Вариант на русском языке смотрите ниже.
++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++
ЛІСОВІ ПРИГОДИ
Ти боялася чудовиськ: вони з'являлися, коли ти лягала спати, і шаруділи під ліжком. Зі скрипом відкривши дверцята, вони визирали із шафи, або засідали у кутку, де збиралася уся темрява ночі, яку не осяяли ані місяць, ані зірки. Ще вони заглядали у віконце, а їх гучне дихання ворушило квітчасту фіранку.
І лише матусині обійми (або тата — хто першим прийде навідати) і м'яке світло нічника могли розвіяти тих страхітливих монстрів, що насмілилися завітати до тебе — лякати... уві сні та наяву (у світлі місяця ота ява нагадувала тобі казку).
Одного разу ти захворіла, твій голос зник (ані покликати, ані гукнути нікого не можеш), і світло крихітного нічника з гучним зойком розсіялося в імлі — ти залишилася віч-на-віч із темрявою. А з неї вже тягнуться волохаті лапи з гострими пазурами, очі виблискують жовтизною, дихання з моторошним свистом рветься між іклів. За тобою прийшли нічні страхи...
Аби нічого не бачити, ти накрилася ковдрою, аби нічого не чути, притиснула до вух долоні — але все ж почула шепіт, і в ньому прозвучало твоє ім'я. Олеся! Хтось раптом потягнув ковдру... Ти з безмовним криком зіскочила з ліжка, не забувши прихопити кошеня, іграшку, що тобі подарувала тітка. Але в кімнаті — нікого!
— Допоможи! — знову хтось почав благати.
— Хто тут? — прошепотіли губи без слів. Без питання ніхто тобі не відповість.
Раптом на білій стіні, яку ви з мамою разом фарбували минулого року, хтось зеленою крейдою накреслив перекошений отвір. Коли була намальована кругла ручка, то двері стали справжніми — і відкрилися, тихо, нечутно. А за ними — цілий світ, небезпечний та примарний.
У тебе за вікном квітла весна, а там, за дверима, чорні гілки лісових дерев скинули свою пишну одежину, і тепер землю вистеляв пожухлий жовто-зелений килим. І не чути ані неспішних кроків вітру, ані дзвінкого цвірінькання птахів. Ніби завмерли усі, чекаючи, що ж ти обереш: безпеку своєї кімнати чи невідомі загрози, які причаїлися у мовчазному лісі.
Ти б воліла зачинити ті чарівні двері і годинами витирати зелену крейду, аби на білій стіні і сліду не лишилося, але знову хтось покликав:
— Олесю, допоможи! Тільки ти мене можеш врятувати.
Як же тут не відгукнутися? Ти любила звіряток — особливо тих, що не мали домівки. Усіх мріяла прихистити, обігріти, нагодувати, викупати... і обійняти хоч на хвильку. Тобі було шкода навіть тендітний ірис, що хлопці випадково зламали м'ячем. Як же тут не зробити крок назустріч тому, хто благав про порятунок?
І тільки-но ти ступила за поріг, як за спиною зачинилися двері — тієї ж миті вони розтанули у тиші. Кругом височів ліс. Він був мовчазним і похмурим. Із протяжним хрускотом у гілках він потягнувся до тебе. Ні, не поранити хотів чи огорнути дерев'яним коконом, він хотів доторкнутися, не вірячи, що ти все ж прийшла.
Раптом звідусіль зазвучав голос, немов разом говорили десятки... сотні людей — певно то луна жартувала:
— Минулого місяця страшне зло прийшло до лісу. Воно оселилося у дубі, якому вже тисяча років. З кожним днем воно створювало все більше отруйних чар, і дуб почав гинути. Разом з ним помирав і зелений ліс. Листя зів'яло, пожовкло, полетіло на землю, почорніли та висохли гілки. Звірі покинули свої домівки, за ними полетіли птахи. Лише я залишився. Навіть рідня моя пішла: мої дідусь та бабуся, Лесавки, а також вірні помічники, Листин та Листина, Пущевик, Щекотун і Ягодіч, Грібніч з Боровиком, Моховик, Кустічі та Лістічі — усі вони покинули мене, бо не вірили, що наш ліс можна врятувати.
— Але хто ж це говорить? — запитала ти. На диво голосно. У чарівному світі твоя хвороба минула.
— Не здогадалася? — з образою промовив голос. — Я Лісовик, володар лісу.
— Якщо ти тут головний, накажи, нехай те зло піде геть.
— Не слухає воно мене, — відповів Лісовик і гірко зітхнув. Легким вітром той подих полетів спустілими кронами. — Але ти здатна прогнати зло.
— Я?! Але як? Ти володар лісу і не зміг впоратися. А я лише...
— Ти наділена лісовою магією. Давньою мовою вона записана у твоєму імені. О-лес-я. “Я, ліс, назавжди у твоїй душі”. Відшукай ту магію і врятуй мене, благаю! — знову попросив Лісовик. — Якщо ліс загине, я загину разом із ним.
— А якщо налякати зло? — запитала ти, повернувшись подумки у ті ночі, коли тебе лякали тіні й прості звуки. Сильний страх змусить тікати найбільше зло.
— Лякали і не один раз, але тільки гірше ставало, — відповів Лісовик. — Наче те зло живилося нашої люттю і ще більше отрути випускало.
— Що ж робити? — розгублено пробурмотіла ти.
Навіть опинившись у чарівному лісі, ти все одно не вірила, що і сама здатна чаклувати. Як раптом твоє кошеня нявкнуло: і не іграшка вже у руках, живе звірятко — живіше не буває. Від подиву ти розтулила пальці — кошеня стрибнуло на землю, всілося біля твоїх ніг і, немов не було йому інших турбот, почало вилизувати лапу: люблять кошенята вмиватися.
Спитати б, як це сталося, та тільки усі слова раптом розбіглися. А Лісовик не змовчав:
— Я ж казав, лісова магія у твоїй душі. Ти здатна дарувати життя, що іграшці, що блідому паростку, що зернятку, нехай навіть воно здається кам'яним. І мені подаруєш життя. Я відведу тебе до дуба! Рушаймо!
Дерева підкорилися його волі — в одну мить розступилися і показали стежку. Ти підхопила кошеня — не лишати ж його невідомо де! — і пішла туди, де в небо тягнувся тисячолітній дуб, туди, де причаїлося зло…
Стовбур дуба був кремезним і вузлуватим, немов розповідаючи яким непростим було життя, кора ж — товстою та шорсткою, адже стільки разів довелося пізнати немилосердний зимовий холод і пекучу літню спеку. Розлога крона здіймалася над галявиною, ніби парасолька, і якби листя залишилося на гілках, то було б темно, як беззоряної ночі, а зараз сонце пробивалося крізь тужливо-мереживну порожнечу.
Ти обійшла дуб по колу... І ось воно, дупло, зяє чорнотою, ніби рот, відкритий в мовчазному крику, але інші просили про допомогу. А над дуплом — випадковість чи, може, чийсь примхливий задум? — давно виріс трутовик, немов око, прикрите від втоми та болю.
— Тут хтось є? — запитала ти. За муркотанням кошеняти не було чутно тремтіння у твоєму голосі.
Відповіддю стали бурштинові очі, які осяяли темряву деревного житла. Ти злякалася, сильніше пригорнула до себе кошеня — воно жалібно нявкнуло і, попручавшися трохи, вирвалося на волю. Махнувши хвостиком, звірятко попростувало до дуба, м'яко ступаючи по опалому листю. Кошенятко потерлося спинкою об шорстку кору — при цьому голосно мурчало, — потім легко видерлося нагору та зникло у дуплі.
Шурхіт, шипіння та метушня. І з дупла з'явився дивний чоловічок. Він був зростом не великий, але не дитина, на голові волосся майже не залишилося, а те, що було, зовсім вже побіліло, як і борода. Одягнений він був дивно, як для твого світу: полотняна сорочка та штани, підперезані простою мотузкою — босі ноги брудні, у шматочках моху та павутинні.
Коли із дупла визирнуло кошеня, то дивний чоловічок метнувся до тебе, — аби сховатися! — потім визирнув, щоб крадькома спостерігати за чотирилапим «переслідувачем».
— Так це ти тварин розполохав і намагаєшся погубити ліс? — З твоїх губ мимоволі зірвався смішок. І це те саме зло? Жахливе та велике? — Може, в дуплі хто інший живе?
— І нікого я не лякав, — з образою відповів чоловічок. — І ліс губити не збирався.
— Але хто ж ти такий?
— Я... Гей, не підходь до мене! — Він навів на кошеня палець. Та тільки пустотливому звірятку усе пальці світу не указ. У зелених очах блиснула хитринка: кошеня вирішило зайти з іншої сторони, але мета залишилася все тією ж. — Якщо хочеш побалакати, то спершу притримай кота. Я їх не люблю. Вони пустують, а винним роблять мене. І об ноги труться, потім доводиться шерстини по одній знімати.
Ти підхопила кошеня на руки, погладила по голові — воно солодко завуркотіло, притулившись до твоєї шиї.
— Так хто ж ти такий? — запитала знову. — Навіщо прийшов до лісу?
— Я — Домовик, але ти можеш кликати мене просто Дідом. Донедавна не було в мене причин сюди приходити. У озера, що за пагорбами, стояв будинок із ясена та клена, у ньому я і жив. Влітку ночував на горищі, дивився на зірки, взимку грівся на великій печі. У того будинку змінювалися господарі, але з новими я завжди товаришував. Так минали століття за століттями, як раптом минулого року господаря не стало, а його син не захотів оселитися у тому будинку. Ну і не жив би, я б упорався зі справами й сам. Підмітав би сіни, полагодив би і дах, і віконниці, вони трохи покривилися. Я навіть траву косив би поряд із домом. Та тільки його продали — і за два дні знесли. Як і решту будинків біля озера. У одну мить звели там царські хороми, я таких зроду не бачив. Але жити у них було неможливо, то ж я пішов шукати собі іншу домівку. З озера мене погнав мене Водяний, сказав, що не зможу там жити, і Лісовик, що верховодив у сусідньому бору, теж мене спровадив. Моряна відмовилася прийняти у морські води, Водяниця відповіла, що в річці для мене немає притулку. Я хотів залишитися у чистому полі — так Польовик вигнав звідти: не місце мені серед запашних трав і жита. Тоді вирішив я не питати дозволу. Просто прийшов і оселився у дубові. Ось! — для достовірності Домовик різко хитнув головою.
— Ой, бідненький! — зітхнула ти сердечно. Довелося ж стільки поблукати! — Але як же вийшло так, що гине ліс?
— Про те мені нічого невідомо.
— І все ж причина має бути. Лісовик казав…
— Ах, Лісовик! — глумливо промовив Дід. — Так знай, він той ще пустобрех. Він тобі розповідав, скільки разів намагався вигнати мене з лісу? Як посилав свою рідню та помічників, аби залякати, і сам мене намагався настрахати. Та тільки я сидів у дуплі і нікуди йти не збирався.
І згадалося, як у новій школі діти не хотіли водити з тобою дружбу: не приймали нікого у свої давні компанії. Як ти злилася, на них і на батьків за переїзд. Як дратувалася, обурювалася, ображалася…
Домовика і раніше гнали з усіх-усюд — і злість його, певно, була безмежною. У чарівному ж лісі та злість перетворилася на отруту. В твоєму житті усе змінилося, як тільки ти знайшла собі подругу: в школі стало весело та цікаво. Та чи може бути, що рішення настільки просте?..
— Нумо, Лісовик, швидше йди сюди!— покликала голосно. Нехай лише він спробує не з'явитися!
Заворушилася поряд листя — крутилося, вихорило, а після піднялося стовпом. Лісовик прийшов, але кутався у зелено-жовтий плащ.
— Давай-но, покажи обличчя!
Він слухняно скинув свій плащ. Його сорочка була зіткана з тонких стеблинок, а хутряний комір каптану, підперезаного червоним поясом, ніби зроблений із листя. Капелюх, сплетений з гнучких прутів верби, прикрашали кетяг калини та букетик пожовклих квітів. У довгій сивій бороді заплуталося кілька сухих листочків.
— Що ж ти, Лісовику, такий поганий господар? Виганяєш гостей з дому, тільки-но вони до тебе забрели? Запитав би, може, подорожньому нікуди дітися? Ліс у тебе великий, у ньому помістяться усі, хто забажає.
— Де ж це бачене, щоб Домовик у гнізді тулився? — насупив брови Лісовик. — Нас засміють.
— Тобі так важливо, що будуть казати інші?! Ти ж володар лісу!
— Водяник або Польовик...
— Нехай собі сміються. Велике горе! Зате ти б зробив добру справу. А чи це не головне у житті?— Ти вимогливо дивилася на володаря лісу.
— Воно, звичайно, головне... — бурмотів зніяковіло Лісовик.
— Отже, домовилися! — Ти радісно плеснула в долоні. — Як і раніше, Домовик буде жити тут. Ніхто йому заважати не стане. Адже так, Лісовику?
— Ніхто! — зітхнувши, пообіцяв господар.
— А Домовик, — ти повернулась до непрошеного гостя, — забуде образи і стане дбайливо доглядати за дубом та галявиною, бо це його єдина домівка. Згоден?
— Звичайно, буду доглядати! — відгукнувся той.
— А зараз потисніть руки. — Саме так скріплювали угоду у твоєму світі.
Коли господар та гість потиснули один одному руки, кошеня урочисто нявкнуло, проголошуючи, що справу зроблено і все тепер буде в порядку: ліс відродиться, повернуться птахи і тварини — а Лісовик і Домовик стануть жити у згоді. Тепер би і додому повернутися. Лише про одне ти жалкувала: вдома кошеня знову стане мовчазною іграшкою…
— Мені вже час йти... але я залишу вам того, хто простежить за порядком: щоб ви не ображали один одного. Ось тобі сусід!— Ти вклала кошеня до рук Домовика.
— Я не люблю котів! — Дід обурився, однак звірятко тримав.
— Не бійся, він іграшковий, жодної шерстинки не втратить. Хоча, як справжній, буде підлещуватися до тебе, а ти, будь ласка, грай з ним частіше. Йому буде потіха і тобі забава. Жити удвох веселіше, ніж одному. — Ти повернулася до Лісовика. — Відчиняй мені двері, хочу додому...
Олесю, Лесю, лісова моя дівчинко, як швидко ти стала дорослою. Здавалося б, нещодавно рятувала чарівний ліс, сьогодні вже не бачиш двері, що для тебе крейдою малюю на стіні. Ти пошепки втішаєш свою донечку, ніжною рукою витираєш сльози з її щоки — не пам'ятаєш, як у дитинстві так само боялася темряви. Тоді ти не одразу зрозуміла, що я прийшов не лякати, а просив про допомогу.
Ти нас не пам'ятаєш — і не згадаєш вже, напевно. Але хоч уві сні приходь до нашого лісу. Ми за тобою сумуємо. За дружніми бесідами, за дзвінким сміхом, за яскравою щирою посмішкою…
Твої друзі навіки, Лісовик, Домовик — і грайливе, як і раніше, кошеня Мур-Няв.
+++++++++++++++++++++++
+++++++++++++++
++++++
ЛЕСНЫЕ ПРИКЛЮЧЕНИЯ
Боялась ты чудовищ под своей кроватью. Глядят они из шкафа, со скрипом дверцу его приоткрыв; и из угла, где собралась вся темень ночи безлунной. Еще в окошко смотрят, дыхание их красочную занавеску шевелит.
Только объятья мамы (или папы — кто первым забежит проведать) и ночника неяркий свет развеять могут монстров, что к тебе прийти посмели — пугать… во сне и наяву (а при луне та явь, ой как, напоминает сказку!).
Однажды заболела ты, пропал твой голос (и ни позвать, и ни окликнуть никого), а свет из ночника с гулким хлопком рассеялся во мгле — один ты на один осталась с темнотою. А из нее уж тянутся с когтями лапы, уже сверкают желтизной глаза, дыхание со свистом жутким рвется между клыков. Ночные страхи за тобой явились…
Под одеялом ты нашла приют и ладони прижала к ушам — но все же услышала шепот, в нем имя твое прозвучало. Олеся! Кто-то вдруг потянул одеяло… С криком безмолвным ты из кровати скользнула, не забыв прихватить котенка, игрушку, что тебе подарила тетя. А в комнате — никого!
«Помоги!» — снова кто-то взмолился.
«Кто здесь?» — прошептали губы без слов. Без вопроса никто не ответит тебе.
Вдруг на белой стене, которую в прошлом году вы с мамой красили вместе, кто-то мелом зеленым начертил криво проем. Когда нарисована круглая ручка была, настоящею стала та дверь — и открылась, беззвучно, бесшумно. А за ней — целый мир, опасный и страшный.
Хоть весна у тебя за окном, там, за дверью, лЕса черные ветки скинули пышное облаченье свое, землю теперь устилает пожухлый желто-зеленый ковер. И не слышно ни ветра неспешных шагов, ни чириканья птиц. Будто замерли все в ожиданьи, что ты выберешь: спальни своей безопасность иль угрозы, которые притаились в безмолвном лесу.
Ты готова была дверь волшебную эту захлопнуть и часами стирать мел зеленый, чтоб на белой стене и следа не осталось, но снова послышался зов: «Помоги мне, Олеся! Только ты меня можешь спасти».
Как же тут не откликнуться? Ты любила зверушек — особенно тех, что без дома. Всех хотела ты приютить, обогреть, накормить, искупать… и потискать немного. Тебе было жалко даже хрупкий ирис, что мальчишки сломали мячом ненароком. Как же тут не шагнуть навстречу тому, кто молил о спасеньи?
И едва лишь ступила ты за порог, за спиною захлопнулась дверь — в тот же миг растворилась она в тишине. Кругом высился лес. Он безмолвен и мрачен. С хрустом протяжным он ветвями к тебе потянулся. Нет, не поранить хотел или в кокон деревянный укутать, он хотел прикоснуться, не веря, что ты все же пришла.
Зазвучал голос вдруг отовсюду, словно разом заговорили десятки… сотни людей — видно эхо играло с тобой. «В прошлом месяце страшное зло в лес проникло. В дубе, которому тысяча лет, поселилось оно. С каждым днем испускало все больше чар ядовитых, начал дуб погибать. Вместе с ним умирал лес зеленый. Листья пожухли, полетели на землю, почернели, высохли ветки. Звери покинули норы свои, за ними и птицы исчезли. Я лишь остался. Даже родня лес покинула: Лесавки, Пущевик, Щекотуны и Ягодник, Грибнич с Боровиком, Моховичок, Кущаники, Манила и Водила — все ушли».
«Но кто же это говорит?» — спросила ты. На удивленье громко. В волшебном мире болезнь твоя прошла.
«Не догадалась? — казалось бы с обидой голос вопрошал. — Я Леший, царь лесной».
«Если ты царь, так прикажи, пусть зло уйдет».
«Не слушает оно меня, — ответил Леший и горестно вздохнул. По опустевшим кронам ветром полетел тот вздох. — Но ты способна зло прогнать».
«Я?! Как? Ты царь и справиться не смог. А я лишь...»
«Ты магией лесной наделена. Она таится в имени твоем. О-лес-я. На древнем языке то значит: «Я, лес, твоей душою окружен». Найди ту магию, спаси меня, прошу! — взмолился снова Леший. — Ежели лес погибнет, то с ним и я погибну».
«А напугать не пробовали зло?» — спросила ты, вернувшись мысленно в те ночи, когда тебя пугали тени и простые звуки. Коль сильный страх нагнать, то самое большое зло умчится прочь.
«Пугали и не раз, но только хуже становилось, — ответил Леший. — Как будто зло живилось нашей яростью и еще больше яда испускало по округе».
«Но что же делать?» — растерянно пробормотала ты. Даже в лесу волшебном очутившись, ты все равно не верила, что и сама способна колдовать. Как вдруг котенок твой мяукнул: и не игрушка уж в руках, живой зверек — живее не бывает. От удивления разжала пальцы — котенок прыгнул наземь, у ног твоих уселся и, словно не было ему других забот, лапу вылизывал: котята любят умываться.
Спросить бы, как это случилось, да только все слова вдруг разбежались. А Леший не смолчал: «Я ж говорил, лесная магия в твоей душе. Ты жизнь дарить способна, что игрушке, что блеклому ростку, что зернышку, пусть даже каменным оно казалось. И мне подаришь жизнь. Пошли скорей, тебя я к дубу отведу».
Его словам деревья подчинились — в миг расступившись, тропинку показали. Котенка подхватила ты — противиться не стал он, — пошла туда, где в небо тянулся тысячелетний дуб, туда, где притаилось зло...
Ствол дуба кряжист был и узловат, описывая его долгий век, кора же — толстой и шершавой, ведь столько раз пришлось познать суровый холод зим и летнюю жару. Раскидистая крона вздымалась над поляной, будто зонт, и если бы листва осталась на ветвях, то было бы темно, словно беззвездной ночью, сейчас же солнце пробивалось сквозь тоскливо-кружевную пустоту.
Ты дуб по кругу обошла… И вот оно, дупло, зияет чернотою, как будто рот, открытый в молчаливом крике (о помощи призыв другие прокричали). А над дуплом — случайность или чья задумка — давно уж вырос трутовик, что глаз, прикрытый от усталости и боли.
«Здесь кто-то есть?» — спросила ты. Дрожанье голоса не слышно было за урчанием котенка.
Ответом стали янтарные глаза, разрезавшие тьму древесного жилища. Ты испугалась, котенка посильней к себе прижала — он жалобно мяукнул и, заелозив, вырвался на волю. Махнув хвостом, зверек невинный к дубу устремился, мягко ступая по опавшим листьям. Мурлыча громко, потерся спинкой о шершавую кору, потом легко вскарабкался наверх — в дупло залез.
Шуршание, шипение и кутерьма. И из дупла явился странный человечек. Он ростом не велик, но не дитя, на голове волос почти что не осталось, а те, что были, совсем уже седые, как и борода. Одет был странно, как для мира твоего: холщовая рубаха и штаны, бечевкою простою он их подпоясал — босые ноги грязью перепачканы, поверх нее и мох прилип, и паутина.
Когда из дупла выглянул котенок, то странный человечек к тебе метнулся — спрятался он за тобою, украдкой выглянул, чтоб за «врагом» четырехлапым наблюдать.
«Так это ты животных распугал и лес грозишься погубить? — И с губ твоих невольно смешок сорвался. И это зло? Ужасное, большое? — А может, кто другой еще живет в дупле?»
«И никого я не пугал, — с обидою ответил человечек. — И лес губить не собирался».
«Но кто же ты такой?»
«Я… Эй, не подходи ко мне! — Навел он на котенка палец. Да только шаловливому зверьку все пальцы мира не указ. Сверкнув зелеными глазами, другою стороной решил пойти котенок, но цель осталась прежней. — Коль хочешь ты поговорить, то забери кота. Я не люблю их. Они шалят, а мне за них еще и попадает. А еще трутся об ноги, потом приходится шерстинки по одной снимать».
Котенка ты на руки подхватила, погладила по голове — он сладко заурчал, прижавшись к твоей шее.
«Так кто же ты такой? — спросила снова. — Зачем сюда пришел?»
«Я — Домовик, но можешь звать меня ты просто Дедом. И не было причин сюда являться, жил припеваючи у озера, что за холмами. Там дом стоял из ясеня и клена. На чердаке отрадно было летом ночевать, смотреть на звезды. А на большой печи зимою греться. Хозяева сменялись у того дома, но с новыми я всегда дружил. Так век за веком проходил, как вдруг в прошлом году хозяина не стало, а сын его не захотел в тот доме жить. Ну и не жил бы, я б управился один. И сени б мел, и крышу б починил, и ставни (они немного покривились). Даже б траву я покосил у дома. Да только продан дом был. Снесли его. Другие рядом тоже. В мгновенье ока возвели там царские хоромы, таких не видывал я отродясь. Да только жить в них было невозможно. Отправился я дом другой искать. Погнал меня из озера Водяник, сказал, что не смогу там жить, и Леший, что верховодил в бору соседнем, тоже прогнал меня. Моряна отказалась принять в морские воды, ответила Наяда, что в речке нет приюта для меня. Хотел уже остаться в чистом поле — да Полевик изгнал меня оттуда: не место мне среди душистых трав и жита. Тогда решил не спрашивать я позволенья. Просто пришел и поселился в дубе. Вот!» — для достоверности кивнул Дед головой.
«Ой, бедненький! — вздохнула ты сердечно. Пришлось же столько поскитаться! — Но как же получилось так, что погибает лес?»
«О том неведомо мне ничего».
«И все же быть должна причина. Вот Леший говорит…»
«Ах, Леший! — протяжно хмыкнул Домовик. — Так знай, он тот еще обманщик. Рассказывал ли он тебе, как много раз пытался выгнать меня из леса? Как посылал свою родню, чтоб запугать, и сам меня пытался застращать. Да только я сидел в дупле и никуда идти не собирался».
И вспомнилось, как в новой школе ребята не хотели водить с тобою дружбу: в компании свои не собирались принимать кого-либо еще. Как злилась ты, на них и на родителей за переезд. Как раздражалась, возмущалась, обижалась…
Домовика и прежде гнали ото всюду — и злость его, наверно, безграничною была. В волшебном же лесу та злость и стала ядом. Все изменилось у тебя, как только ты нашла себе подругу, и в школе стало весело и интересно. Возможно, что решение было таким простым?..
«А ну-ка, Леший, иди сюда скорей!» — позвала громко. Пусть лишь попробует он не явиться!
Зашевелилась рядышком листва — и закрутилась, и завертелась, а после поднялась столбом. Леший пришел, закутавшись в зелено-желтый плащ.
«Давай же, покажи лицо!»
Свой плащ послушно скинул он. Его рубаха соткана была из тонких стебельков, а ворот меховой кафтана, подвязанного красным поясом, как будто сделан был из листьев. А шляпа сплетена из гибких ивы прутьев, украшена кистью калины, букетиком цветов — только пожухли те совсем. Как листья, что остались в бороде седой.
«Что же ты, Леший, такой плохой хозяин, гостей из дома гонишь, едва они к тебе лишь забрели? Спросил бы, может, путнику некуда идти? Лес у тебя большой, в нем разместятся все».
«Где ж это видано, чтоб Домовик в гнезде ютился? — нахмурил брови Леший. — Нас засмеют».
«Тебе так важно, что другие скажут?! Ты ж леса царь...»
«Водяник или Полевик...»
«Да пусть смеются. Великая беда! Зато ты дело доброе свершил бы. А это ли не важно?» — Смотрела требовательно на царя лесного.
«Оно, конечно, важно...» — пробормотал смущенно Леший.
«Значит, договорились! — довольно хлопнула в ладоши ты. — Как прежде, будет жить здесь Домовик. Никто ему мешать не станет. Ведь так?» — на Лешего ты посмотрела.
«Никто!» — со вздохом тот пообещал.
«А Домовик, — ты к гостю повернулась, — забудет все обиды и станет заботиться о дубе и полене, ведь это дом единственный теперь. Согласен?»
«Конечно, буду!» — откликнулся тот радостно.
«Теперь пожмите руки». — Ты знала, что так скрепляют договор.
Когда хозяин с гостем пожали друг другу руки, котенок торжественно мяукнул, провозглашая, что дело сделано и все теперь будет в порядке: лес возродится, вернутся птицы и животные — а Леший и Домовик в согласьи станут жить. Теперь бы и домой вернуться. Лишь об одном жалела ты: дома котенок снова игрушкою безмолвной станет…
«Пора мне уходить… но я оставлю вам того, кто за порядком проследит: чтобы друг друга вы не обижали. Вот тебе сосед!» — Домовику всучила ты котенка.
«Я не люблю котов!» — Дед возмутился, однак зверька из рук не выпускал.
«Не бойся, он игрушечный, шерстинки ни одной не потеряет. Хотя, как настоящий, будет ластиться к тебе, а ты, будь добр, играй почаще с ним. Ему потеха и тебе забава. Жить веселей вдвоем, чем одному. — Ты повернулась к Лешему. — Скорее дверь мне открывай, хочу домой...»
Олеся, Леся, Лесенька, как быстро взрослой стала ты. Еще недавно, казалось бы, спасала волшебный лес, сегодня же не видишь дверь, что мелом для тебя рисую на стене. И шепчешь доченьке своей слова ты утешенья, и слезы нежною рукою стираешь с ее щеки — не помнишь ты, как в детстве так же боялась темноты. Не сразу поняла, что не пугать тебя являлся, о помощи просил.
Ты нас не помнишь — и, наверно, уже не вспомнишь. Но хоть во сне к нам приходи. Мы по тебе скучаем. По дружеским беседам, по смеху звонкому, по яркой искренней улыбке...
Твои друзья навеки, Леший, Домовик — и, как прежде, игривый котенок Мур-Мяу.