4. Підготовка, продовження +
Минуло декілька тижнів. За цей час Марсіанин уже досить пристойно оволодів українською і Юлія вже декілька разів виводила його «у світ»: ходила з ним в супермаркет за покупками, причому розраховувався на касі Роман сам, гуляла з ним по місту – нехай звикає, йому потрібно буде скоро орієнтуватись в Києві, як у себе вдома. «Жуку, жуку де твій дім?» - майнула думка. Поряд із паспортом на полиці лежали новенькі права на категорію «А» на ім’я Кошарського Романа Андрійовича. Ціна питання -1000 євро мінус 20% (особиста знижка від дяді Льоні).
Наприкінці тижня до неї на роботі підійшов Бармалей і сказав:
- Привіт, Юлько, ану ходімо до мене!
- Зараз забіжу, золотце!
Вона заварила дві філіжанки кави і за хвилину вже заходила в «апартаменти» Бармалея. В апартаментах цих панував ще більший хаос, ніж завжди. Вона поставила філіжанки на стіл, як і завжди відгорнувши всякий мотлох убік, і спитала:
- Чого кликав, любчику?
- Є пару питань і одна фінансова проблема!
- Я так розумію, технічні проблеми вирішені? – мало не підстрибуючи запитала Юлія.
- Технічні – так, ну, плюс-мінус, а щодо фінансових то потрібні будуть дві залізяки, одна не впорається, і дві «ліві» IP-шки. Ну і, відповідно, два сеанси «блізості». Так що витирати подвоюються, королево!
- З приводу витрат – не проблема! А «блізость» тільки одна, а то ще зазнаєшся!
- Ай ну тебе! Я ж знаю, що буде, як у казці про сороку-ворону: «тому дала, тому дала, а тому не дала»…
- Ну тебе до біса, насмішив, Бармалею! Так, це проблема, а які запитання?
- Одне, суто інтимне, щоправда «блізості» воно не стосується: про яку суму йдеться? Я про переказ коштів.
- Десь сто-двісті лимонів зелених, може й більше…
Бармалей аж присвиснув:
- Ні фіга собі! Оце так! А в долю взяти не хочеш? Жарт, звичайно!
- Та тут справа не в грошах, а в принципі. Одного «козла» треба провчити!
- А, вчити «козлів» - це для мене. Я в колишньому житті, мабуть, був пастухом. А ти знаєш, що такі суми «пасе» Служба Бракованих Унітазів?
- Яка, яка служба?
- Читай абревіатуру!
- Ги!!
- Не «ги», а проблема…
- Тут йдеться про гроші траншу МВФ і задіяні великі «бонз», так що СБУ тут не при справах.
- Ох, куди те мене завела, любко ти моя! Але, що ризикованіше, то цікавіше. – очі Бармалея загорілися, - все одно потрібно подбати про безпеку, а то вирахують – з-під землі дістануть! Але мене фіга з два вирахують!
- Я у Вас вірю, містер хакер! Гроші коли потрібні?
- Чим швидше, тим краще!
- ОК! Завтра будуть.
На тому й розійшлися. Завтра вихідний і треба було подбати про навчання Марсіанина стрільбі. Але стоп! Юлія повністю випустила з уваги один пункт, без якого увесь план летів шкереберть. А що, як Роман відмовиться стріляти? Тоді – повний капут! Треба сьогодні ж поговорити з ним, можливо розказати про мотив помсти, ну, не знаю, що зробити, але таки умовити його. Після роботи вона забігла в супермаркет, купила дещо, щоб поповнити запаси і з пакетами в обох руках переступила поріг квартири. Роман сидів на дивані, підібравши ноги під себе «по-турецькому» і читав, що би ви думали? Словник української мови Бориса Грінченка… Вона підійшла, обійняла його за плечі, і сказала:
- Ідемо вечеряти, москалю!
- Най буде негр, аби не москаль, - почула у відповіль.
- Ого! Шкода що не чує папка пупкін!
- Путін – ла-ла, ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла, - наспівував Марсіанин.
- Оце - так патріот! Москаль-патріот… Ходімо вже, чудо ти моє! – вона дала йому легенького стусана по потилиці.
Вони повечеряли, випили по келишку коньяку, і сіли поряд на дивані.
- Слухай, Романе, я тебе тоді підібрала в метро не просто так, а з метою…
- Зараз ображусь! – він жартівливо надув губи, - ну і яка була мета?
- Тут довга розмова…
- А ми кудись поспішаємо?
- Та ні, але ця розмова буде не надто приємною ні для мене, ні для тебе.
- Давай вже, розказуй!
- Ти мені потрібен, щоб виконати місію мого життя!
- Он як? А точніше?
- Слухай, є один тип, якого я ненавиджу з дев’яти років і якого хочу убити. Не буду вдаватись у деталі, але, в двох словах, це мій вітчим, який зґвалтував мене ще зовсім юною. Отакі ось справи…
- От гад! Добре, а до чого тут я?
- А ти, Романе, маєш, власне, стати моїм спусковим гачком…
- Добре, але ти певна, що я можу кого-небудь убити? Я й сам не знаю тепер, що я можу, а чого ні.
- А це ми згодом перевіримо.
- На мішенях? Одна справа – стріляти по мішенях, інша – по живих людях.
- Твоя правда! Тоді не знаю…
- Знаєш, мені вже декілька ночей підряд сниться один сон, ніби йде якась війна, я вицілюю когось в приціл гвинтівки, вже готовий натиснути на гачок, і в останню мить відводжу ствол. Весь час одне і теж, з точністю до кадру. Боюсь, що таке може повторитись і наяву.
- Бідний ти мій Романе. – вона ніжно обійняла його за плечі і пригорнула до себе, відчуваючи до нього щось ніби материнське. Він плакав, як мале дитя.
- Нічого не можу пригадати, що за війна, хто воює, на чиїй я стороні. Але враження таке, що це було насправді.
- Нічого, минеться, давай спершу потренуємось на мішенях.
- Добре, давай!
Він так і заснув, сидячи на дивані в обіймах Юлії, а вона ще довго сиділа так, боячись розірвати ці обійми. Потім вона обережно поклала його на диван, накрила ковдрою, погасила світло і сиділа ще з годину поруч, вдивляючись, як періодично здригалось усе його могутнє тіло, а на обличчі пробігала якась гримаса. «Хто ти, Романе?» - подумала Юлія.
На другий день вона вже дзвонила Дмитрові. Дмитро був інструктором з підготовки снайперів для Національної Гвардії. Він займався з Юлією стрільбою зі снайперської гвинтівки, коли їх підрозділ готувався на полігоні під Києвом до відправки в АТО!
- Привіт, Дмитре, це тебе турбує Юлія, пам’ятаєш ще таку?
- А, це та що могла поцілити з відстані п’ятиста метрів у око комара, і про яку газети писали, що вона поклала в АТО зо два десятки російських снайперів? Аякже! Привіт!
- Слухай, ти можеш навчити одного товариша стріляти з СВД?
- Ну, якщо він не сліпий і руки не трусяться, – без проблем.
- Звісно, не задарма. Суму обумовимо на місці. То коли і де?
- Привозь його на полігон, де ви займалися, наступного понеділка о десятій. ОК?
- Добре, Дімасику! Цілую тебе!
- І тебе!
У п’ятницю мав бути Юлин день народження. Вона принципово не відзначала цей день ще з дитинства, коли від них з мамою пішов її батько саме у день її народження. Деколи, ще в шкільні роки, заходив Коля, але вона кожного разу проганяла його, не брала навіть квітів і подарунка. Потім перестав… Того разу вона трохи затрималась на роботі і повернулась додому десь о дев’ятій вечора. Вона відчинила двері і помітила, що Романа немає вдома. Вона вже декілька днів довіряла йому ключі, але щоразу він був вдома ще до повернення її з роботи. Цього ж разу його не було. Вона прочекала ще з годину, почала, було, вже хвилюватись, але десь близько десятої вона почула шкрябання ключем у замку:
- Де тебе нелегка носить?!
Роман з’явився на порозі зі здоровенним букетом чорних троянд, пляшкою шампанського і київським тортом. Він з порога протягнув букет Юлії.
- Викинь усе це, до бісової матері, в смітник! Ненавиджу цей день! Але зівдки ти довідався по дату моєї появи на світ, і звідки ти знаєш, що чорні троянди – ої улюблені квіти?
Вигляд у Марсіанина був, як у прибитого собаки.
- Та в Інтернеті трохи посидів – от і знайшов. А квіти купив навмання. Просто сподобались…
Роман не пам’ятав тільки що було з ним у минулому. На диво, всі звички та набуті навички залишились з його минулого життя. Він вільно володів комп’ютером мав феноменальну пам’ять, непогано вмів готувати, і деколи сам готував їм вечерю.
- То що, викидати?
- Ладно, давай уже квіти, став шампанське і торт на стіл, я зараз принесу келихи. Тільки свічок ще бракує!
- Я миттю!
- Та ні, це я так пожартувала невдало. Став, будемо бенкетувати, гори все вогнем! А де, до речі ти взяв все оце? В тебе ж немає грошей!
- Та так, трохи довелось попрацювати вантажником, от і затримався!
- А де ж це вантажникам у нас платять за день по п’ятсот гривень?
- Місця знати треба…
- Добре, наливай уже, з тебе перший тост!
Він наповнив келихи, встав і, трохи зніяковівши, промовив:
- За Тебе, гостинна господине! Кат зна де б я був, якщо б ти тоді мене не підняла за шкірку в метро!
- Дякую, сонце, - трохи зніяковіло відповіла Юлія.
Вони підняли келихи, випили і так просиділи, не помічаючи, далеко за північ. Потім Юлія сказала, що вже час лягати. Вони полягали, аж десь о четвертій над ранок Юлія несподівано прокинулась. Марсіанин стояв у дверях її спальні, очі його палали так, що було видно навіть у темряві.
- Чого стоїш, світиш очима? Ану стрибай сюди!
Юлія відкинула ковдру. Чому вона це зробила? Вона не розуміла сама. Можливо тому, що їй стало жаль цього хлопця без роду-племені, можливо тому, що в неї ніколи не було справжніх стосунків з чоловіками, можливо ще чомусь… Хто знає? Роман миттю стрибнув під ковдру. Вона відчула його уста на шиї ззаду. Потім вниз і вниз, туди, де закінчуються лопатки. Потім нижче в забороненому місці, дозволеному тільки обраним.
Потім? Потім судома внизу живота. Потім? Він увійшов в неї настільки м’яко, що Юлія навіть не відчула. Рухи його у ній були м’якими і плавними, з якоюсь дивною аритмією:
Один, Два, Три, Пауза... Один, Два, Три, Пауза... Потім? Гаряча хвиля десь там всередині, що підіймалась від лона вверх до пупка... Потім він ще довго не виходив з неї. Вони так і лежали, сплівшись докупи, як одне ціле. Потім він заснув, а вона ще довго лежала з розплющеними очима і було їй якось щемно і солодко…
Юлія, після того випадку з вітчимом, довго не мала чоловіків. Просто не могла мати їх фізично. В медицині це називається – вагінізм. Тобто, при спробі статевого акту, м’язи піхви мимовільно зводить судома і партнери так і лишаються зціпленими докупи. У неї було вже декілька таких випадків. Допомагала лише швидка. Юлія вже гадала, що в неї так ніколи уже нічого й не вийде. Першим, кому вдалось зблизитись з нею фізично, був Артур. Можливо тому вона так довго його терпіла, незважаючи на численні сварки і спроби його скочити «на бік». З Романом нічого подібного не виникло, навіть не було й натяку на судоми чим Юлія була дуже подивована.
Але зараз була ніч, ніч кохання, яке пускало перші паростки…
В понеділок вранці вони з Марсіанином зібрались, вдягнулись у камуфляж, сіли в Юлине авто і поїхали на полігон під Києвом. Дмитра їм вдалося знайти не відразу, він був на дальньому полі для стрільби. Закінчивши заняття з нацгвардійцями, Дмитро підійшов до них. Це був десь сорокалітній кремезний дядько з яскравими рисами обличчя: досить масивним гачкуватим носом і великою квадратною нижньою щелепою, яка була ширша за лоба. Вигляд його навіював жах на тих, хто бачив його вперше. Він, у відповідності до його зовнішності, виробив для себе у спілкуванні маску циніка, щось на зразок доктора Хауса із однойменного серіалу, але насправді - був добряк по натурі, який, якщо його , звісно, не зачепити, не образить навіть мухи.
- Привіт, Юлю! Оце і є він, отой твій «стрілець»?
- Так, знайомтесь, Роман – Дмитро!
- Дуже приємно, - сказав Роман.
- Мені буде приємно, якщо ти хоч раз із десяти, потрапиш у «молоко».
- Не знаю, давайте спробуємо!
- Дмитро подав марсіанину гвинтівку СВД. Знаєш де приціл і де спусковий гачок?
- Знаю, - відповів той.
Він на диво вправним рухом взяв гвинтівку, ліг на позицію, приклав приклад до плеча, пересмикнув затвор і спитав:
- А куди цілитись?
- Отам мішені, для початку сто метрів, цілитись треба, наводячи хрестик у прицілі на центр мішені.
- Я знаю!
- Звідки, цікаво?
- Не пам’ятаю звідки, але знаю.
- Тоді вогонь!
Роман зробив десять пострілів і Дмитро почав оглядати мішені в окуляр монокля на штативі. Що далі, то вигляд його робився все більше ніяковим…
- Перший раз за життя таке бачу! Десять десяток! Ану, спробуємо-но на п’ятсот!
Відстріляні мішені лягли, натомість піднялися нові на відстані п’ятисот метрів. Знову десять пострілів і десять десяток. Дмитро відвів Юлію убік.
- Слухай, - сказав він майже пошепки, - А цей тип не служив, часом, у спецслужбах? Таке вдається навіть не кожному СБУ-шнику зі снайперського спецпідрозділу!
- Він нічого не пам’ятає зі свого попереднього життя.
- А не прикидається? Я б був з таким дуже і дуже обережним…
- Та ніби, ні? Ні, точно ні! – твердо заявила Юлія.
- Дивись мені! В разі чого – свисни! Щодо стрільби, то мені тут нема чого робити, мені треба вчитись у нього.
- Дякую, Дімчику, скільки я тобі винна?
- Та за що винна, я ж нічого не зробив.
- Тоді дякую тобі красно! Щоб ти був мені здоровий!
- Дякую, дзвони в разі чого. У будь який час дня і ночі. І приглянься-но до нього більш уважно.
- Все буде добре, Дмитре. Па-па!
- Бувай, Юлю!
Вони сіли в авто і Юлія спитала:
- Справді, а звідки ти так добре вмієш стріляти.
- Не знаю, але враження таке, ніби я тримав гвинтівку в руках ціле життя.
- Добре, а по живій мішені потрафиш?
- Тепер, після тої ночі, око не моргне і рука не здригнеться.
- Це добре!
Вони в’їхали у Київ і поїхали у салон вибирати мотоцикл. Роман відразу ж підійшов до спортивної Ямахи серії VMAX з об’ємом двигуна 1679 кубічних сантиметрів. До них відразу підбіг продавець і вкрадливим голосом почав розповідати про переваги цієї моделі. Такі мотоцикли коштували надто дорого і купувались досить рідко.
- Ти не розказуй тут, а тест-драйв давай! – сказав Роман.
- Надто дорога модель для тест-драйву!
Юлія дістала із сумочки золоту картку Visa і покрутила нею перед носом у продавця.
- О, прошу пані, без проблем, - він на мить відлучився і приніс два шоломи. – Будь ласка, але не більше години.
- Ти хоч вмієш їздити? – спитала вона Романа.
- Не знаю точно, але, здається, вмію. – відповів той, - Сідай, прокатаю з вітерцем!
Вони сіли, Роман за кермо, Юлія ззаду і помчали! Майже зимовий вітер обпікав щоки. Юлія міцно обхопила Романа ззаду за талію, і вони летіли і летіли вперед і вперед зі швидкістю світла немов у безмежність і у невідомість…
Так невідомість… Що ж станеться напередодні?