Сокотися, Йванку

Ласло Зурла
Імив-ись щастя за ґаті, не бануй ніґда за тим, що вже нітко не увидит ні туй, а ні на тому світі. Рокаш фатьову ся нацуцлав вінка, заспІвав коломийку, а пак ракашом ліг пуд лавицьов спати. Лиш вден Йванко не годен був нич з собов учинити, думав си про солодиньку чічку, што без ниї вгай му душа умират.

Вуйшов на вулицю, гепнув плитов юй у оболок, та й чекат. А она - хитра биштия, видит го, а сидит тихо, шкірится, бо юй нич не болит, она знає, што Йванко ніде ся не стратит. За пару дню прийде ся сватати, оддаст од себе усьо, што має, упрягне ся, гі кунь у запряг, притягне цілий вуз гурок із паленков, а пак начинит юй файних діточок, а вна вгай буде панійов, бо має розум, а сись сигінь має лиш дяку... а із дяки мож учинити, що йси хочиш.

Дурні вгай мают платити за жунські фіглі.

Йми-ся за розум, куй читаш сись пустий папір. Аж увидиш файну дівку у параднуй свиті, а би-сь знав, што то є лиш хімія...

Сокотися Йванку...