочине Мирон Станіславович.
--- Дитино, йди ще наріж сирника на стіл, бо вони мають приїхати з хвилини на хвилину.
--- Слухають. Зараз усе буде готово.
Поки Леся Іванівна та Софі порались на кухні, Аня, пішла у свою кімнату й почала шукати свій блокнот. Дівчина знайшовши те що шукала, ще раз переконалась, що даремно хвилюється й це звичайне отруєння, а не надзвичайна ситуація на букву «в». «Потрібно бути обережнішою, я лише повернула повагу мами, мені зараз аж ніяк не можна шукати пригод…»
Поки Аня собі думала, на подвір’я їх будинку заїхала машина.
---Тато… - вихопилось мимоволі із вуст дівчини. Вона швидко побігла до дверей.
--- Таточко!!! – відкривши двері сказала Аня.
--- Так, це я… - відповів пан Мирон, - скучила за мною?
--- Сама не знаю чому, але дуже скучила.
Аня обійняла батька й повела у дім. Іван, поставивши авто у гараж, зайшов також у дім, де всі сиділи за столом.
--- Давайте швидше снідати у нас багато справ. – сказав хлопчина.
--- Усім смачного.
--- Дякую, мила, й тобі. – поцілувавши Софі у щоку, Іван глянув на Аню… - щось не так?
--- Ні, що ти,… все так… смачного всім… - із тривогою відповіла Аня.
--- Іван правий. Давайте швидше їсти і їхати у магазин. – швидкою скоромовкою говорила Леся Іванівна.
--- По волі… за тобою, стадо коней не женеться … - сміявся із дружини Мирон.
Поки у домі Ониськевичів тривала трапеза у Стамбулі Селім-бей та Джансу-Ханим у аеропорту проводжали дітей.
--- Я не розумію, де наш дядько Джемль? – скаржився Алі-Онур.
--- У дома він не ночував. На дзвінки не відповідає. Може щось сталось? – із братською любов’ю у голосі сказав Селім.
--- Любий, у Ясмін теж автовідповідач включений, - промовила Джансу.
--- Ну то ми полетимо без нього, а він нехай прилітає завтра. – намагалась розсудливо мислити Айшенур. – Леся Іванівна, чекає на наш приїзд, організувала програму перебування на усі 200 %, навіть посилила нас у себе. Для нашого ж комфорт… Але нашому дядьку усе не догодиш.
Поки на нього чекали у аеропорті, Джемаль ще був у готелі із своєю коханкою.
--- Ага, коли ви, повернетесь?
--- Через 2 тижні. – холодно відповів чоловік.
--- Ой, як же ж це довго. Я сумуватиму за вами. – хитро й улесливо говорила дівчина.
--- Люба моя, не забувай про твою місію. Ти повинна вдавати закохану й щасливу наречену.
--- Я знаю, але це чим день тим важче… - чорноволоса красуня обійняла Джемаля, - адже коли у серці інший, вдавати щасливу й закохану ой, як не просто.
--- Ну годі… годі філософствувати. Ти залишаєшся тут?
--- Так, адже своєму благовірному я сказала, що приїду ввечері.
Джемаль і справді закохався в цю дівчину й коли його пасія лише згадувала про нареченого він починав сильно ревнувати її. Молодиці, звісно така увага імпонувала й вона сама час від часу якби мимоволі згадувала про її «нареченого», щоб позлити Джемаля. Чоловік мовчки поцілував її у чоло й взявши гаманець та піджак пішов геть. Таємнича гостя аги, вирішила прийняти ванну й помріяти про свій вплив на бізнес й життя її покровителя.
Джемаль знав що на нього чекають у аеропорту, але йому було байдуже, адже якщо він захоче цю угоду буде розірвано. Й старання його брата підуть у безодню, але поки що, він вичікував найкращий момент щоб нанести черговий удару Селіму та його родині
До посадки літака Стамбул – Львів, залишалось більше півтора години. Перш ніж відправитись у аеропорт Ататюрка, Джемаль заїхав у офіс й покликав наближеного до себе юнака. Він доручив йому відслідкувати останні фінансові потоки у відділі його племінника Алі-Онура
--- але робити це ти маєш дуже повільно й щоб ніхто тебе не запідозрив.
--- Добре, ага, я щось вигадаю. Будьте певні, для нової колекції ведеться інша звітність…
--- Я це розумію. Але у тих паперах, які мені надав Алі, усе чисто… Копійка до копійки сходиться, а ти, знаєш, що я думаю…
Джемаль ще не встиг договорити, як Юсуф, а так звали цього юнця, кивнув головою й сумирно пішов виконувати наказ його керівника. Джемль тим часом, доручив секретарці. Купити йому новий телефон й новий номер, бо у нього, зламався телефон.
--- Маєш на це все 15 хв. Бо я спізнююсь на літак до Львова. – крикнувши на працівницю, пан Джемаль, закрив двері свого кабінету й почав готувати документи, на купівлю нової квартири у елітному районі Стамбула Етиклері. Чоловік зателефонував ріелтору й узгодив деякі питання, щодо цієї справи. Тим часом по коридору офісу бігла секретарка Джемая. Дівчину догнав Юсуф й сказав.
--- Діляро. Давай я тобі допоможу із розблокуванням нового телефону для нашого шефа… - хитромудро говорив юнак.
--- Юсуфе! Не займай телефон. – вирвала із рук хлопця пакет із новим причандаллям шефа дівчина.
--- Ти ж знаєш, що я його купляла у магазині через дорогу, де ми постійні клієнти, а коли сказала, що це телефон для шефа й він спізнюється, мені його розблокували, вставили сім карту й коротку інструкцію по користуванню роздрукували.
--- Ого, і це за 12 хв видно ти приглянулась власнику. – з насмішкою у голосі сказав Юсуф.
--- Ой, не кажи дурниць! А відійди! – дівчина відіпхнула настирливого помічника у бік і зайшла у кабінет шефа.
--- Пане, ось ваш, новий телефон і номер вже активовано. А ще ось на цьому листочку. Коротка інструкція по використанню.
--- Добре. – Демаль взявши телефон до рук, продовжив, - Діляро, поки я говоритиму по телефону по одній важливій справі, ти, введи у пам'ять мобільного декілька номерів.
--- Слухаюсь пане Джемаль, усе зроблю, але можна мені інструкцію.
--- так візьми й роби все швиденько.
Дівчина вибігла із кабінету й отетеріла, за її робочим місцем сидів Юсуф…
--- А ти, чого тут вештаєшся й заважаєш мені працювати… Зовсім обнаглів!
--- чого ти розкричалась на мене! Мені наш шеф доручив одну справу й можливо матиме ще доручення, тому я тут й ошиваюсь
--- Мене це не цікавить. Вставай негайно.
--- Ой які ми, поважні… - скривився дівчині Юсуф…
--- Так звісно, що поважні, а не як деякі… горобчики, що вдають орлів…
--- Що, що?
--- іди он сядь за інший стіл, не заважай працювати.
--- Та і не дуже хочеться сидіти на місці божевільної. – гордовито промовив юнак і пішов сів за інший стіл.
Поки Діляра записувала номера телефонів у новий мобільник шефа, Юсуф сидів майже навпроти й мізкував, як же ж йому підібратися до документів Алі-Онура.
«Ох і важке завдання, дав мені Джемаль… і хто ж мені може допомогти? У кого є доступ до усіх файлів у холдингу?»
Як тільки він про це подумав, у Діляри впав степлер і тека із документами.
«у неї є повний доступ до усього в офісі… треба потоваришувати із цією, кралею…»
Юсуф галантно підійшов і почав збирати листочки…
--- Вони пронумеровані… Зараз я тобі допоможу…- із фальшивою усмішкою промовив він.
--- Та облиш..
Джемль вийшовши із кабінету побачив, як його протеже-Юсуф. Стоїть на колінах і збирає документи…
--- Так і що це ти накоїв…?
--- Це випадково сталось. – ніяково сказала Діляра.
--- Шеф. Це я винен, я відволік її, й сталось, що сталось… Ми усе приберемо.
--- Діляро, мій телефон…
--- Прошу візьміть… Й ось цю теку тут ваші квитки, й інші документи. А також, маршрут, як добратися до будинку Онисьевичів. Щасливої дороги.
---Ага, ви, беріть свої речі, а це я вам допоможу донести до авто.
--- Юсуфе, ти поїдеш зі мною у аеропорт, й відженеш машину в офісний гараж…
--- Як накажете. 1 хвилинку, я візьму парасолю, адже на дворі дрібний дощ.
--- Для чого парасолю… Ходімо. Ми не із цукру не розтанемо…
--- Ага, парасоля, для ваших речей із замшевого кейсу… адже як його почистите у літаку. – добігаючи вже із парасолею у руці говорив Юсуф.
Джемаль поважно сів на місце пасажира й писав смс-ку своїй коханці, а Юсуф, став його водієм. Дорогою в аеропорт ага, почав вичитувати Юсуфа, за те, що той підбиває клинці до Діляри.
--- Ти знаєш правила. Що це за жест, доброго самаритянина…
--- О ні. Шеф, я не того став їй допомагати, а через ваше доручення. Діляра має доступ до інших документів, й із її допомогою, я знайду або сам щось у паперах Алі, або накопаю на когось із його відділу компромат. Це виключно професійний інтерес.
--- Он як, ну добре. Швидко придумав, як тобі діяти. Далеко підеш..
--- Дякую пане.
Джемаль дивився на цього юнака й поволі йому все більше здавалося, що він нагадує йому його в молоді роки
--- А звідки ти, приїхав у Стамбул?
--- Я із маленького селища, що біля Бодрума… Ваш покійний батько, час від часу приїжджав у школу у сусідньому селі, у яку я ходив, за 8 км., що дня, й коли я закінчив навчання, директор школи, попросив, щоб покійний ага, дав мені, якусь роботу, адже я із бідної сім’ї. Й так із 18 років, я працюю на холдинг Кара-оглу. Перед смертю матері, ваш батько. Запропонував мені переїхати працювати у Стамбул. А коли мами не стало, я змушений був залишити сестричку на чужих людей й поїхати працювати…
--- А батько ваш де?
--- Мій батько, як казала мама, помер, а її другий чоловік, як тільки дізнався, що мати вагітна сестрою, покинув її.
--- Зрозуміло. Жаль, що ти, втрати матір, і сестричка далеко, але не переймайся, можливо, ти, мені допоможеш із таємною звітністю Алі, й хто знає, чи на тебе не очікує підвищення. – потішив словесно Джемаль юнака. – Юсуфе, будь пильним, й нікому не розказуй що я тобі доручив якесь таємне завдання.
--- Слухаюсь ага. Я припаркуюсь ось тут. Вдалої подорожі.
--- Дякую.
Джемаль забрав свої речі із авто й пішов у термінал, де вже за 10 хв, мала завершитись посадка літака.
Юсуфу якось стало легше на душі, після невеличкої сповіді своєму начальнику. Хлопець відчував водночас й невимовну повагу до Джемаля, й сам не знав, що саме, але щось у постаті цього чоловіка до болю було для нього рідне, але таке далеке й ненависне, що від одної думки, про повагу до аги, у юнака стигла кров. Він відкинув усі суперечливі відчуття й поїхав назад на роботу.
Поважною ходою, задерши голову до гори по аеропорту мчав Джемаль Караоглу.
--- Це неймовірно, наш дядько не приїхав. – промовила Айшенур
--- А ти заскучилась за цим пройдою? – спитав Алі-Онур
--- Годі… - відвела голову у бік сестра. – ти, ж знаєш, як Джемаль доскіпується до усього у цьому проекті із українцями. А ця його фраза: «Якщо поїде Айшенур, то я обов’язково супроводжуватиму їх…?» Я хочу також працювати у холдингу… Я вже виросла й маю освіту й знання й досвід,
--- Я знаю… - серйозно відповів Алі,- пам’ятай твоє знання й відчуття моди є вишукане й водночас розкуте. Але по доброму розкуте. Ти не боїшся експериментувати із фасонами й кольорами. Знаєш я думаю, що коли Джемаль постаріє і холдингом керуватиме наша сестра Сельма, ви знайдете спільне бачення й підтримку одна в одній… а я… А я займусь фотографією, як мріяв із дитинства.
Тільки-но, Алі, згадав про дядька, як Айшенур, штовхнула брата ліктем й сказала.
--- Наскільки я бачу, а бачу я добре. Наш дядечко, ще не скоро відійде від справ. Он дивися,
Джемаль добігаючи до каси, зустрів Джансу та Селіма.
--- Ви не повірите що сталося… Телефон впав у воду й я не зміг попередити. Що приїду вже сюди, - сказав перше, що спало на думку Джемаль. – Не хвилюйтесь я за ними пригляну.
---Добре брате, вдалої подорожі. Бувай.
--- Щасливо ага. – промовила Джансу.
Джемаль, підійшов до неї тихо прошепотів.
--- Зателефонуй, або провідай Ясмін, я їй з опалу наговорив цілу гору неприємних та не правдивих слів, лише щоб її позлити. Їй зараз мабуть дуже зле – жалісливо із винуватим виглядом він глянув в очі братової дружини…
--- Звісно, я її підтримаю. Все налагодиться, не переживай. Дивись за моїми дітьми.
--- Звісно, невістко, я пильнуватиму їх, як зіницю ока.
Джемаль-ага,зайшов останнім у літак і сівши на своє місце, яке до речі було у 1 класі та ще й біля вікна, із якого відкривався неймовірний краєвид перлини Туреччини – Стамбулу, спокійнісінько замовив собі закуску й сік, насолоджувався початком подорожі, яку він перетворить на пекло для його племінників.
Алі та Айше, сиділи трохи дальше від дядька й мріяли про те, що подорож в Україну, принесе їм не лише вигідну рекламу та розширить їх бізнес, але й подарує, цілу низку п приємних та незабутніх вражень. Від думок про прекрасне, Айшенур, схиливши голову на спинку крісла заснула, а Алі-Онур, який віз своє так би мовити дитя, на презентацію, намагався ще раз звісити й продумати усі нюанси подорожі.
За декілька годин літак із важливими персонами, зупинився по той бік Чорного моря, у аеропорті імені Данила Галицького у місті Львові. На турецьку делегацію чекала Леся Іванівна із чоловіком.
Вийшовши із приміщення аеропорту. Першим здивувався Алі-Онур.
--- А ми вже в місті?
--- Фактично так, зараз за хвилин 15, максимум 20, ми будемо в нас в дома. – говорив пан Миром.
Біля них ішов похмурий Джемаль й дуже дивувався, що Мирон знає англійську.
--- А ви, як я бачу вільного володієте англійською, - сказав він.
--- Так звісно… Я бізнесмен й мені для моїх відряджень потрібно знати мову…
--- Це чудово, - крізь зуби промовив Джемаль, а сам подумав, що це не вписується у його план, розорення проекту його племінника.
Пані Леся йшла із Айшенур, й розказувала, дівчині, як на її приїзд у Львів чекала Анна.
--- Вона стільки хорошого про тебе розказувала й завжди згадує, як ви, разом гуляли вуличками Стамбулу.
--- Я й сама про неї згадувала досить часто, адже Аня, розуміється на моді й з нею є завжди про що поговорити…
Сівши у авто Ониськевичів, турецька делегація, втомлено розглядала краєвиди старовинного міста.
(С) Оксана Олійник
#БОМ